У моєму телефоні є функція двох годинників, де перший автоматично визначає столицю держави, в якій перебуваєш, і її час, а в другому можна самостійно встановити час своєї столиці, щоб орієнтуватись і не забувати. Функція справно працювала, змінюючи столицю одразу після перетину кордону, і в Польщі, і в Литві, і в Білорусі, і в інших країнах…
До чого це я? Та до того, що і у Білгороді, і у Вороніжі мій телефон вперто наполягав на тому, що столиця країни перебування – Київ.
Коли ми виїжджали до Вороніжа на судове засідання у справі Надії Савченко, готувались до різних варіантів. Те, що нас просто не допустять до участі в засіданні – був одним з оптимістичних. Проте, осторонь ми також не могли залишатись…
24.07.2014, 19.15. Харків. На вокзалі більшість лавок зайняли переселенці із зони АТО. Біля нас сиділа бабуся. Розговорились. Бабуся була україномовною:
-Ми всі думали, що зробимо ЛНР, заживемо… Путін пенсії повисить… а тут – війна…
-А ви не знали, що сепаратизм може призвести до війни?
-Нє, тоді про це ніхто не думав. Ми сподівались, нас так, просто відпустять… як Крим…
24.07.2014, 19.45. Харків. Нарешті підійшов наш автобус.
Дівчинка в бальній сукні бігає біля заваленої сміттям брудної урни. Вона сильно контрастує навіть на фоні свого братика, одягненого у шорти і майку. Мама зробила їй зауваження, щоб не бруднила… але ж сама одягнула дитину не по дрес-коду. Що це, відсутність будь-якого іншого одягу, бо «втікали із зони АТО», чи совкове бажання «виглядати, як люди»?...
Віагра і… Крим
24.07.2014, 22.45. Гоптівка. Таможня зустріла нас довжелезною чергою з легкових машин. Їдуть біженці із зони АТО. Український пункт пропуску – забарикадований бетонними плитами та мішками з піском. Однак, коли до нас дійшла черга, процедура пропуску пройшла досить швидко.
24.07.2014, 23.35. Журавльовка. З боку Російської Федерації барикад не було. Нападу з боку України вони не бояться. Проте прикордонники, на відміну від наших, ходять з автоматом на плечі, щоправда – без магазину. Форма їхніх прикордонників схожа на наших ДАІшників та МНСників – синя зі сріблястими люмінесцентними смужками, та яскраво-салатові жилетки. Туалети – брудні і забиті гімном… На моє вітання «Добрый вечер» втомлений прикордонник зауважив, що скоро вже й ранок… довго ж ми тут стояли…
25.07.2014, 07.15. Вороніж. Прокинувся вже в самому місті. Продерши очі, ми вирушили на пошуки потрібної локації. Вороніж давно вже вийшов із совка, а от совок із нього ще не вийшов. На центральній площі товаріщ Лєнін вказує шлях у світле майбутнє. Автобуси – іржаві смердючі ПАЗи. Чому досі не оновлюється пасажирський транспорт – не розумію…
Варто відзначити, що вся Росія посилено рекламує відпочинок в Криму. І чим менше росіян туди їде, тим нав’язливіша реклама. Те саме я зустрів і у Вороніжі. Біл-борди, лайт-бокси, листівки, телебачення… Креативність росіян не припиняє дивувати, адже, окрім прямої реклами, широко застосовується прихована. Так, реклама препарату «Віагра» завершується фразою задоволеної дівчини «…а єщьо я хачу в Крим…»
«Виявляється, я – українка…»
25.07.2014, 10.35. Вороніж. До суду залишається півкварталу. Йдемо вздовж чорної високої залізної огорожі, прикрашеної радянськими зірками, серпами й молотами – символами СРСР. За огорожею – православний храм. Церква за огорожею, прикрашеною символікою кривавого безбожного режиму – це символічно…
Перед приміщенням суду вже зібрався натовп журналістів. Вони брали інтерв’ю у «біженців з Донбасу», які спершу покликали озброєних росіян у свій дім, потім, коли їхні гості почали війну, втекли на Росію, однак допомоги вимагали, чомусь, від України. З цим питанням вони хотіли звернутись до українського консула. «Консул нам нє помогаєт!». Обличчя «біженців» видавало систематичне зловживання алкоголем.
Українську героїчну льотчицю прийшла підтримати звичайна мешканка Вороніжа – Людмила Миколаївна. На грудях – значок з Євромайдану. В очах – щирість, впевненість у власній правоті і бажання донести свою позицію широкому загалу. Однак коментар у неї взяли лише українські журналісти:
-У мене мати росіянка, батько – українець. Я все життя прожила в російському Вороніжі. Я вважала себе росіянкою. Але все життя мені було якось не комфортно. Мене тягнуло до українських пісень, до українських вишиванок, до новин з України… і от на старості років я усвідомила – виявляється, я українка! Я прийшла підтримати Надію Савченко, бо вона Герой, бо вона справжня Українка! Я дуже за вас всіх переживаю, але вірю, що Україна ! Слава Україні!
З приміщення суду вийшла співробітниця і пообіцяла всіх пропустити. Ми навіть не очікували такої «щедрості» і відкритості, внутрішньо приготувавшись «прориватись з боєм». Всіх, натомість, пропустили, всім знайшли стільці. Окрім, щоправда, операторів та фото корів, яких вигнали із залу перед початком засідання.
Надію не привезли, не переклали і не випустили під заставу…
25.07.2014, 11.05. Вороніж. Надю Савченко не привезли до зали суду. На засіданні вона була присутньою лише он-лайн, за допомогою скайп-зв’язку. Трималась мужньо та невимушено, з гордо піднятою головою. Говорила українською. Клопотала, щоб її доставили на засідання, проте їй відмовили.
Суддя на початку засідання запитала, чи довіряє полонянка суду, і чи не має вона відводів, на що Надія коротко відповіла: «відводів не маю». Відповідь на перше питання, думаю, зрозуміла.
Щоб російський суд розумів слова Надії, їй забезпечили перекладача. Однак її переклад був більш ніж дивним. Зокрема, фразу «мене викрали з території України» вона вперто перекладала як «мєня поймалі на тєріторіі Украіни». Захист вимагав замінити перекладача, однак суддя таке клопотання не задовільнила.
В момент, коли суддя виходила до нарадчої кімнати, вже згадана Людмила Миколаївна помахала в камеру майданівським значком з українським тризубом. Надія посміхнулась. Журналісти почали надсилати їй «повітряні цілунки». Охорона суду миттєво відреагувала – камеру направили на російський герб, що висів біля стелі. Щоб не махали…
Із зачитаної прокурором постанови стало зрозуміло, що судять аж ніяк не Надію Савченко. Судять Україну. Росія намагається засудити наше право на державність та самостійність. Фігурантами справи значяться Коломойський, Аваков, «Незаконні збройні формування «Нацгвардія» і «Правий Сектор»… остання назва повторюється у справі неодноразово. Згадалась крилата фраза Чечетова – «і головєшки, і головєшки».
У справі фігурують «жителі республік ДНР і ЛНР» одночасно із жителями Луганської області України. Якийсь сюр.
І віншує всю цю маячню звинувачення ЗСУ у «незаконних методах ведення війни». Кого з ким? І далі прокурори дають пояснення: «проти інтересів РФ».
-Ви нє вазражаєтє протів того, чтоби пріобщіть ето постановлєніє к дєлу? – запитала суддя.
-Чи можете ви покласти цю бумажку до решти ваших бумажок? Так, будь-ласка… - відповіла Надя.
Пропаганда
Ще раз задаюся питанням – чому нас так просто пустили на засідання? Російський суд став демократичним? З усього видно, що ні. На мою думку, все це судилище – лише постановка чергової картинки для кремлівської пропаганди.
Один з цих так званих журналістів навіть опублікував деякі цитати з нашої з ним розмови. Щоправда, назвав мене чомусь «парнем из Украины, не вспомнившим своё имя». Хоча цей «професіонал» навіть не додумався запитати в мене моє ім’я.
Але чому ж, товаришу Вікторе, ви оприлюднили лише одне речення з нашого діалогу, перекрутивши решту слів? Чому не згадали, як ви не змогли відповісти, що в Україні роблять російські війська і російська зброя, як ви здивувались тому, що в добровольчих батальйонах Донбас та Айдар воюють мешканці Донецької і Луганської областей?...
Ви не шукаєте правди, ви вигадуєте аргументи для своєї брехні. Ви не засоби масової інформації, ви засоби масової пропаганди. І вас це влаштовує. У Нюрнберзі судили Гебельса і його машину пропаганди. Не сумнівайтесь, вас також судитимуть.
І наостанок. У моєму телефоні є функція двох годинників, де перший автоматично визначає столицю держави, в якій перебуваєш, і її час, а в другому можна самостійно встановити час своєї столиці, щоб орієнтуватись і не забувати. Функція справно працювала, змінюючи столицю одразу після перетину кордону, і в Польщі, і в Литві, і в Білорусі, і в інших країнах…
До чого це я? Та до того, що і у Білгороді, і у Вороніжі мій телефон вперто наполягав на тому, що столиця країни перебування – Київ. Це добрий знак.
Ми переможемо!
Дмитро Сінченко
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Суд над Україною, або Надія – є!
У моєму телефоні є функція двох годинників, де перший автоматично визначає столицю держави, в якій перебуваєш, і її час, а в другому можна самостійно встановити час своєї столиці, щоб орієнтуватись і не забувати. Функція справно працювала, змінюючи столицю одразу після перетину кордону, і в Польщі, і в Литві, і в Білорусі, і в інших країнах…
До чого це я? Та до того, що і у Білгороді, і у Вороніжі мій телефон вперто наполягав на тому, що столиця країни перебування – Київ.
Коли ми виїжджали до Вороніжа на судове засідання у справі Надії Савченко, готувались до різних варіантів. Те, що нас просто не допустять до участі в засіданні – був одним з оптимістичних. Проте, осторонь ми також не могли залишатись…
24.07.2014, 19.15. Харків. На вокзалі більшість лавок зайняли переселенці із зони АТО. Біля нас сиділа бабуся. Розговорились. Бабуся була україномовною:
-Ми всі думали, що зробимо ЛНР, заживемо… Путін пенсії повисить… а тут – війна…
-А ви не знали, що сепаратизм може призвести до війни?
-Нє, тоді про це ніхто не думав. Ми сподівались, нас так, просто відпустять… як Крим…
24.07.2014, 19.45. Харків. Нарешті підійшов наш автобус.
Дівчинка в бальній сукні бігає біля заваленої сміттям брудної урни. Вона сильно контрастує навіть на фоні свого братика, одягненого у шорти і майку. Мама зробила їй зауваження, щоб не бруднила… але ж сама одягнула дитину не по дрес-коду. Що це, відсутність будь-якого іншого одягу, бо «втікали із зони АТО», чи совкове бажання «виглядати, як люди»?...
Віагра і… Крим
24.07.2014, 22.45. Гоптівка. Таможня зустріла нас довжелезною чергою з легкових машин. Їдуть біженці із зони АТО. Український пункт пропуску – забарикадований бетонними плитами та мішками з піском. Однак, коли до нас дійшла черга, процедура пропуску пройшла досить швидко.
24.07.2014, 23.35. Журавльовка. З боку Російської Федерації барикад не було. Нападу з боку України вони не бояться. Проте прикордонники, на відміну від наших, ходять з автоматом на плечі, щоправда – без магазину. Форма їхніх прикордонників схожа на наших ДАІшників та МНСників – синя зі сріблястими люмінесцентними смужками, та яскраво-салатові жилетки. Туалети – брудні і забиті гімном… На моє вітання «Добрый вечер» втомлений прикордонник зауважив, що скоро вже й ранок… довго ж ми тут стояли…
25.07.2014, 07.15. Вороніж. Прокинувся вже в самому місті. Продерши очі, ми вирушили на пошуки потрібної локації. Вороніж давно вже вийшов із совка, а от совок із нього ще не вийшов. На центральній площі товаріщ Лєнін вказує шлях у світле майбутнє. Автобуси – іржаві смердючі ПАЗи. Чому досі не оновлюється пасажирський транспорт – не розумію…
Варто відзначити, що вся Росія посилено рекламує відпочинок в Криму. І чим менше росіян туди їде, тим нав’язливіша реклама. Те саме я зустрів і у Вороніжі. Біл-борди, лайт-бокси, листівки, телебачення… Креативність росіян не припиняє дивувати, адже, окрім прямої реклами, широко застосовується прихована. Так, реклама препарату «Віагра» завершується фразою задоволеної дівчини «…а єщьо я хачу в Крим…»
«Виявляється, я – українка…»
25.07.2014, 10.35. Вороніж. До суду залишається півкварталу. Йдемо вздовж чорної високої залізної огорожі, прикрашеної радянськими зірками, серпами й молотами – символами СРСР. За огорожею – православний храм. Церква за огорожею, прикрашеною символікою кривавого безбожного режиму – це символічно…
Перед приміщенням суду вже зібрався натовп журналістів. Вони брали інтерв’ю у «біженців з Донбасу», які спершу покликали озброєних росіян у свій дім, потім, коли їхні гості почали війну, втекли на Росію, однак допомоги вимагали, чомусь, від України. З цим питанням вони хотіли звернутись до українського консула. «Консул нам нє помогаєт!». Обличчя «біженців» видавало систематичне зловживання алкоголем.
Українську героїчну льотчицю прийшла підтримати звичайна мешканка Вороніжа – Людмила Миколаївна. На грудях – значок з Євромайдану. В очах – щирість, впевненість у власній правоті і бажання донести свою позицію широкому загалу. Однак коментар у неї взяли лише українські журналісти:
-У мене мати росіянка, батько – українець. Я все життя прожила в російському Вороніжі. Я вважала себе росіянкою. Але все життя мені було якось не комфортно. Мене тягнуло до українських пісень, до українських вишиванок, до новин з України… і от на старості років я усвідомила – виявляється, я українка! Я прийшла підтримати Надію Савченко, бо вона Герой, бо вона справжня Українка! Я дуже за вас всіх переживаю, але вірю, що Україна ! Слава Україні!
З приміщення суду вийшла співробітниця і пообіцяла всіх пропустити. Ми навіть не очікували такої «щедрості» і відкритості, внутрішньо приготувавшись «прориватись з боєм». Всіх, натомість, пропустили, всім знайшли стільці. Окрім, щоправда, операторів та фото корів, яких вигнали із залу перед початком засідання.
Надію не привезли, не переклали і не випустили під заставу…
25.07.2014, 11.05. Вороніж. Надю Савченко не привезли до зали суду. На засіданні вона була присутньою лише он-лайн, за допомогою скайп-зв’язку. Трималась мужньо та невимушено, з гордо піднятою головою. Говорила українською. Клопотала, щоб її доставили на засідання, проте їй відмовили.
Суддя на початку засідання запитала, чи довіряє полонянка суду, і чи не має вона відводів, на що Надія коротко відповіла: «відводів не маю». Відповідь на перше питання, думаю, зрозуміла.
Щоб російський суд розумів слова Надії, їй забезпечили перекладача. Однак її переклад був більш ніж дивним. Зокрема, фразу «мене викрали з території України» вона вперто перекладала як «мєня поймалі на тєріторіі Украіни». Захист вимагав замінити перекладача, однак суддя таке клопотання не задовільнила.
В момент, коли суддя виходила до нарадчої кімнати, вже згадана Людмила Миколаївна помахала в камеру майданівським значком з українським тризубом. Надія посміхнулась. Журналісти почали надсилати їй «повітряні цілунки». Охорона суду миттєво відреагувала – камеру направили на російський герб, що висів біля стелі. Щоб не махали…
Із зачитаної прокурором постанови стало зрозуміло, що судять аж ніяк не Надію Савченко. Судять Україну. Росія намагається засудити наше право на державність та самостійність. Фігурантами справи значяться Коломойський, Аваков, «Незаконні збройні формування «Нацгвардія» і «Правий Сектор»… остання назва повторюється у справі неодноразово. Згадалась крилата фраза Чечетова – «і головєшки, і головєшки».
У справі фігурують «жителі республік ДНР і ЛНР» одночасно із жителями Луганської області України. Якийсь сюр.
І віншує всю цю маячню звинувачення ЗСУ у «незаконних методах ведення війни». Кого з ким? І далі прокурори дають пояснення: «проти інтересів РФ».
-Ви нє вазражаєтє протів того, чтоби пріобщіть ето постановлєніє к дєлу? – запитала суддя.
-Чи можете ви покласти цю бумажку до решти ваших бумажок? Так, будь-ласка… - відповіла Надя.
Пропаганда
Ще раз задаюся питанням – чому нас так просто пустили на засідання? Російський суд став демократичним? З усього видно, що ні. На мою думку, все це судилище – лише постановка чергової картинки для кремлівської пропаганди.
Один з цих так званих журналістів навіть опублікував деякі цитати з нашої з ним розмови. Щоправда, назвав мене чомусь «парнем из Украины, не вспомнившим своё имя». Хоча цей «професіонал» навіть не додумався запитати в мене моє ім’я.
Але чому ж, товаришу Вікторе, ви оприлюднили лише одне речення з нашого діалогу, перекрутивши решту слів? Чому не згадали, як ви не змогли відповісти, що в Україні роблять російські війська і російська зброя, як ви здивувались тому, що в добровольчих батальйонах Донбас та Айдар воюють мешканці Донецької і Луганської областей?...
Ви не шукаєте правди, ви вигадуєте аргументи для своєї брехні. Ви не засоби масової інформації, ви засоби масової пропаганди. І вас це влаштовує. У Нюрнберзі судили Гебельса і його машину пропаганди. Не сумнівайтесь, вас також судитимуть.
І наостанок. У моєму телефоні є функція двох годинників, де перший автоматично визначає столицю держави, в якій перебуваєш, і її час, а в другому можна самостійно встановити час своєї столиці, щоб орієнтуватись і не забувати. Функція справно працювала, змінюючи столицю одразу після перетину кордону, і в Польщі, і в Литві, і в Білорусі, і в інших країнах…
До чого це я? Та до того, що і у Білгороді, і у Вороніжі мій телефон вперто наполягав на тому, що столиця країни перебування – Київ. Це добрий знак.
Ми переможемо!
Дмитро Сінченко
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта