Самоосвітні роздуми

ПостПсихопогія

В а л е р і й  К У Р І Н С Ь К И Й

САМООСВІТНІ
РОЗДУМИ

Київ
2001

Книга В. О. Курінського "Самоосвітні роздуми" — про те, як 
навчатися, виявляючи свій талант та стаючи Майстром своєї справи. 
Читачеві пропонується багатогранна техніка самоосвіти та міркуван­
ня щодо досягнення успіху на шляху особистісного розвитку. Автор 
книги, Валерій Олександрович Курінський — добре відомий філософ, 
письменник та поет, музикант, композитор, теоретик педагогіки. В 
своїй праці він використовує десятки іноземних мов. Глибокий 
багаторічний досвід вивчення філософії, психології, світової літера­
тури й мистецтва та власна творча робота дозволили йому створити 
універсальну систему освіти й, зокрема, самоосвіти "Постпсихологі- 
чну автодидактику” та перші в світі "Теорію й практику навички", 
"Теорію дружності", "Філософію здоров’я" тощо. Унікальні думки 
та наукові відкриття "Самоосвітніх роздумів" допоможуть читачеві 
пізнавати себе та знаходити свій неповторний особистий ш лях до 
світової культури.

В Україні активно працює ПосгПснхологічна Студія, члени якої за­
прошують В. О. Курінського з виступами до Києва, захоплюються його 
поезією та прозою, вивчають його філософські праці, роблять їх пере­
клади та публікують в Інтернеті.

В. 0. Курінський очолює дискусійну групу ПостПси&ологічної Ла­
бораторії в; Інтернеті, до якої бажаючі можуть записатися. Для цього 
необхідно надіслати пустий лист ел. поштою за адресою:
ШуОЙР5УСАіОІОЄУ-5иЬ5СгіЬе@.ЄЄГОиР Б.СОГП

Найкраща російська інтернетна бібліотека Максима М откова 
ШШ№цГid^ki.rambler.ru/moshkow/POEZIQ/KURINSKIJ/

опублікувала збірник сонетів, п’ять розділів "Автодидактики" та 
кілька інших книг В.О. Курінського.

Деякі праці англійською мовою знаходяться на американському на­
уковому сервері Джеймса Роуза:
* Й̂І :̂//й^у.серіиа1іп5Іі1и1е.сот/еепге.Ьіт

Контактна інформація:
Київ — (044) 417-1839
чи ел. адреса уигіЬ@,п.сот.иа
Запоріжжя — (0612) 33-3434
Кіровоград — (0522) 55-0797, 55-4342

ІВВК 966-95028-6-1 © В.О. Курінський, 2001

ВСТУП

А ВТОДИДАКТИКА —це самонавчання 
(від грецького “автос” сам і “дідаско”

навчаю).
Жодній людині не вдається уникнути ії. Навіть ко­

ли людину навчають у Кембріджі або Сорбонні пе­
дагогіки. З першого кроку свого (а точніше з 
першого руху в материнському лоні) кожен із нас Ж  
самоук.

Освіта буває різна, напрочуд різна. Одна— світла, 
відома всім, але вряди-годи іронічно сприймована ти­
ми, хто її не має. А ще темна, спрямована на лихо­
дійство. Є й третя, що посередині між цими двома. І 
ще безліч інших, ближчих до першої або, навпаки, 
до другої: плюралізм відтінків...

Людина вільна вибирати свій нюанс освіти -  
освітлення.

Вільна піднести над собою те, що древні називали 
латерна магіка, магічний ліхтар. Або ж задовольни­
тись слабким примарним мерехтінням миршавого 
гниляка.

Для тих, хто вагається, існують настановчі прик­
лади, які ще відомі під трохи врочистою назвою “ду­
ховні зразки”. їх вибір сьогодні збільшився, адже 
віднині не заборонено “робити життя” з товариша 
Флоренського або ж навіть з добродіїв Миколи Во­
роного чи Богдана-Ігоря Антонича.

Отже, в добру путь шукачу “свого" життя! Нехай 
тобі таланить, аби ти не прожив чуже> так і не зві­
давши щастя бути самим собою.

КУЛЬТУРА РУХІВ

Частіше говорять про рух як про джерело здо­
ров’я. Словосполучення “культура рухів” викли­

кає уявлення про пластичну людину, яка вдало виконує ту чи 
іншу м’язову роботу — добре танцює, керує літаком, грає на 
роялі або ж, зрештою, красиво ходить, їсть тощо.

Проте існує ще й таке розуміння: усвідомлення руху як “мор­
фологічного органу людини” (Б. Спіноза).

Рух — всемогутнє знаряддя кожного з нас! Якщо користува­
тися рухами, ніби руками й ногами. Якщо навчатися сприймати 
рух з миті його започатковування в нас. Адже саме тоді в ньому 
зосереджена найбільша сила. Саме тоді він щонайбільше —  ор­
ган в нашому звичайному розумінні.

Зовнішній рух — лише наслідок, результат. Це ^ » ф у н кц ія  
задуму. Кішка стрибає спочатку подумки, так  само як спершу 
подумки торкається пензлем до полотна художник чи спершу 
подумки виконує якийсь складний пасаж піаніст.

Рух — це тварина в тварині.
Все істинне в нас твориться за допомогою п е р в и н н о г о  

руху.  Він тотожний прояву щирості. В ньому, захованому в  гли­
бинах підсвідомості, міститься розв’язання найскладнішої нашої за­
дачі, умови якої змінюються щомиті.

Задача ця — майбутнє.
На біологічному, клітинному рівні всі м и ш ? оракули. К ож на 

клітинка нашого тіла існує на півкроку спереду сучасності. П о­
середники ~  медіатори нашого мозку — одержують накази  від 
постсинапгачних рецепторів, тобто з майбутнього*.

Справжній першорух у підсвідомості — прояв того, що має 
статися.

І ми виконуємо з о в н і ш н є : ;
йдемо в якомусь напрямку, граємо на фортепіано, пестимо 

дитину. Зрештою, будуємо долю...
Спромогнімося зрозуміти, як зароджується р у х /С п р о м  огні- 

мося вдивитися в джерело, де енергія життя викликає “спрагу” 
рухів. Культура рухів і починається з цього погляду. З довір ’я 
власній уяві.

Там, в глибині .особистості, може сам ©влаштовуватися 
Аральська трагедія. Може затягти баговинням джерело, й тоді 
всі рухи людини перетворюються на механічні, суто зовнішні, 
завчені, нещирі, чужі.

Тоді людина не володіє рухом, як власною рукою, як інстру­
ментом. Тоді їй починає заважати замулене першоджерело, й вона 
перетворюється на нерухому істоту.

Д о складу духовногц мулу перш за все входять нездійснені 
наміри. Коли їх накопичення досягає певної величини, з’явля­
ється протирух —  заздрості.

Контр-еволюція людини дуже часто супроводжується її ж змі­
їним шипінням. Це ^  спроба заповнити будь-яким, бодай не най­
ліпшим, звучанням нестерпну тишу в самому собі. Намагання 
забути за псевдодіяльністю своє колишнє первинне дзюркотання, 
свій сплюндрований початок.

Рух —  коли  його написати з дуже великої літери — це Рух 
Душі. лі

Кожний педагогічний побит має починатися з такого Руху. 
Гілка росте від стовбура, листя від гілки. Такий порядок — не 
спростувати.

Та якщо заземлитися й, відчувши імпульс бажання, заходи­
тися щось робити, Цт то з чого ж починати практично?

Щ онайперше:
спробувати відчути в собі якомога яскравіше так звану 

а т о м а р н у  ч е с н і с т ь .  Нехай вона й стане відправною 
точкою.

Зосередившись на думці: “Чи цілком правдиве останнє моє 
висловлення?”, відразу помітите, що дещиця сказаного ніби по­
нівечила первісну думку. Щ о та  думка була не зовсім словесна —І 
до її складу входив іщ е якийсь погано визначуваний компонент. 
В ній було “щ ось” .

Через деякий час той, хто повправлявся достатньою мірою, 
г переконується —  таке коїться завжди, коли людина висловлю­
ється більш-менш серйозно.

Навіть тоді, коли  щирість наш а щойно була ідеальною, ми 
помічаємо згодом її недостатність.

Н авіть тоді, коли  ми ніби знайшли найправдивіше, найточ­
ніше слово, нам дуже швидко здається воно вдалим лише напо­
ловину.

І треба знову шукати. Бо ж треба порозумітися з іншими та, 
насамперед, із самим собою.

Й  людина, яка звернула увагу на власну атомарну чесність, 
починає все уважніше вдивлятися в глибини свого “я ” (“Ego”). 
Бачити, що в ній панує Зміна.

Слабкий духом воліє вважати: “Це —  незбагненне...”
Сильніші зацікавлюються й намагаються розібратися в зако­

номірностях внутрішнього світу. Вони замислюються н ад  питан­
ням: “Чи правда, що підсвідомістю не можна керувати?”

Так, уперше поглянувши на себе як на діалектичну єдність 
раціонального й ірраціонального, вони стають на правильний 
шлях.

Постійний внутрішній рух Ш постійне переосмислення.
Постійна відміна якогось нюансу в попередньому, в тому, що 

було.
Постійне удосконалення. З “ жертвами”, на які пере­

творюються колишні знахідки, досягнення й  внутріщні перемоги.
Кожний окремий рух має початок, середину й кінець. V разі 

нормального розвитку послідовності рухів закінчення одного р у ­
ху може, трохи трансформуючись, ставати водночас початком 
наступного.

Початок руху пов’язаний зі стартовим напруженням м ’язів, 
особливим станом і положенням заангажованих частин тіла (і 
думок, необхідних при цьому!).

Ми називаємо його п р и г  о т у  в а н н  я м.
Аби виконати будь-яке приготування правильно, треба точно 

уявляти собі наступну частину р у х у —  тоді вистачить лише са­
мого уявлення: відразу ж самовлаштується все необхідне. О рга­
нізм ніби знає все, що треба зробити, якщо спрацювали вищі 
механізми. Завйдити його діям здатна лише свідомість, яка не­
доречно втручається в процес перетворення внутрішнього руху 
(ідеомоторика) на зовнішній.

Дуже часто людина стає скутою й  “залиш еною ” завдяки зай­
вій думці, яку ми називаємо судженням, або міркуванням.

Нерозумно вживати надто багато розуму там, де вистачить 
крапелинка!

Цриготування руху треба відчувати ще і як стан переконано­
сті» А коли створився міцний умовний рефлекс, то взагалі 4^- як 
стан. Тобто користуватися лише приємним чуттям майстра, який 
певен щодо котроїсь дії. Сама думка-згадка про це створить п р и ­
готування.

Для ТреНЧіМШЬ годиться будь-який рух.
Напишіть літеру “А ”. Зробіть тепер те ж саме, але спочатку 

уявіть собі, як ви її напишете. Уявіть дотик ручки до паперу, 
контури літери, натиск, швидкість руху.

Коли ви напишете цю літеру вдруге, прислухайтеся до себе. 
Проаналізуйте, що змінилося.

Спостережливі відразу помітять: хочеться повторити  рух!
Ми можемо назвати це пробудженням первісного аналітизму. 

А ще — найпершим, нехай маленьким, кроком до ущільнення часу.

Д о того життя, коли навчаєшся встигали за одиницю ніби такого 
ж самого, вивіреного за годинником, часу в десятки, якщо не в 
сотні разів більше.

Н айстаранніш і заведуть особливий записник, куди заносити­
муть свої спостереження над собою, зрушення, появу нових від­
чуттів. К оли ж “зовсім не буде часу”, вони використовуватимуть 
такий простий спосіб:

запишуть одне слово, додавши до нього, може, знак оклику, чи 
знак питання, чи власно винайдений якийсь символ.

Така коротенька позначка з датою згодом (і дуже швидко!) 
прислужиться допитливому дослідникові власних здібностей. 
Перечитуючи їх через деякий час, він, саме завдяки їм, зможе 
побачити, як змінювався рух його думок, які з них були акцен­
тованими, з якими станами і настроями були пов’язані тощо.

Такий особистий “довідник” стосуватиметься м а к р о р у - 
х  у індивіда, його свідомості й  підсвідомості.

Ту мить, коли  лю дина відчула себе самоусвідомлюючою, мо­
жна вваж ати початком перш ої фази макроруху. І якщо до тих 
пір внутріш ній розвиток був надто їй непідвладний (згадаймо 
броунівський рух!), стихійний та безглуздий, то віднині він стає 
контрольованим упорядкуванням.

Звичайно, це трапляється не відразу. Звичайно, треба мати 
терпіння. І тут в нагоді буде так  званий з а к о н  е к с п о н е н -  
ц і а  л ь н о с  ті .

...Н а ставок сідають дикі птахи. Випадково вони занесли сю­
ди насіння водоростей, яких тут раніш е не було. Водорості по­
чинають розмножуватись. Т а ось яку особливість ми помічаємо 
при цьому: за перш их дев’яносто п ’ять днів (95!) вони роблять 
це настільки повільно, що зауважити їх може лише спостерігач- 
фахівець, за  наступні три-чотири заповнюють ставок на третину 
чи н а половину, за останній (100-й) день закінчується стопро­
центне заростання водоймищ а посіяними в нього “бур’янами”.

Експоненціальна функція годиться для описування радіоак­
тивного розпаду, беззавадного збільшення популяції тощо.

Д одамо до цього ж списку здобувані знання, відчувши їх жи­
вими, підкореними законам органічного світу.

Нетерплячий зневіра кидає справу, може, за добу до повного 
успіху. Бо не знає властивостей, що їх має будь-який розвиток. 
Організм наче до останнього чинить оггір і “здається” лише тоді, 
коли накопичилась певна кількість знань. Назвемо її оігги- 
м альною  кількістю .

Не так  вже й  погано було б акуратно написати друкованими 
літерами на папірці всього два слова: “Закон експоненціально-

9

сті!” й повісити той папірець десь над письмовим столом або 
покласти його під скло. На добру згадку.

Початок руху, така тривіальна річ, далеко не завжди корис­
тується належною увагою нетривіально мислячих людей. Вза­
галі, з неусвідомленням найрізноманітніших початків стикаємося 
ми майже завжди, коли в людській діяльності виникають що­
найменше психічні бар’єри. Рух вимирає, стає “копалиною” й 
причиною гірких турбот.

Останнє, здається, особливо стосується мислення взагалі й 
макроруху нашого буття, але ми не повинні забувати, що нако­
пичення мікроскопічних нез’ясувань, майже непомітних залиш­
ків недоопрацьованих започаткувань елементарних (у тому числі 
й фізичних) рухів, призводить до великого перенапруження, Еті­
ологією якого здебільшого займаються психіатри.

Сума маленьких напружень, що їх можна назвати зайвими, 
дуже часто стає досить великою безпідставною тривогою. Нас­
правді, хіба можна згадати всі ініціальні подробиці мільйонів 
своїх “затислостей”? І людина, який не позаздриш, зітхає: ^Ком­
плекс...”

Комплекс може початися з такої дрібнички, як не до кінця 
усвідомлений рух. Найзвичайнісінький, зовнішній. Та особли­
во — той, який виконується мовним апаратом людини.

Існує певний зв’язок між порожнечею в змісті мовленого й 
фрустрацією психіки.

Джерело цієї біди — у вимові. Точніше, в погано усвідом­
леному вимовленні. Адже поняття розкривають свою сутність 
у звучанні, “автором” якого є певний рух.

Зацікавлений цією думкою зверне увагу на зворотний зв’язок 
“робота мовного укладу — мислення”, Й зненацька видобуде —
ніби на порожньому місці — нові можливості розвитку.

Друга фаза руху називається в авто дидактиці р е з у л ь т у ю ­
чою.  Вона є головною, якщо глянути з боку тверезо мислячого 
спостерігача, бо ж саме в ній для нього міститься енергія до­
сягнення, успіхів, посування вперед тощо. Однак у педагогічному 
смислі так вважати зовсім невірно.

Акцентоване сприйняття результуючої фази руху під час його 
виконання переміщує промінь нашої уваги {є такий самоосвітній 
вираз) у хибному напрямку, адже започаткування, лоно майбут­
нього руху і є саме тим, що в цей час вимагає освітлення.

Це також знаходиться у згоді із законом периферізації уваги, 
виконання якого потрібне для досягнення свободи руху, а також 
законом темперації, згідно з яким попереднє знаходиться завжди 
під керівним впливом наступного.

Сформулюємо, однак, два цих закони окремо.

І. ЗАКОН ПЕРИФЕРІЗАЦІЇ УВАГИ
Увага стає підлеглою для того, хто її прагне використати 

швидше і найповніше, коли головне перемігцується на периферію 
уваги.

Вона, таким чином, повинна нібито руйнуватися. Проте 
практика доводить інше.

Спробуйте зосереджуватися так:
коли ви маєте намір виконати дуже важливу, але трохи бу­

цімто недоречну в цей час роботу, приготуйте все необхідне для 
її виконання (це називається: створити матеріальну базу) й перед 
тим, як зробити хоча б щось на “магістральному напрямку”,- 
зверніть на манівець! Навмисне відволікайтесь перед початком 
важливої роботи.

Тієї ж миті з’явиться потреба (яку ми називаємо актуалізова­
ною) повернутися до головного. Але торжествувати ніколи не 
треба. Повертаючись до магістралі й відчуваючи якусь неочіку- 
вану свіжість сприйняття, треба зробити крок-два й повторити 
процедуру.

Так викрешується справжня т е р м і н о в а  увага.
Так досягається певна розкутість у русі: вправний баскетбо­

ліст безпосередньо перед кидком м’яча в кошик на мить відво­
лікається, щоби виконати дію вільно й щонайточніше.

П. ЗАКОН ТЕМПЕРАЦІЇ 
< Наступний рух (а також наступна фаза руху) виконується 

в у я в і  раніше, ніж попередня, таким чином викликаючи зміни 
в ньому (чи в попередній фазі).

Темперація подеколи значно змінює приготувальну фазу руху 
або весь попередній рух. Особливо легко це помітити в нашому 
мовленні.

Забігаючи вперед, скажемо, що саме через мовлення пролягає 
шлях до гармонійного мислення йкультури г е ш т а л ь т-ру- 
хів (німецьке гештальт означає образ).

Постійне усвідомлення закону темперації дуже швидко приз­
водить до очищення всього рухового процесу від зайвого, від 
непотрібних напружень. Людина одержує насолоду. Зрушення 
надихає її.

Стосовно останньої фази руху, яка називається р е л а к с а ­
ц і є ю  (тобто розслабленням), треба насамперед зауважити, що 
саме вона найбільше страждає при виконанні руху. Може змен­
шуватися, до повного зникнення, коли дрібні рухи з’єднуються

11

в єдиний пасаж, проте внутрішня агогіка завжди ледь помітним 
натяком робить явленим імпліцитне, заховане. Безумовно, коли 
рух вільний та усвідомлений. І добре темперований.

Кінець релаксації, виконуваної в повільному темпі, часто зли­
вається з підготовчою, препаративною фазою.

Саме цієї миті ми припускаємося багатьох помилок. Релак­
сація перетворюється на перешкоду. Рух зупиняється.

Трапляється це через те, що людина не виконує правила по­
становки руху.

Ефективне напруження результуючої фази повинно тривати 
до повного усвідомлення наступної препаративної фази.

Поодинокий випадок постановки руху постановка 
мовлення. Тут вшцевикладене правило виконується так:

ліквідуються всі паузи між словами, для чого вживається про­
лонгована (подовжена) вимова останнього звука (або передостан­
нього і т. д. в разі неможливості його пролонгації). Наприклад: 
речення “До нас гість прийшов” виконувалось би за цим прави­
лом як “дооонасссгіссстьприйшов”.

Коли ж не вистачає дихання, то його беруть будь-де, крім 
місць між словами в реченні. Після цього повторюють слово, 
яке перервалося, спочатку й у такий спосіб досягають оператив­
ності в роботі мовного апарату. Мова стає чистою. Рухи стають 
стрімкими й згодом перетворюються на пасажі, що приносять 
людині насолоду.

Опрацювання культури рухів повинно бути в центрі уваги 
того, хто вчиться, навіть тоді, коли він має вже велику практику. 
Адже зосередження уваги на ній дає незамінний ефект перифе- 
різації, сприяє вдосконаленню будь-якого творчого процесу.

*  * *

Б аж ається глибин правдивих, щедрих, 
й не просто вітру — а з минулих літ. 
Вітань позасловесних просто від 
Божественної Сутності, від Метрів,

що керувались Нею... Тут, де нетрі 
рослинних юрм, де думати не слід 
про те, я к и й  оманний красень-світ 
і  я к  ж и ття  нагадує тих нетлів,

котрі ш укаю ть світлого в імлі, 
так і недуж і, мирш аві, малі.
Тут, де ж и ття  і є ,те Ельдорадо,

$
я к е  ш укаєм о, знайш овш и, знов, 
коли  перем огла ір ж а  любов 
й нема натхнення жодного карати.

10.07.94 Київ

КРУГОЗІР І РОЗВИТОК ІНТЕЛЕКТУ

Колишня НТР перетворюється сьогодні на 
Н ТЕ —г науково-технічну еволюцію. Змінюється 

ставлення людей до гуманізму.
Нещодавно “вузький спеціаліст” без почуття сорому визнавав 

свою “вузькість”: мовляв, головне — вдосконалення машин, ре­
альні досягнення в галузі промисловості чи фундаментальні 
дослідження тощо, а не якісь там досить ефемерні “самовдоско­
налення особистостей”.

Тепер — інше. Сьогодні необхідність гуманітаризації визна­
ють чільні представники “науково-технічних революціонерів”.

Входить у моду словосполучення “духовна екологія”.
Все більше розмов точиться про культуру, історичну пам’ять, 

прр те, що не вистачає багатьох речей, надбавши які, сучасний 
інтелігент міг би претендувати на культурну тотожність своїм 
унікальним, як раптом виявилося тепер, предкам.

Усе частіше чуємо слово “ліцей”, що знаменує схильність гро­
мадської свідомості до ідеї відродження класичної освіти.

13

Все гучніше лунають звинувачення на адресу нашої середньої 
школи, де — дивна річ — робиться, здається, все, аби майбутній 
студент став через кілька років поганеньким фахівцем, а точніше 
й простіше — нефахівцем.

Та... хіба тут не згадаєш принца данського: “Слова, слова, 
слова...”.

Середній інтелект здебільшого виправдовується там, що, мо­
вляв, ніколи ще не існувало такого обсягу потрібної інформації. 
Або: “Подивіться навкруги, я ще нічого, а от мій сусіда...” Пси­
хіатри називають таку дію “раціоналізація”.

Авто дидактика покликана ліквідувати розумову загальмова- 
ність, навчену безпорадність і “легалізований” вузький кругозір.

Методики, що вона їх використовує, допомагають бажаючо 
му надолужувати потрібне швидко й без нервов о-психічних пе­
ревантажень. Про це йтиметься нижче. А тепер дуже важливо 
з’ясувати методичну роль "високої мета”, її зв’язок із теперішнім 
часом заземленої самоосвітньої праці.

Біологи вважають сукупність наших м’язів другим серцем лю­
дини, яке не менш важливе за те, що б’ється в грудях.

Користуючись аналогією, можна твердити, що кругозір —̂ це 
д руг е  п с и х і ч н е  с е р ц е  л ю д и н и .

Ми інтуїтивно прагнемо роширення власної свідомості.
Архетип цього прагнення — дослідницький рефлекс тварин. 

За спостереженнями італійського біолога, добре нагодована ми­
ша, ризикуючи життям, залишає безпечне місце, аби втамувати 
свою зацікавленість. Таких і аналогічних прикладів — безліч.

Отже, поведінка того, хто вже “все знає”, просто неприродна. 
Кругозір, як і освіта, актуально існує лише в динаміці розвитку. 
Тому в авто дидактиці є така формула-твердження:

о с в і т а  п о в и н н а  б у т и  з а в ж д и  н е з  а к  і н - 
ч е н о ю.

Є матеріалісти й надго-матеріалісти, які перетворюються на 
свою протилежність &  ідеалістів. Ми подеколи стаємо останні­
ми. З кращими намірами й задумами перетворюючись на інертну 
систему, мислячу настільки н е п о р у ш н о ,  що думка гине в 
механічних повторюваннях, так званих деклараціях тощо. Тоді 
ми — нібито набувши переконань — насправді заглиблюємося в 
болото кривди, відриваючи своє мислення від повсякденної пер­
шооснови нашого життя. І починаємо жита схематично, умовно, 
наче розігруючи роль якогось робота.

Чого найбільше не вистачає в цьому випадку?
Безумовно, сумніву. Він, саме він — батько витонченого ана­

лізу. А ще—подавач імпульсів, виголошувач застережень, ворог

14

стагнації, зупинки, яка не спочинок, ні, а початок швидкого ду­
ховно-інтелектуального кінця.

Все це було б схоже на звичайне моралізаторство, якби ми 
не могли збагатити свою самоосвітню техніку за рахунок подіб­
них міркувань.

Переконання відіграють величезну дидактичну роль.
Людина посилається на погану пам’ять (як охоче, як часто 

це робиться!), коли вона чогось не засвоює. Проте справжня при­
чина залишається поза підозрою. Ц е ^ -  глибоке, усвідомлене чи 
не усвідомлене переконання в непотрібності якихось знань. Або 
якоїсь музики. Якихось почуттів, що їх ми далі будемо називати 
в и с о к и м и .

Крузогір — це не зафіксована небесна сфера.
Він ДО найнепередбаченіше в житті людини. Розширення кру­

гозору може подеколи відчуватися нею як ганебне звуження. Не­
щодавнє досягнення раптом обертається на щось недосконале. 
На те, що потребує негайної перевірки. Бо якась неповна про- 
інформованість начебто болить...

Такий біль “пересуває” душу в інтелектуально-духовному 
просторі. Ніби знесилюючи нас своїми постійними імпульсами, 
він дарує нам силу. І фізичну, і моральну. І зовнішню, і внутрі­
шню.

Вчені ще далеко не до кінця вирішили проблеми, пов’язані з 
“феноменом Канта”. Цей філософ, як і йому подібні^ постійною 
виснажливою, на перший погляд, працею “прирощував” собі 
міць і .здоров’я: в п ’ятдесят років, за його власним твердженням, 
він почував себе набагато краще, ніж у п’ятнадцять.

Очевидное одне:
розширюваний кругозір потрібен нам і як фактор здоров’я.
Отже: треба особливим чином набувати певні знання, аби на­

бути по можливості щасливого довголіття.
Іншими словами: розширення кругозору — це зовсім не бе- 

зрозбірливе накопичення б у д ь - я к и х  знань, а дбайливе 
збирання й подвійний відбір (спершу й потім, згодом, коли ми­
неться перше хвилювання...), щось постійно контрольоване зав­
жди напруженим сумлінням шукача істини, а не байдужого 
колекціонера фактів.

Часто, да. прикрості часто зустрічаємося ми з ерудитами та­
кого штабу. Вони навіть не просто живуть на світі, а повсякден­
но тільки тим і займаються, що “справляють враження”. Це 
потрібно часом для збереження становища, що їх годує, чи для 
підтримки реноме, котре нібито можна й насправді підтримати 
у такий спосіб.

Для самоосвіти дуже важливо з’ясувати для себе наступне.
Будь-яке "знання ” треба вважати істинним лише тоді, коли 

воно сплавлене в одно із щонайглибшим почуттям. Все “наукове”, 
“інтелектуальне”, “літературне” треба навчитися читати, сприй­
мати й усвідомлювати з любов’ю, з в и с о к и м  хвилюванням.

У цьому й полягає одне з основних завдань практичної ав- 
то дидактики.

Існує зворотний зв’язок між мисленням і кругозором. Остан­
ній слушно назвати тут живим, позбавленим мертвого, неорга­
нічного вантажу. Визволеним з пут начебто-обов’язкового, 
начебто-безсумнівного. Відчутим як насправді власне й тільки 
як таке. А ще — усвідомленим як змінне, динамічне, одночасно 
як тривале й нетривале.

Людина, подумки вигукуючи; “Це І #  моє!”, створює сприя­
тливі для інтелектуально-духовного розвитку внутрішні умови. 
“Моє” це значить таке, що викликає найщиріші почуття. Те, 
що в потрібній точці просторочасу створює турбулентні явища, 
рух умовного повітря: уявний вітер, схід умовного, сонця уяв­
ний ранок тощо. Й людина починає відчувати, що прирощенням 
чогось одного суто її до такого ж наступного вона одержує мо­
жливість творення свого власного світу.

Насолода від життя стає якісно іншою.
З часом заходиться до того, що все Більше намірів (а 

вони корелюються смаком людини) стають причетними до 
'Проявів долі. Яснішає майбутнє особистої духовності.

Смак як прояв індивідуального (й неповторного!) створює інші 
підстави. Виявляється внутрішня поведінка, що перетворюється на 
пріоритетну. Нарещгі особисгісциШДС все більш тотожною самій 
собі. І, взагалі, вона с т а  є. А цеиданятгя співпадає не тільки з 
духовно-гігієнічними заходами, а й „“заохочується” самим Не­
бом...

Розширення людської свідомості, здається, прагне сама При­
рода.

“...Царство Небесне здобувається силою, і ті, хто вживає зу­
силля, хапають його” (Російський варіант: “ ...Царство Небесное 
силою берется, и употребляющие усилие восхшцают его”). Так 
написано в Євангелії від Св. Матвія (11, 12).

Грамотне розширення “Я” річ навдивовижу точна. Але 
тут прояв прецизійності не чисельно-цифровий, не теоремно-ди- 
скурсивний, а раціонально-ірраціональний, реалістично-казко­
вий, побутово-піднесений тощо. Нагромадження антонімів може 
бути безкінечним, якщо врахувати необмеженість кругозірної

“експансії”, її завойовницьку сутність — сучасна гуманітаризація 
охоплює всі духовно-інтелектуальні діяльності.

Ми традиційно відчужуємо навіть поняття душі від числення. 
Розрізняємо суворо й безапеляційно гармонію й алгебру. Бо так 
робили до нас. Проте — не треба поспішати: чимало тверджень 
народжувалося за інших умов, коли духовно-соціальні імпера­
тиви вимагали від Розуму того чи іншого вектора розвитку. По­
деколи це було розгалуження, подеколи об’єднання, “збирання 
каменів” ...

. Можливо, ми започатковуємо зараз інтегративну епоху, за 
якої обидва вектори стануть рівноправними. Можливо, нас чекає 
розквіт діалектичного мислення.

Переконання й сумнів... Віра й вагання... Набування знань 
і агностицизм, особливо ^  побутово-ниций, “здоровоглуздий”. 
Такі протиставлення вирішуються звичайно засобом активної 
негації (заперечення). Ми даємо відсіч сумнівам, ваганням, аг­
ностицизмові тощо. Ми — носії твердих переконань. Ми прек­
расно мислимо, нам уее відомо... і так далі, до повного 
самозаспокоєння. Так звикли чинити наші голови з душами. Од­
нак: разом чи, може, окремо, розлучившись у спровокованій Зов­
нішнім внутрішній вирішальній чварі?..

В авто дидактиці застосовується принцип т о т а л ь н о ї  д і ­
а л е к т и к и .  Це означає:

будь-що шукати протиставлення, контроверзу; 
будь-що намагатися сприймати всі явища як знамениту єдність 

протилежностей (вона, на жаль, для більшості з нас лишається 
суто літературною, підручниковою істиною, якою нібито саме 
через це можна нехтувати в звичайному повсякденні).

А чи щезає діалектика в цьому з в и ч а й н о м у ?
; Питання, зрозуміло, риторичне.

Уважні читачі збагнуть, що негайно треба почати тренування 
й пробувати подумки “розтинати” надвоє будь-який логічний 
моноліт, будь-які надтверді брили з інтрузіями звичних, “непо­
хитних” переконань.

А щоб їхні вправи були щонайефективнішими, вони вжива­
тимуть принцип тотальної діалектики в побутових справах.

Крім того, якось принагідно (й дуже швидко!) зауважать, що 
такий підхід до власного мислення допомагає вирішити якісь за­
старілі особисті проблеми. “Розхитування” конформізму й прий­
нятих колись на віру принципів здаватиметься все кориснішим. 
У когось оживе добре забута спроможність по-дитячому радіти 
розумовій знахідці. Хтось дійде висновку, що він не такий вже 
старий, що стільки ще можна зробити в житті.

Людська допитливість, має свій архетип у тваринному світі. 
Але в людини елементарна цікавість перетворюється на складне 
психосоматичне явище.

Знаттєлюбність — органічна властивість кожного “ Я” , його- 
життєва функція. Конкретний її прояв є завжди діалектичним 
з’єднанням “узяття” й “віддачі”. В руслі ж думок, наприклад, 
О. Чижевського це можна висловити й так:

кожне “Я ” повинно виконувати свою функцію в системі к о ­
смічних зв’язків, а значить, існувати як дієздатний орган.

Словесне або якесь інше знакове знаменування внутрішнього 
досвіду є квазі-фізіологічним актом зв’язування “Я ” із зовнішнім 
світом, людством, що не здатне існувати без своїх активних мен­
тально-психічних компонентів.

З точки зору Суцільного, як це ясно уважному читачеві, ко ­
жен розумовий ледар — своєрідний злочинець.

Але — будемо обережними. Йдеться не про звичайне розу­
міння розумового на рівні побутової свідомості. Сучасність за­
гальнолюдської психіки, яка оцінює сама себе за допомогою ще 
не вивченої рефлексії, суттєво відрізняється від її минулого. (Н а­
гадаємо тут про гіпотезу Дж. Лавлока, яка носить назву “Гея”, 
тобто “Земля”).

Інтелектуальне — в європейському розумінні цього понят­
тя Ш це, перш за все, так зване дискурсивне, тобто пов’язане з 
міркуванням, з раціонально-аналітичною діяльністю людини. 
Крім того, слід додати ще й іншу “континентальну” властивість 
мислення — картезіанство. Саме в Єно на багато років відокре­
мило ідею від чуття, або, точніше кажучи, надало законної фі­
лософської сили тому способу мислення, що формувався з давніх 
часів і нині відомий як західний, раціоналістський.

Східний інтелектуалізм, як відомо, самоусвідомлюється як ір­
раціональний, інтуїтивістський.

Картезіанство було автором технічного прогресу. Парова, 
електрична й комп’ютерна НТР стали прекрасною підставою для 
самозадоволення Західного Духу. А такий гріх, як ми бачимо з 
історії Людства, тяжко карається. Санкцію Долі й Провидіння 
можна назвати одним словом — “відчуження” (“альєнація”). 
Відчуження людини від іншої людини, від людства, від самої се­
бе. Відчуження, яке йде в парі із зарозумілістю і зверхнім став­
ленням до природи, яке зрештою призводить до душогубстваі 
до знищення гармонії в людині.

Гармонізація мислення полягає в процесі динамічного взає­
мопроникнення інтернального (внутрішнього) людського “Захо­
ду” — відповідником його є лівий мозок — та інтернальногб

“Сходу” , паралеллю якого можна вважати правий, “інтуїтивно- 
образний” мозок.

Так що таке “думка”, “мислення”, “інтелект” з точки зору су­
часного гармонізатора духовності? Чи не є вони результатом 
спільних зусиль раціонального й ірраціонального? Чи не 
припускаємося ми помилок, коли вважаємо реальними, тобто 
о б ’ є к т и в н о  існуючими наші судження або почуття як та­
кі? Хіба можна знайти почуття, яке б не було пов’язане з якоюсь 
думкою, або навпаки?

Зробивши примітку, що мова йде про людські (й тільки люд­
ські) почуття, а не про емоції, підемо далі.

Вирішуючи проблему кругозору, ми стикаємося з питанням: 
“Щ о вважати істинним духовно-інтелектуальним надбанням?”. 
Вшцевикладене, можливо, допоможе допитливому й терплячо­
му. Він, принаймні, дійде висновку, що,

не зазнавши х в и л ю в а н н я ,  ніхто не має права вважати 
пережитим р о з у м і н н я ■

Це — одне з основних правил автодидактики.
Залишається з ’ясувати лише одне — як бути з р о з у м ­

н і с т ю  або з г л у п с т в о м ?
У нашій системі ми пов’язуємо етичний та інтелектуальний 

вектори духовного розвитку людини. “Побутово-розумними” 
можна назвати всіх здорових громадян. Всі ж подальші градації 
“розумності” ми ставимо в залежність від морального удоско­
налення. Виникає пропорція:

чим чесніше намагаюсь я досягти істини, тим і с т и н н і ­
ш и м и  стають мої інтелектуальні дії, тим розумнішим я стаю.

Недарма в багатьох мовах світу “мудрець” і “святий” — си­
ноніми. Адже мудрість — найвище відчуттєВо-психічне, соціаль­
но-етичне досягнення. І прекрасно було б, коли б ми всією 
громадою, всією нашою спільною Душею намагалися відродити 
пієтет до святомудрості, протиставляючи їй засушену дипломо­
вану інтелектуальність, відірвану від справжньої інтелігентності.

* * *

Ще напишу — цей голос телеф онний 
і шерхіт липня десь в обхід мене, 
і те, що проридає та й мине, 
я к  ті дитячі давні забобони.

А потім клен —• з майбутнього — червоний, 
ген на узліссі в "нині" віти  гне, 
в "сьогодні" листя кидає, щоб не 
затримався в чужому вж е осонні,

мов за кордоном, мов не тут, а  десь, 
перебуває розум твій — митець, 
що знов з ж иття нові етюди творить,

не уявивши жодних кращ и х днів.
Ще напишу й скажу: я  відповів 
на лист, що просто неба л іг  надворі.

12.07.94 ‘ , Київ

АКТУАЛІЗАЦІЯ ІНТЕРЕСУ

е схильні до аналізу люди навряд чи замис-

люються над тим, що щаслива людина до- це, 
перш за все, людина, яка ц і к а в а  до чогось. Інтерес її в 
даному випадку є чинником, який сфокусовує зовнішнє й внут­
рішнє, екстернальне й інтернальне в одне, Таке злиття сприйма­
ється як найвищий ступінь комфорту. Безумовно, ми навмисне 
спрощуємо справу, аби скоріше підійти до чергової “ваги” на 
самоосвітньому помості, але, в принципі, саме так і є. Саме 
каналом сприйняття й синхронного осмислення надходять до 
нашого уявного КПП (контрольно-пропускного пункту) компо­
ненти здогадного щастя.

Інтерес — мало вивчене явище людської природи.
Можна сказати навіть більше: поза його межами ми існуємо 

лише відносно. Виходить, що він потрібен нам як внутрішній 
стан і як... оболонка, простір, в якому активно діє усвідомлення. 
(Саме воно, а не, як ми звикли вважати, свідомість. Саме усві­

домлення — наконечник життя людини. У всякому разі — бу­
демо обережними!— його земний варіант).

Усвідомлення — непередреченний рух свідомості.
З усієї безлічі рухів цей для нас найважливіший. І — хто 

знає?— можливо, його вектор співпадає з вектором еволюції, мо­
жливо, це навіть одна з найголовніших її маніфестацій.

Авто дидактика тримається на вістрі усвідомлення.
Це вістря має окрему назву — інтерес. Коли воно притупля­

ються, усвідомлення стає пасивним, неорганічним, чужим і від- 
чужливим.

Генеративний пагін людської свідомості й духовності напро­
чуд схожий на рослинний, і йому також потрібно багато світла, 
нехай і в переносному розумінні. Це світло є об’єктивно-суб’єк­
тивною річчю. Воно, наче зерня в горісі, знаходиться в шкара­
лупі знакових систем культур і цивілізацій. Звісне діло, треба 
мати міцні зуби, аби його видобувати. Справа для багатьох над­
то марудна, тим більше, що мету й результат з ц і є ї  (побуто- 
во-зазЄмленої, маскультурної або навіть безкультурної) сторони 
просто неможливо визначити конкретно. Однак будь-яка люди­
на з чистим сумлінням здатна, як кажуть, шостим чуттям сприй­
няти промені Справжнього, Істинного, Всесвітньо людського.

В автодидактиці інтерес визначається
як потік асоціацій, що з ’являються самі.
Ефект самопояви тут дуже важливий у багатьох відношеннях. 

Підкреслимо поки що його релаксаційну дію. Це означає, що 
цікавість сприяє відпочинкові, а якщо піти далі, — вона може 
стати інструментом оптимального використання психічно-інте­
лектуальних ресурсів.

Чим мені цікавіше жити, тим я менше втомлююсь, тим при­
ємніша й  природніша моя втома. У цьому випадку працює лише 
п о т р і б н е  . Відсутні зайві м’язові або психічні напруження. 
Зовнішні й внутрішні рухи знаходяться в гармонійному зв’язку.

На такому досить банальному побутово-теоретичному тлі 
розвиваються основні події початкового періоду автодидактжи 
-як системи. Усвідомивши переваги “цікавого життя”, допитливі 
й наполегливі заходяться робити спроби в галузі о с у ц і л ь - 
н е н н я  інтересу. їм ввижається той час, коли вони зможуть 
викликати інтернальні спалахи й протуберанці за власним ба­
жанням. На їхню думку спадає, що згодом буде можливим здій­
снення чогось для них принципово нового.

Трохи збентеженості під час вступу на територію інтроспек­
тивної психології — річ прощенна. Т у ' не важко розгубишся на 
мить-другу не тільки старшому школяреві, а й досвідченому са-

моуку (чи, може, якраз навпаки?..). Перш за все, дивує факт не- 
помічання простих речей на “поверхні життя”. По-друге, здаєть­
ся неймовірним, що очевидне чи майже очевидне здатне 
прислужишся як відправна точка для складної серії гіпотетично 
плідних думок. По-третє, якось не віриться у відкриття там, де 
все досліджено мільйонами голів, перемацано мільйонами рук 
передавлено безліччю активно-евристичних очей.

Та все ж...
Автодидакт-початківець мусить переконатися в реальності 

відкриттів, про які щойно йшлося. Для цього треба ще і ще раз 
зосереджено аналізувати свої відчуття, концентруючи увагу на 
їх т о т о ж н о м у ,  або як ще кажуть, а д е к в а т н о м у  ус­
відомленні. Незабаром з’явиться думка про “щирість-нещирість 
всередині нас”. Згодом звичним стане питання: “Чи насправді я 
відчуваю те, що я... відчуваю?” Наші переконання не гірші за 
гіпнотизерів! Вони вплітають на поведінку тих чи інших думок. 
Від них залежить “розкутість” дотепного висновку. Вони, зреш­
тою, визначають емотивно-відчуттєву спрямованість м а г і с т ­
р а л ь н о !  думки життя.

Внутрішня нещирість особистості річ навдивовижу роз* 
повсюджена. Невимогливість до визначення свого чуття творить 
якусь першоречовину нещирості. Людина, що відрізняється від 
тварин наявністю рефлексії, звикає проголошувати, декларувати 
якісь істини, потрібні винятково для “внутрішнього вжитку”. Й 
починають точишся побрехеньки, так би мовити, на рівні під­
свідомості...

Проблема “щирості — нещирості”, звичайно (через це ми її 
так і наголошуємо) тісно пов’язана з проблемою актуалізації ін­
тересу. Бутив “полоні зовнішнього збагнення” (вислів середньо­
вічного німецького містика Я. Бьоме) при вирішенні першої 
означає повну неможливість знайти суттєве розв’язання другої.

Актуальний інтерес є, так би мовити, одним із головних 
робочих органів автодадактики, найважливішою деталлю в її 
механізмі. Саме з оволодіння ним починається шлях до 
порозуміння між людиною, яка вчиться вчитися, з її власним 
мозком — своєрідним суперкібернетичним пристроєм, 
створеним природою немовби з певним розрахунком іне адже 
вона десь “загубила” або просто . “забула” віддати 
користувачам опис конструкції та бодай елементарні правила 
експлуатації пристрою...

Спочатку, як годиться, визначаємо:
актуальним інтересом ми називаємо такий інтерес, який кон­

кретно проявляється в якусь мить, внаслідок чого вона повністю

заповнюється духовно-інтелектуальним змістом і втрачає часові 
ознаки.

Мить зникає як така — й натомість самостворюється елемен­
тарну частка життєвої енергії, віталітету. Й те, що використову­
ється як концентраційна сила уваги (на Сході приблизним 
відповідником цього є самадхі),' не зменшується, а навпаки^% 
зростає.

Вітальні витрати під час “гострого” зацікавлення, як показує 
практика, обертаються придбанням додаткової енергії. Але го­
ловний дидактичний зиск ми маємо тут у вигляді б а ж а н н я  
п о в т о р і  в.

. Дуже важливо не плутати загальний інтерес із інтересом ак­
туальним. Адже можна, як це добре відомо, в якусь часинку й 
не відчувати щиру зацікавленість щодо, наприклад, в з а г а л і  
улюбленої історії або математики. Виходить, що ми просто ви­
мушені визначити дискретний, переривчастий характер наших 
тривалих інтересів. У протилежному випадку дуже вірогідною є 
поява психічних напружень, які продукують неадекватні усвідо­
млення цього явища.

^Проблема інтересу та його актуалізації пов’язана з пробле­
мою запам’ятовування. Цікаве, як відомо, краще запам’ятову­
ється. Трапляється ж це завдяки тому, що в людині з’являється 
психічна потреба володіти тою чи іншою інформацією. Саме в 
ареалі цікавого така потреба виникає, природна річ, набагато 
частіше. Знахідки нашого “внутрішнього дослідника" “нотують­
ся” як дорогоцінні думки, що конче потрібні для існування. Вони 
опосередковано впливають на вчинки, на долю...

Влаштування потреби (або облігатності) — важливий куль­
турологічний процес. Годі вже казати, що духовні потреби, які 
частіше називають п р і о р и т е т а м  и, є головними характе­
ристиками особистості. Але дуже мало приділяється уваги в пе­
дагогічній практиці саме виявленню “точкових” потреб, 
наприклад, щодо відновлення переживання якогось “високого 
стану”, з його неповторним тембром, унікальним зв’язком з пев­
ного матеріальною часткою культури й, нарешті, з властивістю 
підвищувати психічно-інтелектуальний тонус.

На превеликий жаль, ми далеко не всі вміємо цінувати справ­
жню думку. Повага до ідеї, розуму, мислення, “високих станів”, 
які нам здатні продукувати й постачати саме гуманітарні фраг­
менти культури (занедбані через їх ніби-зайвість, якщо не ніби- 
ппсідливість), повинні усвідомлюватись як м а т е р і а л ь н и й  
чинник в процесі поліпшення нашого життя. Шлях до всенаці- 
ональної компетентності пролягає через володіння педагогіки,

23

через актуальні інтереси й “точкові потреби” людей, через їх про­
фесійно влаштовану духовність і культуру.

“Потреба”, яку вчені вивчали й вивчають на біологічному й 
на психолінгвістичному рівні, є — це остаточно Доведено ще н а­
прикінці 70-хроків -^- першопричиною запам’ятовування. Сило­
гізм начебто вибудовується сам: для того, щоб “спрацьовував” 
компонент мислення — пам’ять, треба мати певну соціальну м о­
жливість використовувати інтелектуальні зусилля як п о т р і б - 
н і  бодай в щонайменшій соціогрупі, адже внутрішня 
п о т р е б  а, що створюється в глибинах ірраціонального, не м о­
же започаткуватись бет зовнішнього позову.

Автодидакт повинен навчитися активних соціальних дій, що 
могли б забезпечувати створення стійких духовно-інтелекту­
альних потреб. Надто вже часто його оточення, насичене неза­
перечною “мудрістю” побутової свідомості й безспірними 
“теоріями”, назавжди обґрунтованими одного разу здоровим 
глуздом, демонструє свій опір незрозумілим їй, “непрактичним” 
витратам часу, енергії й грошей...

Але турбуватися з цього приводу не треба — самоукові до­
помагає чудова властивість людської психіки модифікуватися, 
бути гнучкою, набувати якихось нових акцентуацій в залежності 
від того, яка інформація надходить до неї. Обов’язково знахо­
диться потрібний автодидактові сегмент того кола, в якому так 
чи інакше його Я “центрує”, виконує, хоча б подеколи, “роль 
такого, що привертає увагу”. Частка цього сегмента обов’язково 
піде за самоосвітнім ентузіастом! |

При цій нагоді корисно для читача підкреслити, щ олю дина 
стає найбільш привабливою тоді, коли вона знаходиться в стані 
“Госгр оґлащкавленоеті”.

За одним із правил практичної авто дидактики, треба “запа­
лювати” наступний “точковий інтерес” від попереднього, влаш ­
товуючи досить захопливу естафету, яка, до речі; є корисним 
для дидактичного процесу відволікать ним фактором (про це -  
пізніше).

Повністю ж вищезгадане правило звучить так:
не чекаючи згасання “точкового інтересу”, треба переносити 

його енергію на інший об’єкт.
Вся технологія збудження інтересів, або їх актуалізація, має 

своїм підґрунтям саме п е р е к л ю ч е н н я ,  що його справед­
ливо вважають класичним засобом релаксації, спочинку. Додамо 
ще й таке:

зацікавленість, доведена до екстремуму свого розвитку, пе­
ретворюється на свою протилежність.

24

Діалектика, яку “проходять” по підручниках й нерідко, скла­
вши іспити, згадують лише в іронічному плані, для автодидакга 
є своєрідним “об’єктом спостерігання”, захопливою сюжетною 
лінією й  одночасно змістом, формою й сутністю — безмежними 
в своїх інтернальних проявах. Пропонована самоосвітня система 
в її загальному вигляді може бути навіть визначена як система, 
що дозволяє ефективно досліджувати діалектику власного ста­
новлення, власного інтелектуально-духовного розвитку. Вона 
уможливлює “бачення” таких явищ, як формування навичок, їх 
розвиток до ступеня майстерності, вона займається самими за­
гадками існування останньої, її дуже мало поки що вивченою 
властивістю бути фундаментальною часткою людської спромо­
жності в и б и р а т и  долю, знаходити свій шлях до щастя. Н а­
самкінець Щ  майстерність є й неабияким г^ронтологічним 
фактором.

З р у ч н о  для автодидакта вважати більш важливим не 
стільки набуті знання, скільки сам процес їх набування, “внут­
рішні події” його особистості. У такому разі він швидше стає 
“маестро від самонавчання”.

*  *  *

Ц ей плин ж и ття , цей лет невпинних л іт ... 
Здається вчора грек ж и в  стародавній, 
була п ітьм а первинна та біда в н ій , 
я к  та зм ія , що вічно лізе  з-під — ‘
з-під кам еня і  долі. Світовид 
аж  з чотирьох облич стирає травн і 
і чотирм а ротами мовить травне, 
деревне, соковите. П ада плід,
зем ля бо п ритягальни ц я відома 
для  нас, хто тут навіки  буде вдома, 
у  що б його не обертав творець.
Я зичництво — то купина, то ку щ и к  
у вічності лиш ається, вмирущ е, 
і час його не зводить нан івець...
13.07.94 Київ

ПЕРШІ ПРАВИЛА АВТОДИДАКТА
О чевидно, найяскравіша риса сучасної людини -  

квапливість, намагання робити все швидше, ніж 
робилося досі, поспішання кудись, часто й не дуже обґрунтоване, 
ірраціональне...

Звідси й таке розповсюдження різних “інтенсивів” , “суперме- 
тодик” і майже казкових технічних засобів засвоєння знань. Од­
ним з останніх є, наприклад, пристрій професора Гамбурзької 
військової академії Райнера Дітріха. Цей пристрій за допомогою 
“зворотного дихального зв’язку” сприяє швидкому розслаблен­
ню, досягненню “стану альфа” в учнів — а все це необхідне, аби 
“вкласти в голову” лексичні одиниці якоїсь мови.

Й насправді, щось приємне для любителів жити й вчитися 
похапцем таки відбувається: учень з а п а м ’ я т о в у є  (так 
свідчать повідомлення в пресі) слова у півсні, кількість.їх велика 
(до цілої тисячі за один день). Але...

Відразу ж відзначимо, що цей метод, як і безліч йому подіб­
них, не дає знань, які маються на увазі в рекламі, у всіляких 
красномовних обіцянках в пресі, де ми часто подибуємо звичай­
нісіньку підміну понять. Завжди в них,приміром, йдеться зовсім 
не про м о в у ,  а про її жалюгідний поверховий шар, що його 
вистачає на примітивне — будемо відвертими! -^спілкування.

Однак, з точки зору авто дидактики, головні вади всіх по­
дібних систем такі:

1) повна відсутність культури рухів мовного апаратур
2) брак бодай первісних інтроспективно-психологічних мето­

дів; .-'па. ••• икдтоц г І
3) “вихована поверховість” у ставленні до занять і, як її на­

слідок, щ -  низька активність самовдосконалювання в післянав- 
чальний період;

4) невикористання “ефекту перенесення тренування” (відмова 
від синхронного вивчення Культурологічної групи іноземних 
мов);

5) відносно низький “стратегічний рівень домаґань” у галузі 
самоосвіти (а наша система передбачає вільне використання 
кількох іноземних мов, читання в оригіналі шедеврів літератур 
на основних мовах ̂ Європи, підготовка до оволодіння кількома 
східними мовами, наприклад, китайською, японською або араб­
ською; послідовне використання мов у заняттях філософією то ­
що).

Авто дидактика в її первісному вигляді повинна бути цілком 
доступною для кожного, хто просто вміє читати. Така переду­
мова її повноцінного існування як системи-технології, мета 
якої -— озброїти людину різноманітними способами інтроспек­
тивної психології, аби вона могла підготуватися до першого ета­
пу свого самоосвітнього марафону. Й головне тут, безумовно, 
простота, “заземленість” тих дій, що пропонуються як перші пси­
хологічні пози.

Головною ідеєю авто дидактики як технології самоосвіти є 
свідомий відхід від семантичного ряду на периферію формотво­
рення. Саме діалектика морфологічного становлення предмета 
в. нас —  й завжди, головним чином, тільки вона як центрований 
об’є к т і  знаходиться в колі пильної уваги автодидакта. Всі його 
зусилля спрямовані на вдосконалення знов-таки морфологічної 
сутності рухів у мікро- та в макророзумінні. Адже це єдине, 
що знаходиться під його цілковитим контролем. А так звана 
“об’єктивна семантика”, вже досить давно об’явлена майже ір­
реальною, здається, більшістю серйозних мислителів сучасності 
та залишена як нібито необхідний постулат у колах педагогів- 
методистів, перетворюється для нього на діалектичну знакову 
єдність, яка безперервно змінюється. Розвинена думка автоди­
дакта приводить його до філософи знаку, до ідей, близьких до 
тих, які висловлює Йозеф Зімон, сучасний німецький філософ.

Перший крок початківця — переключити свою увагу на спо­
стереження рухів мовного укладу. Спростити існування в мов­
ленні можна за допомогою усвідомлення вшцевикладених 
законів. Отже, повинна розпочатися певна дослідницька діяль­
ність. Уважний читач розуміє, що найпростіший шлях до успіху 
полягає через постійне свідоме, особливим чином влаштоване 
відволікання. Йому залишається лише... почати працювати. Бо 
ж, певно, захотілося! А значить, спрацював метод, передмета 
якого — створити бажання випробовувати, досліджувати, спос­
терігати, щось повторювати... І це щ о с ь , до речі, є якоюсь 
часткою, компонентом того матеріалу, що його хоче засвоїти 
автодидакт. Отже, найважливіше п е р и ф е р і з у є т ь с я ,  від­
совується на манівці. Людина ніби тренується в рухах, як 
спортсмен або музикант, виконує повтори, намагаючись досягти 
щонайвільнішого, найрозкутішого варіанту, проте — з а в ж ­
д и  з н а х о д и т ь с я  в м а т е р і а л і ,  я к и й  в о н а  
р е т е л ь н о  в і д і б р а л а .

Ця невеличка авто дидактична хитрість, що ми її спробували 
обґрунтувати теоретично, на практиці приносить надзвичайно 
багато насолоди- Той, хто працюватиме в такому новому для

27

нього стилі, ніби одержуватиме дарунок за дарунком будуть 
неочікувано швидкі запам’ятовування, будуть досі незнайомі 
приємні відчуття й уперше пережите, так би мовити, ущільнене 
натхнення, коли на один тиждень припаде стільки піднесення 
духу, скільки раніше не припадало й на цілий рік...

У спрощеному вигляді перше практичне правило виглядає 
так:

ні чог о  не з а п а м ’я т о в у в а т и  “в л о б ^ : .
Прискіпливий поцінувач дидактичних експериментів відразу 

ж зверне увагу на те, що нам ніби сама природа підказує: не 
чекай того “сакраментального понеділка”, коли ти, нібито звіль­
нившись від невідкладних справ, почнеш здійснювати свою "бла­
китну мрію",^— чини так, щоб важливе ставало немов 
другорядним, відсторонись від нудоти й коротенькими, миттє- 

- вими зверненнями до різноманітного нового для тебе матеріалу 
досягай актуалізації зацікавлення в будь-якій духовній галузі!

Звичайно, здоровий глузд підкаже автодидактові, як запобіг­
ти метушні, як стати віртуозом цілеспрямованості, але згодом — - 
в наступних розділах — стане ясно, що і здоровий глузд зміню­
ється й функціонує інакше у того, хто добре засвоїв нашу сис­
тему. Пов’язано це з тим, що заняття розширенням власної

ПОДАЄМО НА ВСЯКИЙ ВИПАДОК СХЕМУ 
У ДРІБНЕННЯ ОБ’ЄКТІВ УВАГИ Й НАПРЯМКІВ ЇЇ 

СПРЯМУВАННЯ З МЕТОЮ АКТУАЛІЗАЦІЇ ІНТЕРЕСУ

ПЕРШООБ’ЄКТ

28

особистості за допомогою автодидактичної методики дуже 
швидко зменшують питому вагу побутового мислення в свідо­
мості людини. Власне кажучи, саме за рахунок цього зменшення 
у неї, що називається, відкриваються очі. Вона стає з кожним 
наступним днем напруженої роботи по самовдосконаленню все 
більш сучасною, ніби наближаючись у своєму русі до того місця 
в просторочасі, де твориться майбутнє, де діє сама Еволюція, 
якій, очевидно, потрібні віддані працівники...

Друге правило таке:
р о б и т и  т і л ь к и  те ,  щ о  ц і к а в о .
Знову хитрощі! Хоча, безумовно, й “прозорі”. Використову­

ючи це правило як психологічну позу, ми ніби ставимо в нашій 
психіці якийсь “обмежувач”. Не розлучаючись з цією думкою, 
ми, напевно, зможемо дійти висновку:

кожний усвідомлюваний фрагмент нашої розумової діяльності 
повинен починатися з "викрешування ” актуального інтересу.

Нагадаємо, що тут велику роль відіграє наш внутрішній ін­
спектор — атомарна чесність. Метод морфологічного удріб- 
нення матеріалу, що його описано вище, треба застосовувати 
к о н т и н у а л ь н о ,  тобто нестеменно, безперервно, ніколи не 
забуваючи про те, які переваги дає нашій психіці таке застосу­
вання. Той, хто не здолає домогтися від себе постійного само­
контролю в цьЬму відношенні, ніколи не спроможеться зробити 
крок у напрямку витонченішого володіння власним апаратом 
мислення.

Зображений процес може тривати практично без кінця. 
Швидкість переключення уваги з одного мікрооб’єкта на інший 
повинна бути досить великою також і у початківців. Фіксацію 
уваги на кожному з мікрооб’єктів краще за все порівнювати з 
тим, як ми ставимо крапку. На це ж витрачається щось не більше 
секунди.

В якісному відношенні об’єкти уваги можуть бути якими за­
вгодно: словесний текст або його фрагмент, компоненти музич­
ного твору в нотному записі, риси обличчя або складники 
якогось пейзажу тощо.

Правило третє:
н а м а г а т и с я  п е р е т в о р ю в а т и  р о з у м о ­

в у  п р а ц ю  н а  ф і з и ч н у .
Цим самим пропонується щонайчастіше використовувати до­

відкову літературу при додержанні своєрідного “ритуалу”:
1) подивившись у  словник, поставити його на місце, не випи­

суючи слів чи пояснень;

2) повернутись на своє робоче місце й спробувати продовжу­
вати працювати далі;

3) при забуванні щойно знайдене слово, вираз підшукуються 
знову.

І кожного разу — усвідомлення рухів мовного апарату, ви- 
мовлення вголос, відчуття спокою за результат. Адже ми тепер 
не запам’ятовуємо семантику (значення), а просто насолоджує­
мося вдосконаленням рухів! А значення... значення завжди мо­
жна знайти у словнику. Чи в енциклопедіях. Якщо вони іноземні 
й багатотомні, то треба буде кудись йти, їхати, розшукувати їх, 
пересуватися, тобто теж займатися фізичною роботою. А це, ка- 
жуїь, корисна річ...

-Заборона виписувати те, що треба запам’ятати, привчає ав- 
тодвдакта-початківця (й додамо: на підсвідомому рівні!) корис­
туватися лише власною головою, не підмінювати її зошитами, 
записниками, цидулками тощо. Повторні фізичні дії ніби пере­
конують його організм у необхідності утримання в пам’яті пев­
ного матеріалу. Дозволимо собі перефразувати відоме українське 
прислів’я: за розумною головою нема ногам спокою. Саме так! 
Організм автодидакта “пересвідчується”, що становище безви­
хідне, й скоряється. Алютім, ніби вдячний за те, що йому спо­
чатку нав’язували силоміць, радіє не тільки м’язовою (бо ж 
рухався!) радістю, а й клітинною, “синаптичною”. Є  таке — на­
солода апарату мислення від праці мозку.

Отже, правило четверте:
має  р а ц і ю  т і л ь к и  той,  х т о  д о щ и т ь с я в 

с л о в н и к  до т и с я ч і  р а з і в  н а  д е н ь !
Звичайно, це правило зовнішньо пов’язанеє попереднім, але 

сутність криється в тому, щоб за його^допомогою виховувалася 
континуальність, безперервність занять. Знайти зручний момент, 
відверто кажучи, можна в будь-якій ситуації. Крім екстремаль­
ної,. Хіба з цим хтось буде сперечатись? Головне при виконаній 
цього правила — не гребувати саме “крихтами часу”, досить 
таки порожніми митями, побутовими прошарками між важли­
вими справами. Той, хто серйозно візьметься за справу, незаба­
ром зрозуміє, яка в п л и в о в а  річ — ота малесенька часинка, 
що її можна викроїти навіть тоді, коли спускаєшся в ліфті чи 
сто'іш не в надто вже довгій черзі! Півхвилини-хвилина, витра­
чена на сприйняття чогось позапобутового, налаштовує підсві­
домість людини, буває, й на цілий день. Крім того, “високі” 
заняття стають звичайною справою, “заземлюються”. Нарешті, 
ще й таке: ми ж не залишаємо своїх о с н о в н и х  справ, а 
тому набуваємо гїерші навички поліфонізації, одержуємо насо-

30

лоду й задоволення від того, що спромоглися заощадити трохи 
а  життєвого простору...

Згодом у початківця з’являється чималий досвід у застосу­
ванні “часових шпарин”, різних “віконець”, майже непомітних 
для інших порожнинок-каверн. Ми вітаємо й спортивне забар­
влення пошуку в цьому напрямку^- що ж тут поганого, коли 
людина з фізкультурним завзяттям змінює той стан речей, який 
щодня призводив до збільшення внутрішньої порожнечі?

Правило п’яте:
з а п а м ’я т о в у в а т и  н а в м и с н е  н е г о д и т ь с я ,  але  к о ­

жне  с п р и й н я т т я  п о в и н н е  б у т и  я к о м о г а  повним.
Треба робити д і й с н о  і д і й с н е .  Пропускаючи все через 

аналітичне решето, займаючись морфологією рухів, їх діалекти­
кою, ш в якому разі не можна форсувати свої майбутні успіхи. 
Вони, до речі, завжди є і в теперішньому, але їх треба вміти 
розгледіти. Власне кажучи, потік мікробажань робити якусь кон­
кретну роботу, використовуючи мовний апарат, спостерігаючи, 
як зникають фізичні й психічні затислостї, як все прецизійнішою 
стає інтелектуально-духовна діяльність (тут навмисне “техноло- 
гізуємо” нашу лексику) -йш е вже чималий успіх. Адже, якщо 
скористатися “сільськогосподарським” порівнянням, найваж­
че і і  створити умови, за яких тендітні пагони набували б сили. 
Саме такі умови виникають і стверджуються, коли ми нарешті 
відійшли від синкретичних (тут читай: безглуздих) занять, що 
аж ніяк не враховують тонкощів нашого розумово-почуттєвого 
апарату.гА скільком справжнім нещастям ми б запобігли, якби 
ще в дитячоМу садку чи в початковій школі вивчали бодай еле­
ментарні інтроспективно-психологічні прийоми! Згадати про це 
саме в коментарі до п’ятого правила здається особливо слушним, 
бо воно спрямоване на ліквідацію спрощеного підходу до про­
цесів запам’ятовування, на боротьбу з найрозповсюдженішою 
поганою звичкою в навчанні. Про нашу правоту свідчить вся 
по-справжньому наукова література, присвячена проблемі запа­
м'ятовування. Та, на жаль, педагогічна думка, ніби зачарована, 
не звертає на це потрібної уваги. Хоча... хіба тільки на це?..

Правило шосте:
не  р о б и т и  с п р о б  в і д р а з у  д о с я г т и  п о в н о ­

го з а с в о є н н я  й д о с к о н а л о г о  з н а н н я .
Легковажність у постановці мети карається відчуженням від 

матеріалу й від себе. Автодидакт бере на озброєння психіатрич­
ний вираз “рівень домагань” й намагається щонайчесніше осми­
слити істинний стан речей. Той, хто так чинить, обов’язково 
доходить висновку:

31

нелогічно підкорятися інерції, яку ми набули в шкільні роки, й 
вимагати від себе того, що насправді неможливо.

Відчуваючи себе вічним початківцем, людина досягає наба­
гато більшого. Такими — набагато кращ ими, ніж в інших ви­
падках — результатами сама природа ніби заохочує нас бути 
завжди по-справжньому скромними. Виявляється, така скром­
ність вимагає глибоких роздумів, рефлексивної налаштованості, 
постійного самоконтролю. Назвімо її образно дочкою точної 
оцінки досягненого й бажання бути адекватним собі самому.

Правило сьоме:
п р а г н у т и  д о  с а м о с п о с т е р е ж е н  н я.
Надто близьке, як відомо, гірше видно. Необхідні специфічні 

навички, щоб самобачення стало інструментально-оперативним. 
Досвідчений автодидакт добре знає, як важко буває подеколи 
дізнатися, що в дійсності відбувається в ньому самому, що за 
процеси тривають в підсвідомості, до чого прямує, обминаючи 
свідомість, його загадкове людське “щ ось” ...

Велику користь на першому етапі засвоєння нашої системи 
приносить постійне нагадування про необхідність самоспостере­
ження, адже завдяки цьому людина швидше розвиває аналітич- 
ність. Крім того, дуже важлива та обставина, що спостерігати 
свої внутрішні рухи можна, знаходячись де завгодно. Таким чи­
ном, той, хто серйозно підійде до справи, незабаром помітить 
зміни в духовному наповненні побуту, появу сумнівів щодо до­
цільності таких звичних і “очевидно необхідних” дій, як відві­
дання відеотеки чи пивного бару. Все яснішою для нього 
ставатиме думка, що тільки самоусвідомлення веде до свободи... 
від самого себе. Людина, яка м и с л и т ь ,  безумовно, більш віль­
на. Внутрішня скутість, синкретизм суджень, неприйняття тон­
кощів через їх повне нерозуміння (ще б пак: як же може бути 
інакше!)— це невидима в’язниця особистості. Але спостережливе 
око інтелігентної людини завжди помічає, хто в її середовищі 
ув’язнений своєю власною млою. Тим більше, що вона постійно 
бореться за світло в самій собі... Зарозумілий же примітив, як 
це ми часто помічаємо, вважає свою персону зразком доскона­
лості Виходить, що інтелігентність —  це щось, чого ми повинні 
постійно досягати, використовуючи найзагосгреніш у спостере­
жливість.

Правило восьме:
з а с в о є н н я  п о п е р е д н ь о г о  не  є у м о в о ю  

д ля  п е р е х о д у  до  н а с т у п н о г о .
Враховую здивування значної кількості читачів. Роблю не­

величку паузу...

А тепер переходжу до пояснень.
Х то буде сперечатися, що, використовуючи контекст, ми лег­

ше й точніш е розуміємо якийсь фрагмент тексту? Хто наполяга­
тиме н а твердженні “Існує повне засвоєння й розуміння учбового 
матеріалу”? М абуть, дуже мало людей. Бо ж, серйозно помір­
кувавш и, кож ен з нас погодиться з іншою думкою: “Я краще 
зрозумів матеріал, який пройш ов, тільки тоді, коли дізнався про 
подальш е...” Це означає, що треба мати на увазі макроконтексг, 
загальний  зміст якоїсь науки, певної її частини. Особливо, кош і 
м и  самі собі педагоги. Не перевищуючи згаданий раніше “рівень 
дом аган ь” , ми можемо й повинні постійно просуватися вперед, 
бо саме там , попереду, на нас чекає з ’ясування того, чого ми не 
здатні були збагнути без допомоги наступного фрагменту.

Н авряд  чи існує в світі такий ідеальний (звичайно, для учнів!) 
підручник, в якому враховувалися б усі індивідуальні підготовки, 
всі недоліки в знаннях кож ного з читачів, всі розумово-духовні 
їхні особливості тощ о.

Слово “контекст” , що майнуло вище і самостійно, і як 
частина складного, треба розуміти в різних значеннях. Більш ві­
домий лінгвістичний зміст поняття, яке воно означає. Подеколи 
мбжна почути інше мовне використання: “контекст епохи”, “іс­
торичний контекст” тощ о. М и ж особливо наголошуємо на трак­
туванні, яке п о в’язане з тоталітаризацією  цього поняття. Адже 
все —  в контексті! Все теперішнє, якщо воно усвідомлює саме 
себе, щ об стати реальністю , повинно враховувати майбутнє. Ви­
ходить, живі системи завжди “працю ю ть” у контексті “минуле —1  
майбутнє” .

Того, хто застосовує як метод актуалізацію інтересу, чекають 
“звичайні чудеса” —  щ одня він переконуватиметься в неспрос­
товності багатьох своїх “маленьких провіщ ань”, інтуїтивних пе­
редбачень (наприклад, стосовно “вистиглості” певної навички), 
різноманітних прогнозів у сфері внутрішнього життя, а часом і 
ЗОВНІШНЬОГО, ВСІМ доступного... 1

Необхідно навчитися думати контекстуальними структурами, 
мислити якусь подію завжди як ланку в ланцюгові подій

Наспів час згадати й  про одну дуже важливу річ —  про ав ­
то  двдактичний з а к о н  н е г а й н о г о  в и к о р и с т а н ­
н я  з н а н ь .

М и припускаємося великої помилки, коли, набувш и щойно 
ледь помітну навичку, відразу ж не заходимося, незважаючи на 
її недосконалість, робити  щось таке, де б вона згодилася й  в 
такому першому-ліпшому вигляді. Треба буквально наступної 
години (і це не перебільшення!) намагатися застосувати те, що

33

допіру стало нашим духовно-інструментальним надбанням. 
Справа ця, якщо слідувати рекомендаціям наш ої системи, абсо­
лютно невідкладна, отже, в нашій внутрішній конституції повин­
на з’явитися відповідна “стаття” ...

Звичайно, скористатися, наприклад, оригіналом якогось тво­
ру можна лише на своєму (низькому —  як же інакше?) рівні по­
чатківця. Але й и  забуваємо, що в цьому разі маємо на увазі 
с е м а н т и к у  тексту, а не його с т р у к т у р у .  А хіба не 
корисно, займаючись структурним читанням, зробивши значен­
ня тексту, його зміст д р у г о р я д н о ю  річчю, призвичаю­
ватися до першоджерел? Виявляється, корисно, навіть дуже. 
Автодидакт у такий спосіб ніби підпалює свічку з іншого кінця. 
Й починає еманувати тепло від поки що далекого, але могут­
нього полум’я. Головне тут — не перевищувати рівень домагань. 
Таке сприйняття матеріалу ми називаємо м о р ф о л о - 
г і ч н и м. Спрямовування уваги лише на ф о р м у ,  на її 
відродження в живих рухах мовного апарату є гарантом того, 
що ми обійдемося без будь-яких психічних травм. Тут стає на 
варту наша скромність (читай: атомарна чесність). їй  допомагає 
постійно актуалізований інтерес. А ле... на першому етапі виста­
чить поки що й цих знань. Отже, свідомо обмежімося вшцевик- 
ладеними правилами, зробімо паузу й Ш це головне!— добре 
попрацюймо.

* * *

Зудари знову. Гірш е --г ті, що в думці 
розмножені відлунням м еж и скель, 
що в скронях щось повторюють ж орстке 
і пліткою про світ в тобі плетуться.
Світи, що в нас, не мають конституцій  
та душі відчувають щось таке 
законно-необминне, я к  уїк-енд, 
де начебто дають відпустку м уці...
Й на тім спасибі. Чергування смуг 
рятує нас. І завдяки йому 
триваємо свою часинку згасну, .
що вічною подеколи стає, 
й ж иття болить — і майж е вж е не є, 
саме вже смуга, смутком вкрите рясно.
14-15.07.94 Київ

34

СТРАТЕГІЯ І ТАКТИКА 
АВТОДИДАКТА

Дуже часто наш гарний настрій є наслідком 
^реал ізац ії якоїсь інгенції (наміру)! Дуже часто це 

не дуже помітні й для власного внутрішнього ока мікроінтенцй. 
Саме їх ми, здасться, і не схильні помічати. Нерідко з дратівли­
вістю людей, які займаються серйозними справами й не бажають 
гаяти час на різні дрібниці, ми відганяємо від себе навіть думку 
про ці маленькі наміри зробити щось наївне, невимушене, “не­
доречне” , а подеколи навіть і шкідливе чи^=- подумати страш­
но! — ганебне. Пишу це з повним переконанням у тому, про що 
колись у своїй “Сердитій книжці” згадував відомий американ­
ський цсихіатр Айзек Рубін -Шяшцо є на світі святі, то й вони 
обов’язково повинні гніватися, адже вони все ж таки люди...

Культура намірів — окрема велика тема. Тому візьмемо з неї 
лише дещицю й обговоримо біля щойно запаленого' авто дидак­
тичного багаття. Це конче потрібно для підтримання вогню.

Інтентті я —  це реально осмислений намір здійснити якусь дію. 
Так, у деякому разі, ми розуміємо її в авто дидактиці. Коли ж 
здійснення усвідомлюється як далекий майбутній вчинок^ ре­
алізація якого вимагає велику кількість підготовчих дій, вона 
перетворюється на м а к р о і н т е н ц і  ю. Цікаво співставити 
це поняття з поняттям, мрії. Вони відрізняються одне від одного, 
ніби досвідчений моряк від дівчинки-мрійниці, якій заманулося 
чомусь побувати на .острові Фіджі. Перший знає, як туди діста­
тися, що треба чинити в період підготовки до плавання, де бути 
особливо уважним під-час далекої подорожі і т. ін. У другої ж 
Є;лише одне бажання, позбавлене практичних підвалин...

А ще ^  скільки разів на день ми щось задумуємо, та й, бува, 
не виконуємо. Скільки ледь помітних доз отруйного (і у фізіо­
логічному значенні теж!) одержує організм, коли ми пережива­
ємо ту прикрість, що “не варта уваги”! Намір має виконуватись. 
Інакше можна ґрунтовно рбзлаштувати здоров’я чи ж, аби збе­
регти його, зіпсувати не менш дорогоцінне -тд сумління. Те, від 
дого ми так часто відходимо з легкою душею як від дрібнички, 
дуже часто буває першим сигналом нашого покликання. Вихо­
дить, це важлива річ — усвідомити вектор руху власних м і к- 
р о н а м і р і в .  У такий спосіб, очевидно, стає можливим здій­
снитися, с т а т  и саме тим, яким тебе “запланувала” природа, 
подарувавши так званий “ген оригінальності”, єдину — без пе­

35

ребільшення! — в просторі-часі психосоматичну можливість. То­
му ми кажемо про гріх невтілення, коли ця можливість не реа- 
лізується . А її виявлення й  усвідомлення починається з 
прислуховування до своїх інколи й чудернацьких інтелектуаль­
но-духовних побажань, з того, що залишається за межами на­
шого серйозного сприйняття, що нібито не є важливим, а тому 
вважається пересічною примхою.

Мікронамір можна порівняти з генетичним пагоном рослини, 
за допомогою якого вона, власне кажучи, є тотожною собі самій. 
Культура інтенцій має тому фатальне значення. Якщо “заборо­
няти” в собі розвиток духовних “пагонів”, то навряд чи розумно 
чекати плідної осені. Адже не існуватиме навіть тих “гілок”, на 
яких мав би з’явитися врожай.

Найбільш допитливим буде цікаво поміркувати над відноси­
нами наміру й актуалізованої цікавості. Не буде дивним, якщо 
вони дійдуть такого ж висновку, що і ми: це дуже близькі родичі! 
Проте з’ясовувати їх “старшинство” треба, здається, в кожному 
конкретному випадку. Хоча... воно тут, як то кажуть, конвен­
ціональна, умовна річ, бо йдеться про одне й те ж явище, номі­
нація (називання) якого, щоправда, вносить суттєві зміни в його 
розуміння. Таке трапляється дуже часто, й  висновок, що його 
треба зробити автодидактові, один: бути уважним в аналізі, у 
“розтинанні” живого явища, бо ми вимушені переходити в світ 
умовностей, аби спромогтися мислити. Але горе тому, хто забу­
ває про споконвічне неспівпадання нашої думки й справжнього 
життя, яке вона намагається опрацювати за допомогою зав­
жди трохи ш т у ч н о ї  моделі.

З поняттям макроінтенції в авто дидактиці пов’язаний так зва­
ний стратегічний план самоосвіти й розвитку особистості, и “роз­
ширення”. Орієнтуючись на якийсь добре йому відомий духовний 
взірець (він, до речі, може бути плодом творчої діяльності й скла­
датися з властивостей різних людей), автодйдакт намагається чі­
тко уявити собі суму знань та навичок, якими володітиме в досить 
далекому майбутньому, можливо', аж через десятки років, якщо 
буде наполегливо працювати, ретельно використовуючи наші са­
моосвітні побити й підходи. Природна річ, тут відбувається ко­
рекція в двох напрямках Ш  як щодо духовного взірця, так і 
стосовно бачення “себе втіленого”. Але щось найістотніше зали­
шається на все життя, адже воно визначає напрямок розвитку, а 
останній, як ми це намагались довести вище, це процес суто інди­
відуальний, неповторний. Гріх невтілення, додамо наприкінці, 
стає, таким чином, ще й гріхом обкрадення людства.

Мікронаміри ми можемо здійсниш лише в разі вирішення

36

простих чи складних завдань, подолання якихось перешкод. Ви­
ходить, має існувати також і автодидактична тактика. До неї, 
наприклад, належить вся технологія здобуття й використання ак­
туалізованого інтересу. “Генетичний пагін”, який здійснює в бут­
ті всю нашу духовну органіку в повній згоді з нашим 
генеральним задумом, “конкретизує свої дії ” в залежності від 
зовнішніх і внутрішніх обставин (кількість “світла на одиницю 
площ ини”, “топографічні” особливості, внутрішня структура, рі­
зноманітні відхилення тощо).

Дуже важливо з’ясувати для себе стосунки з цими двома яви­
щами. Від цього залежатимуть, насамперед, наш енергетичний 
стан, інтелектуальний тонус, психосоматична бадьорість. Скіль­
ки неприємностей спричиняє саме недиференційований підхід до 
стратегії й тактики навчання! Найбільшу з них варто згадати. 
Це — духовний занепад, ірраціональний рух наших настроїв 
і намагань у бік, протилежний раціонально поставленій меті. 
Все немовби гаразд, все відповідає давнім інтенціям, та немає 
головного —  свіжості й  натхнення, або, як кажуть автодидакти, 
невимушеної пафосної поведінки. У результаті — сумно відома 
ще з часів древньоримських “утома від життя”, нервове й 
психічне виснаження.

Здійснений намір (тут ми маємо на увазі в першу чергу мік- 
роінтенцію) надає психіці й інтелектові певний стимул, за раху­
нок якого зберігається швидкість еволюційного розвитку, 
просування в просторочасі. Але й годі думати здійснювати всі 
необхідні наміри без їх автодидактичної препарації (підготов­
ки) — надто вже велика їх кількість залишається невиконаною. 
Стихійний потік мікроінтенцій й надто високий рівень домагань 
у відношенні до них здатні за короткий термін збити з пантелику 
навіть енергетично й розумово обдарованого учня. Отже, непо­
гано було б щось тут придумати, винайти якийсь прийом, знайти 
якийсь тимчасовий манівець, щоб знову потрапити згодом на 
головний шлях. Міркуючи з цього приводу, ми сформулювали 
правило про те, що

т р е б а  з а в  ж д и  з а в и щ у в а т и  с т р а т е г і ч н е  н а д ­
з а в д а н н я  й з а н и ж у в а т и  т а к т и ч н е .

, С і а ги іщавимГспостерігачем подробиць у подіях внутрішньо­
го лаптя не важко, взявши до уваги це правило. Виявляється, 
що навмисно беручи для тренування завдання, яке трохи легше 
за те, що ми здатні розв’язати, ми набуваємо і н е р ц і ю  
повторень. Давайте спробуємо!

37

Повторювані крапки (“крапки-повтори”) ведуть до безкінеч­
ності, і в разі виконання нашого правила сприяють надбанню 
нового “морфологічного органу” (Б. Спіиоза), за допомогою 
якого ми легко й, головне, органічно перейдемо до більш склад­
них проблем.

Бажання повторювати — це вже чимале досягнення. Повто­
рення рухів з метою їх удосконалення підвищує результативність 
нашої розумової праці. (Помітимо в дужках, що вона потроху 
починає відчуватися як своєрідна ф і з и ч н а  праця, фізіоло­
гічна діяльність, сума раціональних операцій тощо).

Завдяки інерції повторів ми мимохідь підвищуємо свій дос­
лідницький потенціал, позаяк усе більше й більше опиняємося в 
становищі, коли для того, щоб не зробити відкриття, треба бути 
позбавленим органів усіх чуттів одразу. Це означає, що ми до­
сягаємо наступного вищого горизонту авто дидактики, одержує­
мо перші навички в пошуках інтроспективно-психологічних 
розв’язань самонавчальних проблем. Тобто ми переходимо до 
індивідуальної творчості в цьому напрямку. Ми експериментує­
мо на собі. Робимо численні спроби. Перевіряємо свої враження, 
аналізуємо і навіть намагаємося подеколи їх ... влаштувати!

Комусь може здатися, що все нагадує гру, а не серйозні за­
няття. Що ж, для них (а втім, і не тільки для них!) процитуємо 
Й. Хьойзінгу, голландського вченого, одного з найбільших ав­
торитетів у цій галузі. “Священна серйозність гри” — ось який 
вираз подибуємо в його шедеврі “Хомо люденс” (“Людина, яка 
грається”. — Лат.). Будь-яка діяльність людини містить в собі 
елемент, що перетворює її на “хомо люденс”. Тож треба бути 
до кінця чесним і виявляти та усвідомлювати його. І коли він 
виглядає банальним, робиш  все для того, щоб він набув “свя­
щенно-серйозне” забарвлення. Ця остання дія вже соціально- 
культурологічна... Але зупинимось на цьому й наведемо суто 
автодидакгичний аргумент. Вибираємо один з емоційно забар­
влених варіантів: “Благословенна будь, периферізаціє! Двічі ж 
благословенна вона, коли народжує бажання робити повтори!” 

Як же конкретно застосовувати наше нове й таке важливе 
правило?

Перш за все -г- займаючись із багатьма підручниками, довід­
никами, словниками. Переключаючись з одного на другий. Не 
“перетримуючи” свій — вже актуалізований — інтерес, краще 

з а п а л и т и  в і д  п о п е р е д н ь о ї  ц і к а в о с т і  і н ш у ,  
н і ж  ч е к а т и ,  п о к и  в о н а  з г а с н е .

По-друге, дуже корисно пам’ятати, що найліпше просуваємо­
ся вперед тоді, коли “кружляємо” над учбовим предметом чи

38

над його фрагментами, зненацька повертаючись до вже знайо­
мого нам. І відкриваючи щось нове, переживаючи здивування, 
хвилюючись, одержуючи новий імпульс у вигляді ендогенних 
опіатів...

По-третє, ми регулярно переробляємо наш стратегічний план, 
адже наші можливості зростають разом із сміливістю.

По-четверте, треба постійно прислухатися до асоціативного 
імперативу. Саме він, будучи точкою, в якій сконцентровано ос­
мислене намагання якоїсь миті нашого існування, стає графічним 
матеріалом для наочного зображення вектора.

Так креслиться зорова партитура нашого інтелектуально-ду­
ховного розвитку. Коли ж не підкорятися внутрішньому позо- 
вові, то, звичайно, легко опинитись у відчуженні від самого себе, 
стати нетотожним самому собі, віддалитися від власної душі.

Інтенція в авто дидактиці повинна закінчуватися спробою її 
реалізації. Але бувають окремі випадки, коли їй перешкоджають 
якісь зовнішні причини, наприклад, відсутність довідника, що 
залишився вдома, і тоді ми свідомо переносимо термін. Головне 
тут хай пізніше, але обов’язково виконати намір, відчути по­
легшення, одержати новий матеріал для мислення, а разом з цим 
і бадьорий трудовий настрій.

Така інтенція називається з а т р и м а н о ю .
Наша мета -г- щонайшвидше ліквідувати затримку, витіснити 

психічне напруження, яке може викликати своєрідний “ангуасний 
(тривожний) стан”. Передбачливий автодидакт не лінується й забез­
печує себе “аварійним довідниковим набором”, склад якого зале­
жить від акцентуації занять на даному етапі. Не завадить тут, 
звичайно, й почуття міри, але, на наш погляд, краще все ж таки 
брати із собою “зайву” книжку, ніж страждати від “недобору”.

Виконання затриманої інгенції — одна з ознак високої культури 
внутрішнього життя. Але уважний читач, мабуть, звернув увагу на І
те, що ми ще нічого не казали про я к і с т ь  намірів. Отож — 
кілька слів на цю тему. . ЛЧ.»

В авто дидактиці найбільше цінується інтенсивний високоду- 
ховний намір, головна ознака якого — відсутність самоствер­
дження. Як свідчать спостереження, більші успіхи робить у 
навчанні не той, хто “вчиться наввипередки” з кимось із своїх 
товаришів, а по-справжньому скромна людина, яка

з м а г а є т ь с я  с а м а  і з  с о б о ю .
Насправді: шлях удосконалення можливий лише тоді, коли 

буде вірним припущення, що ми п о п е р е д н і  завжди гірші, 
ніж ми н а с т у п н і .  На практиці, звичайно, такої сталості 
не буває, нам не обійтися без “падінь”, без хибних учинків тощо.

39

Проте щойно сказане не скасовує природного намагання осо­
бистості самоствердиггася. Справа в тому, на яке місце —  на пер­
ше, чи на останнє — серед своїх інтернальних справ ставимо цю 
дію. Саме від цього порядку й залежить великою мірою  р озгор­
тання наших можливостей.

Справжній автодидакт намагається спочатку в т і л и т и с я ,  
набута майстерності в тій унікальній (саме так!) справі, яку йому 
— скажемо образно — “доручила” сама Природа. Це називається 

р о б и т и  в н у т р і ш н ю  к а р ’ є р у .
'Залишається додати лише суто технологічне. Я к  “витісняти” 

неякісні наміри? Як запобігти “бажанню небаж аного”?
Перш за все, треба не забувати про важливість наш ого “вну­

трішнього оточення”, про наші звернення по думки до живих і 
неживих, про необхідність існування в так званій транстемпо- 
ральній, крізьчасовій вертикалі. Наміри народжую ться в наш ому 
асоціативному світі. їх властивості залежать від наш ої загальної 
культури, від наших конкретних почуттів-думок, від щ ирих хви­
лювань з приводу того, що неможливо поховати в сторіччях і 
еонах, що є безсмертним.

Щодня звертати увагу на Горація й Гомера; на мислителів 
сучасності. Тому, хто вдало тче асоціативне тло, буде все легше 
й легше поліпшувати якість намірів, підвищ увати культуру ін- 
тенцій. В поодиноких же прикрих випадках треба негайно пере­
ключати увагу на щось достойне.

* *  *

Всіх нас імпровізує космос. В сіх  
в сполучення єднає гарм он ійні, 
та раптом — задля м у зи ки  — об ій м и  
перериває звукові і ли х
дрібних в allegro додає д л я  ти х ,
кому здалось, що протриває "н и н і"
хоча б ще хвильку... С мисли ж  н аш і в п л и н і,
й дорослому таке не знати  —  гр іх .
Але як  боляче від зм ін  ц и х  вічних!
Я к прикро відчувать себе мов р іч  в н и х , 
мов наслідок удару по струні
космічних молоточків не види м и х, 
але завжди присутніх в к р о к ах , р и м ах , 
в чуттях, що всі хоч кри х то ч ку  су м н і...
18.07.94 Київ

САМОАНАЛІЗ В АВТОАИДАКТИЦІ
■ттльки людина, яка й насправді знає про себе 

1 дуже мало, може стверджувати, що сприймати 
саму себе, спостерігати власну персону —  проста річ. Для побу­
тової свідомості таке помилкове враження нібито доводиться 
фактом нерозлучення з самим собою. Але в дійсності все наба­
гато складніше, ми маємо тенденцію до створення оздобленого 
всіма чеснотами психологічного автопортрета. Крім того, нам 
притаманно при спрямуванні внутрішнього погляду на власну 
сутність якось непомітно перетворювати бачення на вибачення. 
Виходить, що саме з собою істинними найчастіше ми роз­
лучені...

Ш лях до себе пролягає через техніку самосприйняття й са­
моаналізу. Будувати цей шлях треба все життя, бо ж, як відомо, 
остаточного значення (в тому числі й  такого “предмета” як ми 
самі) немає. Тут не обійдешся без часто засуджуваного методу 
спроб і помилок. Але все ж його питома вага серед інших методів 
може значно знизитись, якщо знати хоча б ті речі, про які йти­
меться зараз.

Існує діалектика загального, або “однакового”, й окремого, 
Тобто “несхожого”, “неповторного”. Всі кульбаби на якійсь га­
лявині дуже схожі, але для уважного шанувальника природи ко­
жна з них має “своє обличчя”. Альпініст, повернувшись із 
важкого походу, згадує не тільки чудові краєвиди або прекрасні 
гірські обриси, а й цілковито нерозрізненні для інщих камені та 
брили, тріщини й навіть зморшки. Так всі ми, люди, нагадуючи 
один одного (і в чомусь таки кожен із нас і справді абсолютно 
такий, як будь-хто інший!), дуже і дуже різні. У  цьому, до речі, 
одна з основних причин цікавості життя. Філософ додав би, що 
ця різноманітність існує завдяки здійсненню загального й спіль­
ного у конкретних формах. Смисл цієї думки мимоволі викликає 
асоціацію з таким “образним” словом як невичерпність. Й на­
справді: немає кінця варіантам нових ґенних побудувань, певних 
фізіологічних структур, які є відповідниками й носіями нашої 
психіки, наших характерів та  інтелектів.

Але чи не надто механістичне таке уявлення? Чи все так про­
сто в реальних наших особистостях, що зобов’язані своєю поя­
вою в світі людському загалу з його культурою й з досить іще 
для нас загадковою здатністто транслювати її? Безумотвно, що ці 
питання слушні. Щ о лише “обмін духовних речовин” в якомусь

41

оптимумі людських істот створює умови для формування інди­
відуальності.

Самосприйняття людини — теж річ соціальна. Воно є резуль­
татом нашої інтелектуальної обробки відображень чужих, сто­
ронніх думок про нас. Все, що ми про себе знаємо, з’явилося 
іззовні як щось пізнане в і н ш и х ,  виражене в певних знаках- 
семах, які існували задовго до нас. Таке знання й олюднення —
невідривні.

Крім того, є ще й така тонкість: при самосприйнятті ми ніби 
стаємо сторонніми у ставленні до себе самих. Без такого при­
родного відчуження був би неможливим сам акт самоспостере­
ження. Тим то ми й відчуваємо себе р о з д в о є н и м  и на 
дві уявні особи, к о ж  серйозно думаємо про себе. Тут ми знахо­
димо й пояснення відомого поетичного звернення до самого се­
бе — на “ти”. Щоправда, в авто дидактиці нам здається більш 
вдалим ужиток третьої особи однини, що, на наш погляд,, забез­
печує трохи більшу відстороненість від себе, це в даному випад­
ку — річ дуже корисна.

Ми й себе, таким чином, вимушені сприймати за допомогою 
діалогічної моделі. Безперервно точиться дуже своєрідна внутрі­
шня розмова, в якій далеко не завжди використовуються слова, 
такі необхідні в зовнішніх наших балачках. Нестеменно виникає 
та чи інша необхідність зрозуміти власну мотивацію, виправдати 
якусь уже напівздійснену інтенцію або ж, врешті-решт, хо*іарб 
перекласти на словесну рідну мову те, що пролунало й провви- 
жалося в самій сутності твого Я.

Чим вищий аналітичний рівень самоспостереження, тим нам 
самим тотожніше, або як ще кажуть, адекватніше наше самосп- 
рийнятш. Дуже важливо пам’ятати, що нам притаманне природ­
не намагання якимось чином виражати й  повідомляти іншим (а 
це, певною мірою, й нам самим!) те, що, скоїлося в нашому ір­
раціональному, в нашій пщсвідомості-несвідомостї. Ми намага­
ємося набути комфортний стан, який стає можливим тоді, к о ж  
ми спромогаємося ототожнитися із самими собою. Ось чому нас 
так приваблює самовираження в різноманітних мистецьких фор­
мах. Ось чому ми часом ніби щось розшукуємо в прозі і поезії — 
нам потрібні н а з и в а н н я  наших ситуацій, аналогій наших 
переживань, турбот і душевних поневірянь.

Але повернімося в наше повсякдення, в наш звичний 
побут. Тут ми чуємо інші поради, від нас вимагають якраз 
протилежного — не думати зайве, бо це нагадуватиме 
поведінку легендарного індика, якого, що називається, 
“довела” рефлексія... Нас застерігають не тільки на рівні

побутової свідомості. Згадаймо хоча б шкільні прикрості, 
може, й надто мрійливих першокласників — чи не відбивають 
у них бажання серйозно займатися собою суворі засудження 
“неуважності”, “незосередженості” тощо?..

Зробити рефлексію нормальним побутовим проявом автоди­
дакта тим більше важливо, що самоаналіз дуже тісно пов’язаний 
з мисленням. Його процес можна уявити в спрощеному вигляді 
як порівняння двох відчуттєвих сфер і двох логік Щ відображу­
ваного в нас і відображуваного в інших. У великій нагоді тут 
може стати “боковий зір”, уміння бачити одночасно й  головне, й 
другорядне. І саме о д н о ч а с н  і с т ь такого бачення робить 
його по-справжньому інструментально-духовним.

Н а  ш е  с п р а в ж н є  Я з н а х о д и т ь с я  і в н а с ,  
і в о д н о ч а с  з о в н і ,  в с о ц і а л ь н о м у  п р о с т о ­
р і  н а ш и х  с т о с у н к і в .

Надмірне Зосередження на самому собі, без постійного по­
рівняння “нашого” з “чужим”, призводить до егоцентризму. Це 
означає, що ми віддаляємося від Я. Процес становлення перет­
ворюється на занепад. Усвідомлене, або краще сказати, усві­
домлюване постійно з а г а л ь н е ,  те “моє”, що принципово 
таке ж саме, як і “чиєсь”, це справжній психологічний грунт, на 
якому розвивається здорове людське Я. Особистостями не ста­
ють зарозумілі, адже вони не самовтілюються. Проте існують 
явища людського антисвіту — потворні істоти, тоталітарні май- 
же-привиди. Тут ідеться про псевдоособистості, які створює 
схильниц до міфологізації і до “втеч у казку” громадський Розум, 
затемнений відчаєм.

Але як відчужується від самої себе звичайна людина за зви­
чайних обставин?

Людина, яка мислить, без упину з’ясовує момент духовності 
свого існування. Це потрібно їй, щоб вона тривала як гармонійна 
система. “Де я і хто я тепер? Чим відрізняюсь від того, ким була 
щойно?” — запитує саму себе. Й не можна втекти їй від відповіді. 
Це не дозволяє зробити сама сутність достеменно людського 
життя.

Одна з головних причин відчуження — незнання змісту цього 
моменту власної духовності.

Здавалося б, краще не звертати уваги на свої внутрішні тон­
кощі. 4

Життя показує, що це для людини неприродно. Чим далі вона 
відійшла від себе, тим спотвореніша.

На самому початку самоаналітичної роботи автодидакт з’я­
совує, як він вміє виявляти своє духовне й створювати “словесні

43

пейзажі” з виявленого. Краще це робити письмово. При цьому 
важливим є не обсяг, а тотожність відображення.

До відчуження від самого себе призводить також виконання 
механічних рухів та рутинних операцій. “Профілактика” полягає 
в тому, що ми навмисне вводимо в побут новий арсенал рухів- 
образів, рухів-інтонацій, рухів-думок тощо. Не завадить і зна­
йомство з якоюсь новою для нас мовою.

Духовна гігієна ~^це постійне вивчення якогось незнайомого 
явища, предмета, теми. Закляклість призводить до хвороби.

Той, хто знає, що в нього зіпсувався настрій через відсутність 
протягом якоїсь днини певного сильного враження від сприй­
няття ще йому невідомого духовного матеріалу, вже 0 власни­
ком “ключа” від багатьох складних ситуацій. Здається, навіть 
від більшості з них.

Його виручатимуть наголошені пріоритети.
Він не розлучатиметься із собою, бо завжди намагатиметься 

бути причетним до вічного.
Недорозвинена, “невтілена” людина цього не розуміє. Вона 

існує здебільшого на рефлекторному рівні. Її мотивації частіше 
залежать від оточення, від впливу маскультури,-засобів масової 
сугестії. Вона не належить собі, хоча не здогадується про це. 
Вона користується викривленою логікою, адже Для неї “всі” — 
це авторитетна для неї більшість. Така орієнтація зрештою може 
призвести до вседозволеності, тобто до повного розриву з “ін­
шими”, а, значить, і з самим собою.

Цей тип самовідчуження дуже розповсюджений в наші дні. Це 
по-справжньому е к о л о г і ч н о  небезпечне явище. к

Відстань між нами “внутрішніми” й нами “зовнішніми” мо­
жуть часом збільшувати й інші причини меншого ’“калібру”. Це, 
наприклад, і брак повноцінного самоаналізу, і не переусвідом- 
лені первинні установки, і модні віяння, що паралізують самос­
тійне мислення, і відсутність результативного творчого процесу, 
який, відновлюючись, щонайскорше повертає людину до самої 
себе. До речі, наші комплекси, обсесії, напівманії тощо — це все 
інструмент відчуження особистості. За їх допомогою вона може 
зруйнуватися остаточно.

Тепер здається вчасним звернутися й до любителів витонче­
ного. Одна з причин нашої нетотожності — пригнічення одного 
з внутрішніх цензорів. Так-так, саме пригнічення, а не підкорен­
ня йому. Просто в даному випадку ми маємо на увазі іншого 
“апаратника” всередині нас. Він повноважний представник 
нашої совісті, такий собі скромний споглядач і контролер духов­
ного ВТК... Його ми схильні взагалі не помічати, забуваючи,

44

що його колега, який займається соціальними питаннями і є ви­
суванцем інстинкту самозбереження, набуває своєї диявольської 
сили в прямій залежності від знесилення “оперативного праців­
ника сумління”.

Така подвійна цензурованісіь ставить перед нами проблему 
вибору, і

Якщо певний час я відчуваю себе міщухом, то не може бути 
сумніву: моя особистість вже не є такою (бо ж особистість Зір 
дискретна річ!), вона тимчасово перетворилася на скуйовджену 
психічцу масу, якою маніпулює тваринне в нас.

Соціально-психологічний самоаналіз автодидакта базується 
на твердженні:

м ьщ.,а н и н є в к о ж н о м у  і з н а с .
Дехто, очевидно, сприйме його як необгрунтоване обвинува­

чення, Автор прохає в цьому разі зробити припущення — а ра­
птом воно допоможе точніше визначити “силрві лінії” власних 
намагань і домагань самого життя?

Спробуємо розглянути бодай основні “прикмети” такого три­
віального явища як міщанство.

Міщанин Вважає себе духовно досконалим. Безумовно, осо­
бистістю. Нерідко — безумовно “видатною”, хрча й невизнаною. 
Він задоволений рівнем розвитку своєї особи. І навіть не здога- 
дуєгься Про закапсульованість свого справжнього Я, своєї істин­
ної природної сутності. Тому він залшнаєтьсяЗ- зрозуміло, в 
“ідеальному” випадку — навіки чужим самому собі.

Інерція спокою й бездіяльності для нього — ілюзія 
благополуччя. Переконатися ж у помилковості світобачення не 
дозволяє вузький кругозір. Розуміння цього ніби знаходиться 
для нього! за видноколом. Тому ми кажемо про міщанство як 
про замкнену систему, орієнтовану на саму себе. Слабкі 
здогадки про власну недорозвиненість (людина є людина! - 
багато що вона сприймає цілком неусвідомлено), як правило, 
виправдовуються посиланнями на “більшість”. Завжди 
знаходиться гірше, нижче, недосконаліше. Завжди можна 
знайти “об’єктивні причини”, побутові завади. Завжди не 
важко згадати чимало недобрих людей, які буцімто навмисне 
створювали перешкоди, не дозволяли, “виживали”, морально 
знищували.

Міщанин принципово не вірить в існування високодуховних 
зразків у житті, великим знавцем котрого він себе вважає. Тому 
схильний цинічно заперечувати все “книжкове”, що стверджує 
цілком протилежне.

“Блага вість” перетворюється для нього на повідомлення.

45

Мовлення, звернене до нас із минулого н позаминулого, — на 
беззмістовне базікання. Гармонія світу, золотий перетин, Бах, 
Леонардо да Вінчі та Горащй — на щось штучне й непотрібне 
дня душі (читай: організму).

Високий духовно-інтелектуальний стан і захоплення Прекра­
сним, яке е всюди — в тому числі й в самій людській думці,— 
це недоступні для нього речі. Його сприйняттсвий апарат нала­
штований на діапазон бездуховності. Недорозвинена почуттє­
вість стає перешкодою на шляху до справжнього мистецтва. 
Звинувачення в безкультурності він сприймає як несправедливі 
нападки (й, до речі, має рацію, бо р е а л ь н о  ,чус, читає, 
бачить і відчуває зовсім інакше, ніж “втілена людина”).

Якщо скористатись політичним терміном, то можна сказати, 
що міщанин — тоталітарна держава в мініатюрі. Його майже 
натурально-господарча самодостатність призводить до повної 
виснаги творчого начала, подарованого йому природою. Інше, 
тобто не таке, як у нього, ним просто не сприймається. Саме з 
його вини погіршується духовний метаболізм у цілих суспіль­
ствах, що врешті-решт позначається на такому для нього важ­
ливому матеріальному рівні життя.

Видатний австрійський письменник Герман Брох (1886-1951) 
сказав колись так: “Найбільший міщанин — фюрер”. Він мав 
на увазі Гітлера, але його твердження годиться й без такої роз- 
шифровки, адже для внутрішнього тоталітаризму бюргера ціл­
ком природно шукати подібної до нього зовнішньої моделі...

Ще треба лише додати, що відмова від функціонування будь- 
якого з нас як “духовного органа” негативно позначається на 
здоров’ї всього народу-організму. Свідоме занедбання власного 
інтелектуально-духовного розвитку — це не особиста справа, а, 
на наш погляд, соціальний злочин.

Тепер черга за самоаналітичними побигами, про деякі з яких 
ми маємо намір поміркувати.

Один із них — с а м о о п и т  — посідає дуже важливе 
місце. За його допомогою автодидакт-початківень може за ко­
роткий термін досягти досить високого рівня інтернального спо­
стереження.

Колись Віктор Гюго написав такий рядок:
“У кожній людині є Людина...”
Звернення до цієї внутрішньої Людини з великої літери 

сутність самоопиту. Враховуючи нашу дискретну природу, ро­
бите це треба якомога частіше. Лише в цьому разі ми відносно 
легко видобуваємо в собі атомарну чесність, таку необхідну для 
прояву наших латентних здібностей.

46

“Заглядання в себе” при самоопиті, безумовно, треба робити 
з почуттям міри, аби збалансувати сприйняття внутрішнього й 
зовнішнього світів.

Згодом той, хто не забуває постійно тренуватися, починає 
відчувати перші ознаки вмінь у “збиранні даних’' в ірраціональ­
ному, за рахунок чого розширюється ареал усвідомленого. А це 
означає, що він набуває техніку витіснення психічних напружень, 
навчається швидко знаходити маленькі — точкові — затиснення 
в м’язових або гештальт-рухах і позбавляється дрібних, але дуже 
неприємних ангуасних станів. У такої людини “збільшується” 
день. Вона розумово й духовно сильнішає. Позитивні емоції 
сприяють поліпшенню фізичної форми. Грамотний самоопит пе­
ретворюється на здоров’я.

Нагадаємо собі, що наше Я  знаходиться не тільки в нас, а й 
між нами (людьми). Через це самоаналіз нерозривно пов'язаний 
з аналізом того, як сприймають нас інші. Інтегрування нашого 
власного й чужого бачення на один і той самий об’єкт, тобто 
на нас.—- необхідна дія в розв’язанні завдання, що його можна 
сформулювати як “визначення реального моменту духовності на­
шого Я та адекватності нашої поведінки”.

У з’язку з цим важливо враховувати властивості тої особис­
тості, думку якої відносно нас ми розглядаємо. Негарно туг за­
бувати про розповсюджену в абсолютній більшості сощогруп 
інертність мислення, його нахил до селективності Й побу гов ості. 
Саме селективне мислення, яке легко відсторонює за межі увалі 
все, що не сприяє доказові бажаного, є прекрасним “маосуль- 
турним” і пропагандистським знаряддям, У побуті воно часто 
стає навіть ознакою “хорошого тону”, адже тут панують закони 
“здорового глузду”, який користується далеко не самими тільки 
науковими істинами. Панування цс досить деспотичне в своїй 
перебільшеній ліберальності — завдяки йому пригнічується до­
рогоцінна для нашого розвитку вимогливість до вихідних даних 
нашої логіки.

Щоб самоаналіз не перетворювався на самоїдство, в автоди- 
дактнш використовують такс критеріальне формулювання 
“Факт усвідомлення є мірою достатності”.

Такий прийом як “погляд на себе збоку'1 виконується за допо­
могою психологічного “вабика” (російською мовою “манка”), «кий 
звучить так; “Лівий мозок слідкує за правим”. Власне кажучи, аб­
страктна дія нашого соціально-сшанщчного апарату і є в даному 
випадку метою. Номінація (називання) того, що з нами коггься, 
проходить успішніше, коди ми використовуємо вищезгадану 
фразу.

47

Розвиткові аналітичних здібностей Самоосвітнього напрямку, 
безумовно, сприяє добре знайомство з методикою 3. Фрейда, з 
психологічними працями наших і зарубіжних учених, а також з 
літературою, створеною в жанрі так званого “дидактичного ро­
ману”. Як на смак автора цих рядків, видатне місце в цій галузі 
посідають твори “Роки навчання й мандрів Вільгельма Мейсте- 
ра” В. Гьоте і “Зелений Генріх” Г. Келлера.

Ясно, що величезне значення має також читання й розуміння 
філософів усіх часів і напрямків. При цьому непогано мати на 
увазі, що західні філософи досягай блискучих успіхів у дискур­
сивному абстрактному мисленні, а східні мудреці стародавніх ча­
сів не менш вдало використовували образно-інтуїтивне.

Сам о аналітичні навички можна удосконалювати безкінечно. 
Той, хто зробить перший крок, зрозуміє, що цей невеличкий ро­
зділ був лише коротеньким вступом до важливої для пробуджен­
ня наших талантів і надзвичайно цікавої праці.

А тепер “заземлемося” й познайомимося з черговим автоди- 
дактичним поняттям, яке має велике практичне значення. Це 

і м п е р а т и в  с е к у н д и .
Ми вживаємо правило: виконання імперативу секунди має 

бути невідкладним. Інтелектуально-Духовне бажання, намаган­
ня, якийсь “гостро виражений” намір негайно зробити щось у 
галузі розширення своєї особистості має стати пріоритетним.

** *

А що згадається? Страшенна спека, 
шопенівський — неначе мій — етюд 
і схвальні голоси з усіх усюд, 
і смерть як завжди надто недалеко.

Читання Кримського. Реальна М екка.
А ще — смоковниця, журба, Бейрут 
й непереривчастий, суцільний труд, 
який зі святом переплутать легко.
Пасаж з-під ненайкращого смичка 
виходив часом з блиском, що плекав 
я все життя. І нескінченно грав би
гіпотетичні поки що думки, 
якими не ділився ще ні з ким, 
які, мов немовлята, ще незграбні...
19-20.07.94

А С О Ц І Ю В А Н Н Я

Почнемо з наших взаємин із свята святих інте­
лектуальності, з її елементарною часткою ІЙ  

д у м к о ю .  Традиційно ми її пов’язуємо зі словами-поняттями, 
згадуємо в побуті як про щось добре відоме й цілком зрозуміле: 
ми ж усі д у м а є м о ,  усі ми з головами, а значить, нема над 
чим мудрувати... Але така всезрозумілість принаймні легковаж­
на.

, Як з’являється думка? Що передує її народженню? В якій фор­
мі, крім вербальної, вона здатна існувати? Чому саме в якусь 
певну мить приходить до нас, і чи до нас тільки — може, її буття 
незалежніше, ніж ми вважаємо? А що, коли вона взагалі існує 
автономно?..

Стосовно неї сьогодні ставляться все сміливіші питання. Фе­
номен мислення цікавить усіх, хто серйозно замислюється над 
людським буттям. Але є фахівці, які вивчають думку як явище. 
Тож залишимо “кесареві кесареве” й лише коротенько зауважи­
мо не дуже схвальне для багатьох із них — предмет їхніх дослі­
джень набагато ширший, ніж констатований ними. Мислення —
не тільки акт, виконуваний мозком. Це — також культурний вчи­
нок та біологічна дія соціуму. Апарат мислення, очевидно, не 
здатний ф і з і о л о г і ч н о  функціонувати в інсулярному 
(“острівному”) стані. Отже, думає не тільки (а може, й не стіль­
ки!) окрема людина, а сама культура, володарем якої вона є. 
Було б неетично не згадати тут Мартіна Хайдеггера: “Не тільки 
ми користуємося мовою, а й вона нами”.

Центральне місце у процесі мислення посідає
а с о ц і ю в а н н я .  В інтроспективно-психологічному напрямку 
педагогіки воно, природно, теж є одним із найважливіших по­
нять. Таємниця нашої “природної” логіки, підсвідомого й не-яв- 
ного в нашому бутті, яке, можливо, зовсім і не перетинається 
тим, що ми його не усвідомлюємо (наприклад, уві сні), пов’язана 
з асоціюванням. Прикладна ж його роль у навчанні була завжди 
і є тепер насправді провідною. Адже люди дуже давно відчули, 
що, використовуючи асоціювання при запам’ятовуванні матері­
алу, набагато легше досягають своєї мети.

Але не будемо поспішати й розглянемо спочатку загальний 
процес передачі культури попередньою генерацією наступній. Чи 
не можна й у цьому разі говорити про “зв’язування”, тобто асо­
ціювання? Чи не є сама трансляція духовного постійним осмис­

ленням “до” й “тепер”? Не погодитись важко, проте йдеться тут 
не лише про в е р б а л ь н е  асоціювання, а й про якесь інше, 
так би мовити, “матеріально” ширше, виконуване глобально і в 
соціальному, й у фізіологічному розумінні.

Майбутнє — це переносне значення минулого. Сам процес 
такого “перенесення” відбувається в теперішньому, в усіх “нині”, 
які є періодами с м и с л о в и х  становлень. Отже, людство 
розвивається за поетичними законами, постійно використовую^ 
чи метафору^ вживання знака в непрямому значенні. Наука 
перетворюється на міф (Дж. Фрезер), узагальнена правда стає 
художнім твором, казкою. Істинне соціально-психологічне наро­
дження людини являє собою створення органічної сукупності пе­
реосмислень...

Пошук етимологічної основи слова “асоціація” приводить до 
цікавих зіставлень: до нас воно потрапило із французької (за де­
якими даними, його вперше використав у,соціальному ^значенні 
Ф.М.Ш. Фур’є), де побутувало ще з XIII сторіччя. П огодить від 
латинського “соціус” (“компаньйон”, “товариш ”), що, в свою 
чергу, має “предка” у вигляді дієслова “секвор” (“йти слідом”); 
Родичів у цього поняття чимало — це й українське “подружжя”, 
й російське “супруг”, й румунське “соця” (“дружина”), й нарешті, 
санскритське “йога” або німецьке “Йох”, російське “иго” ,,укра­
їнське “ярмо”. Згадаймо ще музичний термін “легато” (зв'язува­
ти, не припускаючись пауз між звуками), добре всім відому 
“релігію”, що бере початок як поняття від “реліго” (“зв’язувати”, 
“запрягати” й т. ін.) й означає латиною, перш за все, “сумлін­
ність”,— і ми матимемо приклад асоціювання понять... А  скіль­
ки ланок можна додати до цього коротенького ланцюжка!

Людині притаманний пошук подальшого зв ’ язув ання смис­
лів. їй дано природою відчувати потребу в розтлумаченні, ре­
зультатом якого є будування своєї власної моделі світу. До речі, 
як вважає сучасний німецький вчений Валентин Брайтенберг, 
“всередині нас не вистачає місця, щоб відобразити весь всесвіт, 
а тому ми вимушені доповнювати світ подумки —? ми повинні 
міркувати відносно світу”.

Аж чи одними лише словами “міркує” людина?, З яких ма- 
теріалів створюються нею безумовно асоціативні тотожності зов­
нішньої реальності?

Аби буш психічно врівноваженою, людині потрібне усвідо­
млення істинності її дій, оцінок, уявлень тощо. Однак добре ві­
домо, що словами, потік яких, природна річ, гальмується з 
незалежних від нас причин, можна користуватися ніби інстру­
ментом, що є більш-менш прецизійним лише відносно минулого.

50

Моделювати ж світ усім живим істотам, точнісінько як і нам, 
треба, так би мовити, випереджаючи ситуацію. Слова виявля­
ються надто неоковирними, аби відігравати роль транспорту для 
думки, яку ми тут насмілимося назвати фізіологічною. Виходить, 
що ми повинні шукати більш тотожні відповідники-носії й ма­
теріальні чинники мислення.

Звичайно, у такому разі нас повинен цікавити механізм дос- 
ловесної думки, яка у людини й у вищої тварини має щось спіль­
не й чимось кардинально відрізняється. Аксіоматичним тут 
виглядає те, що шукати правильний напрямок міркувань треба, 
спираючись на наявність у нас двох мізків (або напівсфер мозку), 
лівого й правого — абстрактного, що вважається власне люд­
ським, та образного, який нібито працює так, як у тварин. Але 
за відомими законами діалектики, не може не існувати зворот­
ного зв’язку між абстрактно-знаковим і конкретно-образним. 
Інакше Кажучи, знак — 'у тому числі й слово, народившись із 
піняви неусвідомленого, повертається на “батьківщину” з візою 
трансмутованого образу, що об’єктивно сприймається кожним 
із; нас на рівні багатовідчуттєвості (мультисенсорносіі), наче 
щось сторошіє, побачене-почуте-відчуте зовні, а не в нашому 
внутрішньому світі. Корова “конструює” свій власний світ за до­
помогою відбитків зовнішнього к о р о в ’ я ч о г о  світу, жаба, 
яка полює на муху, зовнішнього ж а б ’ я ч о г о  і так далі. 
Образно кажучи, комаха, жаба й  лелека, що опинилися поруч, 
щільно одне біля одного, живуть на різних планетах. їх  інтер- 
нальні (внутрішні) моделі світу, збудовані за допомогою Еволю­
ції, абсолютно доцільні для кожного окремого виду, проте 
цілковито несумісні з будь-яким іншим, бо необхідно призведуть 
його до дезорієнтації у зовнішщюму світі й незабарної загибелі...

Поставлене (читай: гармонізоване) людське мислення —- ф і 
з і о л ріг і у н е, тобто таке, що відбувається невимушено, при­
родно. Як своєрідна органічна ланцюгова реакція. Як визрівання ро­
слинного плоду. Я к таке ж  суворо поступове формування всього 
іншого живого.

Раціоналізм, який за наших часів надто часто буває тоталь­
ним, відчужує нас од нас тим, що законодавчо стверджує само­
діяльність абстрагування.

В автодидактиці є правило
з в е д е н н я  в с ь о г о  а б с т р а к т н о г о  н а  с е н ­

с о р н и й  р і в е н ь .
Сам такий процес називається морфологізаціє»). ЇЇ ж визна­

чення таке:

в і д ч у т т є в е  п е р е т в о р е н н я  м а т е р і а л у  
(російське: “чувственное преображение материала”).

Дуже слушним здається вслухатись тепер у слова видатного 
мислителя Павла Флоренського: “Знаток какой-нибудь дисцип­
лины отличается от поверхностно ознакомленного вовсе не сум­
мою сведений, передаваемых аналитически, а глубоким 
вживанием в конкретные формы данной научной области, в силу 
какового он усматривает их, не делая попыток на аналитическое 
выделение отдельных признаков. Чем более явно в данной об­
ласти это начало формы, тем менее возможны здесь покушения 
представить дело так, будто основные универсалии устанавли­
ваются определениями, и тем пустее и ненужнее звучат здесь 
школьные попытки в таком роде. Определенность универсалий 
дается в мышлении прямым созерцанием; закреплению же тако­
вого служит художество, образное изображение усмотренного 
типа. Все искусства могут и должны принять здесь участие, да 
в значительной мере и принимают”.

Отже, асоціативно-художнє повинно бути підвалиною про­
фесійного, “знавецького” мислення, якого ми мріємо досягти під 
час навчання.

Виходить, що схема творчості, у принципі, дуже проста: пе­
рвинне абстрактне знання (знак) —» конкретне відчуття (пережи­
вання) -> вторинне абстрагування (означування).

Треба навчитися перетворювати словесне, вербальне на дос- 
ловесне, зрозуміле на рівні дотику-обмацування, бачення-вчу- 
вання тощо. Пам’ятаймо при цьому, що в інтернальному світі 
людини окремо від інших не існує жодне сприйняття, там панує 
мультисенсорика, все відчуттєве ненастанно перегукується, спла­
вляється, зливається в динамічному асоціативному процесі. У на­
шому підсвідомому-несвідомому апараті внутрішнього (і 
культурологічно-вторинного!) сприйняття творяться зв’язки від­
чуттів, відбувається щось напрочуд природне, схоже на хімічну 
реакцію, на ніби-пошук дощовою водою вектора руху, обумов­
леного земним тяжінням.

Виходить, що “реакцію” внутрішнього несвідомого зв’язуван­
ня можна викликати “постачанням” потрібних елементів куль­
тури, а рух умовної “дощової води” є змога скеровувати за 
допомогою створення духовного “ландшафту”, з його поетич­
ною виссю, з його гравітацією в означення якогось високого ста­
ну, тяжінням, яке призводить поки-що-невисловлене до нижчого 
(та не ницого!) матеріально вираженого. І це останнє потрібне 
людині фізично. Невисловлене розчавлює психіку. Не- 
усвідомлене може спричинити хворобу. Ці речі добре відомі

52

психоаналітикам — вони (як, наприклад, Айзек Сіодор Рабін 
сучасний американський послідовник 3. Фрейда) виліковують за 
допомогою усвідомлення — інакше не скажеш! (а ь  т я ж к і захво­
рювання внутрішніх органів людини...

У глибинах дословесного, “фізіологічного” мислення прак­
тично неможливе існування кліше. Тут заперечується будь-який 
соціальний Штамп, будь-яка банальщина, що фактично призво­
дить, у разі її транслювання іншому суб’єктові, до скасування 
особистого, “свого власного”, Й тоді виникає внутрішнє запе­
речення самої дії означування, перетворення на знаки (в даному 
випадку — слова) своїх унікальних відчуттів, одержаних від ін­
терн аль них рецепторів. Значить, таким чином створюється пе­
решкода для навчання. Воно відміняється на глибинному рівні 
психіки. Його недоречність викликає часто приховану й від са­
мого себе негацію. Спрацьовує рефлекс відштовхування, й лю­
дині зі здоровим глуздом ясно, що в такому стані годі й думати 
про вивчення чогось без “самозґвалтування”.

Але роздивімося добре, що трапляється з якимось матеріаль­
ним чинником на шляху від “зовні” до нашого внутрішнього 
життя. Візьмімо, наприклад, фарбу, яку використовують худож­
ники. За влучним виразом одного французького митця, вона яв­
ляє собою Далеко не щось таємничо-містичне, що ніби само по 
собі Підносить дух до висоти натхнення, а простеньке “кольорове 
багно”. Таке зниження опиняється у великій нагоді дня нас, адже 
скориставшись ним, ми маємо непоганий початок: для зовніш­
нього, “тваринного” рецептора фарба залишається лише біоло­
гічним подразником, лише “багном”, хоча й кольоровим, і ця 
остання обставина надає йому, так би мовити, архетипні влас­
тивості — різні кольори викликають різні емоційні стани, а це 
не може свідомо чи несвідомо не використовувати художник, 
тобто людина в к у л ь т у р і .  Для такої людини існує вже ко- 
лір-знак, колір-знарядця, колір-мова, на якій спілкуються інтер- 
н аль ні світи, наші таємничі інтимні єдності, що вимагають 
розкодування й одержують його від саме тому такого необхід­
ного майстра.

Слово й музичний звук походять від спільного докультурного 
предка — звичайного коливання повітря, яке теж має свій спектр 
впливу на організм людини у залежності від фізичних характе­
ристик. На культурному рівні з цього самого коливання наро­
дилася величезна кількість знакових систем *— мовних і 
музичних, які є прикладом асоціативної органіки, живих і точних 
співвідношень вторинно матеріального, взаємин духовно плід­
них вітальних часток.

53

Тепер зрозуміло — йдеться про умовності! Навіть коли ми 
говоримо про таку ясну річ як обрис предмета, то й тут ми по­
винні освідчуватися собі: “Насправді, без н а с, людей, без нашої 
здатності до редукування граничної лінії й до “прочитування” її 
як сигналу до відчуття об’ємного, просторового, — насправді в 
такому сенсі його немає!”

А скільки ще “матеріалів” існує в нашій внутрішній реально­
сті! Мовний потік, пов’язаний із жестами й мімікою, створює в 
наших дословесних чинниках мислення безліч “знакових станів”, 
які, маючи свій хімізм, свої квантові стосунки, здатні перетво­
рювати ці останні на якісь вторинні знаки. Але тут, мабуть, по­
трібно зупинитися, бо в наших міркуваннях вже стає помітною 
деяка нестача добре вивчених фактів. Тож не будемо забувати, 
що мозок людини серйозні вчені називають “чорним ящ иком” ...

Автодидакт — інтроспективно-психологічний випробувач.
Перше, що він повинен зробити якнайраніше, Щ  це переос­

мислиш асоціативність, зробиш її мультисенсорною, багатома- 
теріальною, позасловесною із лише словесної, вербальної, яка, 
безумовно, посідає одне з найзначніших місць в еволюції духов­
ного світу людини. Але не одна вона, тим більше в тому стані, 
в якому опинилася за часів розквіту раціоналізму.

Займаючись м о р ф о л о г і з а ц і є ю  (давись визна­
чення), автодидакт перетворюється на бодай первісного, навіть 
примітивного з н а в ц я ,  який будь-коли спромагається 
виходити в космос абстракцій. Важливо, що він не забуває 
повернутся звідга на свою планету, знов-таки скориставшись 
“космічним кораблем” образу. Він стає поступово незалежним 
від випадковостей стихійного настроювання мозку обст­
авинами інтелектуально-духовного та побутового життя й 
навчаєіься користуватися різними рівнями думання, заземлено, 
майже по-ремісничому ставлячись до такого користування. А 
завдяки цьому демістифікуються “талановитість”, “здібності”, 
“обдарованість”.

Й насправді: замість одного тільки обрису м и одержуємо жи­
ве об’ємне зображення предмета, сприйнятого всім комплексом 
відчуттів, потрібного нам. Адже ми знайшли в собі якщо не сам 
предмет, то його аналогію. Спробували зробити те, що нам р а ­
дять древні мудреці, — перевтілилися в нього.

Підсвідомий страх перед поняттями-абстракціями Й - власти­
вість майже кожного, хто довчився до п ’ятого-шостого класу, 
тобто до часу, коли повністю скасовується право на існування 
в навчанні р е ф л е к с у  с в о б о д и .  Кудась зникає природ-

не вміння дитини актуалізувати інтерес. Чомусь розвінчується 
Рух у всіх його проявах, й на троні опиняється Затислість — те 
саме страховисько, яке повністю ліквідує радощі від навчання.

У мисленні асоціативність посідає важливе місце. Це добре 
відома річ. З’ясуємо, однак, специфічно самоосвітнє бачення 
“зв’язування” як способу мислити.

Автодидакт не повинен сповідати теорію “знання заради 
знання”, як це цілком зрозуміло з усього попереднього. Його 
зусилля направлені на д у х о в н и й  р о з в и т о к ,  на здо­
буття високих людських переживань, що з’являються лише в разі 
розвиненої (а, значить, і такої, яка завжди знаходиться в розви­
тку) системи внутрішніх рецепторів.

Не засвоєння кліше, а генерування свого. Не механічні 
відтворення колишнього, а п е р е т в о р е н н я  добре 
відомого на ширшому тлі (розширення духовного всесвіту — ре­
зультат нашої еволюції). Таке тло усвідомленої дійсності весь 
час ніби дорощується, а цей факт зміни попереднього вимагає 
тотального переосмислення. Треба знов усе “пересприйняти”, 
по-новому “зв’язавши вівсянку з Геродотом”, щойно винайдене 
з усталеним і нібито незмінним. Ілюзія такої незмінності й по­
роджує досить розповсюджену нецікавість до “відомого”, “вже 
читаного ”, “несучасного”.

Автодидакту важливо вважати, що вся історія людства вер­
шиться у безмежному “тепер” , стисненому до розмірів “цієї ми­
ті”.. Для нього тривають іще й доісторичні події, для його 
розуміння не існує хронологічної відстані. “Усе Хг- зараз!” -  
стверджує він.

При такому підході, очевидно, спрощується як саме асоцію- 
вання, так і досягнення актуалізованого інтересу під час вико­
нання цієї важливої і в загально-культурному, і в специфічно 
навчальному смислі дії нашого розуму. і

У технічному відношенні треба пам’ятати, що саме через на­
копичення асоціацій ми досягаємо адекватного сприйняття по­
нять. Справжні, тобто живі, органічні знання приходять до нас 
лише шляхами “зв’язувань”. Кожний предмет можна уявити собі 
як велику групу “поріднених термінів-понять”. Отже, навчаю­
чись будь-чого, ми повинні сприяти такому порідненню.

Для тих, хто хоче використовувати асоціювання при запам’­
ятовуванні, наводимо такі правила:

1) для проведення мнемонічного “зв ’язування” ми завжди бе­
ремо яскраві, чітко уявлені о к р е м і  образи;

2) образи повинні контактувати один із одним ("правило до­
тику ”);

65

3) асоціювання з мнемонічною метою має бути максимально 
парадоксальніш, “чудернацькіш” (процес асоціювання триває “до 
посмішки’1).

Зацікавленість “цієї миті”, тобто актуалізований інтерес, лег­
ко контролюється за допомогою уважного спостерігання за ха­
рактером асоціювання. Адже таку зацікавленість ми визначаємо 
як потік асоціацій, що з’являються й усвідомлюються в стані гар­
монізації нашого інтелектуально-психічного загалу. М и захоп­
лені, ми не помічаємо часу, значить, він для нас існує насправді, 
існує по-людськи!

Для автодидакта дуже важливо досягти високого культуро­
логічного рівня невимушених асоціювань. Контролювати цей 
рівень досить легко, коли ми як слід усвідомимо пряму залеж­
ність між ним і кількістю історичного в матеріалі зв’язування. 
Причому, як історичне ми тут розуміємо не лише книжкове за 
своїм походженням, а й будь-яке особисте колишнє, в якому була 
наявною самооб’єктивація (відсторонення від Я) у культуроло­
гічному переживанні. Згадаймо при цій нагоді відому думку 
В. Шкловського про те, що історія складається з окремих біог­
рафій...

Побутове припиняє своє відчужувальне буття. Плин поетич­
ного переосмислення захоплює дрібниці начебто механічно-без­
змістовного повсякдення. И воно перетворюється з тягаря, так 
добре відомого інтелектуалам-початківцям, на джерело наснаги 
для того, хто шукає пісню, що “спить у кожній речі” (слова ні­
мецького романтика Й. Ейхендорфа). Ця наснагаЗЙ- результат 
переосмислювального асоціювання, наслідок залучення миттє­
вого прояву дійсності до вічного, що існуює поза часом. Мить 
набуває історичності. А ця остання виліковує її від екзистенці­
альної туги. Викрешується іскра радості.

Автодидакт уміє цінувати ледь помітні спалахи малесеньких 
вкриттів. Він прекрасно знає, якої великої уваги вони варті, -  
бо саме з отих світлових незначностей, з отих поодиноких іскор 
потроху підсумовується, набуваючи світимості важливих значень 
і смислів, просторовочасове сяйво внутрішнього життя.

У зв’язку із асоціюванням варто згадати й про процеси вто­
мленості. У нашій системі ми розподіляємо їх на два типи, до 
першого відносячи загальновегетативну (нервову, фізичну) вто­
мленість, а до другого — специфічну психоінтелектуальну (ро­
зумово-духовну). Звичайно, йдеться лише про акцентуацію, адже 
редукувати нашу суто людську мозкову діяльність від біологічної 
цільності було б повним безглуздям. Відняте для зручності у вив­
ченні ми повернули назад, до органічного цілого, аби не потра­

пити у пастку ілюзійного спрощення. До речі, таке трапляється 
з багатьма речами навіть у науковому побуті, не кажучи вже 
про повсякденну свідомість. Зокрема, це стосується й такого ва­
жливого явища як пам’ять 4-^її “ничтоже сумняшеся” забувають 
розглядати як “компонент мислення” (Й. Хофман)...

Втомленість буває точковою, короткочасною і розлитою, 
тривалою. На наш погляд, перша має фізіологічну акцентуацію, 
друга — психоінтелектуальну, Обидві вони добре нам відомі, але 
якщо з першою ми вправляємося інстинктивно, то подолання 
другої вимагає від нас усвідомлених дій. У всякому разі, саме 
так щонайчастіше ми чинимо в звичайному житті. И насправді, 
боротьба з рутиною, з обридлими (і як правило, нетворчими!) 
повторами розумових дій, з відсутністю насолоди від колись 
(гай-гай, як уже давно!) такого цікавого для нас фаху вимагає 
особливих абсолютно слушних учинків. Це, зрозуміло, вже ціла 
технологія, і головна и: конструктивна деталь — асоціативність.

Тут, нам треба вимовити для декого навіть страшнувате сло­
во, охоче вживане нашими предками, — тезаурус, тобто 
скарбниця. Його ще й зараз вживають інтелігентні люди, коли 
хочуть підкреслити, що в когось вистачає специфічних знань з 
тог© чи іншого предмета. Тоді вони кажуть: “У нього гарний 
тезаурус понять”. Але є нагальна потреба в тезаурусі іншого 
штибу — необхідні ще й особисті “чуттєві скарбниці”, в яких з 
молодих літ стійко утримувалися б у нас живі зразки високих 
людських переживань. Його м ий називаємо “тезаурусом станів”, 
беручи до уваги, що ці стани мають відношення до культури, 
до поезії, музики й живопису, до краси благородного вчинку, до 
Прекрасного, що є синонімом Вічного.

Інтелектуально-духовна втома коріниться в почуттєвій вис­
наженості, у  замкненості кола стандартно повторюваних емо­
ційних кліше.

Спочинок у цьому випадку можна одержати за рахунок твор­
чості. Вона, на думку дослідників-психологів, стає вірогідною 
виключно в разі виходу за межі звичного. А це можна свідомо 
влаштувати за допомогою того ж асоціювання.

Ми маємо два шляхи: перший — отримати нову інформацію, 
другий — не так, як раніше, осмислити старий матеріал, “ало­
гічно” з’єднати добре відоме, скористатися далекою асоціацією, 
наблизити одне до одного несумісне.

Під час таких спроб може стати на перешкоді великий “все­
знавець” Здоровий Глузд. Презирлива посмішка на його обличчі 
перетворюється на неспроможність осмислити нові зв’язки. Ф. 
Ніцше писав про подібне явище, яке він називав “дурним боя­

57

гузтвом”: “Той, ким воно оволоділо, назавжди позбавляється мо­
жливості стати апостолом пізнання. (...) ...замість того, щоб іще 
раз гостріше придивитись і прислухатись, він, як переляканий, 
залишає шлях, на якому зустрілася йому незвичайна річ, і нама­
гається щонайшвидше викинути її з голови. Його внутрішній 
закон проголошує: “Я не хочу бачити нічого, що суперечить дум­
ці, яка побутує! Хіба я відкривач нових істин? їх і старих вже 
забагато.” (З 25-ї глави “Веселої науки”).

Для міщуха, який може захопити владу в інгернальному світі 
кожної людини, таке бентежне житія в пошуках, та ще й досить 
метафізичних, чи розумово-психічних, звичайно, здається надто 
складним. Але в кожному з нас є й та сама “внутрішня людина”, 
яка підсвідомо намагається дійти о статечності пізнання, а це ви­
глядає як романтичний вчинок ^  зміст навіть найменшої миті 
дійсності є невичерпним. Ми йдемо до накопичення подробиць, 
тобто до складності, яка є показником нашого духовного зрос­
тання. Перефразуючи цю відому думку російського філо­
софа минулого сторіччя К. Леонтьєва, В. Розанов казав, що 
“краса — це складність”. Для нас, безпрецедентних спрощуваль- 
ників, які звикли до всевирішенносіі й напередзнайства, ця теза 
набуває особливого психологічного значення. Людина розвива­
ється від синкретизму в сприйнятті світу, —"усвідомлюваного 
спочатку взагалі, в ц і л о м у , у  напрямку до розвинених взає­
мозв’язків між подробицями, поміченими в буггі. Такий рух, таке 
помічання і є в духовному житті чимось схожим на речовину в 
матеріальному. Власне кажучи, її специфічно людське іс­
нування, різновид її буття, без якого вонаг̂  звичайнісінька ко- 
сна матерія, живий об’єктнеодухотвореної природи. Без цього — 
тоскно їй до пекельної спеки в душі, до бажання обірвати нитки 
усвідомлення. Й дуже добре, коли вона не забуває: технологіч­
ний засіб, який найслушніше було б використати, це — схвильо­
ване асоціювання...

І тут повинна пролунати пересторога: так розповсюджувані 
біляпедагогічними комерційними колами сугестивні методики 
вивчення іноземних мов — це не просто дидактично-психологі­
чна помилка, а річ шкідлива в медико-біологічному смислі. Про 
серйозність шкоди, яку завдає гіпнопедія, свідчить, наприклад, 
досить сумний за наслідками експеримент болгарського профе­
сора Лозанова, який проводив телесеанси-уроки англійської мо­
ви перед загіпнотизованими глядачами. Багато з учнів захворіло.

Відхід від чесного наміру досягти знання свідомо й за допо­
могою великої праці, очевидно, карається самою природою. До­
сліди останніх років підтвердили, що під впливом гіпнозу в

58

організмі людини різко знижується кількість життєво необхідних 
катехоламінів, тобто біологічно активних мозкових речовин, що 
їх продукує мозок при активній творчій діяльності. Легко вда­
тися до моралізування, проте, можливо, саме тут це не гріх зро­
бити, нагадавши про Нагірну проповідь, про відому з досвіду 
людства закономірність, згідно з якою чистота намірів людських 
врешті-решт позначається на результатах будь-якої справи, адже 
“працює млин господній”. Нетворчі, непошукові (неевристичні!) 
стани заборонені нам, людям. Знову треба починати із совісті. Зваб- 
лений зовнішньою надрацюнальністю якоїсь методики чинить не­
раціонально! Добре було б, коли б ці слова почули ледачі.

Слушним здається також зауважити про те, що до гіпноїдаль- 
них правомірно відносити й психічні стани окремих конформних 
соціальних груп або ж навіть цілого суспільства (як, наприклад, 
у гітлерівській Німеччині, в Сполучених Штатах Америки за ча­
сів маккартизму або в нашій країні до ще зовсім недавніх ро­
ків...). Конформіст — потенціально хвора людина. Один із 
найвидатшших представників гуманістичної психології америка­
нець Б. Мезлоу пише, що пригнічення так званих м е т а п о -  
т р е б (тобто намагання до істини, краси, досконалості, 
самоактуалізації й всебічності) “породжує певний тип патологій”. 
Учений назвав їх метапатологіями і вважає, що вони — “захворю­
вання душі, які походять, приміром, від постійного проживання 
серед брехунів і втрати довіри до людей”. А в наш час кожному 
старшокласнику відомо: коли негаразди у психіці, непереливки 
й шлунку чи ниркам — називається це психосоматичним зв’яз­
ком. Так що аж ніяк неможливо досягти здоров’я, лише бігаючи 
підтюпцем й намагаючись віддалитися від природно притаман­
ної нам інтелектуально-психічної форми існування, від аналітизму 
й творчості. Отже, спрощений підхід до оздоровлення, який панує 
сьогодні у деяких колах нашого суспільства та й в усьому світі, 
виявляється неповноцінним. Людині потрібні, за висловом того ж 
Б. Мезлоу, не менше, ніж вітаміни “реак-ехрегіепсеь” (тобто те, що 
ми називаємо “високими станами”), любовне ставлення людини 
до людини.

Асоціативна методика у нашій системі самоосвіти, очевидно, 
може непогано прислужитися і у “терапевтичному” розумінні. А 
щоб не залишати читача напризволяще, без підтримки, нагадай­
мо про “логотерапію” австрійського вченого В. Франкла, пере­
конання якого багато в чому наближаються до вищевикладених.

Але розглянемо ще деякі технологічні аспекти.
Вивчення “нової мови” є природне намагання кожного з нас. 

Звичайно, мається на увазі не лише мова в буквальному розу-

мінні — як засіб спішування за допомогою мовлення, читання 
тощо, тобто так звана природна мова людини. Ми хочемо на­
голосити тут на існуванні знакових систем, які в нормальному 
випадку нам кортить знати й вивчати протягом усього життя. 
У цьому смислі вживаючи таке відоме слово, ми хочемо сказати, 
що нам нудно без вивчення незнайомих “граматик”, “синтакси­
чних звичаїв”, а значить — без “не свого”, яке хочеться прирід- 
нити, без невідомих нам асоціативних напрямків і поворотів, без 
отих майже непомітних манівців творчої думки, завдяки яким ви­
добуваються органічні й натхненні шляхи мислення.

Безумовність думки давно вже стала легендарною. Багато хто 
на цьому навіть спекулює. Вербалізація — так науковою мовою 
називається висловлення думки. Це напрочуд не проста річ. Зви­
чайно, коли йдеться про реальне, тотожне відображення глибин­
ного процесу, який відбувається в людині. А справжнє 
задовольняє якусь внутрішню сутність людини, що потребує ви­
словлення. Справжнього, істотного вимагає сама людська при­
рода. Тим чи іншим чином ми бажаємо б у т и  
в и с л о в л е н и м и ,  бо, можливо, бути такими це і означає, 
власне, б у т и .  Отже, ми торкаємося онтологічного питання, 
питання про буття людини. Це ми робимо не принагідно, а пі- 
клуючись про істотне формулювання процесу мислення та  асо- 
ціювання. Чи не найтрагічнінюю рисою загальнокультурного 
занепаду та економічної стагнації в нашій країні є неможливість, 
незмога величезної кількості людей самовиразитися.

Перефразуючи відомий теологічний вислів, можна сказати, 
що самовисловлення, рефлексія є містичним тілом культури. Хо­
ча, може, і не культури, а самого буття. Звідси випливає досить 
нерозповсюджена думка про те, що ми маємо обов’язки перед 
мовою як перед буттям. Ми знаходимося в стані, так би мовити, 
постійної заборгованості, повинні самовисловлюватись, аби по­
вернути борг. Авторові цих рядків було б дуже приємно, коли 
б філософічний читач присвятив якусь часинку свого дозвілля 
роздумам на цю тему. Вимоги, які мова висуває перед кожною 
особистістю, надзвичайно інтимні. Йдеться про прирідненість 
якоїсь особистості до іншої, про її знайдення близького, що, як 
відомо з часів Фрідріха Ніцше, надто легко стає віддаленим, да­
леким. Отже, мова може бути знаряддям, інструментом повер­
нення відторгненого.

Те, що в людині відповідає за людяність, — мовне. Духовне 
триває, продовжується від генерації до генерації, матеріалізую- 
чись у слові. Цей, такий широковідомий, знак має “коріння”, 
“стовбур” і “крону”. У повсякденні використовується майже ви­

ключно лише друге, найбільш доступне, тобто “стовбур”. Фахі- 
вці-етимологи здебільшого займаються першим, шукаючи дже­
рела, з яких пішли ті чи інші слова. І тільки поетична людина 
використовує всі три способи, в які існує слово. Використаний 
нами образ натякає на те, що зміст слова, його верхівка зводить­
ся в небеса і спрямована до нескінченного простору, ad infinitum, 
до того, що ми в побуті називаємо божественним, ідеальним і 
що Платон називав Ейдосом. Ейдосом, тобто тим, що може, 
здатне, спроможне існувати лише в уяві, як метафора, що втілює 
всі риси позначеного слова.

Педагогіка майбутнього використовуватиме поезію набагато 
ширше, ніж сьогодні. Це, звичайно, не означає, що навчальний 
простір повністю заповнить, наприклад, вірш як технологічний 
засіб поезії. Але тип мислення педагога наблизиться до типу ми­
слення “майстрів щирості” , як можна було б назвати справжніх 
поетів. Користуючись уже відомим нам з попередніх роздумів 
терміном, можна сказати, що педагог і учень дедалі більше звер­
татимуться до морфологізації, мультисенсорного сприйняття сві­
ту учбових предметів, поезії ТОЩО. А

Педагогіка повинності обов’язково перетвориться на педаго­
гіку сходження духу, адже це відповідає вимогам часу, який по­
ступово, хочеться вірити, перетворюється на еру порозуміння, 
еру ніжності й любові.

Поріднення понять відбувається повсякденно, повсякчасно. 
Воно є головним чинником розвитку думки. І якби не змінюва­
лися самі поняття, то цей процес припинився б іще на початку. 
Тому ми з такою  увагою зараз ставимося до понять, які висло­
влюють сутність наш их прагнень, теперішніх наших намагань. 
Старе слово живе по-новому, відома предкам оболонка напов­
нюється новою  сутністю. Людина, яка хоче бути сучасною Ці а 
вона завжди прагне до цього, повинна знати сучасні змісти по­
нять.

Поріднення нових, сучасних сутностей у знаках, які ми нази­
ваємо категоріями, символами, образами, словами, нарешті, від­
дзеркалюється в обриси сучасних сузір’їв, І тут можлива 
аналогія: математичний “компас неба”, що може діяти, функці­
онувати як інструмент для орієнтації духу лише тоді, коли лю­
дина намагається проникнути в сутність сучасних змістів, 
сучасного звучання, в еволюцію.

Але як це не дивно, на перешкоді процесу поріднення понять 
стає здоровий глузд людини. Це він обмежує можливості з’єд­
нання на перший погляд нез’єднанного, того, що поруч звичайно 
не вживається і, здавалося б, не може породичатись. Процес сві­

61

тового мислення виглядає саме так: поріднення понять, яке має 
істотне значення для розвитку думки, відбувається за принципом 
парадоксалізації. Спершу так поєднані чужі поняття (поняття із 
різних гнізд, як сказав би лінгвіст) стають тим засобом виражен. 
ня сучасного ставлення до якогось явища, події, який вражає 
дивує. Його розуміє поки що зовсім небагато людей. Та згодом' 
засвоєний все ширшими колами земного населення, він стає но­
сієм нового знання про світ. Постійне, або, як кажуть учені, кон­
тинуальне, подолання протиріч — це єдина форма існування 
буття. У процесі мислення людина користується не тільки (а 
може, і не стільки) словами, словесністю, скільки станами. Під 
впливом психічного, закладеного у мовному шарі людського 
буття, людина формується ще до появи на світ. Адже можна ска­
зати, що думка існує одночасно феноменально і ноуменально. 
Отже, з педагогічної точки зору:

треба чекати на думку;
треба завжди жити напередодні думки;
треба відчувати стан творення думки.
Здоровий людський менталітет, як відомо, генератор ідей. 

Але ідея, яка не хвилює, — це або відпрацьована думка, або 
така, що іще має бути розробленою, проаналізованою, засвоє­
ною, тобто морфологізованою, і має хвилювати.

Механізм накопичення понять, які зв’язують людину з куль­
турою, людину з людством, перетворюється на механізм нако­
пичення хвилювань, а ще точніше — високих психічних станів. 
Причому, треба завважити, що високі психічні стани пов’язані 
з переживаннями суто поетичними, навіть тоді, коли людина 
хвилюється з приводу сприйняття математичних абстракцій. Ад­
же в цьому разі абстракції стають для неї виявом чогось найін- 
тимнішого її особистості, людина відкриває нову свою іпостась, 
внутрішній світ одержує додатковий освітлювач, “тембр” світла 
якого не можна сплутати ні з чим іншим, насолода від відчут- 
тя-думки, думки-відчутгя робить із людини людину. Той, хто ра­
ніше використовував зубріння (а таких на Землі, на превеликий 
жаль, більшість), стає тепер володарем творчого методу навчан­
ня.

Свіжість сприйняття забезпечує не лише ц іж о м  новий погляд 
на умовну річ, розташовану в просторочасі завжди по-новому 
для нас, а й перетворює її на щось інше, ніж те, чим вона була 
досі. Навіть зміна фізичної точки зору може спричинитися, як 
відомо, до цікавого явища. Ми, наприклад, вже за хвилину не 
здатні знайти те місце в лісі, яке щойно було для нас “пунктом 
спостерігання” дуже привабливого для нас краєвиду. Далеч змі­

62

нюється в одну мить. А чи не стосується це й того, що знахо­
диться поруч? Ідеться про усвідомлення такої зміни бачення пре­
дмета, яке перетворює його на технологію, на метод у навчанні.

Зрозуміло, що мислення може розглядатися як процес зв’я­
зування понять. Вивчення мов у процесі мислення, у процесі нав­
чання мисленню — цілком природне для людини, яка зрозуміла 
вищевикладене. Тобто, що б ми не вивчали, ми повинні вважати 
головним вивчення знаків, які нам повідомляють знання. Цен­
тральне місце, основне, і я б сказав, навіть містичне, займає при­
родна мова, природні мови людства. Відомо, що кожен педагог 
прагне навчити свого учня мислити, міркувати.

Великий сучасний філософ X. Г. Гадамер, даючи інтерв’ю у 
віці дев’яносто років, сказав: “Man lernt nur durch Bewunderung” 
(“Людина навчається лише завдяки здивуванню”). Важко підшу­
кати для нашого сьогодення кращий педагогічний вираз. І нехай 
у когось викличе подив твердження одного з французьких пер­
соналістів (Леві): “Регулювання мови — це краща пропедевтика 
регулювання душ”. Варто замислитися ще і ще раз, аби зрозу­
міти, що навчання без такої простої речі як здивування j§ j да­
ремна справа, даремні зусилля протягом годин, місяців, років, 
життя. Отже, вся педагогіка повинна будуватися на технологіч­
ній базі, яку можна було б назвати ‘‘організація здивування”, Як 
же вона має виглядати на практиці?

Про це ми не випадково заговорили в темі під назвою “Асоці- 
ювання”. Саме асоціація здатна бути нам тут у нагоді. Йдеться, 
очевидно, про континуум усвідомлень того, що в тобі викликає 
^дивування, тобто про точкові здивування, які можуть бути вик­
ликані далекими парадоксальними асоціаціями. У стані такого ус­
відомлення людина, безумовно, відчуває креативний, творчий 
імпульс. Навчання стає творчим, перетворюється на творчість і, за 
сутністю своєю, вже не відрізняється від праці художника.

Однак у прискіпливого читача виникає питання: “А що ж 
творить людина, яка навчається?” Насправді, що може творити 
людина, яка досліджує знання, навколишній світ? Те ж саме, що 
й художник. Вона творить усвідомлення самої себе. Цією спра­
вою займається кожна креативна особистість незалежно від фа­
ху: і математик, і біолог, і соціолог, і музикант. Так чи інакше, 
намагаючись бути висловленою, людина займається усвідомлен­
ням самої себе. І маленьке відкриття, яке міг би зробити допи­
тливий читач, означає, що треба перетворювати всі розумові дії 
на справу фізичну, тобто таку, що її треба виконувати як дію 
ручної праці або будь-якої зовнішньої.

Слово приваблює до себе інше слово. Спершу сяйнувши не­

зримим променем у глибинах підсвідомості, десь там у першод­
жерелі смислів і значень відбуваються природні, навіть стихійні 
дії, які могли б стати еталоном надречовинної точності. Там, в 
одній точці, сходяться релігійне, метафізичне й феноменологічне. 
Там буденне стає урочистістю відкриття. У творчому акті начеб­
то те ж саме трансформується в “інше”, надаючи кольорів якійсь 
миті, забарвлюючи якусь часинку життя. Без таких “ферментів” 
відкриття існування людини ніколи не може бути повністю люд­
ським.

Отже, уявляється, що асоціювання не є лише, так би мовити, 
філологічною, інтелектуальною дією. Доречною тут здається 
спроба спростувати сумнів щодо релігійності кожного з нас, який 
міг щойно виникнути в уважного читача. Наведемо з цією метою 
твердження видатного мислителя С. Булгакова: «Нерелигиоз­
ных людей нет, а есть лишь люди благочестивые и нечестивые, 
праведные и грешные». При цьому під релігійністю можна і тре­
ба передусім розуміти відхід від свого маленького “я”, приєд­
нання до безсмертної течії загальнолюдської культури. Але 
потрібні для такої акції як позитивне знання, так і метафізичний 
досвід, або, іншими словами, науково-умоглядні абстрактні дії. 
А якщо йтиметься про “технологію” вищезгаданого приєднання, 
то треба б встановити і порядок дій, який на наш погляд, пови­
нен бути таким:

1. Позитивна оцінка сприйнятих явищ, їх наукове (або блїЬьке 
до наукового) дослідження;

2. Усвідомлення психічних станів, пов’язаних із зрозумінням Щ- 
проникненням у сутність явищ, тобто метафізична абстрактна 
дія, що призводить до “■активного виходу за межі свого “я ” 
(С. Булгаков).

На етичному рівні це буде виглядати як боротьба з марнос­
лавством. А на загально-автодидактичному — це глибинне асо-

В А1 ціювашш, яке людина спроможна 
започатковувати за власним ба­
жанням, набуваючи надії і змоги 

N
Ч проникнути в сутність буття й 

а0/ одержати від того психічну під­
тримку. (Обізнаний читач тут слу­
шно згадає екстаз, наприклад, 

А Рамакріпши або його учня Вівека- 
нанди).

Вдамося до спроб зобразити 
цей процес графічно (дивіться ма­
люнок): “сфера особистості” утри­

мує свою форму за рахунок трьох секторів кулі. Ці фігури, зви­
чайно, — умовне зображення позитивного, метафізичного і ре­
лігійного начал суб’єкта. Два останніх начала в людині не 
існують апріорно. Аби вони з’явилися в людині, та має одержати 
певне інтелектуально-психічне надбання на базі адекватного 
сприйняття світу, досягти якихось культурних висот, накопичити 
оптимальну кількість засвоєних понять. Отже, йдеться про нау­
кову чи протонаукову діяльність.

Припустимо, що кожен кульовий сектор поступово знищу­
ється часом, ніби шагренева шкіра, якщо вона припиняє орга­
нічне буття, кульмінацію якого уявімо тотожним моментові 
дотику вершини фігури (з кульового сектора) до центра сфери.

Але спочатку звернімося до мудрого доробку предків. От, на­
приклад, Конфуцій так напрочуд принагідно для наших мірку­
вань твердив, що “навчання без думки — даремна праця, а думка 
(читай: метафізика, міркування) без навчання (читай: наука, по­
зитивізм) — небезпечна”. А ось І. Кант, наче перегукуючись із 
вже цитованим раніше Х.Г. Гадамером, нашим сучасником, па­
тріархом модерної філософії, у “Критиці практичного розуму” 
каже: “...здивування й увага хоча й можуть нас спонукати до 
дослідництва, та неспроможні замінити його”. Додамо ще відо­
мі — часто цитовані, часто згадувані ^ д у м к и  Платона й Арі- 
стотедя про те, що філософія взагалі починається з подиву...

Повернувшись до графіка, який важливіше намалювати в уя­
ві, ніж на папері, розглянемо далі умовний (як іще можна вис­
ловитись, коли йдеться про внутрішній світ людини?) хід подій 
при глибинному асоціюванні.

Кожен із кульових секторів тягнеться своєю вершиною до 
центра, ніколи не досягаючи його раз назавжди. Вона приречена 
лише на дотик, якого можна досягти лише вкупі з іншими вер­
шинами. Тільки наше інтернальне тріо (чи не краще сказати 
“трійця”?) здатне нарощуватись завдяки невпинній праці Духу, 
Розуму. Але позитивна понятгєвість, осмислене сприйняття світу 
в технічному відношенні мають пріоритет в алгоритмі — якщо 
встановлювати порядок дій, то тут треба поставити перший но­
мер.

Залишилась лише одна дрібничка: остаточне заповнення кулі 
є “втіленням” особистості. Нескінченні варіанти психічно-інте­
лектуальних діяльностей визначають наш настрій, його забарв­
лення, які ніколи не повторюються (про це добре знають поети, 
музиканти, художники).

Шлях у культуру —г шлях прояснення далеких асоціацій. Той, 
хто одержав необхідну освітню підготовку (і хто знає — вища

65

вона чи нижча? Потрібна для нормального існування у культу­
рі!), має завжди підручну, опорну для психіки (а тому і для тіла) 
можливість знаходити безмірно важливі для особистості, неви­
черпні подробиці буття. Він ніби турбується за всесвітню музику, 
безупинно виясняючи своє власне духовне тяжіння і допомага­
ючи з’явитися суспільному акорду правильним, совісним особи­
стим голосоведениям. Життєві обставини у такому випадку 
завжди не на сто процентів пропоновані, а почасти творяться 
тим, хто в них опинився. Йому ніби було поставлено за вічний 
духовний обов’язок таким чином брати участь в еволюції роду. 
Тому він найбільш соціальний саме тоді, коли інтимний і уса­
мітнений на видноті у Космосу, що в людському розумінні, єдино 
можливому для нього, означає — у нашому земному структуру- 
ванні буття. З лицедія він перетворюється на дійову особу, до­
лаючи штамп, стандартні прийоми існування. Лінійний, 
запрограмований прагматично артистизм стає багатогранним 
художництвом.

Сходження духу, яке звичайно викликає скептичну 
посмішку в “практичної людини” (середньої руки набагато 
частіше, ніж у значних бізнесменів), річ саме практично 
необхідна. Однак розуміти її потрібно як summa summarum 
дій, кожна із яких — відкриття. Нездивування Ш іржа духу.' 
Нічого немає для нього руйнівнішого. Зло, що виявляється у 
зовнішньому житті як негожість учинків, підлість, обман, 
жорстокість, міщанськість, що є служінням виключно своєму 
маленькому “я”, — це байдужість у житті внутрішньому. 
Негрішно було б подумати навіть про формулу, яка виражає 
взаємозалежність між роботою почутгя-думки та 
асоціативного укладу, що мають отраву з інтимом людської 
вічності у культурі і соціальними вартостями індивідів.

Не можна не згадати у цьому місці знамениту концепцію Ан­
дре Мальро “мотузка і миші”, що трактує художність як єдину 
можливість людини керувати долею.

Наводимо легенду, покладену в основу цієї концепції:
Тогда Непреклонный Император приказал Великого' художни­

ка повеешь.
Он опирался о Землю только большими пальцами ног. Когда он 

устанет...
Он оперся о Землю одним большим пальцем. А другим большим 

пальцем нарисовал мышей на песке.
Мыши были нарисованы так хорошо, что они вскарабкались 

вверх по нему и перегрызли веревку.
А так как Непреклонный Император сказал, что вернется,

когда Великий художник ослабеет и закачается в петле, Великий 
художник тихонько ушел восвояси. И  увел за собой мышей.

Андре МАЛЬРО «Зеркало лимба» (М., 1989, стор. 271).
Доля, залежна від художника, керується через навик. “Миші 

були намальовані так добре...” Тобто гірше означає провал. Не­
компетентність £ || загибель. Але ж, як ми намагалися показати 
і довести, уміння людини —- результуюча його здатностей своє­
часно і в необхідних межах асоціювати. А межі ці, за законами, 
які легко спостерігати повсюдно і завжди, безперервно р о з ­
ш и р ю ю т ь с я  саме як необхідні для існування умінь. Це роз^ 
ширення є ознакою особистості, насиченої творчо. Без нього не 
може бути потрібної кількості інтересу до буттєвості. Людина 
просто нудиться і в’яне. І не існує такого рівня майстерності, 
який міг би відмінити закон розширення. Орієнтиром у цьому 
відношенні може бути мимохідь кинута Ф. Шопеном заувага: 
“Так і умру з недорозвиненим п’ятим пальцем...” Вона образно 
ілюструє правильне положення психіки і взагалі всій сутності 
людини, які вічно знаходяться перед болісним і прекрасним вод­
ночас завданням, вирішення якого пов’язане з продовженням 
внутрішнього комфорту. Творчість тому має глибоко інтимний 
характер, є імперативною діяльністю, що веде завжди до звіль­
нення від завдання, а, отже, до постановки іншого, нового, але 
пов’язаного з уже начебто назавжди відпрацьованим старим ма­
теріалом (це, доречно буде додати, у підмайстрів часто-густо ви­
кликає збентеження, паніку і часом доводить до відчаю).

Прагнення творчості фізіологічно обґрунтовується новими 
враженнями вищого порядку, що звуться відкриттями, прозрін­
нями чи осягненнями. Тобто ^  асоціативною діяльністю люди­
ни, обов’язково включеної в єдину для неї прийнятну — як для 
справжнього представника виду -г- екологічно сприятливу ду­
ховну структуру, що зветься культурою. Простір її космічний і 
богоугодний. У ній нема до чого присікатися причепливій дочці 
AcKneimvrf вічно ображуваній людьми Гігієї. Тканина культури, 
яка вічно оновлюється у відчуттях усе нових і нових поколінь, 
зіткана із особливих “ниток” чомусь уявлюваного і продуманого 
із насолодою. А такі “нитки” цілком можна матеріалізувати (у 
технологічно безперервно змінюваних знаках). Гедоністичну сто­
рону буттєвості у духовній культурі сучасна педагогічна думка 
напівзневажила. Це пов’язано із складністю вирішення у пере­
важно атеїстичному, неблагочестивому за своєю поведінкою су­
спільстві завдання про гармонійне співвіднесення духа і плоті. 
Однак провидіння і тут потурбувалося — людина здобуває вихід 
через запльовані богемою і різного типу марнославцями двері,

67

які ніби здатні відкриватися лише перед обранцями. Такі ж об­
ранці у свідомості середньомислячих чи, точніше, наггівмислячих 
прошарків суспільства існували колись, а сьогодні просто немо­
жливі. Той факт, що творчо можна навчитися жити кожному, 
ніяк не пов’язується ними з інтимним, головним щастям людини, 
з практичними успіхами у “зовнішньому” житті, включаючи 
здатність до виживання у найрізноманітніших екстремальних 
умовах — від перебування наодинці із дикою і загрозливою при­
родою до самотності, що знищує людину навіть у найбільш жва­
вому і зовні абсолютно благополучному натовпі.

Дитинство ображається на дорослість, що його вигодовує. 
Воно справедливо засуджує її за черствість у взаєминах з його 
обожнюваною Дрібницею. У поетів рахунок, що пред’являється 
цій черствості, лишається в руках на все життя. Тому вони часом 
видаються такими смішними “практичним” людям служите­
лям не муз, а організменного комфорту насамперед.

Дитинство бореться за називання нюансу. Воно шукає знаки, 
семи, слова. Воно розпитує і, одержавши необхідний матеріал, 
майструє і приладнує ім’я у потрібному місці всередині свого 
багатолітнього сум’яття. Дитинство лінгвістичне і асоціативне 
за своєю природою.

Апологія багатомовності виростає із суті дитинства, зневаж­
ливо подавлюваної прагматизмом, який насправді так її потре­
бує. Нехай у примітивному вигляді. І навіть з не досить слушним 
підгрунтям бажання знати “мови”. Він перевертає світ дитин­
ства, і скоряючись життєвим гравітаціям, безладно падаючи, 
руйнуються неодмінно нахили і здібності, що були вже в неус- 
відомленому розквіті. Затислість прагматикою — трагедія, яку 
відчуває багато людей. Проте їм, як правило, чуже наше пере­
конання, що тут викладається. Вони торкаються клавіш перена­
пруженими руками, зайнятими до того ж покупками, і хочуть, 
щоб звучала музика! Набагато практичнішим, зрозуміло, було 
б повернуїися до такого ганебного для багатьох дитячого неві­
дання. До звільненості від помилкової так часто Потрібності. 
До того, що в сфері культури відпрацьовано віками в її худож­
ньо-філософських шедеврах, у традиціях гуманітарної насолоди. 
Одне слово, до поези, що сприймається, природно, не як “вір­
шики”.

“Мови” — це все сполучні системи, які ми розуміємо по-люд- 
ськи. Камінь дифузією “розмовляє” з іншим каменем чи з мета­
лом. Питання взаєморозуміння-проникнення — у часі. Зірки 
відповідають одна одній девіаціями, відхиленнями від мар­
шрутів. Лінія, що окреслює край листка будь-якого дерева, з’я-

вилася на світ після “переговорів” з незліченною кількістю впли­
вових “співбесідників”. Все у світі постійно знаходиться в стані 
бесіди. Людина чує в ній своє “щось”. Невелику дещицю. Мо­
жливо, значно меншу за сенсорним обсягом, ніж, скажімо, чує 
дельфін чи навіть кішка. Однак...

У кожному із нас є "деміург". Він творить дещо, від чого 
залежать світ і фігура внутрішньої людини. Вона, в культурному 
розумінні, є також асоціативною системою, що прагне до роз­
ширення. І в цьому розумінні, суспільство існує як факт здій­
снюваної поезії. Єднальна сила думок-почуттів з’являється у 
власне людському вигляді тільки як переживання, що осягається.

Мислячі індивіди — як елементи, що асоціюються, скла­
дові частини задушевного у бутті. Соціально-духовні події тво­
ряться як їх поєднання, тобто як метафора. Це почуття єднання 
в поетичному і кличе до спілкування. Імпліцитно ж це — праг­
нення до увічнення себе як елементарної частки позитивного все­
людського хвилювання.

Ще недавно вбогістю і незабутньою оригінальністю знаме­
нита “радянська кухонька часів застою” була таким же “образ­
ним гніздом”, як паризькі салони вісімнадцятого століття чи 
кабачки, наче створені для диспутів середньовічних шукачів іс­
ти н и — європейських “вічних студентів”, філософів і поетів-ва- 
гантів, як бенкети (“симпозіони”) часів Перикла із Аспасією на 
чолі, як китайські “павільйони”, де змагалися у дослідженні ду­
ховного древні мислителі. Перелік можна продовжувати безкі­
нечно.

Усе людство на небозводі іншого виміру — виміру культу­
ри — виглядає як асоціація, “зоряне скупчення” роздумів. Ми 
всі тією чи іншою мірою астрономи, які підсвідомо шукають по­
єднуване з нашим “небесне тіло інтелектуально-психічного ста­
ну”. З’єднувальна ж дія, завжди неостаточна, дозволяє усунути 
згубну ізоляцію. Позбавлене образної “тканини” суспільство має 
розсипатися. Це ми спостерігаємо в історії занепадів будь-якого 
зразка'^- чи візантійського, чи ацтекського, чи сучасного кла­
нового, партійного та сімейного. Там, де метафора деактуалізу- 
ється, наступає загибель. Без імагінативної з’єднай ості структури 
розсипаються. І в цьому розумінні неромантичність і заперечен­
ня поетичного у багатьох новоспечених вітчизняних підприємців 
ДОСИТЬ непрактичні І майже небезпечні З ТОЧКИ зору медицини -гй 
вони “отруйні” для творчої, мобільної діяльності й у галузях, 
що так чи інакше пов’язані з бартером, клірингом і брокерською 
спритністю на біржах і аукціонах, з дебетом і кредитом, надто 
великим сальдо та банкрутством. Лише метафора, якою б екс-

69

тратнгвістичною вона не була, породжує стійкий діловий успіх. 
Тому що для успіху необхідна енергія, яка може бути явленою 
одним єдиним способом — за допомогою з д и в у в а н н я . 1

Постановка творчого мислення протягом віків історичного 
часу не мала ні теорії, ні, зрозуміло, відповідної технології. При 
вирішенні загально-виховних чи специфічних освітніх завдань, 
результату, що нас цікавить, досягали стихійно, до того ж зу­
силлями “зі сторони” — під зарядженою талановитими перед­
чуваннями опікою висококультурних педагогів, частіше за все в 
елітарно-верхівковому середовищі, яке багате на духовні зразки 
і зобов’язує тисячами способів їх наслідувати. Ми із сумом зга­
дуємо спадкове струмування культури, що тривало віки. Хтось 
активно хапається за відновлення зовнішнього, антуражного по 
відношенню до сутності. Трапляються і більш значні зусилля, 
але спорадичні й безсистемні.

Авто дидактика пропонує досить широку програму креативі- 
зації особистості, перетворюючи й, перш за все, на таку, що розвива­
ється совісно і відповідально. Глибинна робота думок-почуттів ле­
жить в основі “технології”, хоча, якщо зняти лапки з цього слова, ми, 
мабуїь, більше наблизимося до методичної суті пропонованих дій.

Доведено2, що творчість починається тільки при виході за 
межі відомого. Раніше ми вже торкалися проблеми оновлення 
матеріалу в зв’язку із зумисною актуалізацією інтересу. Однак у 
реальності все іще цікавіїпе і заманливіше. Розглянемо два типи 
асоціювання — вертикальне, діахронічне (“різночасове”) і гори­
зонтальне, синхронічне (“одночасове”). Перше з них, як видно 
із назви, когнітивно-історізоване, пізнавально-дослідницьке, за­
сноване на безумовних допусках, дещо міфологізоване. Друге ж, 
узяте в ідеалізованому “чистому” вигляді, редуковане із живої 
практики культурної людини, являє собою дещо протилежне, бу­
денно-поверхове, заземлено-побутове, яке “працює” з недавніми 
подіями онтогенетичного ряду, що мають відношення до філо­
генезу лише по організменно-спадковій сімейній лінії, часто збід­
неній і досить неглибокій. Тобто, практично, таке асоціювання 
і насправді “горизонтальне” 3. Однак, воно можливе лише в умо­
глядному просторі й необхідне нам як точка відліку.

1Допитливого читача відішлемо до роздумів Гьоте про прафеномен, проте 
зробимо це лише для того, щоб зв’язати нашу думку про зв’язок діловитості Й
поетичного у бутті з його терміном "прафеномен" та його трактуванням подиву 
як останньої інтонації пізнавальних переживань.

2 Див. наприклад, роботи Богоявленської.
3 Згадується прекрасна фраза Ж. Кокто "La vie est la chute horizontale" ("Жит­

тя — це горизонтальне падіння").

Щоправда, у суспільствах з нахилом до деісторізації соціаль­
ної свідомості й псевдоспрямованістю в майбутнє (у стародавніх 
і нових деспотіях) такий тип мислення часом стає реальним. 
Завдання фізичного виживання виявляються довгочасно невід­
кладними, історичні факти довільно деформуються, внутрішня 
цензура все-ще-мислячих гальмує бажання відійти від прихован­
ня “небезпечних” поворотів думки. Всезагальним і типовим у 
таких випадках є зів’янення творчих сил. Потрібні виходи до 
нового просто забарикадовані засторогами тих, хто “знає-усе- 
наперед” і карає навіть за спробу довідуватись про недозволене 
(тобто достеменно нове) чи мати свій погляд на речі, який дає 
нам уже відомий благотворний ефект. Зрозуміло, що в такій 
ситуації спотворюється саме поняття творчості.

Заборона свободи асоціювання приводить до її аннігіляції. 
Відбувається активна й історично майже миттєва декреативізаідя 
суспільства. Будь-який соціальний та економічний декаданс, ж  вид­
но з історії, починався таким процесом. Неадекватне сприйняття 
дійсності порушує “координацію рухів” суспільства. Починається 
лжебудівництво. Бере гору організаційно-вабливеньке. Самовтіха 
всього зарозумілого суспільства (меншістю “розуміючих” тут мож­
на знехтувати) паралізує його рефлексивні здібності. Мислення за­
войовується кічем, суспільно-ідеологічні контролери вимагають 
виключно “доступного народу”, тобто стерилізованого, “рекомен­
дованого”, *

Позбавлена права на сумнів людина, ж а  навчається, нако­
пичує масу мертвих знань, часом ненависних, майже завжди 
неспівпережитих, сприйнятих на тлі висувацької спрямованості, 
гіпертрофованої до всеосяжності й закапсульованої двоєдушно­
сті, яка самим індивідом у жодному разі такою не визнається. 
Уся енергія вже напівпаралізованої думки йде на виправдання 
вчинків, уявний альтруїзм яких результує у запекле марнославство. 
Втрата контакту з пригніченою підсвідомістю, прогресуючи, до­
вершує трагедію. Але й це не все — заборонено признаватися у 
відгоргненості себе від себе. Заборонено наслідувати тонкощі пси­
хічних станів і вербалізацій. Polizeilich verboten1будь-же експери­
ментаторство у духовній царині. Те, що не схоже на схвалений 
інвентаризований зразок з круглою печаткою, карається законом 
як зрада незаперечного ідеалу. Внутрішня ентропія суспільства при­
кривається несхитною і “безсумнівною” догматикою, поширеною 
на все зовнішнє і документоване (із зарахуванням до цих категорій 
усього культурного прошарку, виставленого ж  справжнє свідоцтво 
“торжества ідей”).

1Суворо заборонено (нім.).

71

Така принципова схема типового загальнолюдського гріха, 
описаного в сучасних термінах. Євангелістами для цього знай­
дена образна дуаль — “злиденність духу”. Відсутність її згубна 
для нас. Остаточність людських “вироків” карана. Відчуття тим­
часовості певної правоти заохочується. Скромність відповідає 
гнучкості реакції на структурні зміни. Постійність антиномії 
“сумнів-упевненість” — найкращий каталізатор розвитку. У цьо­
му випадку сама еволюція проходить крізь душу і тіло індивіда, 
своїми вібраціями створюючи приватний випадок своєї всесвіт­
ньої творчості.

Технічно найпростіший спосіб викликати подив, заради якого 
(за Гьоте) людина прагне до пізнання світу,— це використання 
далеких асоціацій. Під час роботи в цьому напрямку виявляєть­
ся, що у будь-якій асоціативній парі схована, закладена певна 
плідна і універсально-використовувана структурна одиниця. Ін­
шими словами, немає такого парадоксу (“ .,..и гений парадоксов 
друг”), який, доведений до максимально можливого усвідомлен­
ня і чіткої формалізації, не дає творчого наслідку. “Schläft ein 
Lied іїі allen Dingen” — “пісня спить у кожній речі” (Ейхендорф), 
як і у поєднанні речей, а точніше, їх усвідомлюваних сутностей, 
дрімає ідея, чекає своєї миті осяяння.

“Струмкове мислення”1працює за принципом винятково гли­
бинних і далеких асоціацій. Індивідуальна логіка (а за Л. Віт- 
генпггейном, з яким ми із задоволенням погоджуємося, іншої 
логіки і не буває) складається із алоіізмів для людей із так званим 
здоровим глуздом, у тому числі і для тієї нашої власної іпостасі, 
яка підгримує життя за рахунок фундаментальної рутинної ді­
яльності інтелекту. Таким чином, творчість виявляється в' опо­
зиції до “common sense” (здорового глузду). “Дивноти” 
внутрішньої поетики визнаються не гідними уваги. Людина зо­
середжується виключно на дискурсивній роботі. А потім стає по­
ступово, але неухильно володарем тотально-раціонального 
іїпелекту, який нічого не відкриває цілковито, розуміє самого 
себе тільки як такого, який не виходить за межі стандартної ро­
зумності, клішованої чіткості. Недалеко звідси і до “всевиріше- 
ності”, до уявної можливості розв’язати до кінця, раз і назавжди 
проблему людського буття. Фальшивий філософський камінь 
стає омфалосом, вигаданим центром всесвіту, який через це все 
більш спостворено розуміють у зоні заборонених сумнівів. “Ві­
рю, бо сумніваюсь” Паскаля замінюється зацементованим для

1Так ми називаємо невербалізовану, не означену ніяк базову, але до кінця 
ніколи не усвідомлювану частину мислення.

будь-якої рефлексії, життєрадісно-стресовим, всезагальним і мону­
ментальним “вірю, бо не маю сумнівів”. Далеке асоціювання у то­
талітарних системах карається як “транспорт”, що може випадково 
доставити з не тієї далечі каверзу, матеріал для несанкціонованого 
роздуму. І якщо ми тут зупиняємося так довго на політичному, 
соціальному аспекті ментальної несвободи, то тим самим хочемо 
виділиш цю доволі рідко зауважувану, але значну причину пара­
лічу поетичного, творчого начала в людині. Тут же відзначимо 
заодно, що керована зверху однодумність отруює суспільство 
звичкою до розумового споживацтва.

Інерція аналітичного недіяння заводить у глухий кут. Вихід для 
багатьох лишається забарикадованим і тоді, коли реальність уже 
пом’якшала зовні, перестала перешкоджати внутрішньому розвит­
кові й навіть структурно вимагає його відкожного, аби у зміненому 
вигляді уникнули загибелі, ентропії, впорядкованого буття. Еволю­
ція людської природи проходить нерівномірно. Її в істря^ “гене­
ративний пагін” -— знаходишся в умах і душах воістину 
с у ч а с н и х  людей, тобто тих, хто успішно пройшов онтологі­
чному власній долі, всі основні стадії духовного філогенезу. Це і є 
так звані культурні люди, які впливають на долі всесвітньої духов­
ності. І якщо нам подаровано природою шлях автоматичного про­
ходження стадій людського розвитку на біологічному рівні, 
включаючи психологічні особливості, що запропоновані пове­
дінкою наших далеких предків і закарбовані навіки, то культурну 
передісторію в її знаковому вигляді від нас тією ж природою, Вер­
ховним Принципом вимагається проходиш на рівні особистості, 
індивідуальною працею добиваючись просвітлення, можливості до­
торкнутися до Божественного, яке в цьому випадку виявляється 
Вселюдським, Гуманітарним, Любимим. Така концепція прийнята 
в авто дидактиці і вважається найбільш плідною.

Склад духовного філогенезу являє собою тему для окремого 
і трудомісткого аналізу. Торкнемося лише еволюції високих ста­
нів (“peak experiences” за Е. Мезлоу). Ця проблема (поставлена 
навіть у спрощеному дескриптивному вигляд і) цікавить нас перш 
за все. Саме вона стоїть і в житті кожної людини, яка здобуває 
освіту, особливо ж у випадку самостійної “education permanen- 
te” !. Можна припустиш, що шлях до почувань останніх двох- 
трьох тисячоліть у стислому вигляді здійснює кожний із нас. Від 
вегетативно-сенсорних “вбирань” метастанів навколишнього 
фону в пренатальному і постнатальному періодах і до інтуїтив­
ного аналітичного пориву в пубертатному віці (“фаза мудруван­

1Постійної освіти, виховання (фр-)-

73

ня”) простежуються етапи, аналогічні філогенетичним. Ми всі 
кожний з нас повторюємо “кар’єру”, зроблену людством. Дащ 
настає період своєрідного подвійного існування, що є благосло­
венням і тягарем, очевидно, для єдиної нам відомої рефлексуючої 
істоти у всесвіті — людини. Це подвійне життя, вагітне дружбою 
зі світлом і темрявою одночасно (“двурушник я с двойной ду- 
шой” — О. Мандельштам), — камінь спотикання для багатьох, 
хто бере з ним шлюб.

Подальший індивідуальний розвиток, якого вимагає приро­
да, вдаєшся далеко не кожному. Становище ускладнюється ще 
й тим, що цей імператив, який відчуває наше людське єство, пси­
хіка, весь організм (звичайно, у випадку необхідного для таких 
відчуттів духовного розвитку), усвідомлюється ли ш е незначною 
частиною суспільства. Звідси — раннє зів’янення розуму й тіла, 
втома від житія (“taedium vitae” — лат.), інтелектуальне живо­
тіння, негаразди зі здоров’ям, яке ніби виявляється не дуже й 
потрібним духовно бездіяльному індивіду. Природа великодуш­
на, вона дає шанс — існує запас фізичної міцності людини. Але 
за організменну акцентуацію життя часто карає дуже скоро 
вона не може не витісняти зі своїх структур елементи, їм не при­
таманні. Є інші структури, інші побудови, куди й потрапляє не- 
знищувана речовина і неречовина.

Ми припускаємо, що людина живе заради оволодіння висо­
кими станами, накопиченими всією всесвітньою людською куль­
турою. Вона ніби повинна свідомо розширювати діапазон 
почуття-мислення, поступаючись вимогам натурального і зовсім 
не тільки людського порядку. Існують, певно, метасоціальні 
структурувальні сили, що викликають до життя ті чи інші кіль­
кості інтелектуально-духовних призначень. Невтілення, що всту­
пає у протиріччя зі всіма гармонізувальними силами, не 
заохочується останніми, викорінюється із спільності вищих ор­
ганізмів, переводиться у розряд нижчих. Тому лишається одна 
єдина блага можливість Щ  безперервно робити спроби перевер­
шиш себе вчорашнього, давати можливість втілитися своїй особи­
стій енергії у заданому всезагальною структурою навику. Тоді 
настає погодження з Природою, з Богом. Припинення ж творчого 
сходження вгору відразу ж (чи після короткої поблажливої паузи) 
закінчується розузгодженням. Людина стає нетотожною сама собі, 
її мучить невикористаність енергії. Тимчасово, і з негативним 
ефектом, допомагає наркотизація. Але відхід у пасивність і пе­
рехід на режим доживання свого терміну швидко роблять свою 
справу...

Отже — творчість! Відчуття призначеності, відчуття структу'

ри, що динамічно змінюється, позитивні витрата вітальної енер­
гії на будівництво особистості — Навику. А це технічно пов’я­
зано насамперед із співпережитим тезаурусом понять, з 
розумінням-відчуванням їх протягом культурного часу. Тобто 
ми виходимо до асоціювання.1 Це означає постійне повернення 
себе до спостереження за внутрішнім процесом мимовільного, не­
навмисного (нонінтенціонального) зв’язування. Так, за допомо­
гою цього акту, здобувають почуття власної логіки. Ця логіка, 
з одного боку, стихійна, а з другого — дбайливо організована, 
підготовлена всією попередньою роботою особистості в галузі 
почуття-мислення. Актуалізовано-цікаве для всіх періодів існу­
вання особистості є головним і безвідмовним інструментом ке­
рування нею. Воно — “сезам”, що відкриває вхід у підсвідомість, 
яка творить. Відбираючи матеріал для актуалізації інтересу, ми 
так чи інакше “ставимо” своє мислення, діяльність якого на гли­
бинному розкованому рівні буде тоді полягати, по-перше, у не­
навмисному зв’язуванні образів слідів актуалізованих 
переживань ментального порядку, по-друге, в активному усвідо­
мленні й означуванні процесу, що спостерігається.

Таким чином, ми одержуємо досить обнадійливу можливість 
контролювати здавалося б не контрольоване — підсвідому ро­
боту нашого “Я ”, а також “заряджувати” матеріалом для зв’я­
зування, поєднання, якоїсь реакції, повної необхідної течії життя 
і духу в ньому. Зауважимо, що все це — ї контроль, і “заряд­
ження” — відбувається на феноменальному рівні операціональ- 
ності, тобто може виконуватись як внутрішня фізична робота 
особистості. Виявляється, до речі, що зарахування саме до фізи­
чних дій, практично доступних кожному, величезного числа схо­
жих на маніпуляції елементарних дай уяви стає початком 
здійснення мрії для багатьох володарів антиталанту — “навченої 
безпомічності”.

Фізично, “як рукою чи ногою”, треба і можна виконувати 
все найпростіше в інтелектуальній діяльності, не відмовляючись 
від величезної кількості різних зовнішніх рухів (і насправді “ру­
чних і ножних”), підсобних і постійно тривалих “підстроєних”

1Тут ми маємо на увазі звичайне логіко-психологічне розуміння цього слова. 
Однак нетреба забувати, що й самі індивіди, і їх більш-менш однорідні скупчення, 
а також цілі всесвітні спільноти будь-яких окремостей можуть бути елементами 
для "роздуму" буття, яке структуру?. Вступ у реакцію і провідність енергії в такому 
випадку розглядаються нами як "логічні" для нього шляхи з’єднання не тільки 
матерії, але й ейдосів, уявлюваних для початку хоча б як закодована генна 
інформація. Але уявлювана і метасистема з такими ж властивостями, а також 
■системи систем і т. ін.

сприйнять з різних точок зору, в буквальному розумінні ЦЬОГО 
слова, свідомі зміни сенсорної акцентуації. Коротше кажучи, 
наш організм здатний виконувати фізично значно більше ко­
манд, аніж він виконує звичайно у тих, хто не посвячений в ав­
то дидактику.

Перш за все, необхідно повірити істині: введене “в нас” по- 
няття-знак, пройшовши крізь сенсорний (мультисенсорний, “ба- 
гаточуттєвий”) фільтр і надійшовши з умовно лівого мозку 
(знак!) в умовно правий, вже як образ стає матеріалом метафі­
зичної діяльності психіки, який обробляється, настільки нам по­
ки відомо, у досить прозаїчний спосіб, але здатний 
перетворюватися в скупчення, що результують у поезію, у необ­
хідне для організменного існування високе хвилювання. Останнє 
трапляється з розвинутими індивідами і розпадається на прак­
тиці на дві стадії — стадію передчутого смислу метафори і стадію 
зрілого сприйняття її семантики, яку, виявляється, завжди можна 
зрозуміти завдяки екстралінгвістичній підготовці, культурному, 
естетичному і позитивно-науковому досвіду в поєднанні з пос­
тійною ретельною працею над розтлумаченням перетворення по­
бутової семи, звичного слова в “орудийное” (Мандельштам), 
чудотворний засіб об’єднання з космосом, природою, вічністю.

Збагачення високими станами, як видно з вищесказаного, в 
автодидактиці—керований процес. Починаючись актуалізацією 
інтересу, тобто з емоції, викликаної певним новим баченням ста­
рого чи зовсім новим матеріалом, воно трансформується в гли­
боке почуття, що забезпечує впевнену приналежність до 
культурної спільноти людей. А це дає сипи, енергію для вико­
нання обов’язку, про який колись говорив М. В. Гоголь (“сус­
пільство складається з одиниць, потрібно, щоб кожна одиниця 
виконувала свій обов’язок”).

Авто дидактичний спосіб виконання — гедоністичний. Осо­
бистість, яка будується самостійно, розуміючи і приймаючи не­
скінченність цього “самовоздвиження” і приреченість на вічну 
недосконалість, у невтомній праці постійно наближається до іде­
алу, до самої себе, одержуючи ні з чим не порівнюване задово­
лення. Ми говоримо, що така діяльність богоугодна, 
заохочуєіься природою. Мета її — творчість з благими наміра­
ми, в ім’я Добра, яке розуміється насамперед як “далеке близь­
ке”, спільна зірка всього культурного людства, як еволю ція, 
довірена йому і кожному конкретному його представникові. У 
суспільстві, де стає очевидною його недавня підробність, сурО' 
гатність, неадекватність самому собі, індивідуальне, “одиничне 
має стати якісною складовою частиною, інгредієнтом цілого.

Творчість кожного, знайдена як унікальна діяльність унікально­
го індивіда, і перетворює спільноту людей в суспільство, тобто 
в асоціацію особистостей, що в цьому випадку цілком реально 
возз’єднуються метафорично як рухомі смисли у поемі вселюд­
ського розвитку, яка еволюціонує.

Отже, необхідне не знання взагалі, а знання, що дає набір, 
весь спектр нажитих людством високих станів. Підхід до освіти 
з цієї сторони видається нам новим. Справа в тому, що, вико­
ристовуючи його, ми відходимо від тотального раціоналізму і 
породжуваного ним марнославного прагнення до накопичення 
знань (“Knowledge for knowledge sake”) К Розумність марносла- 
вців, які йдуть, за закликом Ф. Бекона, шляхом такого накопи­
чення, природно, ототожнюється з кількістю так званої засвоєної 
інформації і з можливостями оперувати нею, користуючись ві­
домими рутинними методами, з максимальною оперативністю. 
Поезія в цьому випадку — щось вороже такій розумності. Тех­
нократи, сцієнтисти і “ділові люди” тому виключають її як пусте 
заняття, дрібниці, розвагу для сентиментальних і не дуже суча­
сних дівчаток і хлопчиків, які не знайшли ще контактів зі “справ­
жнім світом”, з “достотним” життям. Високе почуття, таким 
чином, лишається поза логікою, поза господарською корисніс­
тю, поза гігієною тіла і духу. Ним не користуються технологічно, 
включаючи в творчий процес будь-якого гатунку, в тому числі 
і економіко-фінансового чи кібернетичного, або, зрештою, руч­
ного, ремісничого.

Система ж почуття-мислення чи мисле-почування (всі “різн- 
ствування”,-^ від російського "разнствования"^ зосереджують­
ся лише “на входа”1:і абстрактному “лівомозковому” або 
образному “правомозковому”) переводить пізнавальні (когштив- 
ні), інтелектуальні дії на більш глибокий рівень довірчої роботи 
з власного рефлексією, яка при раціональній (та не раціоналі- 
стській!) зарядженості дає нам той нескінченний пласт нескін­
ченних смислів, сематичного і морфологічного розмаїття, що так 
чи інакше хвилює, бентежить саму суть людини, бо є, в принципі, 
“пізнанням самого себе”. Зрозуміло, що йдеться не про “ін’єкції” 
поетичного у звичне логізування, а про зовсім інше використан­
ня розумового апарату у всій його повноті. Ми ніби повертає­
мося на новому витку до концепції Миколи Кузанського. Ми 
оволодіваємо контрольованою і підготовлюваною медитацією. 
Ми приходимо до необхідності постійно займатися своєрідними 
асоціативними багатствами, які виясняються індивідом у проце-

1Знання заради знання (англ.).

77

сі, що дає йому невимовну насолоду, подібну до задоволеності 
витончених маестро “кастальських партій” у романі Г. Гессе 
“Гра у бісер” (проте в автодидактиці немає і бути не може зма­
гання і ранжирів у галузі духовного, що ми спостерігаємо в елі­
тарно-тоталітарному суспільстві романічної Касталії, 
відокремленої від усього іншого т е п е р і ш н ь о г о ,  сучасно­
го для них світу).

Асоціювання індивідуумів у суспільстві має обов’язкову для 
врахування у нашому роздумі паралель у вигляді внутрішньої 
мультиперсональності (“багатоособистісносіі”) кожної розвину­
тої культурної людини. Судячи з усього, така властивість тим 
яскравіша у тих її володарів, чим вони багатші відтінками “ви­
соких станів”, мисле-почуттями різних історичних епох і народів. 
Розуміння різних гіперособистостей, метаетнічного духу чи епо­
хальної логіки гуманізує особистість, яка мислить, дає їй реальну 
можливість ототожнювати себе з багатьма іншими — дуже різ­
ними, часом навіть не сумісними.

Модель духовного світу, таким чином, об’єктивно існуючи 
для культурних людей, стає метою і приналежністю суб’єкта. Він 
прагне до ототожнення себе зі світом, до прийняття різноманіт- 
ностей (російською мовою “различностей”), несхожих думок і 
традицій, до захоплення неоспільнюваними для невігласа худо­
жніми явищами. Він орієнтований на прийняття через розуміння. 
Звідси поведінкова активність без метушні, знемарнославлений 
образ життя, справжня повага і захоплення як Сходом, так і За­
ходом, як Північчю, так і Півднем.

Стиль побутування—точно так, як і художній — набувається 
лише як результат настійливого приріднення багатьох інших сти­
лів. Жалюгідний і дурний вигляд мають художники, які тремтять 
над своєю вигаданою оригінальністю і через побоювання втра­
тити її і стати “еклектичними” нехтують знайомством з шедев­
рами. Результат, як із абсолютною достовірністю доводить 
багатовікова творча практика людства, саме протилежний — це 
вони і стають епігонами, копирсаються у засобах, які не можна 
осягнути до кінця без контексту, в якому жив і винаходив їх 
великий попередник. Неусвідомлений же формалізм розвиваєть­
ся з гострої форми у хронічну, стає причиною все частіших не­
адекватних апперцепцій фактів дійсності. Настають розлад, 
дисгармонія, що прогресує, і занепад, тобто перехід у позакуль- 
турну і навіть у докультурну форму існування. І ніякої особливої 
гальмівної ролі у цьому процесі не відіграють ні “ерудованість”, 
ні дипломи будь-якого рангу, ні “зовнішня” освіченість і куль­
турність. Не рідкісні випадки, коли неорганічне їх носіння пе­

78

ретворює їх на свою протилежність, парадоксально підсилюючи 
мракобісся, мікроб якого присутній і в найбільш благополучно­
му суспільстві.

Дегуманізація розмислу, відсутність з’єднаносгі міркувальної 
праці з чуттєвою, що морфологізується, доводять до розлюднен- 
ня особистості в абстрактивованому просторі. Загибель її серед 
“усього-лише-знаків” загрожує кожному з них у випадку де- 
поетизації на глибинному рівні (= втраті “індивідуальної логі­
ки”)-

Природа опирається впровадженню механістичної “ко­
мандно-адміністративної” знаковості. Для здійснення такого 
опору вона має механізм нудьги. Врятування — у перетворенні 
“чужого” знаку в образ, потім — у свій власний, творчо знай­
дений знак. Відомий нам процес (див. початок розділу) може 
бути записаний символічно:
| |  І  N o  - >  G  - >  N 1 ,
де n q — абстрактний знак, що сигналізує про місце перебування 
імпліцитного думання-переживання (від англ. “note”), G (від ні­
мецького Gestalt)— образ, морфологізована абстракція, процес 
індивідуального мислення, що породжує (за допомогою усвідо­
млюваних відчуттів, реакцій на матеріал) Ni, тобто власний “рід­
ний” знак.

Від карба, зробленого кимось, до свого власного — ось шлях 
елементарної творчості. Знак No ніби запускає механізм “струм­
кового думання”, “сенсорного розуму”, “асоціативної машини” 
та повітряного змія — одушевленого зв’язківця, якого посилають 
на небеса, повноважного представника душі, її індивідуальної 
поетики. У момент сприйняття No той, хто мислить, передчуває 
власне відкриття не тільки в розумінні набуття нового знання, 
привласнення невідомої раніше інформації, але — головним чи­
ном — і в розумінні неповторності, унікальності осягнення, вла­
сної індивідуальної логіки.

У випадку, коли первісний знак несе нульову інформацію і 
— як наслідок —- не виникає актуалізованого інтересу, звичайно 
шукають контекст, в якому знак цей “прояснюється”. Автодн- 
дакт має навчитися не пасувати перед труднощами такого по­
шуку. Власне кажучи, шлях до матеріалу, що асоціюється, ніби 
пролягає через масу “побічних перетворень” і “краєвидами”, по­
баченими по обидві сторони уваги, яка рухається цілеспрямова­
но, дає разом з інформацією і насолоду, але головне — він, цей 
шлях, а ще точніше — вміння його вибирати й прокладати зму­
шує піти на ущерб отруйно-тьмяний диск “навченої безпомічно­
сті” (“studied helpnessless”).

79

Пізніше, у розділі, присвяченому алгоритмізації самонавчан­
ня, ми розглянемо докладно “матеріальну” базу, необхідну ав­
то дидактові, і познайомимося з прийомами, що допомагають 
намічати нам найкоротагі реальні шляхи до інтелектуальних ці­
лей. Зараз же зауважимо тільки одне: володар певних можливо­
стей (наприклад, знання іноземних мов), що звуться 
інструментальними, незмірно більше, ніж той, хто не володіє ни­
ми, може набути максимальну для нього, невідому спочатку, ро­
зумову могутність. Ним, цим відчуттям, нагороджується і так 
звана “середня людина з досить скромними здібностями”. Проте, 
треба пам’ятати, що саме відчуття не тотожне феномену. Впев­
неність у досягненні інтелектуальної мети необхідно діалектично 
пов’язувати із ймовірнісним підходом, з очищенням від марно­
славства свого помислу, зі сподіваннями на труди і терплячість, 
на Провидіння, в даному випадку описуване у позитивістських 
термінах як метаструктура по відношенню до інфраструктури, 
в якій ми здійснюємо асоціативний пошук.

* * *

Навіщо ягідні місця шукати 
десь вдалині, коли вони всі тут 
для дум, що знають власну висоту 
в той час, як тіло все ще в межах хати.

Суниці хвилювань — люблю збирати 
на Дантовій галявині, святу 
відвідуючи просторінь, оту, 
де, грішний, ти хоч мить існуєш свято.

І хочеться ділитися й понять 
первинну суть новою частувать, 
поміж добами знищуючи грані,

враз опиняючись у всіх часах, . 
спростовуючи світ, що попервах 
підсовували присмерки старанні...
23.07£4 Київ

ПОВІЛЬНЕ ЧИТАННЯ
У зв’язку з темою зв’язування, якій ми присвячуємо цей ро­

зділ, необхідно торкнутися повільного читання.
В епоху тотального раціоналізму, що, певно, закінчується,лі, 

хто вчиться, частіше за все були орієнтовані на схоплювання 
смислу і швидке сприйняття. Вимога осмислити здолала і стерла 
вимогу відчути, заглибитися в значення через морфологію, “ма­
теріальну частину сутності”. Але педагогу, що мислить дискур­
сивно, від цього зовсім не тривожно на серці — він бажає своєму 
учневі збагачення інформацією на рівні суджень, повідомлень. 
Він говорить йому про сенс сучасного життя, про “інформацій­
ний, вибух”, про необхідність знати, бути обізнаним, накопичу­
вати знання тощо. Винятково рідко ми можемо спостерігати 
протилежне орієнтування на першорядне значення непопуляр­
ного вміння все життя повертатися до одних і тих же шедеврів, 
“не ковтати непрожоване”, навчитися найголовнішого і важкого 
в інтелектуально-психічній діяльності igj правильно поставлено­
го аналітичного повільного читання. Саме воно — основа ста­
новлення особистості, що себе творить. Той, хто не вміє читати 
повільно, з повним подоланням текстуальних утруднень, прире­
чений на дожитгєве “недо-” у пізнавальній діяльності, на вічну 
визначену неповноцінність своєї чесності і на поверховість, не- 
оригінальність мислення.

Отже, постановка самого мислення сполучається з постано­
вкою повільного читання і.— транзитивно — з асоціюванням. 
На наш погдяд, останнє не просто є одним із основних і, безу­
мовно,.головним способом мислення, але, якщо уявити весь цей 
процес без редукування, цілісно, ш  тим носієм усіх інших про­
цесів (відомих і невідомих), який спрямовується, певно, законом 
метаструктури, що постає саме у цій дії.

Механізм єднання з природою — ментальний чи, у крайньо­
му разі, квазіментальний (для прикладу можна було б узяти ве­
гетативну і мінеральну феноменологію, тобто флору, фауну і 
косне в природі, бо кожний феномен відіграє роль суб’єкта, який 
“різнствує” лише в реальному зв’язку із всією сукупністю, “mit 
den All”1). Все у світі “вміщено” в асоціювання, і сам він є асо­
ціативною сферою нескінченного. Будь-яке природне пізнавання 
ЧОГО б ТО не було є тому пробудженим чуттям тієї чи іншої струк­
тури, тобто відбиття, а точніше — бачення відбиття проявленої 
дії метаструктури, ноумена, що не існує без феномена. Відобра-

1Із Всесвітом (  німецькою буквально — "з усім")

81

жений вид структурування ціжом тотожний тому, що відобра­
жається, відбивається, але лише як flash, спалах, бо акт усвідо­
млення застаріває, об’єктивне життя змінюється швидше, ніж 
миттєво, ми ж бо існуємо у ментальній структурі, де час-думка 
лише на її важко доступних полюсах (структура — завжди сфера) 
набуває щільності й універсальності, майже анігілюючись у від­
чутті стяжіння минулого й майбутнього в одну точку динаміч­
ного нинішнього.

Швидке читання, що провокується самою протеїстичністю 
буття (залишимо без уваги славнозвісний “темп сучасного 
життя” як аберацію поверхового мислення “локальних” 
патріотів сьогодення), в авто дидактиці поєднується з базовим 
повільним чиганням філософських, художніх і наукових 
шедеврів, сакральної літератури всіх часів і народів, 
повідомлень і даних, важливих для життєвої орієнтації суб’єкта 
(з інтимною інформацією включно).

Техніка повільного читання заслуговує на пильну увагу Ро­
зглянемо, не відкладаючи, основні принципи, покладені в її ос­
нову.

7. Пріоритет сприйняття форми, тексту як такого (незале­
жно від знакової системи).

Це означає, що перед роботою необхідно настроюватись на 
периферізацію насолоди, інтересу, пафосу тощо, які викликають­
ся сутністю повідомлюваного. Саму ж роботу з текстом треба 
вести з максимальною її фізикалізацією, уникаючи відходу від 
технології виконання пропонованого смислу. Ворог повільного 
читання — передчасне інтерпретування і фактично передчасний 
умовисновок з приводу підтексту. Ґрунтовність у поводженні з 
текстом починається з дослідження не сутності, а її втілення.

Треба читати зовнішнє до максимально повного прояснення 
загальноприйнятих значень кожного знаку і їх поєднань.

Заборона передчасно займатися сутністю цілком обґрунтова­
на. Як вже було показано вище, будь-який смисл, що осягаєть­
ся, — миттєвість. Орієнтувати тото, хто вчиться, на остаточність 
осягнення — різновид педагогічної необачності, якщо не злочи­
ну, бо таке орієнтування веде, у кінцевому результаті, до розхи­
тування і руйнування інтелектуально-психічного каркасу 
особистості, до селективного мислення К Непоспішливе дослід­
ження матеріалізації смислу, його уречевленого втілення причет­

1Селективним ми називаємо мислення з умисним чи мимовільним "забуван­
ням" про факти, що вступають у протиріччя з тим, що доводиться.

не й до вивчення самого смислу, бо він — невід’ємна частина й 
самої знакової плоті.

Запропонований принцип і заснована на ньому методика по­
вільного читання аж ніяк не спрямовані на девальвацію смис­
лу дог- навпаки. У нашому випадку враховується 
парадоксальність, “окаянність” людської природи — цій влас­
тивості відповідає також парадоксальна інтенція. Відміна лобо­
вих атак на смисл полегшує оволодіння ним. Сутність, що 
вислизає, є достотною, з її периферізацією починається усвідо­
млюване слідкування за її трансформаціями, яке здійснюється 
через дослідження всього лише її “оболонки” (чи ніби-оболонки), 
частини, що її спостерігаємо і виявляємо сенсорно, яка цим тіль­
ки і відокремлюється від нередукованого у решті цілого. “Змін­
ний струм” пошукової роботи (коливання: “внутрішнє 
зовнішнє”, “ фізичне — метафізичне”, “знакове -т- образно-сми­
слове”) гальванізує духовне життя, пробуджує давно приспані і 
начебто атрофовані дитячі здібності до фантазування, підсилені 
дорослим умінням його тематизувати, спрямовувати заданим 
маршрутом за допомогою актуалізацій інтересу.

Акцентуйоване сприйняття знаку також допомагає зняти пси­
хічну напругу, що з’являється у зв’язку з далеко не завжди здій­
сненним бажанням негайного розуміння. Заміна мети (замість 
оперативного осягнення непоспішливе дослідження) перево­
дить у зовсім іншу площину (структуру!) всі переживання, звіль­
няє особистість від марнославства, а її внутрішній простір ^  
для неможливих в іншому випадку (тобто при “затисненій” під­
свідомості) спостережуваних і усвідомлюваних асоціативних дій. 
Знати, як замінити мету (це робиться за допомогою переключен­
ня уваги), означає релаксацію психіки після виконання цієї опе­
рації і, природно, зміцнення позитивного психологічного фону 
сприйняття.

Правильне мислення завжди виграшне для психіки. Воно зба­
гачує її енергетично, включаючи досить складний механізм зао­
хочення творчості природою. Креативність особистості, 
націлена на добре, вочевидь, богоблагословенна. Проте, загаль­
новідомо, що кращі думки лежать поза простором невдоволено­
сті результатом. Нерідко цитують слова В. І. Вернадського: 
“Щира і смілива думка є часто страждання”.

Але не стільки сила мотивації, що забезпечує можливість 
“проскочування вибоїн”, а саме заміна мети і зміна рівня дома­
гань у кожному випадку вирішення практичного завдання доз­
воляють альєнувати, усунути, зробити “спостережуваними зі 
сторони” і навіть “із насолодою досліджуваними” негативні яви­

83

ща, різні вічні “недо-“, обов’язкові недосконалості, що стають 
прекрасними в контексті подій, які ведуть до позитивної мети.

1. Використання "тотальної діалектики”.
Прийом під назвою “тотальна діалектика” полягає в пошуку 

єдності протилежностей чи хоча б контроверз, що не поєдну­
ються у діалектичній нерозривності. Виконується він як гра ***| 
запам’ятовування через таке твердження: “світло, доведене до 
максимальної точки розвитку, перетворюється на темряву, і на­
впаки”.

Пошук пар протилежностей береться на озброєння і для 
збільшення оперативності мислення, для ліквідації “простоїв” і 
для “парадоксальних проривів”. Здоровий глузд, лишаючись на 
варті, не повинен втручатися у свідомо обмежуваний формаль­
но-словесний, відчужено-розкований процес. Головне тут -й н е 
боятися “смеси дерзостной бессмыслицы, достойной умалишен­
ного” І  Сміливість мислення, провокована таким чином, надалі 
може не раз прислужитися, допомагаючи знайти незвичний ра­
курс при розглядові проблем, “осірїїннении” (С. В. Шкловсь- 
кий) давно відомого, рутинного. Людина здобуває також смак 
до метафоризування, до співставлення неспівставного (далекі 
асоціації). Винахідливий і гнучкий розум, що розвивається зав­
дяки активному використанню методу “тотальної діалектики”, 
справляє все більше задоволення його володареві.

2. Дослідження "асоціативної гілки ”.
Ним також можуть бути плідно продовжені будь-які роздуми, 

викликані повільним читанням. Зупинка з метою виростити таку 
“гілку” досить похвальна. Якщо говорити начистоту, дерево по­
вільного читання, проникнення у сутність росте саме за рахунок 
розвитку своєї крони і всіх інших частин за допомогою вдово­
лення “асоціативної цікавості”. Це означає, що треба вітати ко­
жне дослідницьке багатоступінчате відволікання від сприйняття 
тексту. Мучитися від такого відволікання означає доводити са­
мому собі, що ти готовий лишитися на поверхні знання, що так 
званий ’’темп життя” здолав тебе і ти зостаєшся, як і раніше, 
адептом швидкого читання навіть у випадку, коли воно катего­
рично протипоказане. Інфантильне прагнення марнославно по­
відомити комусь (та навіть і самому собі!) про закінчення 
читання якоїсь книжки треба заміниш гордістю за повторні на­
стійливі вчитування у шедевр чи в інші тексти, що заслуговують 
глибинного осягнення.

1Микола І про "Філософський лист" П. Я. Чаадаева.

Яка ж тривалість кожного такого відволікання?
Це залежить, передусім, від перебігу асоціативного процесу 

і від наявності довідкових чи квазідовідкових джерел, а також 
від умінь читача, що навчається, від його досвіду в цій діяльності 
Ж  адже, зрештою, досить важливо не втратити з поля зору те, 
заради чого дослідження проводиться (маються на увазі наміри 
другого порядку — знайомство з шедевром, наприклад, а не пе­
рвісна інтенція одержати освіту, бути культурною ЛЮДИНОЮ то­
що). Доречно тут також згадати, що найкращий спосіб 
продовжити інтерес до чогось — не доводити цей інтерес до ви­
горяння.

Зовнішні дії автодидакта, його переміщення у зв’язку з ба­
жанням звідатися з приводу того чи іншого терміна або факту 
ми називаємо довідковими. Такі дії ніколи ним не засуджуються. 
Ми повинні встановити табу на незадоволення, гіркоту чи роз­
дратованість з приводу їх повторень. Особливо важко для пос­
тановки мислення знати, що воно активізується дискретно, саме 
у моменти прогалин, припинення сприйняття. Це аналогічно то­
му фактові, що ми “не читаємо, коли власне читаємо”, тобто 
рухаємо очима, сприймаючи текст зором, а робимо це тільки 
тоді, коли очі зупиняються після наступної сакади (стрибка, пе- 
рестрибув ання).

Частина літератури (йдеться про домашні умови) може ли­
шатися на місці, де ви звикли працювати, ніби матеріалізую чи 
контур “асоціативної гілки”. Це рідше за все словники, дещо 
частіше довідники, енциклопедії, але частіше за все квазідовід- 
кова література, оригінали, цитати з яких ми зустріли, місця із 
творів, затребувані за асоціацією для перевірки того чи іншого 
припущення, таке інше. Жанр такої літератури може бути яким 
завгодно, крім словникового. А от словники необхідно щоразу 
ставити на полицю після використання, стараючись не випису­
вати слова, а знову і знову повторно довідуватися про них, спо­
кійно і навмисно охоче здійснювати фізичну дію (“функціо­
нальна гімнастика”), намагаючись її різноманітити і підсилюва­
ти в уяві. Твердження Ларошфуко про те, що “наш розум ліни­
віший за тіло” не зовсім коректний — той, хто працює за нашою 
системою, швидко переконується у приблизній рівності обох пе­
ред лінощами, а потім усе більше переймається ідеєю їх отото­
жнення 1.

Прості “внутрішні” дії розуму стають незабаром спостере-

1Згадаємо у цьому зв’язку "Міф про Сізіфа" А. Камю: "Розум є інструментом 
мислення, а не самим мисленням".

85

жуваними саме внаслідок зміни точки зору на нього. Керування 
розумом за допомогою самого ж розуму можливе при його ро­
здвоєнні, виході однієї частини із власне операціонального кон­
тинууму. У розділі, присвяченому цій проблемі, ми детально 
розберемося у взаєминах “Я”, що спостерігає, і “Я ” спостере­
жуваного, чим сподіваємося сприяти вдосконаленню інтроспек­
тивної техніки у кожного автодидакта-початківця. Поки ж 
вдовольнимося лише усвідомленням факту.

“Точка зору” в зв’язку зі здатністю особистості та її розуму 
роздвоюватися стає, завдяки гострому усвідомленню цієї здатно­
сті, ніби геометричнішою, набуває топологічного змісту. Віднині 
вона—місце, що реально існує у внутрішньому світі. Витончений 
читач і це переконання, яке, можливо, видасться йому новим 
відчує як таке, що енергетизує, дає ключ до створення своєї влас­
ної методики. І чи не найважливішим на цьому етапі наших роз­
думів є для нас розуміти таке переконання як нехай умовний, але 
все ж матеріальний інструмент, що дозволяє вирішувати різні чи­
сто технічні завдання. Його застосовування нагадує використан­
ня подумки, припустимо, молотка, лобзика чи токарного 
верстата. Так авто дидактика пропонує ставитися, зрештою, і до 
самого розуму, фетишизованого багатьма поколіннями “раціона­
лістів” різних відтінків. Виховуючи в собі таке ставлення, посту­
пово перестаємо вважати його ніби нашим Господарем, 
Велителем, природно, ніяким чином нам не підлеглим, самодос­
татнім і, в принципі, незмінним (згадаємо прислів’я “Якщо люди­
на дурна, то це надовго”). При зміні точки зору на власний розум, 
приватний “апарат суджень” становище виявляється не таким бе­
знадійним. Розумом необхідно володіти. Кому? Мабуть, явно ро­
зумному “Я”, яке кожній здоровій людині відоме із досвіду.

У процесі повільного читання легше за все набувається по­
трібне нам уміння інструменталізувати розум, інтелект, менталь­
ність тощо -^про тонкощі в розрізненні цих понять ми тут 
умисно промовчимо. У цьому випадку визначаємо ступінь успі­
ху, результативність за відчуттям зручності (чи дискомфорту) пі­
сля використання тієї чи іншої і  ‘‘психологічної пози”, яка 
приймається уявлюваним і умовним “психічним”, внутрішнім 
"тілом” у зв’язку з тою чи тою точкою зору.

Дуже важливим при дослідженні “асоціативної гілки” є по­
родження активного захоплення, ірраціональної спрямованості 
на терен духовності, що вже піддалася освоєнню. Динамічна, 
рухлива рівновага між ним і мотивованим довгочасним осягнен­
ням матеріалу основної культурологічної групи предметів — об’­
єкт постійної уваги автодидакта. Неважко зауважити тут єдність

протилежностей, на яку вже неодоразово рекомендувалося орі­
єнтуватись у рамках виконання “золотого правила” у початківця 
(і не тільки на наш погляд) мислителя про “тотальну діалектику” .

Спостерігаючи активне захоплення, можна підібратися ближ­
че до здійснення чуда. А хіба інакше, ніж ось так романтизовано, 
виявиш у собі самому справжнього себе?. Ми говоримо, що в 
сумі своїй всі актуалізації інтересу різнобарвними, сяючими і все- 
таки, либонь, дорогоцінними камінцями самостійно викладають­
ся у вектор людського таланту. Почуття знайденої чи тільки ледь 
відчутої призначеності обарвлене в цьому випадку релігійно—тоді 
людину веде найбільш високе переживання, що транслюється (згід­
но з нашою гіпотетичною схемою) метаструктурою даного співто­
вариства, Даної одиниці, що еволюціонує. Таким чином, чула 
особистість, усе більше інтегруючись у культурному просторі з но- 
сіямй духовних аналогій, разом із тим все виразніше виявляє вла­
сний контур, власну неповторну окремість, приватну екологічну 
ділянку, що вимагає постійної наполегливої праці.

Дослідження, здійснюване нами у власному ініернальному 
світі, відбувається, природно, з акцентуацією увага на “знаковій 
пло/ц” і в двох напрямках, вже заявлених нами, — діахронічному 
та синхронічному. Причому, прирідненість знаків, сем, віджилих 
коннотацій обертається врешті-решт фізично відчуваним явищем 
сходження часів в одній точці нинішнього, що рухається. Ефект, 
якого можна досягти завдяки старанному використанню чуттє- 
мцслення, знаходить вираження у quasi-вceпpиcyтнocтi, яка ра­
дує саму сутність людини, що мислить, у глибинному відчутті 
тривання й перманентної універсальності всього великого у все­
світній культурі.

3>, Паралельне читання.
Побіжне поінформування — не єдине, що відволікає; автоди- 

дакта-читача від повного “занурення” у те, що він читає. Розсу­
дливий критик, щоправда, уже через це тільки готовий палко 
захищати право любителя літератури на прочитання якогось твору 
одним духом, не відриваючись, досягаючи цим ефекту злиття із 
зображуваними сщуаціями, глибокого проникнення у зміст і т. 
ін. Відзначимо, що ми не збираємося зазіхати на це право. Про­
те...

Його здійснення у сучасному жилі, здавалось би, утрудню­
ється, по-перше, зрослим, у порівнянні з уже далеким “непосігіш- 
ливим” минулим, інформаційним шумом — це валідао для 
величезної більшості читачів. Вони не можуть, та й не бажають 
часто-густо, не слухати радіоповідомлень, не дивитись телевізора, 
Нс переглядати газет і журналів. По-друге, постає питання: “Чи

87

потрібно, добиваючись найбільшої концентрації уваги, зосеред­
жуючись на чомусь, уникати різних перешкод?” Напрошується 
“очевидна” відповідь: “Звичайно, треба”. Насправді, не все так 
просто. Внаслідок, можливо, “окаянності” своєї природи людина 
має відчувати, зосереджуючи свою увагу, так званий “опір ма­
теріалу”, резистенцію “вислизання” з-під погляду, із поля зору, 
слуху, нюху чи тактильності. Борючись за повернення потрібно­
го у центр уваги, і тільки так, здатні ми, виявляється, найкращим 
чином застосувати свій інтелект. Діалектика тут проста: дія не­
можлива без протидії. Лишається лише грамотно використати 
відкрите нами явище.

Якщо все відбувається стихійно (читання ніби підряд, повніс­
тю), некерований нами інтерес, увага, що стала безгосподарною, 
підкоряються, як правило, організменним імперативам. Наприк­
лад, ними оволодівають інтрига, сюжет, еротична лінія оповіді. 
Пасивність обертається поверховістю, а коли текст важкий — 
науковий, філософський, складний за стилістикою — навіть 
психічною (“педагогічною”) травмою. Спілкування із “джерелом 
Знання” може перерватися якщо не назавжди, то надовго. Дим 
більше, що (хоч це образливо звучить для початківців) перші оцін­
ки найрізноманітніїпих шедеврів, на жаль, рідко бувають адекват­
ними. Прочитання, що, по суті, не відбулося (тобто самообман) і 
яке часто приймають за справжнє, провокує лицемірну поведінку, 
внутрішнє “награвання розуміння”, снобізм, нещирість у колі ав­
торитетів чи грубий протест того, хто “випробував”, “переконав­
ся”, проти здогадного, що вимагає перевірки, захоплення знавців, 
догматичного — в його очах — звеличення давно віджилого опу­
су, що наводить нудьгу, інерції шанувальників “старого”, які бо­
яться образити батьків одвертим зізнанням у сповідуванні іншої 
естетики, інших принципів і т. ін.

Відсторонене свідомо (а, отже, кероване) ознайомлення із ше­
девром тому має бути сповнене смирення людини, переконаної 
у принциповій неможливості не тільки розуміння “з нальоту”, пі­
сля першого знайомства, якого б то не було шедевра, але й ос­
таточного осягнення його змісту. Отже, необхідні численні 
повторні сприйняття, які й роблять культурну людину культур­
ною.

* * *
Мислення людини парадоксальне і в наступному відношенні. 

З однієї сторони, воно — когнітивний інструмент, пізнавальне 
пристосування. З іншої — знаряддя нашої розкованості, розва­

жального “гралшца”. Воно — слуга одкровень і відволікань. Йо­
го шлях здвоєно й учуднено. Воно рухається вглиб і до беззмі­
стовного праху поверхні.

Нагадаємо читачеві наші звичні обмовки: мислення треба ро­
зуміти не як силоміць спрощене явище, а як таємничий феномен, 
що торкається й мови, й безсловесного (але, певно, знакового) 
процесу на клітинному і, можливо, на квантовому рівні, і Вели­
кого Космосу, про який нам майже нічого сказати по суті. Вуль­
гарно-матеріалістичний підхід з його самовдоволено відстороне­
ним від ніби реального й ірраціонального, збіднює саме дійсність 
наших пізнань.

Двоїста призначеність мислення відповідає двоїстості наших 
когнітивних операцій. Найбільш серйозне думання, здійснюю­
чись природним чином, носить ігровий характер. Його завер­
шення завжди неостаточне. Воно обарвлене спортивністю, що 
має непрагматичну мету. Його повний вид співпадає з формулою 
найвищої цікавості. Отже, органічна серйозність того, хто мис­
лить, тотожна оптимальному відволіканню від себе. “Я” розчи­
няється у потоці захоплення процесом життєтворної логіки. І 
водночас тільки так воно, врешті-решт, самоусвідомлюється у 
рефлексії-грі. Відійти, щоб роздивитися, і вернутися, щоб жити 
у сукупній множинності, — така схема розняття-єднання, яке си­
мультанно твориться нами. Звичайне уявлення Про послідовність 
лоїізування, очевидно, не відповідає істині і є однією із сонму 
звичних редукцій.

Згідно з Й. Хьойзінгою, поезія народилася у грі, отже, ор­
ганічне мислення також є її батьківщиною. І якщо знову потур­
буватися про усунення редукції, то треба додати, що воно 
п р и н ц и п о в о  п о е т и ч н е .

Пасивне мислення обтяжує людину саме відсутністю піднесе­
ності духу над безладно розкиданими реаліями. Активне пара­
доксальне мислення а с о ц і ю є ,  об’єднує світ в упорядковану 
поетизовану структуру. Ефемеридність (миттєвість існування) ці­
єї структури як такої, що відображає унікальність моменту, не 
вступає у протиріччя з її овічненням, назавжди-входженням у 
культуру. Для цього потрібно ще ввести знаковий ігровий еле­
мент. Дійсність перетворюється на неосяжну майстерню. Гедо­
нізм людини, яка мислить творчо, дозволяє їй створити 
індивідуальний світ, що з’єднується із створеним людством шту­
чним світом культури Ц Освіта може стати по-справжньому кре-

: 'г ̂ Порівняйте з думками, висловленими А. Ейнштейном у широковідомій 
промові, присвяченій пам’яті М. Планка.

89

ативною лшпе тоді, коли вона замість багатознайства і більщЄ- 
знайства ( Vielwisserei, Mehrwisserei) запропонує тому, хто бажає 
її одержати, технологічні можливості майстерно будувати свій 
вимайстрований світ. І тільки наївного любителя псевдо-неіщу- 
чності може шокувати таке формулювання.

Як це має бути зрозумілим читачеві, на шляху 
г л и б и н н о г о  впровадження ігрового елементу існує пси­
хологічний бар’єр. Довіритись якомусь непередреченому (як зда­
ється неофіту) медитативному плину думки уявляється абсурдом. 
Адже існують теоретична й практична формальні логіки з ба­
гатьма правилами і вимогами. Адже “логічно” — це, як відомо, 
“прийнятно й для інших розумних”. А туг Щ суб’єктивний потік 
образів, понять, термінів, панування випадковості...

Однак поспішати з висновками не варто. Спостережливому 
і достатньо релаксованому досліднику власного думання неза­
баром стає зрозумілим, що він і сам міг би сформулювати скільки 
завгодно вказівок.

Крім того, заважає звична фетишизація інтелекту і його ро­
боти. Він надто вже серйозний, точний і суворий, а тут раптом — 
гра... Між тим, розковане мислення є єдино можливою формою 
реального усвідомлення світу навколо нас і в нас. Надмірна “на­
супленість” внутрішньої людини ніколи не сприяла творчим від­
криттям. Варто також іще раз згадати про ігрову іпостась різних 
священнодій, будь-яких релігійних ритуалів. Вони ж не можуть 
не бути серйозними.

Існує також дуже важливий біологічний аспект. На наш по­
гляд, рекомендований спосіб дій як жоден інший сприяє омоло­
дженню Щ  ювенілізації (від латинського juvenilis, juvenis -  
молодий).

ДВА СЛОВА ПРО СУМНІВИ
Той, хто сумнівається, заслуговує подвійної оцінки. Як нері­

шучий і тому пасивний. Або як такий, що діє активно, та запе­
речує остаточність власних рокувань. Другий тип нам 
симпатичніший. Це сучасна людина, яка мислить ймовірнісно і 
розуміє тимчасовість торжества будь-якого закону природи чи 
суспільства, відносність власних, завжди обмежених — як на йо­
го власні відчуття — знань. Йому теж властива двоїстість, бо 
гадальне він приймає (і усвідомлюючи це!) за твердо усталене і, 
живучи “начорно”, вимушено існує у вигаданому “біловику”; 
Інакше не виходить, коли в людини вистачає інтелектуальної 
чесності.

90

З точки зору нашої теорії, с у м н і в  — це в і д с у т ­
н і с т ь  к о н к р е т н о ї  а с о ц і а ц і ї .  Сумніваючись,я на­
магаюся знайти відповідну аналогію, прецедент, що влаштовує 
мій здоровий глузд. Потенціал радості й вітальності (життєвої 
енергії), таким чином, залежить від мого вміння думати, бо ви­
тіснення сумнівів тотожне розумовій дії в її акцентуйовано асо­
ціативній формі. Починаючи пошук подібного, ми прагнемо до 
негентропи І, ДОСЯГШИ ЇЇ, ЗВІЛЬНЯЄМОСЯ,гВІД хаосу, тобто здійсню­
ємо творчий акт. Походження енергії тому треба шукати в пое­
тичному. А сама технологія творення будь-чого являє собою 
ланцюжок сумнівів, що більш чи менш успішно долаються. От­
же, куди не кинь, всюди клин, але в найпозитивнішому розумінні: 
активне вигадництво на якій завгодно ниві корисне, та й взагалі 
,є унікальним засобом і в боротьбі із сумнівами, що обтяжують 
наше повсякденне існування, вичерпують запаси сил.

Йдеться, зрозуміло, про надмірно затягнутий сумнів, про “за­
стрявання”, коли неподолана інтелектуальна притичина паралі­
зує життя, бо не змінюється іншою, теж короткочасною, що 
тяжіє і “розв’язується” в свого сусіда з найближчого майбуття.

Затягнені, невитіснені сумніви — серйозний ворог початківця 
в авто дидактиці. І якщо той, хто вже має досвід і навички в 
аналітичних діях, легко, ніби по снігу, ковзає думкою по свіжому 
насту сумнівів, то новачок грузне в старих злежаних заметах. До 
розвитку “борцівської” техніки треба залучати приблизні асоці­
ації, метафоричні “болванки”. Таке відволікання від пасивного 
саме по собі вже корисне, бо являє собою певну системну діяль­
ність, планову роботу, що відводить від хаосу, ентропії, незнан­
ня, до упорядкування, негентропії, творчих знахідок.

У зв’язку з нашими інтелектуальними заняттями хочеться на­
гадати деякі класичні висловлювання. Перше із них належить 
М. Карамзіну: “Быть просвещенным есть быть здравомысля­
щим, не полиглотом, не педантом”1.

Тут все зрозуміло, хоч треба зробити термінологічне 
застереження з приводу здорового глузду. Сучасний “Словарь 
русского языка” (М., “Русский язык”, 1984) дає два значення: 
1) здоровий, непошкоджений хворобою розум; 2) тверезе, 
практичне розуміння речей, розважливість. В. Даль роз’яснює, 
що згадане вище словосполучення означає “тож, 
рассудительный отчет в делах своих или способность 
обсуждать причины и правильность действий, рассудок”. В 
обох випадках ніби мається на увазі сенсорна оціїючність,

1 "Наше наследие", № 1, 1991, стор. 8.

91

опора на власні відчуття, тобто на морфологізацію, якщо 
висловлюватися в термінах, нами прийнятих.

Друге висловлення взяте з твору В. Соловйова “Смысл люб­
ви”: “Истинное соединение предполагает истинную раздель­
ность соединяемых, т. е. такую, в силу которой они не 
исключают, а взаимно п о л а г а ю т  д р у г  д р у г а  (виді­
лено мною -  В. К.), находя каждый в другом полноту собствен­
ной жизни”1. Як бачимо, великий філософ навіть основою 
мислимого існування самого людського суспільства вважав саме 
асоціативність, чи, як він говорив “сізігічні відносини” (від 
грецького “сізігія” — “поєднання”). Щоб завершити, продовжи­
мо ще трохи цитування з другого абзацу: “ ...требуется прежде 
всего, чтобы мы относились к социальной и всемирной среде 
как к действительному живому существу, С которым мы, никогда 
не сливаясь до безразличия, находимся в самом тесном и пол­
ном взаимодействии. Такое распространение сизигического от­
ношения на сферы собирательного и всеобщего бытия 
совершенствует самую индивидуальность, сообщая ей единство 
и полноту жизненного содержания, и тем самым возвышает и 
увековечивает основную индивидуальную форму любви”2.

А ось що писав Д. Юм: “Наш розум не в змозі зосереджува­
тися на одній окремій ідеї^- він не здатний досягти цього навіть 
ціною крайніх зусиль. Однак, які б мінливі не були наші думки, 
зміни не зовсім вільні від певних правил і методів. Правило, за 
яким вони діють, полягає в тому, що вони переходять З ОДНОГО 
об’єкта на той, який має з ним подібність, знаходиться поблизу 
чи породжений ним”3. Далі Д. Юм говорить, що асоціювання 
такого типу відбувається “природним чином” (згадаємо “струм- 
ковість мислення” у нашій концепції). Крім того, автор знаме­
нитого “Трактату про людську природу” виділяє низки вражень.

Але зупинімося й лишімо для індивідуальних штудій досить 
для них перспективний простір минулих людських роздумів. Вла­
сне, заради того, щоб викликати бажання працювати в цьому 
напрямку, ми й зробили спробу доторкнутися до матеріалу ра­
зом із допитливими читачами

1В. Соловьев “Смысл любви”. Київ, 1991, crop. 54.
2 Там же. Стор. 55.
3 Дейвид Юм “Трактах за човешката природа”. Софія, 1986, стор. 370.

** *
У літа є святі місця і храми,
я к  у зими, ув осені й весни,
та в ньому лиш  такі живі вони,
та в ньому лиш  так розмовляють нами т-

то чинять молитовними словами 
ходу, фігури, жести, рухи, сни, 
то з першого відмінку однини 
в соборну множину ведуть думками.

Капела — кож ний кущ  зелений. Він 
водночас синагога і равін, 
мечеть і муедзін, і Рим і папа.

Є в ньому приклад — злагода листків. 
Він розумом рослинним зрозумів 
таке, що наш і нігтем не подряпав.

23-24.07.94

ДЕКІЛЬКА ЗАУВАГ 
ПРО СКОРОЧИТАННЯ

У блискучого американського мислителя Ралфа 
Уолдо Емерсона, який уміє, помиляючись, дохо­

дити до лише людині доступного переддвер’я істини, є дивна, 
на перший погляд, думка про те, що ми пам’ятаємо щось тільки 
два тижні. Але вона втрачає свою незвичність (читай: непра­
вильність, хибність) і стає прийнятною, коли ми відволікаємося 
від звичної схеми й мислимо de facto, спираючись на реальні 
відчуття, живе хвилювання, завжди чомусь смертне, скінченне...

Ми маємо одержувати враження, щоб існувати. Життя в ізо­
льованому просторі фізично неможливе. Архетип духовності — 
потреба сприйнять, що не замикаються на самій живій істоті. 
Архетип враження — кореневий пошук у грунті. Y кожному з 
нас основою-підкладкою всього лишається така-собі квазірос-

93

линна аналітичність, вічно здійснюваний вибір “травинки”, жи­
вої лише в оптимальному просторі.

Читання не замінюється нічим. Навіть подорожами (хоч так 
твердив, очевидно лукавлячи, ‘‘кращий, найталановипший” 
за визначенням Сталіна — поет В. Маяковський). Власне кажу­
чи, чиганням у широкому розумінні слова можна назвати будь- 
яке адекватне спілкування зі знаковою системою. Тобто з усім 
буттям, участь в якому (існування) можлива тільки для тих, хто 
“чигає”.

Та залишимо широкі тлумачення й метафори — нам необ­
хідно прояснити погляд на “море інформації”, хвилі якого, зда­
ється, готові захлеснути сміливість любомудра. Кількість 
позитивних знань може відвернути від бажання знати, колись 
такого модного. Відсутність же такого приводить до гострої 
форми сучасного антисцієнтизму, а часом і до звичайного неві­
гластва.

Сцілла й Харібда в самопросвіті — по-перше, заперечення 
занять “для кругозору”, вузька спеціалізація, яка нібито дає оп­
тимум умов для досягнення майстерності, і, по-друге, безпутне 
блукання просторами всесвітнього знання, “освітянщина” без 
благоеті й просвітлення, що їх ми одержуємо згори як підтримку 
в разі слідування своїй справжній духовній потребі.

Благополучний шлях через уявлювану протоку веде до гар­
монізації особистості, у “море”, екологічний баланс якого теж 
залежить від постійних коректив маршруту індивідуума, який 
вже первісно відбувся. Бути хорошим штурманом тут означає 
знову й знову проходити небезпечну протоку, що веде в море, 
аналогічне першому. Горе тому, хто заспокоївся й вирішив, що 
його плавання віднині застраховане від неприємностей, бо здій­
снюється на таких широких просторах. Аварія в цьому випадку 
неминуча. Результат — зупинка духовного зростання.

Зрозуміло, що обраний нами спосіб життя у самоосвіті, по­
в’язаний насамперед з правильно підібраною літературою, з 1е- 
gê lda ІіЬгі, “репертуаром” читання не тільки щойно 
розглянутого повільного, але й швидкого.

За допомогою методик, що існують, Можна тренувати вміння 
схоплювати можливо великий обсяг матеріалу в одиницю часу, 
відтворювати зміст прочитаного. Ця мета, здавалося б, цілком 
прийнятая. Але це не так, бо робота виключно зі змістом, сми­
слом має нас вдовольняти далеко не завжди. У серйозних відно­
синах, наприклад, із шедеврами мистецтва і літератури зневага 
до матеріалу, до форми, знаку як такого виглядає, принаймні,

94

дивно. “Пієту” Мікельанджело не можна “перевести” з мармуру 
в дерево чи гіпс. Глибинна семантика множини явищ культури 
дається нам у відчутті завдяки сприйняттю знаку, його індиві­
дуальному “опочуттєвленню” (часто через співтворче виконання, 
відтворення по-своєму).

Маючи певну культуру інтересів, можна вже в початковому 
періоді спілкування з інформаційною нескінченністю уникнути 
безпринципної омніворності (всеїдності). Скорочитання, побудо­
ване на базі повільного читання, допомагає уникнути шкідливої 
поспішливості, що веде, як правило, до “непережитості”, повер­
ховості сприйняття і, в кінцевому результаті, до спотворення ма­
теріалу.

Автодидакт читає частіше за все кілька пов’язаних між собою 
(щоправда, нерідко за досить далекою асоціацією) джерел. При 
цьому він має на меті не уподібнитися персонажеві із знамени­
того у свій час роману Ж.-П. Сартра “Відраза”. Зображений у 
цьому шедеврі екзистенціальної літератури марнославець, що 
займається самоосвітою, вивчав багатотомну енциклопедію “ве­
ликий Лярусс”...

П о в і л ь н е  ознайомлення з книгою, розрахованою на 
швидке знайом ство,^ перший необхідний елемент техніки ско­
рочитання у рамках авто дидактики. Треба звернути увагу на 
апарат книги (ітргезвшп), місце і рік видання, короткий зміст у 
рекламній характеристиці книги і, зрозуміло, перелік розділів — 
оглав. Останнє особливо важливо, бо при вивченні оглаву й не­
обхідно здійснити інтелектуальну дію — з максимальною чіткі­
стю1уявити собі власне розуміння проблеми. Чим успішніше це 
здійснено, тим легше, цікавіше й результативніше відбувається 
процес п о р і в н ю в а н н я  с в о г о  і ч у ж о г о ,  що сприй­
мається з використанням тривіальних прийомів скорочитання.

Важлива обставина в житті ав годидактів — негайне викори­
стання в очному чи заочному спішуванні набутих знань. У ви­
падку з інтенсивним скорочитанням воно стає ще важливішим. 
Це — ніби “завершальний удар” всієї педагогічної комбінації, 
Що ініціюється наміром. Добре, що повідомлюваність може бути 
і письмовою: у такому випадку з’являються перші літературні 
спроби, важливість яких в едукативному плані доводити немає 
потреби. Кожний, хто спробує “писати для себе”, незабаром за­
уважує, як зросли його аналітичні здібності, як зміцніла техніка 
відстороненого бачення себе самого, з’явився певний внутрішній 
спокій, властивий усім, хто збільшує постійно свій знаковий ре­
пертуар, а, отже, й теситуру самовираження...

Важливою деталлю побуту того, хто правильно використовує

95

скорочитання, є розуміння неодночасності, неодноразової кон­
кретності його напівспортивного заняття. Парадоксальним чи­
ном життя подовжується у відчутті (і, вочевидь, фактично), якщо 
постійне чесне задоволення знаттєлюбності (згадаймо про куль­
туру інтенцій) тче і тче фонове полотно, ту тканину, яку скла­
дають ниті добросовісних переживань, що, незважаючи на 
глибину (а, може, й з а в д я к и  їй) розгортаються у часі 
миттєво, блискавично з точки зору хронолога із секундоміром.

Скорочитання дуже часто є прекрасним способом дії у ви­
падку заповнення прогалини (лакуни), з’ясування потрібних у 
даний момент понять. Роздратованість, породжувана фактом за­
бування, цілком природного і навіть, зрештою, благотворного, 
у випадку частого й облігатного використання такого читання, 
повністю зникає. А впевненість у можливості відновлення знань 
підвищує нервово-психічну резистентність (опірність). Пам’ята­
ючи про культуру намірів, варто не забувати також про висна­
жливу дію пролонгованих (продовжених) сумнівів, які ;4у 
педагогічній практиці легко знищуються завдяки “спалахам” ін­
формаційної роботи з книгами різних видів, які в цій ситуації 
відіграють роль побічних довідників. У такому випадку важко 
мати дані про те, що регенерація знання необхідна всім без ви­
нятку.

Повернення до прочитаних художніх шедеврів має бути ре­
гулярним. Швидкість відновлення у, психіці раціональних, усві­
домлюваних підстав, що обумовлюють збережувані нею 
в и с о к і  с т а ни,  досягається непоспіпшивістю, а зменшен­
ням обсягу використовуваного матеріалу (“фрашентаризація”).

Надзвичайно корисна для самонастрою і своєрідна рендомі- 
зація—раптове, несподіване для самого діяча коротке звернення 
до будь-якого джерела. Дуже скоро при цьому можна легко пе­
реконатися, що, якими б неймовірно раптовими не були такі 
миттєві вторгення, вони виявляються “дивовижно” пов’язаними 
з актуальними діями нашої підсвідомості. Радість, яку відчуваєш 
у такі моменти, часто обарвлена реліїлйністюі^- адже стає оче­
видним підказування з високості...

*  *  *

Лиш досконалість владу мать повинна 
і нам усім водночас храмом буть, 
лиш досконалість... Та хибує путь, 
триває без кінця лиха година

й натомість вічності — часів лушпина, 
яку навіщось дні несуть, несуть 
усеньким нам прямісінько у суть 
і щохвилини щось найкраще гине.

Спасибі вправам. Хай живе етюд!
Це він з мерзенних тягне нас усюд 
у вимір, де майстерність — королева,

де витонченість — основний закон 
й нема обмежень, кар і заборон 
для тих, хто намагається травнево.

30.07.94 Київ

МАТЕРІАЛЬНА БАЗА САМООСВІТИ

Раціонально влаштувати зовнішнє життя в автоди- 
дактиці означає створити щонайошимальнипі 

умови для діяльності ірраціонального. Можна сказати, що ми 
виважуємо реальні обставини щоденного існування, побуту, 
людських стосунків тощо, керуючись основним надзавданням: 

свідомість уможливлює основну нашу особисту розумово-пси­
хічну діяльність на підсвідомому рівні.

Отже, впорядження з о в н і ш н ь о г о  як такого треба 
провадити з опертям на думці про “устаткування” нашого вну­
трішнього (інтернального) життя. Духовному розвиткові переш­
коджає не стільки наявність або відсутність певних тілесних 
вигод, комфорту чи неживодайної для інтелектуального поступу 
схильності до побутової тендітності, а скоріше чільність уявлен­
ня про них, настирливе нагадування собі про доконечність оп­
тимальних умов. Хибність думки про необхідність “затишного

97

місця”, “влаштованості” тощо полягає, таким чином, не в її змі­
сті, а в наголошеності на ній.

У будь-якій справі існує критична маса з в е р н е н ь  до  
неї,  яка впливає на самого виконувача, створюючи його впо­
добання. Досвідчений автодидакт згадає при цій нагоді закон 
експоненціального розвитку навичок, із власних спостережень 
за складнощами свого внутрішнього світу він, певне, спізнав, що 
терпіння його (тобто навмисне наполягання, щось штучне) на­
городжується цілком природним явищем — емоційним “проту­
беранцем” із знаком плюс, позитивною енергією натхнення й 
закоханості в працю, “яка виходить”. Але тут ми маємо суто 
учбовий фактор, щось ніби “всередині нашого існування”, а нам 
би хотілося звернути увагу читача на грамотне існування також 
і зовнішнього простору, речового оточення, щоденних спромо­
жностей на палітрі підсвідомого вибору. Для того, щоб посту - 
пувати в цьому відношенні, треба пильно роздивитися 
особистий “репертуар” необхідного, визнати зайвини в хатній 
бібліотеці, позітхати з приводу страшенних книжкових нестач, 
котрі частіше так і залишаються невизначеними конкретно через 
непоінформованість, брак обізнаності з legenda libri — тобто спи­
ском книжок, потрібних серйозному інтелектуалові або ж просто 
тому, хто цупко перебирає на себе керування своїм становленням 
як майстра в будь-якій галузі, як людини, що знає хоча б на 
смак (а попервах лише таке й доступне...) різницю між гідним 
людським буттям і неприродним для homo sapiens нидінням.

Коли б у якійсь лабораторії не вистачало потрібних реакти­
вів, то навряд чи хто став би ганити її працівників за бездіяль­
ність. Але ми вряди-годи гризем самі, себе якраз у схожому 
випадку: нашому розвиткові, нашим здібностям бракує певних 
вражень (“реактивів”), а тому набуває стагнаційних ознак інте­
лектуально-психічна діяльність (“лабораторія”). Ледащом у ви­
гідно посилатись на обставини, звинувачувати “об’єктивні 
перешкоди”, які нібито аж ніяк не можна подолати. Така пове­
дінка, світова річ, не призводить до успіху. Вона є вірною озна­
кою ще не досить розвинутої особистості, відсутності певних рис 
характеру, необхідних для того, щоб поступувати, яскравості та­
ланту, яку можна набути лише завдяки ненастанно виконувано­
му, “чомусь потрібному” шліфуванню.

Сідней Розе, учень відомого американського психотерапевта 
Мілтона X. Еріксона, згадуючи про свого вчителя, писав в од­
ному з листів: “більша частина нашого життя визначається під­
свідомістю (виділено мною — В. К.). Сьогодні я повторюю слова 
Еріксона своїм пацієнтам, й вони реагують на них так само, як

98

колись реагував я. Мені здавалося, що Еріксон навіював мені: 
ваше життя визначене наперед й усе, що залишається, це всві- 
домити жорстко зафіксовані в своїй підсвідомості стереотипи. 
Та потім я спізнав, що підсвідомість не доконче лишається нез­
мінною. Ввесь наш повсякденний досвід відбивається не тільки 
на свідомому, а й на підсвідомому рівні психіки. Якщо я читаю 
щось, що справляє на мене глибоке враження, то моя підсвідомість 
теж стає чимось іншим (виділено мною — В. К.). Зустріч із важ­
ливою особою — тобто з людиною, важливою для мене особи­
сто,'-— теж змінює мою підсвідомість. Насправді, благотворний 
вплив будь-якої психотерапії очевидним способом має свої під­
валини в тому, що особистість може змінюватися, — головним 
чином, у результаті взаємодії з іншою особистістю або особи­
стостями”1.

Отже, спростовується фатальна залежність від ірраціональ­
ного начала, що зсередини кожного з нас дає накази вчинкам, 
настроям, думкам, необмежено владуючи в ранзі незаперечної 
долі. Проте таке спростування справджується лише в разі пос­
тійного свідомого налаштовування підсвідомості.

Для зручності міркувань розширимо поняття “читання”, “чи­
тати”, “лексика”, “повідомлення"’ тощо. Хоч який матеріал 
сприйняття при усвідомленні перетворюється на знак за схемою: 
образ —> знак. Хоч які обставини, опрацьовані інтелектом на 
певному рівні, стають повідомленням. “Говорять” безсловесні 
речі, перетворюючись на вістунів, які щомить здатні постачати 
нам дивовижі.

Відома річ, жадання в того, хто освічується, — це 
невситима жага називання. Все повинно мати комусь уже 
знане ім’я! Початківець любомудр, на щастя, перебільшує -г- : 
чимало безіменного існує з давніх-давен і щомиті з’являється 
в швидкоплинному бутті, але його перебільшення тим-то й 
щасливе, що поки він сам собі ввижається розумнішим за 
предків. З педагогічного ж боку, подібні міркування — просто 
щонайкраще, у всякому разі, для початку.

Завдання полягає в тому, щоб і самі хатні обставини, офор­
млення будь-якого місця перебування, яким би короткочасним 
воно не було,

перетворити на своєрідну читанку.
Розмаїття побутових складників сприяє зародженню цікаво­

сті. Дослідження досвіду трудолюбів-максималістів (тобто тих, 
хто завжди бажає “витиснути” зі свого творчого життя якнай-

1 “Наука ц жизнь” , 1991, № 12, стор. 94.

99

більше) показує, що треба свідомо намагатися жити в кількох 
вимірах. А значить, нестеменно ісшпуватися з кількох “предме­
тів” або хоча б з кількох фрагментів одного з них. Згадаймо 
лише один приклад: І. Стравинський обладнав своє помешкання 
кількома дошками з нотоносцями, що й забезпечувало йому 
практичну невтомність — самостійні думки допомагали одна од­
ній. Й насправді, замість ледащого й тоскного згублення часу в 
так звані “періоди накопичення”, найкраще для особистості, яка 
розвивається (тобто для єдино справжньої), це уможливити за­
нурення домінантної думки в підсвідомість, “забути” про неї, не 
силуючи штучно її природу. Відсторонення такого роду — не­
обхідна психологічна деталь процесу мислення. Проте таку паузу 
в усвідомленні й знаковій обробці однієї ідеї треба заповнювати 
не неробством і пасивним “чеканням з моря погоди”, а краще, 
аналогічними діями з якоюсь зовсім іншою ідеєю. Майстерність 
у виборі паралельних розробок, тематичний репертуар — річ, 
котру можна досить швидко набувати, якщо користуватися вла­
сного чутливістю до самого себе, до нюансів піднесень і занепа­
дів, до своєрідного внутрішньо-біологічного “хронометражу”1й, 
нарешті, до звичайного здорового глузду.

Для започаткування праці в потрібному напрямку необхідно 
твердо додержуватись такого правила:

не доводь свою цікавість до вигоряння, запали нею інші!
Самоспостереження в цьому разі доконечно пов’язане з 

фізичною дією перебирання матеріалу, переходу до іншого 
місця, виконання інших рухів тощо. Надзвичайно важливо 
вважати й саме інгернальне, розумове переключення теж 
д і є ю  ф і з и ч н о г о  ха р а к т  е р у. Таким чином, ми чи 
не вперше торкаємося проблеми постановки мислення, вміння 
користуватися так званими зручними ідеями. Така 
філософічність на суто педагогічних підвалинах, як відомо нам 
з власного багаторічного досвіду в галузі самоосвіти, 
здебільшого сприймається тими, хто нею озброюється, як 
радісне полегшення. Людина ніби скидає зі своїх рамен 
знавіснілий тягар не завжди усвідомленої інтелектуальної 
відповідальності за вірність, істинність свого переконання. №  
б пак! — нарешті їй можна розслабитися й не пнутися навіть 
подумки в лави незаперечних авторитетів, мовців останнього 
знавецького вироку. Вона навіть одержує тепер постійно 
освіжальні імпульси від переконання у вічній відносності 
пізнання світу, який є таким хоча б тому, що й сам невпинно

'Пізніше ми будемо докладніше розглядати цю тему. В. К.

змінюється також, як і наше бачення (а від нього він - нехай 
з погляду екології — залежить). Той, хто повірив в усе це й 
негайно скромнішав, набував багато психологічних вигод, 
робився гнучким і спритнішим у справах свого життя, в якому 
все починало нарешті відбуватися за законами ненастанного 
структурування. Звичайно, з’являвся й талан; бо його об’яви 
пов’язані з умінням убачати структурний розвиток подій, що 
відбувається за схемою:

головна подія
і

перша побічна

друга побічна
і

третя побічна
І 
і

перехід в нову якість 
(тобто нова головна подія).

Це нагадує устрій атомів або будь-яких інших матеріальних, 
матеріально-ідеальних чи ідеально-матеріальних утворень2.

Неусвідомлення структурно-динамічного характеру буття 
значно гальмує розвиток навичок, спричиняється до життєвої 
аритмії, до ‘‘загального невезіння”.

ПРАКТИЧНА ПОРАДА- 
будь-що завжди бути вчастім!

Особливого тут нічого немає, адже побутова ретельність у 
пильнуванні структурувань — це саме те, що конче виконується 
справжнім автодидактом. Втім, з погляду нашої системи, опобу- 
товити можна (й конче треба!) суцільно й абсолютно все, адже 
взаємопросякнення “високого” мислення й щоденних хатніх та 
інших доконечностей, які вряди-годи викликають обрндження, - 
єдино направний і надзвичайно плідний керунок намагань. Адже 
будь-який інший напрям дій легалізує, робить цілком природ-

1 Іноді трапляється й четверта побічна.
2 Див. монографію А. Ю. Ретсюма “Земные миры”, Москва, 1988, стор. 27*51,

ним і виправданим добре відоме обурення з приводу постійних 
та різноманітних завад, що ніби перешкоджають працювати. Де- 
хто з марнотратників життя навіть повністю перекладає провину 
на відсутність якихось особливих вигод, на “несприятливі умо­
ви”. Такому й на думку не спадає, що немає більш сприятливого 
для нашого мислення способу існування, ніж той, коли голов­
ним, наголошеним є зчитування повсякденності, власне, саме 
ж и т т я  в його подійності, розвиткові стосунків, робленні зем­
них діл, постеріганні руйнації чогось і налагодження, надміру 
одаого й браку іншого, переживань, осягнень, незбагнення...

Будь-яка дія, будь-який вчинок повинні дифузіювати з вихован­
ням навичок. Спостерігання й узагальнення, аналітичність завжди 
й повсюди, цільність сприйняття сутнього взагалі обов’язково 
призводять до істотних успіхів у самоосвіті, в професії, навіть в 
особистому житті.

Непильнування самопочуття, бідність на “зручні думки”, не­
довіра до чуттєвих (інтуїтивних) оцінок розлагоджують вільну 
працю інтелектуально-психічного апарату. “Затиснена” зайвим 
раціоналізмом людина чинить найнераціональніше. Але завжди 
пам’ятаймо, що ніяке зовнішнє стає коштовністю для уважного 
розуму. Ми можемо впливати на самих себе, поціновуючи дос­
тупний нам фрагмент буття на належному філософічному (=асо­
ціативному, метафоричному, поетичному) рівні.

Структурування — це спосіб існування косного й тварного, 
всього, що є. Частки живого чи неживого, ідеї або події, навичка 
чи якийсь рівень майстерності завжди знаходяться в певній стадії 
структурування. Не бачити цього означає стихійність вчасності, 
тобто лише випадкове, рідке влучання адекватної оцінки проце­
су, без якої особистість перебуває в стані безладдя й непевності.

Звичайно, ми згадуємо при цій нагоді відому китайську при­
повідку про селянина, який намагався пришвидшити зростання 
рисових паростків, висмикуючи їх з грунту. Але набути стан вну­
трішньої рівноваги або, як ми кажемо, постерегти відчуттевий 
золотий перетин, можна лише тоді, коли ми не лише не будемо 
квапливими, а й не зволікатимемо.

Разом висновимо:
виконуючи якусь працю, помічаємо наше самопочування, слід­

куємо за дрібними асоціативними яскринками, здатними запалити 
серйозні вогнища мислення;

високу інтелектуальну діяльність раз назавжди перейменову­
ємо у ручне, ножне або в яке завгодно інше фізичне роблення, в 
якому значно важать пересування, заміна тілесної лайдакувато- 
сті спритністю й невпинною рухливістю;

102

ніколи штучно не розтинаємо життя на побут і піднесене 
творення з натхненним обличчям боговибраного генія, а суспіль 
усі, без усякого вилучення, діла свої зливаємо, з ’єднуємо з побутом, 
опрацьовуючи набагато принадніший спосіб творчого існування; 
постійно відшліфовуємо кілька навичок, удосконалюємо кілька сво­
їх власних майстерностей, споглядаючи ніби осторонь на цілкови­
то тотожні закономірності їхнього поступування;

аж ніяк не відхиляємо нашого природного потягу до прекрас­
ного, орієнтуємося на '!магнітний полюс” духовності, не впадаємо 
в розпач, постерігши, кінець кінцем, в якомусь явищі потворний 
справжній вид, що був ховався так удало за макіяжем чи личи­
ною, — це природний шлях накопичення нашого досвіду;

пильнуємо розвиток структур та їх взаємодію, намагаючись 
бути “вчасними ” і започаткувавши прибування до потрібних місць 
на 15 хвилин раніше реченця (терміну);

впорядковуємо своє книжково-речове оточення за поданими 
нижче принципами й слідкуємо за зв’язком спостережених як слід 
зовнішніх мікровчинків, рухів, поглядів, пересувань тощо з внут­
рішніми подіями на тлі щонайчастіше згадуваного "внутрішнього 
ландшафту”;

дбаємо про свіжість почуття до матеріалу, влаштовуючи 
спілкування з ним за вищевикладеним правилом збереження ціка­
вості.

Ще не одного разу повернемося ми до лише доторканих тем. 
Щоправда, для започаткування благотворного процесу самов- 
порядкування цього звичайно вистачає.

Halflove is weak. But, on the other hand, 
it is the mightiest spoiler in the world.
And your main force is diminished when I 
halflove you, honey, and halflike you, friend.

Halflove is neutral, as it seems to all, 
but that is it that us attacks at night 
with base and bitter gas of First World War, 
and comes over us with bombs of SWW.

Halflove is reticence itself. But it us causes 
the chief despair in this existence, in 
our better hope the worst of holes making, 
transforming colored entity in gray.

If one halfloves he is to be a traitor 
because halfjobless soul deviates 
from work of loyalty, from faithfulness to fire, 
to flame, which light for vision here produces.

Two halfloves are not able join in a single whole love, 
they are condemned to evil separateness 
in volatility of irritated life, 
that disappears in ugly way that pains

in robbed humanity, in cheated generations, 
in kids produced by demihonesty, 
in every day that is a little eclipsed 
by vile barbarity of feelings incomplete...

02.06.99 Kiev

ІНОЗЕМНІ МОВИ Й САМООСВІТА

Наспів час нашого звернення до психологічно не­
безпечної теми, яку надто спритні й хапливі інди­

віди з-поміж наших читачів могли б, як водиться, зухвало 
відокремити від теоретичного матеріалу, оголити її заради псев- 
допрактичності. Упереджаючи такі спроби, зауважимо, що в 
цьому разі лізти поперед батька в пекло не тільки безглуздо з 
погляду послідовного використання нашої системи, а й кривдно 
у відношенні до мовних методик, що ми їх збираємося поступово 
викладати, використовуючи одночасне самостійне вивчення 
кількох іноземних мов як незамінну модель для теоретично-прак­
тичної авто дидактики, філософії валеризму чи й прищеплення 
смаку до створення більш ефективного особистого способу 
життя.

Безглуздя в користуванні мовою, насамперед рідною, -іаьхіба 
не найгірша помилка homo studiens’a1, якої він припускається 
найчастіше невдовзі після знайдення чогось суто “свого”, на ко­
тре треба витратити всього себе, весь свій час, уникаючи гаяти 
його на якісь там слова... Коли б майбутній математик, бізнес­
мен, медик, ба навіть спортсмен чи міліціонер здолав уявити до- 
бродайний вплив мови та власного мовлення на розвиток його 
фахової обдарованості, на вміння вплинути на себе або ж 
просто оперативно помислити в скрутну хвилину!

Людині наче загадано постійно визначати саму себе, означу­
вати переживання, ситуації, в які вона потрапляє. 
О т в а р и н е н н я  відбувається щонайлегше у випадку відмови 
від таких дай. Властиво, це є відмова...

Осторонь знаків, потрібних для олюднення, автодидакту ро­
бити нічого. Коштовне знаряддя його начебто-ремествування ціт 
це, перше, само орієнтування на вивищений стан, який є наслід­
ком сприйняття фрагмента культури завдяки знакові, здатному 
транслювати високі психічні стани, що в свою чергу породжують 
нові означування. Отже, відбувається поступ, еволюція, яка не­
можлива без знакового репертуару.

Людина на початку свого існування, так само як і будь-яка, 
бодай примітивна, істота, з невідомих причин одержує від при­
роди енергію пізнання. Олюднення механізму усвідомлення стає 
неподоланною завадою на шляху до “зручних думок” постано­

1Homo studiens — людина, яка навчається (лат.).

105

вки мислення, яке можна назвати prepared thinking1. Й насправді, 
якщо факт існування певних дій (наприклад, у вірусів) ототож­
нювати з доказом навмисності користування ними, то ми необ­
хідно висновлюємо, що є безліч свідомостей, а інтенції, наміри, 
“навмисні дії” виникають у залежності від, висловлюючись об­
разно, рельєфу буття!

Проте в певному віці ми відчуваємо, що природа, в якої ми 
були ніби на утриманні, вимагає нашої специфічної участі в її 
суцільному рухові, що є її сутністю. Вона робить нас послушни­
ками духу, маючи на оці наші власнорозвинені особистості. По­
карання за бездіяльність, неоцінку й не спізнання цього 
quasi-доручення мають здебільшого медичні назви, однак є серед 
них і чимало таких, які люди називають “ударами долі”. Відчу­
вши себе недовтіленою, людина надто часто переймається відча­
єм через нестачу часу чи брак снаги, замість того, щоб братися 
до невідкладної праці, виконуючи її по шматочках, й таким чи­
ном вибирати свою долю. Про правильний або хибний вибір сво­
го майбутнього подібно міркував і мудрий Арістотель.

Уможливити людське означування буття ми здатні лише в 
оточенні людей або книжок -тіяк їхніх повноважних представ­
ників, тобто способом трансляції. Феномен Мауглі <— науково 
цілком безпідставна гарна художня вигадка знаменитого Р. Кі- 
плінга. А звідси висновок: нашому самоукові потрібні мови, а 
перш за все, три природні європейські, які давно вважаються 
підвалинами освіти, — німецька, англійська, французька, аби він 
почував себе добре “обладнаним” приймачем трансльованої мо­
жливості продовжити еволюцію людства.

Також негайно, як і на попередню думку, треба звернути ува­
гу на проблему залежності так званої “сполучальної діяльності” 
від мовлення людини, від культурно-традиційних мімічних чи то 
пантомімічних рухів. Йдеться про зв’язок останніх із розвитком 
інтелекту. “Во всяком случае, общие сочетания находятся в столь 
тесной связи с развитием речи, что более сложные сочетания у 
человека не могут развиваться без содействия речи г>-

Нагадаємо й наше твердження, відоме читачеві ще'з підроз­
ділу про культуру рухів;, і— через мовлення пролягає шлях до 
гармонійного мислення й культури гепггальтрухів. Нині є вповні 
слушним зупинитися на подробицях.

1Prepared thinking — приготоване думання (англ).
2 В. М. Бехтерев “Объективная психология”, М., 1991, crop. 345.

FROM BEYOND THE LOYE
Breeding crevices and cracks.
Laying down a garden of torture
that is millions times more awful than that of Octave Mrbeau. 
Gathering grass of frauds for the most loved...
In such way lives banality.
In such way exists a part of world.
"Le Satan conduit la balle..."
And sometimes all force of heart are concentrated
only for a single purpose —»
to be and believe in love, with the poetry in palm,
with a crumble of the best to survive
in a strange unknowness named future,
which there is always,
which there is even when you perished,
when you are abolished here as a thinking substance,
as a form, which is able to love.

02.12.99 Kiev

ф о к у с у в а н н я  мовних р у х ів  і 
ПСИХІЧНИХ НАПРУЖЕНЬ МОВЦЯ

Наше бачення мовлення спирається на уявлення 
про специфічно влаштовану зовнішньо-фізичну 

діяльність мовного апарату та пов’язані з нею психічні акти .
Уявімо, що кожне м’язове або психічне напруження взагалі 

має свій вектор. Напрямок дії за складних обставин, “розташо­
ваних” у просторочасі життя, в психології називають метою. Ге- 
ометризуючи цей факт, ми одержуємо точку (мета), до якої треба

. Л Мої спостереження за власним мовним апаратом і самопочуттям під 
Час засвоєння та використання іноземних мов тривають уже майже п’ять десяти­
річ. Увесь цей час постійно з’являлися додаткові дані з аналогічних проблем, що 
виникали і виникатимуть завше в “чужих устах” або ж у “чужих душах”. Отож, 
незалежно від того, як вивчаються м о в и . чи професійно, чи на аматорському 
рівні, ступінь оптимізації та довершеної доцільності мовних рухів, так само як і 
псйхоенергетичних витрат (а про це безпомилково можуть свідчити почування 
при збільшенні навантажень), реально й майже блискавично підвищується під 
впливом усвідомлення явища, визначенного в назві цього підрозділу.

107

докреслити прямі намагань (психічних напружень), задумів, а та­
кож розвитку фізичних, зовнішньо-рухових навичок і, зрештою, 
окремих фізичних напружень.

Мету, яка носить назву комунікації в якійсь природній люд­
ській мові, також можна ніби уречевлити за допомогою геомет­
ричних уявлень. Отже:

вектори м’язових напружень мовного апарату й вектори нап­
ружень психічних сходяться в дійсно відчутній точці всередині 
мовного апарату або за його межами.

У цьому явищі, яке ми називаємо ф о к у с у в а н н я м, ре­
ально, на фізичному рівні відбивається якийсь із найголовніших 
нюансів світоспоглядання народу — носія даної мови, лише йому 
притаманний тип звернення до буття, втіленого в роді-племені, 
до вічності й ніби до тої місцини в ній, що небом доручена для 
опікування й невсипучого догляду саме цьому народові. Може, 
почувши оце тепер таку думку, читач по-особливому сприйма­
тиме знамените Шевченкове:

Ну, що б, здавалося, слова...
Слова та голос — більш нічого,
А серце б’ється, ожива,
Як їх почує!..

Отже, ми вважаємо, що не лише звучання й семантика є твор­
цями відчуття р і д н о г о - *  величезне значення має саме 
психічно-м’язове фокусування мови в її говірному варіанті. Ціл­
ком логічно тому принагідно використати це явище на практиці, 
усвідомлюючи, що воно є чимось ніби місток між культуроло­
гією й технологією. Залишається лише винайти просту методику 
його застосування.

І, якщо йдеться — а це очевидно ^  про і н т о н у в а н н я  
р у х і в  мовного апарату, тобто їхнє правильно (=доцільно) 
влаштоване сукупне напруження, то природно виникає порів­
няння таких методик із музичними ключами: от це “грається” в 
скрипковому, а те в альтовому чи старофранцузькому. По­
няття інтонування рухів та їх гармонійне сполучення (див. главу 
“Культура рухів”) тут набуває великого практичного значення.

Під чистотою виконання рухів (у даному випадку — дрібних 
рухів артикулярного апарату) ми розуміємо ступінь вирізненості 
потрібного для їх виконання сполучення м’язів, виокремленості 
певної фізіологічно-анатомічної одиниці. Відчувається м’язова 
фальш не слухом, а самим психічним станом, що він є наслідком 
праці над удосконаленням навички. Як і музичне інтонування, 
творення “мелодії релаксованих рухів” не досягається ніколи од­

ного разу назавжди. Нескінченну путь удосконалення навичок 
можна порівняти з безкінечністю ірраціонального числа. Про­
те справа зовсім не безнадійна^- існує певний рівень майстер­
ності, який “готує** І  психіку, постачає їй високоякісні 
хвилювання, філософські узагальнення, енергію життя тощо. А 
чим більше такі інтелігентні й велемудрі заняття кожного, хто 
Навчається, нагадуватимуть ремествування, роблення чогось, 
тим краще.

Психічний орієнтир у  роботі над навичкошщ- це комфортний 
психічний стан. Але треба відрізняти його макро- й мікроварі- 
анти. Треба навчитися в кожному конкретному випадку знахо­
дити зв’язок між фізічною й психічною мікрорелаксацією. 
“Життя взагалі”, без аналітичності та уваги до тонкощів і тут 
призводить до безкультур’я. Отже — подробиці, подробиці й ще 
раз подробиці, які вивчаються й співставляються, які, в принци­
пі, уможливлюють спостерігання й спізнання Діалектики розви­
тку, А це й є перший крок до сучасної постановки мислення.

Як уже не одного разу підкреслювалосьавто дидактика 
просякнута парадоксальністю, своєрідним внутрішньо виправ­
даним “дивацтвом”, за рахунок якого “розцікавлюються” і світ, 
і сама особистість. Застосування методики рухових навичок мов­
ного апарату теж нібито по-чудернацьки перенаголошує заняття 
взагалі й мовні екзерсиси зокрема. Наша практика, таким чи­
ном, співпадатиме'з основною філософсько-педагогічною кон­
цепцією нашої системи:

головне (тут семантику) роби другорядним1.
Слушно буде завважити, що незглибимість смислів, семанти­

чна нескінченність як така не може буги надійною психічно-ма­
теріальною підвалиною. У випадку із семантичною 
невичерпністю ми назавжди залишаємось невизначеними, в той 
час як, працюючи в ареалі навичковості, здобуваємо невичер­
пність позитивних емоцій та енергетичного підживлення — тут 
ми працюємо повсякчас із доступними певностями, з рухом, який 
має свою власну семантику розвиткової стадії, а для нас, я к 
у ч н і в  п о-д р у г е, — також відповідний зміст у сонорній ко­
мунікації (говірна мова). Відсторонитись цього другого абсолют­
но неможливо, бо здоровий глузд, навіть навмисне не 
вповноважений, завжди залишається здоровим глуздом і виста­
вляє своїх чергових біля нашого інтернального діла. Звичайно, 
не тренованій на новій концепції особистості буває дуже непро­
сто й навіть лячно віддати перевагу такому парадоксальному під­

1 Закон периферізації, вже відомий читачеві.

ходові. Але елементарні випробування на власному досвіді швид­
ко переконують, які безпідставні острахи, що з’являються цілком 
підставно в результаті нашого тотально-рищоналіс'пічного ви­
ховання. Згодом навіть виявляється, що саме набагато раціо­
нальнішою стає наша розумова праця.

Отже, аби міркування “лилися”, “текли” (згадаймо відомий 
вираз Анатоля Франса — cadence des phrases, “падіння фраз”), 
треба подбати про витоки, про їх розташування на потрібній 
височіні, про опорядження внутрішнього рельєфу, раніше пере- 
довірюваного стихії сам ©почувань, натхнень, випадковостей. Ці­
кавий читач обавіч перегляне свої ментальні звички, знайде щось 
таке, що тайкома заважало йому думати вільно, розкуто, цілес­
прямовано, з набагато більшим, але приємнішим за колишнє ін­
телектуальним напруженням. А саме думання сприйматиме він 
як нібито зовнішнє роблений чогось, ремествування, від чого буде 
мати ще й психологічний зиск — ковзька раніше стежечка пе­
ретвориться на власно-брукований хідник, додасться відчуття 
влади над собою, опанування процесами, що донедавна іще були 
для нього некерованими, часто сприйманими як незнищенні при­
родні незугарності чи то незручності.

★h ★

Замучило поземне за три дні, 
все хочеться сплисти душі нагору 
все мариться їй врятування з хору, 
та соло нескінченне навесні.
Навіки ми тут — начебто у сні, 
навіки нас мов книжку вітер горне, 
мов книжку про шалену непокору 
в ще до початку програній борні.
Нам треба, щоби нас колись почули, 
щоб знов не тільки космос завжди чулий, 
до кожного, хто тут на самоті, —
про що найглибша думка наша й тощо 
до ближніх нам так хочеться на площі, 
а там усе здебільшого не ті.
01.0944 М осква

ЗВУКОРУХ. СЛОВОРУХ. 
ПАСАЖНА ТЕХНІКА

В^идобувашгя звуку — очевидна мета мовного 
руху. З цієї очевидності, однак, випливає хибна 

педагогічна концепція: при вивченні мовлення (як у рідній, так 
і в іноземних мовах) ставити в першу чергу вимову, тобто ви­
добування фонетичних одиниць за допомогою артикуляції. Все 
здається правильним, незаперечним, перевіреним стількома ро­
ками й поколіннями...

Придивімося уважніше до цієї ситуації: спочатку дається зра­
зок звуку (правильно вимовлений, дочутий, а тому й м и т о  під­
свідомо наслідуваний), а потім ( тобто після того, як уже 
залишився “слід” неусвіломленого, стихійного руху “про себе”) 
пропонується опрацювати потрібну артикуляцію (себто фактич­
но виправляти ненавмисно заподіяну помилку).

Отже, йдеться про ледь помітні тонкощі. Але саме вони є 
вирішальними. Спостережливі батьки, вихователі, лікарі-педіат- 
ри прекрасно знають, що діти, які навчаються усної мови, чинять 
навпаки, тобто оволодівають спершу технікою рухів мовного 
апарату, розвиваючи потрібні м’язи, а також відчуття точки сфо- 
кусування мовних рухів і психічних напружень.

Звукорух — це своєрідний п е д а г о г і ч н и й  а т о м .  За­
повзявшись вивчати щось, самоук (яким у тій чи іншій мірі є 
кожний, хто навчається), знайомий з основами автодидактики 
та валеризму, намагається визначити саме цей найменший склад­
ник, першорух процесу, що він його хоче опанувати. Мовна мо­
дель, яку ми зараз саме розглядаємо, не дасть йому схибити, тим 
більше, що всі “книжкові” предмети в нашій системі рекомен­
довано вивчати, вживаючи парадоксальну концентрацію увага 
на висловленні, на тренуванні словесних побудувань, на діалек­
тиці навичкового розвитку, яка зручно спостерігається за допо­
могою в и г о л о ш е н н я  м і р к у в а н ь  тощо. Але про 
це ми поговоримо докладніше в свій час.

Що далі? Що після того, як ми осягли й потренувалися за 
Допомогою свідомого вилучення, відбору з безладної купи мон- 
струальних завдань і надзавдань одного-однісінького та ще й, 
відверто кажучи, досить простого, ба навіть фізкультурно-еле­
ментарного?

Ми помічаємо, що в нас з’явилася потреба, якесь тривожне 
намагання перейти до більш високого рівня праці над навичкою.

Ш

Дискомфорт цей треба вітати, бо він |— безперечне свідчення 
бурхливого олюднення занять, адже лишень нашому родові дано 
визначати діалектику розвитку майстерності за психічними ста­
нами. Структура подій — як жива істота. Її треба годувати до­
речними вчинками. Саме в цьому міститься розгадка 
талановитого поводження з матеріалом, який вивчається.

Звукорухи-елементи намагаються поєднуватись, вступати в 
реакцію один із одним. Подібна спроможність не вічна. Стан 
речей у цьому випадку нагадує ситуацію в лабораторії, де при­
готовано реактиви, котрі можуть і перестояти, зіпсуватись, а це 
спричиниться, світова річ, до догани від начальства через зрив 
експерименту. Таке ж саме або подібне можна спостерігати на 
кухні, на гральному майданчику й, зрештою, де завгодно, бо пов­
сюдно існує побутова нагальність, невідкладна необхідність у 
певній дії, що не дасть перетворитися млинцю на жужіль, а зна­
менитому гравцеві-віртуозу загубити свою кар’єру, регулярно не 
віддаючи вчасних пасів... Проте саме такі безглуздя ми чинимо 
в невпорядженому внутрішньому просторі, в “кабінетах”, “май­
стернях” або на “майданчиках” чи то “Трасах”, де працюємо 
впродовж усього життя, бо там, у нашому осередді й відбува­
ються головні події. Безвідповідальне ставлення до інтелектуаль­
них намірів, бажань і намагань, хоч які б малі вони були, 
пангеличить саму сутність людини, розхитує її стрижень, перет­
ворює її на якусь другорядну в самовідчутті, “недоконану” істо­
ту, на сіромаху й невдаху.

Отож, негайно введемо поняття невідкладної внутрішньої дії1, 
пов’яжемо його з нашою основною темою.

Ми відчули в собі намагання поєднувати звукорухи, тобто 
вивищитися зі стадії дитячого лепетання (згадаймо принагідно, 
що це в “природних умовах” займає десяток-другий місяців) у 
стадію побудови слів. При цьому зовсім не конче відчувати до­
сконалість навичок. Остаточної досконалості, як відомо, не існує 
взагалі, але ми матимемося набагато впевненіше, “зазирнувши” 
вперед і знову повертаючись до окремих звукорухів (які в за­
гальному випадку називаються а т о м а р н и м и ,  або е л е ­
м е н т а р н и м и ,  рухами). Отже, треба домагатися постійного 
успіху, про який докладно повідомляє наш психічний стан з бе­
зліччю своїх відтінків, а не міфічної доконаності дій. Це — на­
дзвичайно важлива психологічна поза й для макроповедінки,' для 
“звичайного життя”, кар’єри, стосунків з людьми тощо.

1 Порівняйте з “імперативом-секундою”.

Затямимо тепер, що звичайно ми думаємо з приводу вшце- 
викладеного зовсім інакше, піддаючись традиційному трибу 
життя. На жаль, ми не маємо в оці саме того, що вирішує нашу 
долю. Неперевершений знавець фізіології навичок і спритності 
М. Бернштейн писав про перебіг тренувань: “Нечего и говорить, 
что вся эта работа течет иной раз на три четверти бессознатель­
но, но разумным вниманием можно очень ускорить ее”1.

Перехід до словоруху, тобто до органічного об’єднання ок­
ремих елементів-первнів, для уважних до свого інтернального 
життя відбувається ніби всередині якогось захватного плану. Та­
ке відчуваємо ми в ранньому дитинстві, радіючи першим успіхам 
у мовленні, без кінця повторюючи на різні лади не просто слова, 
а саме сдоворухи. Ми тренуємо свій мовний аппарат, м’язи, їх 
спритність, набуваючи відчуття гармонізованості пов’язаних між 
собою атомарних рухів. Природа-педагог застосовує найвдалі­
ший побит.

Переплетення задоволень з невпевненістю, переконаності в 
правдивості обраного шляху із сумнівом у цей час має ставати 
ніби віддаленим матеріалом для споглядання й аналізу. Така від- 
стороненість уже сама по собі ^Шуспіх. Отже, рекомендовано 
дбати не про досконалість результату, а про це відчуття зросту, 
досягненності мети й ніколи не забувати про необхідність усві­
домлення цих серединних і в сприйнятті собідостатніх процесів. 
Згадаймо слова Христа, заримовані Г. Франком:

Коли знаєш, що чиниш — ~
Блаженний єси;
А не знаєш, що чиниш 
Проклятий єси.

Треба “знати, що чиниш”, себто усвідомлювати викону­
вану дію, щоб не гальмувати свого поступу, розвитку 
навичок.

Психологічна мета при цьому 4 ^  досягти вільного 
виконання, доцільних і адекватних напружень м’язів. При 
цьому треба постійно робити спроби збільшити темп 
виконання словоруху.

Щоб полегшити і прискорити оволодіння правильними мовними 
рухами у різних мовах, система автодидактики пропонує викори­
стовувати так звані вабики (російською мовою "манки"). Кож­
ний з них — а це може бути коротеньке речення, два, три чи 
навіть одне слово — має допомогти нам налаштувати мовний 
апарат саме в цьому "ключі" (знову використаємо музичний тер-

1Н. А. Бернштейн “О ловкости и ее развитии”. М., 1991, стр. 218.

мін). Коли ми говоримо, наші мовні зусилля спрямовані на одну 
точку, куди ми й посилаємо звук. Щоб було простіше зрозуміти, 
як знаходити такі точки фокусування, повторимо кілька разів уго­
лос: “піду додому ”. Чи не помітили ви, що ми “спрямовуємо"' ви- 
мовлення цих українських слів “на нижні зуби ”? (До речі, подібне 
фокусування і в італійській мові).' Усвідомлення такої точки і за­
початковує роботу над мовними рухами. Якщо ми повторимо ро­
сійське “эй, ты!”, спрямоване на центр ротової порожнини 
(можна подумки опустити перпендикуляр з піднебіння і знайти 
його середину), позбудемося нашого українського “нижньозубно- 
го ” акценту.

Як поталанило встановити авторові цих рядків, кожна мова 
має свій "фокус" мовлення, куди її носії звикають підсвідомо спря­
мовувати внутрішній і зовнішній фонетичний потік, висловлені і 
навіть дословесні думки тощо (Див. главу "Культура рухів”).

При цій нагоді, для полегшення вашої праці, хочу навести ури­
вок з написаного мною “Супербукваря” для дітей і дорослих, де 
йдеться про практичну постановку вабиків, за допомогою яких, 
ви можете оволодіти звукорухами трьох мов: англійської (Е), 
німецької (О) і французької (Р).

А тепер розповідає герой “Супербукваря ” Говорунко.

НА ПРОГУЛЯНЦІ
Іду собі вулицею, дихаю повітрям. Намагаюсь думати розумні 

думки. Не виходить. Раптом бачу: хлопчик років семи-восьми звер­
тається до свого собаки з такими словами:

— Я т-т-тобі дам!
А той гарчить:

—  Г-г-г-г! Р-г-г-г!
Хлопчик знов:

Я  т-т-тобі дам!
І пальцем погрожує сердито.
Собака знову, хоча й трошки ніби винувато:

— Г-г-г-г-! Г-г-г-г!
Й хвостом до хлопчика замахав. А той подивився на кішку, 

яка залізла на дерево недалеко від них, й сказав чи навіть проспівав 
докірливо собаці, не відкриваючи рота:

— Нннн-нннн-нннн! (Мовляв, як тобі не соромно!)
Й мелодія вийшла отака хвиляста.

Тоді мене наче осяяло:, саме життя підказує рішення відразу 
трьох завдань! Отже, ми тепер маємо ще три вабики1.

Для французької:
“Нннн-нннн-нннн! ”, вимовлене засудливо і зі спрямовуванням 

усіх думок у точку між бровами, яку прихильники йоги називають 
“третім оком”.

Увага! Не піднімайте язика! Нехай він спочиває. Спокійно ви­
мовляйте, то закриваючи, то відкриваючи рота: 

Нннн-нннн-нннн!
Д ля німецької:
"Гггг! Гггг! Гггг!гг, вимовлене з наслідуванням собаці, що гар­

чить на кішку, або наслідуючи того, хто полоще горло.
Увага! Відсуньте язик якомога далі від передніх зубів і утри­

муйте. його в цьому положенні 
Д ля англійської:

. “Я  тттобі дам!”, вимовлене з погрозою в голосі й без повтору 
звука “т ” .(його треба просто зупинити, щоб краще вийшло при- 
дихання). Рот при цьому майже не відкривається, губи витягнуті 
вперед, брови суворо насуплені. Язик тримайте "човником", ніс 
якого піднято вгору (нижня частина кінчика язика торкається 
верхніх ясен),.
Ш Ми, звичайно, пам ’ятаємо, що треба намагатися спрямовува­

ти увагу на точку фокусування.
...Десь у метафізичній глибині ототожнюються особистості 

всіх н а с р і з н и х ,  зовні й внутрішньо не схожих людей. Усе 
людство, з його різноманітністю, являє собою на цьому рівні 
суцільне “Ego”. До нього й направлені ментальні зусилля кож­
ного з нас. До нього звертається вічно страждальне, індивіду­
альне Я. Благальний “крик душі”, завжди в щирому вигляді 
безсловесний, перекладається все ж таки примітивним словоспо­
лученням “Хочу єднання!”. Ми намагаємося співпасти. Проте 
здійснюємо це, як ведеться, парадоксальним чином, а саме Щ 
стверджуючи свою славну оригінальність, неповторність, ба на­
віть унікальність. Таким є справжнє, так ретельно за традицією 
приховуване, психологічне тло нашого інтелектуального буття. 
Тобто ми ще раз переконуємося у тотальності діалектики в цьому 
“найкращому з усіх можливих світів” (Лейбніц).

Отже, можемо твердити, заспокоюючи трохи розгубленого, 
певно, читача, що

життя є нескінченною низкою раптових оксюморонів.

*Детальніше ви можете довідатися про фокусування в книгах автора "Авто- 
дидактика" та "Аэробика во рту" (прим. ред.)

115

(Нагадаємо, що оксюморон — це риторична фігура на 
кшталт “гарячого снігу” або “холодного полум’я”).

Те ж саме, звичайно, можна сказати й про самотлумачення 
кожного з нас, яке є, здається, природним надзавданням і пов’я­
зане з повсякденням нашої аналітичної праці, що ставить психіч­
ну основу жштя (хоча вона — лише тло, фон, на якому точаться 
квазі-головні фізичні події: знов оксюморон!). Наш внутрішній 
світ завжди стає на перешкоді геометрично бездоганним планам 
у світі зовнішньому, якщо нашому осердю, тремтливій сутності не 
залишити права на маленьку принагідну розхристаність, І навпа­
ки: вільно-медитативний напрям думок-станів, їх природний 
плин й словесне або якесь інше (часом цілком унікальне щодо 
знаків) їхнє здійснення на фізично-зовнішньому рівні дає в резуль­
таті ту творчу, а, значить, вічно порушувану рівновагу, до якої 
людина інстинктивно прагне. Завершуючи наші первісні мірку­
вання про матеріальну базу автодидакта, бажалось би створити у 
читача передчуття такого способу життя, коли містичне стає, так 
би мовити, побутовим, а те, що спадає на думку, більше не відрі­
зняється від, наприклад, хліба-солі на столі.

Сподіваємося, що вже поклали бодай кілька цеглин у підва­
лину того, що можна назвати майстерністю бути цікавим для 
самого себе.

* * *

До ієрогліфа святкую дотик 
і трохи урочисто в далину 
душею лину й ніби світ горну 
у ліжку книгою. Й так буде доти,

аж поки не опиниться в нудотах 
цікаве нині, поки в давнину 
воно не кане, поки не пірну 
і сам я в неї, поки з Геродотом

раптово поруч не зависну десь 
в якомусь вимірі, де Бог-Отець 
утримує прозорі наші суті,

що невидимі для простих очей.
Нам тут, бува, так боляче пече 
та лінія, в яку життя закуті.
05.09.94 Київ

АЛГОРИТМ ЗАНЯТЬ АВТОДИДАКТА

Спосіб людського життя постійно змінюється, на 
індивідуальному плані завдаючи кожній новій ге­

нерації чималих страждань. Він є функцією самої еволюції. Пев- 
ною мірою Я  її матеріалізацією й соціально-психологічною 
іпостассю. Характерною рисою його є те чи інше предметне 
оточення, ті чи інші речі, в користуванні якими маніфестується 
смак епохи, стиль існування, приналежність власників-консумен- 
тів до певної сучасності. Остання ж інтегрується у відношенні 
до щойно винайденого, в “досягненні сьогодення”, в тому, що 
ніколи не існувало до цього. Народжується патріотизм сторіччя, 
якогось періоду його, навіть короткого часового відтинку.

У ’той же час культурне існування людини передбачає пос­
тійне збереження чогось старого. Саме за рахунок смакових 
спільнот спромагається тривати порозуміння між поколіннями 
чи бодай хоч “joints of times*®- “з’єднання часів”.

Без сумніву, ми помічаємо- діалектичну єдність протилежно- 
стейК  Заперечення й скасування старого, з одного боку, й ут­
римання традиційного, консерватизм щодо кращого в 
Минулому, з другого. Щоправда, сутність еволюції, здається, по­
лягає в модифікації цього оптимуму та його девіації, тобто від­
хилення, від теоретичного тренду в зв’язку з неуявленними 
обставинами дійсності, буття, всесвітнього простору.

Власне кажучи, культура людини — це одночасний дотик до 
найвіддаленішої давнини й до авангардного (навіть авангарди­
стського) експерименту. Найжиттєдайшшим для духу є постійне 
його знаходження між цими двома фізичними потенціалами ме­
тафізичного. Культура — це хвилювання у світлі вольтової дуги, 
що виникає між минулим і майбутнім, створюючи насправді живе 
сучасне. Отже, “раціональне” накопичення знань може не мата з 
нею нічого спільного. Так зване освітянство само по собі отіня­
ється навіть на перешкоді справжнього світла для духовності.

Згаданий дотик повинен бути в ідеалі постійним. Тобто здій­
снення його — онтогенетична, крізьжиттєва справа. Він увесь час 
змінюється, залишаючись тим самим. Він складається з мільйонів 
мікропереживань “з приводу”, який щоразу знаходиться трохи 
несподівано. Культура, як би вона не асоціювалася зі світлом, 
існує фактично навпомацки. Поведінка її прихильника визнача­
ється пошуком об’єктів уваги, значною мірою тактильної— він є 
ніби потенціальним порушником музейного правила “руками не

117

торкати”. Проте часом цілком замінним є доторкання думкою, 
хоча й у цьому випадку потрібен об’єкт, речовинне представ­
ництво того, що чомусь цікавить, наповнюючи життя незрівнян­
ними барвами й почуттями, змістом і подіями. “Чомусь” — це не 
риторична частка, бо рух людини в просторі культурного розви­
тку й насправді не упереджувальний свідомістю. Та все ж ...

Можна легко уявити численні зовнішні обставини життя, ко­
трі сприяють жаданим вчинкам або, навпаки, перешкоджають 
їх втіленню. Можна також зручненько послатися на fatum, за- 
непадницьки опустити руки й меланхолійно доживати свій строк 
(“чи я живу, чи доживаю...”). До речі, такий тип поведінки вла­
стивий дуже багатьом інтелігентам, які переконані в несумісності 
їх духовно активного існування з будь-якою формою прагмати­
зму. Однак часи змінюються — й даються взнаки вимоги самої 
еволюції, осмислюваної не в останню чергу саме інтелектуалами.

Дати малюку відчути батьків сенсорно, дотиково, твердять 
біологи, означає дуже багато для його майбутнього формування 
як людини. В дужках завважимо, що тут важливе й спілкування 
аурами, тобто певний позасенсорний процес, Але всб одно '-ig 
потрібна наявність, присутність істоти, котра є донором якогось 
поки не розтлумаченого як слід психосоматичного досвіду.

Аналогічне коїться й з тими, хто залучається до духовності. 
Перше підсвідоме смакування тут теж заперечується сирітством. 
Але “батьками” можуть бути різноманітні речовинні іпостасі осо­
бистостей. Живе (як таке) в духовному світі маємо трактувати 
набагато ширше, ніж у побуті. Осящена думка спромагається 
передавати елементарні частки колишнього тіла-носія, в якому 
вона вишіекалась. Тому можна особисто закохуватись у людей 
давно минулого. Ментально чуттєве в людському світі є, мабуть, 
матеріальним руслом і Я  хто знає? — одоночасно и складником 
духовного.

Спрощуючи проблему до потрібного практичного рівня, ви- 
сновлюємо, що поведінка людини в просторі культури знахо­
диться під вирішальним впливом об’єктів останньої.

Отже, свідома алгоритмізація занять цілком спирається на 
постійну “свіжу” наявність певних книжок, наочного приладдя, 
устаткування тощо. Причому, цей зв’язок настільки органічний, 
що влаштування об’єктного світу £ істотною рисою вищезгаданої 
поведінки.

Власництво в сфері духовного має подвійну 3L" внутрішньо- 
зовнішню — природу. Зміст явища культури, його осягнення, 
“сліди” від нього, повільна досвідна праця з ним та нарешті його 
сенсорна трансформація, перетворення на відчуття — все це не

118

вимагає полиць або комор для зберігання. Це — в нас, а ще є 
тим, в чому ми існуємо як у своєрідній невидимій оболонці-ат- 
мосфері, тим надійніший, чим менше в ній “озонових дірок” не- 
з’ясованого вчасно в той чи інший спосіб, невизначеного. Адже 
є не тільки мовна недорікуватість.

Але існує ще й цілковито предметний, речовинний шар — 
втілена в об’єктах сигнальна система душевних станів.

Стосунки між умовно висловлюючись реаліями уяви й 
реаліями об’єктів культури є її головним коефіцієнтом. У разі 
невикористовування або недовикористовування матеріалізова­
ної частини духовності речі, які її складають, перетворюються 
на мотлох, на зайвину в побуті, а тому й приречені часто до 
знищення, до страти в крематорії невігластва. Часом і цілком 
буквального. Культура світу чекає на реквієм загиблим безвинно 
книжкам та манускриптам.

Проте, як це не дивно, кракелюри невігластва трапляються й 
на вишуканому мармурі еліти від духовності. Ну, наприклад, хоча 
б тоді, коли хтось із знавців надто звикає до якихось явищ або 
об’єктів, адаптується до них. У такому випадку щось так зване 
об’єктивно цінне автоматично переходить до розряду невикорис- 
товуваного. Адже в нормальній домашній бібліотеці завжди буде 
фігурувати дещиця відпрацьованого назавжди чи відстороненого 
тимчасово. Скажемо більше: автодидакт, усвідомлюючи це неза- 
побіжне явище, використовує його в практиці за правилом:

звичайний підручник (адаптований об’єкт), що ти його вже 
не сприймаєш загострено, сховай від себе самого на деякий час.

У формальному педагогічному процесі, як відомо, на такі речі 
не звертають уваги. Результат підраховується за кількістю будь- 
що-засвоєного. Про душу й самопочуття, про окриленість й на­
скрізну інспірацію Годі й говорити. В автодидактиці ж 
вважається набагато важливішим високий психічний стан — ди­
вовижне еволюційне надбання людини. Педагогічний (чи може, 
краще — антипедагогічний?) злочин, з її точки зору, коїться не­
стеменно там, де, здегуманізовуючи мить за миттю пізнавальний 
процес, не акцентують уваги на самопочутті, а значить, і мис- 
ленні-почуванні. В цьому разі відчувається широко розповсюд­
жене відчуження від самого себе, перший етап у розвитку 
звичайних і досить, як правило, драматичних стосунків з осві­
тою. Ось чому освітянщина з притаманним їй хворобливим ро­
здвоєнням особистості виглядає патологічним явищем. Отже, 
така дрібничка, як байдужість до шедевра на полиці, в ефірі чи 
на музейному стенді — не така вже несерйозна річ, як здається 
на перший погляд. Навіть навпаки: з неї починається хід думок

Ш

у потрібний бік, без неї, немов без повернутого вентиля (теж 
така багатель!), ніколи не піде по життєпроводу необхідний енер­
гетичний потік, найважливішим складником якого є натцирі- 
ший пієтет до прекрасного, майстерного, витонченого тощо, 
коротше — до справжнього, тобто такого, що має те чи інше 
відношення до людського вічного.

Oh, my darling does not like violin.
And violin is still a part of me, 
and violin is a part unloved 
by my darling in this life...
Oh, my darling is scarred by Bruch, 
when I switch a little eternity 
pressing a button of my heart 
by my passion to live as music -4 * 
with fullness of cosmos in my mind, 
what is surely made 
in the workshop of Stradivarius, 
which knew how sounds bur depth.
And strings instead of the nerves
for thoughts of mine are produced
by the better among the twigs of feelings,
blossom of which is colophon dust
from the bow th a t’s created by comet
of hope of being where love Bach-like tangs,
where it is so violinly and stringly
and vibrant reality is more real.
But is discarded everything previously played 
by all that which has form 
of Mendelsohn’s and Chaikovsky’s concerts 
for my soul with full orchestra 
of co-sensings, co-despairings, co-recoverings 
and the whole bulk of "co"-8 , 
needed for this non-playing, 
that is to be ever a play.
And yet, I remember, I’m not able to lose 
the awful finding of a common day: 
my darling does not love violin 
and violin’s dying from that.
02.03.99 Kiev

ПОЧАТКОВИЙ ПЕРІОД
Неофіти від автодидактики складають три групи, а саме:
1 ) ті, хто використовує систему, так би мовити, нормативно, 

тобто йде до культурологічних вершин, вивчаючи авто дидакти­
чну технологію на лінгвістичній моделі;

2 ) ті, хто з якихось причин відклав заняття мовами, захопи­
вшись лише загальними принципами методик, що вони йому за­
пали в вічі;

3 ) ті, хто займається винятково мовами або нерідко лише од­
нією, застосовуючи тільки деякі побити, котрі, на його погляд, 
є найпрактичнішими.

Ясна річ, найбільшими грішниками є останні, хоча не на ба­
гато відстають від них і другі...

Під час публічних виступів я звичайно наводжу приклад з 
годинником, який “для спрощення справи” повернули з ремонту 
без десятка-другого деталей. Годі тоді сподіватися на точність 
ходу, хоча від’ємними стали нехай третьорозрядні складники ме­
ханізму.

Отже, бажано сприймати все як рівнозначно важливе. Лише 
такий підхід може спричинитися до користування нашою систе­
мою вповні, без прикрих “недо-”.

На початку авто дидактичного шляху треба набути звичку до 
деяких побутових учинків, які ми ще не розглядали. Візьмемо, 
наприклад, таку наче абияку річ як придбання підручника. 
Скрутне матеріальне становище нинішніх автодидактів не завше 
було таким, однак чинили й чинять вони — в разі невігластва, 
щодо принципу, який ми тепер розглядаємо, — однаковісінько 
помилково. Тому що цураються “зайвих” підручників, довідни­
ків, словників тощо. Мовляв, “у мене є вже подібне, тож виста­
чить”. А правильна позиція тут зовсім протилежна. В щоденному 
“обігу” мусять бути не окремі зірки-шедеври педагогічної думки, 
а цілі сузір’я, волосожари різноманітних джерел одного й того 
ж самого знання. Тоді справа посувається набагато швидше й 
якісніше. Набір багатьох точок зору на одну проблему — а саме 
про це мова — особливо важливий у випадку повної самостій­
ності занять.

Знайомство з багатьма точками зору на один і той же мате­
ріал є саме по собі корисним надбанням. А якщо до того ж 
йдеться про думки експертів, найкращих фахівців?

Різноманітність викладу створює умови для аналітичних 
вправ уже на самому початку занять. Той, хто заглядає в підру­
чники, яких у нього багато, швидко висновлює, що його мета

121

мас певні межі, що предмет, котрим він займається, не є безфор­
мною масою повідомлень, а являє собою певну структуру тощо.
При тому виникає можливість спочивати, не перериваючи пра­
ці — просто переключаючись на інший авторський варіант ви­
кладу якоїсь теми.

Це все, звичайно, не означає, що не треба мати певний ак­
центований підручник для кожної стадії самостійних занять, а і 
заходячись присвятити частку свого життя, скажімо, математиці, 
ми маємо бути щедрими й відразу запланувати таку собі “епоху” 
вдосконалення. А значить, збирати треба від самого початку й 
найновіші дослідження в різних напрямках математичної думки, 
тобто публікації, які, на погляд пересічної людини, просто не­
доступні (а значить — непотрібні поки що). Таким чином авто­
матично скасовується частина майбутнього, фрагмент втілення 
мрії, бо повністю відсутніми на разі є психологічні зобов’язання, 
викликувані наявністю матеріальних засвідчень довготерміново­
го планування. Виявляється неможливою потрібна романтизація 
справи (пафосна поведінка), брак якої — річ дуже непрактична.

Щоправда, з цим важко погодитись поверховому утилітари­
стові, котрому доступним стає лише сьогоднішнє, тутешнє або 
краще — надтотутешнє. Спосіб його мислення гальмує загаль­
ний процес існування ментального. Духовність перетворюється 
на абстракцію, віддавши дияволу обрії. Людське в найвищим) 
розумінні гине в людині через таку обмеженість очевидностями. 
“Блаженні вбогі духом...” (Євангеліє від Матвія, 5, 7), а це ~  в 
нашому розумінні — має сенс постійної крізьжттєвої незадово­
леності досягненим. Отак побутовий вчинок опиняється на те­
резах Вічного, Завжди-Привабливого, що достеменно культурній 
особистості дає імпульси поступу, кличе до розвитку підсвідомо 
відчуваної внутрішньої сили — обдарованості.

Забезпечити сприйняття об’єкту, що вивчається, якомога 
більшою кількістю рецепторів, або, простіше кажучи, 
відчуттів, та їх функціональних сполучень (мультисенсорність),
— основний орієнтир під час авто дидактично точного 
влаштування приватного життя. Однак пробне виконання 
первісного алгоритму занять можливе й при наявності 
мінімальної матеріальної бази.

Проаналізуємо дії сумлінного початківця, який правильно ко­
ристується лінгвістичною моделлю автодидакшкн (одночасне 
знайомство-вивчення англійської, німецької та французької мов).
Він виконує такі настанови;

1. Чергувати працю над підручниками різних мов (з викори­
станням “правила 3, 14 хвилини”).

122

2. Чергувати працю над підручниками однієї мови (міняти, 
аж поки не з’явиться актуалізований інтерес),

3. Виконувати всі вправи підручника усно (мовно-оральна те­
хніка).

4. Намагатися проходити за день якомога більше (не врахо­
вуючи запам’ятоване, але не вибачаючи собі бодай щонайменшої 
неповноти сприйняття або нерозуміння — техніка ретроспектив­
ного з’ясовування, багаторазового повернення до пройденого).

5. Використовувати правило постановки мовлення.
6. Щодня робити одну "закладку” (асоціативний аркуш), 

створену за нашою методикою1.
7. Чергувати "закладки” на різних мовах.
8. Слова іноземних мов для "закладок” брати спочатку з пі­

дручника, потім із словників кишенькового типу. Відбираючи 
слова, орієтуватися на їх основне (перше) значення.

9. "Закладки” не засвоювати, слова не запам’ятовувати нав­
мисне й негайно, а працювати над моторно-м’язовими навичка­
ми до відчуття "фонетичної грудки” (це з’являється звичайно 
після проходження 30-40 "закладок” для кожної іноземної мови). 
Техніка мовця, досягнута таким чином, дозволяє легко, "з пер­
шого пред’явлення” виконувати незнайомі тексти (читати вго­
лос).

10. Складати усно фрази, користуючись методом підстано­
вки слів у конструкцію.

11. Після проходження чотирьох-п’ягги "закладок” на кожній 
мові читати вголос книжкн (бажано повісті або романи) — по 
одній німецькою, французькою та англійською, пропускаючи ті 
слова, вимова яких проблематична, 1 не користуючись словника­
ми під час читаїшя (це можна робити після того, як з’ясується, 
що саме "зав'язло” в підсвідомості).

12. Замінювати надто звичні учбові посібники іншими (від­
совувати вбік, ховати чимдалі, допоки не з’явиться бажання звер­
нутися до них).

13. При першій же нагоді сміливо використовувати набуті 
знання (як під час читання, так і в усному спілкуванні та письмі),

14. Застосовувати правила самоаналізу, авто дидактики та 
вдосконалювати навики за пршдшпом максимальної заміни ро­
зумової праці фізичною.

15. Намагатися протягом першого місяця занять за нашою 
системою підшукувати слова в тлумачному словнику кожної мо-

1Див. наступний розділ.

ви, яка вивчається, до одного мільйона разів (застосовуючи “лан­
цюговий метод”1).

16. Знімати всі психічні бар’єри за допомогою техніки усві­
домлення руху, застосування асоціацій чи обмеження міркуваль- 
ного мислення.

17. Займатися лінгвістичним аналізом текстів (лінгвістичне 
читання).

* * *

Дорога твориться. їй  треба руху, 
аби підтверджуватися щ одня 
й тривання сутності не п рипинять  
тому, що миті мчать по ній  щ одуху.
До шляху й космосу ми п ри кладаєм  вухо 
однаково чекаючи коня 
розумної ідеї, що сприйнять 
можливо нам, коли світи послухать.
Дорозі треба колес і копит, 
і ніг торкання — бо ж  вона є слід , 
який без жартів кожному потрібен.
І смугою вона ним промовля 
на вигляд лиш асфальт або зем ля , — 
до інших путь, що часом варта хл іба.
09.09.94 в автобусі "Київ — Одеса”

1Він полягає в тому, що, читаючи пояснення слова в словниковій статті и 
зустрівши незнайоме слово, знаходиш його, знову знайомишся з тлумаченням, 
надибаєш невідоме — відшукаєш його і т. д.

124

ТЕХНОЛОГІЯ АВТОДИДАКТИКИ: 
МНЕМОТЕХНІКА

1 . Ш ифр.
Створення асоціативних аркушів (“закладок” 1) для вивчення 

іноземних мов завжди починається з шифрування, тобто перек­
ладу цифр у літери або навпаки.

Н а малю нку 1 ми бачимо, яку вартість (цифрові відповідни­
ки) мають приголосні української мови (голосні не враховуються 
при шифруванні слів). Наприклад:

Київ = 8 .............5=85;
Або: св ітанок= 05...3 ...6 ... 8  =(0)5368
Ш ифрування, звичайно, можна здійснювати в обох напрям­

ках _  цифри і літери взаємозамінні.
2. Мнеморечення.
Щ об кращ е запам’ятати, які літери (зву­

ки) відповідають першим дев’яти цифрам, 1 ~ А
система автодидактики пропонує слова-об- 2 ~ П.Б
рази, що легко лишаються в уяві. Одини­ 3 - ТА
ця —  “Л і” (китаєць), два —  “П і” (число 4 - ЧЖШ.Щ.с*ж
“Пі”, що відразу асоціюється з кругом), 5« В.Ф
три — “Ту” (відомий нам усім тип літака), Ь ♦-* Н
чотири —  “чай”, п ’ять —  “ф а” (нота), 7 « м
шість —  “Н ой” (який врятувався від всес­ 8 « н.кгґ

9 «
вітнього потопу), сім —  “май” (назва місяця р
травня, що вживається переважно в поезії), 0~ 3.C.l4.q3
8  — “кий” (більярдний), 9 —  рій. Нуль (zero) Мал. 1
позначаємо літерами з, с, ц, дз.

Допомагає запам’ятати шифр також мнеморечення, яке дає 
змогу легко утримувати інформацію, потрібну для створення ба­
зової “закладки” зі ста образів. Українською мовою воно звучить 
так: “Ліпітучай файно, макирій!” , російською — “Липитучай фа, 
но макирій!”. Все досить просто і є початком гри.

ЛІПІТУЧАЙ ФАЙНО,МАКИРІЙ! 
Лі.пі.ту.чай.фас+Ш.НоС-О), 
лла(-й),ки(-й),рЮ.

1 Ми їх парадоксально використовуємо при вивченні різноманітних масивів 
інформації (лексика іноземної мови, термінологія, хронологія, математичний те- 
заурус тощо.

125

Ми вже маємо образи для першої десятки (мне- 
моречення складається саме з них). У кожній нас­
тупній десятці маємо для десятків одну й ту саму 
(або споріднену, див. малюнок 1 ) літеру, для оди­
ниць — приголосні з мнеморечення, а для нуля — 
З, С, Ц, ДЗ.

Наприклад:
ЗО — Т (Д)...3 (С, Ц, ДЗ)
3 1 - Т ( Д ) . . .Л
32 — Т (Д)...Б (П)
33 — Т (Д)...Т (Д)
34 — Т СД)-. .Ч (Ш, Ж, Щ, ДЖ)
35 — Т (Д)...В (Ф)
3 6 - Т ( Д ) . . .Н
37 — Т (Д)...М
38 -  Т (Д)...Х (К, Г, г)
39 —- Т (Д)...Р
Тобто для кожної цифри ми можемо придумати 

слово-відповідник, поставивши між приголосни­
ми, а коли треба, то й перед ними чи після них, 
необхідні голосні.

Так, цифрі “33” можуть відповідати слова -ду­
да”, “дад”, “34” %  “діжа”, “дощ ”, “дача” тощо.

3. Базова закладка (матриця).
Створюється по думки за формулою:

приголосний 
з мнеморечення

І
будь-який
голосний

-1
приголосний з 
мнеморечення

голосний
Останній приголосний може й не знадобитися.
Наприклад, нам необхідно скласти слово-еквів алент для Цй' 

фри “11”. Беремо даі одиниці у вигляді Л (відкидаємо голосний 
від “Лі” — образу, який ми знаємо з ряду для першої десятки) 
і підставляємо їх у формулу:

126

л
І

будь-який
голосний

лІ

будь-який 
голосний, 

або скорочено:
Л ...Л ...

Ш ляхом підстановки одержуємо: “ляля”, “лілія”, “Ліля”. 
Щ е один приклад: зашифруємо цифру 76. Приголосний М 

беремо зі слова “М ай”, а Н ,— зі слова “Ной”. Підставляємо у 
формулу:

Одержуємо, певно, “м іна” або “міні”, “майно” тощо.

тримається в створюються згадується 
голові ' асоціації зі зміст слів за 

словами базової допомогою 
закладки асоціації

Запам’ятовувати образи не варто, адже вони самі спливають 
щоразу в нашій уяві. Просто треба ретельно продумати базову 
“закладку” (матрицю), так, щоб ви мали в розпорядженні 1 0 0  

слів-образів, за допомогою яких вам підкоряться будь-які масиви 
інформації. Важкі випадки створення слів-образів для матриці 
подаються на малюнку.

Пам’ятаймо, що брати треба іменники, що означають назви 
тварин, речей.

127

*  *  *

Повітря тут — досягнення мистецтва 
небесних сил. Така тут суміш благ 
для вдиху, що здається, ти досяг 
теренів райських. Якось аж  нестерпно 
і хочеться обійми розпростерти 
до людства, птаства, до тварин, ком ах, 
ба навіть і до скель, до бідолах, 
що перетворить в порох час майстерно.
Пручається — не хоче звідси Я, 
немовби не забачивши наяд, 
йому тепер лиш скніти та минати
й не спромагатись зупиняти мить, 
й стосунками без моря не зігріть 
пташине в нас їй  чи ангельське? — к р и л а т е .  
11-12Ю9.94 Одеса

“ВІДКИДАННЯ' ЗНАНЬ

Тут, здається, наспів час зробити, якщо не лірич­
ний, то якийсь квазіфілософський відступ.

Шлях до розкутого мислення торується крізь накопичення 
колючих дротів не тільки чужих, а й власних наших заборон. А 
ще тг  забобонів, застережень “здорового глузду”, традиції, ні­
бито неспростовного досвіду великої кількості генерацій нашо­
го цікавого до знання племені.

V Сьогоднішня всесвітня людина — явище новонароджене ^  
має першу за відомий нам проміжок історичного часу унікальну 
можливість осягти й практично засвоїти у взаємодії західний та 
східний типи мислення. Плідність такої акції доводиться навіть 
економічною практикою. Авторові цих рядків якось довелося чи­
тати в китайській газеті “Гуанмін жибао” .статтю під назвою 
“Японський прогрес і китайська філософія”. “Правобічність” 
східного мислення в ній не згадувалась. Проте, очевидно, вона 
могла б фігурувати в цьому тексті. Цінним тут дня мене було 
Т£, що малося в підтексті, |щ  японці першими на Сході призви­
чаїлися й до “лівобічного” способу інтелектуального існування, 
раме такий “стик” висік іскру нових перспектив життя у всіх 
Й0 Г9 , проявах. Варто завважити: зовсім не нехтуючи своїм, тра­
диційним! Всім відомо, як намагаються мешканці японських ос­
тровів зберегти своє культурне острів’янство.

У  даному випадку діє не просто формула “запозичаю чуже, 
додаю до свого” , не механічне додавання якихось досягнень — до 
власної цивілізації, а творче прирощення запозичених прищеп, 
одержання ментальних гібридів. Цей приклад ілюструє, як на нас, 
природний процес, який відбувається у всесвітньому масштабі. 
Ліва півкуля мозку Захід — координується з правою — Схо­
дом. Еволюція дійшла точки об’єднання двох способів мислення.

Пропонований алгоритм занять має прислужитися в справі, 
про яку йшлося вище. Праця за принципами запропонованої но­
вітньої авто дидактики досить швидко розковує мислення. Лю­
дина починає насолоджуватись його медитативним плином. 
Викладені правила — жорсткі. Так треба, аби щонайшвидше ді­
статися до мети. Один відомий російський поет якось зауважив, 
що до справжньої технічної свободи призвело його писання со­
нетів. Вигримування думок у рамках перевірених практикою (на 
перший погляд — чисто формальних) надзавдань прокладає сте­
жину до справжнього відчуття думки.

Для спрощення (може, й надто сміливого, але в даному разі 
корисного) уявімо мислення як внутрішній плин наших уявлень 
та відношень до них. Тоді можна говориш про підготовку під- 
свідомості до мислівного акту. Адже все починається з образів, 
зібраних докупи розумним господарем, щоб приготувати якусь 
нову інтелектуальну страву. Міркувати, тобто активно користу­
ватись лівим (знаковим) мозком, легко тоді, коли в тобі є опти­
мальна кількість “продуктів”. Продовжимо порівняння: єдине, 
чого не можна зробиш тут, як робиться в кулінарії, так це ви­
користовувати щось на кшталт холодильника -°--нам потрібні 
абсолютно свіжі заготовки-уявлення. Процес починається з емо­
ції здивування. І виходить, що достеменне мислення співпадає з 
навчанням (нагадаємо ще раз Х.-Г. Гадамера -^r“man lernt durch 
Bewunderung”, “навчаються через здивування”).

Це і є квінтесенція нової техніки думання. Набувається ж вона 
за допомогою вищевикладених правил та способів, у які треба 
працювати. Навчання стає творчим, зливається з внутрішніми 
природними намаганнями мати все нові й нові гадки. Крім тЬго, 
воно несе й величезне розважальне навантаження. Але ігровий 
елемент тут не позбавляється ніколи платоновської свяіценності. 
Розвага стає глибшою і, можливо, біологічно якіснішою. "Ди­
вуйтесь — і ви будете невтомними, ” — таке гасло можна зап­
ропонувати початківцям.

Завдяки виконанню алгоритму виникає також і чуття ущіль­
неного часу. Відстань між ментами справжнього життя стає все 
меншою. Енергія цікавості починає надходити безперфвнб. Зна­
чно змінюється на краще психічний стан автодидакта. Шпарини 
в зовнішньому житті, побутові відволікання не дратують, як ко­
лись, бо навіть викликають таємну радість, адже простота по­
всякденних невідкладних дій завжди дозволяє сполучити їх з 
виконанням тих чи інших самоосвітніх вправ.

Головним застереженням під час занять завжди залишається 
таке: “Не будь захланним, не займайся накопиченням знань, не 
перетворюй себе на скарбонку!” Аби створити зайву перешкоду 
освітянству, можна користуватись психологічною позою “відки­
дання" знань. Звісна річ, найдорогоцінніше — те, що торкнулося 
твого духовного осердя — залишиться у формі неповторного по­
чуття. До того ж, спрацює і парадоксальність людської пам ’яті. 
Але — утримувати знання в голові заради самого утримання, са­
мих знань треба заборонити одного разу назавжди. М и мусимо 
навчитися офіційних розлучень з надбанням. Ж одної драми не­
має в так званому забуванні. Потрясіння від пізнаного —  значно 
важливіше. Воно не повторюється ніколи. Щось може бути Ш-

кавим у справді органічному лише єдиний раз. Але ця, колишня, 
цікавість залишає протоптаною стежку до того місця в культур­
ному просторі, де вона ощасливила нас своєю появою. Це — 
той слід, який зорієнтує потому наш невгамовний інтелект-шу- 
кач. Він знову з вдячністю повернеться до пройденого, знову 
здивується — вже через те, що немає інтенсивності проживання, 

f  яке було при зіткненні з матеріалом уперше.
Негативним прикладом людини-скарбонки є образ самоука 

з Сартрівського екзистенціального шедевра “Огида” ...
Однак в іспитовій ситуації, коли потрібен тимчасовий запас 

інформації, ми користуємося мнемотехнікою, тим самим здій­
снюючи периферізацію. Але про це *-f-y свій час.

Культивування тотальної діалектики як зручного погляду на 
речі і тут напрочуд слушне. Парадоксальна не лише одна люди­
на, парадоксальним є світ в цілому. Ми редукуємо, відстороню­
ємо по думки надто легковажно. При цьому забуваємо повернути 
частку, запозичену у видимого нами цілого. А потрібно для спра­
ведливості, пороздивлявшись фрагмент зблизька, знов поглядіти 
здаля на його взаємодію з іншими складниками. Окремості в 
реальному житті не існують. їх можна (і треба) лише уявляти. І 
закінчуючи якусь логічну дію з відчуженням від загалу, не зава­
дить чекати на сюрприз цілковитої переоцінки. Так різняться 
рухи музиканта у повільному й швидкому темпі. Так іншають 
картини, коли сприйняттю in genere 1 сприяє належна відстань. 
Та знов нагадуємо: in genere не існує без in specie ?.

• Додамо цитату, в якій вдало висловлюються ті ж самі думки, 
хоча 'йдеться про творчість великого аргентинського письмен­
ника Хосе Луїса Борхеса: “Вектор,, направленный от “всего” к 
“одцому”, и вектор, идущий от “одного” ко “всему”, бесконечно 
малое и бесконечно большое, математическая точность и мис­
тический порыв, —  все ЭТО связано у него воедино"

Занепад ентузіазму буває лише там, де вимагають формальних 
результатів. Нормальному розвитку-зростанню в інтелектуально - 
чуттєвому плані заважає роздратованість, наприклад, забуван­
ням або похирлявінням начебто назавжди набутої навички. Отже, 
треба налаш тувати потрібну психічну струну. Перейти до переко­
нання, що будь-яка “блискуча форма” напрочуд миттєва, але її 
короткий вік — природна річ. Не маємо ж ми претензій до улюб­
леного собаки, що, як це не жаль, живе менше за нас? І тоді ми

і :l In genere — взагалі (лат.).
In specie. — зокрема (лат.),

3 Цит. за книгою X.-JI. Борхес “Письмена Бога” (М., 1992, стор. 17. вступна 
стаття т. П. Петровського).

131

заводимо іншого, коли в змозі. Ота згадана “форма” також існує 
одного разу в житті, треба набувати іншої і, мабуть, кращої. По­
передня “блискучість” повинна збліднути. Це — закон удоскона­
лення навички і будівництва особистості.

Інстинкт запобігання подієвих повторів обманює нас. Потріб­
не сприйняття зручнішої психологічної пози у відношенні з яки­
мось заняттям навичкою. А саме: усвідомлення інгиості повтору. 
Її треба усвідомлювати, хоч нам і здається, що він залишається 
тим самим. Це — хибне твердження, і механічно (інстинктивно) 
слідувати йому — невірно. Але про повтори ми згадаємо ще й в 
окремому розділі, тому повернімось до теми ентузіазму.

Головне в духовно-інтелектуальному існуванні людини ^ -  ак­
туалізовані захоплення ідеями. А значить і їх джерелами, пе­
реліком яких ми вже займалися, згадуючи про матеріальну базу 
автодидакта. Підкреслимо, що існує носійство ідеї, переконання, 
налаштованості. Ми часто-густо помиляємося в істинності, 
справжності такого носійства, вважаючи себе ^  т  превеликим 
запізненням — адептами того чи іншого напряму думок, тої чи 
іншої теорії тощо. Достеменне ж інтелектуальне життя полягає 
в постійній ідентичності. Інерція в даному випадку свідчить про 
ледачість душі й розуму.

Бажання бути вільним задовольняється при такому способі 
життя завдяки принципу переривання. Воля тут господар, керів­
ник. Спалах захоплення підлягає їй. Цієї підлеглості легко до­
сягти, не перетримуючи себе в точці зацікавлення. Так 
народжується енергія, яка переноситься на інші дії, теми заняття, 
навички тощо. Цікаво, що стан людини в такий час можна най­
ліпше визначити як поетичний. Піднесення, яке живиться від рі­
зних вогнищ, робить життя схожим на поему. Сили,, насдага 
людини шукають все нових точок застосування. Однак пробне 
виконання первісного алгоритму занять можливе й при наявно­
сті мінімальної матеріальної бази.

Враховуємо ми також і біологічний аспект. Адже здоровий  
спосіб існування —у звойовуваній повсякчас спільноті з актуа­
лізованою Любов’ю. Остання народжується з появи дрібних, 
гроте сукцесивно й ненастанно явлюваних цікавостей. Радість 
від удосконалювання — додається. Радимо читачеві звернутися 
за відповідями на питання про значення Любові та П оезії для 
здоров’я людини і до таких авторів, як Віктор Франкл та Ейб- 
рехем Мезлоу. Перший, до речі, згадує про спостерігання за аме­
риканськими солдатами в японському полоні американського 
психіатра Нардіні, котрий констатував неодноразово, наскільки 
“шанс вижити в ув’язненні залежав від ставлення людини до жиг-

тя, від її духовної установки в конкретній ситуації”1. Авто дидак­
тика виступає як допоміжниця й у цьому відношенні. Цінність 
Я систематики полягає в конкретності духовних виправлень і ко­
рекцій, яку здійснює сам автодидакт під її впливом. Така реалі­
зація є завжди будівництвом особистості, створенням умінь, 
навичок, майстерностей тощо, а значить, і долі. Вона ніби по­
єднує релігійний (наприклад) і зовнішньо-технологічний підхід.

Але крім таких глобальних речей, існують і важливі тонкощі. 
Бо виживати теж можна по-різному. Одна з особливостей автоди- 
дактичної системи (тобто всіх її методик), її філософії — це пріо­
ритетна увага до руху РШЩдає змогу буквально щомиїі 
збалансувати психічні напруження. Набуваючи при цьому насна­
гу, бо глухі кути чекають на нас щоразу там, де ми не знаємо, що 
чинити зовнішньо або усвідомлено-внутріїпньо. Завдяки нашим 
побитам і звичкам ми знаходимо точки психічного опертя, пос­
тійно відсторонюючись від химер абстрактного, від знання зара­
ди знання, від дияволіади сцієнтизму й тотального раціоналізму.

DYED TIM ES
? The time is white today, and show 

is sparking everywhere as if "I know".
Щ And all o f my despairs are lost 

on horizon where’s seeming coast, 
where everything already solved 
and every cloud like rhapsode 
plays tiny mysteries of mine 
to make a transparent design 

- from my best dreams when they were young...
I ever was and am among 
the lovely live imagined creatures, 
which somber absence easy reaches 
the essence of Uncatchable while, 
which is my job and my exile, 
where I am free and am in prison, 
because I love, and have, to reason.
The time will changes color soon, 
it will be dyed by reddish moon 
with brush of anguish, brush of april, 
of sureness that I’ll be able 
to grow new courage and begin 
to build new hut that once has been...
02.04.99 Kiev

1В. Франки “Человек в поисках смысла”. М., 1990, стор. 152.

РИТМІЧНЕ ЧИТАННЯ

Все у світі є мова. Неповідомлення не існує. І 
це вірно, попри образний спосіб висловлення 

Ми можемо сперечатися про факт усвідомлення якихось вістей 
в неорганічному світі (більшість, безумовно, не має жодного 
сумніву в тому, що каміння або піски не мислять). Але дві частки 
водню, з’єднуючись із однією  часткою кисню, даю ть нам квазі- 
висновок, ніби-думку, ніби-концепцію у вигляді звичайної ВОДИ. 
В такому широкому (але не надто переносному значенні) ми й 
вживаємо сентенцію: все у світі є мова.

Постійне творення текстів — сутність буття. Крім текстів, не 
існує нічого, адже й сама порожнеча, сам вакуум —  це абзац, 
відстань між знаками, пробіли між одиницями смислу.. Така си­
туація передбачає читання й читача, які в свою чергу такожгсуть 
повідомлення, вічно змінювана й вічно огорнена флером загад­
ковості інформація.

Все це нехай прислужиться нам необхідною преамбулою до 
нижчевикладеного. Адже ми саме текст та  його прочитання ви­
користовуємо як матеріал для створення моделі, що є чи найне- 
обхіднішою в нашій системі. Вона носить назву “Ритмічне 
читання”, яка закріпилася в практиці, але може без ш коди для 
сушості справи бути змінена, наприклад на “Виразне читання” 
або “Контрастне читання” тощо. Йдеться про те чи інше вико­
нання матеріалу, його прочитання тим чи іншим усвідомленим спо­
собом. Це й є морфологізація, втеча від абстракції' й власне 
повернення до неї, тобто єдино придатний ш лях до мислення на­
справді.

Методика “ритмічного читання” корисним для її розуміння 
чином ілюструється виконанням (читанням уголос) лінгвістич­
ного тексту в різні способи. Наприклад, мож на спершу прочи­
тати його фрагмент (або, якщо він невеликий, то цілком), 
додержуючись певної ритмічної фігури, на дві чверті:

-М» ПХУ >>
Ре-ве та стог-не Дніпр ши-ро-кий

Вдруге ж чигаємо в ритмі навмисне (й як нам заманеться) 
зміненому, на три чверті:

і и 1 и ЛЛ_и П Х
Ре-ве та стог-не Дніпр ши-ро-кий

Третє прочитання-виконання знову свідомо “деформується” 
ритмічно. Те ж саме стосується кожного наступного повтору. 
Цей засіб і дав назву “Ритмічне читання”. Але побити, аналогічні 
щойно описаним, можна віднайти, маніпулюючи й з інтонуван­
ням, з динамічними відтінками, з агогікою (чергуванням нена- 
голошених та наголошених часток тексту), з паузуванням, з 
манерою виконання, з комбінаціями всіх цих можливостей...

Відкривається інший педагогічний обрій. Спокійно, зосеред­
жено, без марнославства віднині можна займатися тим, що під 
силу кожному: керованим нашою думкою різноманітним вико­
нуванням того, що ми вивчаємо.

Один із особливих побитів — це пошук головного наголосу, 
або, точніше кажучи, пересування наголосу при виконанні го­
лосом будь-якого матеріалу. (Наприклад, спершу ми прочитали 
речення “Реве та стогне Дніпр широкий”, виділивши слово “ре­
ве” , іншим разом —  акцентувавши “стогне”, наступного разу -Я  
“Дніпро” і т. ін.). І нехай це буде вірш або математична формула. 
Така дія і сама є певним психологічним наголосом. Перенесення 
уваги на формальне (морфологізація) зовсім не свідчить про пев­
ну неувагу до сутності, а просто релаксує наш сприйняттєвий 
аппарат, ліквідує “затиск”. Відсувається на мить чи кілька митей 
сам момент істини, але він стає радіснішим, святковішим після 
того, як ми прийняли вшцезображену психологічну позу. Голов­
не треба тримати на периферії. Важливе ми навмисне робимо мар­
гінальним. Саме в цьому разі н ік о л и  спочатку ми ніби й 
забуваємо про необхідне в першу чергу, — є можливість насп­
равді вмикнути свою інтелектуальну потужність. Спочатку роз­
слаблення, а потім праця Б -  такий висновок ми робимо й з 
практики.

Використовувати модель “ритмічного читання” можна й 
треба повсякденно й  у будь-якій праці. При цьому корисно не 
забувати про те, що тактичні завдання ми завжди спрощуємо, а 
стратегічні, навпаки, в складню єм о.

Систему вшцевикладених стосунків з матеріалом ми назива­
ємо морфологізацією, тобто навмисне наголошеним зверненням до 
форми. Завдяки цьому уможливлюється свідома операційна ді­
яльність у внутрішньому світі. Розвивається відсторонене бачен­
ня себе діючого. Стає прийнятним вживання нейтральної третьої 
особи у відношенні до самого себе. Власні навички спостеріга­
ються ніби здаля, без аберацій, які спричиняють вряди-годи над­
то теплі стосунки зі своїм Ego. Але подробиці цієї теми ми 
проаналізуємо у розділі “Роздвоєння Я ”, до якого ще досить да­
леко.
І  ^  ’

135

SONNET ON INDEPENDENCIES
Something in me wants dependence from  you, 
something is likely to be at last omnidependent, 
waiting for answer, forever a pendant, 
always not morning, but its  drop of dew, —

so I try to elude an adieu, 
freedom to conquer by happening pent in 
light of connections that are like a painting, 
gladly created for my sake by few

favorite classics of better existence 
( they gives the orders, to which fu tu re  listens, 
bending its way that in essence is build

by the dependencies gathered in  Verse, 
needed by all of us who is the worse 
overcoming, winning victory 
over a dirty silt ).

ЦІКАВІСТЬ

Роль цікавості в навчанні незаперечна. Проте, як 
правило, йдеться про пасивну цікавість, тобто та­

ку, яка викладається педагогом, або автором книги, або режи­
сером і акторами театру, кіно тощо. Обвинувачення за нудьгу, 
світова річ, у такому разі не падає на особистість, яка сприймає 
урок, зміст книги, вистави, гру акторів, композицію образотвор­
чого опусу, поліфонічні тонкощі симфонії тощо. В усьому винні 
інші. Все прикре насунулось іззовні. Мене не зацікавили, бо 
погані педагоги, неякісні твори, бездарна гра мистецької трупи, 
“нікому не потрібна” класична музика...

Зовсім іншим явищем є активна цікавість. Людина виконує 
автодидактичний закон: не починати жодної справи, аж поки ти 
не зробив усе, щоб тобі було цікаво.

Жодний крок уперед не робиться до актуалізації цікавості й у 
галузях, які сприймаються індивідуумом як улюблені, як захоп­
лення, хобі тощо. Переконаність у підготовці до сприйняття буває 
тут часто-густо самооманою, адже для конкретної праці мозком- 
душею потрібен не інтерес взагалі, а його щойний спалах.

Ми вже знаємо, що “продукувати” такі актуалізації дуже лег­
ко за допомогою двох способів — подрібнення сприйманого ма­
теріалу й порушення лінеарної інерції сприйняття матеріалу. При 
цьому треба зауважити таке:

достеменна цікавість Завжди пов’язана з інтимною участю 
наших Я  в процесі пізнання, а це означає, що будь-який предмет 
вивчається насправді лише тоді, коли на першому плані опиня­
ється суб’єкт, його примхлива сутність, його особистий та непо­
вторний спосіб сприйняття... свого сприйняття, насолоди від 
напруження інтелекту, уваги тощо.

Отже, вивчаймо в першу чергу не сам предмет, а те, як ми 
його вивчаємо. Це й є ключова формула цікавості. Занудьгувати 
в цьому разі досить важко, адже немає для нас у світі жодної 
речі, жодного явища інтересніших за нас самих. Щоправда, є 
одна прикрість, яка ще з давніх римських давен має назву tedium 
vitae, тобто “втома від життя”, й тоді люди, напевне, вже стають 
байдужими й до самих себе. Але такий стан речей, як правило, 
не стосується причетних до рятівного у багатьох відношеннях 
виміру культури, існування в якому не тільки подовжує вік (ві­
зьмемо за приклади біографії Б. Паскаля, І. Канта, М. Пруста 
та безлічі наших вітчизяних “освічених людей”, які з дитинства

страждали від хвороб, а згодом, завдяки духовному піднесенню, 
зміцнювали здоров’я або принаймні набували можливості вит­
римувати далі випробування долі...), а й робить невтамовною 
жагу жити й творити, спостерігаючи чудесні трансформації бут­
тя. Саме дивовижа, розіллята в просторі-часі, здатна, якщо до 
неї ставитися як слід, поліпшувати наші карми й, надаючи змісту 
нашим життям, ніби виправдовувати їх тривання. А це знов і 
знов пов’язано із загальною цікавістю, яка аж ніяк не може іс­
нувати без дрібних (і конкретних!) її проявів, без постійної своєї 
маніфестації у щоденні, постійному творчому міркуванні про ві­
чно нове відоме...

Цікавість живиться парадоксом. Наш дух приваблюється чу­
дернацьким, незвичним, таким, що вважається “ненормальним 
Кожний крок людського пізнання супроводжується вигуком: 
“Дивно!” Завжди в цьому разі з Великого Ніщо народжувалося 
Дещо, крихітне, але впливове — в,се вимушено .змірювалося на 
метафізичному рівні, інакший змірт. сдгав інакших координат 
Всесвіту. Й ми сподіваємося, що так відбувається еволюція. Рух 
у Безвість завдяки явленням подібних інформаційних дрібнот. 
Проте й та Безвість передчувається констеляціями надзвичайних 
смислів. Щодення майбутнього привід для нашого подиву..-

Філософськи висловлюючись, проїреЬ.духовного є постійне 
зняття здивування.

У надрах короткочасного заспокоєння виникає нова жага 
“вийти розумом за рамці”. Так розширюється свідомість.' Так 
“навчається” людське як таке. Й тут можна було б і зняти лапки, 
адже сутність будь-якого розвитку (ба навіть занепаду) — навчан­
ня в тій чи іншій формі, все одно знаце суб’єктом чи незнане.

Проблема звичного завжди нагальна в авто дидактиці. Ада­
птація до матеріалу, явища, обставин тощо завжди ворогує із 
захватом, подивом, цікавістю. Заспівана мелодія не народжує по­
чуттів. Обридлі книжки не просяться др рук, ;не промовляють 
до серця-розуму.

Типова й широко розповсюджена помилка Ш- не звертати 
уваги на себе самого, виконувати “потрібне завдання”, зреш­
тою — виховати волю. Вимагається дуже багато уваги, аби як 
слід дозувати напруження “примусового апарату” всеред ині нас. 
Перевагу ми віддаємо волі-бажацню, на основі якої намагаємося 
розвинути волю-самопримус. Остання стає міцнішою, саме маючи 
глибшу мотивацію, яку забезпечує Іне розуміння необхідності, а 
схвильованість, розбуджена чуйність, заангажованість у справу 
всієї людської сутності, таємниче передчуття виконання свого

138

призначення, прориву чогось вищого, розширення власного ме­
тафізичного простору.

Проте занурюватись у самоаналіз радимо відчужено, відсто­
ронено, спокійно. Підробляти захопленість — такий же гріх, як 
обман. Але цуратись її створення Шглупство, що, на жаль, дуже 
розповсюджене. Хіба вже так зрідка чуємо ми й зовні, й у собі 
самих якесь незаперечне, “очевидне” твердження про природність 
появи натхнення, осяянь, просто гарних рішень проблем, зреш­
тою? Проте не часто спадає нам на думку можливість створиш 
природні ж таки умови для незапобіжного народження всіх цих 
бажаних палко нами всіма явищ. Навпаки, здається, ненатураль­
ними для людини є пасивна поведінка, поза очікування, безпорад­
ність й тваринна скореність. Пожиточно було б для кожного 
замислитися над цим і дійти висновку, що, напевне, співпаде з 
нашим. Автодидакт, прихильник нашої системи й знавець назви 
цієї нової науки, має прийнята рішення стосовно продукування за 
допомогою власних зусиль таких потрібних високих станів.

Не можна не торкнутися в цьому місці й тіньового боку нашо­
го існування взагалі, й існування в системі постійного учбового 
напруження. Ніхто не відміняв знаменитий “жах життя”, неодмін­
ну фонову скорботність усього по-справжньому глибокого. Пе­
чаль, ба навіть депресивний стан, —  це невід’ємна реалія 
духовного побуту. Адже й радість— у всіх її виявах— залишалася 
б нездійсненною, якби ми не викопирсувались із різноманітних 
труднощів, не звільнялися (й часто-густо не без пошкоджень!) із 
неочікуваних пасток. Жартома можна порадити:

єдиний засіб позбавитися депресїї — замінити її іншою.
Проте в кожному жарті...
Уявляти собі повне викорінення негативного із життя —^річ 

безперспективна і, чесно кажучи, наївна й інфантильна. Набага­
то практичніше — подружитися з цілковитим життям, з його 
будь-якими іпостасями, отже:

сприймати по можливості залюбки й нашу печаль, й нудні 
часинки офіціозності, й навіть біль, який нам спричиняється по­
стійно і який ми не маємо права бездуховно не помічати, як це 
нам радять циніки від медицини. Такий ніби-мазохізм здатен пе­
рефарбувати чимало життєвих (читай: навчальних) ситуацій. 
Формула, що вона звичайно вживається, тобто: “мені не буде 
боляче, погано, нудно тощо”, здається нам гіршою за сугестив­
ний вабик на кшталт такого: “як добре, що мені буде боляче, 
погано, нудно й таке інше”. Якщо підійти до від’ємних явищ 
філософськи, то вони й насправді додають у життя чимало по­
житочного. Отож не треба заплющувати вічі на бридке-гидке,

139

вдягати рожеві окуляри, відкараскуватися від аналітичного ста­
влення до негативних дрібничок нескінченного буття. Більше то­
г о * »  саме вони, бува, спричиняються до ідей, та ще g 
продуктивних. їх незначущість, спорожнілість і даремність часто 
виявляються позірними, коли людина навчається мислити по- 
справжньому, а це означає, що працює не просто інтелект, а 
“спекулятивна та інтуїтивна духовність!” (К. Г. Юнг).

Цікаве існування — прерогатива особистостей, які будують­
ся. А в нестеменному значенні цей процес нескінченний. Особи­
стість, яка in sich und für sich (в собі й для себе) “відб^лкєя”, вже 
фактично припинила існувати, перетворилася на примару абб 
на відлуння колишнього. Тільки інтимне становлення глибинно­
го Я дає справжні умови для створення ланцюгової реакції ці­
кавості, невпинного спалахування світляків та леліток 
неочікуваних здивувань. А звідси В -  вже один крок до народ­
ження Афродіти, котру ми звемо захватом. Отож краще Не від- 
сахатися від піняви дрібниць.

Можна вважати, що ми — для початку -  більш-менш повно 
розкрили тему цікавості. Але Попереду чекають на нВе у£е нові й 
нові відтінки й забарвлення її, все доступніші тонкощі. Поки що 
даремно було б, наприклад, торкатися технологій “роздвоєння 
особистості” або “мислення психічними станами” — Всьому свій 
час. Пізніше ми намагатимемося набути інші методи самозаціка- 
влення, які, звичайно, не “відміняють” щойно й колись згадані.

* *  *

Слава богу, опять накануне пейзажа 
оказались глаза, и душа, и судьба, 

■ что от блеска теперешнего не слепа
посредине красот, о которых не скажешь
так, чтоб слово не стало похоже На кражу, 
чтобы в нём главный замысел не погибал, 
тот, что в виде красот дан уму, что —; сдоба 
там, где сроду о пище не слышали даже,
в той стране запредельной, чьи авторы — мы, 
избавители жизни от всяческой тьмы, 
без которой, известно, и свет несусветен...
Он поблекнет, сегодняшний блещущий день,
И ОПЯТЬ та никуда сожаленья не деть, 
и надежда жива, что не худшее встретим.
07.06.99 11.55 Киев

140

ВИВЧАЮ СЕБЕ, ЯКИЙ НАВЧАЄТЬСЯ

І* снує гарне українське прислів’я “Хто дуже 
прямкує, той дома не ночує”. Йти навпростець 

це не завжди означає рухатись найкороташм шляхом. Виявля­
ється, що ідею манівців, які насправді заощаджують час, можна 
застосувати й у нашій галузі. Так було вже у випадку перифері- 
зації, коли ми настійно рекомендували головне “відсувати вбік”, 
ніби-то віддаючи перевагу другорядному. Або на самому поча­
тку $fr радили скористатися правилом авто дидактики — нічого 
не запам’ятовувати “в лоб”.

Незаперечна особливість усеєдиної передособистості Всесві­
ту — парадоксальність. Досягати означає для людини спросто­
вувати попередній ідеал. Здійснити намір — загубити принаймні 
якусь частину ейфорії. Занурюватись в аналітичні глибини Щ 
відчувати дедалі все більшу неспроможність осягти ідеальну со- 
фійність. “Вірю, бо маю сумнів”;■*—лапідарно висловився колись 
в цьому ж смислі Блез Паскаль.

Дієвість думки, якщо брати лише локомоторну іпостась ос­
танньої, теж річ далеко не абстрактна, хоча й потребує витон­
ченості для її сприйняття; це, між іншим, означає, що майстер, 
по-перше, вміє думати потрібне, по-друге, він не робить в інте­
лектуальній сфері нічого зайвого, а, по-третє — його мислення 
в галузі майстерності насправді перетворюється на фізичні дії. 
Відстань між думкою-наміром та зовнішньо реальним рухом у 
нього майже відсутня. У просторі цього “майже” й знаходиться 
коло його турбот. Не дивно, що невіглас і помітити їх не здатен 
через їхню маленькість. Але для справжнього віртуоза якоїсь 
людської справи кількість помічених дрібничок, аналітичне ба­
гатство, важливість і вагомість миттєвого й непомітного (для не­
офіта) перетворює топологічне "нібищо" на примітний і 
неосяжний ландшафт, де знаходять потрібні соки й речовини ко­
рінці нових внутрішніх подій.

Можливо, ніде людина не відчуває саму себе мікрокосмом 
так, як на цій території' “майже”. Несшнченність процесу вдос­
коналення вражає схожістю із вічністю. Людина, яка ремествує 
творчо (homo faber creativus), набуває здатність входити в процес 
творення простору-часу, повз спостерігання розвилку навички 
дістається до розширення чуттєвого світу аж до витончено-ма- 
теріальних теренів. Вона чує переклик світів у вічності. В ній

141

народжується певність сприйняття (“певний прийом”) сутностей, 
в яких невід’ємно людське, “наше” стає (для неї) всесвітнім, все- 
часовим, крізьвиміровим. У такий спосіб відбувається благот­
ворне узагальнення макрокосмічного.

Здійснення як таке є опорною акцією в цільовому бутті. По­
чатківець, стривожений обсягом майбутнього, й надто-учень у 
відношенні до вчителя (у будь-якому вигляді) недоооцінює “ма­
лі” досягнення, велич малопомітного, його значення для зросту 
й становлення особистості. Йому важко довіритися плину влас­
ного розуму. Постійний затиск у межах керованої ним усвідом­
лено (а тому ніби й надійної) думки спричиняється до затиску 
взагалі, до чогось на кшталт ув’язнення духовного в догматичній 
в’язниці, де замість ґрат і замків — заборона бути вільним, що 
утримує надійніше, ніж метал.

Свобода не має меж, а тому є недосягненною остаточно.
ЇЇ умовність можна визначити як суб’єктивність. І насправ­

ді — ліквідувати залежність годі й мріяти, а це означає, що той, 
хто вважає себе вільним (і, зрештою, й через це таким є), має 
здійснювати вибір таких залежностей, які йому б імпонували. 
Ось і все — існування в системі залежностей, що змінюються 
безперервно у два основних способи: за рахунок творчої праці 
або ж завдяки пасивному ставленню до дійсності, ледащості ду­
ху, зміщанілості й зовнішньому аутсайдерству, поразці в житті.

Випливають на поверхню й питання про пріоритети зобов’я­
зань, “моральний бік творчого процесу'’, різноманітні перешко­
ди соціального характеру тощо. Авто дидактично налаштована 
особистість вирішує проблеми теперішнього часу ж  пов’язані з 
вічністю, а зовнішнього побутування —-'у світлі пріоритетів ду­
ховного буття, що теж є іпостассю Ш у всжому разі людсько­
го — вічного.

Дієвість думки позначається й на щільності сприйнятого часу. 
Уповільнити мить можна лише за допомогою збільшення кіль­
кості баченого, почутого, усвідомленого тощо. Це ми наважи­
мося назвати ефектом мушиного сприйняття, адже м у х а  реагує 
на зовнішні події в багато разів скоріше, ніж людина. Проте Щ 
існують майстри, що все “відразу бачать”. їх мить, звичайно, 
може бути значно просторішою, в ній можуть розташуватися 
сотні й тисячі подробиць, аби їх попередниці, оте інтегроване 
майстерністю “завжди інше, хоч і схоже”, усвідомлювалися свого 
часу. І це не просто збільшення одиниці нашого існування, а 
його внутрішнє укрупнення. Обсяг миті, щонайменшої частки 
життя, є тим, що реально впливає на поцінування його трива­
лості. Отже, рік однієї людини, ж  відомо, вряди-годи дорівнює

фактично трьом, чотирьом чи навіть більше рокам іншої. Це 
означає, що час у даному випадку вже не абстрактний, не “ме­
ханічно незалежний”, а суб’єктивний. Віншуймо ж того, хто вже 
перейшов на свою особисту систему обчислювання найдорож­
чого в світі “матеріалу”^ -  власної екзистенції. Він підтвердить, 
що умовна напруга в крізьчасовому (темпоральному) каналі 
впливає на довжину (або хоча б на відчуття довжини, що в да­
ному разі співпадає з результуючою реальністю) того відтинку, 
який Називають індивідуальним життям.

Є чимало способів підвищити дієвість думок. Ми, фактично, 
опосередковано Займалися цією проблемою постійно. З давніх- 
давен однак існує відомий і дуже конкретний спосіб, що в на­
шому випадку є напрочуд слушним. Йдеться про влаштування 
життєвого простору таким чином, щоб будь-яка мить твоєї ін­
тенсивної бадьорості так чи інакше минала на його плідному 
тлї. Речове оточення вирішує саме по собі. Прислухаймося до 
слів знаменитого японського мислителя Кенко-хосі (1283—1350): 
“Коли беремо до рук пензель, хочеться що-небудь написати; ко­
ли береш музичний інструмент, хочеться видобути з нього звук. 
Коїш береш келих, думаєш про саке; коли береш гральні кості, 
думаєш, як їх кинути”. Думки обов’язково дотикаються до справ. 
Не с т д  навіть на короткий час віддаватися негарним забавам. 
Якщо кинути короткий погляд на одну якусь фразу з учення 
мудреців, то в полі зору мимоволі потрапляє текст до й після 
неї. Буває, що завдяки цьому ми раптом виправляємо багаторі­
чну помилку. Хіба ми дізналися б про неї, коли б тепер на хвиль­
ку не прогорнули сторінки цього писання? Значить, є користь 
від такого дотикання.

А далі Кенко-хосі робить такий висновок: “Сприйняття яви­
ща й сутності його Ш це не дві абсолютно різні речі. Якщо не 
відхиляєшся від путі у зовнішніх напрямках, в тобі нестеменно 
вистигає здатність проникнення в істину” (“Нотатки з нудьги”, 
розділ СЬУІІ).

Людина прекрасна своїм інтенсивним розумовим життям. 
Проблематичність, що її глибоко хвилює, — найкраща гарантія 
її привабливості. Буває (на жаль, надто вже часто) й атрактив- 
ність злого. Шахрай здатен напружено міркувати, бути напрочуд 
винахідливим, навіть талановитим у виконанні злочинного за­
думу. Однак лише в межах позитивної культури можна розшу­
кати єдиний для всіх вихід до вічного, божественного. 
Дияволіада зовнішнього має одну надійну прикмету. Це ^ н е ­
переможна нуДьга під покрівлею метушливих спроб позбавитися 
її не зануренням в інгернальне, а за допомогою операцій на по-

143

верхні житія. В результаті з’являється хронічна нез’ясованість 
стосунків із власним Я. Помилка найчастіше полягає в тому, що 
його вважають апріорно усвідомленим і знаним. Таке невігла­
ство розповсюджене дуже широко. Й не лише в антшнтелекту- 
альних колах. Часом і досить розвинені індивідууми страждають 
од недооцінки нашої першородної латентності. Ми приречені на 
вічне висвітлення ego, на відповідання на запитання “Хто ти?”. 
Схована від самої себе людина, якій потрібне завжди чітке ба­
чення, повинна згідно зі своєю природою самовисвітлюватись. 
Ми не можемо зараз зупинятися на спробах такого “відшуку­
вання” нового себе, на матеріалізації — у знакових відповідниках 
культури Ш метафізичних явищ нашого внутрішнього життя.

Утримувати думку й взагалі мислення трохи легше, коли вони 
мають наступальний характер. Це не повинно залежати від тем­
пераменту — йдеться не про швидкість міркувань або ходу ме: 
дитації, а про зосередження на внутрішньому конфлікті, в якому 
явлена психічна сутність означування миттєвого в нас. Така до­
бра “агресивність”, що конфронтує з ледащістю, серйозно роз­
ширює й поглиблює терени .інтелектуальних зусиль, 
Незадоволеність собою відповідає наступальності мислення. 
Думка в цьому разі, наче палець музиканта, “ущільнює дотик 
до струни”, а це позначається на якості звучання самого життя.

Дуже небезпечно плутати ефективність мислення зі швидкіс­
тю. Практична сутність дієвості думки є, як це не парадоксально, 
и уповільнення в психічний стан. Якщо такого результату не до­
сягнуто, дієвість можна вважати нульовою.

Те ж саме стосується й інтенсивності И  можна напружено й 
сконцентровано міркувати, але не спромогтися досягти захвату 
(Bewunderung), завдяки якому навчаються. Мислення ж без від­
чуття особистого помудріння не є дійовим. Справжнє мислення 
завжди є сходженням, еволюціюванням. Але рух угору теж може 
мати безліч напрямків. У розвитку духовного не буває плавних 
траєкторій, одноманітного прирощування нового до вже відо­
мого. Ми відшукуємо вітаміни духовності у великих маса* ма­
теріалу. Вони ж, ці вітаміни, відрізняються від ти*, що потрібні 
нашому фізичному організмові, своєю одноразовістю. Будь-яка 
цікавість — унікальна. Двічі захопитися тотожним неможливо. 
Нам необхідно перебувати в певних станах, які інтегруються в 
любов-ісіину. В певному смислі цікавість є її елементарною ча­
сткою.

Єдиний вихід полягає в поєднанні міркування з ббразами, фор­
мально-логічного — з позбавленим каузальності, медитативним. А 
це означає, що ми невід’ємні від поезії.

144

* * *
Рятівна проблематичність у духовному житті постачає точки 

прикладання наших зусиль. Внутрішня людина просто не вміє 
“говорити” про другорядне, але з точки зору людини зовнішньої 
об’єкти її хвилювань можуть опинятися дрібницями, не вартими 
уваги. Цими “ножицями” й можна пояснити факт відмови від 
занурення в рефлексію. Особливо це стосується людей поверхо­
вих, тих, які вже давно пішли від самих себе, залишивши 
напризволяще своє Я. Це не означає повного знищення осередку 
рефлективності, адже він має іманентне кожній людській істоті 
джерело. Кудись треба дівати “воду”, яка накопичується в ду­
ховному організмі. Звичайно, це робиться за допомогою озна­
чування, йменування ірраціонального. Цей акт супроводжується 
здебільшого здивуванням, захватом, цікавістю.

Приводом для плідного філософіювання може стати будь-яке 
явище. Щ о завгодно може через уседотичність думки магічно 
з’єднатися з магістральним заняттям людини, з її професіональ­
ною майстерністю. Це, безумовно, втішає, адже стати на шлях 
такого: дійового мислення -  це просто позбутися небезпеки зга­
яти бодай частку життя. Намагатися досягти такого результату 
треба з самого початку занять автодидактикою. Це має додат­
кову користь досягнення психічної рівноваги, переживання 
радості, задоволення від ущільнення життя. Образно висловлю­
ючись, ми повинні робити постійні спроби приводити екзистен- 
ційні факти до загального знаменника культури. Отже, й 
проблематика наших духовних буднів може бути тотально при­
нагідною.
В Відчуття потрібності будь-якого аналізу підвищує інтелекту­

альний тонус, тренує винахідливість і спритність розуму, загар­
товує нашу наполегливість, робить її більш ефективною. Дуже 
практичним є при цьому постійне утримування домінантного 
психічного стану, пов’язаного з основним намаганням особис­
тості в даний період її розвитку. Автодидакт вміє усвідомлювати 
його, радіти йому, перетворювати на серйозне психічне опертя. 
Таке “чергове” тло технологічно придобне тим, що воно, існу­
ючи безперервно й інтенсивно, не дозволяє нам відволікатися 
від постійного примірювання випадковостей на актуальний стан 
речей у головній справі. Мозок, душа привчаються до створення 
транзицій, переходів, які можуть бути як завгодно довгими, ко­
ли з’єднують “випадкове” з “необхідним”, тим, що треба вико­
нати в рамцях якогось осмисленого, запланованого намагання.

145

Нагадаймо (хоча ми це вже майже зробили, поставивши в лапки 
два додатки в попередньому реченні), що по-справжньому ви­
падкового в цілеспрямованому мисленні не існує, а необхідне 
(або так зване необхідне) певною мірою є ілюзорним, бо є мета, 
що її конкретно можна поставити в межах якоїсь інтелекту аль- 
но-інвентивної1 події — ми легко переконуємося на практиці, 
як досягнене відрізняється від запланованого, ще не виконаного, 
не втіленого. Ця різниця, далебі, могла б називатися коефіцієн­
том загадковості або містичності життя людини, яка навчається. 
А якщо врахувати, що ми, в принципі, не здатні існувати не 
навчаючись (у широкому розумінні цього слов а) ̂  то й взагалі 
всього нашого життя.

У будь-якій справі ми вітаємо застосування здорового глузду . 
В мисленні сам глузд повинен подбати про себе. Є межа, через 
яку не можна переходити в жодному разі. Незважаючи на ціле­
спрямованість і тотальну замотавованість, не варто перетворю­
ватися на інструмент самовдосконалення, припиняти, так би 
мовити, звичайне життя з незаперечними пріоритетами Боже­
ственного і Людського. У відомому твердженні художника Анрі 
Матісса яскраво висловлено цю ідею: “Я віддам усе, що я нама­
лював, усі свої полотна за життя одного маленького котенята”. 
Можливо, тут є перебільшення, але акцент поставлено вірно.

Висновлюючи, завважимо, що найкраще зберігати постій­
ний баланс уваги, яку ми приділяємо зовнішньому й внутрі­
шньому світам, взагалі феноменальному й ноуменальному. До 
речі, обмежуватися лише собою безграмотно й у =технологіч­
ному відношенні. Щоправда, також як робити перекіс в інший 
бік — нехтувати інтернальним, викохувати невігластво сто­
совно власної особистості, ба навіть марнославне задоволення, 
пиху з цього приводу: мовляв, он як я собою офірую. Непогано 
вчасно нагадувати собі, що жертви з нашого боку мають бути 
якісними, інакше вони позбавлені вартості й сенсу.

На території здорового глузду факти наших чуттів і думок, 
усвідомлюючись, стають теж феноменальними Ц і як зорі вночі 
або меблі в кімнаті. Внутрішній контролер з повноваженнями 
Совісті слідкує за рівновагою в сприйнятті цього й іншого, за ди­
фузією запозиченого й власного, книжкового й побутово-щоден­
ного. Складність полягає в тому, що й сам здоровий глузд 
це не щось окреме. Він є функцією нашої культури, моральних 
властивостей, інтелектуальних можливостей тощо. Але тут нічо­
го не поробиш — треба діяти, не жахаючись від своїх помилок

1Винахідної, пов’язаної з винаходом.

Й не претендуючи на безгрішність напередодні якоїсь дії, не пе­
ретворюючи її на врочисту акцію, прояв твоєї безпомилкової ін­
туїції чи результат бездоганного розрахунку.

Тільки в гармонізації самого ставлення до життя можна за­
побігти зайвому злу, адже, як казав М. О. Бердяев, “зло є само- 
відчуженість лю дини”. У  цього ж філософа знаходимо й таку 
думку, котра звучить як висновок усього його життя (цитуємо 
в оригіналі): “По-прежнему я думаю, что самое главное — дос­
тигнуть состояния подъема и экстаза, выводящего за пределы 
обыденности, экстаза мысли, экстаза чувства. Моя всегдашняя 
цель не гармония и  порядок, а подъем и экстаз. Мир не есть 
мысль, как думают философы, посвятившие свою жизнь мысли. 
Мир есть, прежде всего и больше всего, — страсть и диалектика 
страсти. Страсть сменяется охлаждением. Обыденная действи­
тельность и есть это охлаждение, когда начинают господство­
вать интересы и  борьба за существование. Ошибочно 
противополагать страсти ^  мысль, мысль есть тоже страсть” !.

*  *  *

Ж ара. Скромна московская сирень.
И  вертится вокруг планеты имя, 
зачем-то мне до слёз необходимо, 
к а к  будто бы и так не светел день.

От этого острей желанье. Вдень 
в его иглу продленья нить, родимый, 
и пусть её сучат для нас из дыма, 
чтоб мы  в конце все превращались в тень.

Здесь правда всё, хоть вечно рядом ложь есть 
и, слава богу, в нас живёт возможность: 
нам каж ущ имся управлять дано,

преображать то вещь, то звук, то образ, 
что музы дарят нам порой, раздобрясь, 
когда глубинно сердце влюблено.
09.06.99 Москва

1Николай Бердяев “Самопознание” (М., “ДЭМ”, 1990, стор. 307).

УЧБОВИЙ СПОГАД ПРО дитинство
Загальнозвичним стало вважати найкращою добою 

кожного людського життя його початок. Завдяки 
цьому більшість із нас міркує про дитячі роки, вживаючи інто­
націю незаперечності. А втім...

У нашому первісному становленні заховано чимало жахли­
вого, а не просто неприємного. Те, що потому жартівливо роз­
повідається дітям або онукам, виконується ніби в перекладі з 
дитячої на дорослу.

Діти живуть як безсмертні. Лише так, мабуть, істота, подібна 
до нас, здатна здолати відіинок між народженням й фізичною 
зрілістю. Це одна з витівок природи, без яких й годі уявляти 
собі оце "живе життя” (В. Вересаєв). Неусвідомлення себе кінеч- 
ним, “переконаність підсвідомості” у вічності свого існування - і  
найхарактерніша риса визрівального періоду. З нею діалектично 
об’єднується й протилежна, широко відома, — бажання стати 
“великим”, вийти з-під батьківського опікування. Можна сказа­
ти, що наша окремішність набувається завдяки переходу в 
“смертні”. Такий образ тим більш доречний ще й тому, Тцб в 
певній точці визрівання всі ми гостро’ переживаємо й трагічно 
усвідомлюємо власну маленькість, незахищеність перед неосяж­
ністю Всесвіту. Ми на мить ввижаємося собі розчавленими ко­
смічним огромом, зоряною величчю й фактом мізерності, 
мікроскопічності свого тіла, своїх думок і намагань.

“Безсмертя” дитини, проте, дуже недосконале. В нього про­
ростає чимало гіркого йому. Протилежна дитячій реальність до­
рослих безперервно постачає суворе, жорстоке й гірке. Згодом 
це забувається (пам’ятаємо позитивне раніше, ніж негативне). 
Але назовсім неприємний досвід, безумовно, не зникає. Йдеться 
тут не про наслідки, що потім впливають на нашу поведінку 
протягом усього життя, а про тисячі колись таких актуальних 
прикростей, про подробиці, що їх усі ми з превеликою охотою 
викидаємо як непотріб. Тому “офіційно” вважається, що дитин­
с т в о ^  щаслива доба, що все жахливе в ньому дурниці, не варті 
уваги стиглого індивідуума.

А якщо педагогічно придивитися до того щастя, то можна 
вгледіти стільки “днів і злиднів і негоди” (В. Сосюра), стільки 
справжніх нещасть, якими аж ніяк не можна нехтувати саме в 
педагогічному ареалі наших життєвих зусиль.

Колись читав я угорською мовою твір геніального, на мій

148

погляд, Міклоша Сенткугі “Бревіарій Святого Орфея” й зустрів 
раптом такі зрозумілі мені роздуми про страхіття малечого іс­
нування. Це був нестандартний підхід. В ньому містилася речо­
вина, Що допомагає розчинити покрови традиційного ставлення 
до теми. Я й до того мислив аналогічним чином, але вперше 
зустрів таку підтримку. Плин звичного привчає нас пручатися 
при зустрічі з побаченим воістину, насправді сприйнятим.

Згадане дитинство — величезний педагогічний простір само­
ука. Формула життя для нього записується як повернення до пе­
редчуваного. Він упізнає природне, до-традиційне, до-виховане 
й, дивуючись, використовує досвід бурхливого початкового сво­
го розвитку. Адже його мета є тим чи іншим варіантом мети 
того, хто прагне просвітлення. Буддисти називають це ан-утта- 
ра-сам’яксам-бодхі. Дзен-буддисти — більш відомим нам термі­
ном саторі.
' Але яким чином згадувати таке незначуще (на недосвідчений 

чи легковажний погляд) й далеке від отої обов’язкової для нас 
“корисності”?

Без переосмислення багатьох понять це, звичайно, неможли­
во; Візьмемо, наприклад, побутове розуміння працелюбності. Хі­
ба багато з нас серйозно вважають дітей дошкільного віку, малят 
великими трудівниками? А між іншим, саме такими вони є. Про­
сто їх праця — невимушена, запланована природою, а не якоюсь 
людською установою. Ми не бачимо тут і так званої кваліфікації. 
Не знаходимо свідомо поставленої мети. Одне слово — тут ми 
маємо щось інше, що нібито не є трудовим процесом у звичай­
ному смислі. Наостанок ще завважимо, що такий процес, на по­
гляд дорослих, повинен бути емоційно обарвлений як 
обов’язок...

Розбіжність ми зараз спробуємо розтлумачити. Вона полягає 
в тому, що труд саморозвитку, праця, яку здійснює неофіт цього 
життя,5 — це ідеальна форма діяльності в будь-якій галузі й для 
дорослої людини. Якби ми вміли так працювати протягом усього 
нашого існування! Скільки проблем вирішилося б автоматично, 
скільки нещасть скасувалося б отою чудодійною силою заціка­
влення в невтомній активності, яка нам подарована природою 
на первісні витрати!

Авто дидактичне розшифровування дитинства починається з 
глибшого усвідомлення того очевидного факту, що наше вход­
ження в життя є бездоганною моделлю входження в будь-яку 
систему існування, в усі, без винятку, форми діяльності. Таке ус­
відомлення, якщо поталанить, може призвести до значних інте­
лектуально-моральних набугків. А в найліпшому випадку — й

149

до знаходження ключа від коду. Цей ключ є завжди індивіду­
альним, хоча й виготовлений природою з точнісінько такого ж 
“металу”, як і ключі всіх інших людей.

Найперша вправа спостерігання за дітьми, причому, не 
тільки за людськими, а й за дітьми наших “братів менших”. Існує 
розум природи, який не треба, за традицією попередніх десяти­
річ, плутати з інстинктами, безумовними рефлексами тощо. Є 
те, що наука поки не може “помацати”, пояснити, розділити по 
своїх шухлядах та поличках. І це зовсім не якісь там популярні 
сьогодні “таємничі явища”, а звичайнісіньке Усе з великої Літери, 
тобто Бог, Космос (що, як відомо, в перекладі з грецької означає 
“порядок”), Вищі Сили, котрі, залишаючись і насправді вищими, 
діють і в нашій земній юдолі, проявляються в абсолютно всіх 
процесах, позначаються на великому й малому. Ми не стверджу­
ємо, що такий розум є обов’язково синонімом свідомості. І де 
дуже важливо, адже наша теперішня мета - -  з’ясувати остаточно: 
як бути взагалі з розумовим'? Чи є підсвідомий або надсвідомий 
інтелект? Як, зрештою, нам зручніше вважати?..

Важко уявиш дитину, в якої не було б якогось кардинального 
інтересу. В благополучному випадку це дійсно неможливо. Спо­
стерігання за самим собою колишнім може дати надзвичайно 
цінний матеріал для вивчення своїх особистих даних, нахилів 
і — не злякаємось високого слова — призначення. Й тут потріб­
не усвідомлення того, що колись “вийшло саме собою”, ніби ав­
томатично.

Згадати треба відчуття, які були найпершими. Дрібниць в 
увертюрі життя немає. Все — надзвичайне й величезне, все впли­
ває на подальший розвиток і чомусь трапилося саме з тобою й 
саме в певний час. Необхідно вмістити свою долю в контекст 
життя, який стає відомим набагато пізніше.

Під час такого згадування непогано мати на увазі відсторо­
нене сприйняття самого себе. Психологічний акцент ми можемо 
поставиш на навмисне “суворому” сприйнятті себе в ніжному 
віці, позбавляючись, так би мовити, авточадолюбства. Спокійно 
й відчужено споглядати на загадкового малюка, яким ти колись 
був, — для початку непогана річ у боротьбі з нашим головним 
ворогом: марнославством.

Хоча б частково регенероване дитинство відразу ж починає 
працювати на підвищення інтроспективної техніки. При уваж­
ному ставленні до “списаних” відчуттів і навичок (так: саме на­
вичок) можна швидко й суттєво відновити свої погляди на 
навчання, на інтелектуальне й фізичне, на нудне й цікаве, на своє 
й чуже. Повернення до дитячих побитів, до власного конкрет-

150

ного мультисенсоризму (тобто багатоканального сприйняття сві­
ту) здатне навіть загострити притуплене часом доросле сприй­
няття до дорогоцінного хвилювання від безпосередності 
спілкування зі світом.

М. К. Реріх якось висловився відносно філософічності індій­
ського народу — “...мысль народная работает кверху». Дитячий 
менталітет відзначається аналогічною особливістю, хіба що з до­
датком іще одного прислівника: вперед. Хвилювання підлітка у 
зв’язку з майбутнім часто-густо може набувати хворобливого за­
барвлення. Взагалі, підвищена тривожність дітей стосовно того, 
що буде з ними, чого вмітимуть, які матимуть м’язи, розум, ав­
торитет, сім’ю тощо, нагадує своєрідний синдром. Навіть можна 
ризикнути і вважати, що “дитинство є нормальною патологією’’̂
З дитинства видужують. Але потім сміються над тим, як надміру 
квапилися...
с Імпресивні набутки дитячих років при ретельному вивченні 

й насправді стають покладами. Згадати себе “доісторичного” на­
прочуд корисно, але й дуже нелегко без належної інтроспектив­
ної практики. Ще важче навчитися аналізувати визначальні 
фактори уподобань, причини тих чи інших зацікавлень, все те, 
що детермінує наші вчинки зсередини, чи, може, через нашу сут­
ність — із самого Космосу.

Згодом ми набуваємо систему гальм і сховиськ, якусь тра­
диційну для нашого оточення поведінкову манеру, але все 
наше первісне, “дикунське” не зникає, а лише трансформується 
і , ; скажемо принагідно, не завжди доречно для нашого стано­
влення, “дорослого” розвитку.
V.}Досить легко навчатись у  себе самого — в ретроспективному 

баченні -г- дослідницької невтомності, дослідницького бачення 
світу взагалі. Можна дізнатись про те, яким чином з’являється 
в наших справах цікавість, в яких глибинах нашого Я треба шу- А 
кати воскресіння відчуттів, позбавлення від утоми сприймати но­
ве, за який Важіль свого внутрішнього життя необхідно хапатися, 
аби спробувати скинути ярмо повсякденної нудоти, що вона ніби 
незапобіжно оволодіває нами.

Особливо важливо аналізувати негативні явища власних на­
ших дитинств. Хоча важко надмірно цінувати й можливі резуль­
тати вивчення всього позитивного, щасливого, радісного, яке 
спіткало нас малих. Переглянути заново наші стосунки з тими, 
ким ми були, по-іншому подивитись на нібито дрібниці, вже дав­
но поціновані, огорнені жартами, принижені зверхністю й без- 
заперечністюі — наше нагальне завдання, якщо ми бажаємо 
жити на авто дидактичних засадах.

151

Поступово торується шлях до усвідомлення ірраціональності, 
що, на перший погляд, здається нонсенсом, а насправді не тільки 
існує, а й є єдиним способом достеменного мислення — в точці 
вигоряння тої чи іншої пари нами, людьми, редукованих проти­
річ. Інакше, світова річ, мислити (не міркувати) годі й мріяти.

В якомусь дуже загальному (синкретичному) вигляді ми маємо 
в дитинстві суму наших можливостей. Вони кличуть, закликають, 
ба навіть викликають на сповідальних, медитативних переклич­
ках. Цей загал передчуттів, які скоріше схожі на переконання, 
якщо не на достеменну певність, залишається на все життя таєм­
ницею для інших і для нас самих. Він є водночас і точкою опертя 
й безмежжям, в якому легко загубити орієнтири. Він має право 
називатися істотою та істиною (угорською іяґеп — Бог). З нього 
ніби випливають зрозуміння — це коли констатується чиїмось 
означуванням давно нам знайоме, відоме особливим чином, на 
дознаковому, докультурному, досвідомому рівні. Будування осо­
бистості — намагання приймати обриси ніким, крім нас, не баче­
ні. А ще —сповнюватися тільки нам притаманним світлом, котре 
було на початку Словом — Логосом. І обриси, й світло самоство- 
рилися в дитинстві.

Те, що ми намагаємося висловити зараз, потребує порівнян­
ня. Ось воно: життя — це великий день, а дитинство — його 
ранок. І як уранці ми відчуваємо, яким же буде майбутній день, 
так і в дитинстві ми в якийсь невідомий спосіб здогадуємось, 
яким буде життя. Щоправда, ми не часто враховуємо нібито “за­
бобонні” передчуття: Але проскопія, передбачення наших намі­
рів, реально існує. Корінці її з’являються неймовірно рано. 
Гіпотетично стверджую, що ми з ними народжуємося в контексті 
глобальних потреб всього нашого роду. Еволюція діє не десь 
осторонь. Вона функціонує безпосередньо в кожному з нас й ві­
дразу в усіх. Розвиток загалу складається з розвитків окремих 
індивідів. Культура є частиною вищої природи. Вилучати куль­
туру з еволюційного процесу Землі очевидна помилка, якої 
ми часто механічно припускаємося. Хоча й у масштабах космі­
чних є теж свої “дні” й “вечори” (згадаймо “Махабхарату”)...

Отже, роздуми на тему “вранішній настрій твого життя” здат­
ні допомогти розібратись у собі. А подеколи й повернути свіжу 
“вранішність”, зробиш її чинником дорослого повсякдення. Ад­
же заразливість згадки — відомий факт. А коли згадка підкріп­
лена ще й аналізом, розумінням, пізнанням якогось психічного 
механізму певних влаштованих самою природою інтелектуаль­
них явищ, то виникає паже бажання негайно використати за­
гублене по дорозі в світ дорослих. Тут знову й знову дивуєшся

152

важливості дрібниць, які таку значну роль відіграють взагалі в 
житті, а у дітей мають часто додаткове (проте — головне, а не 
другорядне) психологічне значення, набувають рис тотемносгі, 
одухотворяються, перетворюються на друзів, здатних іноді стати 
й суперниками живих. Це й є основна “кафедральна” особливість 
університету нашого дитинства. Уявлена реальність визначає все 
існування дитини, адже для неї уявне — також і те, що, як ка­
жуть, є об’єктивною реальністю: і речі, що оточують нас, і люди, 
і навіть власні батьки. Це відбувається в сприйнятті та уяві. Це 
стає справжнім живим фактом дійсності, коли переривчасто (ди­
скретно) триває як хвилююча обставина (а на дискретність ми 
приречені).

Провіденціальність дитинства вражає й непідготованого спо­
стерігача. Проте бідкання щодо нездійсненого, хоча й передчу­
ваного, — звичайна річ у нашому побуті. Ми дотепно знаходимо 
тисячі й тисячі причин і приводів звинувачувати обставини, “по­
ганих” людей, несприятливі роки. Схильність до панікування за­
важає правильно оцінювати обставини й можливості. Діє 
психологічний закон нехай несправжньої, але у відчутті все ж 
екстремальної ситуації. Це схоже на ті випадки, коли мандрів­
ники, що потрапили в біду, гинуть від голоду набагато раніше, 
ніж закінчуються запаси продуктів.

Аналітик дитинства переконується, що головною перешко­
дою нормального духовного розвитку є об’єктивація. Відчуже­
ність від позитивної дитячості прямо пропорційна відстороне- 
ності від самого себе. Причому навіть і сама дитячість може пе­
ретворюватися на інфантилізм, якщо її трактувати й практикува­
ти зовнішньо-об’єктивовано, вдаючи свіжість сприйняття, 
награючи зацікавленість тощо. Справа ж у тому, що дорослий 
може блискуче користуватися відродженим апаратом дитячого 
світосприймання на іншому рівні, який неодмінно збалансовуєть- 
ся культурою, духовним досвідом. Негативне ставлення до інфан­
тилізму, що був у нашій країні широко розповсюджений протягом 
багатьох “ііпноїдальних” років, від торгує від педагогічних занять 
справжньою психологічною скарбницею свого власного початко­
вого життя. До речі, і в цьому разі ми маємо справу з грандіозною 
соціальною об’єктивацією!

Деякі набутки дитинства загублюються через відсутність сво­
єчасного використання навичок та їх “дорослого” усвідомлення. 
Так, наприклад, ті, хто у віці 3-5 років легко спілкувався якоюсь 
іноземною мовою, через певний термін перебування в іншому 
Мовному оточенні назавжди втрачають цінне набуте вміння. Тра­
диційно вважається, що така втрата невиліковна, а це народжує

153

чималу прикрість й збільшує довгий ланцюг наших безпорадно- 
стей ще на одну неоковирну й важку ланку. Але знайомому хоча 
б з основами наших принципів варто спробувати регенерувати 
колишню майстерність, нібито назавжди втрачене. А в разі, як 
ми кажемо, пафосного ставлення й глибшого занурення в авто- 
дидактику можна піти далі, обігнати самого себе, викликавши 
на змагання того, кому все вдалося буцімто між іншим, без сві­
домих зусиль. Можливості відновлення навичок за допомогою 
автодидактики — одна з її найяскравіших прикладних граней і 
водночас один із найміцніших зв’язків з практикою “безмежного 
навчання”.

Основний шлях до дитячої країни з пересувним кордоном у 
вічно невизначеному просторі нашого дослідження 5 невтомне 
усвідомлення. Випадкові згадки, безсистемні пошуки, нарцисти- 
чне самокопання “зі сльозою” дають, звичайно, набагато менше 
користі. Рекомендація могла б бути простою: завжди намагатися 
шукати аналогію, "архетип ” у  далекому минулому, перетворення 
його на близьке, ,1настільне". Дитинство повинно бути завжди 
підручним. В ньому — як в універсальному несесері — є будь-які 
інструменти. Проте відшукати саме зараз потрібшш та доступ­
ний для маніпуляцій — технічно нелегка справа. Й непліддя че­
кає кожного, хто робитиме це позіхаючи або нерегулярно. Все 
наше життя є розгортанням моменту дитинства. Дорослі пара­
лелі першої нашої лінії життєвого досвіду належним чином за­
штриховують малюнок нашого існування. Один із головних 
типів штрихів — концентричні кола. Наші вміння й побити зро­
стають, як дерева, на їх зрізах ми бачимо вічні кільця, хоча роки 
тут зовсім інші, зовсім невідповідні хронологічним земним, в 
яких здійснюється літочислення.

Дитинство ■— завжди тепер і завжди до Різдва Христового. 
В ньому міститься історія людства. Воно *31. дивовижний літопис, 
зафіксований рунами — карбами Божественного походження. И 
дійсно щось надприродне, дивовижне відчуває уважний учень 
самого себе, коли робить спробу вичитувати поради в тому не­
вичерпному літописі, в якому записане й майбутнє.

Дозволимо ще одне макропорівняння, яке, можливо, допо­
може вточниш наше розуміння проблеми, що зараз стоїть перед 
нами. Дитинство є, образно висловлюючись, Сходом, а дорос­
лість — Заходом. Маємо на увазі, язе розуміє, безперечно, ува­
жний читач, подвійне значення: перше, астрономічне, й друге, 
філософсько-психологічне. Й насправді: дитяче мислення має 
правомізкову акцентуацію, спирається на образно-інтуїтивну 
сферу; доросла людина європейського гатунку мислить, або на-

154

вагається мислити, довіряючи виключно каузальним (причин­
ним) зв’язкам, в нові часи віддаючи перевагу раціональному, ди­
скурсивно -логічному. Східність дитинства підтверджується й 
типом внутрішньої (а в психологічному плані й зовнішньої) по­
ведінки. Виходить, що ми можемо, не рухаючись з місця, миттєво 
переміщуватися в інший духовний ареал, де все юне людство 
користується однією для всього Всесвіту принциповою схемою 
стосунків, де не панує об’єктивація, де все робиться заради ці­
кавості.

Проникнення в секрети дитинства може згодом результувати й 
у дуже корисну рису характеру — вміння починати спочатку будь- 
яку справу, або, як кажуть, “усе”. Це надзвичайно зміцнює особи­
стість, дарує багато переваг перед тим, хто припускається типової 
помилки, вважаючи, що можна досягти остаточної досконалості.

Незаперечним також є суто прагматичне значення внутріш­
ньої поведінки такого гатунку. Спектр її застосування й насп­
равді неосяжний п-гн; від дошкільної педагогіки до бізнесу. 
Достеменна переконаність у нескінченності зростання нашої май­
стерності, себто, фактично, вміння щодня починати спочатку, го­
товність без зайвого хвилювання “списати” досягнення, навіть 
велике, — це незамінний моральний фактор людського існування. 
Одночасно це й  свідчення про адекватність мислення, бо такий спо­
сіб поцінування наших безмежних можливостей відповідає дійсно­
сті. Протилежна позиція, як ми бачимо, перетворює людину на 
безпорадну, на менш здібну, на позбавлену постійного ешузіазму, 
притаманного по-справжньому культурним особистостям, що ні­
коли, ні за  яких обставин не звинувачують нікого й нічого, крім 
себе, в своїх педагогічних або навіть просто житєвих негараздах. 
Легковажне ставлення до власного досягнення, самоіронію, здо­
рове відсторонене бачення “свого” теж можна спостерігати в 
скарбниці дитинства.

Рано чи пізно кожен із нас усвідомлює початок життя як 
“temps perdu”1, але справа не доходить до глибин прустівської 
ностальгії, що примушувала класика аналізувати давно минуле, 
знов його переживаючи, зі зворушливістю відтворюючи колиш­
ній захват і неповерненку свіжість сприйняття. А між іншим, ре­
флексія, яка стає в цей час зрілою, може стати великою 
допоміжницею в нашому інтелектуально-духовному житті, якщо 
ставитися до власного минулого як до міїгі-історичного. Втра­
чене в цьому випадку обертається на придбане. Усвідомлення в 
процесі називання того, що скоїлось колись, якими б скромними

1Втрачений час

не здавалися й насправді не надто значні події, може глибоко 
нас хвилювати. Таке згадування “милих подробиць”, які трива­
лий час зберігаються нами без назви, вражає міцністю тяжіння 
до певних явищ і людей, атрактивністю (привабливістю) деяких 
ароматів, облич, обставин життя, тембрів голосу, кольорів, ле­
літок на рожевих екранах примружених на осонні вій, зіркових 
виблисків якогось смітникового мізерного залишка звичайної 
пляшки. Дрібниці, дрібниці, дрібниці, що були першими причи­
нами здивування красою цього неймовірного світу, його видо­
вищною різноманітністю.

Лікування свого способу життя цілком дорослий автодидакт 
може починати з учбового спогаду про своє дитинство. Діаг­
ноз — які б не були тонкощі патології — як правило, можна 
визначити словом “об’єктивація”. Тяжке захворювання на від­
чуження від самото себе, персональна алієнація, з’являється на 
тлі недовіри до своїх власних почуттів, внутрішнього розбрату, 
в якому сам господар не освідчується собі, бо запобігає спові- 
дальності (що, мовляв, “відволікає від справ”) і виключає зі свого 
щільно спланованого щодення якісь наймінімальніші можливо­
сті спішування зі своєю сутністю» А що стосується навчання, то 
винуватцем, зрозуміло, є вивчення предмета у відстороненому 
вигляді, а не пізнання самого себе за допомогою потрібного нам 
учбового матеріалу.

Авто дидактика (мається на увазі наша парадигма, а також 
методологія) є єдиним засобом запобігти катастрофі. Людина не 
захворює на об’єктивацію, якщо використовує бодай основні 
ідеї авто дидактики, що їх, як свідчить практика,4діти сприйма­
ють з великою насолодою. Педагогіка примусу й '‘об’єктивного 
результату будь-що” їм, очевидно, не до вподоби. Інстинктивне 
відштовхування принизливого для суб’єкта ставлення є харак­
терною рисою поведінки дітей. Вряди-годи це закінчується не­
навистю до навчання. Одер жав лена педагогіка позбавляє школу 
необхідного персоналістського забарвлення. Явище це, на жаль, 
всесвітнього масштабу. Автодидактика, тобто само-освіта, має 
сказати своє слово в ЮСІ столітті. Педагогічна (чи, може, краще 
сказати: антипедагогічна) дегуманізація дитинства настільки ши­
роко побутує, що здається нормальним явищем... Середньовічне 
пригноблення особистості є поширеним явищем у всіх країнах 
світу. На зміну фізичним знущанням над тілом учня прийшли 
покарання душі. Пригноблений суб’єкт є зручним для держав­
ності старого типу, але не пасуватиме в нових умовах суб’єктив­
ного етатизму, що буде відповідати •£$ й це провіденціальне 
явище гуманістичним засадам майбутнього суспільства, яке

156

можна сміливо називати всесвітнім (індивід і зінтегрована люд­
ськість являють собою два екстремуми діалектичної спільності). 
tj Кинута напризволяще внутрішня людина мимовільно стає 

знаряддям “вендети” нашої природної сутності. Ця помста має 
безліч форм, але всі її різновиди пов’язані з тим, що ми живемо 
не своє життя, що ми не здійснилися в чомусь найважливішому 
й, мабуть, погіршуючи цей світ, в який повинні були внести свою 
частку творчих зусиль , частку, яка могла бути згармонізованою 
з іншими — далекими й близькими в часі й просторі. Внутрішня 
людина, інтернальна особистість, є в нашому відчутті дорослою 
в дитинстві й дитиною в зрілому віці. Насправді, ж вона незмінна 
в таємничій наджиттєвості, надподійності, в зв’язку з філогене­
тичною трансляцією особливостей нашого роду й щ  для пози­
тивної науки поки що гіпотетично — з іншими вимірами буття, 
доступними лише нашим під- й надсвідомостям. Тільки внутрі­
шня людина здатна впливати на фізику метафізично — саме та­
ким оксюмороном, здається, можна прокоментувати нашу 
спантеличеність у творчих станах, коли оречевлюється уявне й 
побутовий здоровий глузд терпить поразку, трансформуючись у 
більш досконалу форму осмислення достеменної реальності. І 
тут дитячі архетипи стають у безлічі нагод для філософа й просто 
людини, яка інтенсивно живе духовним життям. Реальність ди­
тини набагато ширша за дорослу. Цікаво провести паралель між 
дорослістю й епохою “просвіти” в Європі, коли за М. Бердяев им, 
“ограниченный и самонадеянный человеческий разум ставит се­
бя выше тайн бытия” 1. До речі, взагалі дитинство кожного ін­
дивіда непогано розглядати не тільки в світлі еволюційної теорії', 
згадуючи про відому всім незапобіжність проходження всіх ета­
пів біологічного розвитку в стислі терміни пренатального пері­
оду кожною з людських істот.

На особливу увагу заслуговує наша колишня поведінка під 
час ігор. Наші природні дані з роками змінюються нами ж са­
мими. Ми, наприклад, навчаємося або намагаємося навчитися 
не реагувати спонтанно на події й явища, не бути надто драті­
вливими, приховувати неприємні для когось почуття, якщо це 
загрожує порушенням “нормальної” течії житія. Остаточне при­
гнічення природної властивості, однак, не завжди є благом. Ми 
наполягаємо на трансформуванні вади в перевагу, в корисну для 
якоїсь діяльності рису. Отже, треба переглядати забуті сторінки, 
згадувати, як гралося тобі, як почувалося в добу, коли виявля­
лася справжня твоя природа.

1Николай Бердяев “Смысл истории” (М., “Мысль”, 1990, стор, 7).

157

Дитина бажає ввійти в культуру, що означає придбання клі­
ше, якими користуються дорослі. Очевидно, можна легко відіб­
рати позитивні вектори уподобань або потурбуватися про те, 
щоб не залишився поза увагою жодний негативний нахил, кот­
рим тебе нагородила природа. Вже сама така акцентованість є 
на перший випадок непоганим інструментом. Адже вона наро­
джує енергію, в чому неважко переконатися. З’ясування лакун, 
які ми носимо в собі вряда-годи протягом усього життя, теж дає 
творчий імпульс тому, хто серйозно займається самовтіленням, 
тобто здійсненням провіденціального наміру, не завжди, на 
жаль, усвідомленого з оптимальною яскравістю.

Праця над аналізом кліше, засвоєних в дитинстві, може почи­
натися пошуком ключових слів та виразів, япсі з ними пов’язані. 
Важливо тут звернути увагу на емоційну валентність нашої перві­
сної фразеології, на особливості вимови й ритму синтагм, на час­
тоту вжитку їх (узус) у певних ситуаціях, себто на 
сощально-психологічний контекст тощо. Зворотній зв’язок між сло­
вом, яке становиш часто (але не завжди!) головний складник у ме­
ханізмі трансляції культури, — взагалі цікава тема для роздумів 
і досліджень. І ясно, що витоки цієї теми — таємниця Логоса, 
який, за словом Писання, був на початку.

Власне, він, Логос і логос, залишається на початку ненастан­
но, якщо людина продовжує духовне існування. Вжитий-перев- 
житий знак перетворюється на мотлох, навіть друге чи будь-яке 
наступне користування ним вимагає Ш? в ареалі духовного^ 
іншого його розуміння, оновлення, тотожного фактичній заміні 
його, хоч він для невігласа залишається незаперечно тим самим 
незмінним. Але не будемо заглиблюватись у цю тему й повер­
немось до словесно-почуттєвого базису, який вибудовується саме 
в дитинстві й від якого залежать (для багатьох — неочікувано 
великою мірою) вся майбутня внутрішня поведінка, народження 
інтимних імпульсів, симпатії й антипатії, причини естетичних й 
стосункових “маленьких прикростей нерозуміння”, неприйняття. 
Більшість наших уподобань народжується вранці нашого життя 
і, якщо, на наш погляд, потрібна корекція дорослого смаку й 
існує загроза появи снобістського поводження, без “хірургічного 
втручання” в першоджерело, в підвалини виправити справу не­
можливо. Треба йти через зрозуміння умов, в яких формувалися 
ті чи інші реакції, й дороговказом найчастіше буває саме клю­
чова фразеологія.

Звички й забобони, засвоєні в дитячі роки, як відомо, вико­
ренити якщо й можливо, то з превеликими витратами енергії, 
що здається не завжди доцільним. До речі, вони й самі ■*№сво-

158

єрідні акумулятори родової енергетики, що є ще одним аргумен­
том проти їх “лобового” знищення. Проте залишити їх недотор­
каними також було б помилкою. Отже, треба прикласти певні 
зусилля, метою яких є зміна психологічної пози, сформованої 
колись цілком стихійно. Усвідомлення суперстихійних переко­
нань як таких повинно проходити ніби їх нове привласнення, 
що схоже на переміну знаку^д- якщо до цього ми були пасив­
ними носіями якихось неправильних й часто чудернацьких пе­
реконань, тобто вони володіли й підсвідомо керували нами, то 
тепер ми перетворюємося на їх господарів, здатних іноді вико­
ристовувати їх у позитивному значенні, незважаючи на їхню по­
милковість (так, наприклад, ми користуємося висловами типу 
“сонце сходить і заходить” або навіть ĝj- коли розмовляти на 
строго науковому рівні — евклідовою геометрією, що нехтує ви­
кривленням простору, яке, зрозуміло, в людському побуті є дуже 
малим).

Дитина в нас повинна ставати поступово все більшим нашим 
другом. Презирливе ставлення до неї психологічно невиправда­
не. Найліпше^г це завжди відчувати її, давати їй “висловитися”, 
з повагою ставитися до її невмирущих емоцій, які ми, стаючи 
дорослими (й це, власне кажучи, було в цій справі далеко не 
другорядним) навчалися заховувати від інших, а подеколи й від 
себе... Поведінка дорослого нагадує палімпсест — старе полот­
но, замальоване, але не знищене. Картину, яку вже ніхто не ба­
чить, сприймає наше внутрішнє око. Ми цінуємо й любимо ц. 
Вона сповнена безліччю подробиць, які згодом природа приму­
шує роздивлятися через збільшуване скло віку. Ніколи не можна 
зректися впливу зображеного на ній. А також ^  заперечувати, 
що це nature vivante J, а не nature morte.

Не бажаючи виглядати інфантильним, дорослий надто зати­
скає в собі дитяче, надто цензурує його. Він соромиться всього, 
що відхиляється від уявної моделі його особистості, ховаючись 
за машкарою звичаїв й типової поведінки, прийнятих оточенням, 
в якому він існує, адаптованих культурою (яка може бути “без­
культур’ям” у побутовому значенні, тобто антикультурою, але 
залишається системою кліше навіть у самому негативному, з на­
шої точки зору, вигляді). Фактично, це є запобігання самому 
собі, найнебезпечніша для психіки дія, котра при повторенні 
призводить до внутрішнього безладдя, розбрату інтернального 
й екстернального, трагічних для кожного індивіда енергетичних 
втрат.

1Жива натура (фр.)

169

Енергія дитинства найчастіше знищується нами через незнан­
ня закону, згідно з яким жива енергія, яка не використовується, 
поступово зникає, й навпаки — позитивні витрати (на “добрі 
справи”) сприяють її нарощуванню. Згадаймо, скільки злочинів 
проти нашої юної невгамовності скоювали ми, коли ставали со­
лідними “тітками й дядьками!” Скільки разів загальмовували ті­
ло й душу, яким безсоромно баглося відчайдушної біганини в 
найнеслушніших для того умовах! Забобонні заборони, табуйо- 
ванісгь заради “благополуччя” позбавляють нас багато чого, але 
головне — років, повних творчості, інспірованої дитячою нас­
нагою, використать яку не вистачає вміння й просто здорового 
глузду. Майбутнє життя скорочується через негосподарське ста­
влення до колишнього власного життя.

Східае поняття “порожня рука” як таке, що символізує незати- 
слісіь і доречність усіх необхідних м’язових і духовних напружень, 
пасує, на наш погляд, і до визначення дитинства. Кожний з нас 
взагалі згадує свій ще “нецивілізований” період життя як благос­
ловенно розкутий. Як же корисно дорослому застосовувати в сво­
єму застресованому існуванні вже, як виявляється, давно готові 
відчуття, що можуть правити за психологічні орієнтири або — в 
конкретно-ситуативному вигляді І Р  за психологічні пози! “Поро­
жня рука” дитинства добре виглядає й у контексті західної куль­
тури, адже “блаженні ниці духом”...

Таке переосмислення тим більш слушне, бо в цьому разі ак­
центується ефект неутримування знань, навіть намагання позба­
витися від них (“ницість” Щ  як постійна готовність прийняти 
благословіння божественного розуму). Додамо при цій нагоді, 
що такий парадоксальний спосіб навчання може легко призвести 
саме до розкутості, стерти з психіки отруйний шар марнослав­
ства. Від знань залишається своєрідний “вітамін когнітивності” , 
завдяки йому вони за певних умов можуть бути поновлені про­
тягом короткого часу, наново передумані, переконструйовані, 
освіжені, підсилені набутим досвідом.

Для нас є дуже цікавим і те, що дитяче абстрагування майже 
цілком індивідуальне, й входження в культуру, очевидно, має 
бути нерозривним із засвоєнням абстрактного як такого в знаках 
тої чи іншої культурної традиції або паралельно двох чи трьох 
традицій (як наприклад, в Китаї, Японії та багатьох інших кра­
їнах Далекого Сходу). Найгіршою помилкою є вперте заперечу­
вання абстрактного мислення у дітей, як це тривалий час робили 
психологи. Врешті-решт це означає відсутність дитячого мислен­
ня взагалі, що є нонсенсом. Знакові структури початку життя 
заслуговують на увагу й пильність хоча б через те, що вони ма-

ю іь великий вплив на інтелектуальне життя в дорослому віці. 
Детонації понять формуються значною мірою ще тоді, коли вони 
починають входити в несвідомий узус, тобто вживаються авто­
матично у відповідних контекстуальних умовах. Протягом усьо­
го нашого існування ми не здатні ані зректися всіх забарвлень 
смислу вживаних слів, ані повністю ревізувати надбане в ран­
ньому віці.

Отже, ми залежимо від нашого дитинства! Єдиний вихід — 
усвідомити різноманітні прояви цієї залежності. Щоправда, до- 
конаності -ртіВ цьому відношенні досягти неможливо, й нам 
залишається задовольнитися самим процесом вивчення цієї 
проблеми. Такий інфантологічний підхід робить нашу рефлексію 
творчо зарядженою, креативною, корисною для цілком конкрет­
них занять навичками й вміннями. Скасувати такі стосунки з 
самим собою, наприклад, під впливом по-іншому налаштовано­
го соціуму, переконаного в незаперечній цінності зрілості, — ве­
лика помилка. Саме вистиглість особистості є результатом 
тривалої аналітичної праці над темою, яку ми щойно визначили. 
Хвилювання дитинства мають не відмирати, як це коїться зви­
чайно, а протягом всього життя бути живими зразками педаго­
гічних захоплень (згадаймо Bewunderung Гадамера). Викликати 
в собі свої колишні свіжі почуття може бути корисно для будь- 
якої доброї справи.

Дитинство є загадкою, гідною уваги дорослих. Зарозумілість 
у відношенні до нього, зверхнє ставлення до “розгардіяшу сти­
хійності”, нібито дурниць, якими наполегливо займався наш іще 
не міцний інтелект — грішні речі, адже вони відсторонюють нас 
від сповідальності, якою взагалі треба користуватися як голов­
ною інтонацією невгамовних міркувань. У такий спосіб ми змен­
шуємо наш розумовий потенціал: менше сповідальності - 
значить, менше глибинної чесності, що необхідна для елемен­
тарної розумової операції.

Чесність може бути загостреною або пасивною, й задоволь­
нятися другим її варіантом не є кращим виходом для самороз­
витку особистості. Наш власний колишній потяг до абсолютної 
справедливості, максималістські обіцянки самому собі обов’яз­
ково згодом захищати країну дітей від нечуйностей зачерствілих 
дорослих — все це теж поверхи уявної школи, де нам допомо­
жуть невмирущі хвилювання й прикрості, образи й неперевер­
шено осяйні хвильки щастя. Там ми легко знайдемо зразок для 
наслідування, задивляючись у власну, ще зовсім не закаламучену 
досвідом душу. Щ оправда, — й це треба вже давно підкресли­
ти — ясний світ дожиттєвого (тобто досвідного) періоду відзна-

161

чається екзистенційною безпорадністю, неможливістю існувати 
без опікування з боку досвідченішого супутника. Але ця триві­
альна обставина потрібна нам для розвитку оригінальної думки 
про рух до тієї ж ясності, який повинна здійснити особистість, 
набуваючи досвід, “забруднюючись” негативними відчуттями. 
Ми йдемо все життя до розшифрування синкретичного змісту 
дитинства й поступово оволодіваємо (в разі наполегливості й 
везіння) втраченим світлом. Отже, “повернення” можливе лише 
як винагорода за власний розвиток та його усвідомлення.

Серед таємниць дитинства — й таємниця дитячого захвату. 
Педагог-природа добре поставила справу! Адже пояснювати це 
явище лише цілковитою новітністю усього, з чим ми змалку сти­
каємося, було б наївним — пізніше нас не хвилюють, бува, й 
значні відкриття. Непереконливо виглядає також і аргументу­
вання “свіжістю життєвих сил” (у зрілому віці вітальна потуж­
ність незрівнянно більша). До певного часу нас виховує особисто 
Природа... але вона діє в специфічному ареалі людської культу­
ри. Мауглі в дійсності не може існувати. Апріорна педагогіка 
дитинства являє собою справжню дивовижу, справді грандіозне 
видовище, котрим лицарі авто дидактики повинні не тільки ми­
луватися...

* * *
Незосередженість у дітей часто пов’язана з особливим проя­

вом людської природи —^споглядальністю. Ми, звичайно, тав­
руємо цей прояв як гостро негативний, наполягаючи на 
володінні власною увагою, керованою концентрацією розумових 
сил, їх довільним використанням тощо. Але якщо подумки по­
вернутися в реально неповерненні роки, то ми поступово пере­
конаємося, що наш нахил до споглядальності — цінне явище, яке 
зовсім не треба ншцига, а навпаки, старатися розвинути до стадії 
заплющеного спостерігання; тут воно досягається не за допомогою 
згвалтування власних бажань — саме вони сприяють невідривній 
аналітичній праці. Зрештою, ми доходимо висновку, що дитяча не­
уважність — не така вже примітивна річ, що в якихось теперішніх 
наших чуттях існують прошарки, які іннервовані майже в інобутті, 
десь у добу не завжди благополучних у психічному відношенні “без­
предметних медитацій”. Це толі ми демонстрували повне ейдетичне 
злиття з тим, що собі уявляли. Це тоді ми мучилися безіменням та 
страждали від недорікуваності. Це тоді хтось із нас, може, прися­
гався колись назвати такі прекрасні тонкощі, які чомусь не обхо­
дять дорослих...

162

Уважний автодидакт не залишить поза увагою всю спогля­
дальну цілісність свого дитинства, йому цікаві власні спроби до­
сліджувати світ, намагаючись зв’язати в певні групи сприйняті 
окремішності. Автодидакт помітить, що він ніби до чогось ішов 
своїм контемплативним шляхом, роздивляючись на певні речі, 
й результатом цієї дії, розгорнутої у часі на чималий проміжок, 
був певний загал чуттєдумок, Гееій^-Июі^іііз. Цей загал нако­
пичувався не випадково (хоча так здається на перший погляд), 
а закономірно -трпід впливом ланцюгового з’явлення неповтор­
них актуалізованих зацікавлень. У цій точці буття ми спостері­
гаємо злиття соціально-культурного з біологічним. Саме в ній 
навіть оку, озброєному лише одним здоровим глуздом, можна 
забачити якщо не сяйво провіденціальності, то хоча б її лелітки. 
Споглядальність (контемплативність) в даному випадку є її зна­
ряддям. Людина одержує тендітний, прихований в глибинах її 
підсвідомості, наче лава у вулкані, дороговказ. Зламати його на­
магаються й школа, й суспільство. І як тут не згадати великого 
українського філософа Г. Сковороду, який ще 1774 року висунув 
концепцію спорідненої (“сродної”) праці! !. Перекликаючись із 
В. Гьоте, він стверджує: “Самое переднее крильцо и преддверіє, 
вводящее в пагубу, и самая начальная замашка, будьто букварь, 
обучающій нас быть супостатами богу, есть сія:

A. Входить в несродную стать.
Б. Несть должность, природе противну.
B. Обучаться, к чему не рожден.
Г. Дружить с теми, к коим не рожден” К
Завважимо, що слово “стать” треба розуміти, як “лад” або 

“порядок” (за Вол. Далем), а також висловимо застереження на 
адресу надто квапливих читачів: одноразове прочитання може 
виявитися некоректним.

Первісна споглядальність кожного з нас, якщо вона піддана 
серйозному педагогічному аналізові, здатна врятувати від “пагуби” 
й перетворення на “супостатів богу”. Згадування споглядальних ста­
нів, внутрішня поведінка, наші засоби в ранньому віці, уподобан­
ня — все це перший крок в цій корисній акції, що, в принципі, 
нескінченна, адже якщо можна вичерпати матеріал (й це теж неп­
рав допо бідно), то невичерпними є точки зору, типи маніпуляцій 
(операціональність), способи асоціювання тощо. Нібиго-інфор- 
маційні-дурниці, про які згадувалось із ніяковістю (якщо взагалі 
згадувалось), трансформуються на чудові лабораторні знахідки.

1 “Разговор, называемый алфавит или Букварь мира” - в книзі “Григорій
Сковорода” (Київ, “Наукова думка”, 1983, стор. 200—250).

163

Таким чином ми одержуємо додаткову енергію — через захоплен­
ня й здивування, завдяки корисним відомостям, одержаним про 
себе в самому собі. Шліфується й інтроспективна техніка, відрод­
жується ейдетична спроможність, котра у дітей є “ознакою віку”. 
Тим, хто розпочав таку працю, здаються згодом навіть великим 
непорозумінням їхні аналітичні звички, що передували новим, 
щойно надбаним. Мислення стає більш еластичним, інтелекту­
альний апарат мимоволі налаштовується на хвилю колись загуб­
леної суб’єктивації. Все частіше в сприйнятті будь-яких явищ (а 
передусім — абстрактних) бере можливу участь увесь загал від­
чуттів (“хочеться помацати рукою, понюхати, лизнути тощо”). 
Ясно, що таке відродження відмерлого інструментарію викликає 
різноманітні наміри, ідеї, порівняння й т. ін., значно пожвавлюю­
чи наше духовне життя.

Багато помилок в оцінках духовності дорослого припускає­
мося ми, ідеалізуючи його “чисте сумління”, що, за влучним ви­
значенням А. Швейцера, є “винаходом диявола”. І тут у 
щонайсприятливіпгій нагоді опиняється ретельне згадування нашої 
дитячої “безгрішності”, оцінка питомої ваги якоїсь забутої (через 
її незначність для дорослого) провини, щедре іннервування всього 
життя загостреним чуттям справедливості. Згодом ми легко висно- 
влюємо (про себе або про тих, кого добре знали в дитячі роки), 
що цнотливість й ангелоподібність наша на початку життя тра­
диційно перебільшується, але реально існує в багатьох випадках 
те, що можна б назвати відсутністю або ж наявністю практики 
самозвинувачення, самопрощення, самосповідальності. В заб­
рудненому просторі дорослого космосу нині спокійно зневажа­
ється інфантильність, ба навіть хворобливість (іпохондрія) того, 
хто ніби надміру (якби це було можливо!) займається совістю.

Всім нам притаманне й вроджене благоговіння перед життям 
(також швейцерівський вираз: в оригіналі — Ehrfurcht vor dem 
Leben), його абсолютизація, наївна віра у власне безсмертя... 
Минають роки, ми без особливої тривоги признаємося самі собі 
в певному цинізмі по відношенню до нашого буття, бо ж ми 
буцімто “знаємо життя”. Ми затоптуємо в багно щоденщини до­
рогоцінний квіт захвату загадковістю й довічною непередбаче- 
ніспо людського існування. Нам здебільшого не таланить, і ми 
захворюємо на тяжку екзистенціальну хворобу. Цинічні мудра- 
гелі автоматично загублюють енергію аналітичності. Адже вони 
вже розібралися, їм “вже відомо” й таке інше. За таку зарозумі­
лість їх чекає помста —• опримітивлення внутрішнього життя, 
аутсавдерське становище в саморозвитку й зрештою ,,тгг в куль­
турі. Відсутність пієтету до власного існування як до частки не­

збагненного макробутгя призводить до низького рівня “оволо­
діння життям”. Ця ідея може були проілюстрована виразом од­
ного фортепіанного маестро (Г. Нейгауза): Треба самому 
володіти роялем, а не дозволяти йому володіти собою. Але тіль­
ки любов, достеменно глибока, може творити потрібну потенцію 
оволодіння. Діалектика тут майже побутова д о  ніжність народ­
жує силу, яка без неї перетворилася б на грубощі. Стихія інтуї­
тивного поважання Великого Життя є психічним складником 
кожного дитинства. Раціоналізм дорослих зводить нанівець 
енергію захвату й шанування. Ознакою дорослості (хочеться взя­
ти в лапки це слово) навіть вважається байдужість “бувалої лю­
дини”. Й зрозуміло, той, хто свідомо й несвідомо бажає стати 
“великим”, соромиться здивованості, починає вдавати всезнай­
ство, досвідченість, обізнаність, наслідком яких нібито повинні 
бути обридливість та неувага.

Слушною для нашої теми є педагогічна порада Е.-Л. Войнич 
(“Будьмо вірними мріям своєї юності”), адже романтизм стано­
влення особистості безпосередньо пов’язаний із відчуттям хра- 
мовості життя — в тій чи іншій мірі. Завдання кожної культурної 
людини, кожного справжнього автодидакта — не дозволяти 
старіти власному світосприйманню та, звичайна річ, покинути 
назавжди свої дитячі “старування”. Тоді досягається той стан, 
коли, за словами Кальдерона,

...здається передвістям небо, 
а дивиною тт- цілий світ *.

Чесніше не зрікатися “непрактичних” намагань, а культиву­
вати в психічному житті певні сумніви щодо дійсності, колись 
кожному з нас запропоновані самою Природою як ліки від за­
розумілості й пихи. Той же щойно цитований іспанський класик 
ще в XVII-му сторіччі художньо обстоював та образно доводив 
етичну продуктивність психологічної пози “La vida es suefio” 
(“Життя є сон”). Від химеричних побудувань недосвідченого й 
неосвіченого дитинства ми переходимо — в оптимальному випад­
ку — до вельми плідної творчої “мрійливості”, механізм якої за­
кладався в дуже ранньому віці. І як тут не згадати про буддійську 
сансару, про кантіанські “сни розуму” або про ставлення до ре­
альності мислителів ХХ-го сторіччя тг-іГ. Гессе, К. Юнга, В. На- 
лімова й багатьох інших? Й ми це робимо зараз, аби охочий 
до роздуму читач зробив генеральну паузу й, відволікшись від 
цих рядків, замислився над тим, що йому відомо й чого бракує 
У відношенні до цієї дуже цікавої теми...

1Переклад автора. Цитата з драми “Життя є сон”, фінал другої хорнади.

Багато видатних людей залишило свідчення про свій неаби­
який інтерес до неусвідомлюваного періоду свого існування. Ми­
слитель завжди займається розкриттям таємниці людської 
особистості, а тут не обійдешся без спроб визначити те, що ми­
нулося ніби автоматично, що було інтродукцією до якогось, як 
нам здається, якіснішого (бо усвідомленого бодай на якусь час­
тку) буття... Відчуття невичерпності нашого початку, зв’язку йо­
го з унтертонами родового існування притаманне й пересічним 
духовностям. Простір дитинства для нас -»f ніби фізичне місце 
перебування метафізичного, той стиснутий суперпотенціал, ко­
трий ми щоразу застосовуємо, коли щось спромогаємося зрозу­
міти: “Так я ж це знав...”. Це дізнавання-впізнавання розбуджує 
в нас переконання в безмежжі внутрішнього підсвідомого пок­
ладу смислів. Ми відчуваємо, що в нас є ВСЕ, але далі здиву­
вання справа не рухається — ми не можемо раціонально 
пояснити, звідки воно взялося, якщо це ВСЕ народжується з на­
ми, й ми без цього сконденсованого загалу потенційних розумінь 
не були б Homo sapiens sapiens К

Але це осердя нашої загадки з роками закапсульовується ру­
тинним досвідом дорослих. Бажання або необхідність “жиги як 
усі” виникає, природно, з намагання набути хоч якого соціаль­
ного благополуччя, спростити життя в спілкуванні. Цікавість до 
“непотрібного” поступово згасає, коли особистість не офірує 
звичайностями свого шляху, боїться самої себе, своїх мрій та їх 
завжди довгого й нелегкого втілення, пов’язаного вряди-годи й 
з таким явищем як перебування в диваках. Але саме дефіцит 
“диваків” спричиняється до негараздів у творчому житті цілих 
країн, а він легко зароджується там, де політично потрібна уні­
фікація, наприклад, в лоні тоталітаризму. Гучно відоме аж на 
всю всесвітню культуру сторіччя Перікла було; так би мовити, 
переповнене “чудернацькими” особистостями, що, власне, й за­
клали підвалини майбутньої еволюції духу в Європі. Проте жод­
на нормальна людина не шанує сторіччя Креона, що змінило 
добу всесвітньозначущих досягнень. Цей, нині цілком забутий, 
лідер древньогрецьких ділків відверто виголошував на афінській 
агорі, що йому потрібні слухняні громадяни, а такими Можуть 
бути неосвічені й не надто розвинені. Додамо, що повний, по 
можливості, розквіт індивідуальності — це явлення незвичайно­
го, незвичного, тобто дивного для того, хто не розуміє природи 
творчості.

*У своїх подальших наукових працях автор використовує створений ним 
термін “Homo globalis” (Прим. ред.).

166

Похована оригінальність, що створює психічне склепіння ди­
тинства, залишається на все життя причиною для глибокого су­
му, для невиліковного відчуття приреченості до невтіленосгі.

Священне бездоріжжя духовності, котра мислима лише в ста­
новленні (як і особистість), просто зобов’язує її носія торувати 
свою неповторну стежину. Власне кажучи, це єдиний маршрут, 
який прокладає наше передчуття свободи. Отже, ми аж ніяк не 
здатні обійтися без “дивацтва”, бо унікальність явища завжди 
спочатку дивує, а вже потому виявляється необхідною. Але для 
старосвітського світосприймання консервативних ледарів од 
культури творча своєрідність виглядає дивацтвом без лапок.

Проблематика життів на їх початку — це проблематика 
вмінь, прив’язаностей, справедливості та, взагалі, основних ети­
чних переживань, а також v-tпоряд з багатьма іншими, що зараз 
ми їх не розглядаємо навмисно — відчуттів свободи й залежності. 
Й це є практично в кожному здоровому дитинстві! Тобто кожен 
із нас має — нехай в зародковому стані — основну ознаку інтелі­
гентної людини, яка полягає в безвідповідності заздалегідь на най­
важливіші питання, в крізьжиттєвій увазі до власного духовного 
зростання, майстерності, до моральних питань тощо. Ми спос­
терігаємо себе в дитячі роки, а відтак знаходимо архетип власної 
інтелігентності!

*  *  *

It’s great to  be a gardener o f the harbingers 
w ith green  and reddish and heavenly leaves — 
then som eone a present while, in  it  still staying, leaves, 
of dry and wooden m inutes crazy carpenter.
The roses o f predictions sm ell o f scarcity 
and through  the lenses of despair they look at lives, 
because th e ir  fee lin gs are a slope where slips 
down very o ften  truth , though so sparse it  is ...
But b ein g educator o f the time
(who is  d isgu stin g  snake prepared for crime
and o f w hich all o f us are living property,
belongings, th in gs, routine and banal food), 
we should have power to construct the good 
and plus *tt to dwell w ithin our "now" properly.
02.09.99

167

ІДЕЇ ДИТИНСТВА

Годі й казати, що ірраціональним чином на нас 
впливають давно не актуальні первісні думки й ми 

протягом усього нашого життя підсвідомо живимося ними. Най­
частіше нам доводиться про них умовчувати, бо вони здебіль­
шого виростали з ігрових припущень і не були надміру насичені 
здоровим глуздом, якого, до речі, за доби їх народження ще й 
не існувало в повноцінному вигляді, або, краще сказати, він був 
специфічно тогочасним. Наприклад, дружина відомого росій­
ського композитора Д. Смирнова в дитинстві вважала себе май­
бутньою англійською королевою. Марина Цвєтаєва вимріювала 
якщо не кар’єру, то інтелектуальні спроможності й  впливовість 
на людей на рівні більш ніж гаряче шанованого нею Наполеона. 
У кожного з нас “щось було”. І кожен залишився якоюсь мірою 
пов’язаним із забутою ідеєю, під впливом якої він ріс, здійсню­
ючи подумки мільйони вчинків, моделюючи умовну долю життя 
в кон’юнктиві, що за законами психічної граматики дитинства 
сприймалося як дійсне, насправжнє.

Авто дидактичний закон негайного застосування знань, які 
ми набуваємо, знаходить підтвердження в стихійній 
“педагогічній практиці” дитини: кожне нове поняття миттю 
стає складником, якщо не чинником, не самим імпульсом ідеї. 
Природний імператив — виконувати дії зі смислами — наче 
підказує майбутньому учню, в який спосіб найкраще 
втримувати потрібну інформацію. Але те, що в ранніх літах 
спрацьовує автоматично, згодом треба робити свідомо, аж 
поки з’явиться секундарний автоматизм звички. Й завданням 
школи повинно б стати формування такої звички 
безпосередньо після того, як закінчується самоосвітня учта 
інтродукційної доби нашого життя.

їда дитинства завжди актуальні, як і все існування екзистен­
ціального початківця, ще майже позбавленого власного минуло­
го й мало причетного до нашого спільного, яким він живить 
свою омніворну натуру. Для нього все, що він робить, чомусь 
необхідно, воно породжене невтомним дослідницьким імпуль­
сом, моментальною точковою цікавістю до якогось фрагменту 
буття. Можна сказати, узагальнюючи, що дитина не здатна іс­
нувати за межами світу актуалізованого інтересу. Вона, як ніхто, 
розуміє, що інтерес до чого завгодно може спалахнути лише од­
ного разу, а якщо він виник удруге, то це означає зміну бачення,

168

тобто фактично появу нового в машкарі старої форми, прочи­
таної по-іншому К

Вивчення власного досвіду щодо “актуальної” поведінки, її 
особливостей і примхливих меандрів, її побутування, певна річ, 
не завадять тому, хто започаткував новий підхід у навчанні, 
впровадив і впроваджує уважну, ретельну інтроспекцію в педа­
гогічні експерименти, в свою особисту філософію освіти. Головне 
^  звернути нарешті увагу... на самого себе й переконатися, яка 
від цього користь. Як неважко помітити в заняттях, саме тільки 
порівнювання своїх відчуттів “тоді й тепер” створює потрібне 
для релаксованого сприйняття матеріалу периферізуюче тло, дає 
вітамінізований пожинок як розуму, так і чуттям.

Ми завжди можемо поважати себе за колишній — “колиско­
вий” — романтизм. Навіть злочинець знаходить у своєму соці­
ально-психологічному життєписі потрібну для цього кількість 
первинної цнотливості. В собі самих ми носимо непогані зразки 
для наслідування й, мабуть, не варто так легковажно їх висмію­
вати й байдуже залишати поза увагою. Найтрагічішіїі конфлікти 
внутрішнього життя трапляються в темних кутах, де зненацька 
зіткаються новітній “знавець” із колишнім “невігласом”. Ми 
платимо забрудненням душі за її досвід. Екологія духовності має 
започатковуватися гармонізацією витівкуватої дорослості при­
родною обдарованістю дитини віднаходити чисте, чесне, спра­
ведливе. Ось чому ми поставили в лапки свого “невіглас”. Ось 
чому радимо повертатися думками в далекі роки щонайчастіше, 
намагаючись акордами згаданих прекрасних чуттів зробиш 
більш життєздатною свою актуальну мелодію.

Налаштовування психіки дитини нагадує розташування те­
лескопа, його наведення на певні сузір’я. Але на відміну від цього 
технічного пристосування, психіку вже не можна “перемістиш”, 
“перенавести” на інші джерела світла й “чорні дірки”. В усякому 
разі, якщо це й можливо в якихось випадках, то тільки, так би 
мовити, на додаток — без скасування набутих орієнтирів, “па­
ралаксів” тощо. Щоправда, таке поширення впливає на базову 
частину психічного апарату.

Але іноді (а може, й досить часто — це особлива тема) тра­
пляється “підміна” налаштованості. Людина на якомусь етапі 
свого соціального існування починає припасовувати до обставин 
своє свіже минуле, яке можна порівняти із ще вологою глиною

1 Читач може порівняти це міркування з думками Анрі Пуанкаре, що він їх 
виклав у першій частині своєї праці “Цінність науки”. Див. книгу: Анри Пуанкаре 
“О науке”, М., “Наука”, 1990, crop. 233-256.

169

скульптора. І починає мислити, так би мовити, поведінково, 
озовшшнено, все менше й менше уваги приділяючи нещодавній 
самій собі. І починається, й триває досить драматичне розлучен­
ня з власного достеменною природою. Людина проживає не своє 
життя. Такий тип відчуженості напрочуд широко розповсюдже­
ний. Вдаючи іншу, ніж справжня, налаштованість психіки, осо­
бистість розвивається неповноцінно, вона ніби запрогра- 
мовується ставати — бодай частково, якщо не повністю — по­
круччю, перевертнем, своєрідною примарою. Парадокс полягає 
в тому, що такий відмовник, сподіваючись на життєвий успіх і 
заради нього переналаштовуючись силоміць, ніби за вказівкою 
якогось злого духа позбавляє себе головного, що для цього ус­
піху потрібно — тої енергії, що здатна з’явитися тільки завдяки 
унісону дії й підсвідомого, “саме твого” намагання.

Переймаючись ідеєю “повернення до себе”, дехто, безумовно, 
може прислухатися, так би мовити, й до іншої сторони -^ з д о ­
рового глузду, який у пересічної людини спирається на широко 
розповсюджені (й нібито тим самим доведені) аксіоми повсяк­
денного мислення. Широко вживається трагічне словосполучен- І
ня “вже пізно”. Ще ширше розповсюджена думка, що неможливо 
відновити навичку після великої перерви. Через усе це й починає 
людина животіти, отруюючись нудьгою й внутрішньою безді­
яльністю. Саме тоді особливо добре може прислужитися авто- 
дидактика, яка спростовує чимало педагогічних забобонів, 
значно розширюючи діапазон здійсненності намірів і мрій, що 
починалися слабкими корінцями В щирому грунті дитячих пере- і
живань.

Виправити в житті можна набагато більше, ніж здається без­
порадному традиціоналісту. Проте найважче виправити... успіх 
(див. книжки Лоуренса Дж. Пітера), тобто не йти “вгору” всу­
переч своШ природі (порівняй з Г. Сковородою). Саме успішний 
зовнішній прогрес щонайчастіше стає на заваді внутрішньому 
розвиткові людини. Й обрати правильний шлях допоможе їй ав­
то дидактичний аналіз власного дитинства, який, зрозуміло, не 
треба плутати з психоаналізом, хоча використання техніки ос­
таннього цілком можливе, бодай якоюсь мірою.

їда дитинства, в принципі, невмирущі, й підтверджує це ве­
личезна кількість прикладів. Живучість потаємних намірів не мо­
же не здивувати. Але ще більше дивує їх зобов’язувальний 
характер. Ніби не виконавши їх, людина не здатна спокійно піти 
з життя. Тому зрозумілі й безнадійно пізні спроби здійснити їх 
хоча б частково. Так, один майже дев’яносторічний дуже багатий 
американець звернувся до знаменитого скрипаля І. Менухіна з

170

проханням давати йому уроки гри на улюбленому інструменгі 
й готовий був платити будь-який гонорар за кожну зустріч із 
педагогом. Менухін розповідав про цей випадок одному моєму 
знайомому як анекдот. Повсміхалося з цього приводу чимало 
слухачів. Можливо, я був першим, хто вирізнився “із юрби”. Ме­
ні не було смішно. Навпаки, якось сумно й бентежно ставало 
при згадці про вірного своїй мрії дідуся, в якого вистачило ві- 
тальності (життєвої енергії), щоб зробиш, можливо, цю останню 
спробу. Й весь час спадало на думку таке: “А хіба знає, що він 
точно не помре сьогодні чи завтра, якийсь юнак? Хіба не буває, 
що людина живе й понад сто років при повному розумі, а хтось 
із молодих не спромагається і в “найкращі” роки позбавишся 
певної розумової відсталості або інтелектуальної безпораднос­
ті?..”

Природа ніби наводить нам приклад, як треба жши, передо­
віряючи згодом нам самим турбота про себе. Ми ж §& не без 
допомоги володаря пітьмиЩ- парадоксальним чином влаштову­
ємо життя в дорослому віці в найневигідніший спосіб лише на 
тій підставі, що ми фізично побільшали, маємо розвинені м’язи 
й міцну психіку тощ о... Така відмова від “гігієнічного” типу іс­
нування, який є дитячим (нехай переосмисленим) й на продов­
женні якого деякий час наполягає наше єство, призводить до 
катастрофи невтїлення. Запобігаючи інфантилізму, ми позбавля­
ємося дорогоцінних надбань дитинства, підтримки природного 
Розуму, до якого має доступ лише щира актуальна зацікавленість 
й без якого життя поступово вицвітає, аж поки, остаточно ста­
вши “дорослим”, не перетворюється на жалюгідне явище. Безу­
мовно, все має кінець (який трюїзм!), але “здоровий глузд”, 
повсякденна свідомість пропонують, погодьтесь, закінчувати 
надто рано... Можна додати, що коли, за А. Швейцером, чиста 
совість — винахід диявола, то здатність наша до постійних за­
початковувань благословення Боже... В усякому становленні 
є конструктивний елемент дитинства, його природна ідея.

Зупинка на дитинстві (звичайно, не за віком, а за 
розвитком) означає інфантилізм. Творення ж себе в дусі 
дитинства єдиний шлях залишатися в культурі й бути її, 
образно кажучи, егіергоносієм. Адже пропозиція природи 
полягає в тому, щоб ми, витрачаючи енергію, збільшували її 
в собі, що можливо лише в одному відомому нам випадку. 
Іншими словами ‘н*- культурна людина витримує (саме так!) 
протягом життя багато дитинств. Нові започаткування, 
піднесеність й творча підприємливість відіграють чималу роль 
в оздоровленні способу життя. Циклічно повторюване

171

дитинство, таким чином, подовжує життя. Використання *  
його з кожним разом стає ''стислішим”, досконалішим. Але 
воно назавжди залишається проблемою, яку треба вирішувати. 
Воно є домашнім зшдахшш на все життя. Ми грішимо перед 
природою, коли вдаємо, що ніби такого завдання не існує.

Інфантологічний аналіз власного життя повинен бути інтен­
сивним, різноманітним і конкретним. Матеріал, який ми маємо 
в своєму розпорядженні, насправді, невичерпний, адже зміни то­
чок зору та його гостроти, психологічної відстані та асоціатив­
них рядів — кінечш лише в теорії. Спілкування з неповерненням 
може мати вирішальне значення і для підвищення культури на­
мірів. що допомагає "вичистити” психіку, позбавитися від за­
давнених затислостей тощо.

Ідош тртщ ія знань коїть людству біду у вигляді тотального 
раціоналізму. Але, як не парадоксально, щоб позбавитися заг­
рози поглиблення цієї глобальної хвороби, треба відчувати ці­
кавість до безмежжя знань. Ми здатні ефективно навчатись, 
працюючи над різноманітними навичками, коли за мету ставимо 
одержання енергії. Подібне навчання завжди поетично забарв­
лене, воно має, так би мовити, імагінативну (образну) структуру, 
розвиває вірогідний спосіб мислення, позбавляю чи нас од логі- 
ко-дедуктивних забобонів.

Дитяче мислення є констелятивним — діти мислять образно- 
почзтгєвими "сузір’ями”. Згодом, коли вони набувають достат­
ню кількість традиційних для певної культури понять, 
найчастіше згублюсться чудесна "зоряна” інтелектуальність по­
чатку життя.

Дитинство володіє також і енергією успіху. Яким би воно не 
було, в житті індивіда, що триває, воно завжди успішне хоча б 
тим зростанням, яке увінчане дорослістю. Воно оптимістичне за 
своєю природою. Аналітик, що часто звертається до нього, пе­
реймається позитивним психічним станом. Геометрія життя тоді 
визначається вектором рушійних сил, спрямованих у майбутнє. 
Алгебра повсякденного духовного існування характеризується 
постійним передчуттям розшифрування таємничих невідомих, 
зміст яких ніколи не вичерпується до кінця. Незглибимий “ікс” 
особистої сутності завжди присутній в екзистенціальних рівнян­
нях. Таке — контаміноване дитячою енергією успіху — людське 
існування саме по собі є творчим досягненням.

Природа вимагає від людини, яка зростає ( і в переносному 
значенні), виконання імперативів дитинства і в прямій, і в опо­
середкованій формі. В усякому разі, отруйним для психіки (й для 
долі) чинником є презирливе відсторонення від них як від зас­

тарілих, нерозумних, непотрібних тощо, — “здоровий глузд” до­
помагає звичайно знаходити слушне визначення. Психічне здо­
ров’я й справжня енергійність духовного організму пов’язані з 
переробкою головних ідей дитинства, їхньою нескінченною 
трансформацією, з узгодженням себе сьогоднішнього з невмиру­
щим собою колишнім, із злагодою з мовчазним внутрішнім свід­
ком, якого треба — чесності заради — постійно запрошувати в 
співучасники внутрішніх наших подій. Ота недосвідчена істота, 
що її або відштовхують, або сентиментально пригадують, не бе­
ручи до уваги серйозно, здатна допомагати нам і в складних 
практичних справах. Для цього треба лише як слід поставитися 
до неї. А задля цього ми повинні поцінувати спершу прагматику 
поетичного, практичну користь од ідей, сутність яких полягає 
не тільки в них самих, а й у відношенні до них. Чесний захват 
потрібен організмові, як вітаміни й мікроелементи. Без нього лю­
дина перетворюється на робота і витісняється з живого світу, 
вилучається природою з загалу істот, заноситься в графу косних 
речей...

Діти, світова річ, сприймають давнє як нове. Кліше дня 
них перетворюється на відкриття, банальне на пекучо 
вражаюче. Існування в плині інтересу до життя — для них 
звична річ. Але цікавість володіє ними, а не навпаки. 
Дорослий, вивчивши в ретроспективному плані механізм 
зацікавлювання, здатен керувати ним, викликати його в 
потрібну мить. Рутинне в такий спосіб стає незвичайним. 
Відкриття робляться сукцесивно, одне за одним, і, хоч які 
вони малі бувають у повсякденні, накопичуючись до 
критичної маси, починають впливати на поведінку людини, на 
професійну майстерність, на стосунки з близькими й, зрештою, 
на долю особистості.

Вивчення чи то й просте згадування творчих спроб 
субкультурного періоду педагогічно корисні. Дивним чином, 
ми ближче до істини саме в цей час, аніж після, коли схеми, 
придбані за допомогою навчання, притуплюють бачення 
власних наших очей, зводять нанівець активність у пошуках 
адекватних форм відображення дійсності. Сприйняття 
редукованих часток предметів або їх окремих властивостей 
замість актуальної цілісності (наприклад, контуру замість 
барвної плями, засвоєної моделі або формули замість власного 
ставлення до події, завдання, вчинку тощо) значно “псує” 
нашу первинну творчу здатність.

Повернутися до першоджерела креативності пожиточно в 
багатьох відношеннях. Не останнім тут є те, що ми

реабілітуємо нашу колись поганьблену самостійність, висміяні 
ставлення до явищ, примарливі, але правдиві уявлення про ті 
чи інші речі. Нам потроху відкривається можливість 
позбавитися шкідливих для творчих намагань актів 
об’єктивації. Суб’єкт — а він у нашому трактуванні не 
співпадає з Я, залишаючись лише інструментом, знаряддям 
його — набуває все більші права й можливості працювати, 
бути. Його операщональшсть • і- найнеобхідніша для 
творчості річ.

Роздвоєність дитячої особистості здебільшого не є патологі­
чною. Добре відомо, що в дитинстві ми цілком “нормально” об­
мовляємося, називаючи себе не “я”, а “він”. Насправді ж це не 
обмовка, г констатація себебачення ранньої доби життя.

З набуванням дорослих звичок ми поступово розлучаємося 
з дорогоцінною здатністю відсторонюватися. Її, безумовно, 
варто відновити й, користуючись нею свідомо, перетворити на 
прекрасний практичний інструмент саморозвитку, головну 
передумову для безперешкодного, плинного й незвичайно 
швидкого “вирощування” навички. Майстерність у цьому 
випадку стає в уяві чимось схожим на живу істоту, що має 
певний характер, вразливість, чудесні властивості завмирати 
на багато років і відроджуватись. Спостерігати дійсно по- 
дитячому (чому б ні?) за поведінкою цієї ніби-істоти іШ. 
заняття, яке нагадує читання чи прослуховування нової казки 
дитиною. У всякому разі, воно таким повинно бути для того, 
хто використовує автодидактику в своїй навчальній практиці 
й власне в житті. Той, хто засвоїв наші основні принципи й 
внутрішньо схвалив їх, той відчуває постійну тотальну 
заангажованість у справах удосконалення навичок, справжню 
(дитячу!) невтомність. Захват і глибоке здивування завжди 
знаходять різноманітні та природно створювані підстави й у 
послідовного автодидакта ніколи не бувають результатом 
награвання. Це означає, що його почуттєвий світ 
відзначається незаплямованою (дитячою!) щирістю незалежно 
від віку.

SONNET ENDED BY NETTLE

The night was playing Chopin, 
and a pain was almost sweet, 
when tim e was by memory lit 
and was the senses robing

from  the stars, from the curves of droppy 
moments, w ith windows on the street, 
where soundlessly destiny ’s split 
by the steps of personalized enthropy.

O. chrystallization of the dreams!
How wonderful sometime a fossil gleams 
in  somber strange environmental

halfplay-halftragedy-halflife.
And sparks of past my soul fu rther drive, 
and I again can boldly grasp the nettle.

14.02.99

ЕНЦИКЛОПЕДИЗМ ПОЧУТТІВ

Якщо додержуватися аналогії з теорією “великого 
вибуху” в сучасній космогонії, то психологія по­

чатку кожного людського онтогенетичного процесу є геометри­
чним місцем, в якому ми знаходимо — в ущільненому до 
метафізичних розмірів вигляді — всі можливі психічні властиво­
сті. Той, хто серйозно замислювався над цим явищем, звертав 
увагу на вражаючу незліченність відчуттєвих нюансувань, що ми 
її маємо, так би мовити, апріорно. В подальшому житті пересі­
чної духовно людини реалізується лише незначна частка, може, 
й справді, -т- хто зна? — космічного матеріалу. Але як не при­
надно зробити зараз екскурс в нині модному, а до нещодавна 
ще офіційно скепкованому й визнаному шкідливим напрямі, за­
литім ось у межах наших позитивних міркувань.

Нахили, що їх помічають у дітях досвідчені очі дорослих, це,

175

перш за все, акцентовані психічні стани, а не якісь інші, фізіо­
логічні, наприклад, обставини. Ця акцентованість, щоправда, 
свідчить часто саме про оптимальні для якоїсь діяльності психосо­
матичні властивості. Проте скільки таємниць обдарованості так 
і залишаються таємницями не лише для батьків, а й для їхніх 
безпосередніх володарів! Віднайшовши ключ до правильного ви­
рішення проблеми існування, know how життя (звичайно, добре 
пошукавши у власному дитинстві), можна встигнути самовтіли- 
тися, що називається, знайти себе.

Напевно, ми жорстоко помиляємося, надто рідко згадуючи 
вразливість і витонченість переживань себе-дітлахів. Наш “ніж­
ний вік” є справжньою скарбницею психічних нюансів. Він ||&- 
єдине реально доступне місце, де ми можемо брати — й прак­
тично без обмежень — будь-які їхні “зразки”. Дорослий прак­
тицизм — насправді опозиціонер щодо дитячих, “нікому не 
потрібних” вишуканостей. Але, зрештою, такий підхід  виявля­
ється не найкращим саме на практиці — він діє як винищувач 
перспективи розвитку, адже майстерність розширює свій простір 
за допомогою непомітних для нижчого рівня забарвлень, які “оз­
вучують” загал, перетворюють його на значніший, вагоміший й, 
головне, живіший.

Головний технологічний принцип роботи в ретроспективі ди­
тячих переживань, як читач, мабуть, уже здогадався, є усвідом­
лення з одночасним називанням, іменуванням, своєрідною 
інтвентаризацією колись глибоко відчутого. “Тиск” з боку ди­
тинства, можливо, й полягає в тому, що вимагається номенкла- 
торська праця особистості, дізнавання якнайбільшої кількості 
подробиш в існуванні логоса культури. Власне кажучи, розвиток 
духовного в нас розпочинається самою природою, й обов’язок 
людини — не припиняти початкові дії, тобто не НИЩИТИ в собі 
дитяче, не зводщи нанівець набуту інерцію наполегливого дос­
лідження тощо.

У дитинстві, як відомо, не тільки яскравіші барви й смачніші 
черешні-яблука — воно відчувається дітлахами в кількох вимі­
рах, й, можливо, це відчування відповідає дійсності фізичних 
просторів. Доросла екзистенція в багатьох випадках стає, на ві­
дміну від дитячої, пласкою, вона загублює надзвичайно багату 
топологічну реальність. Поверхня світу є для дитини транслято­
ром і глибинного, непомітного для очей. Нам тоді чується іде­
альна музика, яка “звучить” в ультразвуковому діапазоні, в 
казкових октавах щодення. Завдання змужнілого фізично й куль­
турно — почути цю музику, скористатися аналогіями, знайде­
ними у всесвітньому тезаурусі музичної культури.

До речі, музичний вимір посідає видатне місце в процесі при­
родної постановки мислення дітей. Ритміко-сонорна іпостась 
думки є первенем її матеріалізації. Це авторитетно підкреслює 
важливість уваги, що її ми, дорослі, приділяємо музиці. Але, як 
правило, музики не вистачає. Бракує насамперед саме тої, що 
найбільше нагадує “ідеальну” — оту почуту в дитинстві самою 
душею.

Заповіти дитинства, головним чином, ^  музичні. їх варто 
переслухати знову й знову. Тонкощі, які колись сприймалися з 
таким хвилюванням, повинні мати нащадків. І якщо існував у 
минулому лише незбагненний ауфтакт дитячих передчувань Ве­
ликої Музики, то треба, мабуть, спромогтися й подолати свої 
вже дорослі — й тому з відтінком ганебності — невміння, своє 
невігластво, свою музичну недорікуватість. Культурний доробок 
людства допоможе. Залишається тільки звернути на нього увагу, 
зробити (причому часто-густо й у буквальному значенні) крок у 
його бік. Долати ж внутрішні й зовнішньо-соціальні перешкоди 
набагато дегше тому, хто ретроспективно довірився плину ди­
тинства, не поставився зверхньо до власних початків. Але за тра­
дицією, на жаль, така поведінка мало цінується.
| !  Прихильник автодидактики розвиває оптимістичні стосунки з 

собою-дитиною. В результаті він одержує власну позитивну ін- 
фантологію, яка започатковується на цих сторінках. Особливу 
цінність, як ми вже підкреслювали, мають енергетичні здобутки. 
Але в цьому розділі не завадить згадати про живий канал чуттів, 
що, змагаючи час, з’єднує нас із могутнім (хочеться мовити кос­
мічним) джерелом. Інерція (й висока пристрасть!) найменовуван- 
ня — річ, яка відновлюється. Пафос у пошуках назви нюансу 
дорівнює пафосові малечі, яка підсвідомо й напрочуд вдало зас­
воює культурні кліше під керівництвом Вчительки-Природи. Й 
ще один знак рівності з’явиться, якщо додамо фразу про існування 
в культурі, котре інакше ніж креативним, творчим не назвеш.

Дитинство заповідає нам свою стихію зацікавлення в пізна­
ванні світу. Свою невтомність у маленьких відкриттях, власну 
своєрідну, завжди індивідуальну технологію дослідження. Наре­
шті, воно залишає спадок успіху, адже абсолютна більшість ди­
тинств — й це не гріх повторити — успішні з природних причин. 
Переможний загальний настрій людини великою мірою зале­
жить од того, як вона використовує свій базисний, успадкований 
від себе-дитини ентузіазм виходу зі свого віку в кращий вік. Усім 
відомий парадокс дитинства має місце за будь-якої доби життя, 
хоча така думка може здивувати того, хто звик до стереотипів 
(мовляв, хіба хочеш постаріти, коли ти молодий?!).

Але уважному аналітикові неважко помітити дійсний стан ре­
чей: розвиток людини влаштовано так, що вона ясніше й ясніше 
— в узгодженні з проживанням якоїсь вікової стадії — бачить 
переваги наступного періоду, ба навіть власної анігіляції. Йдеть­
ся, безумовно, про духовні речі, а не, скажімо, про здоров’я, різні 
тимчасові (а краще сказати — ефемеридно короткочасні) фізіо­
логічні можливості людини тощо. Мудрість юнака, що в деяких 
випадках можлива бодай одного разу на чималий проміжок часу, 
визначається по-справжньому, коли цей юнак змужніє. Намаган­
ня бути визнаним здатне примусити шкодувати про “ваду” гиіх 
власну молодість. Брак досвіду в ранньому віці ніби отруює до­
питливого підлітка, й він квапиться щонайшвидше вибратися з 
небезпечної зони, виборсатися з пелюшок, якими його ніби до­
коряє весь довколишній світ, живе й неживе навкруги...

Справжній майстер чинить, як дитина: він змінює постановку 
рук (і думок!), інакше тримає інструмент, по-іншому його засто­
совує — такий закон еволюціювання навичок. Якась мікрозміна 
викликає дисгармонію, котру треба ліквідувати. Так з’являється 
новий спосіб існування в якійсь діяльності майстра, що таким 
чином є учнем, дитиною, вічно недовершеною особистістю, яка 
шанує цю недовершеність, недосконалість як єдину перспективу 
розвитку. Таке успадкування дитячих відчуттів щодо наших 
умінь — запорука успіху в праці. Це особливо стосується ’’мет­
рів”, заслужених людей на посадах, які впливають на молодь із 
відомих причин. Зупинка в розвитку ^- поганий приклад. А хіба 
часто ми спостерігаємо, як хтось із авторитетних осіб розлуча­
ється з набутою ще в юнацтві й давно вже мертвою з точки зору 
еволюціоніста культури технологією? Тут відіграє свою вічну 
підступну роль марнославство (“Що про мене скажуть, якщо я 
знову — початківець?”). Грізною примарою стає перед очима ні­
бито придбана одного разу назавжди майстерність, чи то — вла­
сна велич, що розбещеною уявою автоматично видається за 
еволюцію навички.

Повна відмова від дитинства призвела б до почуттєвого зу­
божіння. Важко собі уявити видатних людей, позбавлених пози­
тивного дитинства в собі. Жодний Паганіні або Ейнштейн 
неможливі без стимуляції творчості власними податками. Неуя­
вленним нам здається в такому випадку розрив із джерелом ар- 
хетипів майбутніх відкриттів —• вони значною мірою є 
йменуванням передчутих нюансів, опосередкованими через дос­
від першими осяяннями-інсайтами.

Не останню роль відводимо ми й внутрішній телеології. Пе­
редчуття діяльності налаштовує життя на цю діяльність, і пильне

178

око підсвідомості працює як виправлювач маршруту. Це не оз­
начає, що ідея, якою ми були “заряджені” за малих років, не 
піднягає трансформації — ні, вона здатна змінюватися в згоді з 
набуванням досвіду і вічно змінюваним кругозором її носія, мо­
дифікуватися, щезати й відроджуватися в піняві повсякденності. 
Проте її сутність залишається у відчуттях як щось напрочуд ва­
жливе, як безсуперечно пріоритетне й органічно потрібне. Мо­
жливо, тут не цілком доречним є вживання слова “ідея” й краще 
було б сказати: телеологічна спрямованість, або провіденціаль­
ний поштовх, або навіть — за зразком М. Хайдеггера — диктат 
“чогось” (man -^німецькою).

Одне слово, дитинство не можна аж ніяк розглядати як по­
рожнє нічев’я. Скоріше воно нагадує, як на нас, “Ніщо” даоїсіів. 
З нього народжується весь загал майбутніх “легалізованих” й 
“зареєстрованих” почуттів, психічних дій, великих життєвих 
справ. Без сумніву, це умовне нічев’я. Це оманна незначущість 
ще нерозвинутої заплідненості. І непомітність незбагненної схо­
ванки дива, маленькість зернини, що, до того ж, присипана зем­
лею.

Дитинство для творчої людини завжди є теперішнє. Воно мі­
ститься в самому кінчику еволюційного пагона сутності люд­
ської. Воно тому й завжди тутешнє, коли ми дісталися креативної 
миті. На його "кошти" будується пізніший Досвід. Але неусвідо­
млення його конкретної життєздатності спаплюжує природний 
розвиток духовності якщо не завжди, то здебільшого £— адже 
трапляються й “негативні”, з точки зору культури, налапггова- 
ності дитинств, акцентованість на деструкції, садизмі, соліпсизмі 
тощо. І все ж — навіть у тяжких випадках може допомогти по­
зитивний аналіз. Адже людина, яка усвідомила небезпеку своєї 
негарної дитячої налапггованості, вже наполовину врятована. 
Вона оволоділа знаряддям внутрішньої праці, котре можна наз­
вати енергією, керованою завдяки її усвідомленню й корекції ба­
жань.

Будь-яка творча практика доводить, що можна протягом ці­
лого життя зберігати гостроту внутрішнього зору, тобто бачити 
в собі не гірше, ніж у “ніжному віці”. Годі й казати, як це важ­
ливо, коли ми поновлюємо навички або навіть колишній спосіб 
життя, взявши, наприклад, за зразок власну фазу розквіту, акме. 
Цей зір годен дати правильні уявлення про дійсні можливості, 
резерви нашої особистості, зліквідувати непорозуміння з вікови­
ми лімітами, встановленими здебільшого невігласами-ледарями 
від побутового мислення або ж надто вже тверезими (читай: без­
крилими, неромантичними й тотально раціональними) науков-

179

цями й тими, хто має їхній статус. Усупереч їм, факти свідчать 
про надзвичайно широкий віковий діапазон творчості. Зараз не­
слушно було б згадувати переліки хоча б “пізніх” початків, але 
не треба великої спритності, аби читач і самостійно знайшов у 
житті й у літературі численні приклади, що насправді забарвлені 
легендарно, скидаються на диво...

Почуттєвий енциклопедизм дитини повинен спрацьовувати 
в подальшому житті, де найчастіше використовується, на жаль, 
лише невелика частка його безцінного матеріалу. А запас почут­
тів такий же важливий для розвиненої людини, як і запас слів. 
З цим важко сперечатися.

* * *
Солисты сходят с надоевшей сцены, 
но рампа прошлого сияет им, 
по-прежнему возвышенно-шальным, 
по-новому роскошно-вдохновенным.

И древность устанавливает цены 
на то, что не товар, а сизый дым, 
но запах чей душе необходим 
всегда, везде и всем, и непременно.

Ах, боже мой, как много значит дрожь, 
в которую тебя бросает, сплошь 
забытое уже совсем иными!

И так смешон заносчивый другой, 
звук не умеющий добавить свой 
в уже для всех назначенное имя!

20.06.99 12.12 Киев

ОПТИМІСТИЧНИЙ СУМНІВ

Психологічно дитинство виглядає як певність у не­
впевненості. Ідеї малюків часто “шиються на ви­

ріст”. Кожен від природи має абсолютну переконаність у тому, 
що він буде великим. Смерть, нещасний випадок, катастрофа 
для нього -тр абстракції або ж віддалені в інші виміри жахливі 
речі. У вимірі саме дитинства існує нескінченність життя чи, 
принаймні, неосяжність його особистого простору.

. Слабкому й непомітному жити боляче. Але до цього дода­
ються ще й реальні небезпеки, які дитину чекають на кожному 
кроці. Дорослому слід придивится до цього явища, адже його 
колишні можливості стали лише рудиментарними й здатні від­
новлюватись, особливо в сполученні багатьох із них.

Дитина є пошукувачем “ступеня дорослості”,; який не гріх 
серйозно назвати вченням. Щоправда, більшість із нас не при­
діляє належної уваги механізмові, за допомогою якого створю­
ється “дисертація’/,, що її доводиться захищати в умовах, де 
опонентом є саме життя. Світова річ, в такому стані (й навіть, 
в якомусь значенні, статусі) просто неможливо не мати певних 
сумнівів.
и Серединне, внутрішнє життя в дитячий період обертається 

навколо вісі, екстремуми якої становлять точки “вмію” й “не 
вмію”. Типова риса дитинства И  гостре сприйняття неспромо­
жності майстерно виконати тут і тепер якусь дорослу працю. Це 
й постачає психіці основну енергію. Тривала наполегливість ди- \ 
тини варта того, щоб поширити її на все життя. Цікаво й корисно 
також уважно аналізувати загадкову впевненість в ірраціональ- і 
ному, довірити всю свою снагу інтуїтивному намаганню, ба на­
віть надто романтизованому бажанню.

Сумнів, який створює ангуасний (тривожний) стан, значно по­
м’якшується, коли дитина вчиться. Але якщо на початку навчання 
він може тимчасово й майже зовсім зникати, то в разі некоректної, 
неточної позиції вихователя-майстра стає переконанням дитини 
в своїй безпорадності. І тоді вона втрачає інтерес до того, чим 
займається, і “переходить в інший гурток”. Як правило, пережи­
вання поразки, неуспіху, неталану не буває тривалим. Дорослому 
автодидакту слід проаналізувати “природну технологію” цього 
втішного явища. Сутність її полягає, як це відразу ясно, в щонай­
швидшій заміні адаптованої, нудної діяльності. Тобто йдеться 
про оновлення змісту сумніву, який ми назвемо акцентованим.

Тякий метод є окремим випадком у загальному протистоянні май­
же всім психічно-інтелектуальним неприємностям (за схемою: 
“абсолютного благополуччя не існує взагалі, залишається лише 
спритно заміняти негаразди’).

Безліч помилок в житті робимо ми, коли, перетворюючись 
на солідних, ранжнруваних людських істот, загублюємо здат­
ність "кидати обридлий гурток”, можливість вільного пошуку 
слушних занять. Еволюція ж людини залежить саме від внутрі­
шньої доречності діяльностей, якими б чудернацькими, на пер­
ший погляд, не здавалися вони.

Отже, зміна змісту акцентованого сумніву є однією із запорук 
психічного здоров’я, й повернення до колишніх невдалих занять 
може виявишся неочікуваною перемогою над труднощами. Сум­
нів стає постійно оптимістичним, допоки ми його з друга не пе­
ретворюємо на ворога, наполягаючи там, де вже давно нічого 
не треба робиш, знайшовши інше, але й не забувши запланувати 
кілька повернень до “зачарованого місця” невдачі. Завдяки цьо­
му життя перетворюється з плаского на опукле, а відтак Щзгідно 
з “оптичними” законами буття -^н а багатобарвне.

Зосередження уваги на “оптимістичному сумніві” швидко дає 
ефект переймання дуже корисного в усіх відношеннях психічно# 
стану, властивого кожному з нас у далекі (чй не дуже роки):’ А 
це значить, що ми одержуємо, так би мовити, “з нічого” відчутну 
кількість енергії, натхнення, бачення або хоча б передчуття пер­
спективи власного розвитку тощо.

POSTPONED LIFE

There is the sin of a postponed life.
We all are often sinner in that sense.
There is an ailment of delayed existence.
And all of us are tortured by its fits.
Today is not today in many case, 
today is what will not occurs tomorrow, 
what will be recollected thereat, 
where pain caused by the lost content 
commands to cheat ourselves and feign 
the absence of the illness of postponed life.
And so poorly we live as if not here,
and so deaf are now for the music
of finest lines invented by the bows,
by swings of branches and by flight of moon,
which is by sights of lovers slowed?
by the snowy seconds falling like the toys
from Christmas tree, from hinges of the fairy-tale
continued by the generations of the children,
with years pretending suddenly to be the fathers.
There is a fear o f postponed life,
of dangerously thrown away presumptions,
the bold suggestions that are concerned about this while,
the very this, the shrinked without attention,
which we owe to it, we, the ever-forgetting
about the alchemistry of happiness
about elixir-stone of seized opportunities
(that must outweigh the all our might-have-beens)
There is lost richness of postponed life.
The millions of suns are destroyed by nonchalant movements 
of our half-empty "nows", the muscles of which 
are deprived of needed force to lift the lucky future.
The gold reserve of our best memories then is not recruited

by the chimes of immediateness,
by the touches of feeling to just real reality.

There is a death named postponed life.
02.11.99

ПОЗИТИВНА ІНФАНТОЛОГІЯ Й 
ТВОРЧІСТЬ

Дорослі вчать дітей творчих навичок, а між іншим, 
як на нас, є чимало такого, чого можна вчитися 

у нашої малечі, або, використовуючи принцип позитивної інфан- 
тології ̂  “відновлювати оптимальні для розвитку індивідуаль­
ності психічні стани, природну технологічну . послідовність 
вправ, механізми захоплень тощо”, прискіпливо придивлятися 
до власного дитинства, брати уроки в самого себе.

Діти живуть поліфонічно. Це природне явище. До речі, вони 
й цікаві перш за все неочікуваними для оточення (годі й казати 
про них самих) контрапунктами псишчно-їнтелектуальних зна­
хідок. Дитяче життя, якщо продовжити порівняння, нагадує ба­
гатоголосе фугоподібне Дещо, яке ніби самостворюється з 
випадковостей, абищиць, не вартих “серйозної” уваги дрібничок, 
з непомітного для зарозумілої дорослості пороху буття. Але на­
справді потік оказіональних (випадкових) відкриттів, саме “ґб- 
лосоведення” їх керується резонансними здатностями природних 
здібностей дитини. Він має, або, принаймні, повинен мати про­
віденціальний напрямок, р і  аби “навколишнє сеоедовише”$Ш- 
ховного ґатунку допомогло (хочеться сказати: матеріально) 
метафізичній долі, яка, на щастя позитивізму,, прв’язана з ділком 
реальними хромосомами...

Будь-яка дитина — творчий діяч сімейного хшсштабу. Проте, 
пристосовуючись до існування межи тіл і душ,, які р дочую ть, 
вона велику частку творчої за своєю природою снаги витрачає 
на різноманітні маніпуляції з цим оточенням, що теж, безумовно, 
необхідно ДЛЯ подальшого При-живання в Кр|іг ЯРІІА; подібних. 
Ясно, однак, що діалектика процесу соціально-психічного доз­
рівання вимагає й розвитку актуалізацій.

Пріоритет зовнішнього маніжуляторства посікарнегіанської 
доби, очевидно, гальмує в багатьох випадках розвиток креатив- 
ності. Маніпулятори-ділки відрізаютьеобігшдях до творчості, ви­
снажуючи свій людський духовний потенціал у порожньому 
комбінуванні в зовнішньому, плануючи не майстерність, а дося­
гнення й обвинувачуючи кого й що завгодно, тільки не. .самого 
себе, в разі неуспіху.

Інтроспективна (внутрішня) машпуляційніеть дитини  суттєво 
відрізняється від спроб використати оточення з метою досягнен­
ня якоїсь суб’єктивної мети (нормативне зовнішнє маніпулятор-

184

ство). Автодидактика пропонує психологічне самоврядування, яке 
можна вдосконалювати, як це зрозуміло, за рахунок ретроспек­
тивного аналізу.

Непогано згадати, що ми використовували як каталізатори 
потрібних психічних станів різноманітні ключові слова, вабикові 
образи — “провокатори”, насправді вітамінозні для психічно-ін­
телектуального організму оповіді й приповідки, тембри мужніх 
і ніжних голосів, міміку й пантоміміку, запахи, пози — всі ті 
дрібниці життя, що й складають його мозаїчну й достеменно жи­
ву картину.

Позитивна маніпуляїцйність, або, іншими словами, своєрідна 
внутрішня державність, що, по можливості, намагається бути са­
модостатньою, сприяє набуванню інтернальних навичок, які по­
трібні для розвитку креативності. Сама ідея такої функціональної 
маніпуляційності всередині духовного простору індивіда, на 
жаль, чокїусь була майже табуйованою; аксіоматичним для ба­
гатьох іде й досі є твердження про недоторканність нашої ціка­
вості, наприклад, з боку нас самих. Отже, виходить, що ми 
заздалегідь налаштовуємося на існування в протилежній за змі­
стом ролі тих, хто сам піддається маніпуляціям. Приміром, ту ж 
саму цікавість ми вимагаємо не від себе, а від тих, хто, на наш 
погляд, за неї відповідає, в  від стороннього фахівця (вчителя, 
режисера, актора тощо).

Діти здатні знаходити цікавості, вірогідно, в будь-якому (на­
віть як завгодно обмеженому) просторі. Цю чудову властивість 
можна й треба намагатися відновити на новому рівні. Це додає 
життю необхідну для святкової акцентуації кількість радощів, 
відчуття внутрішньої рівноваги, впевненості й спроможності 
знайти творчий елемент у будь-якому нагромадженні фактів, по­
дій, матеріалів, речей тощо.

Поліфонічне життя дитини ніколи не стає какофонією за зви­
чайних обставин. Завжди знаходиться голос або підголосок, 
який, стаючи головним, примушує й усі інші висвітлювати зміст. 
Кожен із нас, вважається, може згадати незабутню, загострену 
експресію якогось першого, а тому найяскравішого, психічного 
стану, переживання, бачення, почуття.

Підсвідомість дитини, ще не захаращена й не переобтяжена 
негативними емоціями, котрі з’являються, наче попіл, після при­
страсних, палких зіткнень “треба” й “хочу”, озвучується п’янким 
захватом від життя, від цікавості до стількох його маленьких 
приємностей. Дитинство вигодовується подробицями. Вони кон­
кретизують й допомагають упорядкувати зовнішній світ, який 
спочатку виглядає як суцільно атрибутивний, як космос ознак.

185

Питання “для чого існує те чи інше?” далеко не завжди знаходить 
відповідь, мовлену старшими, а тому виникає благотворна пот­
реба фантазувати. Світ-первень, з яким людина має справу на 
початку життя, є великою мірою авторським. У кожному такому 
світі є унікальні творіння маленького деміурга. Кожен із нас ста­
вав світом завдяки надзвичайно напруженій праці.

Минає час, і ми закономірно відкидаємо колишні наївні уя­
влення, а разом із ними, на жаль, ^  неповторний досвід справ­
жнього винахідництва, ентузіазму в заповненні власно 
винайденим вакууму, тої порожнини, існувати з якою природа 
не дозволяє дитині. І згодом, коли природа вже “вчителює” з 
іншими генераціями новонароджених, ми звикаємо до лакун, до 
потворних — для тих, хто бачить внутрішнім зором, — каверн, 
до незаангажованих у творчість (читай: у творення себе), недо­
розвинених складників індивідуальності.

Вектор поведінкової творчості дитини направлений у бік ба­
чення нового. Через брак життєвого досвіду й, як наслідок цьоод 
неадекватне розуміння багатьох ситуацій у дитини зовнішньо- 
маніпуляційна техніка, “хитрощі”, “витівки” тощо густо забар­
влені актуалізацією. Це доводить хоча б “прозорість” задумів, 
інтенціональних побудувань. Додамо до цього, що самоманіпу- 
ляція дітей створює відомий тип поведінки-гри. Отже, саме жит­
тя є опусом номер один для кожного з нас у первісній добі 
існування.

Навіть згадка про це дарує енергію. Ще більше користі ми 
одержуємо, якщо насмілюємося зруйнувати кліше й робити спро­
бу відродити забуту техніку, з метою її — тепер уже свідомого — 
використання. При неможливості здійснити це в реальній ситу­
ації, варто скористатися уявою. У всякому разі, така імагінатив- 
на спроба змінитися означатиме кінець репресій -щодо 
“несолідності” й “нерозумності” віку, що, як здаватиметься цьо­
го разу, раптом наблизився, опинився поруч, злився з сьогоден­
ням, націлився в майбутнє...

Корекція з боку здорового глузду, безумовно, потрібна. Але 
й сам він потребує відредагування, адже незаперечне його прий­
няття часто призводить до творчої каталепсії. Вирази “всі вва­
жають”, “всім ясно”, ‘‘кожен знає” тощо надто безапеляційні, 
щоб назавжди бути істинними твердженнями. Але існує інший 
здоровий глузд виховуваний дещо осторонь од побутових оче­
видностей, від колективних (а тому й нібито остаточно доведе­
них і правильних) переконань. Він формується в лоні вірогідної 
логіки й заохочує спонтанну, тобто схожу на дитячу поведінку.

Дитина багата натхненням. Її позитивні задуми й вчинки є

186

спалахами осяянь-шсайтів, що можуть прислужитися в “житей­
ськім морі”, як бакени, протягом усіх наступних років. Проте 
навіть, як то кажуть, передові вихователі припускаються помил­
ки на ім’я “стандартизація”. Іноді ми якось забуваємо про право 
людини бути неповторною, про обов’язковість саме несхожості 
ні з чим іншим справжнього творчого досягнення. І штамп у так 
званому творчому вихованні стає звичайною річчю. Зрозуміло, 
що ліки від стандартизації, навмисної чи ненавмисної, ми най­
легше знаходимо в заповідних і часом зовсім не відвідуваних 
нами, а тому здичавілих теренах власного дитинства.

-.Чудернацькі з точки зору повсякденної “мудрості” риси по­
ведінки дитини можуть виявитися бадиллям того очікуваного 
наукою чи мистецтвом коренеплоду, в якому міститься крихітка 
корисної для еволюції Духу нової речовини. Згадаймо власні 
дитячі Нестандартні прояви, навіть дивацтва! Біс ховає ключі від 
дверей, за якими розташовані сходи до наших глибин, під грубим 
шаром сором’язливості! Ревізувати колишні “відхилення” пови­
нен кожний серйозний автодидакт. Зробити це ніколи не пізно. 
До того ж В  від такої акції завжди є користь. Приємно також 
і те, що ми фактично часто можемо реабілітувати деякі “прови­
ни”, якщо навіть не запишатися ними після плідної для розкрит­
тя нашого творчого потенціалу зміни застарілого кута зору.

Список поведінкових особливостей власного дитинства варто 
постійно подовжувати й, аналізуючи їх, порівнювати з особливо­
стями суйасних дітей, якими володає не відома їхнім попередни­
кам (Тобто нам колишнім) еволюційна над-ідея. В такий спосіб 
можна наблизитися до кращого розуміння наступних генерацій, 
переконатися В швидкості еволюціювання людини як носія вічних 
(але й вічно змінюваних) цінностей. Завжди “переобчислювані” 
дитинства всіх часів мають багато спільного. Вони споріднені 
насамперед творчістю, яка відзначається ніби-непрагматичним 
характером. Але, вихоплюючись із лабет “здорового глузду”, ми 
оцінюємо її як таку, що має неперебутнє практичне значення.

Щастя дорослого — жити життям, соціальна поверхня як^го 
узгоджується з глибинами особистості. Quasi-дитячa внутрішня по­
ведінка гальмує розвиток зовнішньої маніпуляційності. З розумною 
поправкою вона стає й поведінкою в побуті, перетворює нудний 
спосіб існування на радісний повсюдно й завжди. І позитивний 
інфантолог-професіонал мимохідь бере участь у побудуванні пе­
решкоди на шляху роботизації людини, перетворення її на товар­
но-речову одиницю ^ “лейблом” світового комітету стандартів.

Незаспокоєність інтродукцій наших життів не повинна ніколи 
проходити назавжди. Навіть “витіснена” миттєвим спокоєм

творчого досягнення, вона здатна тривати в прекрасній збенте­
женості, Agitato1 наступних частин унікальної симфонії життя 
кожного з нас.

Психологічна (ба навіть психічна) ідея дитинства — викори­
стати одержані знання, аби щонайскоріше “кимось зробитися!” 
Така природна властивість перетворює будь-які коГштивні над­
бання на матеріал для творчості. Активне “примірювання” різ­
номанітних людських знань — відома , характерна риіса 
поведіїпси дітваків, яка контрастує з широко розповсюдженою 
застиглістю, бездіяльністю пошукового апарата дорослих.

З медичної точки зору, зміна діяльності протягом життя є 
важливим фактором його подовження. Ті, хто знаходить нові и 
нові забарвлення в улюбленій професії, часто ніби міняє д. Кре- 
ативна невгамовність,, дослідницький неспокій матеріально зао­
хочується природою Я И  вона д а є ' людині здоров’я,, ніби 
сплачуючи премію за допомогу в еволюційних трудах.

Розумуючи в такий спосіб, ми доходимо висновку,,що'й зга­
дану вище рису дитячої поведінки, яку побутова свідотсть зде­
більшого засуджує, треба не тільки реабілітувати, а й, подумки 
повертаючись до власних першоджерел, намагатися дати їй нове 
життя.

Зізнатися, що ти чогось не вмієш, Е  корисна для здоров’я 
справа. Таке зізнання сприяє й посиленНЮ^шїшеї^алЬної снаги 
(згадаймо поняття “атомарна чесність”). Дорослі,ж, як правило, 
за серпанком солідності полюбляють ховати Всі свої неспромо­
жності, відсутність навичок, невисоку майстерність у фаху тощо. 
Буває, що вони про це не здогадуються, тобто приховування чи­
ниться цілком підсвідомо.'

Дженетг Рейнуотер, американськийдісихотерапевт, завважує; 
“...доки ви не навчитесь любити, плекати, розуміти й приймати 
дитину, якою колись були, ваше доросле “Я” буде відчувати по­
рожнину, тортури, самотність і незадоволеність” \

Це доводить не тільки її багаторічна практика лікаря й кон­
сультанта, а й наш звичайний, повсякденний досвід, в якому, як 
на нас, ми завжди можемо знайти місце для експерименту з “по­
верненням дитинства” (а не “в дитинство”), себе колишнього, 
себе іншого для продовження “життя вдвох”. Таке розширення 
“родини” можливе, не потребує матеріальних витрат —т вимага­
ються лише цікавість і аналітичність.

1Agitato (їж.) — схвильовано.
2 Дженетт Рейнуотер. Это в ваших силах. Как стать собственным психотера­

певтом. (М., "Прогресе", сгр. 115).

188

Образно кажучи, треба частіше дивитися в колодязь нашої 
сутності, спираючись на цямрину сьогодення^ й не забувши 
про небеса майбутнього, які віддзеркалюються в глибині, що 
є глибиною і вишиною одночасно. Такий підхід і сам є 
творчим, та крім того, він надає життю той діапазон, а психіці 
і ^ і т е  багатство агрегатних станів, що уможливлюють і 
збагачують, інтенсифікують творчі пошуки й не дозволяють їм 
збочитися в зневіру.

Трохи зупинімося на вищезгаданих агрегатних станах психі­
ки. Метафоричність тут, як на нас, досить відносна, тож поста­
влені спочатку по думки лапки відразу було знято. Твердий, 
нелабільний стан психіки дорослих, її крижана непохитність, на 
жаль, часто для багатьох є ідеалом. Проте в деяких професіях 
цінується протилежне — акторам, художникам, поетам, винахід­
никам принагіднішою виявляється “психічна пара й плазма”, дня 
цих просто необхідні майже космічні ширяння найдрібніших мо­
лекул чуттів. Такі люди постійно чекають на дощ знахідок, а 
заради цього постійно продукують хмари.

Все, однак, не так просто. Якщо відійти від схеми, легко пере­
конатися, що у бухгалтера й письменника, бізнесмена й музикан­
та, незважаючи на різну акцентуацію, є нагальна органічна 
необхідність у всіх чотирьох агрегатних станах психіки. Адже в 
кожного з нас існує вічна потреба гуманізуватися, стати людиною 
в повному обсязі, на сто відсотків.

У дитячому віці ми деякий час перебуваємо в тотально олюд­
неному стані. Лід і пара, рідина й плазма в цей період співіснують 
синхронно. Цим пояснюється абсолютна жвавість, лабільність 
дитячої психіки, яка є в цьому разі необхідно креативною, 
функціонально творчою. Так чинить природа. Дорослі — через 
соціально-психологічні причини — спаплюжують свою підсвідо­
мість та спершу мікшують у психічному акорді “неслушні” звуки, 
“зайвину”, перетворюючи психіку з поліфонічної на монодійну, 
примітивно одноголосну.

Авто дидактичний погляд на психіку відомий читачеві: вона 
є знаряддям, інструментом яиаБІ-деміургічного творення й не мо­
же ототожнюватися з “Я ” або з його часткою. Відсторонена по­
зиція справжнього “Я ” полегшує актуалізацію особистості, 
легітимізує, узаконює внутрішні маніпулятивні дії психічно здо­
рової людини, яка є свідомо роздвоєною, спостережуваною із се­
редини й розкутою, незатисненою, вільною. Нагадуємо, що цей 
погляд не є остаточним вироком про нібито істинний стан речей, 
а лише висловлює зміст психологічної пози, яка нам здається 
найзручнішою для сучасної людини.

189

Й тут можна піти ще далі, умовно прийнявши внутрішній про­
стір за більший, ніж наша душа, усвідомивши останню теж як 
певне — нехай подиву гідне, божественне, невтямливе — застосу­
вання, що до нього теж можна підступатися правильно чи хибно, 
сприяючи його найліпшій праці або заважаючи їй. Цей образ, 
здається, добре підпасований під світогляд раціоналістів, яких 
чимало серед читачів, можна (й, щиро кажучи, треба!) замінити 
згодом на інший, а саме — вважати наш духовний та душевний 
світ чимось на кшталт садівницького господарства, де на нас зав­
жди чекають безкрай праці й безліч чудес, що з’являється з грунту 
наших зусиль. “Садівництво” тут є доречним ще й тому, що воно 
налаштовує нас на довготривалу турботу про наші здібності-па- 
ростки, на нескористання плодами своєї праці (адже садівник ви­
рощує свій головний сорт практично дам нащадків).

Живе, рослинне, але кероване “господарство” наше, за захід­
ною (годі згадувати про совєтську!) традицією, залишається у 
багатьох без догляду. У людей же Сходу, які з дитинства засво­
юють загальні інтроспективні звички, поза увагою залишається 
конкретна функціональність їхньої філософії, її відокремленість 
од сучасної біології, інших важливих для педагогіки наук. Ав- 
тодвдактика (зокрема, її частина — позитивна інфантологія) на­
магається усунута ці вади.

Індивідуальна педагогічна творчість кожного Vнас повинна 
ставати витоком для будь-якої іншої нашої творчості. Більше 
того — перша є невід’ємною від другої. Неуявленною для нас 
залишається серйозна розумова діяльність без майстерності вну­
трішнього педагога. Прослідковування власноггі'духовного й фі- 
зично-навичкового розвитку в зворотному порядку стає великим 
помічником у набуванні вчительських умінь, потрібних у сто­
сунках із самим собою.

У тих, кому частіше спадає на думку повернути до психоло­
гічного обігу якусь призабуту дещицю з дитячих часів, зміню­
ється навіть кінематична мелодика життя. Вони стрункішають і 
стають реактивнішими в потрібних випадках, їхні оперування з 
відчуттям “ніжного” віку перетворюють уявне на фактичне -  
віковий ценз на придбання вмінь часто зникає, межі можливос­
тей значно розширюються. Головне ж — спільнота рухів зовні­
шніх і внутрішніх (це й є, власне, кінематика) за законами 
зворотного зв’язку впливає на самопочуття, на відносини з ото­
ченням, зрештою — на долю.

Бувають душі-“бомжі”, душі без певного місця проживання 
й застосування. Переосмислення багатьох речей в авто дидактич­
ному ключі знищує чимало “реальних” перешкод, що в дійсності

190

виконують ролі своєрідних психологічних схованок, перетворю­
ючи людину на невдаху, діяльність якого приречена хоча б тому, 
що людина позбавила себе трьох сезонів життя, обмежившись 
спробою досягти чогось “навесні”, та ще й прожогом і роблячи 
переважно маніпулятивну зовнішню кар’єру, 

ь “Забомжована” душа, звичайно, може бути лише у дорослих. 
Запопадливий аналітик од інфангології знайде вимріяне колись 
місце духовного існування, дасть раду занедбаним паростям, ви­
кохає кинуту через непорозуміння й побутову чортівню ще спа­
сенну навичку, наповнить свої літа креативним змістом. 
‘‘Списані” люди И9‘ганьба нашого роду. Ті, хто відмовився від 
інтенсивного цілеспрямованого життя через свої "аж" сорок ро­
ків |—8 нещасні, обдурені побутовими, цілком безпідставними пе­
реконаннями. Така відмова спілкується зі зрадою себе-дитини, 
призводячи до психічного й фізичного нездоров’я, до ганебної 
загибелі, до збільшення кількості зіпсутого нами, людьми, у цьо­
му світі. А це вже питання соціально-екологічне.

Відроджене натхнення дитячої доби не відчувається — й це 
його неабияка ри са |^ - як запозичене. Воно є рідним, своїм, а 
завдяки тому, й насправді живодайним.

і Марафонський сенс життя зрозумілий далеко не кожному. 
Психологічний ґандж од цього очевидний. Безлічі трагедій у ста­
новленнях особистостей можна було б запобігти, коли б не па­
нували ідеї духовного спринтерства, блискавичності. Хибне 
розуміння тривалості впертої й ретельної праці як знаку нетала- 
новитості (навіть тоді, коли декларують, що “талант — це дев’­
яносто відсотків потіння, а десять відсотків натхнення” робить 
неможливою внутрішню кар’єру майстра. Суспільство заохочує 
до розвитку лише вундеркіндові початки. Більшість Гегелів, Ак- 
сакових, Московських і Гофманів (мається на увазі видатний 
піаніст) залишається поза межами серйозної реалізації їхньої об­
дарованості, Ті, хто починає пізно, далеко не завжди починають 
за-пізно. Через помилку, якої людство традиційно припускається 
щодо “чудо-дорослих”, воно протягом століть історичного часу 
використовувало свій потенціал менш вдало, ніж могло б. На 
жаль, це триває й сьогодні. Міщанська психологія не сприймає 
життя як інсайт, осяяння, розповсюджене на весь його обсяг. 
Звідси — скніння замість творчого існування в Дусі, споживаць­
ко-рефлекторна вегетація замість вищих радощів людини, яка 
бере участь в еволюції культури.

*В англійському оригіналі гра слів: perspiration — inspiration

191

Основний час, відпущений людині, вона проживає в основ­
ному7як залишок. Частиш життя після юнацтва або першої-цру- 
гої молодості багато хто з нас сприймає нібито спересердя, 
немовби гніваючись на природні речі та посварившись не тільки 
з собою, а й з буттям.

Філософічне роблений якоїсь справи, відроджене на зрілому 
рівні завдяки міркуванням над згадками про наші майстру­
вання в малолітстві, здатне збільшити години й дні, надати ві­
домим рутинним операціям свіжого забарвлення, допомогти 
знайти нову професійну ідею тощо. Слід навчатися помічати ре­
чі, чути їх голося, читати їх сполуки, як розкриту книгу. Кожна 
ситуація матиме тоді свій цікавий підтекст. Побут трансформу­
ється на сповнений смислів метафоричний, багатоплановий світ, 
в якому7на кожному кроці чекають здивування й захвати.

Творчий доробок нас-дітей — ми самі. Його легко розтринь­
кати, якщо уявити собі нашу досконалість. Й хоча ми виголо­
шуємо протилежне, ми дуже рідко визнаємо ту чи іншу 
недовершеність, ту чи іншу ваду самого нашого існування. Адже 
ми вже “зрілі”! Допомагає духовно байдикувати й селективне, з 
дозволу сказати, мислення, яке завжди напоготові, завжди пос­
тачає лише вигідні для виправдовування ледачості приклади. 
Отож треба відкинути витівки в стосунках із самим собою й ста­
ти чесним у внутрішньому світі. Як у дитинстві.

*  *  *

Осенний грустный дождь пошел в июне, 
решив порепетировать октябрь, 
и увядания лесного дятел, 
всё оглушая, застучал. И дунул,

пытаясь рвать задумчивые струны, 
бездушный грубый ветер. И, всеяден, 
какой-то монстр, внушив, что он приятель, 
остаток пожирать стал вечно ю ный —

и дней, и слов, и сущности твоей...
Успеть, понять бы всё это полней, 
да незачем, мой друг, по сути дела.

Река сознания всё шире, шире, но 
всё уже круг, которому дано 
понять глубины бывшего несмело...
26.06.99 08.40 Киев

192

“ВІТАМІНИ” Й “МІКРОЕЛЕМЕНТИ” 
КУЛЬТУРИ

Як  добре відомо сучасному медикові, в похилому 
віці вітаміни утримуються в організмі людини ли­

ше короткий час. Протилежне явище спостерігаємо у випадку з 
юними представниками нашого роду. Те ж саме можна сказати 
й про духовні “вітаміни”, але позбавивши наше твердження ка­
тегоричності. В цьому разі можливі деякі застереження.

Назвемо духовними “вітамінами” та “мікроелементами” ті зов­
ні мало помітні переживання, імпульси, “зачіпки”, ключові слова 
тощо, які, викликаючи позитивні психічні стани й чуттєдумки, під­
тримують духовне життя, розпалюють пригасле бажання жити, хіть 
до творчості та ін.

Беручи, наче з повітря, дорогоцінний матеріал, дитинство 
практично повністю забезпечує свою духовну працездатність. Це 
доводиться наявністю величезної енергії пізнавання, готовністю 
до тимчасово нездійсненних, але рушійних як мета, одіссей. А 
ще -  пристрасним бажанням дістатися щонайшвидше до Ітаки 
свого самовтілення, яке, хоча й лише ввижається свідомості, для 
глибини юної особистості має конкретну “запашну” привабли­
вість, фізичні параметри Н - такі, як неабияка маса, що створює 
незнищенну гравітацію. Коштом цих чудодійних дрібниць існує 
мрія, триває багаторічне навчання. Декому їх вистачає й на все 
життя. Але більшості з нас потрібні поповнення їхніх запасів.

Шляхи, якими надходять вітаміни культури, у розвиненої лю­
дини незліченні. І якщо в дитинстві ми маємо незрівнянну ін­
тенсивність впливу “елементів, що дарують життя”, то згодом її 
відсутність можна компенсувати кількістю й різноманітністю 
впливів.

Слушна тут, знову ж таки, методика рекурсивного згадуван­
ня, найзначніших наших ключових “абищиць”. їхня класифіка­
ція може здійснюватися за сприйняттєвим принципом. 
Безумовно, переважають словесні й музичні мікроелементи, не 
кажучи вже про пріоритетні зорові. Проте не слід забувати, які 
надзвичайно важливі в дитинстві смакові й нюхові враження. 
Навіть можна стверджувати, що вряди-годи саме вони стають 
детермінантними, визначальними й яскраво забарвлюють пси­
хологічні ситуації. Принадність та непринадність останніх здат­
на зберігатися протягом тривалого часу, а головне — й тоді, 
коли вже немає такої “смаково-нюхової” акцентуації. В цьому

193

може критися та чи інша розгадка наших стосунків з людьми, 
явищами, “зачаклованими місцями” буття. Здорове відсторонене 
переосмислення цих стосунків може дати непоганий результат.

Мікроелементарні події щонайчастіше знецінюються в нашо­
му подальшому житгі, й це цілком зрозуміло: по-перше, відіграє 
свою адаптаційну роль життєвий досвід (багато що вже “не впер­
ше”, й сприйняття притуплюється), а по-друге, ми звикаємо до 
використовування “дорослих” кліше, до автоматичного існуван­
ня й внаслідок впливу традицій підпорядковуємо свій вибір уяв­
ному образові не-дитини, “бувалої” людини, зі звичкою нічому 
не дивуватись тощо. За таких обставин ми не розчищуємо старі 
русла, які використовували колись в актуалізаційний період сво­
го дитячого становлення, й плин внутрішніх психічних рухів за­
бруднюється забобонними заборонами.

У спілкуванні з власними відчуттями людина найбільше щира 
саме зі смаковими й нюховими, особливо з другими. У мисленні 
станами, яке вивчає (й намагається практично вживати теорію 
в постановці такого мислення) авто дидактика, нюхові пережи­
вання є обов’язковим компонентом, який іноді стає найяскраві­
шим. У цьому відношенні враження, “здобуті за допомогою 
носа”, нагадують музичні. Аромат матіол та “Серенада” Шуб ер- 
та в чомусь перегукуються...

Дуже часто й насправді: навчитись -  це згадати, як було. 
Особливо, коли йдеться про відновлення деяких духовних нави­
ків, про створення, як мовиться в авто дидактиці, психологічних 
поз. “Вітамінізація” в цьому відношенні залежить від нашої здат­
ності й спритності згадувати, оживлювати прив’яле вміння, ви­
ключене з життєвої практики мудраціями дорослих. Найцінніше 
тут — спромогтися зрозуміти, рекурсивно спостерігаючи свою 
власну поведінку в дитинстві, як саме виникали ті чи інші соці­
ально-психічні ситуації, з яких пагорбів у які долини розтікалася 
цікавість, звідки, з яких висот (чи низів) з’являлося піднесення, 
в чому полягала специфіка розвитку первинної особистості. З 
найперших доступних нам власних особливостей, з найінтимні- 
ших й на перший погляд не вартих уваги проявів, відчуттів, хви­
лювань, “дивацтв” ми за будь-якого віку можемо видобувати 
майже речовинну — в перерахунку на цілком фізичний вплив на 
наш організм — мікроелементарну частку, яка, попри мізерну 
масу, здатна грати важливу роль у вивченні самого себе.

Нам уже доводилося наголошувати >, що так звані поліпеп­
тиди “створюють” емоції до того, як ми їх усвідомлюємо. Якщо

1Куринский В. А. "Автодидакгика". (М., "Автодвдакт", 1994, стор. 169 і далі)-

194

розглядати це з терену нашої теми, то нас цікавлять перш за все 
емоції приваби й відштовхування, атр активи о сті, симпатії й — 
ідеосинкразії, неприйняття, навіть огиди. Наша безвинність в 
огиді до чогось аж од часів раннього дитинства — як і абсолютна 
відсутність заслуг щодо потягу до певних зразків, дій, учинків 
тощо -  таким чином, є науково доведеним фактом.

Удосконалюючи самоаналітичну майстерність, ми велику ко­
ристь матимемо, коли поставимо, нарешті, все на свої місця, ос­
відчуючись самому собі, хто ми в своєму додосвідному, 
апріорному вигляді -Аопатри чи, може парії, ковалі чи співаки. 
Висновлюючи, що ми “те або іїппе”, не робимо з цього трагедії, 
адже враховуючи власну природну специфіку, ми легше й ширше 
розчинимо ворота до подвір’я Культури. Таке знання (й визнан­
ня) не заважає, а допомагає “поставити мислення”, пожвавити 
його, знявши охоронні напруги, релаксувавши ще глибші шари 
підсвідомості, відпустивши на волю так довго ув’язнюване не­
гативне, в якому ми не винні. В такий спосіб ми одержуємо цін­
ний мікроелемент духовності, вітамін пасіонарної поведінки.

Демаскувавши себе, ми сміливо довіряємося совісті. Сороми­
тися своїх властивостей, замість перетворювати їх на “енергоно- 
сійний” матеріал для аналізу, — справа шкідлива як для психіїси, 
так і для інтелекту. Внутрішнє оздоблювання самого себе — 
гальмо на шляху саморозвитку. Допомагає досягнена відсторо- 
неність (об’єктивний розгляд) й самої сором’язливості, й причин 
її, що перетворилися на хворобливі притичини-завади.

Совісті» є,функцією культурності, але поява її в первісному 
онтогенетичному (особистому) існуванні впливає на його фізіо­
логічний біїс. Головна властивість совісті — обов’язкова “заб­
рудненість”, завдяки ліквідації якої вона реалізується. Саме в 
такому стані вона існує. Це означає вічне хвилювання, вічний 
обов’язок очищення, катарсису, каяття, спокутування тощо. В 
дорослому світі розповсюджене переконання саме в протилеж­
ному, й навіть сама дорослість ніби розташована, так би мо­
вити, в зоні “досягнення чистоти сумління”.

Напруження дитячої совісті якісно інше, ніж у пересічної до­
рослої людини. Відбувається це завдяки пильній вимогливості її 
носіїв до свого становлення, до майбутнього, до узгодження (ко­
ли не співпадання) з ідеалом. Те, що в зрілі роки зарозуміло 
називають наївністю недосвідченого, “зеленого” віку, дуже часто 
є дорогоцінною цнотливістю, яка робиль сумління людини пра­
цездатним, активнішим. “Моральний дріб’язок” — винахід прак­
тичного нахабства. Адже в моральному існуванні все важливе, 
все має надзвичайну — й однакову! — питому вагу. Каяття за

195

гріх, котрий заподіяно лише подумки, — річ типова далеко не 
для всіх дорослих. У дітей це трапляється частіше.

Наше соціальне подорослішання за традицією пов’язане з 
контролем за власними рухами, який є своєрідним випробуван­
ням для природної актуалізації дитини, для її щирості. “Кінема­
тична двоєдушність” обертається часом на по-справжньому 
страждальницьке вимушене лицемірство. Нерухоме гибіння над 
заняттями за наказом, одержаним іззовні, загальмованість пове- 
дінкових прояві* у рухах— проста й зрозуміла кожному причина 
первісної затислості психіки й м ’язів. Обдарованість кожного з 
нас кінематичною (руховою) чесністю вимагає обережного ста­
влення педагогів, які здебільшого навіть не уявляють собі роз­
мірів небезпеки від елементарних традиційних вимог до учня: 
“Сядь рівненько!” або “Облиш крутитися!” тощо.

Вихід — у влаштуванні таких педагогічних обставин і пси­
хологічних умов, коли дитина “замре” сама, за покликом гли­
бокої актуалізованої цікавості. Але ця остання повинна 
завдяки попереднім зусиллям педагога Ш  “робитися” нею са­
мою. Найкращий учитель — той, хто не тільки сам уміє бути 
цікавим для своїх вихованців, а й невтомно навчає їх методів 
актуалізації цікавості, побитів самозаінгересовування. У загаль­
ній автодидактиці1допитливий учитель знайде ту необхідну бе­
зліч можливостей, які допоможуть йому в цьому відношенні.

Кінематичну чесність себе-дитини я використовую як 
прекрасний засіб для ліквідації багатьох технологічних 
труднощів у праці над різноманітними навичками. Моя згадка 
добре підзабутого відчуття працює як психологічна поза, 
контамінує теперішні дорослі відчуття, повертає їм колишню 
їхню “щирість”. Максимальна рухова розкутість — мета 
людини, котра стала на шлях актуалізаторства, хоче “бути 
сама собою”. Ясна річ, що “кінематична медитація” й повна 
розкутість вимагають великої духовної підготовки — за жест 
не повинно бути соромно. А зрештою, й саме наше життя, 
взяте цілком, є жест Бога...

1Див. працю автора "Автодидактика", частина 1.

196

* ★ ★
Стремленьями расшиты полотенца 

в светлице продолжений. Древний сказ — 
надеяться, что не в последний раз 
синицам мыслей удалось слететься,

чтоб музы ку создать на тему детства, 
неизлечимо длящегося в нас.
Н адежд ткачихи ткут себя. И страсть 
вновь оживает, и на сердце — дерзко,

и , слава богу, хочется желать, 
идти — идя, не выгорать до тла, 
а  знать, что есть чему гореть и дальше,

что "дальш е” — есть, что снова манит даль, 
которой ж изнь опять готов отдать, 
казалось бы, все виды повидавший.

28.0649 12.56 Киев

ДИТЯЧИЙ ГОМОЦЕНТРИЗМ

Головна психологічна подія перших років людсько­
го життя — самоусвідомлення, тобто з'ясування 

простого для дорослих факту: хто я такий? Інтуїтивний пошук 
подібних нам призводить до захвату, заохочуваного природою. 
Аналітичне розщеплення атомів наших перших знайомств запо­
чатковує ланцюгову реакцію психодіалектичних дій у внутріш­
ньому житті. Зароджується суто людська спроможність 
сприймати себе відсторонено. Пізніше вона перетвориться на 
рефлексію, персоніфікація котрої —- Нарцис, що задивився на 
себе, який є зовсім не Нарцисом, а... Протеєм, вічно змінною 
сутністю.

Цікавість до інших — це, перш за все, цікавість до самого 
себе. Інший “читає” тебе, і тоді подобається спостерігати цей 
процес, аж поки не з’ясовується, що твоє трактування тексту-себе 
не співпадає з чужим. Герменевтика спілкувань — улюблене за­

няття дітлахів. У більш пізньому віці нею захоплюються не так 
тотально.

Але водночас із таким відверто егоїстичним зацікавленням 
існує й дитяча захопленість людським родом узагалі, людяністю, 
справедливістю, розумністю, добротою тощо. Це доводить етич­
на затемброваність будь-яких казок, що до них такі охочі всі 
юні душі. Природна педагогічна граматика ставить на перше 
місце в реченні життя підмет етики. Початкові аналітичні вправи 
нашого розуму пов’язані зі стосунками між нами й оточенням, 
нами й нам подібними. Отже, гомоцентричне налаштування іс­
нує, так би мовити, від природи, також як існує щось подібне у 
тварин — можна, здається, гадати, що гіпотетичний видовий 
центризм у тваринному світі є насправді.

Додамо трішки філософії й згадаємо про, наприклад, антич­
ний (Анаксимандр) або ренесансний гомоцентризм. Звеличення 
людини (краще сказати: самозвеличення) збереглося в багатьох 
свідомостях й дотепер. Результати цього “перекосу” очевидні, 
адже ми хоча ще й не остаточно викопирсалися з категоричних 
тверджень щодо всемогутності науки (читай: людини), проте вже 
почали усвідомлювати шкоду від раціоналістичної зарозумілості.

Але треба зважити на те, що взагалі запобігти “колективному 
суб’єктивізму” людство не здатне. Йдеться про зміну "психоло­
гічного птолемеїзму” на "психологічне копернікіанство”, геоцен­
тризму — на геліоцентризм. Наголосивши себе по-іншому, ми 
легше досягаємо ліпшої артикуляції долі, адже здатні більш від­
сторонено (стосовно самовідчуття) керувати собою. Така психо­
логічна поза узгоджується й з найрозповсюдженішими 
моральними вимогами, причому, як релігійними, так і світськи­
ми. Практична гігієна духу протягом тисячоліть довела переваги 
скромності, іннервованої гідністю, — лише тоді діє внутрішня 
діалектика ментальності. Але, ця тема, на жаль, повинна зараз 
залишишся майже недоторканою з огляду на інше ідейне над­
завдання цього розділу наших роздумів...

Отже, гомоцентризм дітей може спрямуватися у кількох ке- 
рунках, з яких, безумовно, найнебезпечнішим є той, що призво­
дить до розвитку соліпсизму. Однак, як ведеться у тих, хто 
користується медитативно-ймовірнісним мисленням, ми не мо­
жемо надто спрощувати справу, беззастережно засуджуючи на­
віть таке негативне — в плані оцінки його побутовою 
свідомістю — явище. Слід замислитися над позитивним соліпси­
змом композитора чи письменника, взагалі, того, хто займається 
творчістю, а значить, і глибинним зануренням у найпекельніші 
кола особистості, намагаючись за допомогою чесної рефлексії

198

чинити вповні моральний та соціально-корисний акт збагачення 
культури чи бодай якихось вузьких, специфічних знань про лю­
дину. Не “перелякати” дитячу рефлексію в мить її народження — 
завдання батьків, котрим не слід бути ригористичними моралі­
стами, які нібито “винайшли” однозначність бутгєвих смислів.

Регроспективнику, що ним є тою чи іншою мірою кожний 
позитивний інфантолог, непогано вигледіти в далекому (або не 
дуже) просторі-часі ту смугу перетворень, за якою сталося зак­
ріпачення розуму і психіки (якщо воно є в дорослому віці). По­
вернення до витоків повинно сприяти розкріпаченню, 
звільненню від кайдано-подібних забобонів, появі легкого від­
ношення до “незначущого”, до абищиць, сором за які перед чле­
нами багатьох соціогруп призводить не тільки до паралічу 
притаманного даній особистості мислення, а й до поведінкової 
затислості, якою так вирізнялася “радянська людина”. (Годі й 
казати, що відразу нічого в соціальній свідомості й звичках ши­
рокого загалу не зникає).

Юна людина (а можна, здається, сказати й “майбутня”) є то­
тально уважною до соціального оточення, вона піддає нескін­
ченному перегляду ( а точніше Щ- слідкув анню-підгляданню) 
наймізерніші події, нищівно, хоча й здебільшого мовчазно кри­
тикуючи звичайні й звичні для дорослих такі незначні вчинки. 
Наймішмальніше виявляється грандіозним. Згадаймо збільшу­
вальне скло дитячого гомоцентризму у власному досвіді й зас­
тосуймо відновлений психічний стан, пов’язаний з 
суперуважністго, з відчуттям “просторих хвилин”, “нескінченної 
миті” (пам’ятаєте Гьотевську екскламацію про зупинення часу 
взагалі?..).

Таким чином тобто відроджуючи чи не надто приємну 
частку власного д и ти н ства^  ми виходимо на можливість ство­
рення усвідомлено вживаної технології. Ми вчимося належним 
чином тематизувати свої рефлексії, які в авто дидактиці часто- 
густо є синонімами медитації - для того останній треба лише 
стати такою, що спостерігається (а таке можливе при свідомому 
роздвоєнні особистості). Дитячий роздум — акцентовано гомо­
центричний, а за технологією, як нам здається, — медитативно- 
рефлективний, бо роздвоєння “внутрішньої людини” є 
нормальним для дитини, котра мислить себе ніби осторонь, як 
“його” чи “її”. Отже, дорослому, який хоче по-справжньому звер­
нути на себе увагу, треба згадати, що таке вже колись було...

Гомоцентризм, як уже сказано, може ставати притичиною на 
шляху до природної внутрішньої поведінки. Але це трапляється, 
коли наша вроджена увага до власного роду не редукується від

199

т
космічного, загального, а сказати з позанауковим пафосом -  
Божественного. Насправді ренесансово-“птолемеївська” модель 
людства з людиною в центрі не годиться для автодидакта так 
само, як і її географічний аналог — для сучасного мандрівника 
або астронавта. Проте — справа тут складніша, ніж у географії.

Гуманітарний “геліоцентризм” з Божественним, навколо яко­
го все в цій моделі повинно обертатися, є неприйнятним безза­
стережно хоча б через те, що в такому разі ми визначаємо 
невизначальне для людини, а відтак чинимо гріх зарозумілості. 
У цьому трагіко-іронічному твердженні є, безумовно, крихта роз­
чарування в наших (таки звично й часто звеличуваних) людських 
можливостях.

Але не забудьмо й тут про діалектику. Правдиві досягнення 
людини неможливі без усвідомлення динамічної межі, яка завжди 
оточує людську майстерність. Шлях до вищого дається заземле­
ному труду. І щаслива та дитина, яка навчена старшими досягати 
маленьких успіхів у великій справі — робленні мистецьких на­
вичок.

А скільки дитинств зіпсовується провінційним уявленням про 
велике з його ніби позапобутовою сутністю! “Справжнє — десь, 
не тут. Ми — не правдиві. От там*.”— чується таке й досі межи 
провінційними людьми. А в Україні таких переважна більшість, 
адже колоніальний комплекс меншовартості гидким шашелем 
уразив її національне осердя. Дарма, що саме звідси, що б там не 
казали, вийшла справді така могутня купа талантів, відомих на 
весь світ під лейблами “made in Russia” або “made in USSR”...

Але тут ідеться про інше: чи спроможна сучасна педагогіка та 
и авангардна частина — самонавчальна парадигма — надати 
змогу будь-кому навчитися самому й навчити дитину чогось, що 
раніше вимагало обов’язкового перебування “в центрі”? Відпо­
відь позитивна. Автодидактика розширює не тільки вікові межі, 
а й терен її впливу й застосування. Таким чином, виникає гомо- 
центризм нового типу, який діти, що обов’язково повинні, згідно 
із законом природи, “перехворіти” на нього, переноситимуть зна­
чно легше і без тяжких ускладнень, ц г  а такі призводять до за- 
гальмованості в розвитку найнеобхідніших культурних навичок, 
до накопичення неподоланних перешкод на виході в Космос ви­
соких психічних станів, породжуваних культурою.

Повинен змінитися й екологічний зміст процесу входження в 
культуру. Колись добряче спаплюжена “ідеологами комунізму” 
соціально-еволюційна діалектична спільнота “національне 
всесвітнє” має реабілітуватись теоретично й практично, щоб ре- 
зультувати уявлення української дитини про свою приналежність

до конкретного виду Homo Sapiens. Адже ніколи не існувало 
просто “людини”, “землянина”. Отже, є виправданим “патріо­
тизм родової приналежності” до певної галузки людства, яке роз­
вивається не синкретично, “взагалі”, а кожним листком і віттю 
на дереві свого поступу.

Екологічний сенс новітнього процесу всвідомлення дитиною 
себе як представника людства полягає, як казано, і в збалансо­
ваності іншої пари контроверз М  людськості та божественності. 
Осягнення взаємодієвості першого й другого знімає ренесансне 
марнославство так само, як у випадку зі щойно згаданою парою: 
національного Щр вселюдського, всесвітнього. Перегодом в юної 
людської істоти має виявитися відчуття гідності, яка, в свою чер­
гу, також є діалектичною єдністю себе-визнання і визнання ін­
шого, усвідомлення себе окремішного і себе, інтегрованого в 
загал індивідуальних неповторностей.

Соціальна екологія, так би мовити, притаманна автодидак- 
ішц, і є однією з її частин, яка останнім часом набуває тенденцію 
відокремлення, самостійного існування. Але певна її окремість, 
звичайно, неможлива через необхідність екологічної суб’єктива- 
ції, звернення до власної природи, до загадкової глибини осо­
бистості.

Екологія духовності Щ вихід із соліпсизму. Це найкращим 
чином здійснюється через надідею досконалості. Дитяче, або то­
чніше, ранньодитяче “шукай подібного фізіологічно” змінюється 
на пізньодитяче “знаходь того, хто добре вміє”. Еволюція дитя­
чого гомоцентризму, очевидно, здатна бути зразком для нашої 
дорослої концепції становлення на кожному новому етапі певного 
вдосконалення.

* Егоїзм майстра лише зовнішній. Пересічна людина вбачає в 
творчій діяльності лише спроможність самоствердження. їй важ­
ко помітити протилежну за змістом дію творчої людини —1 ви­
користання себе як частини виду, всього людства. Тільки на тлі 
притаманних усім властивостей вона помічає розвиток власної 
актуальної спеціалізації. Вона відсторонюється від самої себе для 
кращого бачення... себе самої. В цьому акті бере участь ірраці­
ональне, метафізичне, невизначене. В принципі, вона починає 
процес трансгуманізації хоча б подумки. їй бажається вийти за 
межі людського, досягти ейдосового втілення в матеріалі.

Трансгуманізація в щоденному побуті людини, яка належить 
розвиненій культурі, виявляється в приєднанні до високих станів. 
Схема цієї акції досить проста: минуле — теперішнє — вторинне 
минуле. Ми долаємо егоїстичне в приєднанні до єдиної вічної —
в наших масштабах — реальності.

201

Допомагає в деегоїзадії й пафос становлення майстра. Воно 
ніби має на увазі зняття попереднього ідеалу, що є подвійним 
— утіленим в уявленому зразку, ейдосі й у носійстві вміння. Чи 
не впізнаємо ми тут себе в дитячу пору?..

Отже, можна не турбуватися про втрати діалектичної рівно­
ваги "людське-божественне", коли твої намагання підкорені меті 
розвитку духовності як духовності Homo Faber, людини, що ре- 
мествує — в самому широкому значенні цього слова.

Широкий спектр етичних проблем, що виникають чи, принайм­
ні, зароджуються, так чи інакше стосується гомоценіризму. Він -  
наче палітра, на якій знаходяться всі здогадні “фарби” стосунків 
майбутньої дорослої людини.

Трансгуманізація може бути не тільки вертикальною (вихід 
у метафізику, в ідеальне), а й горизонтальною. Це своєрідне 
“урівняння в правах” усіх і всього в природі. Провіденціальний 
зріст у цьому разі може мати скупчення порошинок, висвітлених 
сонячним променем. Мікрогалактика в кімнаті перегукується з 
неуявленною величчю великого Всесвіту.

Інстинкт подолання людського в людині яскраво виявляється 
в дитячому “тотемізмі”, в полюблянні дітей уявляти надмалий 
світ. Надзвичайно гостра цікавість до останнього, на жаль, у 
педагогіці використовується скоріше стихійно, а не системно. А 
тут відчуваються насправді незглибимі можливості.

Персоніфікований світ, який нас оточує в дитинстві, ніби під­
казує нам технологію самозацікавлення. Передчуваючи душу в 
кожній речі, діти охоплюються захватом від практично будь-якої 
сшуації—нехай вона відбувається чи то у вогнищі цивілізації, чи 
то в диких нетрях, чи то у вимірах іще не знеціненої “прагматика­
ми” уяви. Спішування з неживим у дитинстві не існує. Навіть 
небіжчик у сприйнятті дитини “щось думає”, кожен кущик ховає 
в собі живу таємницю. Повсюдна присутність безособового 
“щось”.

Очевидною є педагогічна цінність бодай часткового повер­
нення в дорослий час існування цієї спроможності персоніфіку­
вати речовий світ. Тоді предмети перетворюються на дійових 
осіб, а інтер’єри — на мізансцени. Участь у п’єсі забезпечується 
самим фактом життя. Це, до речі, якісно змінює увагу, напру­
ження якої підтримується постійним переконанням у наявності 
схованої, добре замаскованої таємниці.

Непогано, коли ми оживлюємо й цей стан таємничості, в яко­
му знаходяться для дітей внутрішній і зовнішній світи. Можливо, 
хтось спробує навіть подібним оживленням лікувати таке розпов­
сюджене тотально-раціоналістичне “остаточне знання”, таку зна­

202

йому знудженим і депоетгоованим індивідам “розшифрованість 
світу”. Загадковість, якої ти припускаєшся, начебто гріха, навіть 
хам, де “все ясно", здатна спрямовувати наш інтелект до оригі­
нальних ідей.

* “Остаточне” осягнення змісту, сенсу й значення будь-якого 
явища, котре цікавило людство протягом його існування, —
міф найвищої проби. Навіть якщо наші дитячі уявлення про не­
заперечну для західного розуму реальність є теж винаходом, ро­
бити який нас усіх без вилучення штовхає природа. Але з двох 
забобонів ми вибираємо і менший, і плідніший. Таким є, безу­
мовно, другий. Хоча урівняння цих двох здогадностей, либонь, 
надто безапеляційне. Я особисто схильний вважати друге твер­
дження зовсім і не забобоном, адже його суперстиційне (забо­
бонне) забарвлення —  лише на лакмусовому папері 
традиційного переконання.

Другий квазі-забобон —  прекрасний матеріал для створення 
психологічної пози. Ним (цим матеріалом та й, власне, "забобо­
ном”) може скористатися автодидакт найзрілішого віку.

Медитативно-ймовірнісний тип мислення дозволяє іноді роз­
ширювати межі дозволеного "здоровим глуздом”. На разі ми мо­
жемо додати кілька октав до діапазону наших сумнівів, при 
всьому тому не втрачаючи опертя, як і раніше, відчуваючи себе 
зручно, вигідно, комфортно. Одне за одним треба переглядати 
“незаперечні твердження”, яасі нам нав’язує побутова свідомість. 
Треба наближати її до сучасної науково-поетичної, в якій панує 
етика високих психічних станів. Однак треба пам’ятати хайдег- 
герівське “філософія ніколи не зможе спростувати побутовий ро­
зум, бо він є глухим щодо її мови” К Так само як до мови й 
мовлення отого нашого "науково-поетичного”...

Зарозумілість у самовизначенні людини переслідувала й пе­
реслідує її завжди. Ми пропонуємо лабільні переоцінки, які не­
вігласові нагадують, можливо, безпринципність, але саме з нею 
ці нові оцінки й повинні боротися, висвітлюючи щонайчастіше 
непомічуваний автоматизм у сповіданні закляклих і вже давно 
неактуальних для особистості тверджень.

Наївний гомоцентризм древніх (“людина є мірою всіх речей”) 
не можна відмінити едиктом сучасних розумників. Він увійшов 
до складу сьогоднішньої думки людини про саму себе, в якій 
переважають більш скромні мотиви, що співіснують з протубе­
ранцями духовних досягнень. Ми не зрікаємося вселюдського 
дитинства, як і не бажано зрікатися (бодай в педагогічному зна-

1 Мартин Хайдеггер. Разговор на проселочной дороге. М., 1991, с. 9

203

ченні) й власного. І в першому, і в другому ми знаходимо захо­
пливі спрощення й перекручення, або ж ускладнення чи натхнен­
ня подорожей в глухі кути й провулки розумування. А втім -  
іншого нам і не дано. Кожна галузка має кінець. Але жива ко­
рона дерева є нескінченною, вічною.

Оглох Бетховен, чтоб была слышнее 
та истинная музыка в нём, 
что обжигала слух невеж огнём, 
беся маститых новизной своею.

Оглох, чтоб глупость критиков развеять, 
радеющих, по мненью их, о том, 
чтоб лучше было созданное сном 
и явью, сделанное для умов — яснее,

чем истины привычные вокруг. 
Что было б, если б гений вдруг 
свои виденья предал по заказу

советчиков, ужившихся с гнильём? 
Увы, тогда та быль, что мы поём, 
была бы лживей в мире безобразном...

22.12.99 10:41 Киев

ПОЗИТИВНЕ “ЗБОЖЕВОЛЕННЯ"

Яким чином природі таланить примусити нас про­
суватися далі — й ми навмисне не кажемо “впе- 

РЄД”І Г  в еволюДіюванні? Які витівки застосовує вона, щоб 
н а ш ^  людський — рід не зупинився одного разу назавжди 
перед жахами на шляху власного розвитку? Нарешті, як її методи 
виглядають в зменшеній формі, в мініатюрі, тобто коли є окре­
мий онтологічний розвиток, окремого хлопчика чи дівчинки, 
яким навіщось треба ставати більшими, міцнішими, розумніши­
ми — ставати людьми.

204

Важко, чуючи ці питання, не згадати про традицію прово­
дити межу між природою й соціологією, між природотворним 
та рукотворним, між тим, що ніби залежить тільки від єства, й 
тим, що підлягає лише людському розумові, наче він у ту мить — 
просто завдяки цій редукції та и непохитній звичності — знахо­
диться поза тим, складником чого він є. До речі, ніхто серйозно 
й не питає людство — бо ж, так би мовити, не має права, знов- 
таки, порушувати традицію, усталене, а тому, згідно зі “здоро­
вим ; глуздом”, тобто на думку більшості з нас, безумовно 
правдиве, істинне.

Отже, яким чином? В який спосіб з’являється енергія стано­
влення роду, сукупності родів, усього відомого й не відомого 
нам живого? Чи можна твердити, що частка цілого — людина Я  
м |с  якесь своє окреме джерело розвитку,5ідо ЯКОГО— якщо його 
розглядати не як успішне пробування вперед, а як успіх самого 
тривання, збереженності руху — вона, невилучена із загалу, не­
від’ємна від вертикальної й горизонтальної суцільності, є при­
реченою?

^ Відоме нам буттєзнавство (онтологія)' не переконує нас діа­
лектичною послідовністю, коли (протягом тисячоліть!) припус­
кається твердження про існування одного тільки Розуму: Розуму 
як такого. Це дозволяє сумніватися в його суцільній розумності, 
його однополюсності магніту-монополя, який В - коли, бодай 
іррнічно, бути до кінця послідовним, -Нповинен існувати в дій­
сності, що за людським припущенням є діалектичною (якщо ма­
ти на думці існування спільнот бугтя-небуття, породжених 
нескінченністю пр отиставлень у, мабуть, нескінченному світі).

Вищий Розум; в його моно- або біполюсному вигляді корис­
тується С В О Є Ю  протилежністю, тобто божевіллям, хоча б у дос­
тупній нам частині біоса (про несамовитість речей ми поки не 
згадуємо).

Здогадність нашого твердження не перевершує пересічну. В 
усякому разі, ми послідовно додержуємося нашого принщту ду­
альності, взятого ніби для “зручності”. Тобто задля створення 
Методичного опертя в справі постановки мислення а їа аШосІіОа- 
сіідие. Але що таке “зручність”? Чи не є вона — в духовній галузі 
життяШ -тим, що просто відповідає (або не відповідає) духов­
ності точок досягненого розвитку як такого, розвитку, що ство­
рює всю ауру навколо себе, впливаючи й на сприйняття самого 
себе, продукуючи відношення до носіїв певних явищ духовного 
життя, стосовних до самого цього розвитку.

Отже, на наш сьогоднішній погляд (він також ^похідна на­
шої духовної еволюції й не є, звичайно, константою), божевілля

є складником того, що традиційно називають Вищим Розумом. 
Але — як ми вимушено це чинимо, може, й надто часто — ма­
ється на увазі його нередукований різновид, його неокремішне 
існування в суцільності Розуму. Узявши яке завгодно наше уяв­
лення, ми логічно переконаємося в його тимчасовості, коли 
йдеться про непобутові речі, про так званий науковий підхід. 
Скільки радощів відчуваємо ми, коли чуємо про “відміну” яко­
гось “попереднього” закону природи. І нехай далеко не завжди 
йдеться саме про скасування (як це було з геліоцентризмом або 
з багатьма медичними тлумаченнями тої чи іншої функції органа 
людського тіла), а скоріше про модифікацію, вточнення Ш- прав­
диве чи здогадне — тої чи іншої теорії. Наука, як і все людство, 
поки що приречена на редукування, бо ж суцільно сприйняте 
неохопне (не-охопне) — нездійсненна річ.

Божевільне треба розглядати, звичайно, як позапобутове яви­
ще, як категорію, смисл якої полягає у відносній - | р  завжди 
динамічній — нісенітності. Іншими словами, наше людське “ро­
зумне” стає, в певному значенні, завжди й, таким чином, існує 
як таке. Виникає питання: чи існує Розумне, котре відрізняється 
від людського Розумного? На це питання я не годен дістати від­
повіді, яка б поклала край багатьом онтологічним сумнівам ми­
слителів.

Доступний нам Розум — виключно земного вжитку, якщо не 
походження. Отже, нісенітне можна вивчати в стосунку до вже вста­
новленого — в наших умовах — як розумне. Й цікаво, що ніхто 
не насмілиться довести, що “науковий абсурд” ще тобто “теорети­
чне божевілля” — можливий як нерелятивний: ми можемо лише 
уявиш якесь абсолютне божевілля, але за нашою логікою -Шза 
“місцевою”! — ми відносні в цій дії уявлення. Приреченість на від­
носність, релятивістська вічність — це вже непогане підґрунтя для 
нашого твердження (також як, між іншим, і неслабка причина, чи 
бодай хоч привід, для “теоретичного збожеволення”) про наяв­
ність божевільного в людському уявленні про Вищий Розум.

Але наш етюд недарма називається “Позитивне “збожеволен­
ня”. Справа в тому, що психічний стан, який викликається ос­
мисленим сприйняттям нісенітного, є в багатьох відношеннях 
корисним як для людини, так і для еволюції. Він, очевидно, може 
бути порівняним із нульовою відміткою розумності та водночас 
із джерелом, з якого неможливо вичерпати “свіжі ідеї” (й може, 
якраз завдяки нашому всеосяжному релятивізму мислення).

Певну психічну корисність перебування віч-на-віч з абсурдом 
уперше відчули люди мистецтва — література, живопис, музика 
в їхньому розвитку й історичній послідовності є суцільним пере­

206

бігом перетворення нісенітного на логічне (що дорівнює, прак­
тично, трансформації новітнього в банальне, трансформації, ко­
тра має власну логічну причину своєї появи). Так чи інакше, 
еволюція — детермінована або ні — відбувається в просторі пси­
хічних станів такої істоти як людська через засвоєння дивовижі, 
чудернацького, аналогічного, несприйнятного, такого, що супе­
речить славетному “здоровому глузду”.

Педагогічна цінність цієї точки зору очевидна. Навчання як 
таке уможливлюється захопленням, що є “братом” здивування, 
якщо не ним самим, у “дієслівному” триванні під акомпанемент 
позитивних предикатів, вичерпаність яких означає кінець захо­
плення й, природно, кінець певного етапу навчання. В певному 
смислі, це й кінець того чи іншого мікрозбожеволення, що є по­
зитивним. Необхідність його в житті людини доводить хоча б 
нестерпність нудоти. Власне кажучи, захват є, певною мірою, 
позитивним збожеволенням, яке сягає осяяння. Це означає “ви­
хід за межі”, проникнення в новий план існування, який обіцяє 
безліч “неймовірного”, тобто аналогічного з точки зору попе­
реднього плану, в якому вже було нудно або стало нудно завдяки 
новому баченню.

Завдання педагогіки, яка звичайно є втіленням здорового глу­
зду й антитезою божевілля, -тз* прослідкувати за усвідомленням 
переходів і трансформацій захватного стану, тобто стати в 
схвальну Позу, висловити схвальні оцінки виходу з кола попе­
редніх принципів, переконань тощо. Педагогіка утримується в 
собі, відсторонюючись у релятивну, хоча й цілковито щиру гру. 
Суворе обличчя педагогіки пом’якшується посмішкою дитини, 
котра здивувалася, що лялька, яку вона навчала ходиш, раптом 
і справді пішла. Педагогіка сама стає креативною дитиною, на- 
півістотою -нашвнаукою.

Так опиняються в світі парадоксу, або ж — просто в Сві­
ті. Розгаданого, витлумаченого, сказати б, до останку, його 
не існує для активного — правдивого — розуму, для людського 
як такого. Недарма невмирущою є формула О. Пушкіна 
“,. .гений парадоксов друг”. Недарма сама природа духовного
витісняє нудоту, себто непарадоксальність, застосовуючи вряди- 
годи найсуворіпгі засоби (аж до відлучення від духовного). Не­
дарма незбентеженість духу завжди вважалася знавцями 
культури вірною ознакою неприналежності особистості до інте­
лігенції.

Природознавчий псевдонім божевілля — е н т р о п і я .  При­
пускаючи докорінну тотожність ентропії' й божевілля, ми може­
мо екстраполювати (бодай умовно й дуже обережно)— на нашу

психіку й духовність, на нашу педагогіку взагалі, на наш спосіб 
існування як істот, котрі мислять і переживають з цього приводу 
певні (в цьому випадку, не довільні) психічні стани, невідокре- 
млювані від усвідомлення знакової вісті, — можемо екстрапо­
лювати другий принцип термодинаміки. Тоді запобіжником 
“теплової смерті” стане уникнення замкненості “системи”, тобто 
індивіда. Це ж — пафос виходу на межі “суто свого”, що в ко- 
гнітивній (пізнавальній) сфері часто є просто звичним, особис­
тим знанням. Наше припущення було б плідним, бо 
виправдовувало б остаточно неможливість остаточності, кін- 
цевість І виповненість рОЗВИТКІВ КОЖНОГО 3 нас. АлЄчЦг- згідно з 
попереднім — нам все одно потрібна замкненість саме для на­
копичення ентропії, “негативного божевілля”, яким ця ентропія 
стає, досягаючи певної кількості в замкненій системі. Тож треба 
відсторонено відстежувати напгі внутрішні дані, інтернальні по­
казники духовного організму. Треба гнучко реагувати на потре­
би того чи іншого керунку, призупиняючи надбання “вістей” або 
ж, навпаки, підсилюючи їхній приплив, корисно виснажуючись 
духовноенергетично також через набування збентеженого 
(“взбудораженного”) як такого — й такого, що бентежить не 
тільки самого тебе,— та одержувати нові сили, осуспільнюю- 
чись, щоби позбавитись осуспільнення, заради того, щоби по­
вернутися до осуспільнення, й таким чином Ф-* ДО нескінченності 
в нашому кінечному існуванні.

Отже, без абсурду — ні кроку. Позитивне божевілля є умовою 
людського тривання як такого. Витіснення абсурду є сутністю 
духовної праці. Воно здійснюється доти, поки людина живе, й 
людина 4* і це вже доводить практика — здебільшого скорочує 
свій вік, себто є живою коротший час, коли воно (витіснення 
абсурду) не відбувається з її вини. Виявляється, це є злочином, 
за який природою, Богом встановлено найвищу міру покари — 
припинення тривання структури в межах найвищого земного ро­
зряду. Елемента повертаються в неорганічний світ, де вони прак­
тично вже були, знаходячись ув організмі “злочинця”, будучи 
ним, його гіпостазисом, який припинив виконувати функцію ду­
ховного інструмента.

Використання “принципу здогадного божевілля” в будь-якій 
серйозній і поважній нашій справі здатне підтримувати діалек­
тичний баланс, так би мовити, автоматично. Його дію в педа­
гогіці можна порівняти з дією “правила тотальної діалектики”, 
що є також у цьому випадку цілком умовно-інструментальним. 
Як читачеві вже давно відомо, важливо не знати дрстеменно (ад­
же це, за великим рахунком, є неможливим в непобутових ви­

208

падках), а вважати так чи інакше, наближаючись до тимчасо­
вого переконання в істинності твердження (психологічної пози) 
й відчуваючи його зручність в праці над навичкою, в розумовій 
діяльності тощо.

Релаксаційний ефект при такому підході теж є незаперечним 
набутком. Медитативно-ймовірнісне мислення при цьому мас 
додатковий імпульс. Воно ніби одержує той психологічний 
грунт, на якому йому просто неможливо не розвиватися, адже 
со£ІЇо (я мислю) тут пов’язане з аналізом та оцінками саме того 
ентропійного елемента, який в нашому випадку носить назву 
“позитивного божевілля”.

Когнітивне (пізнавальне) обслуговування останнього, методи 
виявлення “здорового” чинника в плині й триванні того, що ус­
відомлюється завдяки медитативно-рефлексійному процесу, стає 
прекрасною школою мислення по-новому. Дяки розкутості, тут 
набувається та “сонетна” концентрація ували на формально-ло­
гічному складнику означуваної думки, який можна охарактери­
зувати як спалахи достеменно глибоко-серйозного в особистості, 
як протуберанці світла (ба навіть і темряви, якщо це можливо) 
нашої сутності.

Рух до визначеності прокладає тоді найкоротший шлях, ко­
трий є манівцем, крученим, меандровим, не здатним існувати у 
формі прямої лінії. Парадоксальність цього твердження є відо­
браженням діалектики. Рух до визначеності, який прокладає ту­
нелі в підсвідомому, дословесному, потрібен духовно-соматичній 
структурі нашого існування для того, щоб воно було питомо 
людським. Людського ж і вимагає від нас імператив нашого іс­
нування як такого. Потреба у визначеному нашому є природною 
й задовольняється до відсутності повноти буття в разі проход­
ження через стадію “відбожеволення”.

Проходження через поле, “засіяне” незапобіжними дурниця­
ми, не вважається тоді ними замінованим, зіпсованим, сплюн­
дрованим. Навпаки К  абищиця, “недоречність” грає тут 
освіжувальну роль, яка повертає психіку дорослого до креатив- 
ного стану оптимальної дитячості. Таким чином, чи одержуємо 
катарсис (очищення), який нагадує аристотелівський — від 
сприйняття поетичного, того, що в спосіб, відомий кожному ві­
двідувачеві театру, “витісняє” актуальне напруження психіки й 
самої дорефлективної сутності людини, про яку вже стільки часу 
точаться найжвавіші розмови серед наймудршшх філософів сві­
ту.

Поетичне є породжуваним глибокою схвильованістю з при­
воду, який визначається і є зрозумілим лише в образно-асоціа­

209

тивному вигляді. “Божевільне” набуває свою позитивність за до­
помогою поезії. А поетичне — є думкою (Е. Левінас). Отже, по­
становка мислення може здійснюватися через уважне ставлення 
до всіх подробиць інтернального життя духу, який бажає роз­
шифруватися у всій повноті. І якщо існує “духовний добробут”, 
то його ознакою повинна бути саме ця увага.

*  *  *

...Прощались двое под дождём вокзальным, 
отдельные, но с общей — на двоих — 
обыкновенной вечностью на миг, 
с изюминкой своей и несказанным.

Прощались двое всем чуть-чуть на зависть, 
как будто вычитанные из книг, 
а перед ними, видимо, возник 
расцветший сад, где чудо не казалось,

а было в самом деле — им самим, 
дарованным, хранительным, родным.
Но их двоих обычность окружала,

но их — таких — никто не замечал, 
и сумерки от капель на плечах 
сгущались угрожающей печалью.

23-24.04.00 Запорожье

ФІНАЛЬНИЙ ЕТЮД

Отже, досягнення духовної мети, шановний читачу, 
віднині для тебе поєднується з постійним творен­

ням навички та особистості, зрозумілої як макро-навичка, но- 
сійство вічно надбуваної майстерності. Споглядальність, яка 
перенесена в царину глибинної творчості, стає діяльною й плід­
ною як психічно, бо дарує неквапність і спокій інтернальному 
організмові, так і інтелектуально, адже уможливлює уважне вив­
чення славнозвісних “умов задачі”. Відкривається шлях знизу до 
не безграмотно використовуваної локомоторики, до того, що

традиційно “береться” згори, а через те руйнується, паплюжить­
ся, як метелик, схоплений за крильця. Інтроспекція виносить на 
поверхню явища внутрішнього життя, відомі як всілякі комфорт­
ні стани, й переробляє творчий пошук навмання в ствердження 
даності — на кшталт медитаційного процесу. Порівняння влас­
них обміркувань та абстрактів із загальновживаними створює 
наступний шар діяльнішої атмосфери, яка обіймає планету На­
вички, Вміння, Майстерності, що вічно змінюються, а у випадку 
інтенсивної уваги до них змінюються, ніби рослини, які зроста­
ють майже миттєво, розквітаючи й ніколи не в’янучи...

і Чи можливо таке в умовах неусвідомлення себе для якоїсь 
саме твоєї (й нічиєї іншої) діяльності, для втілення себе ж  зна­
ряддя втілення певної ідеї майстерності — якщо бажаєте,- про­
віденціального за відчуттям та сутністю й такого, що є тою 
мікр о акцією, ж а  робить тебе учасником еволюції?

Авто дидактика наполягає на вивченні не предмета, а май­
стерності оволодіння ним. Вона віддає перевагу не “лобовому” 
підходу, а залюбленому подивлянню, ж е щоразу повторюється 
саме через наявність залюбленості. Маргіналії свідомості — най- 
плідніший ґрунт креативності. Тут здатна проростати навіть 
жорства абищиць, перетворена в зернятка самим фактом пере­
бування на терені заповідної творчості. Тут не існує неорганічної 
природи.

Підказка сьогодення чується багатьма в нашому — людсько­
му — всесвіті все краще: двадцять перше сторіччя повинне бути 
гуманітарним. Чи означає це, що воно відсторонить досягнення 
попередньої технократичної доби, відмовиться від удосконален­
ня економічних систем, від вирішення найважливіших проблем 
у природничий (а це з нової, запропонованої нами, точки зору, 
здавалося б, означає дішБІ-природничий) спосіб? На це запитан­
ня ми відповідаємо негативно, проте з істотним застереженням. 
Заходи подібного необхідного ґатунку, так само як багато ана­
логічних, мають змінитися сутністєво, залучити до свого гіпос- 
тазису той складник духовно-людського, котрий раніше в ньому 
був відсутнім. Яким же чином це може відбутись?

Очевидно, що гуманітарність має прийти до природничо-на­
укового простору, в господарство, керівні структури тощо, так 
би мовити, зсередини, через спосіб мислення, а не іззовні. С^Йо 
нового фізика, констатуючи роль спостерігача, що впливає на 
пильнований процес, натякає нам на правильність такого вирі­
шення проблеми, ж е випливає з логізувань самого тотального 
раціоналізму. Схожі явища підтверджують наявність реально­
го вектора глобального розвитку койгнітивності, необхідної

211

нині органічно, у відповідності до вимог далеко не всіма усвідо­
млюваного еволюційного моменту.

Спосіб мислення, що передчувається найсприйнятливішими 
стосовно до імперативу загальної еволюції, парадоксальним чи­
ном повинен мати технологію, жорсткішу за попередню. Від вер­
лібру треба добутися до сонету, “заковуючись” його формою, 
але ж набуваючи більший ступінь свободи, одержуючи знаряддя 
олюднення перебігів, які тривалий час призводили до відчуження 
людини від самої себе (а наслідком — і від інших). Йдеться про 
трансфузування раціонального й ірраціонального, “технічного” 
й “гуманітарного” — в самому способі їхнього з’явлення на шля­
ху до означування, до сформульованої ідеї. Й тут, здається, варто 
завважити, що дегуманізація процесу мислення на разі є щонай- 
підступнішою. Бажання швидкого досягнення мети нівечить 
шлях до неї через відсутність відповідної свідомо використову­
ваної методи. Необхідним є мислення, що “підготоване”, мов 
“prepared piano” Джона Кейджа К Така підготовуваність має на 
увазі спеціалізоване вирішення цієї проблеми, а це є первинною 
й донині поки ще відсутньою фазою креатнвного (творчого) ак­
ту, яким повинна бути правдива когнітивна (пізнавальна) дія.

Отже, ми приходимо до чіткого уявлення про “нестачу” ці­
лого шматка в тому суцільному, котре називається мисленням. 
Визначивши ситуацію в такий спосіб, ми тим самим ставимо 
проблему: з’ясувати можливості додання того, що бракує, ство­
ривши його власним умінням та старанням.

Перша в історії педагогіки наукова і одночасно практична 
система самонавчання Авто дидактика (що є частиною Постпси- 
хології) — великонадійна у багатьох відношеннях. Особливо ва­
жливо відзначити соціально-психологічну цінність цієї 
парадигми, що дозволяє здобувати повноцінну освіту при міні­
мальному особистому спілкуванні з консультантами-професора- 
ми, широко використати екстернат, створювати осередки 
елітарної освіти далеко від значних культурних центрів, розви­
вати “освіту після одержання освіти”, легше налагоджувати 
зв’язки між поколіннями, точніше визначати життєвий шлях мо­
лодої людини відповідно до її — нерідко латентних навіть дня 
неї — здібностей, розширювати (при наближенні до старості) 
вікові можливості набування і застосування майстерності, різних 
навиків і вмінь, активізувати населення середнього і похилого

1 "Підготоване фортепіано" (англ.). Американський композитор Дж. Кейдж 
особливим чином підготовлював інструмент перед концертом (наприклад, прос­
теляв на струни газету).

віку, поступово змінювати ставлення до виконаності людського 
обов’язку, реально даючи можливість втілення планів, раніше 
нездійсненних через неадекватне мислення. Шлях, хай короткий, 
але вже пройдений Авто дидактикою, доводить на практиці пра­
вильність її тверджень, основним з яких є твердження про необ­
хідність різноманітних науково обґрунтованих психо- 
інтелектуальних технік для індивідуального впливу на самого се­
бе. Сукупність таких методик ми називаємо технологією Авто- 
дидактики, підкреслюючи використанням цього слова її зв’язок 
із досягненням західного раціоналізму.

Функціональність нашої технології очевидна, як і легко про­
стежуються й надихають оптимізмом перспективи її розвитку. 
Принцип пріоритетного “одержання враження від знання, а не 
самого знання ” докорінно змінює характер транслювання знань 
і вмінь, також і в природничо-науковій галузі, де далеко не ко­
жний одразу здатен визнати, що думка — це поетичне. Навчальні 
посібники, що описують термінами Авто дидактики психо-інте­
лектуальну базу майстерності фізика чи хіміка, зможуть рішуче 
повернути викладання (а отже, і самі науки, що викладаються) 
не до риторичної і невідомо яким чином здійснимої, а до най­
конкретнішої реальної їх гуманітаризації. Мультисенсорна сфе­
ра, що раніше лишалася в густій тіні формул і обчислень, 
переживання, пов’язані з одержанням вражень, психічні стани, 
у високості яких, коли йдеться про віртуозне володіння предме­
том й про майстра, в нього залюбленого, не доводиться сумні­
в а т и с я , - ^  все це має органічно ввійти в педагогічний та 
когнітивний процес. Таким чином, Авто дидактика, надаючи 
транзиційні можливості для перетворення купи каміння на живу, 
вкриту квітами галявину з метеликами далеко не абищиць, спри­
яє поверненню людини до самої себе.

Зупинімося ще на подробицях оздоровлювального та гігієніч­
ного ефекту найновішої педагогіки, щоб окремо сказати про це 
докладніше. Вже сама початкова постановка мислення на авто- 
дидактичний кш талт має яскраво виражені імаготерапевтичні 
риси, що властиві також “парадоксальній мнемотехніці” (мето­
диці “запам’ятовування без запам’ятовування”), постійним ейде­
тичним зусиллям при роботі у “внутрішньому ландшафті”, 
асоціативній і компаративній методикам, техніці “роздвоєння Я” 
та багатьом іншим складовим новітньої Автодидактики. Вперше 
в історії педагогіки розроблено тему стресу очікування при нав­
чанні, яка раніше не входила в апарат автодидактики. Широко 
використовуються також різноманітні прийоми зняття тривож­
них (ангуасних) станів. Гіпотетичним інструментом Богоблаго-

213

Словения, заохочення того, хто навчається, самою природою за 
наближення до неї і згідну з нею діяльність, є ендогенні опіати, 
що впливають на людину благотворно, омолоджувально. їм в 
Авто дидактиці приділяється особлива увага — ряд прийомів 
прямо розрахований на їх появу в організмі. Важливу геронто- 
логічну роль відіграють постійно розширювані стратегічні пла­
ни автодидакта, довготривале перебування в стані впевненості 
у виживанні, набуванні майстерності, інтересу до процесу фор­
мування навику, екологічної й соціальної комфортності психіки. 
Зростаючи при цьому, і поведінкова, і зовнішньо-естетична ат- 
рактивність (привабливість) запускає, в свою чергу, психосома­
тичні механізми вітальності в суспільстві, де людина потрібна в 
цьому випадку значно більше, де вона бажаніиїй і застбсованіиіа.

Але головне те, що здоров’я не стає самоціллю (як, зрештою, 
й саме індивідуальне життя) — воно є наслідком і умовою ви­
конання земної міси людини, нагородою й інструментом здій­
снення великої культурної й, зрозуміло, транстемпоральної ідеї, 
що зв’язує сьогодення з яким завгодно іншим часом, служить 
ніби драбина Якова, що нею вільно скористатися кожному, хто 
прагне бугтєвувати воістину по-людськи і прагнути до духовного 
простору всеоб’еднувальної вічності. Життя стає храмом, а 
храм — лише сходинка до Божественного. Автодидактика вва­
жає аксіоматичною Богоблагословенність високих станів у  куль­
турах всіх часів і народів. Створюючи їх тезаурус, її адепт аж 
ніяк не ставить на перше місце багатознайство, що виставляється 
напоказ усіма хворими на снобізм, — йому важливіше за все на 
світі радіти з ближніми і далекими спільниками, число яких йому 
хочеться збільшувати до безкінечності, тим переживанням, що 
викликані певним духовним досягненням Людини, “дивитися на 
одну зірку” разом з ними — з цими зрим ими й незримими фі­
зично, але завжди ментально присутніми поруч і об’єднаними 
спільними почуттями і думками, тобто близькими людьми.

Автодидактика анігілює явище духовної периферії, виводить 
людину з топологічної залежності, робить її метропольною за 
самою суттю. Санація на фізіологічному рівні тут нерозривна із 
соціальним оздоровленням на духовному. Це дозволяє робиш 
найопгимістичніші прогнози стосовно до майбутнього не тільки 
освіти, а й самої духовності, що одержали в особі Авто дидактики 
метку і вмілу помічницю, у розпорядженні якої є технологія пе­
ретворення нудної бездіяльності чи, в кращому випадку, неефек­
тивної метушливості на пожиттєвий особистісний пафос добрих 
і цілком конкретних щоденних "робіт по втіленню". Таким чи­
ном, можливо, намічено нр й насправді він намічається — пере­

214

хід до етапу більш усвідомленої педагогічної та соціальної ді­
яльності. Замість стану здатної паралізувати ображеності через 
якусь прямо-таки історичну обділеність пропонується щомитгє- 
ва впевненість майстровитості, яка вдосконалюється, її реальний 
профетизм. Замість психологічного руйновигца, де давно надто 
низько тримає свою крокву підпилий тесля-шабашник, що наспів 
до заробку на знову лише косметичному ремонті, — архітекто­
ніка ґрунтовності, замішаної на земній, але піднесеній пристрасті 
до досконалості. Замість безсистемних і шкідливих запозичень і 
привнесень — органічне повернення себе до себе, організова­
не — і разом з тим природне й сповнене почуття чомусь усе-таки 
прекрасної невідомості — входження в культуру минулого, сьо­
годення і майбутнього. Замість розгубленого тупцювання на міс­
ці — справжня участь в еволюції нашого роду, що має бути 
родом Ното / аЬег, тобто людини-вмільця.

*  *  *

Ось і  нема — так просто і зненацька — 
іщ е когось, іщ е, іщ е когось, 
з ким існувати разом довелось 
водночас їсти, йти, тримати цяцьку,

боятись вбити, бути злим чи хвацьким, 
слабеньким, смішним і робити щось, 
що з принципами якось розійшлось 
під регіт внутрішнього чудернацтва.

Казатимуть... О, скільки теревень 
обридлістю по вінця сповнить день, 
що випити Господь мене примусить!

Навіщось про великих треба так — 
на площах десь, та по глухих кутах, 
без них не ті вже, тихо плачуть музи.

07.08.94 Київ

*  *  *

Злостивість нам стає на перешкоді, 
коли ням чесно мислити кортить, 
даремно не спроводжуючи мить  ̂
й химерам геть! не каж учи і годі .

Приречені ми грати в епізоді, 
нам в ролі головній не дано ж ить, 
хоч не на жарт розтулюється хіть 
не бути десь у вічності на споді.

Спливає нісенітниця і зве, 
і кличе, і співа, мов соловей 
й розумності підморгує, нещасне,

у спільника запрошуючи світ, 
і від натхнення відвернувши вид — 
і чистоту відшукуючи в лазні.

19.08.94 Київ

Ми у себе самих всі на гостині, 
перебуваємо в тілах своїх 
і навіть частку господарських лих 
берем на себе. Голод в нас на "ниш ".

В нас спрага на дощі і небо синє, 
на дивину і світло хлібних крихт, 
коли сузір’я  я  вбачаю в них 
і космос на столі звичайнім плине.

Банально в гостях. Нічого робить.
Та хочеться побути ще хоч мить, 
іще потеревенити абищо,

іще дивитися на гурт думок 
й не відчувати на собі ярмо 
и з господарем навік злетіти вищ е...
20.08.94 Київ

216

* * *
Розмови точаться як джерело.
Й насправді: що людина без розмови? 
Х іба б ми починались вранці знову, 
коли б нас слово далі не вело?

Й нехай воно передає і зло, 
й нехай на ньому крапелини крові 
нащадку глузд транслюють нездоровий 
і  те, що в нас жахливого було.

Н ехай — без того, мабуть, неможливо 
із  броду хмар спадає чиста злива 
й ж иття вмиває. Так і ті слова.

Біжать порожні, часом, тереневі, 
зника значуще і трива нужденне, 
та є  ж иття, бо мова є жива.

2 9 .0 8 .9 4 поїзд  "Чернівці —  Москва”

К О Р О Т К И Й  С П И С О К  Н А У К О В И Х  
П Р А Ц Ь  В.О . К У Р ІН С Ь К О Г О ї

Філософія. ПостПсихологія. Культура. Освіта.

Книги:
"АВТОДИДАКТИКА. ТЕЗИСЫ. СТИХИ. ОПЫТ ИЗУЧЕНИЯ 
КИТАЙСКОЙ ИЕРОГЛИФИКИ" (1990 г.)
"САМООСВІТНІ РОЗДУМИ", частина 1 (1991 р.) 
"АВТОДИДАКТИКА", ЧАСТЬ 1 (1994 г.)
"КОГДА НЕТ ГУВЕРНАНТКИ" (1997 г.)

"АЭРОБИКА ВО РТУ* (1997 г.)
"ОБЩАЯ ТЕОРИЯ НАВЫКА" (1997 г.)

Відео- та аудіокурсш
"УКРАЇНСЬКА АВТОДИДАКТИКА", (1991 р.)
"ОПРАВДАНИЕ МУЗЫКИ" (1998 г.)

1) ЗВУЧАЩЕЕ РАЗНОТРАВЬЕ.
2) СКРИПКА, КОТОРАЯ УЧИТ.
3) СТИХОТВОРЕНИЕ, СЫГРАННОЕ КИСТЬЮ.
4) ПОСТСКРИПТУМ К СИМФОНИИ.

"ЖИЗНЬ — ЭТО ХРАМ"
"ПОСТПСИХОЛОГИЯ. ВВЕДЕНИЕ"
"КОНСТРУИРОВАНИЕ СОБЫТИЙ" (1998 г.)

1) ФИЛОСОФСКИЕ ОСНОВАНИЯ АНТРОПНОЙ 
ДЕЯТЕЛЬНОСТИ.

2) ИНДИВИДУАЦИЯ И ЛИЧНОСТЬ.
3) ПОРОЖДЕНИЕ ПОСТУПКА И ИНИЦИАТИВА.
4) НАВЫЧНЫЕ СОБЫТИЯ.

"ПРОГРЕСС И ПРАКТИЧЕСКОЕ ВОПЛОЩЕНИЕ ИДЕЙ" (1999 г.)
1) О ЧЁМ РЕЧЬ, ГОСПОДА?
2) КОНЕЦ ВЕКА И ВЗГЛЯД, КОТОРЫЙ БЛУЖДАЕТ В 

ПРОШЛОМ.
3) РАДОСТИ БЫТИЯ И ИХ СОВПАДЕНИЕ: О БУДУЩЕМ . 

ЧЕЛОВЕЧЕСТВА.
4) ПРОБЛЕМА ПЕРЕФОРМИРОВАНИЯ ОБЩЕСТВА, РОЛЬ 

ВЕСТНИЧЕСТВА И ЗНАЧЕНИЕ ВЛАСТИ.
5) ОБЩЕСТВЕННОЕ СОГЛАШЕНИЕ "ГЛОБАЛЬНЫХ ЛЮДЕЙ" 

И РЕАЛИЗАЦИЯ ИНДИВИДУАЛЬНЫХ НАМЕРЕНИЙ.
"ЗАПАДНО-ВОСТОЧНОЕ" ЗНАЧЕНИЕ СОВРЕМЕННОЙ 
ДИАЛЕКТИКИ" (1999 г.)

1) "ПОХВАЛА ГЛУПОСТИ" НЕ ПО ЭРАЗМУ 
РОТТЕРДАМСКОМУ.

2) СИСТЕМА ПРОТИВОРЕЧИЙ КАК УСПОКОЕНИЕ.
3) ПРОИЗНОШЕНИЕ СЕБЯ И ДРУГОГО.

„ТЕОРИЯ И ПРАКТИКА ДРУЖЕСТВЕННОСТИ” (1999 г.)
1) БЕССОННИЦА, ГОМЕР. ТУГИЕ ПАРУСА... ОДИССЕЯ 

ПОИСКА РОДСТВЕННЫХ.
2) ЗНАЧЕНИЕ И ПРИНЦИПЫ ДРУЖБЫ.
3) ВРАЖДЕБНОСТЬ И ОТРЕЧЕНИЕ: ПОТЕРИ В ПОКОЛЕНИЯХ.
4) КРИВАЯ, КОТОРАЯ КОРОЧЕ ПРЯМОЙ, ИЛИ 

ТАКТИЧНОСТЬ "САМЫХ-САМЫХ" И АМИКОШОНСТВО.
5) ОТНОШЕНИЯ, КОТОРЫЕ ПРОДОЛЖАЮТ ЖИЗНЬ.
6) ИДЁТ ЧЕЛОВЕК НА СВИДАНИЕ С МИРОМ...
7) КТО-ТО, КТО ЖИВЁТ ГУМАННО И СТРАСТНО.
8) МОИ ДРУЗЬЯ ? СТАРИННЫЕ И ДОБРЫЕ ПОНЯТИЯ.
9) КОРОЛЕВА, ЧЬЁ ИМЯ ОБИДА.
10) О НЕОБХОДИМОСТИ БЫТЬ БЛАГОДАРНЫМ.
11) БЛАГОСЛОВЕННЫЕ СЛОЖНОСТИ.
12) ЖЕЛАНИЕ ЖИТЬ И ГЕРОНТОЛОГИЧЕСКИЙ СМЫСЛ 

ДРУЖЕСТВЕННОСТИ.
13) ЛЮБОВЬ И ДРУЖБА.
14) ДУХОВНОЕ, КАК ОСНОВАНИЕ
15) ОСМЕЛИТЬСЯ ЖИТЬ.
Щ ЛИЧНОЕ И  КОЛЛЕКТИВНОЕ В КРИЗИСНОЙ СИТУАЦИИ.
17) ПОЭЗИЯ ВЫЖИВАНИЯ.
18) СОЗДАНИЕ ПОЗИТИВНОГО ПРОСТРАНСТВА.
19) К ВЫСШЕМУ ВСЕЙ ЖИЗНИ ДОСТИЖЕНИЮ.

, 20) ДОБРЫМ ЛЮДЯМ ДА В ДОБРЫЙ ВЕСЬ МИР ПЕРЕДЕЛАТЬ. 
i 21) ГЛОБАЛЬНЫЙ ЛОГОС 1 ГЛОБАЛЬНЫЙ ЧЕЛОВЕК. '
22) РЕКОНСТРУКЦИЯ ЖИЗНЕННОГО ОПЫТА В 

ДРУЖЕСТВЕННОМ СТИЛЕ.
23) ВОЗРАСТ И СТАРЫЕ ДРУЗЬЯ: ПРОБЛЕМА 

НЕВОСПОЛНИМЫХ ПОТЕРЬ.; *
24) СВЯЩЕННАЯ ПАРА: ЛЮБОВЬ И ДРУЖБА.
25) ЗАРОЖДЕНИЯ ПРИЯТЕЛЬСКИХ ОТНОШЕНИЙ И ИХ 
/ г ЩХЕСТВЕННОЕ РАЗВИТИЕ.
26) ЗНАЧЕНИЕ И ОСНОВАНИЯ ДРУЖБЫ.

ДВА МИРА ЧЕЛОВЕКА” (1999 г.)
1) СВЯЗЬ ВНУТРЕННЕГО И ВНЕШНЕГО МИРОВ.
2) ТЕХНОЛОГИЧЕСКОЕ РЕШЕНИЕ ПРОБЛЕМЫ 

ПРЕКРАСНОГО.
3) ИСКУССТВЕННОЕ И НАТУРАЛЬНОЕ: ЭКОЛОГИЯ 

СОВРЕМЕННОСТИ. Н
4) ПОЛЬ РИКЁР И "СПЕЦИФИКА ВСПОМИНАНИЯ” В 

ПОСТСОВЕТСКОМ ПРОСТРАНСТВЕ.
5) СОЦИОЛОГИЯ БУДУЩЕГО.

ХАБИЛИТОЛОГИЯ (ОБЩАЯ ТЕОРИЯ НАВЫКА)", Киевский курс 
(Июль-август 1999г.)

СТИЛЬ — ЭТО ЧЕЛОВЕК, СТИЛЬ ЖИЗНИ — СУДЬБА” (1999 г.) 
ИМПРОВИЗАЦИЯ, ИЛИ КАК ПРИДУМЫВАТЬ НОВОЕ" (2000 г.)

1) СУЩНОСТЬ НОВОГО И ЛИЧНАЯ ЭВОЛЮЦИЯ.
2) КОНСТРУИРОВАНИЕ ОБРАЗОВ.

219

3) ПРАВИЛА ПРИКЛАДНОЙ ИМПРОВИЗАЦИИ.
4) ПРЕДПРИИМЧИВОСТЬ В ОБЛАСТИ ДУХОВНОГО.
5) СОСТАВ БЛАГОГО ДЕЯНИЯ.
6) ОСНОВАНИЯ ПОЗИТИВНОГО ТВОРЧЕСТВА.
7) ЦЕЛОСТНЫЙ МИР И ЧАСТНОСТИ.
8) ИЗОБРЕТЕНИЕ ИЗОБРЕТАТЕЛЯ И БАНК ДАННЫХ О СЕБЕ
9) ТЕХНИКА УЛАВЛИВАНИЯ МЫСЛЕЙ.
10) ИСКУСНОСТЬ ВО ИМЯ ИСКУССТВА ИЛИ ПРАГМАТИКА 

КРАСОТЫ
И) СМОТРЕТЬ И ВИДЕТЬ: ПРОБЛЕМЫ МЕНТАЛЬНОГО 

ЗРЕНИЯ.
12) ОБРЯД, РАСТЯНУТЫЙ НА ЖИЗНЬ (АПОЛОГИЯ 

ИНТЕЛЛИГЕНТНОСТИ).
"ЛИНГВОФИЛОЛОГИЧЕСКИЕ ЧТЕНИЯ" (2000 г.)

1) КНИГА ЖИЗНИ И ЕЁ ЯЗЫК.
2) ФИЛОЛОГИЯ ПОВСЕДНЕВНОСТИ.
3) ОТНОШЕНИЯ КАК ВНУТРЕННИЙ ДИАЛОГ.
4) ОТНОШЕНИЯ КАК ВНЕШНИЙ ДИАЛОГ.
5) ФИЛОЛОГИЯ ИЛИ ЧТО МОЖНО ОБУСТРОИТЬ СЛОВАМИ.
6) СЛОВО О ЛИНГВИСТИЧЕСКОМ ПРОСТРАНСТВЕ.
7) ТРАНСФОРМАЦИЯ СМЫСЛОВ И СОЦИАЛИЗАЦИЯ.

"ЧЕЛОВЕК И ИНФОРМАЦИЯ" (2000 г.)
1) ЧТО НУЖНО ЗНАТЬ ОБ ИНФОРМАЦИИ (СОВРЕМЕННЫЙ 

ПОДХОД).
2) ЧЕЛОВЕК: ИСТОЧНИК И РЕЦИПИЕНТ ИНФОРМАЦИИ.
3) ЖАНРЫ ИНФОРМАЦИИ.

"ВРЕМЯ КАК РАССТОЯНИЕ И ПРОСТРАНСТВО" (2000 г.) 
"САМОДОСТАТОЧНОСТЬ ИЛИ САМОСТОЯТЕЛЬНОСТЬ?" (2000 г.) 
"О СОВРЕМЕННОМ ЭТАПЕ ЭВОЛЮЦИИ ЧЕЛОВЕКА" (2000 г.) 
"ТЕОРИЯ И ПРАКТИКА ВЫЖИВАНИЯ"
"ЗНАКОВАЯ СИТУАЦИЯ И КУЛЬТУРНЫЙ РЕЗОНАНС"
"СТИЛИ, ЧТО ГОСПОДСТВУЮТ В ЖИЗНИ ЛЮДЕЙ"
"ФИЛОСОФИЯ ЗДОРОВЬЯ" (2000-2001 г.)

1) ФИЛОСОФИЯ ЗДОРОВЬЯ. ОБЩИЙ ПЛАН.
2) СОБАКИ ИВАНА ПАВЛОВА Й НАШЕ ОТНОШЕНИЕ К 

ЧЕЛОВЕЧЕСТВУ.
3) ДУХОВНОСТЬ И ИММУННАЯ СИСТЕМА.
4) РЕПРЕССИИ В ДЕТСКОМ САДИКЕ
5) ПРОЦЕССУАЛЬНОСТЬ ЗДОРОВЬЯ.
6) КОГДА ПОЭЗИЯ БЕЗ ПРИСМОТРА.
7) ИЗОБРЕТЕНИЕ СЧАСТЬЯ.
8) ЧЕЛОВЕК: ВИД СБОКУ.
9) ПРЕЗИДЕНТ САМОГО СЕБЯ.
10) ВРЕМЯ И ЗДОРОВЬЕ.
И) ФИЛОСОФ - ДОМАШНИЙ ДОКТОР.

"МЫСЛЬ КАК ДЕЙСТВИЕ", часть 1 (1996 г.)

220

"О ТЕАТРЕ МЫСЛИ" (1996 г.)
1 1) О САМООРГАНИЗАЦИИ.

2) "ВАЯНИЕ" ВЕРТИКАЛИ И ОЗНАЧИВАНИЕ ГОРИЗОНТАЛИ.
"ИМПРОВИЗАЦИЯ И ДЕЙСТВИТЕЛЬНОСТЬ"
"АКСИОМЕТРИЯ"
"ИНТЕРНАЛЬНЫЙ ТЕАТР
"ГЛАВНОЕ КАК ФОН. ОСОЗНАНИЕ СОСТОЯНИЙ"
"ОБ ОТНОСИТЕЛЬНОСТИ ВЗГЛЯДОВ" 
go ПРОТЕИСТИЧНОСТИ"
"СОСТАВЛЕНИЕ ТЕЗИСОВ"
"КАК РАБОТАТЬ НАД ТЕЗИСАМИ"
"ВОЗВРАЩЕНИЕ К КОСМИЗМУ"
"САМОАНАЛИЗ"
"ОБ ОБРАЗЕ ЖИЗНИ"

В архіві ПОСГПСИХОЛОГТЧНОЇ лабораторії є записи 
виступів В.О. Курінського на телебаченні та радіо.

Художні твори. Поезія.

Збірка сонетів ’'УСЛЫШЬ ИНОЕ"
"ПУСТЫЕ МНОЖЕСТВА. СОНЕТЫ" (1999 р.) ("ПИРУШКА",

"DE REBUS OMNIBUS", "...СКАКОВАЯ ПРЕКРАСНАЯ ЛОШАДЬ”)

Понад 5000 віршів переважно в жанрі сонезу українською, 
російською, англійською та іншими мовами.
"О, НУБИЯ МОЯ!"

"БЕДНАЯ СОБАКА ЧАУ-ЧАУ"

Повісті та оповідання.

Переклади:

С. КВАЗІМОДО з італійської 
БІНЬ СІНЬ з китайської 
Е. ЛЕВІНАС з французької

Інші праці:
Понад 250 комп’ютерних файлів великих оркестрових творів 

(в тому числі 200 симфоній), написаних за допомогою сучасних 
комп’ютерних програм, методики використання яких розроблені 
автором.

Понад 200 музичних творів малої форми.

Понад 500 пісень, включаючи пісні до близько 60 художніх 
кінофільмів.

Понад 600 малюнків та інших графічних робіт, створених за 
власними методиками, за допомогою комп’ютерних програм.

Лібрето опер та балетів.
Численні статті в наукових збірниках, газетах та журналах, 

виступи на наукових конференціях та конгресах (більша частина 
матеріалів опублікована у відповідних виданнях або є в аудіо- 
записах та стенограмах у організаторів заходів);

Багата наукова кореспонденція в ПостПсихологічній лабора­
торії.

WORKS OF VALERY A. KOURINSKY
Philosophy. Postpsychology. Education. Culture.

"AUTODIDACTICS. THESES. POEMS. EXPERIENCE OF LEARNING 
CHINESE HIEROGLYPH" (1990)
"SELF-EDUCATIONAL REASONING", PART 1 (1991) 
"AUTODIDACTICS", PART 1 (1994)
"WHEN THERE IS NO GOVERNESS" (1997)
"AEROBICS IN A MOUTH" (1997)
"GENERAL THEORY OF SKILL" (1997)

Video- and audiocowses:
"UKRAINIAN AUTODIDACTICS" (1991) ,
"JUSTIFYING OF MUSIC" (1998)

1) SOUNDING VARIOUSNESS OF GRASS.
2) VIOLIN, WHICH TEACHES.
3) POEM, PLAYED BY A BRUSH.
4) POSTSCRIPT TO A SYMPHONY.

"LIFE IS A TEMPLE"
"POSTPSYCHOLOGY. INTRODUCTION" •
"CONSTRUCTING OF EVENTS" (1998)

1) PHILOSOPHIC PRINCIPLES OF ANTHROPIC ACTIVITY.
2) INDIVIDUATION AND A PERSONALITY.
3) GENERATING OF A DEED AND AN INITIATIVE.
4) SKILL EVENTS

"PROGRESS AND PRACTICAL REALIZATION OF IDEAS" (1999)
1) GENTLEMEN, WHAT YOU ARE TALKING ABOUT?
2) END OF THE CENTURY AND A LOOK, WANDERING; IN 

THE PAST.

3) DELIGHTS OF BEING AND THEIR CONCURRENCE: ON 
U FUTURE OF THE HUMANKIND.
4) PROBLEMS OF REFORMING A SOCIETY, A ROLE OF 

MESSAGEMENT AND A MEANING OF POWER.
5) CIVIC AGREEMENT OF "GLOBAL PEOPLE" AND 0
' REALIZATION OF INDIVIDUAL INTENTIONS.

"WESTERN-EASTERN" MEANING OF CONTEMPORARY 
DIALECTICS" (1999)

4THE PRAISE OF FOLLY" NOT ACGORDINQ f  O DECIDERIUS 
ERASMUS.

2^SYSTEM OF CONTRADICTIONS AS CONSOLATION.
3) PRONOUNCING ONESELF AND SOMEBODY ELSE.
"THEORY AND PRACTICE OF FRIENDLINESS" (1999)

> 1*) INSOMNIA, HOMER. TAUT SAILS..,ODYSSEY OF A SEARCH 
Mj. FOR RELATIVES.

2) MEANING AND PRINCIPLES OF FRIENDSHIP.
3) ANIMOSITY AND REJECTION: LOSSES IN GENERATIONS.
4) A CURVE, WHICH IS SHORTER THAN A STRAIGHT LINE 

Jp! OR TACTFULNESS OF "TOP-TOP" AND AMICOCHONSHIP.
NTS) RELATIONS, WHICH CONTINUE LIFE.

6) A HUMAN GpES TO A DATE WITH THE WORLD.
U 7) ' SOM E BO D Y, WHO LIVES HUMANELY AND PASSIONATELY.
; , 8), MY FRIENDS — ARE ANCIENT AND NICE MEANINGS.

9) QUEEN, WHOSE NAME IS INSULT.
10) ON NECESSITY TO BE BENEVOLENT.
LI) BLESSED COMPLEXITIES.

L-L2) WISH TO LIVE AND-A GERONTOLOGIC MEANING OF 
FRIENDLINESS.

1:3) LOVE AND FRIENDSHIP.
14)-SPIRITUAL AS A BASE.
15) TO DARE TO LIVE.

UT6) PERSONAL AND COLLECTIVE IN A CRITICAL SITUATION.
17) POETRY OF SURVIVAL.
18) BUILDING A POSITIVE SPACE.

© 9 )  TO THE HIGHEST ACHIEVEMENT QF LIFE-
20) MAY GOpD PEOPLE REDO THE WORLD INTO A GOOD 

ONE,
21) pLOBAL LQGOS - GLOBAL HUMAN.
22) RECONSTRUCTION OF LIFE EXPERIENCE IN A FRIENDLY 
; STYLE.
23) AGE AND OLD FRIENDS: PROBLEM OF IRREPLACEABLE

UQs s e s .;
24) s à c r e d  p a ir : l o v e  a n d  f r ie n d s h ip .

>; 25) RISE OF FRIENDLY RELATIONS AND THEIR NATURAL
DEVELOPMENT.

26) MEANING ÀND BASÉS OF FRIENDSHIP..
"TWO WORLDS OF A HUMAN" (1999)
№ CONNECTION OF INTERNAL AND EXTERNAL WORLDS.

223

2) TECHNOLOGIC SOLUTION OF AN ISSUE OF THE 
BEAUTIFUL.

3) ARTIFICIAL AND NATURAL: ECOLOGY OF 
UP-TO-DATENESS.

4) POHL RICOEUR AND "SPECIFICS OF RECOLLECTION" IN 
THE POST-SOVIET SPACE.

5) SOCIOLOGY OF THE FUTURE.
"HABILITOLOGY", K. (July-August 1999)
"STYLE — IS A HUMAN, STYLE OF LIFE — IS DESTINY" (1999) 

"IMPROVISATION OR HOW TO INVENT THE NEW" (2000)
1) ESSENCE OF THE NEW AND A PERSONAL EVOLUTION.
2) CONSTRUCTING OF IMAGES.
3) RULES OF APPLIED IMPROVISATION.
4) ENTERPRISE IN THE SPHERE OF SPIRITUAL.
5) MAKE-UP OF A GOOD DEED.
6) BASES OF POSITIVE CREATIVITY.
7) INTEGRAL WORLD AND PARTICULARS.
8) INVENTION OF AN INVENTOR AND A DATABASE ON 

ONESELF.
9) TECHNIQUES OF CATCHING THOUGHTS.
10) DEXTERITY FOR THE SAKE OF ART OR PRAGMATICS OF 

THE BEAUTIFUL.
11) TO LOOK AND TO SEE: PROBLEMS OF MENTAL VISION.
12) A CUSTOM, WHICH IS PROLONGED TO THE WHOLE LIFE 

(APOLOGY OF INTELLIGENCE).

"LINGUO-PHILOLOGIC READINGS" (2000)
1) BOOK OF LIFE AND ITS LANGUAGE
2) PHILOLOGY OF EVERYDAY LIFE.
3) RELATIONS AS AN INTERNAL DIALOGUE.
4) RELATIONS AS AN EXTERNAL DIALOGUE.
5) PHILOLOGY OR WHAT CAN BE DEVELOPED WITH WORDS.
6) ON LINGUISTIC SPACE.
7) TRANSFORMATION OF MEANINGS A N D  SOCIALIZATION. 

"HUMAN AND INFORMATION" (2000)
1) WHAT IS NECESSARY TO KNOW ABOUT INFORMATION 

(CONTEMPORARY APPROACH).
2) HUMAN: SOURCE AND RECIPIENT OF INFORMATION.
3) GENRES OF INFORMATION.

"TIME AS DISTANCES AND SPACES" (2000)
"SELF-SUFFICIENCY OR SELF-DEPENDENCE?" (2000)
"ON CONTEMPORARY STAGE OF HUMAN EVOLUTION" (2000) 
"THEORY AND PRACTICE OF SURVIVAL"
"SIGN SITUATION AND A CULTURAL RESONANCE"
"STYLES, WHICH DOMINATE IN LIVES OF PEOPLE"
"PHILOSOPHY OF HEALTH" (2000-2001)

1) PHILOSOPHY OF HEALTH.

224

2) DOGS OF IVAN PAVLOV A N D  OUR ATTITUDE TO THE 
H U M A N K IN D .

3) SPIRITUALITY A N D  IM M UNE SYSTEM.
4) REPRESSIONS IN A KINDERGARTEN.
5) CONTINUITY O F HEALTH.
6) W HEN POETRY IS WITHOUT CARE.
7) INVENTION OF HAPPINESS.
8) H UM AN: VIEW  FROM  ASIDE.
9) PRESIDENT OF ONESELF.

. 1 0 )  TIME A N D  HEALTH.
* . 11)  PHILOSOPHER —  HOME DOCTOR.

"THOUGHT AS ACTIVITY", part 1 (1996)
"ON THE THEATER OF THOUGHT" (1996)

1) ON SELF-ORGANIZING.
2) "SCULPTING" A  VERTICAL LINE AND DEFINING A 

r HORIZONTAL ONE.
"IMPROVISATION A N D  REALITY"
"RUDDER INDICATION"
"INTERNAL THEATER"
"THE M AIN AS A BAC K G RO UN D. REALIZATION OF 
EXPERIENCES"
"ON RELATIVITY OF OPINIONS"
"ON PROTEUSTICITY”
"COMPOSING OF THESES"
"HOW TO W ORK WITH THESES"
"RETURN to'C O SM ISM "
"INTROSPECTION"
"ON THE W AY OF LIFE"
"GLOBAL TRANSFO RM ATIO N OF HUM AN BEHAVIOR"
"PASSING REM ARKS ON POSTPSYCHOLOGY"

Archive of PostPsychology lab has video recorded presentations 
of Valery A. Kourinsky on TV and Radio.

Novels. Poems.
Collection of Sonnets "HEAR SOMETHING DIFFERENT"
"EMPTY M ULTITUDES. SONNETS" (1999) ("CAROUSAL", ”DE REBUS 
OMNIBUS", "...A  BEAUTIFUL RACEHORSE")

More than 5000 poems mostly sonnets in Russian, Ukrainian, 
English and other languages.
"OH, MY NUBIA!"

"POOR CHIHUAHUA"

Short stories.

225

Translations.
SALVATORE QUASIMODO, from Italian 
BIN SIN, from Chinese 
EMMANUEL LEVINAS, from French

Other works:
Over 250 computer files o f big works for orchestra (including 200 

symphonies) written with the help o f m odem  computer programs, 
methods o f using them were developed by the author.

Over 200 musical works o f small form.
Over 500 songs, including those to about 60 movies.
Over 600 drawings and graphics, created according to his own 

methods and using computer programs.
Libretto of operas and ballets.
Numerous articles in science collected articles, newspapers and 

magazines, presentations on science conferences and congresses (the 
bigger part of materials was published in the corresponding editions 
or organizers o f events have it available in the form of audio reco­
rdings and shorthand record reports) .

Rich scientific correspondence is in PostPsychology lab.

 

226

Зміст

Щ  Вступ............................................................................................
Культура рухів....................................................
Кругозір і розвиток інтелекту...........................  *
Актуалізація інтересу........................................... •
Перші правила автодидакта..................................'
Стратегія і тактика автодидакта.................................
Самоаналіз в автодидактиці...................................................  41
Асоціювання..................................................................................  49

Повільне читання............. . ................................................. 81

Два слова про сумніви...................................................... 90

Декілька зауваг* про скорочигання......................................  9 3

Матеріальна база самоосвіти................................. , .............  97
Іноземні мови й самоосвіта....................................... .............  105
Фокусування мовних рухів і психічних напружень мовця 107
Звукорух. Словорух. Пасажна техніка................................ 111
Алгоритм занять автодидакта............................................... 117

Початковий п ер іо д ............................................................  121
Технологія автодидактики: мнемотехніка...........................  125
"Відкидання" знань  ....................................  129
Ритмічне читання........................................................................ 134
Цікавість.......................................................................................... 137
Вивчаю себе, який навчається...............................................  141
Учбовий спогад про дитинство.............................................  148
Ідеї дитинства.................................................................................  І68
Енциклопедизм почуттів........................................................... І75
Оптимістичний сум нів ...............................................................  181
Позитивна інфантологія й творчість.....................................  І84
"Вітаміни" й "мікроелементи" культури............................... І93
Дитячий гомоцентризм...............................................................  197
Позитивне "збожеволення"....................................................... 204
Фінальний етюд................................... • ................................... 210

Список наукових праць В. О. К урінського ....................... 218

 й аі и __  ____________________227

Літературно-художнє видання

КУРШСЬКИЙ Валерій Олександрович

САМООСВІТНІ РОЗДУМИ

Технічний редактор В. Бандурко 

Редактор Л. Жиліна 

Художник О. Шваб 

Коректор В. Голубева 

Комп’ютерна верстка В. Заволодько

Здано в набір 1.06.2001. Підписано до друку 26.09.2001. 
Формат 84 х 108 І/од . Папір офсет. №1. Гарнітура "Тайме". 

Печ. арк. 14,26. Зак.№ Наклад 350 прим.
Надруковано з готового оригінал-макету 

"ОМЕГА-Л"
Київ, вул. Ново-Польова, 856

і

I