Категорія:

Рудименти минулого чи нове дихання старих свят?

Святкування, більш того, відзначення на державному рівні двох «незабутніх» для «радянської людини» дат (23 лютого і 8 березня) ще раз засвідчили про певні, можливо незворотні, тенденції розвитку політичного процесу в Україні як, власне, постколоніального.






Справді дивно, чому комуністичні свята мають місце в країні, яка на початку своєї незалежності заборонила діяльність Комуністичної партії, в країні, яка, на думку всього цивілізованого світу, продемонструвала своє прагнення до свободи та демократії під час помаранчевої революції. Адже поняття свободи та демократії несумісні з комунізмом у будь-яких його ідеологічних модифікаціях.



Як пояснити існування такого парадоксу? Можливо, існування цих свят є ознакою демократії: кожен святкує те свято, яке йому ближче. З іншого боку, чому держава нагородила ці свята державним статусом? Якщо вже йти за такою логікою, то, щоб не ображати інші страти суспільства, аналогічного статусу слід було надати й іншим пам’ятним датам. В цьому контексті згадуються висловлювання певних діячів від політики і не тільки про збереження пам’ятників Леніну в Україні як необхідної умови дотримання демократії: буцімто в суспільстві існують носії ленінських поглядів і це, зрештою, наша історія. Знову ж таки, відповідно до такої логіки, повинні з’явитися пам’ятники й іншим персонажам нашої історії, необов’язково позитивним. Розпочати можна від скіфських царів, а закінчити Пілсуцьким, Троцьким, Гітлером, Сталіним – це ж також наша історія. Однак, апологети ленінізму використовують чомусь вибіркову логіку.



Але мова не так про комуністів, як про українську владу, — минулу і теперішню. Саме вона, прикриваючись політичним плюралізмом, на словах, а більше діями, зберігає ще й досі комуністичні свята. Про що свідчить така диспозиція? Передусім, про постколоніальний духовний, ідеологічний та політичний характер розвитку України. По-друге, про несміливість, а, можливо, значною мірою про небажання влади виробити власну україноцентричну ідеологію. Оскільки остання вимагає перегляду низки цінностей, історії та поглядів, на яких виховувалася більшість населення України та бюрократів. По-третє, про відсутність єдності у поглядах на минуле, теперішнє, майбутнє політичної еліти. Зрозуміло, що цілком однорідної політичної еліти немає в жодній країні, і це нормально. Диференційованість еліт визначається її дотичністю до влади: при владі вони чи в опозиції; економічним поглядами: лібералізм чи соціалізм; та іншими моментами. Однак, політична еліта повинна бути єдина щодо фундаментальних цінностей, передусім, державності власної нації, її прагнення до самовизначення. Саме з цієї точки зору повинен розглядатися історичний та політичний процес.



Законодавча легітимізація згадуваних нами свят формує їх суспільно-моральну легітимність навіть для жителів Західної України, які поки що у межових ситуаціях стають головними носіями високого рівня національної самосвідомості.



Фактично на сьогодні маємо ситуацію нав’язування постколоніальних цінностей (антицінностей) в масштабах цілої країни. Найбільш ганебно, що продовжила цю традицію і нова «помаранчева» влада. Але нав’язування духовного постколоніалізму відбувається у досить витончений, наскільки це можливо, спосіб. Так, «День Радянської армії» тепер перейменовано у «День Захисника Вітчизни». Навіть більш оригінальної назви українська влада не змогла придумати, здерши її з російського аналога. В будь-якому випадку, немає сумніву, що для абсолютної більшості населення, особливо старшого віку, цей день залишився святом Радянської армії, як би його не називали.



Про відверто заказне, спрямоване на адресу певного, хоча й численного, прошарку населення з постколоніальною свідомістю, відродження свята свідчить існування практично аналогічної дати в українському календарі. Мається на увазі 6 грудня – День Української армії. Навіщо святкувати дві аналогічні не за ідеологічним, а за мілітарним змістом дати? Очевидно, ностальгія за радянською епохою надто сильна в української влади. Те ж саме стосується і так званого Міжнародного жіночого дня 8 березня. Ні для кого не таємниця, що в цьому святі за радянських часів було більше ідеології, ніж, власне, вшанування жінок. Збереження статус-кво означає продовження лінії минулого. Якщо вже українська влада так хоче віддати належне жіноцтву, то чому не можна вибрати для цього якийсь інший день у святковому календарі, адже передісторію цього свята неможливо викреслити чи забути. Та й міжнародним цей день був навіть не для всіх народів колишнього соцтабору.



Надання нового змісту старим святам, що намагається робити влада, несе в собі загрозливий ефект. Для палких апологетів цих дат справжній зміст останніх залишиться незмінним, для людей, навіть з проукраїнським настроями, пропаганда таких святкувань створюватиме оманливу ілюзію «свого українського свята». Відповідно, виникає небезпека втрати української ідентичності, вже не говорячи про втрату шансу на відродження цієї ідентичності на східних теренах України.



У цієї проблеми існує ще один аспект – сприйняття цих дат на рівні побутової свідомості. Очевидно, більшість громадян не замислюється над ідеологічною та історичною складовою 23 лютого та 8 березня. Сприймаються вони як чоловічий та жіночий день відповідно. Напевно, таке сприйняття формувалося всупереч зусиллям як радянської, так і української влади. Але, незважаючи на це, побутовий рівень не повинен стати чинником, що визначає політику держави. Тим паче не повинні ним бути існуючі намагання держави закріпити постколоніалізм як непроголошену ідеологію.



Сьогодні політична еліта повинна взяти на себе відповідальність за формування політичних та інших цінностей і на їх основі консолідувати суспільство. Але для цього самій еліті потрібно пройти певну еволюцію, або бути зміненою іншою, більш державницькою, «не совковою» елітою.

Гравець: 
Народний Оглядач
 
Форум Підтримати сайт Довідка