Тропічне сонце пекло нещадно, але Брендон Грімшоу, чоловік із сивиною на скронях і завзяттям у серці, не зважав на спеку. Його руки, загрубілі від праці, тримали саджанець, який він обережно опускав у викопану яму на піщаному ґрунті. Острів Мойєн, крихітний клаптик землі серед безмежного Індійського океану, був його домом, його мрією, його життям. За 13 тисяч доларів він купив не просто шматок суші, а нову долю.
Колись Брендон був газетним редактором у гамірливому Лондоні. Але в один момент, коли йому було ледь за сорок, він зрозумів, що міське життя — не його. Він покинув усе: редакцію, шум, суєту — і вирушив на Сейшели, де знайшов цей занедбаний острів, куди пів століття не ступала нога людини. Мойєн був пусткою — без дерев, без птахів, лише пісок і мовчазні хвилі. Але Брендон побачив у ньому щось більше.
На острові він не був зовсім сам. Його товаришем став Рене Лафортен, місцевий житель із широкою усмішкою та невтомною енергією. Разом вони взялися за роботу. День за днем вони саджали дерева — мангрові, пальмові, фруктові — аж поки їхні руки не вкрилися мозолями, а острів не почав зеленіти. Вони прокладали стежки, що в’юнилися між новонародженим лісом, довжиною майже п’ять кілометрів. Рене приїжджав і від’їжджав, але Брендон залишався. Завжди.
— Ти божевільний, Брендоне, — сміявся Рене, витираючи піт із чола. — Хто живе на острові сам-один?
— Той, хто хоче зробити його домом, — відповідав Брендон, дивлячись на обрій.
Роки минали. Острів змінювався. За 39 років вони з Рене посадили 16 тисяч дерев. Мойєн ожив: птахи, яких раніше тут не було, наповнили повітря своїм співом. Брендон привіз на острів гігантських черепах, врятованих від вимирання. Ї їх було понад сотню, і вони повільно бродили між деревами, ніби охоронці цього нового раю. Дві третини фауни Сейшел тепер жили тут, на клаптику землі, який колись був пусткою.
У 2007 році Рене не стало. Брендону був 81 рік, але він не покинув острів. Самотність не лякала його. Він ходив стежками, слухав птахів, гладив черепах і дивився на океан. Його життя стало частиною Мойєну, а Мойєн — частиною його.
Одного дня до острова приплив човен із незвичайним гостем. Принц із Саудівської Аравії, вражений красою Мойєну, запропонував 50 мільйонів доларів. «Продай мені цей рай», — сказав він. Брендон лише усміхнувся.
— Цей острів не для канікул багатіїв, — відповів він. — Він для всіх.
Брендон мріяв, щоб Мойєн став національним парком, відкритим для кожного, хто шукає гармонії з природою. І в 2008 році його мрія здійснилася. Острів офіційно оголосили національним парком. Брендон, старий Робінзон, стояв на березі, слухаючи шум хвиль. Він знав, що залишить по собі не просто острів, а живий доказ того, що одна людина може змінити світ.
— Що може одна людина? — питали його колись.
Він лише показував на зелений ліс, на птахів у небі, на черепах, що неквапливо ступали по землі. І цього було досить.
післямова
на написання цього оповідання надихнува публікація у фб
Наші інтереси:
І один у полі воїн
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Шукаєте ключ до вічної молодості та переходу на новий рівень свідомості? У цьому епізоді розкриваємо потужний секрет ельфів – тральфамадорський оптимізм. Дізнайтесь, як перетворити своє минуле на...
Острів Одного
Що може одна людина
ostrivodnogo.jpg
Тропічне сонце пекло нещадно, але Брендон Грімшоу, чоловік із сивиною на скронях і завзяттям у серці, не зважав на спеку. Його руки, загрубілі від праці, тримали саджанець, який він обережно опускав у викопану яму на піщаному ґрунті. Острів Мойєн, крихітний клаптик землі серед безмежного Індійського океану, був його домом, його мрією, його життям. За 13 тисяч доларів він купив не просто шматок суші, а нову долю.
Колись Брендон був газетним редактором у гамірливому Лондоні. Але в один момент, коли йому було ледь за сорок, він зрозумів, що міське життя — не його. Він покинув усе: редакцію, шум, суєту — і вирушив на Сейшели, де знайшов цей занедбаний острів, куди пів століття не ступала нога людини. Мойєн був пусткою — без дерев, без птахів, лише пісок і мовчазні хвилі. Але Брендон побачив у ньому щось більше.
На острові він не був зовсім сам. Його товаришем став Рене Лафортен, місцевий житель із широкою усмішкою та невтомною енергією. Разом вони взялися за роботу. День за днем вони саджали дерева — мангрові, пальмові, фруктові — аж поки їхні руки не вкрилися мозолями, а острів не почав зеленіти. Вони прокладали стежки, що в’юнилися між новонародженим лісом, довжиною майже п’ять кілометрів. Рене приїжджав і від’їжджав, але Брендон залишався. Завжди.
— Ти божевільний, Брендоне, — сміявся Рене, витираючи піт із чола. — Хто живе на острові сам-один?
— Той, хто хоче зробити його домом, — відповідав Брендон, дивлячись на обрій.
Роки минали. Острів змінювався. За 39 років вони з Рене посадили 16 тисяч дерев. Мойєн ожив: птахи, яких раніше тут не було, наповнили повітря своїм співом. Брендон привіз на острів гігантських черепах, врятованих від вимирання. Ї їх було понад сотню, і вони повільно бродили між деревами, ніби охоронці цього нового раю. Дві третини фауни Сейшел тепер жили тут, на клаптику землі, який колись був пусткою.
У 2007 році Рене не стало. Брендону був 81 рік, але він не покинув острів. Самотність не лякала його. Він ходив стежками, слухав птахів, гладив черепах і дивився на океан. Його життя стало частиною Мойєну, а Мойєн — частиною його.
Одного дня до острова приплив човен із незвичайним гостем. Принц із Саудівської Аравії, вражений красою Мойєну, запропонував 50 мільйонів доларів. «Продай мені цей рай», — сказав він. Брендон лише усміхнувся.
— Цей острів не для канікул багатіїв, — відповів він. — Він для всіх.
Брендон мріяв, щоб Мойєн став національним парком, відкритим для кожного, хто шукає гармонії з природою. І в 2008 році його мрія здійснилася. Острів офіційно оголосили національним парком. Брендон, старий Робінзон, стояв на березі, слухаючи шум хвиль. Він знав, що залишить по собі не просто острів, а живий доказ того, що одна людина може змінити світ.
— Що може одна людина? — питали його колись.
Він лише показував на зелений ліс, на птахів у небі, на черепах, що неквапливо ступали по землі. І цього було досить.
післямова
на написання цього оповідання надихнува публікація у фб
І один у полі воїн
Зверніть увагу
Тральфамадорський оптимізм – ключ до набуття свідомості ельфа, або Чому наше минуле – суцільний позитив (подкаст)