Зображення користувача Cвіт Зелений.
Cвіт Зелений
  • Відвідувань: 4
  • Переглядів: 4

Огляд Українська національна ідея

Моя оцінка корисності цієї статті: 
2 - Точно колись знадобиться.

+

Зміст

Інформаційний огляд джерел Інтернету

СЕРІЯ «ДЕРЖАВНІСТЬ УКРАЇНИ: ІСТОРІЯ І СЬОГОДЕННЯ»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Валерій Журавков

 

 

Від давніх часів до Революції гідності

 

 

Е л е к т р о н н а   в е р с і я

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ  2015

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

УДК 94(477)

 

Журавков В.В. Від давніх часів до Революції гідності. Інформаційний огляд джерел Інтернету. – Серія: ДЕРЖАВНІСТЬ УКРАЇНИ: ІСТОРІЯ І СЬОГОДЕННЯ - Електронна версія. - Київ,  2015. – 658 с. – 100 додатків.

 

Подано реферативно-аналітичний огляд-конспект широкого кола вибраних першоджерел з історії державності України та її сьогодення. Жанр книги - науково-популярна публіцистика. Мета роботи: сприяння самостійному вивченню читачами загальної теми та окремих питань

Книга розрахована на наукових, науково -педагогічних працівників, аспірантів, студентів, вчителів, учнів старших класів, усіх, кому не байдужа доля України.

 

УДК 94(477)

 

Журавков В.В. От давних времен к Революции достоинства. Информационный обзор источников Интернета. – Серия: ГОСУДАРСТВЕННОСТЬ УКРАИНЫ: ИСТОРИЯ И НАСТОЯЩЕЕ. - Электронная версия. - Киев, 2015. - 658 с. – 100 приложений

 

Представлен реферативно-аналитический обзор-конспект широкого круга выбранных первоисточников из истории государственности Украины и ее настоящего. Жанр книги - научно-популярная публицистика. Цель работы: содействие самостоятельному изучению читателями общей темы и отдельных вопросов.

Книга рассчитана на научных, научно - педагогических работников, аспирантов, студентов, учителей, учеников старших классов, всех, кому не безразлична судьба Украины.

 

UDC 94 (477)

 

Zhuravkov V.V. From ancient times to the Revolution of dignity. Informative review of sources of the Internet.- Serial: Statehood of Ukraine: history and present time. - Electronic version.:. - Kyiv, 2015. - 658 pp. - 100 additions

 

The abstractly-analytical review-compendium of wide range original sources from history of the statehood of Ukraine and her present time is presented. The genre of this book is scietifiic-popular publisizm. The objective point of this work: assistance to the independent study by readers of general theme and separate questions.

Books are counted on scientists, graduate students, students of higher forms, teachers, pupils, all, to whom not indifferent to fate of Ukraine.

 

 

ЗМІСТ

 

Передмова оглядача                                                                                                           8

 

Розділ 1. Українська національна ідея                                                                               17

 

1.1. Напрямки формування                                                                                                                          17

1.2. Шляхи легітимації державотворення                                                                                               18

 

Розділ 2. Державні утворення на території сучасної України                                         21

2.1. Античні часи                                                                                                                                                21

2.2. Середньовіччя                                                                                                                              21

2.3. Нова доба                                                                                                                                                      23

2.4 XX століття                                                                                                                                                     23

2.5. Державні утворення на українській території з 800 по 1991 рр                                                       25

 

Розділ 3. Факти і міфи про походження назв Русь, Україна і Росія

(за М.Довколою)                                                                                                                 25

 

3.1. Трансформація та запозичення (крадіжка) державних найменувань                                           25

3.2. Факти і міфи                                                                                                                                                26

3.3. Приниження українського етносу                                                                                                         28

3.4. Син Юрія Долгорукого                                                                                                                            29

3.5. Трансформація мови                                                                                                                                29

3.6. Московський патріархат – руський чи російський?                                                                         30

3.7. Звідки взявся у Росії прапор                                                                                                                    31

3.8. Кольори українського прапора                                                                                                              32

3.9. Надписи до малюнків розділу                                                                                                                 32

 

Розділ 4. Історія України-Русі (коротка версія за М.Маранчаком)                                33

Розділ 5. Переяславська угода 1654 року (за матеріалами НІСД)                                   38

5.1.Вступні зауваження                                                                                                                                     38

5.2. Історіографічні концепції та політичні інтерпретації                                                                         39

5.3. Причини укладання Переяславської угоди та її міжнародно-правовий зміст                              40

5.4. Початок російської експансії                                                                                                                   44

5.5. Імперська політика денаціоналізації українського народу                                               45

5.6. Висновки                                                                                                                                                       48

 

Розділ 6. Україна – це Русь (за М. Маранчаком)                                                             49

 

Вступ                                                                                                                                                                 49

6.1. Про джерела                                                                                                                                             50

6.2. Русь                                                                                                                                                            51

6.3. Руська земля                                                                                                                                             52

6.4. Новгород                                                                                                                                                   52

6.5. Ростово-Суздальська земля                                                                                                                  53

6.6. Володимир Залеський                                                                                                                            53

6.7. Довгору́кий Ю́рій I Володи́мирович - засновник Москви

Протистояння Юрія Долгорукого та Ізяслава – князя Київського                                                      54

6.8. Мстислав Ізяславович                                                                                                                            56

6.9. Куліковська битва                                                                                                                                   57

6.10. Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське                                                  58

6.11. Третій Рим                                                                                                                               58

6.12. Кордон Великоросії і Русі                                                                                                                    59

6.13. Нездійснені амбіції                                                                                                                60

6.14. Руський король                                                                                                                                      60

6.15. Запорізька Січ                                                                                                                                        61

 

 

Розділ 7. Основні ідеї української політичної думки ХІХ століття                                  62

 

 

Вступ                                                                                                                                                                 62

7.1. Тарас Шевченко                                                                                                                                      63

7.2. Микола Костомаров                                                                                                                               65

7.3. Михайло Драгоманов                                                                                                                             66

7.4. Леся Українка                                                                                                                                           66

7.5. Іван Франко                                                                                                                                              69

7.6. Микола Міхновський                                                                                                                              70

7.7. Дмитро Донцов                                                                                                                                       73

 

Розділ 8. Витоки російської імперської історіографії                                                        75

 

8. 1. История государства Российского. Карамзин Н.М.                                                                      75

8. 2. Пушкін О.С.                                                                                                                              78

 

Розділ 9. Історіографія України на початку ХХ століття                                      80

 

9.1. Історіографія та етнографія епохи романтизму на зламі ХІХ століття                                       80

9.2. Михайло Грушевський                                                                                                                          83

9.3. Наталія Полонська-Василенко                                                                                                              84

           

Розділ 10. Росiйська iсторична наука пiсля більшовицької революцiї                            86

 

Розділ 11. Сучасна українська історична наука                                                                93

11.1. Білінський В. «Країна Моксель, або Московія»                                                                             93

11.2. Діяк І. «Україна – Росія (Історія і сучасність)»                                                                               95

11.3. Куліш А «Книга Памяти українців»                                                                                                  96

11.4. Наконечний Є. «Украдене ім’я: чому русини стали українцями»                                           99

 

Розділ 12. Роль окремих державних діячів в історії України                                           101

 

12.1. Богда́н Хмельни́цький                                                                                                                          101

12.2. Петро́ Сагайда́чний                                                                                                               103

12.3. Іва́н Виго́вський                                                                                                                                     103

12.4. Іва́н Мазе́па                                                                                                                                             104

12.5. Петро I                                                                                                                                                      106

12.6. Катерина II                                                                                                                               106

12.7. Володимир Ленін                                                                                                                                  107

12.8. Симон Петлюра                                                                                                                                     109

12.9. Степан Бандера                                                                                                                                      111

 

Розділ 13. Сталінізм та його наслідки                                                                               114

13.1. Геноцид проти украінського народу                                                                                               114

13.2. Голодомо́р 1932–1933 років. (Микола Михник)                                                                             115

13.3. Голодомо́р 1932–1933 років  (Вікіпедія)                                                                                         117

13.4. Втрати українців у Великій Вітчизняній війні                                                                  117

13.5. Депортація                                                                                                                                               117

13.5.1. Депортація українців в межах СРСР                                                                                      118

13.5.2. Закерзо́ння                                                                                                                                   118

13.5.3. Депортація кримських татар та інших народів                                                                    119

13.6. Украї́нська емігра́ція                                                                                                                            121

13.7. Чисельність населення України                                                                                                         123

13.8. Етнодемографічні зміни                                                                                                                       123

13.9. Демографічні виклики для України та Європи                                                                              125

 

 

 

Розділ 14. Антибільшовистський рух у Росії                                                                    127

 

14.1. «Білий» рух                                                                                                                                             127

            14.2. Колабораціонізм під час Другої світової війни                                              127

14.3. Протестний рух в Росії (2011-2013 рр.)                                                                                              128

 

Розділ 15. Територія України і Росії                                                                                  132

15.1. Карта Малоросії і Новоросії Ф.Павленкова 1898 року                                                  132

15.2. Сенсаційне відкриття: мапа України 1918 року                                                                              132

15.3. Карта українських земель Івана Величка 1896 року                                                                      133

15.4. Історичні землі Україн (Вікіпедія та інші джерела)                                                                  135

15.5. Крым - Подарок Хрущева. Грушевский Крым не взял                                                136

15.6. Швидкість збільшення території Московського царства                                                             138

 

Розділ 16. Русифікація та російська мовна політика                                                        139

16.1. Слов'яни                                                                                                                                                   139

16.2. Росіяни за даними перепису населення Російської імперії та СРСР                                         139

16.3. Мови в Україні: відродити українську – захистити російську (за К.Свіржецьким)            141

16.3.1. Підміна понять у політичних цілях                                                                                         141

16.3.2. Етнічні росіяни і російськомовні українці                                                                           142

16.3.3. Міф про т.зв. «добровільний перехід українців на російську мову»                             142

 

Розділ 17. Аналіз російської політології                                                                            145

 

17.1. Цивілізаційний вимір                                                                                                                            145

17.1.1. Цивілізація як наукова історична категорія                                                                         145

17.1.2. "Росія в 1839 році" маркіза Астольф де Кюстін                                                  145

17.1.3. Російська (євразійська) цивілізація                                                                                        147

17.1.4. Апокаліпсис конкістадорського месіанства Москви за Д.Донцовим                           149

17.1.5. Панславізм                                                                                                                                   149

       17.1.6. Мова як інструмент політичної експансії                                                                     151

17.1.6.1. Український класик мовознавства – О.О.Потебня                                              151

17.1.6.2. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов.

Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски»                              152

17.1.6.3. Мовна політика Росії                                                                                                  155

17.1.6.4. Мовне питання в Україні на сучасному етапі розвитку                                    159

17.1.6.5. Державна мова як засіб формування національної свідомості

українського суспільства                                                                                                         161

17.1.6.6. Міфи щодо української мови                                                                                   163

17.1.6.7. Українська діаспора в Росії                                                                                       164

17.1.6.8. Українофобія                                                                                                               164

 

17.2. Комунізм                                                                                                                                                 166

 

       17.2.1. Человек, его душа и его собственность. Критика коммунизма. И.А. Ильин        166

       17.2.2. Злочинні прояви комунізму                                                                                             168

17.3. Фашим                                                                                                                                                     169

17.3.1. Чотирнадцять ознак за дослідженням Лоренса Брітта                                              169

17.3.2. Ознаки фашизму та нацизму                                                                                           170

17.3.3. Тотожність комунізму і фашизму                                                                                 171

17.3.4. Російський більшовизм – праматір усіх сучасних фашизмів і нацизмів              171

17.3.5. Жидобільшови́зм . Вікіпедія                                                                                            174

17.3.6. Национальная идея России – фашизм. Доказано рейтингом Путина                   174

17.3.7. Неофашизм и неонацизм в России. Причины. Истоки.                                            176

17.3.8. Русский неонацизм                                                                                                            178

17.3.9. Нацисты в центре Москвы                                                                                178

17.3.10. МИД Украины: Путин игнорирует рост проявлений фашизма

и ксенофобии в РФ. Цифры                                                                                                        179

17.3.11. Російські неофашистські і націоналістичні організації                                           179

 

 

 

17.4. Російський та комуністичний імперіалізм                                                                                      181

 

17.4.1. Імперіалізм за матеріалами Вікіпедії                                                                             181

17.4.2. Маркс і Енгельс про російський імперіалізм                                                               181

17.4.3. Витоки і сенс російського комунізму за Бердяєвим                                  181

17.4.4. Імперіалістична геостратегія в сучасному світі (на прикладі США і Росії)           181

17.4.5. Міжнаціональні відносини українців і росіян з позицій історичної неминучості

ліквідації російського імперіалізму                                                                                            183

17.4.6. Почему русские и украинцы не понимают друг друга                                            183

17.4.7. Роль политического террора в борьбе за власть. Насилие и жестокость             186

17.4.8. Воспитание унижением. Политика Кремля в отношении Украины:

ничего общего с «братством»                                                                                                    186

17.4.9. Системна криміналізація пострадянського простору

та суспільної свідомості його населення                                                                                  189

 

17.5. Політика федералізації України                                                                                                          192

17.5.1. Федералізація України                                                                                                      192

17.5.2. Александр Лукашенко                                                                                                     192

                             17.5.3. Хто кого годує ?                                                                                                                    193

 

Розділ 18. Аналіз причин відсталості Росії                                                                       194

18.1. Головна причина відсталості Росії - російський імперіалізм                                                      194

18.2. Наростання системної кризи тоталітарного ладу                                                                          194

18.3. Вуглеводневий  монополізм. Як українці добували газ для СРСР                                             194

18.4. Розвиток економіки СРСР у 50-80-і роки                                                                                         196

18.5. Пия́цтво в Росі́ї                                                                                                                                       196

18.6. Крадіжництво                                                                                                                                         198

18.6.1. Россия – страна патологического воровства (за Аидорчиком)                          198

18.6.2. Разворовывание российского бюджета побило рекорд                                          199

18.7. Стыдно быть русским                                                                                                                          200

 

Розділ 19. Аналіз причин відсталості України                                                                 202

19.1. Швидкість розкрадання бюджетних коштів в Україні                                                    202

19.2. Вісімдесят відсотків бюджету країни розкрадалося за попередньої влади                              204

 

Розділ 20. Війни Росії проти незалежної України                                                205

 

20.1. Російська інформаційна війна у ХХ ст.                                                                                            205

20.2. Війна як порятунок від неминучого краху Росії                                                                            206

20.3. Економічні війни Росії проти України                                                                                              207

20.3.1. Стратегія економічної війни                                                                                                    207

20.3.2. Встановлення контролю, приватизація, знищення

та рейдерські захвати стратегічних підприємств України                                      209

20.3.2.1. Державна політика приватизації стратегічних підприємств                              209

20.3. 2.2. Рейдерство в Україні – загроза національній безпеці                                                                                           213

20.3.2.3. Росія намагається захопити стратегічні українські підприємства    214

20.3.2.4. Російський бізнес в Україні: на правах господаря                                               214

        20.3.2.5. Газова війна                                                                                                          219

       20.3.2.6. Перезавантаження «дерибану»                                                                        220

20.4. Військово-політичні стратегії РФ та їх реалізація                                                                              222

20.4.1. Делімітація кордонів                                                                                                                  222

20.4.2. Стратегія Кремля 2008                                                                                               224

20.4.3. Розвідувальна, диверсійна і терористична діяльність, розпалювання сепаратизму;

анексія АР Крим і Севастополя; дестабілізація Сходу України у 2014 р.                   225

20.4.4. П'ята колона, саботаж                                                                                                228

20.4.4.1. П'ята колона: історія питання                                                                                   228

20.4.4.2. Склад п’ятої колони (Розділ II книги І.В.Діяка)                                                   229

20.4.4.3. П'ята колона в сучасній Україні                                                                               235

                20.5. Загальна картина російсько-української війни 2014 року                                                            238

 

 

Розділ 21. Виклики та завдання для для національної безпеки України                       243

 

21.1. Керівні документи                                                                                                                                    243

21.2. Силові структури                                                                                                                                      244

21.3. Інформаційна безпека                                                                                                                             246

21.4. Протидія п'ятій колоні в Україні

та стратегічні завдання щодо забезпечення реального суверенітету                                 248

21.4.1. Фактори впливу п'ятої колони на державний суверенітет                                248

21.4.2. Завдання по забезпеченню реального суверенітету                                                         250

21.5. Економічна безпека                                                                                                                                 254

21.5.1. Загальний стан і дослідження питання                                                                  254

21.5.2. Продовольча безпека                                                                                                                255

21.5.3. Енергетична безпека                                                                                                                 259

 

Розділ 22. Становлення в Україні європейської моделі громадянського суспільства  260

 

22.1. Європейський цивілізаційний вимір розбудови громадянського суспільства в Україні     260

22.2. Президенти України та оцінки їх діяльності                                                                                     260

22.3. Проросійська ідеологія і практика антиукраїнських політичних партій                    265

22.4. Євромайдан, Революція гідності в Україні 2013-2014 рр.                                                             267

22.4.1. Євромайдан – Вікіпедія                                                                                                            267

22.4.2. Євромайдан – ЗМІ                                                                                                                     269

 

Розділ 23. Вибори Президента України 2014                                                                  271

 

Післямова                                                                                                                            274

 

ДОДАТКИ                                                                                                                                                                       275

 

Загальний перелік додатків в алфавітному порядку                                                        275

Список А. Чорнобілі додатки: тексти, таблиці                                                                                         275

Список Б. Кольорові додатки: малюнки, мапи, схеми, таблиці                                                            278

 

Тексти додатків за списком А                                                                                                                       279

Графічні матеріали додатків за списком Б                                                            616

 

Іменний покажчик                                                                                                             636

 

Покажчик джерел Інтернету                                                                                             655                                                                            

 

 

 

 

Націю формують підручники з історії

Євген Наконечний

Передмова оглядача

 

Шановний читачу!

 

Задум цієї книги очевидно визрівав у мене дуже довго, майже протягом усього свідомого життя, на яке припало чимало драматичних сторінок історії України. Оглядаючись на пройдений шлях ще раз і ще раз намагаюсь пізнати самого себе, вдосконалити світоглядної позиції та передати нащадкам скарб прожитих років. Скільки лекцій різних філософів і політиків було прослухано, проштудійовано підручників, статей, політичних програм, статутів, звітів, монографій – не перелічити. Проте глибоко цим не переймався, а просто складав обов'язкові заліки та іспити. Механічно погоджувався з усіма офіційними політологіями, голосував як усі, аби вони тільки не заважали мені займатись улюбленими технічними науками. І навіть двадцять п'ять років справно платив членські внески КПРС.

Скажете: безвідповідально? Може й так з огляду на сьогодення. Чи були сумніви? Так, були. Пробував пручатися. Але не вважав за потрібне наодинці битися з «вітряками». Крім того, бачив, що з іншодумцями не церемоняться. А комуністична система виховання, як визнано багатьма аналітиками, була надзвичайно ефективною. Та ще й була у нас ціла армія «інженерів людських душ» -  радянських письменників. Саме так любив їх називати Йосип Сталін. Вони зі мною працювали щодня.

Та от прийшов якось тихесенько у 1991 році парторг, віддав облікову картку і тихо повідомив, що КПРС більше не існує, як і СРСР. Лише тоді я зрозумів необхідність свідомої перебудови свого світогляду. З нуля, майже як першокласник. Соромно мені стало за власну «приземленість», яка тягнулась десятиріччями. Адже з багатьма «шістдесятниками», активістами Народного Руху України був знайомий, жив на одній вулиці.

Див. Додатки за списком А:

Народний рух України

Українська Гельсінська спілка

Шістдесятники

Стус Василь Семенович

 

Дух національної свідомості, свободи був завжди поруч – і у рідній школі №1 міста Гадяча Полтавської області і поза її межами. Особливо він відчувався у студентські роки. Запам'ятались справжні носії такого духу – Народна хорова капела Київського політехнічного інституту (Засл. артистка УРСР Лідія Падалко), неформальний лідер капели Володимир Чубинський, засновник Естрадного театру аматорів, нині неперевершений, як на мене, поет-лірик  Віталій Іващенко (Засл. працівник культури України). А десь у другій хвилі позаду було безліч нових яскравих зірок на небосхилі українського інтелекту – Вячеслав Брюховецький, Іван Діяк, Володимир Білінський, Іван Куліш, Євген Наконечний, багато інших справжніх Героїв України.

Див. Додатки за списком А:

Народна академічна хорова капела КПІ

Чубинський Володимир Дмитрович

Проте усі мої сили були спрямовані на самореалізацію, перш за все, як фахівця-наукознавця[1]. Та й вірила більшість громадян, що «нынешнее поколение советских людей будет жить при коммунизме».

Прозріння прийшло занадто пізно. Довелось «відкривати» для себе багатьох істориків, філософів, соціологів, етнографів, мовознавців, державних діячів, вождів української нації, її державників. Мені поталанило фантастично. У своїх пошуках тепер я міг спиратися не тільки виключно на класиків марксизму-ленінізму, як веліли нам до 1991 року, а й на нові, раніше не доступні для широкого загалу, джерела. Невдовзі відкрив свої могутні ресурси Інтернет. Я згадав мову, на якій говорила моя мати, згадав усі культурні джерела, з яких  довелося «пити». Мушу зазначити, що для багатьох моїх однолітків – «дітей війни» це давалось не легко.

Дякуючи Богу, талановитих людей в Україні було і є, як зірок на небі. Різної величини, яскравості. Усіх не перелічити, з усіма не познайомитись. З філософів чомусь найближче припали до душі Григорій Сковорода (XVIII ст.) та Микола Руденко (XX ст., наш сучасник). Хто з ними ще глибоко не знайомий – до вашої уваги мої додатки до цієї книги за списком А, які присвячені цим корифеям української думки:

Сковорода Григорій Савич;

Філософія Миколи Руденка;

Формула Сонця Миколи Руденка.

Конкретним поштовхом до започаткування серії електронних видань «Державність України: історія і сьогодення»[2] стали деякі висловлювання «керманича» сусідньої «братської» держави (у перекладі українською):

«Ти ж розумієш, Джордже, що Україна — це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її території — це Східна Європа, а частина, й значна, подарована нами!» -                            

саме так сказав він Джорджу Бушу під час зустрічі Росія — НАТО в Сочі 5 квітня 2008 року  (http://www.unian.net/politics/108325)

«Щодо наших стосунків з Україною… Я дозволю з вами не погодитись, коли ви зараз сказали, що якщо б ми були розділені, ми не перемогли б у війні. Ми все одно б перемогли, тому що ми країна переможців». «Це означає, що війна виграна, не хочу нікого образити, за рахунок індустріальних ресурсів РФ. Це історичний факт, це все є в документах» (http://news.ukrhome.net/content/1427948/23804111/Putin-Ukraina-2-aya-mirovaya-voyna.html)

"Самопровозглашение независимой Украины не совсем соответствовало советским нормам, предусматривающим процедуру выхода из состава СССР".

 

До речі, перший Президент сучасної незалежної України Л.Кравчук зазначив, що за такою «логікою», той «керманич» сам є не зовсім законним президентом не зовсім законної Росії…

Наведемо інші цитати, що спонукають замислитися:

«Так склалося що історія, навіть та яка опирається на безумовні факти, залишається найменш точною наукою. Все просто. Суспільство, нація, люди які зараз проживають на певній території намагаються подати так колишні події, щоб вони завжди показували тільки героїчне минуле. Тому ми бачимо різне трактування одних і тих самих подій. Історичні постаті, за ті самі дії, одними націями вважаються вбивцями і тиранами, а іншими героями і навіть святими. Історія знає безліч прикладів коли дикі народи на деякий період історії завойовували своїх більш розвинених сусідів» [Олег Тарасенко. 06 сентября 2011, 14:58 http://uapress.info/ru/news/show/947].

 

«Однако, на самом деле, эта самая «многовековая дружба» беспрерывно-безоблачной была разве что на протяжении весьма небольших периодов. Самым длительным из которых было чуть менее полутора веков после последнего разрушения Запорожской Сечи в 1775 году – и началом Гражданской войны 1917-21 годов. А так, со времен, когда появились первые летописные сведения о Киевской Руси и до наших дней, история взаимоотношений украинцев и русских просто таки пестрит фактами порой весьма кровавых противостояний» [Российско-украинские войны: история и современность. 03 мая 2014, 07:21http://obozrevatel.com/politics/80267-rossijsko-ukrainskie-vojnyi-istoriya-i-sovremennost.htm].

Прим. В.Ж. Ця стаття містить узагальнену схему – історичний перелік усіх збройних протистоянь між Україною та Росією. Див. додаток за списком А Российско-украинские войны: история и современность.

 

Особливі почуття у мене, як і у багатьох українців, викликав роман Василя Шкляра „Чорний ворон“, який вийшов наприкінці 2009р. Роман відтворює одну з найдраматичніших і найбільш замовчуваних сторінок української історії — боротьбу українських повстанців проти окупаційної влади у 1920-х роках.

Див. додаток за списком А Шкляр В.М.

 

Та усих цих «поштовхів» перелічувати у передмові до цієї книги мабуть не варто. Не вистачить місця.

Жанр цієї книги – реферативно-аналітичний огляд-конспект вибраних першоджерел з історії державності України та її сьогодення. Книга має специфічну комплексну аналітико-синтетичну побудову, яка дозволяє віднести її до науково-популярної публіцистики.

Мета роботи: сприяння самостійному вивченню згаданої теми читачами (користувачами), яка одночасно становить і предмет дослідження - «державність України».

Шляхи та методи сприяння:

здійснення цілеспрямованого інформаційного Інтернет-пошуку за ключовими словами, релевантними до предмету дослідження;

технічне редагування вибраних першоджерел, копіювання яких дозволено авторами та адміністраторами Інтернет-сторінок (сайтів) з додержанням авторського права;

аналітичне опрацювання вибраних першоджерел (графічні засоби, примітки, коментарі);

логічна систематизація вибраних першоджерел за заздалегідь побудованим змістом роботи;

надання читачу можливості:

 самостійно розширювати інформаційний пошук або змінювати його напрями за допомогою системи посилань;

ознайомлюватись з першоджерелами через бібліографічний апарат і систему числених додатків даної роботи;

формувати власну електронну бібліотеку за предметом дослідження, скориставшись згаданими додатками як первинною інформаційою базою.

Значна кількість і непропорційно великий щодо основної частини роботи обсяг додатків підпорядковані забезпеченню саме цієї можливості.

Предмет дослідження:

Державність - комплекс інститутів політики, культури, економіки і права, що діють на території, населеній національною спільнотою, пов'язують її в компактну цілісність і забезпечують розвиток у сучасному й майбутньому.

До головних рис державності належать: суспільна влада (охоплює власне центральне управління, адміністрацію на місцях, суд і судочинство, збройні сили, фінансову систему, податки й повинності різних груп населення - фіскальна система, право на ведення міжнародних зносин); система правових норм (закони й нормативні акти, що фіксують відповідні суспільні порядки та відносини); населення і територія з визначеними кордонами.

Процес становлення державницької ідеї, розвитку державотворчих процесів в Русі-Україні має тисячолітню традицію. Початком її є існування княжої Антської держави, державного об'єднання полян Русі, а відтак об'єднання Руської держави з центром у Києві. «Ми знаємо, - писав М. Грушевський, - що Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської».

З розпадом Русі-України (Київської держави) у XII ст. традиції державності перейшли до Галицько-Волинського князівства (XII-XIV ст.), яке в окремі періоди об'єднувало й землі Наддніпрянської Русі-України. Наступним етапом державності був період існування українських земель у складі Великого Литовсько-Руського князівства (XIV - XIX ст.), у складі якого Київська і Волинська землі - князівства користувалися значною автономією.

Визначальним явищем української історії XVI - першої пол. XVII ст. є процес утворення і розвитку козацтва у двох його формах: «козацтва» та «волості» (Наддніпрянщина), в тому числі реєстрового і запорізького. Утворення Запорозької Січі та козацького військово-територіального устрою на Наддніпрянщині наприкінці XVI - у 20-30х pp. XVII ст. означало закладення підвалин майбутньої української козацької державності.

Утворення козацької держави в ході національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького та її існування протягом другої пол. XVII - XVIII ст. (до 1786 p.) стало важливим етапом розвитку української державності. Існування Гетьманщини попри політики російського царизму, який прагнув обмежити її суверенітет, забезпечило подальше формування української нації, розвиток національної самосвідомості, створило умови для наступних державотворчих процесів у XIX і XX ст.

З кінця XVIII ст., з ліквідацією Гетьманщини, завершився козацький період державності. Український народ, втративши державність, опинився у межах двох імперій - Російської та Австрійської. Незважаючи на втрату самобутніх українських громадських і політичних інститутів, протягом XIX - на поч. XX ст. зароджується і розвивається український національний рух, який завершився національно-соціальною революцією 1917-1921 pp. та відродженням української державності (період існування УНР). Проте це національно-державне відродження було надто коротким, щоб мати вирішальний вплив на соціальну й економічну еволюцію української нації.

24.08.1991 р. Верховною Радою прийнято «Акт проголошення незалежності України».

1.12.1991 р. на всенародному референдумі народ України величезною більшістю голосів підтвердив цей Акт і висловив своє бажання жити в самостійній Українській державі [http://histua.com/slovnik/d/derzhavnist].

Особливості роботи

Побудова змісту огляду, систематизація опрацьованої інформації з точки зору класичної історіографії можуть видаватись субєктивними і непрофесійними. Але цей огляд не претендує на статус всеохоплюючої хрестоматії чи монографії. Він не є і стандартним реферативним журналом чи «дайджестом». Це дійсно авторська праця, яка відображає суб'єктивну світоглядну позицію автора та його оцінки важливості окремих вибраних ним джерел Інтернету, які можуть бути прийнятими до уваги для самостійного формування читачем індивідуальної точки зору на суспільно-історичні процеси в Україні.

При цьому огляд не претендує на вичерпну повноту і повне висвітлення усіх значних подій розвику державності України за усталеною історичною періодизацією. Читач вільний сприймати, чи не сприймати окремі його фрагменти, уточнювати, доповнювати або обгрунтовано критикувати з використанням інших першоджерел.

Можливі зауваження читачів про те, що відтворювати у основній частині огляду і в додатках повний текст першоджерела, або хоч одну частину без офіційного дозволу автора певною мірою може розглядатись як порушення авторського права. На нашу ж думку, великі текстові запозичення данного огляду не є плагіатом – елементи авторської аналітики, посилання на джерело скрізь присутні.

Разом з тим, ці запозичення носять характер конспекту, де текст першоджерела аналітично опрацьований, що виражається різними графічними засобами – виділення жирним шрифтом, курсивом, абзацами, коментарями, примітками. З точки зору технічної текстової редакції широке застосування таких засобів не є загальноприйнятим. Можливо було б краще ці засоби замінити авторським переказом, як це робиться у монографіях. Але, на нашу думку, враховуючи конспективний характер роботи, такий підхід на даному етапі її створення виправданий. Разом з тим робота має базовий потенціал для подальшого розвитку та переробленого, уточненого і доповненого перевидання з врахуванням пропозицій читачів і нової інформації.

Слід також прийняти до уваги, що загалом систематизована інформація щодо історії та сьогодення державності України залишається непізнаною для мільйонів громадян з-за різних обставин:

  • відсутність доступу до першоджерел, до системи Інтернет;
  • відсутність навиків роботи з цією системою;
  • відповідна інформація не потрапила до уваги користувача, читача через малі наклади друку, відсутність у бібліотечних фондах та ін.

Особливо це стосується старшого покоління, яке у більшості залишається у полоні стереотипів радянської імперської історіографії і майже не знайома з науковими працями українських істориків, які були репресовані, або вимушені працювати в еміграції.

Декілька зауважень, стосовно посилань у даній роботі:

1. Усі посилання на джерела Інтернет виконані за станом відповідних сторінок (сайтів) на першу половину 2014 року;

2. Крім посилання на окреме джерело в законспектованих його фрагментах збережені зноски на першоджерела, які були зроблені авторами цього джерела. Проте окремим списком такі першоджерела у даній книзі не подаються. Збереження зносок на первинні посилання дає змогу читачеві у разі потреби звернутись до вказаних першоджерел через відповідний сайт Інтернету;

3. У законспектованих джерелах Інтернету збережені також «лінки» - підкреслені слова, за якими читач, який користується Інтернетом, має можливість отримати додаткову або споріднену інформацію за цими ключовими словами (клавіші Ctrl+Enter).

Це саме стосується усіх числених запозичень із захищених сторінок вільної Інтернет-енциклопедії - «Вікіпедії». При цьому автор приймає до уваги її певні особливості. Як зауважив відомий український енциклопедист Юрій Шаповал «Вікіпедія спірний продукт, бо відстежувати точність викладу фактів, неупередженість авторів та редакторів складно. Я вже мовчу про помилки, і не тільки філологічні, а й про численні історичні ляпи...».  

У багатьох розділах даної книги є посилання на цілий ряд наукових робіт (книги, монографії) з проблем державності України. Окремі підрозділи містять конспективний огляд (цитати, фрагменти) фундаментальних праць видатних українських істориків – М.Грушевського, Н.Полонської-Василенко, М.Міхновського та інших.

У декількох розділах книги одні і ті ж історичні події розглядаються з різних точок зору окремих авторів першоджерел. На наш погляд, це не є повторами і цілком припустимо, оскільки історія, як згадувалось вище, - «найменш точна наука». Отже застосувати тут в повній мірі євангелічний метод побудови огляду практично не можливо.

Для попереднього загального ознайомлення з науковими працями, присвяченими державності України читачам може бути рекомендований Інтернет-сайт Історія України http://histua.com/, який включає наступні розділи: головна, історія, персони, словник, хронологія, книги, таблиці, документи.

Розділ цього сайту «Історія України», зокрема включає наступні підрозділи з науковими статтями:

 

 

Прим. В.Ж. Для поглибленого вивчення класичних першоджерел варта серйозної уваги і сучасна наукова праця К.С.Лісової (див. Автореферат РЕФ 134615 Лісова, Катерина Сергіївна. Історія державності України в дослідженнях української наукової еміграції (1920-1945 рр.): автореф. дис ... канд. іст. наук / К. С. Лісова . – Переяслав-Хмельницький : Б.в., 2010 . – 20 с. ). Велике коло наукових праць, на які посилається автор, видається досить репрезентативним та корисним для подальших дослідждень у галузі історіографії та джерелознавства державності України (Див у додатках до цієї книги за списком в А повний текст вищезгаданого автореферата).

.

Короткі відомості про методологію історичної науки, методи та терміни, корисні для ознайомлення цією книгою див. за списком додатків А Додаток «Методи»,

 

Категорії користувачів, для яких призначена книга:

  • усі громадяни України, для яких не байдужа державність України;
  • читачі, які мають доступ до системи Інтернет та регулярно нею користуються;
  • читачі, які мають персональні інформаційно-комунікативні засоби (персональні компьтери, ноут-буки, планшети, І-пади і т.п.);
  • дослідники державності України (фахівці, аспіранти, студенти, аматори);
  • бібліотеки (електронні і традиційні, публічні, приватні, персональні, домашні).

Структура книги

 

Книга складається з основної частини (23 розділи) та додатків.

У кінці книги подано Іменний покажчик  та Покажчик джерел Інтернету.

 

Додатки поділені на дві групи:

Список А. Чорнобілі додатки: тексти, таблиці.

Список Б. Кольорові додатки: малюнки, мапи, схеми, таблиці.

 

Зустрівши у основному тексті посилання на додаток читач, в разі зацікавленості, може знайти назву додатку у загальному переліку додатків за списком А чи Б на стор. 275 - 280, або сам додаток (текст, або графічний матеріал) за сторінкою, вказаною у відповідному списку. Додатки розташовані в алфавітному порядку за першою літерою назви.

 

Автор приносить щиру подяку Заслуженому працівнику культури України, директору Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки Людмилі Іванівні Ковальчук за виявлену увагу до цієї роботи і оприлюднення її на сайті бібліотеки.

 

Зауваження, відгуки та пропозиції можна надсилати за адресою електронної пошти.

 

[email protected]

 

З повагою до читача

автор книги Валерій Журавков

 

 

 

Розділ 1. Українська національна ідея

 

1.1. Напрямки формування ( Вікіпедія)

 

Національна ідея України — це її Незалежність, а також те, що записано в статті 1 Конституції України:Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Оце і повинно бути нашою національною ідеєю.

О. І. Некрасов, соціолог

 

Пройшовши століття болісного, трагічного, жертовного визрівання, лише наприкінці XIX — на початку ХХ ст. українська національна києвоцентристська ідея стала теоретично усвідомленою, буттєвою, у політичній думці з'явилася тенденція до обґрунтування необхідності досягнення української національної незалежності і повної державної самостійності. Серед складного світоглядно-політичного сплетіння виокремилася група прибічників позитивістської (наукової, прим. В.Ж.) орієнтації, що апелювали до врахування реальних обставин, фактів, а не чуттєвих побажань і устремлінь. До цієї групи входили: Михайло Драгоманов, Іван Франко, Михайло Грушевський.

Другу групу фундаторів української національної ідеї становили прибічники радикальної форми націоналізму — так званого інтегрального націоналізму, в основі якого ідея формування нового типу українця, беззастережно відданого нації та справі незалежної державності, їх шлях до національної мети — шлях свідомого українства, для якого Україна — не засіб, а мета, самодостатня цінність, яка мусить забезпечити на своєму ґрунті реалізацію всіх, зокрема й найвищих духовних потреб. Яскравими носіями цієї орієнтації були Іван Нечуй-Левицький, Борис Грінченко, Микола Міхновський, Юрій Липа і Дмитро Донцов. http://uk.wikipedia.org/wiki/Самостійна_Україна_(брошура)

 

Прим. В.Ж. Див. додаток за списком А Юрій Іванович Липа

Історико-філософські концепції української національної ідеї вітчизняних мислителів ΧΙΧ - XX ст.

http://uk.wikipedia.org/wiki Українська національна ідея

 

  1. М. Костомаров Україна має бути федеративною одиницею Російської імперії, в якій офіційною мовою є українська мова і забезпечується рівноправ’я всіх народів, що населяють територію України.
  2. М. Драгоманов Громадські інтереси є важливішими за національні. Державний устрій сприяє суспільній нерівності, тому світова спільнота має постати у формі спільки самоврядних громад, серед яких буде й українська громада.
  3. Т. Зіньківський Національною ідеєю українців має стати націоналізм, який є в той же час невід’ємною частиною космополітизму. Українська інтелігенція має стати провідником культурного відродження українського народу.
  4. М. Грушевський Спростування теорії російських мислителів щодо проживання на українських етнічних територіях великоросійського народу перед тим, як ці землі заселили українці, що прийшли з Прикарпаття. Суб’єктом історичного поступу є народ. Українці мають самобутну мову, культуру, історію, яка бере початок з часів Київської Русі.
  5. О. Потебня Мова формує особливості національного менталітету народу. Національності світу мають жити в умовах рівності і взаємоповаги. Проблемою українського народу є відсутність національної свідомості та свідомої праці на користь держави.
  6. І. Франко Концепція необхідності побудови на українській території національної соціалістичної держави. Українська культура, мова, преса – інструменти пробудження національної свідомості.
  7. Д. Донцов Концепція «інтегрального націоналізму» : формування незалежної України шляхом національної революції і розрив будь-яких зв’язків з Росією. Поняття «людини нового духу»: людина, що бореться за власну державу до кінця за допомогою будь-яких засобів, нехтуючи особистими інтересами.
  8. В. Липинський Основою національного відродження є народ, функцію управляння народом має здійснювати виборна аристократія, поєднуючою ланокою між народом та аристократією має стати інтелігенція. Українцем є представник будь-якої нації, що проживає на території України і працює для її розвитку.
  9. Д. Чижевський Характеристика української національної психіки та світогляду. Причинами політичних невдач українців є особливості їхнього світогляду та менталітету.
  10. М. Міхновський Державна самостійність — це головна умова існування нації, а державна незалежність — це національний ідеал у ділянці міжнародних відносин»

 

Прим. В.Ж. Пункт 10 додано нами. Звичайно, тут згадані далеко не всі. Наведені вище концепції, незважаючи на суттєві розбіжності, мають велику  історичну цінність. Не треба ставити за головну мету досягнення абсолютної істини. Намагатись повсякчасно усвідомлювати історичний процес з позицій гуманізму і загальнолюдських цінностей, на думку автора книги, – обовязок кожного.

 

Див. додаток за списком А: Національна ідея й конкретні напрямки її реалізації (деякі роздуми про національну ідею й конкретні напрямки її реалізації).

 

1.2 Шляхи леґітимації державотворення

 

http://litopys.org.ua/ukrxx/r17.htm

В сучасній соціальній та політичній філософії поняття леґітимності означає, що існують достатні арґументи на користь вимоги визнавати певний політичний режим як добрий та справедливий. Леґітимний лад — це такий суспільно-політичний устрій, що заслуговує на визнання. Леґітимація як дія і є процесом визнання загальноприйнятності тієї чи тієї політичної організації суспільства.

У практиці посткомуністичного повсякдення термін «леґітимація» найчастіше вживається у його обмеженому вузькою прагматикою сенсі — як означення політичних повноважень діючого політика, як «законність» його претензій на політичну владу.

У такому сенсі леґітимність означає лише законність політичних дій можновладців, а також політичної влади в цілому. Але проблема леґітимації насамперед пов’язана з питаннями збереження чи руйнації тієї чи тієї форми суспільного устрою, а відтак — глибшими, ніж політичні перетворення, змінами у колективній ідентичності людей.

Леґітимація — це складний процес збирання суспільства на основі спільних цінностей та водночас доведення здатності реалізовувати колективну ідентичність з боку політичної організації суспільства, надто ж у ситуації, коли створюються нові держави та соціальні інститути. А саме таку ситуацію ми маємо в сьогоденній Україні.

В точному сенсі слова тільки політичні режими можуть набувати та втрачати леґітимність. Тільки політичні форми організації суспільства — держава насамперед — вимагають леґітимації. Це особливо наочно виявляється у періоди соціальних перетворень.

Державна влада, як така, не здатна, зазвичай, сама по собі встановлювати колективну ідентичність суспільства; не спроможна вона також сама по собі здійснювати соціальну інтеґрацію на ґрунті колективних цінностей, що їй принципово непідвладні. Це досить важко сприйняти нам після десятиліть панування державної ідеології, державного насильницького — тоталітарного — насаджування штучної системи суспільної ідентичності («радянської людини»). Це допомагає якнайкраще зрозуміти історичний крах неприродних цінностей комунізму, що роками нав’язувалися «зверху» тортурами та брехнею.

Комуністичний режим ніколи не був справді леґітимним. Адже він завжди нехтував цінностями, що їх природно-історично виробляють людські спільноти в своєму співжитті та на яких ґрунтуються форми суспільної інтеґрації, в тому числі етноси та нації. Марксизм тяжів до того, що можна назвати зверхністю більшовицької самолеґітимації влади: його ідеологія ґрунтувалася на можливості революційного владного самоствердження, самодіяльності, кажучи словами Маркса.

Будь-яка політична організація суспільства потребує вільного та максимального визнання на ґрунті вже визнаних спільнотою цінностей та форм колективного співжиття. Але леґітимація, як процесс, у свою чергу вимагає певних умов, головна з яких — умова публічності, оприлюдненості. Леґітимація — це розгорнутий у часі політичний дискурс — процес розповсюдження, обговорення, обдумування, врешті-решт доведення колективної правильності та прийнятності соціально-правових норм, що їх здебільшого стихійно встановлюють нові політики. Тому ще говорять про леґітимаційний потенціал політичного дискурсу. Леґітимаційний потенціал — це засади та мотиви, що можуть бути мобілізовані для публічного доведення леґітимності політики, мають соціальну силу утворювати консенсус — найважливішу умову леґітимації.

В умовах посткомунізму леґітимація являє собою проблему в кількох найважливіших сенсах. По-перше, йдеться про історичне повернення до практики леґітимації після майже столітнього панування нелеґітимної — самолеґітимної — влади. По-друге, йдеться про штучне визначення (за допомогою цілеспрямованої пропаґанди, спланованої ідеологічної дії) тієї системи цінностей, що мають складатися природно-історично (в культурі, традиціях, мові, звичаєвому бутті тощо) та які утворюють леґітимаційне підґрунтя та леґітимаційний потенціал нової політичної системи. По-третє, посткомунізм як стан «після комуністичного суспільства» може реально опертися лише на попередні традиції та навички псевдолеґітимного політичного владарювання. Йдеться про наявний у суспільстві леґітимаційний потенціал — ті ідеологічні побудови, рівень саморозуміння особи, загальні цінності, що є життєвим конґломератом найрізноманітніших засад леґітимації посткомуністичної влади та новітнього політичного режиму.

Аналіз шляхів становлення політичного режиму в посткомуністичних умовах вказує на головну закономірність їхньої леґітимації. У всіх випадках політичного утвердження владні особи та інститути влади не стільки шукають іманентне суспільству підґрунтя власної леґітимації — природну систему базових цінностей, скільки щоразу намагаються авторитарно створити її «під себе». Йдеться про стійкий комуністичний рефлекс посткомуністичної влади — знову й знову відтворювати (наскільки це дозволяють час та реальні зміни, що відбулися) неототалітарні форми самолеґітимації.

Подолати цю згубну штучність, а то й примарність політичної організації пострадянського суспільства можна лише на єдиному шляху справді демократичного процесу леґітимації. Це означає творення таких політичних умов, за яких максимально природно, поза адміністративним тиском, командним нав’язуванням та культурницьким примусом вибудується леґітимаційна основа української держави — нова колективна ідентичність. Слід ясно розуміти, що творення політичної нації, державотворення в цілому, — це перспективний процес леґітимації. Українська політична нація, так само як і українська національна держава, — ще попереду. Час, який потрібний для цього, не може замінити ані суєта пришвидшеного вироблення штучної ідеології, ані завжди урочисті заклинання ідола державності, ані спрощення політичної демагогії.

 

Прим. В.Ж.

Якими шляхами йшов процес легітимації української держави у минулому та його сьогодення, чи є наша держава легітимною – саме на ці, досить складні питання, повинні допомогти дати відповідь матеріали наступних розділів даної книги.

                                                                                                                                                                   

 

 

Розділ 2. Державні утворення на території сучасної України

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

2. 1. Античні часи

Скіфи населяли степи від Малої Скіфії (частина Румунії та Болгарії) до Сибіру. У VII ст. до н. е. скіфи витіснили з Північного Причорномор'я племена кіммерійців, утворивши тут пізніше свою державу з центром на Нижньому Дніпрі. У III ст. до н. е. розпорошені і витиснуті сарматськими племенами з степів (частково в Крим і до гирла Дніпра, де поступово злилися з місцевим населенням).

Докладніше: Давньогрецькі міста Північного Причорномор'я, Вікіпедія

Борисфен (на острові в гирлі Дніпра);

Тіра (нині Білгород-Дністровський);

Ольвія (район Очакова);

Керкінітида (нині Євпаторія);

Херсонес (нині Севастополь);

Феодосія;

Пантікапей з прилеглими дрібнішими колоніями (НімфейТірітака та ін.) — пізніше центр Боспорського царства (нині Керч);

Практично всі загинули або перенесли найглибшу кризу у часи великих переселень народів в III—V ст. н. е., після чого вже не змогли відродитися як самостійні утворення.

Прим. В.Ж. Серед сучасних дослідників античної доби української території зазначимо лише двох (нехай дарують автору інші, не менш авторитетні історикии):

  • Валерій Михайлович Бебик ‑ доктор політичних наук, кандидат психологічних наук, професор, проректор Університету «Україна». Протягом 2008-2012 pоківпідготував і оприлюднив низку творчих публіцистично-журналістських праць з історії прадавньої української цивілізації, які мали вагомий суспільний резонанс.Стали широко відомими його цикли публікацій з прадавньої української історії, радіопрограми ики«З глибин тисячоліть» та «Українська цивілізація», телевізійні програми «Цивілізація INCOGNITA» Валерія Бебика

http://knpu.gov.ua/

 

·Юрій Михайлович Канигін - доктор економічних наук, головний науковий співробітник Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва Національної Академії Наук України.

Ю.М.Канигін є одним з апологетів так званої «трипільсько-арійської теорії походження українського народу», яка визнана маргінальною та псевдонауковою[5]. Проте, незважаючи на критику, його книга «Шлях аріїв» була багаторазово перевидана після розпаду СРСР і стала бестселером. В романі-есе Канигін висунув власну «теорію» походження українців, яка заперечує прийняті в науці уявлення про етногенез слов'ян. Книгу перевидали двадцять п'ять разів, щоразу письменник щось додавав, уточнював та конкретизував. Книга передавалася по національному радіо — її озвучив народний артист України Павло Громовенко.

За десять років після виходу праці «Шлях аріїв» побачили світ інші книги Канигіна — «Віхи священної історії», «Пояс світу», «Сатанізм у ХХ столітті», «Фатальне ХХ століття», «Початок і кінець часів», «Українська мрія», «Парадокси історії», «Матриця Вседержителя». Разом із Василем Кушерцем опублікували капітальне дослідження «Біблія і сучасна наука». Достовірність фактів у працях Канигіна неодноразово піддавалися сумнівам[6]. Проте, зазначимо, що чим талановитіша праця, тим більше критики.

http://uk.wikipedia.org/wiki Канигін Юрій Михайлович

2. 2. Середньовіччя

 

 

Давньоруські князівства, що виникли у ХІ - ХІІ ст. внаслідок розпаду Київської Русі і протягом XIV ст. увійшли переважно до складу Великого князівства Литовського:

Докладніше: Генуезькі колонії у Північному Причорномор'ї

При цьому українські землі (Київщина, Поділля, Волинь, Полтавщина) зі складу литовської частини перейшли до складу польських володінь. У 1618 р. росіяни полякам вдалось витіснити росіян з Чернігова та Сіверщини. Але після цього Річ Посполита поступово втрачає свої позиції у Придніпров'ї. (1648 - 1654 - повстання Богдана Хмельницького - втрата контроля над Наддніпрянською Україною, 1667 - Лівобережжя та Київ відходять до Росії) Ослаблена внутрішніми чварами, повстаннями (в основному в Україні) і війнами з сусідами в 17721793, 1795 роках була поділена між сусідами: Російською імперієюАвстрійською імперією і Пруссією.

 

2.3. Нова доба                          

 

  • Військо Запорізьке та Гетьманщина — 1648/1654 — 1734/1775. Фактично незалежна держава в нинішніх центральних районах України, що утворилась після повстання козаків під проводом гетьмана Богдана Хмельницького у 1648 р. Не маючи можливості вести тривалу війну з Річчю Посполитою, гетьман при підтримці частини козацької верхівки попросив прийняти підконтрольні воєводства під заступництво московського царя. Протягом 80 років широка спочатку автономія Малоросії і козацтва поступово була зведена царським урядом на нівець, в 1764 році Катерина II остаточно ліквідувала систему гетьманського правління в Малоросії, а в 1775 році, після переможної війни з Туреччиною і придушення повстання О. Пугачова була остаточно ліквідована і Запорізька Січ, її землі передані Новоросійській губернії.

2.4. XX століття

Українська Народна Республіка — 19171918, 1918—1920 р. — об'єднала в собі українські губернії, крім півдня та сходу країни (Михайло ГрушевськийВолодимир Винниченко). Припинила своє існування у зв'язку з німецькою окупацією і переворотомПавла Скоропадського 29.04.1918 р. Відновлена після евакуації німців і втечі П. Скоропадського в грудні 1918 р. (Директорія Симона Петлюри) і остаточно припинила своє існування в 1920 р., програвши збройну боротьбу денікінцям і Радянській Росії.

Зараз Україна включає в себе Автономну Республіку Крим (окупповану РФ), 24 області та 2 міста загальнодержавного значення (Київ і Севастополь (окупований Р.Ф.).

 

2.5. Державні утворення на українській території з 800 по 1991 рр

 

Протягом останніх трьох тисячоліть на території сучасної України існувало декілька десятків державних утворень (див. попередній підрозділ). Історію державної приналежності українських земель, починаючи з часів Київської Русі, зображено на схемі. (див. відповідний додаток за списком Б: Схема: Державні утворення на українській території з 800 по 1991 рр).

Категорії Вікіпедії: 

Див. усі додатки за списком Б: Кольорові додатки (малюнки, мапи, схеми, таблиці)

 

 

Розділ 3.Факти і міфи про походження назв Русь, Україна і Росія

(за М.Довколою) http://patent.net.ua/intellectus/facts/24/ua.html

 

3.1. Трансформація та запозичення (крадіжка) державних найменувань

(Русь – Руссія – Рутенія – Оукраина Украйна - Малороссия - Україна

Московія – Руссія – Раша - Великоросія – Росія)

 

На початку І тисячоліття н.е. греками-візантійцями найменування Русь вимовлялася як Руссія, латинянами - Рутенія. Також назва країни була широко відома за своїм природним, дійсним найменуванням – Русь.

У той же час вживалася назва Україна!

Прим. В.Ж: Докази не наведені,., див. додатково на сайті http://litopys.org.ua/rizne/nazva_eu.htm:

З ЕНЦИКЛОПЕДІЇ УКРАЇНОЗНАВСТВА — I. (Мюнхен — Нью-Йорк, 1949, Т.1, С.12-16.):1. Назва території і народу (НАЙСТАРІШІ НАЗВИ; НАЗВА «РУСЬ»; НАЗВА «УКРАЇНА»; НАЗВА «УКРАЇНА» В ЧУЖИХ МОВАХ).

 

Проте найбільше поширення у світі, особливо у новітні часи, назва Русь – як Росія – дістала починаючи з ХVIII ст., і причиною цього стало взяття її у якості нового найменування Московського царства, яке у той час активно розбудовував та розширював цар Петро I. 

Розумному та енергійному цареві хотілося будь за що ствердитися у світі, і особливо змінити відношення до нього старих європейських держав. А для цього була потрібна відома у світі назва, яка б мала більш соліднішу історію, ніж тогочасна історія його Московської монархії, та могла б викликати повагу іноземних держав. 

 

До речі, Сибір для московського царя підкорювали українські козаки на чолі з Ярмаком. Саме таке справжнє ім’я цього видатного козачого отамана, що походить від українського слова «ярмо», а не Єрмак, як це стверджують імператорські російські історики.

 

Переселення князів і вчених ченців від снувавших по тодішній Русі татар на московські землі почалося приблизно від часів митрополита Олексія в 1330 р., і стало тим чинником, що, без сумніву, став головним у зміцненні московської держави і сприйняття нею культури Русі.

Від татар йшли з Чернігівської, Брянської і Северської земель (Плещєєви), місцеві князі Рюриковичі (Одоєвські, Оболенські, Долгорукі, Щербатові, Єлецкі, Звенигородські, потім Мосальські, Барятинські), Гедиміновичі - (Трубецькі, Голиціни, Щенятеві, Хованські, потім - Бельські, Мстиславські). Герої Куликовської битви Пересвіт і Осляба (із брянської землі), князі Андрій Полоцький і Дмитро Брянський Ольгердовичі, князь Дмитро Михайлович Боброк-Волинський…

 

Зважаючи на генеалогічний зв’язок відростків гілок родоводу деяких московських царів з древніми київськими князівськими родами, а також певні традиції, що були перенесені із „матери руських городов” за межі Русі - на суздальські, новгородські, смоленські та московські землі, безумовно єдиною можливою для такого використання, могла б бути саме назва Русь.

Слід також зауважити, що у вирішенні питання найменування своєї держави Петро І виказав велику хитрість. Певно усвідомлюючи, що просте використання чужої назви негідно його монаршої величності, та за придбаною звичкою називати все іноземними іменами, московський цар, своїм указом в 1721, повелів іменувати свою надбану імперію неруським словом “Russia”, що в Московщині лише згодом стало вимовлятися як "Росія".

Таким чином було вирішено дві проблеми: по-перше – у сприйнятті своїх підданих – московітів, а також і русичів (вони ж українці) - жителів країни, яка в древньоруських літописах рівнозначно називається Русь і (вона ж) Україна, у буквальному розумінні, неналежна Московському царю назва Русь, формально, у її дійсному вигляді, не була взята; по-друге – у сприйнятті іноземців, Russia (Росія) була тою країною яку вони знали як у минулому могутню, із великою історією, тобто - Русь.

Саме „Руссия” – так став називати свою імперію Петро І. А Россия вона стала називатися лише згодом, – можливо і під впливом назви знайомої тепер росіянам річки чи то якогось племені з назвою Рось (а не навпаки – як згодом почали стверджувати деякі російські історики), а можливо і тому, що за особливостями своєї анатомії та артикуляції, вимовляти „Россия” – легче ніж іноземне „Руссия”.

Отже, відбулася підміна понять та назв, в результаті чого найменування "Русь", що у світі переважно загальновідоме як "Russia", грецькою та латинською звучить як „Руссія”, в англомовній традиції  пишеться "Russia", і вимовляється як „Раша”, а російською ж вимовляється та пишеться „Росія”, - за межами власне України-Русі пов’язується виключно з Москвою і Росією.

Використання найменування назви сусідньої держави – Русі і спотворення її до назви Росія, призвело до виникнення, можливо одного із найбільших міфів у світовій історії...

 

3.2. Факти і міфи

 

Розпад Русi на окремi удiльнi князiвства, що був узаконений Любецьким з'їздом князiв 1097р., поклав початок формуванню iсторичних українських земель. У відомих стародавніх літописах вперше згадується найменування Україна (також вживаються назви - украйна, украина.

Переписувачі того часу не завжди робили різницю між рядковими і заголовними літерами, а часто (у різних переписах - варіантах літописів) писали лише буквицю на початку глави..

Так під 1187 р. Київський літопис за Іпатіївським списком, оповідаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича під час походу на половців, говорить, що ''плакашеся по немь вси Переяславци'', бо він був князем ''всякими добродЂтельми наполнен - о нем же Оукраина много постона''.

Під 1189 р. в тому самому літописі в оповіданні про князя Ростислава Берладника згадується, що він ''еха и Смоленьска в борзЂ и приЂхавшю же емоу ко «ОукраинЂ Галичькои» (на означення подністрянського Пониззя).

В літописі Галицько-Волинському під 1213 р. є запис ''Данилу же возвратившоуся к домови, и Ђха c братом й прия Берестий, и Угровеск i Верещин, Столпе, Комов и всю Оукраинoу'', себто - всю забужанську Україну. Зміст літопису і написання руською (не плутати з російською) мовою слова „Oукраиноу” указує, що йдеться саме про "Україну" в розумінні "країна" - Вітчизна (аналоги є в інших слов'янскьих мовах, наприклад у польскій - „крайова”/Krajowa).  У сучасній же російській мові залишилося слово "окраина", яке, зберігши спільний корінь, має інше значення.

В українській мові є слово "украяти", тобто чимось наділити, – хлібом, землею і т.п., що, вочевидь пов’язано зі словом Україна. Це опосередковано підтверджує, що слово Україна відповідає таким поняттям як наше князівство, земля, країна…

В тому ж літописі під 1268 р. знаходимо вислів ''украйняни'', під 1280 - ''на вкраинЂ'', під 1282 р. - ''на вкрайницЂ''. В усіх випадках словом Україна означувано переважно пограничні землі супроти державного центру в Києві. Одночасно вживалися дві назви Русь і Україна (приклади подвійного найменування країн у Європі поширені і зараз: Англія - Британія, Голландія - Нідерланди, Фінляндія - Суомі...).

На Синоді константинопольського патріарха в 1303 р. під час розгляду питання про утворення Галицько-Волинської церковної митрополії було ухвалено називати тодішні Київське і Галицько-Волинське князівства Mikro Russia (<Мала Русь> /російською стали називати – „Малороссия”/, тобто <Русь старша, початкова, основна, давніша>), а Залісся й Новгородщину - Megale Russia (<Велика Русь>, що означало <Русь пізніша, похідна, новостворена>). Оскільки у Візантії здавна закріпилася назва наддніпрянських слов'ян з коренем "рос" (<народ Рос>), вона відбилася і в терміні Росія, який остаточно утвердився на кінець XV ст.

Отже, терміни Росія (Россия), Малоросія, Великоросія та всі похідні від них слова сформувалися в церковних канцеляріях вселенського патріарха.

Патріарх і імператор почали називати споконвіку їм відому Київську, Придніпровську Русь - Малою, а землі Залісся, - Руссю Великою. У межах Малої Росії, за візантійським уявленням, були розташовані єпархії: Галицька, Володимиро-Волинська, Холмська, Перемишльська, Луцька і Туровська (1347 рік). У Малій Русі лежало місто Київ, де спрадавна перебував глава Руської Церкви - митрополит Київський і всія Русі (1354 рік).

Імператор Іоанн Кантакузен, звертаючись до князя Любарта Гедиміновича і переконуючи його не домагатися встановлення особливої митрополії малоруської, говорив в 1347 році: «Ти знаєш, що так було встановлено і узаконено з тієї пори, як народ руський пізнав Бога і просвітився святим хрещенням, щоб був один митрополит - Київський, для всія Русі, як для Малої, так і для Великої».

Галицько-володимирський князь Юрій II (25 березня 1340 року) в латинській грамоті до великого магістра німецького християнського ордена Дітріха, від 20 жовтня 1335 року, називає себе « «Dei gratia natus dux totius Russiae myncris», тобто «Божиею милостью прирожденный князь всея Малыя Руси». Польський король Казимир III, який, як пишеться в Густинському літопису, «собрався й пойде на Русь: вопервыхь прійде, месяца априля, подь Лвовь й обляже его», в 1340 році оволодів галицько-волинськими землями і, у грецькому листі до константинопольського патріарха Філофея (1370 рік), привласнив собі титул короля Ляхії і Малия Русі.

Спочатку і титул <всія Русі>, і назви Мала Росія та Велика Росія вживалися лише в церковній практиці й не поширювалися на світське діловодство. У сфері державного управління і суспільних відносин протягом X-XIII ст. Руссю вважалася лише Наддніпрянська Русь. Як видно з тогочасних літописів, якщо хтось із Новгорода, Ростова чи Суздаля вирушав до Києва, Чернігова або Переяслава, це сприймалося, що він <їде на Русь>. Таким чином, на території майбутньої Московщини під поняттям <Русь> розуміли сучасну територію України. Новгородщина, Залісся та деякі інші провінції Київської імперії, оскільки ними управляла руська князівська та церковна адміністрація, вважалися <руськими землями>, але самі вони Руссю ніколи не називалися.

Водночас, з XVI ст. назва Україна вживається тільки в значенні ''країни або держави, заселеної українцями''.

Одним із чисельних, документально засвідчених, фактів того, що в XVI столітті Московське царство ще не було ні Руссю, ні Росією, є те, що у требніку Петра Могили підпорядкована йому територія називається Росією, у той час, коли Москва з прилеглими землями у церковну підпорядкованість Київського митрополіта не входила.

Іноземці (Павло Алеппський, А. Мейерберг, А. Олеарій та ін.), які  у XVII ст. побували на землях, що нині називаються Росією, бачили Московію і Україну різними державами, населеними відмінними народами, кожний із своєю власною мовою, побутом, правами, про що і описували у своїх замітках. У Великому князівстві Литовському, а також у Річпосполитій вживалися тільки терміни “Московська держава”, “Московське князівство”, “Москва”, з ознакою того, що зовсім іншою країною була Рутенія, тобто – Русь, або Україна.

У XV-XVII ст. українські книжники й високі церковні ієрархи стали вживати термін <Росія> і плутати його з назвою <Русь>. В офіційних документах того часу засвідчені такі титули: <Митрополит Кіевского престола и всея Росіи> (митрополит Мисаїл, 1476 р.), <митрополит Киевъский, Галицький и всея России> (митрополит Іпатій Потій, 1605 р.) та ін., а русини (українці та білоруси) іноді називали себе <російським> або <роським> народом, підкреслюючи тим самим свою національну відмінність від московських <русских>.

Самоназвою людей Московщини було "православниє", рідше "русскіє". Іван Аксаков в листі до письменника Ф. Достоєвського пише: “Мудра річ написати заклик до русского народу, як його пишуть в інших країнах: “французи” або “британці” — “Русские!” не годиться, сама мова не терпить. А на всіх сходках щоденно по всіх просторах Росії виголошуються промови із закликом: “Православные”. Ось як російський народ визначає свою національність...”.

Книжною формою слова самоназви було "московит". Термін "русский" було введено спочатку у письмову форму. Першими його стали вживати поляки. Наслідуючи їх, в окремих випадках, головним чином через цензурні міркування, стали вживати полонізм "росіянин" українські та білоруські автори.

Цікаво, що слова - українець, русин (карпатський українець) білорус, половець, татарин, монгол і т.д. - іменники, а „русский” – прикметник. Це є додаткове свідчення того, що "руські" (русские) означає людей, які комусь належать. А точніше, мають належність до Русі, у тому значенні як воно було у дійсності, а саме - Великі Київські князі посилали своїх синів та дружинників завоювувати і обживати нові північні землі, а їх народ робити руським...

Аж до XVIII ст. не було в Московщині приватних власників на землю. Вся земля (разом з людьми на ній) належала цареві, він „жалував" (давав право користуватися) її своїм боярам, дворянам за їхню службу. Це й віддзеркалилося в московській мові. Всяка стала платня (від держави, громади чи особи) називається „жалование", себто ласка. Це також відбилося в мові. Москвини – аристократи і мужики – називали себе „царскими людьми" до XVIII ст., а потім – „русскими". Всі європейці свою народність висловлюють в іменниковій формі (ХТО): українець, поляк, чех, серб, хорват, словак тощо. Москвини ж уживають прикметникову форму „русский", тобто ЧИЙ. Москвин психічно не міг сприйняти іменникової форми „русин" (Штепа Павло: "Московство його походження, зміст, форми й історична тяглість").

Слід відзначити, що з часом придворні російські майстри від філології та історії, в угоду царських величностей, спромоглися доводити, що русский, у бажаному для них значенні, то є вже не прикметник…

Цікаве морфологічне підтвердження спадкоємності України від Русі, що полягає у використанні в російській мові прийменників "на" і "в". Так, по відношенню до "Русі" та "України" вживають прийменник "на", і не вживають його по відношенню до Росії. Порівняйте: "на Руси" , "на Украине" і "в России".

Як би там не було, але дійсно, що жителі Московщини називали себе православними, а також "русскими", маючи на увазі своє відношення до Русі - тобто до тієї території яка від них починалася південніше СмоленщиниВідношення Московії до Русі на чолі з Києвом, у певний час, можна порівняти з відношенням нової території до метрополії. 

Після монголо-татарського нашестя і дроблення Київської Русі на окремі незалежні князівства Русь зберігається як назва історичних земель, але Московський цар, об'єднавши під своєю владою Новгородські, Володимирські, Суздальські та Московські землі, офіційно зветься «великим князем Московським». А задовго до того як слово Русь стали приладнувати до своїх титулів московські царі, ним скористався правитель Литовського князівства «Великий Князь Литовський і Російський». Саме на переговорах з представниками Литовського князівства в 1493 році московський цар Іван III вперше включив у свій титул вираз "Всія Русі".

Ця звичку використовувати все західне проявлятимуть і подальші московські правителі.

Грецькі терміни Росія (Росія) у самій Московії, для позначення країни, почали вживатися в XVI ст.: назва "Россия" вперше засвідчена в московській грамоті 1517 р., а в надрукованому 1577 р. у Московській Слободі <Псалтирі> вперше вжито назву <Великія Росіи>.

Від середини XVI ст. "Россией" стали називати всю сукупність земель, що увійшли на той час до Московської централізованої держави. Протягом XVI-XVII ст. з'явилися також прикметники росский, российский. Як відзначив М. Костомаров, <слово "Россия" або "Росія", "российский" було на початку книжним, риторичним, подібним до того, як Франція називалася Галлією, Польща - Сарматією, Угорщина - Паннонією, Греція - Елладою і т. д.

У середині XVII ст. московський цар Олексій Михайлович, здобувши після Переяславської угоди 1654 р. протекторат над так званою Гетьманщиною, використав стару церковно-адміністративну термінологію константинопольської патріаршої канцелярії і в 1655 р. прийняв на себе титул <всея Великая, Малая и Белая Руси самодержец>. 

Подібно Росії, могли б претендувати на спадкоємство древньої Греції і Рима балканська Македонія або Румунія (Romania), що, будучи колись провінціями великих імперій, взяли собі їх назви (До речі, невеличка республіка бувшої Югославії за право називатися Македонією бореться досі).

 

У 1721 р., осягнувши свою гегемонію в Східній Європі, цар Петро І змінив віковічну назву Московського государства, взявши для неї назву Київської держави, у вимові прийнятому канцелярією церковного патріарху, - Росія. Для цього він звелів припинити називати себе "Царь Московський" і змінив свій титул "самодержець" на іноземний - "Імператор Всеросійський", після чого в 1725 р. іноземним країнам були розіслані директиви у подальшому іменувати государство не Московським а Російським, "...чтоб печатали Российским, о чем и к прочим ко всем Дворам писано".

Термін „самодержець”, що увійшов у предикати царської влади за московських „Іоаннів” і вказує на одноосібного правителя без означення виду (типу) держави. Монарх або імператор – це самодержець. Палкий прихильник голландського, Петро І, руське слово "самодержець", замінив на іноземне "імператор", додавши до нього, утворений також від іноземного "Russia" (Россия), прикметник "всеросійський". Якщо знати Петра І, то неважко здогадатися, що зробив він таку заміну виключно задля іноземного пишного звучання цих слів, з єдиним бажанням - приблизитись до рівня європейських монархів, використовуючи авторитет знаного у Європі терміну Русь.

З тих самих часів і почав народ Московський офіційно іменуватися "російським". А в Україні-Русі ще довго вживали природну назву "москалі", або - тобто жителі Московщини або Московського царства. Згодом слово "москаль" стало також означати – військовослужбовець царського війська. Часто вживане у літературі, також, слово "москвин". 

Водночас колоніальна назва "Малоросія" з етнонімом малорос, малороси поступово набула образливого для українців забарвлення як ознака чогось нижчого й менш вартісного.

 

3.3. Приниження українського етносу

 

«Знаєте, що таке малорос? Ні? Паршивець, просто кажучи, ні те ні се. Він, бачите, собі з походження — українець, з виховання — руський, з переконань — неук у всьому, що торкається рідного народу, по вдачі — боягуз, себелюб, раб. От це — малорос». (с) Володимир Винниченко

Слід зауважити, що, в історичній дійсністі, підґрунтя для такої зневаги українського народу власне не повинно було бути. А створена вона, вказана зневага, виключно демагогією царсько-імрерьских придворних істориків-політологів.

Прихильникам приниження українського етносу слід би краще знати історію, бо не було у давні часи на теперішніх московських та прилеглих землях не лише ніяких росіян, але не було і народу, який до 1721р. іменувався "московіти". Адже у скіфські часи (VII-IIст. до н.е.) скіфи, що харчувалися обробляючи землю, жили, як писав історик Геродот, на правобережжі Дніпра. Греки їх називали борисфеніти. Ці орачі мешкали також в межах 3-х днів їзди на схід і 11 днів на північ. А далі, на північ від сучасного Чернігова, у межиріччі Волги та Оки, як засвідчує Геродот, мешкали „андрофаги” (людоїди). Згідно Геродоту, андрофаги були "особливим плем'ям, зовсім не скіфським. Серед всіх андрофаги мали найбільш дикі звичаї; вони не визнавали ніякої справедливості і не мали ніякого закону; вони вели кочове життя; їх одіяння схожі зі скіфськими; їх мова досить відмінна від скіфськї; вони одні зі всіх цих племен є канібалами".

 

3.4. Син Юрія Долгорукого

(Андрій Боголюбський (Китай) – засновник Московської держави)

 

Син князя Юрія Довгорукого і дочки половецького хана Аєпи Осєкєвіча був названий Китаєм. Пізніше охрестився і отримав ім'я Андрій (близько 1111 - 29 червня 1174р.) За своє постійне прагнення перетягти із Києва Митрополію, дістав прізвисько Боголюбський. Прізвисько ж Боголюбський дістав, разом із назвою містечка Боголюбове, яке зробив своєю резиденцією у 1158р.  Андрій Боголюбський вважається засновником держави, що з XVст. стала називатися Московською, Намагався відірвати Суздальську землю від Києва, утворити окрему митрополію. Московський церковний синод в 1702р. канонізував Андрія Боголюбського у святі і Московський патріархат називає його не інакше як "Святой Благоверный князь".

Не маючи шансів стати Великим князем, люто зненавидів Київ. У 1169р., за межами Русі, із суздальців, смолян та половців зібрав військо і пішов з ним на "Мати городов руських". Подолавши захист киян, вчинив страшну різанину, не жалів ні жінок, ні малих дітей. Багатьох забрав у полон. Пограбував усі церковні святості, вивіз ікону Пресвятої Богородиці. Підпалив Софію Київську і Києво-печерську лавру. У монастирях і церквах забиралися не тільки коштовності, але і вся святість: ікони, хрести, дзвони і ризи. Були підпалені та розграбовані Печерський монастир і Софійський собор. Пізніше Боголюбській був убитий своїми прибічниками.

Похід Боголюбського підірвав могутність Русі і поклав початок довгого та сумного періоду її занепаду і, в кінечному рахунку, зникнення.

 

Див. одаток за списком А Боголюбський Андрій, благовірний князь

 

До XVIIIст. назв "Южная Русь" та "Киевская Русь" не існувало. Вони були вигадані пізніше істориками Російської імперії. Використовуючи видуману назву "Южная Русь" і виправдовуючи "политическими причинами" грабіжницький похід Андрія Боголюбського на Київ, Російська православна церква Московського патріархату вихваляє усі його діяння, називає "Великим святым благоверным князем", і, підмінюючи поняття, стверджує, що "Боголюбский сумел добиться объединения Русской земли под своей властью".

 

Біографічні довідки (Вікіпедія)

Ю́рій I Володи́мирович Довгору́кий (*1090 — †15 травня 1157) — князь Ростово-Суздальський і Великий князь Київський.

Син Володимира II Мономаха, родоначальник лінії володимиро-суздальських князів. За постійне посягання на чужі землі йому дали прізвисько Долгорукий. Князь суздальський (1108–1135, 1136–1149, 1151–1155), переяславський (1134–1135) та київський (2 вересня 1149 — 20 серпня 115028 серпня 1150 — початок квітня 115120 березня 1155 — 15 травня 1157).

Андрі́й Ю́рійович Боголю́бський (близько 1110 — † 29 червня 1174) — князь вишгородський 1149115011551156пересопницько-турівський11501151, володимиро-суздальський 11561174.

 

3.5. Трансформація мови

 

Слід визнати, що московські ідеологи, у певному значенні, все ж таки мають рацію. Своїй північній батьківщині Андрій Боголюбській дав не тільки (вкрадену, прим. В.Ж.) ікону Пресвятої Богородиці, мощі Бориса і Гліба, та багато іншого награбованого добра, але й головне - руську мову київського зразка.

Угро-фінські народи сприймали руську мову у міру своєї фізичної здатності її вживати. Цілком закономірним було її спотворення. Виникаючі помилки з часом закріплювалися як норма і входили у мову самих колонізаторів.

Виникаючі помилки руської мови додавали їй якусь особливу своєрідність.

Великий російський поет Олександр Пушкін в поемі "Евгений Онегин" із цього приводу навіть помітив: "Без грамматической ошибки я русской речи не люблю". Самого поэта «умиляли» "неправильный, небрежный лепет, неточный выговор речей".

Він геніально підмітив:

"Не все ли, русским языком Владея слабо и с трудом, Его так мило искажали, И в их устах язык чужой Не обратился ли в родной?"

Високоосвічені верстви населення вважали її мовою простого народу і вважали за краще висловляться на престижній французькій. Та ж пушкінська Тетяна свій лист Онєгіну писала французькою.

Виправдовуючи свою героїню, автор пояснював:

"Она по-русски плохо знала, Журналов наших не читала И выражалася с трудом На языке своем родном, Итак, писала по-французски...

Что делать! повторяю вновь: Доныне дамская любовь Не изъснялася по-русски, Доныне гордый наш язык К почтовой прозе не привык".

Прищепити любов до рідної мови російської знаті і відвернутися від французької допоміг Наполеон:

Дворы, как будто после бомбежки, по улице в дождь не проедешь – увязнешь в земляной каше. Так и хочется спросить: «Ну что вы, не можете сделать забор, покрасить его?» «Можем. Но мы тогда уже не Россией будем!» Вот, в этом и разница! Мы, русские, люди соборные, мыслим широко, коллективно, по-государственному, нам не до заборов, не до улиц, не до крыш. А украинцы, мыслят иначе – о том, как сберечь свою хату, обустроить свой собственный мирок. В этом восприятии жизни и есть наша с ними разница. Поглубже надо смотреть. Вот в чем суть!

Сучасна інтерпретація: «Черномырдин: в России заботятся о государстве, в Украине – о хате», rian.ru, 18.06.2009

 

Напевно, першим високопоставленим чиновником, що не посоромився відкрито, на найвищому рівні говорити російською був князь Потьомкін. Хоча дехто з придворних ще пробував його за це соромити.

Див. у GOOGLE публікації на тему:  Факти та міфи про походження російської мови

 

 

Серед безлічі спотворень, які зазнавала на північних землях київська мова, найпоширенішою була нечітка вимова слів. Більше за всіх постраждав ненаголошений звук "о", замінений на нечітке "а" або взагалі виключений з мови. Скажемо слово "полотенце" стало вимовлятися як "плтєнце", "говорити", як "ґваріть" або взагалі "ґріть" і т.п. З часом звук "а" настільки зміцнився в московській мові, що навіть виник термін "акання".

Див. публікацію на тему: Історія Росії сфальсифікована

 

Михайло Ломоносов цьому явищу присвятив такі строчки:

"Великая Москва в языке толь нежна, Что А произносить за О велит она".

Інший великий російський учений - історик Василь Ключевській теж відзначав, що московський говір деякими рисами значно відійшов від того, як говорили в Київській Русі.

У назвах помітна  національна психологія:

  Раньше в России красавицу называли заразой

 

На його думку "ґаваріть па-масковскі" (так і написано у Ключевського) означало порушувати правила стародавньої фонетики.

Таким чином, Московському патріархату, безумовно є за що шанувати свого Андрія Боголюбського.

Але при чому тут Україна?

Пояснюється все просто. Шануючи Андрія Боголюбського, як святого, Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ), по суті, підтверджує, що вона московська, або (все одно) промосковська, тобто по суті - російська.

Незважаючи на те, що в Україні далеко не усі шанують УПЦ МП, і значна кількість громадян віддають перевагу Українській православній церкві Київського патріархатуУкраїнській автокефальній церкві, а також Українській греко-католицькій церкві, українське керівництво, з часу прем’єрства В. Януковича, публічно демонструє свою прихильність і підтримку виключно Православній церкві Московського патріархату – УПЦ МП. Цей факт набуває певного значення, якщо звернути увагу на те, що УПЦ відкрито фінансово підтримується російським керівництвом, і тільки за ухвалою Московського

тріартріархату. патріарха.

 

3.6. Московський патріархат – руський чи російський?

(Територія України була захоплена Московським патріархатом силою і обманом)

 

Мало звертається уваги на те, що найменування Русь московські церковники почали використовувати лише з 1930 року, коли „Православная российская церковь” була перейменована на „Русская Православная церковь”, і, відповідно, „Патриарх Московський и всея России” став називати себе „Патриарх Московський и всея Руси”.

Таким чином, зроблено те, на що навіть відчайдушний цар Петро І не насмілився – для назви церкви і титулу головного московського попа було взято, безпосередньо, саме слово „Русь”.

Спочатку в 1686 році за допомогою султана (якому в той момент було важливо забезпечити нейтралітет Москви в його війні з європейською Священною Лігою) Константинопольську патріархію насильно примусили передати свої права на Київ Москві, а потім, в 1688 році, Москва порушила свої обіцянки зберегти за Києвом статус автономної митрополії і перетворила його на рядову єпархію. Вже в 1687 році той Константинопольський патріарх, Діонісій, що підписав підпорядкування Києва Москві, саме за цей вчинок був позбавлені влади, і сам цей акт Константинопольським патріархатом денонсований як досконалий антиканонічний (на той час Росія все-таки приєдналася до Священної Ліги для війни з Туреччиною, так що позиція султана змінилася). У 1924 році Константинопольський патріархат офіційно заявив про свою прихильність до рішення 1687 року і на цій підставі дарував автокефалію Польській Церкві (це була теж частина колишньої Київської митрополії). Потім, починаючи з 1991 року, Константинопольський патріархат продовжував стверджувати те ж саме. Зокрема, на цій підставі вже були прийняті в Константинопольський патріархат в 1995 і 1996 роках дві юрисдикції українських емігрантів, які РПЦ МП також вважала "розкольницькими".

Цікаво, що ні у кого чомусь не виникає питання – чому в Україні немає жодної парафії Російської православної церкви? Відповідь проста, - навіщо? Адже так звана Українська православна церква "УПЦ Московського патріархату" виконує повністю функцію РПЦ.

Вирішено усе доволі просто - повне ім'я "УПЦ Московського патріархату" майже ніколи в Україні не вживається, а натомість відомий його скорочений варіант "Українська православна церква". Тобто, фактично і тут чиниться неправда - здійснюється підміна найменування, оскільки "УПЦ Московського патріархату" реально не може бути "Українською православною церквою" – проте виходить!...

А те, що святі отці УПЦ Московського патріархату «розмовляють» як правило російською і майже ніколи українською мовою, - на це вже уваги ніхто не звертає.

Мало хто зважає й на те, що глава так званої "Української православної церкви", звертається до свого московського керівника не інакше як "Ваше Святейшество, Святейший Владыко и Отец!", і від нього одержує своє «васальне» прізвисько "блаженнійший". Останній з призначених у Москві на служіння в Україні "блаженнійших" - Патріарх УПЦ Московського патріархату Володимир (справжнє прізвище - Віктор Маркіянович Сабодан), відомий тим, що уникає приймати участь у святкуванні річниць Незалежності України.

При цьому всіляко ігнорується той факт, що Київська митрополія незрівнянно старша і канонічніша московської. А яким, так би мовити, некрасивим способом Москва отримала патріаршество, свідчать найкрупніші російські православні історики – наприклад А.В. Карташев.

Виписка із розсекречених паперів КДБ, що визнається архівістами як одне з безперечних свідчень служби святійшого Алексія ІІ в органахДивіться в публікації: "Володимир Путін проговорився: ніякої УПЦ (МП) не існує. Є РПЦ в Україні"

 

Довідка:Предстоятель УПЦ «Блаженнійший Митрополит Київський і всія України» обирається в Москві, очолюваним Московським патріархом, Архієрейським Собором, із числа, затверджених Московським же патріархом, кандидатів, і ним же – Московським патріархом – затверджується на посаду. (Див. Устав Русской Православной Церкви) .

Щоправда, російські діячі Православної церкви Московського патріархату, в іншому місці це заперечують, стверджуючи що на свої церковні посади вони призначаються богом - „Мы, архипастыри, избранные Господом на служение благу народа Божия”. І, використовуючи мілітаристську риторику, далі з погрозою, українців попереджують: „знаем: тот, кто поддерживает расколы, воюет с Богом. Эта война никогда не кончится победой, но принесет всем страдания и горе. Церковь всегда поддерживала только тех, кто твердо стоит за единство канонического Православия” (Читай – покірливість Москві). (Див. Послание Архиерейского Собора Президенту Украины Леониду Даниловичу Кучме).

Нічого окрім фактів:

  Чорний календар України (Див.відповідний  додаток за спиком А).

  Чим Росія примушує Україну приєднатися до договору колективної безпеки (Див. відповідний додаток за списком А)

 

Проімперську, і, по суті, антиукраїнську, ідеологію надихають і новітні дослідження провідних російських учених, які, наприклад, дійшли того сенсаційного висновку, що Русь у 10 сторіччі взагалі не хрестили, - а зроблено це було у часи Московського царства, за Дмитра Донського та Куликовської битви.

Зокрема, вони наполягають, що варяг Рюрик, покликаний княжити на Русь, заснував „Российское царство (у виданій в Москві книзі А.Фоменка, Г.Носовського – „Начало ордынской Руси”). Тобто, майже у всіх таких аргументах, проглядається, притаманна російським дослідникам, спроба принизити значення Русі часів Київського князівства, перенесенням значення і навіть фактів подій на територію московського царства, яке вони настирливо називають російським (а часом „руським”, уникаючи фактичного – „московське”).

Цікаве спостереження: - ледве тільки звертаєш увагу на нікчемність ксенофобського, антиукраїнського писання чергового московського автора, як його (наприклад, того ж Форменка і Носовського) російські колеги оголошують негідним серйозної уваги, і, тут же публікують аналогічні опуси, в своїй інтерпретації.

 

3.7. Звідки взявся у Росії прапор

 

Дореволюційні історики єдині в думці, що перший російський військово-морський прапор був піднятий на кораблі «ОРЕЛ» в 1669р. Цей прапор у точності повторював розфарбовування прапора Нідерландів - країни де корабель був побудований. Якщо спробувати якось оправдовувати царя Петра, то можливо він, палкий прихильник всього голландського, вирішив, що оскільки корабель збудований для нього, то і прапор на щоглі цього корабля - теж його?.. 

Як би там не було, але саме таким чином у Московському царстві було започатковано майбутній прапор держави, яка згодом стала називатися Росія.

Прапор Нідерландів (Оранжеву смужку замінено на червону в 1660 р.). Цей же прапор носили з 1669 по 1720 р. кораблі петровського флоту.

Спочатку порядок розміщення трьох смужок на прапорах російського флоту був у точності як і в голландського. Відомий навіть факт, коли а 1696 р. у французький порт, з вантажем товарів, зайшло російське судно «Св. ПАВЕЛ» і тут же було затримано, як вороже. Причина - російський прапор, що повторює малюнок і забарвлення прапора Голландії, з якою Франція з 1687 р. знаходилася у стані війни.

Тому в 1720 р., особливо не мудрствуя, Петро І просто змінив порядок кольорів голландського прапора.

Але біло-синьо-червоний прапор тоді державним російським прапором ще так і не став. До кінця XIXст. він використовувався виключно як "потешный" мореходний вимпел - торговельний прапор Московоського царства, і далі - Російської Імперії (Дивіться: "Звідки взявся у Росії прапор")

Перший офіційно затверджений державний прапор Росії був чорно-жовто-білий, - введений указом Алєксандра II в 1858 р.

ЧУДАСІЯ:

 

3.8. Кольори українського прапора:

 

Спочатку порядок кольорів українського прапору не був установлений, тому вживали як жовто-сині, так і синьо-жовті їхні поєднання. Питання національних кольорів не викликало ніяких сумнівів і під час полеміки, що спалахувала на шпальтах київських і львівських газет 1909-1912 років – національними кольорами було визнано синю і жовту барви. Суперечки точилися лише з приводу порядку вживання кольорів. Зокрема, жовто-сині прапори використовували січові стрільці. Поєднання кольорів жовтого і синього трактується багатозначно: це і поєднання символів життя - золотого сонця у синьому космосі і чистого мирного безхмарного блакитного неба, що простягнулося над жовтим (золотистим) кольором хлібного лану – символом мирної праці і достатку. 

Поєднання жовтого і колубого кольорів є особливим, - його називають живим, вібруючим.

Примітно, що сучасний державний прапор не відповідає прадавній українській традиції, за якою завжди носили світлий верх – темний низ, і, відповідно, суперечить поняттю „жовто-блакитний”.

Дивіться: Жовто-блакитний чи синьо-жовтий?

 

3.9. Надписи до малюнків розділу:

«Факти і міфи про походження назв Русь, Україна і Росія» - (Див.відповідні  малюнки за списком додаткуБ):

 

Cимволи Руси-України

Печатка Святослава Ігоревича (957-972)

Тризуб Володимира Великого (980-1015)

Цеглина із руїн Десятинної церкви, з гербовим знаком як на монетах Володимира. Хст.

Тризуб Ярослава Мудрого (1019-1054)

 

У 1410 р. ополчення Перемиської землі приймало участь у звитяжній Грюнвальдській битві під синьою коругвою з зображенням жовтого двоглавого орла з короною. 

 

Що і хто насправді:

  Засновником Росії був Китай (Андрій Боголюбський)

  Виявляється, що свій "ісконно русскій напіток" росіяни називають польським словом

 

У давні часи москвини носили чалму?

Малоймовірно. Хоча, чи була тоді Москва Європою? З упевненістю можна стверджувати лише те, що, відомі нам, головні убори московських царів мали об'ємну хутряну основу, яка робила їх дуже схожими на чалму. У цьому зв'язку, не викликає подиву той факт, що в, очолюваній Андрієм Боголюбським (він же Китай), армії нападників на Київ були справжні верблюди (Гравюра XVII ст. із французського видання „Описання Всесвіту, що містить різноманітні схеми Світу...”).

 

Звідки взявся у Росії прапор

 

Кольори українського прапора:

Дивіться також: Жовто-блакитний чи синьо-жовтий?

Нотував Довкола, 9 листопада 2004 р

 

 

Розділ 4. Історія України-Русі

 (коротка версія за М.Маранчаком) http://politiko.ua/groups/talk_topic

 П'ятниця, 21:04, 11/06/2013

 

Київська Русь – одна з наймогутніших держав раннього середньовіччя. В нас постійно просили воєнної допомоги греки, як в ситуації між Святославом та візантійським імператором Іоанном Цимисхієм в боротьбі проти Болгарії, чи між Володимиром і Василем Другим та Костянтином, наші витязі відтісняли на схід один за одним кочові народи – хазарів, печенігів, половців, і в той же час розширювали в різні сторони власні кордони. Потім прийняття християнства, введення і закріплення феодального ладу (при Ярославі), а за ними занепад Русі і знищення її монголо-татарами. Останні з княжого роду Рюриковичів, які не були знищені, засіли в невеличких, ворожих один одному князівствах, про Русь і руських почали забувати. Справа в тому, що до цього назва Русь прив’язувалась виключно до Полянської землі (Київщини). Ще у 11-12 ст. Руська земля протиставляється Новгороду, Суздалю, Смоленську, в’ятичам та древлянам. На це свідчення знаходимо в Іпатьєвському літописі:

  • Коли Святослав Ольгович тікає з Новгороду, то каже: «Тікаю в Русь к брату» (до Києва);
  • Полоцькі князі не слухаються Мстислава, коли він їх кликав «в русскую землю в помощь» (до Києва);
  • Юрій Довгорукий іде зі своєю Ростово-Суздальської землі «в Русь»;
  • Мстиславичи розмінюються дарунками: київський Ізяслав (до речі, дуже славний князь, якого історія чомусь ігнорує, вдовольняючись поясненням «міжусобиці», чим прикриває дуже важливі і цікаві факти з історії саме України-Русі) дає дари «от руських земель и отъ всих царськихъ земль», а Ростислав Смоленський «что от верхнихъ земль и от Варягъ».

Лише іноді спалахувала надія на відродження Русі, про більшість з них ми читаємо в історії України, але з невдалими спробами згасає й сама згадка про Русь. Бунтівна новгородська земля ніколи не вважала себе руською і завжди зберігала деяку самостійність. Московське ж князівство з’явилось взагалі вже в період занепаду Русі і здобувало свою силу в протистоянні з іншими князівствами, які відділилися від Русі. Історія Русі залишилась в нас на півдні, тому що всі воєнні дії тих же козаків були за відродження Русі (про це нижче). Протягом декількох століть поняття «руський» взагалі небагато раз примінялось – були суздальці, в’ятичі, новгородці, володимирці – прив’язка «руський» втратила своє значення. Відсутність на політичній арені і використання її пізніше Московським царством за для ідеологічного обґрунтування своєї міці і подовження історичного шляху становлення. Загальне ж поняття ПН-СХ Русь вже вигадана у 18 ст. для охоплення таких же не пов’язаних один з одним князівств, як відокремлених царств роздробленої імперії Олександра Македонського. Можна ще додати, що Балтійське море в стародавні часи називали Варяжським (людей по території до самої Москви та і по цій території називали спершу переважно варяги та чудь – фінсько-угорські племена мєря), в той час як Чорне море носило назву Руського моря. 

Після послаблення монголо – татарського іга одна частина руських земель відходить польсько – литовському царству, пн. частина – новоутвореному Московському, яке почало поглинати інші князівства, але й досі назва Русь використовується здебільшого до території сучасної України.

Окріпнувши в 14 - 15 столітті, Московське князівство починає переписувати свою історію, ідеологічно обґрунтовуючи свою міць. В 1478 році він підкоряє Новгородське князівство – землі, які вважали північчю Русі, і скоріше за все після цієї перемоги до московських князів і приходить ідея стати великим Русю. Користуючись падінням Візантії, яку досі вважали другим Римом, і Київської Русі, в родоводі Московського государя Івана Третього виділяють родову гілку Рюриковичів, яка вела його до Володимира Мономаха. Підтримуючи таку ідеологію, в 1498 році Івана Третього вінчають на трон звідкись з’явившоюся шапкою Мономаха, яку Володимир ніби отримав від самого візантійського імператора, їх предка Костянтина Дев’ятого Мономаха. Крім того, Москва залишилась останнім міцним оплотом православної церкви в світі. Тепер Московське князівство з гордістю називає себе по праву третім Римом, тобто спадкоємцем Візантії, а Іван Четвертий Грозний згодом навіть бере собі титул цезаря, по-нашому царя, і таким чином Московське князівство стає Московським царством.

Крім того, князівська кров Рюриковичів давала йому право вважати себе спадкоємцем Володимира Великого, а значить за правом «от чинності» і всієї Русі. Це закріплювало за Московським князівством право об’єднання земель руських під своєю владою. І перша, і друга ідея були описані на початку 16 ст. Ченцем Ферапонтового монастиря Спиридоном Савою в «Посланні про Мономахів вінець», який потім й було покладено в основу «Сказання про Великих князів Володимирських». За цим твором родовід московських князів виводився від римського імператора Августа. Такими ідеями з гордістю розмахував на переговорах з польськими послами Іван Грозний. Саме звідси він взяв собі титул цезаря – царя, причому «цезаря всієї Русі!» Тепер Московське князівство вінчається царством. Всі ці аргументи виглядали б серйозніше, якби після смерті Івана Четвертого Грозного його родовід не обірвався.

Це була таємнича смерть, багато хто підозрював отруєння. В 1963 р. цю справу вирішено було розкрити. В Архангельському соборі Московського Кремля були вскриті чотири гробниці, серед яких - Івана IV. Комісія, до складу якої входили і судові медики, приступила до роботи над кістками скелета царя, які досить не погано збереглися. Вони провели хіміко-токсикологічне дослідження останків і раптом — несподіване відкриття: в останках Івана IV виявлено було майже в п'ять разів більша кількість ртуті, ніж можливо винести живому організму. Це пояснювало все, а головне феномен поведінки Івана Грозного за життя.

Річ була в наступному – Іван дуже полюбляв жінок і, як виявляється, не багато знав про венеричні захворювання. Це ми сьогодні знаємо, що в подібних хворобах найжахливіше – це запустити її і невчасно лікувати. Лікарі, звичайно, робили спробу його врятувати, але не знали, що лікувати сифіліс ртутними мазями небезпечно. Страждаючи від ртуті безумством, гнівом і галюцинаціями, Іван вбиває свого сина – останнього із Рюриковичів. Рід було обірвано, в Росії почалася смута. Далі, мабуть осміяна заходом, ідея про візантійське спадкоємство відпадає, залишивши за собою право на монархію, зате закріплюється ідея «царя всія Русі». Але справа в тому, що під час вибрання першого царя із династії Романових територія Московського царства залишалася усіченою, її північно-західні землі, новгородські землі, перебували під владою шведів, в зв’язку з цим вінчання відбулося лише на престол Московського царства. Але це вже мало кого цікавило і державної ідеології це вже не міняло.

За часів міцності Русі наша країна була добре відома в Європі (про що свідчать хоча б такі шлюби як Анни Ярославни, доньки Ярослава Мудрого, із французьким королем та багато інших), Московське ж князівство реально з’явилось на політичній арені лише за Івана Грозного і прив’язки у зарубіжних джерелах ніяких не мало до Русі. Європі було по барабану, що там придумали у Москві, в 16 столітті «нових руських» продовжують називати «московітянє», «моски» в протиставлення нам – «русанам», «русі», «рутенам».

З 1322 року всі українські етнічні землі стали називатись Великим Князівством Руським. Як радянські, так і сучасні російські історичні карти (своїх історично-правдивих в нас досі немає) «чомусь» уділяють всю увагу лише Великому Князівству Литовському. Але справа в тому, що повна назва Литви була – Велике Князівство Литовське, Російське і Жемайтськоє, тобто ця держава складалася з трьох Великих Князівств. Велике Князівство Руське у складі Литви, "зрозуміло ж", на картах ніяк не позначено, проте Чернігово-Сіверська земля, Київська земля, Волинь, Подолія, Галичина, Дике Поле саме так і іменуються – руською землею, хоч і під «ярмом»!

У 1432 році, під час внутрішньо-політичного конфлікту в Литві, православна шляхта посадила Свідрігайла Ольгердовіча на Велике Князівство Руське. Таким чином, єдина Русько-литовська держава, на деякий час, розкололося на Велике Князівство Литовське і Велике Князівство Руське. У 15-16 століттях некоронованими королями Русі були князі Острозські.

У 1658 році, згідно статей Гадяцької Угоди, Україна, під назвою Великого Князівства Руського (у складі Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств), стала третім сувереном Речі Посполитої, на рівних умовах з Королівством Польським і Великим Князівством Литовським. Угода з українського боку була підписана Іваном Виговським, Гетьманом Війська Запорізького Низового, чим він намагався відмовитись від домовленостей Хмельницького із на той час ще Московським царством.

І факт того, що козацькі посли з самого початку переговорів вимагали включення до складу Великого Князівства Руського ще і Волинського, Белзського і Подільського воєводств, красномовно свідчить про те, що сам термін – Велике Князівство Руське – міцно тримався в українській національній і політичній свідомості впродовж століть. Народ чітко представляв свою Батьківщину!

Тікаючи від панів і мріючи про вільну Русь, українці-русини утворюють в Дикому степу останній оплот Київської Русі – Запорізьку Січ. Ім’я вони беруть собі горде – козаки, що в перекладі з тюркського «вільні люди». Це була перша в світі демократична республіка, до схожого образу якої Європа прийде тільки через декілька століть. Протягом 100 років вона виборюватиме собі незалежність, без надії сподіваючись, поки придавлена обставинами не змушена буде на чолі з Богданом Хмельницьким віддатись на ласку московському царю (який в скрутній ситуації пояснював своє рішення «чтоб имя русское в нашей земле не пропало». До речі, пізніше Микола Гоголь вкладе ці слова в вуста свого персонажу Тараса Бульби. Його герой казав саме: «Постойте же, придет время, будет время… Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: подымается из Русской земли свій цар…» Зверніть увагу, він писав не про російського царя, який тоді сидів на троні, він мріяв про нашого руського. «Вы слышали от отцов и дедов, в какой чести у всех была земля наша… и города были пышными, и храмы, и князья, князья русского рода!..»). Богдан Хмельницький називає себе у 1649 р. “князем Русі”, “гетьманом запорозьким і володарем усієї Русі”(за М. Грушевським).

Вже через декілька років Москва всі договори з Хмельницьким зраджує і замість очищення України від поляків, підписує з ними Вічний мир, розділяючи Україну навпіл. Цікаво підкреслити широту жесту царя, який вважав себе спадкоємцем Русі і збирачем руських земель, який так легко віддав їх велику частину. Про справжніх руських правдиво каже герой фільму Олексія Балабанова «Брат 2» Данило Багров: «Русские на войне своих не бросают»), от вам і резонанс.

З Петра Першого Московське царство офіційно починає називатися Росія – від слова, яким візантійці називали Русь, підкреслюючи тим зв'язок Московії, як її називають досі по всій Європі, і з Візантією, і з Русю. Але оскільки Петро Перший сідав на престол ще Московського царства, вся його сфальсифікована історія і має називатися наприклад древньою московською, але ніяк не руською, тому що руська історія продовжувалась на українських землях. Відтепер руські землі все частіше називають українськими (від слова окраїна, доречі в російській мові наголос Україна так і залишився). До цієї назви всі почали звикати, так почалося справжнє викрадення історії.

Проте західна Україна пам’ятає хто вона і продовжує вважати себе руською й до 20 ст.: Галичина, Буковина, вся Угорська Україна, і інакше кажучи - весь захід.

Неприхильна історична доля, яка випала нашому народу, майже повністю позбавила наші серця істини, але на диво вона залишилась в наших традиціях, фольклорі, здібностях. Так, наше минуле – це невичерпний потенціал. Нехай замість крові в наші жили і наш дух пускали «отруту з ртуті», щоб ми вбивали себе, лишались пам’яті і розуму, але ж ми досі існуємо і саме традиції допомогли нам вижити.

На початку 20 ст. німці видали книгу про довголіття європейських націй. І знаєте, українців визнали «етнічно живучими». В нас проживало дуже багато довгожителів. І пояснювали це вживанням нами овочевого борщу (який до речі не має аналогу і сьогодні в Московських землях, там традиційним блюдом було і залишається кисле щі) – унікальної в світі страви, яку готували майже в кожній сім’ї. От вам і сила традиції!

Мрія про суверенну, вільну Русь поступово переродилось в національну, поетично оспівану мрію про Україну. Після знищення Запорізької Січі, національними героями стають не воїни, а інтелектуали-романтики – Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка. Поняття «руський» через московську пропаганду простому люду все більше здавалося огидним. Вільне майбутнє тепер бачили лише через українізм та український націоналізм – виділення себе, як особливої нації, пошматованої між різними країнами. Помилкову ситуацію добре розумів і робив спробу виправити видатний український історик і перший президент вільної, знову ж таки, демократичної, України – Михайло Грушевський. Він пояснював, що ми живемо на території України-Русі. Тепер не просто Русі, адже ж без ідеї України нам би ніколи не вирватися з–під ярма гніту, і не просто України, так піднесеної поетами-співаками, але нічого не значущої без своєї культурної спадщини. Саме України-Русі.

З приходом Радянської влади українські землі нарешті були возз’єднані, але через репресії і відсутність все тієї ж народної свободи, до якої століттями так прагнув наш народ, створив радикальний український націоналізм, в той час як схід України остаточно почав приймати ідею єдності з північним сусідом. Схід України знесилений репресіями та двома голодоморами, майже остаточно відмовляється від боротьби і приймає свою безнаціональну радянську нову сутність, а на заході озлоблені борці перетворюються самі на жорстоких катів, нищачи навіть мирне населення, яке не відповідало графі національності (Волинська різня).

Сьогодні 2009 рік, на носі п’яті президентські вибори, і замість намагань зробити з України Антиросію або повернути її до стану Малоросії, продовжуючи цей хаос в серцях наших людей, саме час порозумітися і зупинити цей коловрат. «Ртутний» шлях нашого народу не скінчився, в нас лише з’явилась нагода виплисти до виходу, почати рятуватись. Зроблено немало помилок, в історичних питаннях схід і захід нашої великої держави ніяк не може один одного зрозуміти, а час прийшов все усвідомити і підняти Україну-Русь. Це час повернення Україні належної їй культурної спадщини. Ми не просто Україна, Грушевський вже казав, ми – Україна-Русь. І як тільки наш націоналізм вилікується від алергічної хвороби на поняття «руський», сприйме як належне те, що українська література була впродовж віків двомовна, а наші люди знатимуть істину про своє минуле, наша історія стане цілісною і перестане бути недоговореною брехнею.

Прим. В.Ж. Автор цієї книги теж за багатомовність, але у рамках діючої Конституції України. Цікаво, що, наприклад, у Болгарії – усі громадяни спочатку «болгари», а розмовляюти можуть  будь-якою мовою, без обмежень і не роблять з цього проблеми.

Крім того, хто хоча б раз замислювався над текстом українського гімну «Ще не вмерла Україна», помітив. В словах пісні наступні рядки:

Станем, браття всі за волю, від Сяну до Дону

В ріднім краї панувати не дамо нікому.

Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє

Ще на нашій Україні доленька наспіє.

Саме такою автору тексту ввижається територія України як спадкоємиці Русі. Сьогодні Сян цілком протікає по території Польші а Дон — по території 5 російських областей: Ростовської, Волгоградської, Воронежської, Липецької і Курської. Крім того, між Доном і Україною розташовані ще 4 російські області: Бєлгородська, Брянська, Орловська и Курська. Це більша частина європейської території Росії, без них вона б зовсім стала азіатською країною! Але саме орієнтуючись на цих людей, ми доводимо, що Росія і є наш побратим, але ніяк не старший, нехай і могутніший на сьогодні. Тому з росіянами необхідна особлива розмова не лише через близькі кордони і газ.

Якщо в когось досі є сумніви про ототожність руських богатирів, доречі, як символічно – прикордонників, які стояли на окраїнах, про руських князів і українських козаків, вдивіться в образ Святослава Ігоревича – батька Володимира Великого. Ніби український козак в латах витязя! Саме так його зображують.

Чи знає хто ім’я великого київського князя Ізяслава? Про останніх великих князів історія замовчує. Чому? Тому що писалась ще при царизмі, для якого героями були Юрій Довгорукий, Андрій Боголюбський, які були справжніми ворогами руських людей. Цей період боротьби історія нам подає коротко , як період роздробленості, хоча це дуже важливі моменти. Про це будуть наступні описи.

Немає різниці між українцем і руським, це одне й те саме, є різниця між росіянином і руським.

Ми живемо у великій державі, міць і сила якої ще в майбутньому, але фундамент вже закладено в минулому, і залежати це буде тільки від кожного з нас, від нашої єдності. Ім’я її – Україна-Русь.

 

 

5. Переяславська угода 1654 року

 

(Переяславська угода 1654 року: історичні уроки для Українського народу.

Аналітичні оцінки Національного інституту стратегічних досліджень)

 

5.1. Вступні зауваження

У середині XVII ст. Європа увійшла у нову епоху суспільного й політичного розвитку, що характеризувалася створенням національних держав та утвердженням буржуазних відносин. Україна не була винятком з загальноєвропейських процесів. В ній активно розгорталася визвольна боротьба, спрямована на розв’язання найголовніших завдань - створення незалежної Української держави й запровадження нових соціально-економічних відносин на основі дрібної (фактично фермерського типу) козацької власності на землю.

Становлення Української держави відбувалося в надзвичайно складних внутрішньо- і зовнішньополітичних умовах. Тому непростим і водночас кардинальним моментом у політиці Гетьмана України Богдана Хмельницького стала Переяславська рада 8 (18) січня 1654 року. Ця подія принципово вплинула на всю дальшу історію Українського народу і Європи в цілому.

Безпосередніми наслідками Переяславської угоди для України стало утвердження Української Козацької держави як правової автономії і суб’єкта міжнародних відносин, її легітимація; відбувся розрив стосунків з польсько-литовською Річчю Посполитою. Створено передумови поглиблення процесів інституалізації державного устрою та системи влади в Україні. Незважаючи на свою суперечливість, зазначені процеси розвивалися до першої третини XVIII ст. у конструктивному руслі. Пізніше посилилися процеси колонізації Української Козацької держави, відбулася її повна ліквідація. Почався процес русифікації українського етносу, його денаціоналізації, трансформації Української православної церкви, втрати її автономності.

Переяслівські події істотно вплинули на розвиток геополітичних процесів, розстановку сил на карті Європи. Істотно зміцнилися позиції Московської держави. Виникли передумови її перетворення на одну зі світових імперій, посилення російської експансії на Захід та Південь. Почався занепад Речі Посполитої. Водночас відбулося істотне послаблення політичної сили і ваги Оттоманської Порти та її васала - Кримського ханства, посилення впливу Священної Римської імперії. Започатковано політичний переустрій Балкан.

Ставлення до Переяславської угоди 1654 року завжди було і залишається неоднозначним. Оцінка та з'ясування причин і наслідків цієї історичної події тлумачилися з позицій політичної доцільності Російської імперії. Особливих ідеологічних викривлень зазнала оцінка Переяславської угоди за часів Радянського Союзу: уся історія Українського народу подавалася як “віковічне прагнення возз’єднатися з російським”. Цей міф був створений ще ідеологічним апаратом Російської імперії та суттєво скорегований радянським суспільствознавством у 1954 році – до 300-річчя події. Специфічне розуміння Переяславської Ради як акту "возз'єднання України з Росією" протягом 1950-1980-х років було однією з підвалин радянської імперської ідеології поряд з ідеологемами "Київської Русі - колиски трьох братніх народів", "нової історичної спільноти - радянського народу" тощо. Суттєвими залишаються можливості політичної експлуатації міфу про Переяславську Раду й нині. Недивлячись на те, що у наші дні Переяславський міф набув певної автономності у суспільній свідомості населення України, він і тепер активно використовується в поточному політичному житті.

Усе це вимагає глибокого неупередженого наукового аналізу відповідних подій з позицій сьогодення, змушує розглядати означену проблематику в контексті сучасних суспільно-політичних процесів як таку, що мала особливі політичні, економічні та соціальні наслідки для Українського народу, становлення та розвитку української державності.

Загалом для Українського народу конче важливим є досягнення суспільного компромісу в переосмисленні своєї історії, подолання стереотипів, що не лише за років тоталітаризму, а й задовго до цього насаджувалися у суспільній свідомості. Маємо грунтовніше розібратися самі у собі, пізнати самих себе, усвідомити свою цінність. Народ без історії є історичним безбатченком. Такий народ не лише втрачає основи національної свідомості, а й бачення перспективи. Вчені Національного інституту стратегічних досліджень вбачають свою місію у тім, щоб, використовуючи усі наявні можливості, упереджувати таку ситуацію. Аналітичні оцінки історичних уроків Переяславської угоди 1654 року для Українського народу, зроблені Інститутом, мають розглядатися саме у такому контексті.

 

5.2. Історіографічні концепції та політичні інтерпретації

 

В історичній науці кожної нації та держави, на розвитку яких відбилася Визвольна війна і переяслівські події, сформувалися власні версії трактування цих подій. Польська класична й модерна історіографія розглядає їх як "фатальне непорозуміння", "прикру випадкову помилку", котра не тільки призвела до втрати коронних земель Речі Посполитої, а й не пішла на користь Україні.

Російські історичні школи зазвичай трактують події Переяславської ради в позитивному ключі як "збирання" історичних земель Русі та залучення "Малоросійських земель" до загальних процесів російського імперського поступу.

Українська народницька та національно-державницька історична традиція розглядає Переяславську угоду як "початок кінця" державних інституцій політичної суверенізації України, що своєю чергою загальмувало формування української нації. Особливо наголошується на міжнародно-правовому аспекті проблеми, зокрема на проблемі підробки та фальсифікації московських копій Договору.

Радянська історіографія надала Переяслову соціально-політичного підтексту та значення символічної, знакової події, з якої почалося "об'єднання трьох братніх народів" з єдиною вірою та етнокультурним корінням.

У контексті зазначених підходів в історіографії сформувалися такі концептуальні оцінки сутності й наслідків укладення Переяславської угоди.

1. Тлумачення Переяславської угоди як возз'єднання є “возз'єднання” двох союзних держав або “возз'єднання” двох братніх народів. Таке обґрунтування було необхідним російським політикам для виправдання процесу інкорпорації українських земель, їх приєднання до складу Росії.

2. Переяславська угода - акт приєднання. Згідно з цим тлумаченням Переяславська угода розглядається подія, що призвела до згубних наслідків - повної інкорпорації України до Російської держави.

3. Переяславська угода - договір васалітету. За цією думкою, Б. Хмельницький намагався встановити властиві для світогляду і політичної культури тієї доби відносини васально-сюзереніальної залежності для отримання воєнно-політичної допомоги з боку Росії для розв'язання політичних і міжнародних проблем;

4. Переяславська угода являє собою релігійну угоду для підтримки православ'я. Тобто Договір тлумачиться як встановлення союзних відносин між рівноправними партнерами-державами у формі міждержавної (персональної) унії, в якій Росія перебрала на себе роль гаранта і покровителя православ'я. Прихильники цієї версії наполягають на конфесійній тотожності населення України та Московської держави й водночас на експансіоністських прагненнях католиків, посилених підтримкою польської корони.

5. Переяславська угода являє собою тимчасовий воєнний альянс. Згідно з цим (подібним до пункту 3) поглядом Переяславська угода була лише тимчасовим, по суті рівноправним альянсом, покликаним розв'язати спільними зусиллями актуальні суспільно-політичні проблеми. Проте його реальним наслідком стало порушення Росією існуючих міждержавних домовленостей і поступова політична, економічна та духовно-культурна інкорпорація українських земель.

Позиція Національного інституту стратегічних досліджень полягає у тім, що найбільше наукових підстав має остання (з поправкою на те, що відповідний альянс фактично не був рівноправним) оцінка сутності Переяславської угоди, її визначення як ситуативного воєнно-політичного та релігійного союзу між Московською та Українською Козацькою державами.

 

5.3. Причини укладання Переяславської угоди та її міжнародно-правовий зміст

 

1. У XV - XVI ст. в Подніпров'ї, на козацьких "слобідських" землях остаточно викристалізувалася військово-старшинська система організації суспільно-політичного життя, яка  мала всі основні ознаки державного управління. Вона містила у собі елементи архаїчного, первинного демократизму, була розрахована на впорядкування внутрішнього життя відносно невеликих та соціально однорідних мілітаризованих спільнот. Поряд з цим у тодішній Україні існувала ієрархія польської шляхти й магнатів, яка мала певний обсяг легітимної влади. Загалом політична система українського суспільства в період Визвольної війни та Руїни тільки почала формуватися. Підставою успішного завершення цього процесу мала стати зовнішня стабільність, якої бракувало постійно воюючій Україні. У перспективі політичний устрій Козаччини виявився досить життєздатним: він став основою державної організації Гетьманщини навіть під протекторатом Росії.

 

2. Протягом другої половини XVI - першої половини XVII ст. розвиток Українського народу відбувався в умовах політичного домінування польської шляхти, культурно-релігійного тиску та дискримінації, насаджування непритаманного Україні укладу торгівельно-господарського життя, "розмивання" і полонізації національної еліти. В цій ситуації, яка ускладнювалася постійною загрозою з Півдня, козацтво поступово ставало однією з основних форм соціально-політичної самоорганізації суспільства, а згодом перетворилося на його авангард у поступі до політичного суверенітету і створення власної державно-адміністративної і політичної системи.

Внутрішня соціально-економічна ситуація та становище України у світі вимагали організації дієвого функціонування всіх ланок (знизу догори) виконавчої влади, а відтак — зміцнення гетьманської влади. Важливу роль у цьому відіграли "Статті про устрій Війська Запорозького" Б. Хмельницького, якими визначалися основи розбудови Української незалежної держави, передбачалася недоторканість державного устрою у політико-адміністративній, судовій сферах, сфері соціальних відносин тощо. Спираючись на це, Б. Хмельницький вимагав від полкових і сотенних органів виконавчої влади беззаперечного виконання своїх розпоряджень і наказів. Гетьман скликав ради, брав активну участь в обговоренні й ухваленні рішень, що приймалися ними, контролював судочинство, організовував фінанси, очолював військо та визначав зовнішньополітичний курс уряду. У своїх державотворчих задумах Б. Хмельницький спирався, з одного боку, на українські традиції, елементи громадянського суспільства та республікансько-демократичні засади Запорізької Січі, а з другого – на передові європейські здобутки. Фактично йшлося про створення в Україні президентської (гетьманської) республіки. Гетьман залишався виборною особою, хоча деякі з них (зокрема сам Богдан Хмельницький, Іван Самойлович, Іван Мазепа та Кирило Розумовський) виразно тяжіли до монархічної моделі влади. Виборність панувала й на інших рівнях та гілках державної влади. Самого гетьмана обирала Генеральна рада, вона ж могла і позбавити його повноважень. Загалом Б. Хмельницький усі свої здібності, силу й авторитет використовував для зміцнення державності України, утвердження її незалежності.

Прогресивний характер мала діяльність Б. Хмельницького у сфері економічного життя України. Запроваджувалася політика вільної торгівлі, що стимулювало український експорт і в цілому торгівлю між державами, купцям і ремісникам надавалися різноманітні пільги. Це мало позитивні економічні наслідки. За оцінками відомого українського вченого М. Е. Слабченка, “хліб, який тодішня Польща експортувала в Західну Європу, був українським”. У Козацькій державі було створено принципово нову податкову систему з різноманітними ставками податків, завдяки чому у воюючій країні утримувався бездефіцитний бюджет. За гетьманства Б. Хмельницького було запроваджено найнижчі імпортні тарифи в усій Європі того часу. Державне керівництво чітко усвідомлювало вигідне геополітичне становище України і вміло використовувало його, поповнюючи бюджет транзитним (перевізним) податком. Таким чином, національно-державні ідеї наповнювалися соціально-економічним змістом, що переважно відповідав інтересам більшості населення України. Важливо враховувати й прагнення Козацької держави до об’єднання Правобережної та Лівобережної України, забезпечення її соборності.

В цілому, соціально-економічний устрій Української Козацької держави був розвиненішим, ніж в Московській державі, де існувало кріпацтво, та в Речі Посполитій. За роки Визвольної війни було ліквідовано жахливу кріпосну залежність селян, їхню примусову підневільну працю. В 1648 р. в Україні було проголошено економічний устрій, що базувався на засадах “вільної праці та занять”. На історичну арену вийшли дрібний власник-козак, міщанин та звільнений від панської залежності холоп, праця яких базувалася на матеріальних стимулах. Розвивалося ремісництво, почала складатися козацька буржуазія. Що стосується державної служби, то вона спиралася на землю, яка давалася тому чи іншому урядникові за виконання чиновницьких функцій. Загалом, за наявними оцінками, Хмельниччина не лише переконує в можливості відтворення на той час в Україні буржуазно-демократичної держави європейського зразка, а й вказує на шлях, яким могла би розвиватися Українська Козацька держава. Підпорядкування України Московській державі унеможливило саме такий перебіг подій на майбутніх теренах нашої держави. У дальшому Російська імперія трансформувала українську суспільно-політичну реальність в елемент великоруської шовіністичної системи.

 

3. У середині XVII ст. Україна, знекровлена і виснажена тривалою боротьбою з Польщею, оточена з усіх боків економічно та військово потужнішими ворогами, змушена була шукати союзників. Влітку 1653 p. Польща утворила антиукраїнську коаліцію з Валахією, Молдавією і Трансильванією. Союз України з татарами вичерпав себе. З впливових сусідів лишилася лише Московська держава. Б. Хмельницький зрозумів, що Україна опинилася у пастці: якби їй навіть вдалося дати відсіч Польщі, ситуацією негайно скористалася б Порта чи те ж саме Московське царство*. Україна була б ними загарбана. В цій ситуації було вирішено спробувати домовитися з Москвою про спільні дії проти Польщі, а відтак й інших вороже налаштованих сусідів. З цією метою й було укладено угоду 1654 року, умови якої містилися в "Березневих Статтях" та трьох "Жалуваних грамотах" того ж року.

 

4. Укладаючи союз з Росією, Б. Хмельницький насамперед розраховував об'єднаними зусиллями нейтралізувати Польщу і в такий спосіб (через досягнення принципово нового "розкладу сил" в регіоні) отримати можливість подальшого військово-політичного та дипломатичного маневру і на цій основі зміцнити міжнародно-правовий статус Війська Запорізького. Московська держава зі свого боку була зацікавлена в поширенні впливу на захід, у виході до Чорного моря, створенні плацдарму для боротьби з Портою та Річчю Посполитою. Безпосередніми ж мотивами укладення Договору 1654 року для неї стали різке загострення відносин з Польщею та побоювання зближення Війська Запорізького з Портою. Враховувалася і перспектива зміцнення позицій Московської православної церкви, яку відкривав їй альянс з Україною.

 

5. При оцінці Переяславської угоди слід враховувати і таке. На тлі активної дипломатичної діяльності тогочасного українського проводу домовленість з Москвою 1654 року була важливим, але не єдиним тактичним дипломатичним заходом в низці не менш масштабних договорів з іншими державами. Ось деякі з них:

  • в лютому 1648 року Б. Хмельницький уклав договір з кримським ханом про спільні воєнні дії;
  • в лютому 1649 року було укладено аналогічний договір з турецьким султаном;
  • 8 серпня 1649 року було підписано мирну угоду між Б. Хмельницьким і королем Яном II Казимиром - Зборівський договір;
  • в листопаді 1650 pоку - договір про нейтралітет між Б. Хмельницьким і семиградським князем;
  • 18 вересня 1651 p. - Білоцерківський договір між Б. Хмельницьким і Польщею;
  • у серпні 1652 року укладено молдавсько-український воєнний союз;
  • 8 жовтня 1654 року - такий самий союз з князем Семигорода Юрієм II Ракоці;
  • у жовтні 1657 року - І. Виговський уклав воєнний альянс зі Швецією;
  • 6 вересня наступного року ним же підписано Гадяцьку угоду з Річчю Посполитою, за якою, зокрема, передбачалася широка автономія так званого Князівства Руського у складі Польщі.

 

Однак всім цим угодам не судилося стати визначальними міжнародно-правовими чинниками для подальшої долі України. Лише Московській державі вдалося скористатися альянсом 1654 року як правовою підставою для посилення свого політичного впливу на Військо Запорізьке, а згодом - для нарощування своєї військової, адміністративної та фінансово-економічної влади в Україні.

 

6. На момент альянсу 1654 року Україна і Московська держава об'єктивно були двома якісно різними, хоча й багато в чому схожими країнами. Слід зважати, що основні риси майбутнього російського імперіалізму було закладено в період монгольської зверхності. У 1237-1480 роках руські землі політико-структурально входили до складу Монгольської імперії Чингізидів. Відомим фактом є й те, що Московське князівство сприйняло монгольську зверхність як природний факт. Хан Золотої Орди став для неї верховним правителем, а московські князі зробилися його легальними намісниками. У суспільно-політичній сфері успадкованими від монгольського етносу рисами стали: тоталітарність влади, принципове невизнання індивідуальної особистості, знищення приватної власності тощо. Продовженням цих ознак стало кріпацтво та общинний устрій, які впродовж кількох століть виявилися соціально-економічним фундаментом московської державності. Ці принципово значущі оцінки підтверджуються й російською історіографією, в т.ч. і сучасною. “За роки тісного контакту з татарами. – підкреслюється у виданні “Наш путь. Стратегические перспективы развития России” (М,1999. – С. 19), - росіяни переймають від них централістську адміністративну модель, агресивну територіальну інтеграційну динаміку, геополітичну місію об'єднання земель Євразії”.

Зрозуміло, що за цих умов наші народи не мали значущих глибинних мотивів для “возз’єднання”. Відповідний політичний крок був вимушеним для гетьмана. У той же час інші перспективи для Української Козацької держави були ще гіршими. У своїй промові на Переяславській раді (ретельно продуманій і адресованій "людності", "посполитим", а не дипломатам) Б. Хмельницький жодного разу не згадує про зв'язок Московського царства з Київською Руссю чи про етнічну спорідненість двох народів. Єдиний аргумент, висунутий гетьманом на користь союзу — це віра. Натомість дипломатичне листування і тексти офіційних документів обох сторін рясніють згадками про "єдиний народ руський", "одну матір - Київську Русь", а також про те, що московський цар як "прямий нащадок Володимира Великого" повертає під свою руку загарбану Польщею "Малу Русь" "яко древніх великих князів Руських спадщину". Ці пасажі виступають юридично-правовим обґрунтуванням, легітимацією міжнародного акту, коли один з контрагентів (Військо Запорізьке) формально все ще знаходиться в підданстві іншої держави (Корони Польської). На той час ідеї спільної Великої Русі і єдиного "руського народу" не мали для українського суспільства достатньої ідеологічної ваги й циркулювали переважно в колах вищої політичної та інтелектуальної еліти.

 

7. Очевидно, що і з московського, і з українського боку альянс був суто політичною акцією: пафосна тональність та піднесена фразеологія міждержавних актів й листування диктувалися дипломатичним етикетом і формальними вимогами міжнародного права. Маючи за спиною непростий кількарічний досвід офіційних дипломатичних зносин, чітко усвідомлюючи різницю в інтересах, Військо Запорізьке і Московське царство ставилися одне до одного прагматично й обережно. Згідно з домовленостями 1654 року Військо Запорізьке вступало "під високу руку" московського царя на засадах широкої автономії, повністю зберігаючи не тільки можливості внутрішнього самоуправління, але й основи свого суверенітету (гетьманський уряд мав практично необмежені повноваження у сфері міжнародних відносин, Москва зносилася з Чигирином через Посольський приказ тощо).

 

8. Низку запитань викликає процедура і договірно-правове оформлення українсько-російських домовленостей. Не збереглися оригінали письмових документів, що спонукало до численних спекуляцій, якими поступово "обріс" договір. Угода в Переяславі була усною і передбачала обопільну присягу: як козаки присягали на вірність царю, так і монарх (або уповноважений ним представник) зобов'язувався гарантувати права і вольності українського народу. Однак російський посол В. Бутурлін в останній момент заявив, що таких повноважень не отримав. Переговори мало не зайшли в глухий кут. Проте козацька старшина на чолі з гетьманом вирішила не розривати відносин, котрі так важко налагоджувалися, і поклалася на передане В. Бутурліним "слово" царя, що той підтверджує всі домовленості. В наступні місяці 1654 року між Україною і Московською державою було укладено письмову угоду, що відповідало тодішній дипломатичній практиці.

 

9. В Україні далеко не всюди одразу згодилися присягати московському царевіВідомі факти збройних заворушень, які відбувалися в Києві, на Київщині, у Полтавському, Кропив'янському, Уманському та Брацлавському полках. Негативно сприйняла альянс частина козацької старшини та української шляхти. Вкрай негативно поставилося до "об'єднання" духовенство на чолі з ієрархами Української православної церкви, які, будучи підпорядкованими Константинопольському, а не Московському патріархові, передбачали майбутні ускладнення й баталії на церковній ниві. Понад тридцять років вони ще противилися "об'єднанню" з Москвою.

 

5.4. Початок російської експансії

 

1. Надавши Війську Запорізькому воєнну та дипломатичну допомогу, Московська держава одразу ж почала активно, хоча і обережно, здійснювати експансіоністську політику щодо України. Додатковим каталізатором московських намірів стала тогочасна внутрішня соціально-економічна нестабільність Козацької держави, а також побоювання, що Україна вийде з-під московського контролю. Такого повороту подій за умов перерозподілу сфер впливу у Східній Європі та на Балканах Московська держава як впливовий міжнародний "гравець" допустити не могла. Під тиском Москви вже 17 жовтня 1659 року гетьманський уряд Ю. Хмельницького підписав нові "Переяславські статті", які помітно звужували його повноваження в альянсі. Фактично документ заклав перші підвалини ліквідації вибореної в 1648-1654 pp. широкої української автономії. В подальшому царська дипломатія успішно застосовувала практику укладання окремих договорів про поділ повноважень зі щойно обраними гетьманами, що призводили до зменшення обсягу їхньої влади і, відповідно, посилення московського впливу в Україні. За винятком хіба що "Рішительних пунктів" Д. Апостола 1728 року у всіх інших "Статтях"*виразно проглядається тенденція до нівелювання не лише політичної, а й соціально-економічної автономії Гетьманщини у складі Московського царства.

 

2. Однією з головних причин такого розвитку подій стала незавершеність і неструктурованість політичної системи українського суспільства, його внутрішня роз'єднаність та неконсолідованість. На початку XVIII  століття фактично втратило свою об’єднувальну функцію українське козацтво. Для ствердження національної державності, солідаризації суспільства тоді була конче необхідна хоча б відносна зовнішньополітична стабільність, послаблення експансії й тиску з боку потужних сусідів, у результаті чого Україні, розташованій на перетині їхніх геополітичних інтересів, доводилося постійно воювати. Особливо руйнівною для української державності була тактика Москви, спрямована на розпалювання ворожнечі у середовищі української шляхти і козацької старшини, розколотій на угруповання з різними (російськими, польськими, кримськими, турецькими, шведськими) "орієнтаціями".

 

3. Посилено інспірована ззовні боротьба шляхетсько-старшинських партій щоразу (до початку XVIII століття) призводила до руйнівних для народу й держави повномасштабних громадянських воєн (гетьманування І. Виговського, П. Дорошенка, І. Мазепи), а точніше, до однієї такої війни, що, періодично спалахуючи, жевріла в українському суспільстві протягом кількох десятиліть. Ці внутрішні чвари швидко виснажили Україну до критичної межі, що було абсолютно неприпустимим у тій ситуації. Вже в 1667 році, користуючись слабкістю гетьманського уряду, Московська держава просто проігнорувала його позицію й уклала з Польщею Андрусівське перемир'я (в основах своїх закріплене "Вічним миром" 1686 року), в якому, зокрема, був зафіксований поділ сфер впливу обох держав на українських територіяхВ умовах внутрішньої неконсолідованості й нестабільності України це практично одразу призвело до її довгострокового розколу на Правобережну та Лівобережну з окремими урядами, повнота влади яких ставала дедалі примарнішою. Цілком очевидно, що все це істотно загальмувало націогенез та державотворчі процеси. Зазначені процеси і досі впливають на баланс політичних сил і визначення ними геостратегічних орієнтирів України.

 

4. Свою позицію у відносинах з Україною Москва яскраво продемонструвала в 1768 році, коли селяни й козаки Правобережної України здійснили спробу самостійно звільнитися від панування Польщі. Головну роль у придушенні повстання відіграла саме Росія. Скориставшись довірою керівників повстання, росіяни заарештували їх і видали полякам. Спільними зусиллями російських і польських військ повстання було жорстоко придушене, а панування Польщі на Правобережжі повністю поновлено. Загалом, вже в другій половині XVII — на початку XVIII ст. Росія завдала Україні смертельного удару: значно звузила її суверенітет, розколола навпіл і віддала (з власних геополітичних міркувань) значну її частину під владу Польщі. Саме тоді Україна, ставши південно-західним форпостом Росії, вперше виступила у незавидній ролі плацдарму воєнних дій Російської імперської держави, яка завжди воювала за свої, а не за українські інтереси.

 

5.5. Імперська політика денаціоналізації Українського народу

 

1. Імперська політика Росії в Україні мала катастрофічні наслідки – народжена в національно-визвольній боротьбі Українського народу Українська Козацька держава перестала існувати. Однією з причин цього стала втрата державницьких ідеалів насамперед керівною верхівкою України, яка з часом розірвала зв’язок зі своїм народом і поступово злилася із загальноімперськими елітами. Приватизація української еліти і насамперед козацької знаті шляхом надання їй дворянського стану та інших привілеїв стала наріжним каменем російської політики в Україні, яка у різних формах здійснювалася впродовж багатьох століть, в т.ч. й в умовах колишнього СРСР.

 

2. Починаючи з другої половини XVII ст., в умовах демонтажу української державності російська влада не без підтримки частини українських можновладців продовжувала посилювати політико-адміністративний, а з часів Катерини II і фінансово-економічний тиск на Україну, використовуючи її економічний і демографічний потенціали у власних цілях. Йдеться про перетворення частини козацтва на кріпаків, використання українців на будівельних роботах на російських теренах, обмеження "вольностей та привілеїв" козацтва, а згодом і його знищення, закріпачення селянства, руйнування економічної самодостатності України та своєрідного укладу її торговельно-господарського життя, знищення митних кордонів між Гетьманщиною і Росією та введення на території першої загальноімперського політико-адміністративного устрою тощо.

Специфічною рисою культурно-освітнього розвитку Московського царства у цей період було активне використання українських, на той час більш розвинених й численних, інтелектуальних та культурних осередків, освітніх закладів (колегіумів, академій). Почала здійснюватися модернізація православного культу шляхом поширення українських церковних новацій, використання тогочасного київського книжного "рєчєнія" для розробки російської літературної мови тощо. Як писав М. Грушевський, “український нарід був на той час значно освідченішим”. “З України ціле століття надходили на Московщину люди, що там заводили школи, бібліотеки, вчили писати і друкувати. Довгий час усі вищі наукові особи в Московщині були з українців, бо своїх учених там не було”.

 

3. З кінця XVIII - початку XIX ст. розпочалася цілеспрямована політика русифікації українського народу, який в той період (не кажучи про XVII ст.) все ще був цілком самодостатнім в етнокультурному відношенні і мав достатній потенціал для подальшого повноцінного розвитку. Упродовж століть Росія послідовно та цілеспрямовано здійснювала політику знищення самобутності України відповідно до принципів загальноімперської культури. Ще у 1720 p. Указом Петра І було заборонено видавати в Україні будь-які книжки, крім богослужбових, "дабы никакой розни и особаго наречия не было", що було підкріплено й "розвинено" подальшими урядами Росії. Продовженням цієї політики стало видання у 1753 р. царського Указу про заборону викладання української мови в Києво-Могилянській академії, заборона у 1769 р. Синодом Російської православної церкви друкування українського букваря, видання у 1863 р. Валуєвського циркуляра про заборону книг "малоруською" мовою духовного змісту, навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу. Йдеться також про затвердження у 1874 р. Статуту про початкові народні школи, у якому визначалося навчання учнів цих шкіл лише російською мовою; про Емський указ 1876 р. щодо заборони ввезення до імперії будь-яких книжок і брошур "малороссийским наречием", заборону сценічних вистав, співу, читання та друкування текстів українською мовою. Після захоплення у 1914 р. Галичини російська військова адміністрація заборонила всю українську пресу, українські навчальні заклади та відповідні громадські організації. Цей перелік можна продовжити. М. Драгоманова за статтю “О педагогическом значении малорусского языка” було звільнено з посади доцента Київського університету.

У цьому контексті безпідставними й недоречними видаються дискусії з приводу того, яка культурна спадщина (російська чи українська) була розвиненішою і "хто кого окультурив", оскільки духовні й культурні цінності кожної нації визначають її місце, значення і роль в історії людства. У цьому зв’язку не можна вважати компенсацією за втрату власних духовних цінностей навіть якнайширший та спрощений доступ до будь-якої, нехай і значної, проте не своєї (в даному випадку - російської) культури.Такий вимушено іншомовний та іншокультурний стан позбавляє будь-яку націю творчого духу, а з ним й історичної перспективи. За часів російського панування це сталося і з українською нацією. Українському народові (після зруйнування його культурно-духовного життя) було відмовлено в можливості відтворення власних культурних цінностей. Треба додати, що у зазначеному питанні російські політики різних переконань, чиновники й інтелігенти завжди виявляли одностайність.

 

4. Історичні дані свідчать, що країни-метрополії, як правило, обмежувалися формуванням в колоніях колабораціоністської адміністрації з представників місцевих етнічних груп, але ніколи не знищували їхню національну самобутність. Особливістю колоніальної політики Росії XIX—XX ст. було прагнення до знищення національної самобутності колонізованих народів, що унеможливлювало розвиток її провінцій як самостійних, а в майбутньому – як незалежних національних держав. Щодо України така політика призвела до денаціоналізації значної частини її народу, глибоких деформацій в його духовно-культурному розвитку, деградації й розпорошення українських елітних прошарків, величезних викривлень в етносоціальній структурі суспільства і тенденціях його демографічного розвитку.<

Після 1917 року імперська політика царизму була продовжена в особливий спосіб. УРСР створювала лише видимість певної державності.

У дійсності УРСР не була і не могла бути повноцінним втіленням ідеї та принципів української державності, суверенною державою Українського народу, інструментом його національного відродження. І це природно. Розбудований на принципах більшовизму, Радянський Союз, до складу якого входила УРСР, насправді став наступником російського імперіалізму, головною засадою якого завжди була політика територіальної експансії.

 

5. Зі здобуттям Незалежності перед нашою державою з усією гостротою постало завдання цілеспрямовано, крок за кроком подолати всі жахливі наслідки політики денаціоналізації, яка впродовж багатьох століть насаджувалася Українському народові. Треба бути коректними і визнати: нами зроблено багато у цих питаннях. Але реалізоване жодною мірою не зіставляється з потребами часу.

Загалом, маємо виходити з того, що Український народ і досі не зміг повною мірою відновити свій політичний, економічний, інтелектуальний та духовний потенціал після випробувань останніх сторіч і остаточно подолати комплекс національної меншовартості, міцно вкорінений у суспільну свідомість. Відчуття національної гідності та гордості й нині відсутнє у значної частини українських громадян, в т.ч. й інтелігенції. Об'єктивними характеристиками нинішнього українського суспільства продовжують залишатися ідейно-духовна розпорошеність та недостатня розвиненість суто українських еліт.

Наше суспільство і досі значною мірою лишається зрусифікованим, продовжує перебувати в "силовому полі" російської політики, економіки і культури. Досить поширене скептичне ставлення до української історії і культури, їхніх значущості та гідного майбутньогоВідчуваються дефіцит самоповаги у політичних та економічних справах, недостатня рішучість при визначенні власних геополітичних стратегій та при захисті національних інтересів. Втім з кожним роком суверенного буття в Українського народу зростає стійке і ясне відчуття своєї самодостатності й унікальності в розмаїтому світі інших націй, що є міцним підгрунтям для формування у майбутньому конструктивної, адекватної самоідентифікації.

 

 

5.6. Висновки

 

1. Відновленням Україною 1991 року незалежності й суверенітету завершено черговий етап у формуванні та житті Українського народу. Попри багатовікові намагання різних сусідів денаціоналізувати й асимілювати Україну, а також незважаючи на важкі історичні випробування, що випали на її долю, Українська держава продовжує існувати й розвиватися. Значні складнощі нинішнього процесу становлення української політичної нації та Української держави не в останню чергу спричинені соціально-економічною та культурно-релігійною імперською політикою впродовж XVII - XX ст.

 

2. Сьогоднішня Україна, як і Росія, переживає складний і найбільш відповідальний період у своїй історії — період переходу від тоталітаризму до суспільства, що базується на принципах демократії та ринкової економіки. Це водночас і період подолання самоізоляції, інтеграції країни у структури сучасного цивілізаційного процесу, у світове співтовариство демократичних держав. Мабуть, жодна з країн світу, як наша держава, не зацікавлена такою мірою в успіхах Росії на цьому шляху. Ми об’єктивно зацікавлені у відродженні великої демократичної Росії. Україна і Росія як дві сусідні суверенні держави, держави, що мають багато спільного в історичній долі своїх народів, завжди були і залишатимуться залежними одна від одної. Ця обопільна залежність значною мірою детермінує наш суспільний прогрес і у майбутньому: успіхи у розбудові демократичної Росії — це водночас і важливий чинник демократизації України. Саме такі відносини відкривають для нас найширші можливості державного та національного самоутвердження, реалізації визначального завдання стратегії нашого розвитку - євроінтеграційного курсу України.

 

3. Український та російський народи поєднує довгий спільний історичний шлях, на якому була не тільки експансія і гноблення, але й взаємодопомога та спільно пережиті драматичні події. Тому трагічні для української державності та народу наслідки Переяславської ради не слід розглядати як підставу для антиросійських настроїв в українському суспільстві. Росія - потужна світова держава і сусід України, тому вона є важливим політичним та економічним партнером Української держави, а російський народ є етнокультурно близьким українському. Однак, як засвідчує історія, політична та економічна доцільність завжди були, є і будуть для Росії (і мають стати для України) сильнішими за будь-які "братні" почуття, як це і продемонстрували історичні уроки Переяслава. Нині, маючи власну державу, Україна мусить повною мірою використати державотворчий потенціал свого народу, скористатися своїми геополітичними та геоекономічними перевагами виключно за критерієм власних національних інтересів.

 

4. Потрібно чітко визначити коридор можливостей у наших відносинах з Росією. Ці можливості даються нам нелегко, протягом минулого десятиліття вони були і ще довго лишатимуться найскладнішими в усьому комплексі зовнішньополітичних відносин нашої держави. Існують об’єктивні обставини, які треба враховувати. Мається на увазі не лише об’єктивність розвитку тісних економічних відносин, взаємозалежність у галузі науково-технічного та соціального прогресу, а й природна зумовленість ментальності наших народів, їхнього способу життя, найширших аспектів духовної та гуманітарної сфер, мови, культури, релігійних уподобань. Україна — багатонаціональна держава, і дуже важливим чинником є глибокі корені українсько-російських міжнаціональних відносин. Декілька століть ми жили в межах однієї держави і тому необхідна глибока мудрість політичного керівництва і, особливо, інтелектуальної еліти, щоб утвердити оптимальні механізми сучасного цивілізованого суверенного розвитку наших держав і народів. Звісно, що для цього потрібен час, взаємоповага, добра воля і терпіння.

За останні 500-600 років Україна неодноразово виявлялася тією визначальною ресурсною базою, приєднання й використання якої забезпечувало геополітичне домінування Литви, Польщі, Росії у регіоні або й на континенті. Ця ситуація є вже архитиповою для нашої історії, і пам'ятати про неї необхідно, адже існує загроза її повторення і у нинішній час.

Лише на шляху консолідації української політичної нації, зміцнення свого суверенітету та соборності Українська держава може і повинна перетворитися з об'єкта чужоземного впливу на повноправний суб'єкт сучасної міжнародної політики. Тому значення уроків Переяславської угоди для усвідомлення цього важко переоцінити.

Аналітичні оцінки схвалено рішенням Вченої ради НІСД, протокол № 1 від 21 січня 2004 р.

Авторський колектив:

А. ГАЛЬЧИНСЬКИЙ – проф., д.е.н., Радник Президента України – директор Національного інституту стратегічних досліджень; С. ЗДІОРУК– к.ф.н., завідувач відділу НІСД; В. КРИСАЧЕНКО – д.ф.н., завідувач відділу НІСД; М. СТЕПИКО – д.ф.н., вчений секретар НІСД;О. ВЛАСЮК – д.е.н., Перший заступник директора

 

Прим. В.Ж.

Див. дуже цікавий додаток:

Переяславська рада 1654 р.: міфи та реальність (тези)* о. Юрій Мицик, д. і. н., проф. (Київ) 

 

 

 

6. Україна – це Русь

 

(Проект «Ртутний шлях», Всеукраїнська громадська організація, Микола Маранчак) http://theway.at.ua/

 

Вступ

Из былин:

«Высота, ли, высота поднебесная,

Глубота, глубота океан-море.

Широко раздолье по всей земле,

Глубоки омуты днепровские».

 

Ми б не хотіли, щоб дана концепція створювала ідеологічне протистояння між різними країнами, що є майже неминучим, і в нижче написаних тезах ведемо до того, що якщо в Росії пам’ятають про “свою” Русь, то в Україні це залишається невирішеною проблемою самосвідомості. Необхідно розставити все на свої місця, а для цього потрібно просто розповісти правду і довести, що Україна – це Русь.

По факту, існувало дві Русі: Київська Русь і Московська Русь. На жаль історія останньої є більше надуманою, але краще розрекламованою, що мало кому навіть в голову приходить те, що це зовсім не Русь – це держава, побудована за іншими принципами, цінностями, з власною відмінною історією. Маючи в основі своїй історично складені досить чіткі кордони між майбутньою Великоросією і Руссю, створені по праву одним з останніх Рюриковичів Іваном Грозним, вони є двома різними державами, що перетворилися пізніше в Україну і Росію, нехай і тісно переплетеними історично. Тим не менш, вони ніколи не були чимось єдиним, але трохи не стали таким в результаті політичних ігрищ.

Подібну ситуацію можна розглянути на прикладі імперії Македонського. Якщо він, завоювавши пів Сходу, поставив десь у Персії одну з Олександрій, після чого Македонія пала, то скільки б персидська «Македонія» навіть з родичем Олександра в ролі царя не завойовувала македонських земель і земель, що платили їй данину, Македонією їй ніяк не стати. Ще один приклад Америка. Прийшли англійці, поставили намісника, землі як би британської корони, але навіть якщо вся Британія пішла б на дно, Британією їй не стати. Це все одно буде Америка. Вже інша держава. Інша справа, якщо Македонія через сторіччя вилізла з-під грецького ярма, вийшла з Югославії і т.д., це буде Македонія і ніщо інше. Така ж ситуація і з Україною, в якій, на жаль, історію пишуть і біля керма сидять поки в більшості своїй ідіоти. Але Русь вона і є Русь за будь-яких обставин – народ той же, земля та ж, культура, менталітет, звичаї, ехо релігійних світоглядів, традиції – все! Воно нікуди не поділося. Це Русь.

Часто застосовуємо поняття «успадкувала» не зовсім точне відносно Русі і Великоросії. Насправді успадкувала Україна, а Росія вже «перейняла», або навіть «приватизувала». У Московській Русі культура не була точною копією Київської, хоч і увібрала в себе не мало. А що взагалі в плані спадщини може пов’язувати одну країну з іншою? Три речі: земля, етнос і культура. Все це на території України збережено сповна – не зважаючи на чистки, війни, гноблення, підміну понять, руйнування цінностей і т.д.

Феодальний лад привів у стан роздробленості більшість європейських країн, поки не запанувала стійка монархія, історія у багатьох держав могла б у Середньовіччі підписуватися як «період роздробленості», як це роблять у нас. Але кожна країна сформулювала свою історію, побудувала більш – менш рівну концепцію.

У 1991 році питання походження нашої країни вирішили надзвичайно просто. Не стали морочити собі голову в перекопуванні Російської історії, занадто багато роботи. Просто слово «слов’яни», «русини», щоб не плутати з росіянами, замінили на «українці», Київську Русь оголосили Україною – і справа з кінцем. З цієї «Історії України» і живемо, заперечуючи навіть Грушевського, що говорив про Україну-Русь. Таким чином, підміняючи поняття, ми стерилізуємо свою історію і власними руками підрізаємо своє родове коріння. Насправді ж читати «український князь Ярослав Мудрий» – смішно і безглуздо.

Руських в Росії безліч, але не настільки. Оскільки під цією назвою сьогодні підписуються і всі інші російські громадяни – від мордви до сибірських народів, у яких генетичного зв’язка з руськими і немає, то хочеться просто сказати: хлопці, ви – росіяни, великороси, хто завгодно, але не руські.

Справжня Русь змінювалася, перетворювалася, але нікуди не поділася. Росія – прекрасна країна, з багатою історією, видатними особистостями, але вона не може бути тим, чим ніколи не була. Це інша Русь, не Володимирська, не Святославова, а Московська, скільки б руських земель в неї не входила і до кінця часів. Сьогодні ми цього і не усвідомлюємо, але наприклад, наша мова про це кричить: ми не говоримо «руська мова», ми говоримо «російська мова» і це є правильне тлумачення. Наша культура за нас говорить про такі речі.

А Русь поки спить, тішачи себе самообманом під назвою Україна. Ось тільки воювали протягом століть наші предки не за незалежність України, а за незалежність Русі і себе – руського народу. А Україна з’явилася на історичній арені лише в 1991 році, виплекана народними поетами, які трохи перемішати поняття. Але провини їх немає, виною тому ідеологічний гніт, в плутанині якого ми зараз спробуємо розібратися.

Новоявлені «гіперборейські», «арійські» і навіть «атлантичні» гіпотези сильно плутають шукачів відповідей, відводячи від правди ще далі, плутаючи шляхи до істинного і явного, і демонструючи найбрутальніше невігластво з боку численних істориків «нової хвилі». Стверджувати про давнину в нашій землі можна тільки з погляду на культуру, яка має спільні риси і при скіфах, і в більш давні часи. Але за наявними історичними даними не більше. І вся ця мозаїка, як підсумок, складається саме в Русь, як у найдосконаліше державне утворення можливо за всю історію нашого народу.

Звичайно, жити минулою славою – остання справа, але це справа здатне стати серйозним підґрунтям для створення майбутньої слави в ім’я пробудження істинно руського духу, в ім’я сили і процвітання України-Русі.

Дана робота є лише однією з частин загальної ідеологічної концепції під назвою «Ртутний Путь». Загальна мета – відновлення прекрасною і могутньою України-Русі. Історична частина повинна відповісти на одне з найважливіших питань нашої самобутності – про нашу історію.

 

6.1. Про джерела

 

Головне, її величність Істина.

Безперечно, ця робота розрахована, швидше, на людей, які знають історію, знають імена, загальну атмосферу часу, так як загальновідомі факти і деталі ми упускаємо. Для опису їх треба було б написати цілу книгу, що не є нашою головною метою. Ми постаралися в мінімум букв вкластися при викладенні того, про що хотіли сказати. Головне, щоб читач вдумувався, зміг переосмислити свою історію і після завершення читання впевнено сказати – хто він.

Не дивлячись на легендарну бібліотеку Ярослава Мудрого, у якого в будь-якому випадку повинні були зберігатися сучасні літописи, книги руського походження (про високий рівень освіти на Русі свідчить хоча б уміння читати і писати його дочки Анни), єдине збережене літописання в межах до початку XII століття – це творчість одного літописця Нестора. Тим часом, в ранній руській писемності відомі імена двох Несторів, пострижеників Печерського монастиря, і жоден з них не має відношення до створення “Повісті минулих літ”. Тому, як і раніше, достовірність цього джерела залишається відкритою.

Саму історію почали записувати тільки при Петрі І, це зробили по-суті німці, а тому часто не виключено, що чимало в офіційній історії було сфальсифіковано ще тоді в політичних цілях. Другу серйозну переробку історії зробили вже в комуністичний час, про що ми будемо говорити, тому найкраще, що можна було б зробити у вивченні історії – це звернутися до власне джерел, що ми й спробували зробити.

Якщо історія Київської землі домонгольської пори відновлюється в основному по Іпатіївському літописі (що ми ретельно і зробили в даній праці), і оригінальним джерелам Татіщева, то Північно-Східна Русь вивчається, насамперед, по Лаврентіївському літописі, ряду сводів XV століття, що містять витяги з ростовських літописів. Природно, оригінальну інформацію привносять і позалітописні джерела, пов’язані, зокрема, з релігійною боротьбою в Північно-Східній Русі в 50-60-ті роки XII століття, а також зарубіжні джерела.

Цікавий матеріал міститься також у Києво-Печерському патерику, в якому використовується “Літописець старий Ростовський”. Але однією з найважливіших праць безперечно є 10-томник «Історії України-Руси» Михайла Грушевського, що містить величезне різноманіття самих різних відомостей.

Вивчення цих праць вимагає ретельної та кропіткої роботи, часто ускладнюваної оригінальною староруською мовою, але ще більшу проблему становлять додаткові сумнівні джерела, звернення до яких вимагає обережності. Дана робота прописувалась з максимальною дбайливістю, на скільки це взагалі можливо було з доступом до першоджерел, що природно не виключає в ній історичних похибок або неточностей, але загальна суть є абсолютно рівною концепцією, яку спростувати не зможе вже навіть самий вибагливий історик. Читайте і вдумуйтесь. Це шлях, по якому йде ваше життя.

 

6.2. Русь

 

«Ми вже маємо досить клопоту з одним народом (про поляків), а ці божевільні тут хочуть відродити давно мертвий і похований русинський народ» (начальник німецької поліції Львова, 30-ті рр. XIX ст.).

Київська Русь – одна з наймогутніших держав раннього Середньовіччя. В нас постійно просили воєнної допомоги греки, як в ситуацію між Святославом та візантійським імператором Іоанном Цимисхієм в боротьбі проти Болгарії, чи між Володимиром і Василем Другим та Костянтином, наші витязі відтісняли на схід один за одним кочові народи – хазарів, печенігів, половців, і в той же час розширювали в різні сторони власні кордони. Потім прийняття християнства, введення і закріплення феодального ладу (при Ярославі), а за ними занепад Русі і знищення її монголо-татарами. Останні з княжого роду Рюриковичів, які не були знищені, засіли в невеличких, ворожих один одному князівствах, і далі історія перетворюється в суцільні недомовки і брехню. І починається це з ідеї про Північно-Східну Русь.

 

 

 

 

6.3. Руська земля

Справа в тому, що спочатку назва Русь прив’язувалась виключно до Полянської землі (Київщини). Ще у ХІ-ХІІ ст. Руська земля протиставляється Новгороду, Суздалю, Смоленську, в’ятичам та древлянам. Про це свідчення знаходимо в Іпатьєвському літописі:

- Коли Святослав Ольгович тікає з Новгороду, то каже: «Тікаю в Русь к брату» (до Києва);

-Полоцькі князі не слухаються Мстислава, коли він їх кликав «в русскую землю в помощь» (до Києва);

-Юрій Довгорукий іде зі своєю Ростово-Суздальської землі «в Русь»;

-Мстиславичи розмінюються дарунками: київський Ізяслав дає дари «от руських земель и отъ всих царськихъ земль», а Ростислав Смоленський «что от верхнихъ земль и от Варягъ».

- У літо 1178 року князь Мстислав Хоробрий, вимушений під тиском братів залишити Київ, щоб зайняти Новгородський стіл, сказав: «Якщо Бог дасть мені здоров’я, то не забуду руської землі».

(Іпатіївський літопис).

Це свідчить про те, що використання поняття «руська земля» в межах якоїсь держави без включення Київщини являється неправомірною.

 

6.4. Новгород

 

Починається міф про Північно-Східну Русь з Великого Новгорода. В першу чергу, сам Новгород ніколи не вважав себе частиною ні Київської Русі, ні тим більше Північно-Східної. Як правило, він просив собі князя, але сам залишався завжди саме «Новгородською землею». На картах, від Новгорода через Псков, Ладогу і північ, чорним по білому пишеться: Новгородська чудь. Тут і до самого Балтійського моря, судячи з даних топоніміки, проживали угро-фінська чудь і меря в перемішку зі слов’янськими племенами (ільменів, кривичами) і скандинавами. До речі, саме Балтійське море називалося Варязьким, а Чорне море – Російським (шлях із варяг у греки).

Зазвичай, на новгородський стіл саджали молодшого сина великого князя, крім того, з Новгорода і самі князі при можливості тікали. За літописом, Всеволод Мстиславич не хотів правити в Новгороді і як тільки з’явилася можливість княжити в Переяславі Південному (нині Переяслав-Хмельницький), спробував переїхати туди. Коли Новгород залишився без правителя, вони стали просити собі князя у Святослава. Святослав відповідав їм: “Якщо би хто до вас пішов, то я був би радий дати вам князя”. Так що другим за значимістю після Києва центром Давньоруської держави він не був і не міг бути. Так вже виходило, що саме молодші княжичі пізніше ставали «великими» – Володимир, Ярослав, а так в основному тут просто наймали у військо найманців – варяг. Так що роль Новгорода штучно переоцінюють для ідеологічного зміцнення і подовження історії Великоросії.

З 1136 року став називатися Господином (незалежним) Великим Новгородом і в період феодальної роздробленості участь новгородців у міжусобній боротьбі обмежувалася потребами захисту незалежності Новгородської землі та зміною в її владі князів. Після розпаду Русі, від Володимира, Суздаля і Москви аж до приєднання до них, він стояв особняком, і навіть проти монголо-татар тільки один раз вступив у військовий союз. Географічно його проблема кочівників не особливо турбувала. Перш за все, захищатися доводилося саме від сусіднього Володимиро-Суздальського князівства, князі якого під час конфліктів регулярно вдавалися до захоплення Торжка і економічної блокади Новгорода. І тільки в 1478 році вже Московське князівство підпорядкувала собі Новгородське і, пізніше, на цій основі подовжило власну історію на кілька століть, прив’язавши до неї такі імена, як Володимир Великий і Ярослав Мудрий. З цією ціллю Новгород був проголошений російськими істориками столицею Русі в період роздробленості, що ніколи не відповідало дійсності. Він був – сам по собі. Крім того, для підтримки такої ідеології був придуманий суто «кабінетний» термін – Північно-Східна Русь, який створив зв’язок між Києвом та Москвою.

У 1842 році чеський вчений-славіст Павло Йозеф Шаффрік видав карту «слов’янські землі». Це була перша карта, яка дала наукове уявлення про межі розселення різних слов’янських народів. Як доповнення, він видав монографію «Слов’янський народоопіс», серед східних слов’ян Шаффрік відділяє чотири народи: українці, білорусі, новгородці та росіяни. Новгород був слов’янським, але не руським.

 

6.5. Ростово-Суздальська земля

 

Починають історію Великоросії з Ростово-Суздальської землі. Її історія починається з того, що Володимир Мономах декілька разів туди їздив і заклав декілька храмів та міст.

Насправді, князь Володимир Мономах всього три рази за життя їздив в Ростово-Суздальську землю, де пізніше буде побудована Москва (Залеський край) – дістатися туди було не просто з-за дрімучих лісів, тому, судячи з літопису, він навіть називав ці поїздки «походами». Князі рідко туди їздили – приходили, брали данину і йшли. Ростово-Суздальська земля була свого роду “Сибіром”. Наприклад, сюди Ярослав заслав свого дядька новгородського посадника Костянтина Добринича: спочатку в Ростов, а потім у Муром, де він і був убитий. Ігноруючи такі факти, Москва, при написанні своєї історії, ігнорувала те, що її землі були чужі руським, хоч вони і входили до прикордонного складу Русі.

Московське князівство було повним боліт і лісів місцевістю, коли ще існувала Русь. Типова прикордонна земля. Скільки б русичів туди потім не переселялося, (що звичайно не відповідає дійсності, це були племена слов’ян, що не одне і те ж) попів, синів-братів київських руських князів, це буде вже інша держава. Ще Мономах поїздку туди називав ходінням «в похід» і коли через 300 років себе там проголошують «всія Русю», стає як мінімум смішно.

 

6.6. Володимир Залеський

 

Це місто часто плутають з іншим, більш давнім Володимиром, прозваним пізніше Волинським (відповідно на Волині).

«У VI-VII столітті цю територію освоює фінно-угорський народ меря. У IX-X ст. сюди стали проникати слов’яни, спочатку ільменьскі, а потім інші племена. У VIII-X ст. на пагорбі, де пізніше був побудований Успенський собор, розташовувалось мерянське селище.

У 1108 році Володимир Мономах поставив тут град, назвавши його своїм ім’ям, також, для зміцнення влади він побудував тут першу кам’яну будівлю – собор та Успенський собор у Ростові. Будували київські зодчі, що вказує на те, що тут у Заліссі своїх майстрів не було.

Розквітом Володимир зобов’язаний князю Андрію Боголюбському (син Юрія Долгорукого), який в 1157 році переніс туди свою резиденцію. Як відомо, Боголюбський був найлютішим ворогом русичів. Прийшовши до Києва, він розграбував і розорив його. Вперше в давньоруській практиці княжич не став там правити, а залишив намісником свого молодшого брата Гліба.

На короткий період Володимир розквіт, завдяки правлінню тут Всеволода Велике Гніздо, але у 1238 році він був розорений під час монголо-татарської навали після поразки об’єднаних російських сил у битві під Коломною. Всього було спалено 14 міст, включаючи Володимир, Москву, Суздаль, Ростов, Дмитрів, Ярославль, Углич, Переяславль-Залеський, Тверь (власне, всю Північно-Східну Русь).

У 1299 році Володимир став резиденцією руських митрополитів, що на деякий час посилило його політичне значення серед руських земель, але чому в цей час його називають «столицею» руських земель, залишається майже таємницею. Хоча на це й була причина – великий хан дав таку постанову, що Володимирський князь старший за інших. Але цей статус затримався у Володимирі всього на 50 років, після чого він втратив свою роль.

Володимиро-Суздальське князівство – це такий короткий міф, але так успішно роздутий, що дух захоплює! Вся його історія роздута з єдиною метою: простежити історію Росії від Київської Русі, пов’язуючи Русь через Суздаль, Новгород і Володимир, з Московським князівством. Наша ж історія – України-Русі в цей період обмежується лише загальними фразами про роздробленості, міжусобиці і описом мощі монголо-татарського іга без чіткої послідовності імен тих великих князів, які продовжували творити історію Русі і боронити свою землю. Після Мстислава це були його син, а пізніше онук.

 

6.7. Довгору́кий Ю́рій I Володи́мирович Засновник Москви. Протистояння Юрія Долгорукого та Ізяслава – князя Київського

 

Ю́рій I Володи́мирович Довгору́кий (*1090 — †15 травня 1157) — князь Ростово-Суздальський і Великий князь Київський, син Володимира II Мономаха.

Володи́мир II Все́володович, прозваний Володимиром Мономахом. (1053 — 19 травня 1125) — великий князь київський (11131125), державний і політичний діяч, письменник. Син князя Всеволода I і візантійської княжни Марії (за іншими даними — Анни) з роду Мономахів.

Юрій I Довгорукий - родоначальник лінії володимиро-суздальських князів. За постійне посягання на чужі землі йому дали прізвисько Долгорукий. Князь суздальський (1108–1135, 1136–1149, 1151–1155), переяславський (1134–1135) та київський (2 вересня 114920 серпня 1150, 28 серпня 1150 — початок квітня 1151, 20 березня 115515 травня1157). Відповідно до запису у Любенькому пом'янику (поз.4) перед смертю став іноком Гавриїлом.

Похований у церкві Спаса на Берестові (Київ).

12 січня 1108 року одружився з дочкою половецького хана Аепи Осеневич

Юрій I Довгорукий - князь Ростово-Суздальський, згодом Великий князь Київський, шостий син Володимира II Мономаха. Прізвище Довгорукий — «Довга рука», надано деякими літописцями після його смерті за постійні втручання із загарбницькою метою у справи Київського князівства. Ще за життя Мономаха за Юрієм Довгоруким закріплено Ростово-Суздальську землю із резиденцією у Суздалі, де місцеве боярство служило для нього підпорою. З 1125 року, після смерті Мономаха, Юрій Довгорукий став незалежним ростово-суздальським князем. Після смерті свого старшого брата київського князя Мстислава І Великого (1132). Юрій Довгорукий силою захопив Переяслав, згодом виміняв його за частину північних земель у свого брата Ярополка II, князя київського. Перехід Переяславщини до Юрія I Довгорукого спричинив його боротьбу з братами, яка закінчилася 1135 року поразкою Юрія Довгорукого, внаслідок чого він був змушений покинути південні землі й повернутися на Суздальщину. За його князювання зросла економічна і політична сила північних князівств, тут засновано місто Переяславль-Заліський, Юр'єв-Польський, Кострому. 1147 року вперше згадується Москва, яку він укріпив 1156 року, тому Юрія Довгорукого вважають засновником Москви. Він оформив на Північно-Східній Русі уділи, які роздав своїм синам, ставши засновником московської династичної лінії Рюриковичів («молодші Мономаховичі») та організатором Ростово-Суздальського князівства, ядра пізнішої Росії.

1149 року, користуючись з міжусобиць між князями, Юрій Довгорукий пішов у похід на південь і разом з половцями, біля Переяслава на Дніпрі, розбивши війська київського князя Ізяслава II, оволодів Києвом. 1150 року мусив його покинути, але згодом знову опинився в Києві. Після поразки на річці Руті (1151), якої йому завдав Ізяслав II, Юрій Довгорукий повернувся до Суздаля. Втретє здобув він Київ 1155 року й залишився там до кінця свого життя. Щоб закріпитись на півдні, він роздавав тут своїм синам удільні князівства. Юрій I Довгорукий не був любленим серед киян; під час пиру у київського боярина Петрила його 15 травня 1157 року отруїли.

Прим. В.Ж. За неофіційною інформацією Ю.Довгорукий був сексуальним маніяком. Своїх жертв гвалтував і вбивав. Був хворий на сифіліс. Кості цього нелюда зберігаються в Історичному музеї України у м. Києві.

Після його смерті повсталі кияни ліквідували встановлену ним владу, «суздальців— бояр і дружину— побивали по містах і селах» (М. Грушевський). За Юрія Долгорукого вперше виявилося суперництво двох народів, між Києвом та Суздальщиною почалася боротьба, яка набрала гострих форм за його сина Андрія I Боголюбського (Прим. В.Ж. - ще один татарин-половець).

Після смерті Ізяслава II, по короткій боротьбі за Київ Ростислава Мстиславича, князя Смоленського, Ізяслава Давидовича Чернігівського, переміг Юрій Довгорукий. В Києві залишився Юрій Довгорукий аж до своєї смерти в 1157 р., і тоді виявилася вся глибина ворожости киян до нього: вони пограбили всі двори Юрія в місті та за містом, його сина Василька, а «суздальців» — бояр і дружину, які приїхали з Юрієм, нещадно вбивали. Увесь час боротьби Ізяслава II з Юрієм Довгоруким симпатії людности були на боці Мономаховича. Це пояснювалося й популярністю «Володимирового племени», яке боронило людність від половців, і особистою вдачею Ізяслава II, привітного, шляхетного. Грали ролю й особисті прикмети Юрія — його сухість, егоїстичність, брак шляхетности. Разом з тим, під час цього двобою між Україною-Києвом та Суздальщиною, вперше увиразнилися і викликали взаємну ворожість національні різниці двох народів.

Літописи здатні кого завгодно привести в ступор, там все дуже закручено і заплутано. Але розглянути суть речей все ж реально. Руські люди симпатизували Мстиславичу і його нащадкам і вороже ставилися до суздальських князів, на чиїх іменах базується початок великороської історії (якщо все-таки нарешті відкинути їх прив’язку до Русі).

Після смерті Мстислава, князі на Київському престолі змінювали один одного, хто наскільки відвоює. Але по праву престол належав Мстиславичам. І кияни самі покликали до себе Ізяслава: “Ти нам князь, Ольговичів не хочемо”.

Ізяслав з великою славою і честю в’їхав до Києва; безліч народу вийшло йому назустріч. За силою з ним ніхто не міг зрівняються. Інтриг було багато, але він перемагав всіх – Ольговичів, Давидовичів.

У 1151 ростово-суздальський князь Юрій Долгорукий прийшов з половцями (одвічні вороги Русі) на Київ, який захищав київський князь Ізяслав Мстиславич з київською дружиною. Під час битви Ізяславу розсікли руку шаблею, а списом пробили стегно, але Юрія з половцями він у втечу повернув.

Судячи з Іпатіївського літопису, Ізяслав Мстиславич був винахідливим полководцем. Під час одного з походів, коли за ним по п’ятах гнався князь Володимир Галицький, Ізяслав звелів до вечора розпалити багаття. Вони горіли всю ніч. Галицький князь стояв по тому боці річки, чекаючи ранку, щоб напасти на табір Ізяслава, а той давно вже пішов зі своїми воїнами, одні багаття продовжували горіти. Ще цікавий факт, що Київський свод у складі Іпатіївського літопису називає Ізяслава царем (цезарем).

У битві з Юрієм Долгоруким він використовував човен з двостороннім ходом, що закриває веслярів. Бійці стояли нагорі в броні і стріляли, а керманичів було двоє – один на носі, другий – на кормі. Куди хотіли, туди й пливли, не обертаючи людей. Юрій з половцями не могли протистояти такій хитрій стратегії.

У місті Гродно археологи знайшли зроблену з світлого каменя шахову фігуру – туру. Як раз такий човен, який застосував Ізяслав. З боків круглі отвори для весел. На човні майстер зобразив чотирьох воїнів.

Борючись зі своїми одноплемінниками, Ізяслав виділяється щирою любов’ю до Руської землі, свідомістю національної честі. Він говорить: «Мені немає вотчинні ні в угор, ні в ляхах, а тільки в Руській землі».

Юрій зайняв Київ у 1155 році після смерті Ізяслава. Оточив себе суздальцями, роздаючи їм посади і зміщуючи киян (прим. В.Ж. Майже, як Янукович!). Так він проправив всього два роки і помер.

Прим. В.Ж. Багато деталей походження, діяльності, патологічних рис особистості та обставин неприродної смерті Довгорукого тут не наведено. Кістки цього нелюда зберігаються в Національному музеї історії України.

 

6.8. Мстислав Ізяславович

 

У 1169-70 рр. половці все сильніше тиснуть на Русь, яка стала немічною від міжусобиць. Група князів нарешті вирішує домовитися і запрошують на київський трон Мстислава Ізяславича (син Ізяслава), а заодно всім разом розібратися з проблемою половців. Проявивши мудрість батька, йому вдалося в цій боротьбі об’єднати 13 князів. Половців розбили. У Русі був серйозний шанс знову піднятися при посиленні Мстислава, але деяких союзників взяла заздрість.

Розрив стався, коли з Новгорода народ прогнав сина суздальського князя Андрія Боголюбського і послали до Києва просити Мстислава дати їм в князі його сина. Як бачимо, авторитет і повага в руській землі до княжичів Мстиславичів був величезний. Він дав – Романа. Але союзники забоялись його посилення у всій Русі. І знову проти підняття Русі виступив саме Володимиро-Суздальський князь.

Андрія Боголюбський (син Юрій Долгорукого) домовився з іншими князями і рушив на Київську Русь. Мстислав, бачачи, що не переможе, за порадою війська втік у Володимир Волинський. Але в Києві Андрій сам не сів. Два дні суздальці, смоляни і половці грабували і палили «мати руських городів» – Подол і Гору, монастирі, і Софію, і Десятинну церкву. Не було помилування нізвідки. Навіть церкви горіли. Безліч киян були відведені в полон. У монастирях і церквах воїни забирали не тільки коштовності, але і всю святість: ікони, хрести, дзвони і ризи. Половці підпалили Печерський монастир. «Митрополія» Софійський собор був розграбований нарівні з іншими храмами. «І було в Києві на всих человеци стогін і туга, і скорбота неутішімая», після Андрій чого віддав Київ в уділ своєму братові Глібу. Так колись великий Київ буквально знищили і розграбували навіть не татаро-монголи, які прийшли сюди тільки через 70-80 років на відновлений град, а Володимиро-Суздальський князь із суздальцями, який чітко окреслив межу між Русю і тим, що кілька століть потому прозвали Північно-Східною Русю.

Далі Боголюбський хотів і Новгород взяти, але Роман розбив його на голову. І з цим пов’язаний дуже цікавий епізод, але для його розкриття треба докладніше розповісти про Андрія Боголюбського, як про людину.

(Див. відповідний додаток за списком А . Боголюбський Андрій, благовірний князь)

 

6.9. Куліковська битва

 

Крім загальновідомих фактів, на зразок того, що Батий розбив на р. Калці коаліцію руських князів і зруйнував майже все що міг на Русі (Рязань буквально знищив), є ще кілька цікавих фактів, які проливають світло на подальший розвиток Північно-Східної Русі.

Головним переможцем Куліковської битви не зовсім справедливо вважають одного Дмитра Донського. Вже в перші хвилини бою він був переможений. Удар кінноти Мамая був страшний. Князь Дмитро одягнув подвійні обладунки дружинника середнього чину, щоб не вирізнятися. І його змели разом із усіма. А після битви хотіли закопати як загиблого. Та коли стягували добротні обладунки, Донський застогнав. Лише так усі впізнали князя. Спланував же битву, вміло керував і завдав вирішального удару війську Мамая князь волинський Дмитро Бобрук, зять Донського. Саме волинський полк вирішив долю битви.

Дмитро Михайлович (2-а пол. XІV ст.) був сином литовського князя на Волині Коріата Гедиміновича. У Москві князь, будучи військовим радником і воєводою Дмитра Донського, був одружений на його сестрі. Саме він у Куліковській битві (8 вересня 1380), командуючи разом з князем Володимиром Андрійовичем Серпуховським засадним полком, своєчасно завдав раптового удару по армії Мамая. Цей удар вирішив результат битви на користь руських.

Є й інша правда. Ця битва взагалі нічого не змінила

 

Прим. В.Ж.: Або не було її зовсім! Куликовська битва, якої не було - Головний міф Московії:

Місце, де була «битва», знайти за століття пошуків НЕ МОЖУТЬ. Про це кажуть самі російські науковці:

Битва тільки намічалася. Дмитро Донський, як васал Золотої Орди, володар Московського улусу за наказом хана Тохтамиша виступив, вірніше почав просування своїх військ проти самозванця на ханський престол – Мамая.

Великий полководець і талановитий організатор Мамай не був Чингізідом і не міг законно претендувати на ханський престол.

Великий князь Литовський Ягайло, який був союзником Мамая, але не встиг з’єднатися з ним, сам після «Мамаєвого побоїща» розбив війська «переможця» Дмитра Донського! Адже військо «переможців Мамая» так і не повернулося додому в Московщину з «успішного походу». Воно було побите Ягайлом.

У 1382 році 23 серпня за інтриги свого васала Дмитра Донського з Литвою Тохтамиш спалив Москву. Через деякий час Дмитро Донский направив до Тохтамиша послів з багатими дарами і висловленням покірності. І це є наслідками «великої перемоги» на Куликовому полі?

Після поразки від Тохтамиша, залишки війська Мамая йдуть на територію сучасної України, де асимілюються серед слов’янського населення. Це друга, після першої битви на Калці, масова хвиля «переселення» та асиміляції татар (колишніх половців) слов’янами (українцями).

Тут витоки історії роду Мамая в Україні, від якого ведуть рід князі Глинські, з роду яких сама матір Івана Грозного. Адже точно відомо, що нащадки Мамая були служивими князями у Великому князівстві Литовському. Адже від сина Мамая – Мансура Кіятовича – ведуть свій рід князі Глинські, родові володіння яких знаходилися на землях Полтавської та Черкаської областей України. З ним пов’язані родинними узами роди Острозьких, Вишневецьких, Ружинських, Дашкевичів, а (по жіночій лінії) російський цар Іван Грозний (прапраправнук Дмитра Донського) і його сини. Олена Глинська вийшла заміж за великого Московського князя Василя IIIуйського і стала матір’ю княжича Івана, відомого як перший російський цар Іван Грозний

Ось так цікаво виходить в історії, що в Івані Грозному зійшлася кров ворогів – хана Мамая і князя Дмитра Донського! [Куликовська битва, якої не було. Головний міф Московії. Олександр Пальченко, м. Краматорськ, для «Народного Оглядача» 19.07.2011 - 14:41https://www.ar25.org/article/] Детальніше – див. у Додатку   .

 

Див. додатки за списком А

Куліковська битва

Звільнення України від Золотої Орди

Як Україна звільнилася від Золотої Орди

Битва на Синіх Водах

Після цього Москва ще 100 років платила данину Орді. А справа була так: в той час орда вже була дуже послаблена внутрішньою феодальною боротьбою. До влади прийшов узурпатор Мамай, який не був чинхізитом, проти нього Дмитро Іванович і виступив, підтримуючи традицію орди. Після славної перемоги, емір Тімур (Тамерлан) подякував Донському і поставив на чолі Золотої Орди хана Тохтамиша. Саме тому потім підійшовши до Москви, він її не чіпав. Вона і так була йому вірною.

 

6.10. Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське

 

На Русі гніт монголо-татар, на відміну від Московського князівства, був значно коротшим, її основну частину захопила Литва – від Чорного моря до верхів’я Оки на Сході.

З 1322 року Чернігово-Сіверська земля, Київська земля, Волинь, Подолія, Галичина, Дике Поле називають Великим Князівством Руським, але входячи в склад Литви, на картах позначається як Litva. З 1398 року ця держава називалась Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське. Більшість населення князівства становили слов’яни, які населяли 9/10 його земель. Литва стояла на порівняно низькому щаблі суспільного і культурного розвитку, тому зазнавала істотного соціального, політичного і культурного впливу з боку руських земель. Давня руська мова, культура, закони («Руськая правда») та звичаї були панівними в князівстві. Михайло Грушевський вважав, що Велике Литовське князівство більше ніж Московське князівство зберігло традиції Київської Русі.

В 1432—1440 рр. у Великому князівстві Литовському, Руському та Жемайтійському відбувалась громадянська війна. Протягом 4 років (1432—1435) в межах ВКЛ фактично існувало дві держави – власне Литва і Велике князівство Руське. До складу Великого князівства Руського входила вся територія України у складі ВКЛ, а також Полоцька, Витебська та Смоленська землі.

В 1482 році кримський хан здійснив перший руйнівний похід на Київ. Перед цим він уклав мирний договір з московським князем Іваном ІІІ. З цього приводу видно, що Івану III було вигідно знищення Києва, як конкурента взагалі на поняття Русь.

 

6.11. Третій Рим

 

Окріпнувши в XIV-XV столітті, Московське князівство починає історичними, родовими та релігійними махінаціями ідеологічно обґрунтовувати свою міць. В 1478 році він підкоряє Новгородське князівство – землі, які вважали північчю Русі, і скоріше за все після цієї перемоги до московських князів і приходить ідея стати великою Русю, хоча до цього Володимиро-Суздальська земля була трохи не головним ворогом ісконно руських земель. Користуючись падінням Візантії, яку досі вважали другим Римом, і Київської Русі, з’являється ідея проголошення Третього Риму, а в родоводі Московського государя Івана III виділяють родову гілку Рюриковичів, яка вела його до Володимира Мономаха.

Підтримуючи таку ідеологію, в 1498 році Івана III вінчають на трон звідкись з’явившоюся шапкою Мономаха, яку Володимир ніби отримав від самого візантійського імператора, їх предка Костянтина IX Мономаха. Насправді ж, Костянтин помер в 1055 році, коли Володимирові було лише 2 роки і вірогідність того, що він отримає Київ, була досить скромною, тому такий подарунок неможливий. Сама ж шапка Мономаха взагалі не схожа на жоден візантійській головний убір. Вона являє собою самий звичайний середньоазіатський головний убір. Скоріше за все, це відомий дарунок хана Узбека князю Івану Каліті, якому він був покровителем. В усякому разі, шапка могла бути виготовлена тільки східними майстрами.

Крім того, після падіння Візантії Московська церква залишилась останнім оплотом православної церкви, так як міцнішої її не було. Тим не менше проголошенням себе «патріархом Всія Русь» було абсурдним, оскільки все ще залишалося чимало окремих руських князівств, що мали свого патріарха. Крім того, київський патріархат хоч і ослаб, але не зник. Сьогодні на території України-Русі є три православні церкви, які вважають себе істинними. Це три ворогуючі організації, які маніпулюють вірою людей у своїх, а Московський патріархат ще й у політичних, цілях.

Тепер Московське князівство з гордістю називало себе «третім Римом», тобто спадкоємцем Візантії, а Іван IV Грозний в 1547 році навіть бере собі титул цезаря, по-нашому царя, і таким чином Московське князівство стає Московським царством: «Мы, великій государь Иванъ, Божіею милостію царь и великій князь всеа Русіи, Владимирскій, Московскій, Новгородцкій, Псковскій, Резанскій, Тверскій, Югорскій, Пермскій, Вятцкій, Болгарскій и иныхъ», впоследствии добавилось «Казанскій, Астараханскій», «и всеа Сибирскіе земли повелитель».

 

6.12. Кордон Великоросії і Русі

 

Царство це ділилося на 7 воєводств – Велика Русь, Малоросія, Східна Литва, Смоленськ, Ліфляндія (Псков), Сибір, Казань. Велика Русь ділилася на 7 чвертей – Нова, Володимирська, Ярославська, Костромська, Галицька, Устюжська, Нижегородська – Північно-Східні околиці Русі. Смоленськ до цих пір зараховувався окремо від Великоросії, хоча він був значно стародавнішим тих міст і на відміну від них грав видну роль в історії Русі. Тепер же його можна назвати лінією границі (як і Рязанське воєводство) між Київською Русю і Московською (Великоросією).

Оскільки ці межі окреслив один з останніх Рюриковичів, їх можна вважати канонічними і інший розділ руських земель можна вважати нелегітимним. Отже, тут закінчується держава під назвою Московська Русь або Великоросія (по лінії Смоленська не включаючи і Рязані включаючи), як прийнято величати. Все інше, з урахуванням меж при Ярославі Мудрому та приєднаним Диким Полем, є Руссю.

Після одруження Івана III на Софії Палеолог, спадкоємиці останнього візантійського імператора, московський двір запозичив візантійські традиції, ритуали, титули і символи, такі як двоголовий орел, зображений на гербі Росії (навіть не згадавши про герб Рюриковичів – тризуб, який, втім, був не родовим, а належав до давньоруської культури, яка тут була чужою). Як бачимо, якщо Русь під тиском позбавлялася багатьох своїх принципів і наповнювалася запозичень, то Московська Русь робила це усвідомлено.

Крім того, князівська кров Рюриковичів давала йому право вважати себе спадкоємцем Володимира Великого, а значить за правом «отчинності» і всієї Русі. Це закріплювало за Московським князівством право об’єднання земель руських під своєю владою. І перша, і друга ідея були описані на початку XVI століття ченцем Ферапонтового монастиря Спиридоном Савою в «Посланні про Мономахів вінець», який потім й було покладено в основу «Сказання про Великих князів Володимирських». За цим твором родовід московських князів виводився від римського імператора Августа.

Такими ідеями з гордістю розмахував на переговорах з польськими послами Іван Грозний. Саме звідси він взяв собі титул цезаря – царя, причому «цезаря всієї Русі!» Тепер Московське князівство вінчається царством. Всі ці аргументи виглядали б серйозніше, якби після смерті Івана IV Грозного та його сина Федора його родовід не обірвався.

 

 

6.13. Нездійснені амбіції

 

Це була таємнича смерть, багато хто підозрював отруєння. В 1963 році цю справу вирішено було розкрити. В Архангельському соборі Московського Кремля були вскриті чотири гробниці, серед яких - Івана IV. Комісія, до складу якої входили і судові медики, приступила до роботи над кістками скелета царя, які досить не погано збереглися. Вони провели хіміко-токсикологічне дослідження останків і раптом — несподіване відкриття: в останках Івана IV виявлено було майже в п’ять разів більша кількість ртуті, ніж можливо винести живому організму. Це пояснювало смерть і, крім того, феномен неврівноваженої поведінки Івана Грозного за життя.

Річ була в наступному – Іван дуже полюбляв жінок і, як виявляється, не багато знав про венеричні захворювання. Це ми сьогодні знаємо, що в подібних хворобах найжахливіше – це запустити її і невчасно лікувати. Лікарі, звичайно, робили спробу його врятувати, але не знали, що лікувати сифіліс ртутними мазями небезпечно. Страждаючи від ртуті безумством, гнівом і галюцинаціями, Іван вбиває свого сина – останнього із Рюриковичів. Рід було обірвано, в Росії почалася смута.

Далі, мабуть осміяна заходом, ідея про візантійське спадкоємство відпадає, залишивши за собою право на монархію, зате закріплюється ідея «царя всія Русі». Але справа в тому, що під час вибрання першого царя із династії Романових територія Московського царства залишалася усіченою, її північно-західні землі, новгородські землі, перебували під владою шведів, в зв’язку з цим вінчання відбулося лише на престол Московського царства. Та це вже мало кого цікавило і державної ідеології це вже не міняло.

 

6.14. Руський король

 

Русь не мала цезаря, але мала короля. Ним став Данила Галицький ще в 1253 році, коронований папой Римським. Тобто, на відміну від Івана Грозного і за 250 років до нього, він був коронованим по закону і праву. Папа Інокентій IV видав три булли, в яких називає Данила Романовича руським королем.

Подальша історія Русі, як королівства, в Галичині досить заплутана. Надалі син Данила Лев І згадується в документах тільки як князь і знову королем названий онук Данила Юрій І Львович (1292-1315 рр.), на печатках якого є напис по-латині – король Русі, а також його зображення західноєвропейського зразка із скіпетром в руці. Хроніст Ян Длугош говорить про те, що папа римський Климент (1305-1314 рр.) звертався до короля русинів зберігати єдність з Римською Церквою.

За часів міцності Русі наша країна була добре відома в Європі (про що свідчать хоча б такі шлюби як Анни Ярославни, доньки Ярослава Мудрого, із французьким королем; скандинавські саги, присвячені красі наших жінок та багато інших), Московське ж князівство реально з’явилось на політичній арені лише в XVI столітті за Івана Грозного і прив’язки у зарубіжних джерелах ніяких не мало до Русі. Європі було по барабану, що там придумали у Москві, в XVI столітті «нових руських» продовжують називати «московітянє», «моски» в протиставлення нам – «русанам», «русі», «рутенам». Звісно ж, немало існує карт, де вже в цей час її підписують як Russia, але майже завжди додають Moskovia. До нас же поняття українець реально стало закріплятися тільки в XIX столітті і то не всюди. Якщо про нас як народ і пишуть, то тільки як про руський.

 

 

 

6.15. Запорізька Січ.

 

Становаище русинів у складі Польщі були значно гіршим ніж в Литві, і після їх об’єднання у Речі Посполиту зовсім нестерпним. У 1569 році Галичина ввійшла в Річ Посполиту як Руське воєводство, правда автономії вже не мала.

Тікаючи від панів і мріючи про вільну Русь, українці-русини утворюють в Дикому полі (Слобожанщина) останній оплот Київської Русі – Запорізьку Січ. Ім’я вони беруть собі горде – козаки, що в перекладі з тюркського означає «вільні люди». Це була перша в світі демократична республіка, до схожого образу якої Європа прийде тільки через декілька століть.

За прикладом ранньої Київської Русі Запорізька Січ, як законодавчий та судовий орган мала віче – народне зібрання. Князь був здебільшого необхідний для воєнних походів і не відігравав такої значної ролі, як, наприклад, монарх. На Січі таким органом стала козацька рада, на якій могли бути присутні всі козаки, і у кожного було право голосу.

 

 

Розділ 7. Основні ідеї української політичної думки ХІХ – початку ХХ століття

(Вікіпедія, Політологія для вчителя)

 

Вступ

 

На початку XIX ст. ініціатива щодо продукування нових ідей та орієнтації суспільства належала царському урядові. Проте під кінець століття імперська еліта з усією очевидністю почала втрачати впевненість, цілеспрямованість і здатність пристосовуватися до обставин. Водночас джерелом суспільного руху, розкутого завдяки величезним змінам 1860—1890-х років, ставали ширші верстви суспільства і особливо інтелігенція — його добровільний оборонець. Зіткнувшись із пасивністю й навіть обструкцією уряду, інтелігенція стала поступово переходити від простого висунення пропозицій до самоорганізації й намагань мобілізувати суспільство з метою втілення цих пропозицій, вдаючись при необхідності до революційних кроків.

У Російській Україні інтелігенція виступала як за національний розвиток, так і за соціальну справедливість. Це було невдячне завдання. Чисельно менша, ніж відповідні верстви в інших частинах імперії, українська інтелігенція натикалася на великі перешкоди, встановлюючи контакти з неосвіченим і апатичним у своїй масі народом, якому вона прагнула допомогти. Ця двоєдина мета породжувала вдвоє більші проблеми й переслідування. Плутанину і розмежування серед українців викликало питання про те, на що слід звертати пильнішу увагу — на проблеми національні чи соціальні. Однак, попри болючі невдачі, український рух продовжував зростати, доки аж на початку XX ст. він був готовий поширитися поза межі своєї традиційно вузької соціальної бази.

У ХІХ ст. Розвиток політичної та правової думки в Україні відбувався під впливом соціально-економічних відносин визначених занепадом феодалізму і зародженням капіталізму. Новим явищем соціально-політичного життя в Україні в цей період можна вважати функціонування Кирило-Мефодіївського товариства.

ОСНОВНІ ПРЕДСТАВНИКИ – Т.Шевченко, М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський, П. Куліш, О. Маркович та ін.

Прим. В.Ж. Див. за списком А додаток Кулі́ш  Пантелеймо́н Олекса́ндрович

ІДЕЯ – слов’янського об’єднання, що виникла в результаті прагнення до національного визволення своєї Батьківщини – України і в подальшому набула конкретної політичної форми у вигляді слов’янської республіканської федерації. Основні ідеї товариства були викладені в “Книзі буття українського народу”, а шляхи і засоби осягнення мети – у “Статуті Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія”.

МЕТА – об’єднати усі слов'янські народи в єдину федеративну республіку. Члени товариства прагнули розкрити політичний ідеал, здійснення якого принесло б передусім свободу Україні. Але щоб його осягнути, потрібно добре усвідомити та осмислити минуле й сучасне. У програмній частині “Статуту Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія” зазначалося, що “духовне і політичне об’єднання слов’ян є їх істинне призначення, до якого вони повинні прагнути”, і це призначення – історична доля кожного із слов’янських народів, у тому числі й українського.

ПОЛІТИЧНИЙ ІДЕАЛ – розкривався у “Книзі буття українського народу”, де давалася характеристика історичного розвитку України. В основу суспільно-державного устрою, тобто “управління, законодавства, права власності й освіти у всіх слов’ян” ставилися принципи християнської релігії. В усіх республіках передбачалися рівноправність всіх віросповідань, обов'язковість навчання народу, скасування кріпосного права і тілесних покарань тощо.

Відзначалося, що усі свободи український народ почав втрачати, коли Україну включили до складу Речі Посполитої. Єзуїти, пани, шляхта, магнати виступили проти козацтва як небезпечного явища, що розросталося і зміцнювалося, бо хотіли тримати народ у послухові й неволі.

Увесь секрет самозбереження і порятунку від загибелі України полягав у тому, що “вона не хотіла знати ні царя, ні пана”.

У системі відносин Україна – Польща – Московщина усі народи поневолені царем і панами, але народом-рабом був таки український, бо він терпів гніт у найстрахітливіших і найжорстокіших формах. Це становище визначало його долю як найголовнішого поборника свободи, рівності і братерства.

Отже, Кирило-Мефодіївське товариство чітко відстоювало ідеал свободи, рівності і братерства для українського та інших, насамперед слов’янських народів.

І нарешті, висувалася вимога представницької влади, тобто існування загального слов’янського собору з представників усіх племен.

На формування основні ідеї української політичної думки ХІХ століття великий вплив здійснили також видатні історики, письменники - М.Драгоманов, Л.Українка, І.Франко та багато інших.

 

7.1. Тарас Шевченко

 

Тарас Шевченко (1814–1861) – справив великий вплив на політичні погляди членів Кирило-Мефодіївського братства насамперед силою свого поетичного слова. Але у його творах немає цілісної політичної концепції, йдеться про погляди на окремі проблеми державності, соціально-політичних відносин, суспільного ладу в цілому.

Т. Шевченко працює над проблемою відсутності єдності українського народу. Різко засуджує не тільки самодержавство, а й класове розшарування всередині самого українського народу. Причини рабського становища українського народу він вбачає не лише в діях зовнішніх сил та у внутрішніх чварах, а й у невідповідності української правлячої еліти – гетьманів і козацької старшини – завданням національного й соціального визволення.

Неоднозначним було його ставлення до Б. Хмельницького. Віддаючи належне державотворчій діяльності гетьмана, він не міг простити йому союзу з Росією.

Значне місце в політичних поезіях Т. Шевченка посідає проблема боротьби народів за національне визволення. Сутність колонізаторської політики царизму глибоко розкрита, зокрема, в поемі “Кавказ”. У цьому творі симпатії поета однозначно на боці поневолених кавказьких народів.

Т. Шевченко мріяв про утвердження соціальної рівності й політичної свободи. Віддаючи перевагу буржуазній республіці перед самодержавством, він, однак, не розглядав її як ідеальний суспільний лад, бо і в ній є соціальна нерівність і насильство.

Політичним ідеалом Т. Шевченка була демократична республіка – суспільство із самоврядуванням народу, колегіальною формою реалізації влади як гарантією від її сваволі. Вирішальна роль у такому суспільстві мала належати трудівникам, що працюють на своїй землі.

Т. Шевченко справив великий вплив на політичні погляди членів Кирило-Мефодіївського братства насамперед силою свого поетичного слова. Але у його творах немає цілісної політичної концепції, йдеться про погляди на окремі проблеми державності, соціально-політичних відносин, суспільного ладу в цілому.

Т. Шевченко працює над проблемою відсутності єдності українського народу. Різко засуджує не тільки самодержавство, а й класове розшарування всередині самого українського народу Причини рабського становища українського народу він вбачає не лише в діях зовнішніх сил та у внутрішніх чварах, а й у невідповідності української правлячої еліти – гетьманів і козацької старшини – завданням національного й соціального визволення.

Неоднозначним було його ставлення до Б. Хмельницького. Віддаючи належне державотворчій діяльності гетьмана, він не міг простити йому союзу з Росією (див. нижче вірш Т.Шевченка Суботів).

Значне місце в політичних поезіях Т. Шевченка посідає проблема боротьби народів за національне визволення. Сутність колонізаторської політики царизму глибоко розкрита, зокрема, в поемі “Кавказ”. У цьому творі симпатії поета однозначно на боці поневолених кавказьких народів.

Т. Шевченко мріяв про утвердження соціальної рівності й політичної свободи. Віддаючи перевагу буржуазній республіці перед самодержавством, він, однак, не розглядав її як ідеальний суспільний лад, бо і в ній є соціальна нерівність і насильство.

Політичним ідеалом Т. Шевченка була демократична республіка – суспільство із самоврядуванням народу, колегіальною формою реалізації влади як гарантією від її сваволі. Вирішальна роль у такому суспільстві мала належати трудівникам, що працюють на своїй землі. (Політологія для вчителя К.О.Ващенко, В.О.Корнієнко. http://posibnyky.vntu.edu.ua/)

СУБОТІВ

Стоїть в селі Суботові
На горі високій
Домовина України,
Широка, глибока.
Ото церков Богданова.
Там-то він молився,
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.
Мир душі твоїй, Богдане!
Не так воно стало;
Москалики, що заздріли,
То все очухрали.
Могили вже розривають
Та грошей шукають,
Льохи твої розкопують
Та тебе ж і лають,
Що й за труди не находять!
Отак-то, Богдане!
Занапастив єси вбогу
Сироту Украйну!
За те ж тобі така й дяка.
Церков-домовину
Нема кому полагодить!!

 

На тій Україні,
На тій самій, що з тобою
Ляха задавила!
Байстрюки Єкатерини
Сараною сіли.
Отаке-то, Зіновію,
Олексіїв друже!
Ти все оддав приятелям,
А їм і байдуже.
Кажуть, бачиш, що все то те
Таки й було наше,
Що вони тілько наймали
Татарам на пашу
Та полякам... Може, й справді!
Нехай і так буде!
Так сміються ж з України
Стороннії люди!
Не смійтеся, чужі люде!
Церков-домовина
Розвалиться... і з-під неї
Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі

Невольничі діти!..

 

Прим. В.Ж. Цікаво зазначити, що Лазар Каганович доклав таки свої україноненависні руки і до образу Тараса. Див. за списком А додаток Памятники Шевченку. Недавно зведений у м. Гадячі памятник – теж за рецептом Кагановича.

 

 

 

 

7.2. Микола Костомаров

 

Мико́ла Іва́нович Костома́ров (* 4 (16) травня 1817Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губернії  на  Подонні; † 7 (19) квітня 1885 р., Петербург) — видатний український і російський історик, поет-романтик,мислительгромадський діячетнопсихолог

 

Микола Костомаров (1817–1885) – автор головного програмного документа Кирило-Мефодіївського братства під назвою “Закон Божий” (Книги буття українського народу)”. Провідною ідея цього твору є ідея українського месіанізму, за якою Україна мала виконувати волю Божу – рятувати слов’янство.

У поглядах на державу М. Костомаров виходив з того, що всяка влада походить від Бога й не може бути абсолютною, самодержавною.

Становленню і зміцненню в Росії монархічної форми правління, за М. Костомаровим, сприяло прийняття християнства, яке передбачало освячення влади зверху, а також татаро-монгольське панування, зацікавлене у створенні сильного апарату та в одній довіреній особі для збору данини. Таку особу було знайдено серед московських князів.

Перевагу він віддає такому республіканському устрою, де влада є виборною, змінною та підзвітною народним зборам, а відносини між народами будуються на федеративних засадах. Для М. Костомарова – федерація в поєднанні з республіканською формою правління булла найдоцільнішою формою державного устрою. Він вважав її традиційно слов'янською формою, що має свої початки ще в Київській Русі і дає змогу поєднати прагнення українського народу до політичної самостійності та застерегти його від появи експлуататорських класів.

Суть слов’янської федерації М. Костомаров вбачав у тому, щоб кожна слов’янська держава – польська, литовська, українська, білоруська, російська – була самостійною та щоб у них був спільний виборний орган для вирішення загальних справ.

Очолювати як кожну окрему державу, так і їхній союз у цілому мали виборні особи. В усіх суб’єктах федерації мали бути впроваджені однакові основні закони, система мір, єдина грошова система, свобода торгівлі та ліквідація внутрішніх митниць, єдина центральна влада, якій належить управління збройними силами та зовнішніми зносинами при збереженні повної автономії кожного суб’єкта федерації щодо внутрішніх установ, внутрішнього управління, судочинства та народної освіти. (Прим. В.Ж. Майже СРСР!)

(Політологія для вчителя К.О.Ващенко, В.О.Корнієнко. http://posibnyky.vntu.edu.ua/)

Довідка:

«Книга буття українського народу» («Закон Божий») — ідеологічна програма Кирило-Мефодіївського братства, написана у формі біблійного оповідання. Більшість дослідників вважає її автором М. І. Костомарова.

Складається зі 109 параграфів, у яких всесвітню та українську історію викладено у розрізі історії християнства. Соціальна нерівність у творі пояснюється лицемірством панівного класу, який прийняв християнство, але продовжував гнобити народ. Підкреслюється зв'язок між минулим та майбутнім України, волелюбність українського народу визначається як його невід'ємна риса. Твір містить ряд положень щодо скасування кріпацтва, національної та соціальної нерівності, а також ідею об'єднання слов'ян, народів у федеративну республіку з наданням кожному народові авт. прав. Автор постулює ідею непорушності національних прав українців. Україну він вважає центром об'єднання усіх слов'ян, народів, вбачаючи в цьому її роль в історії людства.

В «Книзі буття українського народу» є ряд прогресивних положень, зокрема про необхідність ліквідації кріпосницького права і національної нерівності, знищення дворянських привілеїв і станів, об'єднання слов'янських народів у федеративну республіку з парламентським ладом і з наданням кожному народові рівних прав і автономії. Разом з тим автори її виходили з того, що українська нація являє собою нібито особливу єдність, пройняту духом рівності і братерства, замовчували класовий антагонізм, який існував всередині українського народу, і вважали, що йому нібито судилося повести за собою слов'ян до об'єднання.

«Книгу буття українського народу» знайдено під час обшуку в М. І. Костомарова у 1847. Відтоді твір знаходився в архівах Третього відділення у Санкт-Петербурзі, пізніше — у рукописному відділі Санкт-Петербурзької Академії Наук, де був виявлений у 1917 році. Вперше опублікований 1921 року у журналі «Наше минуле». (Вікіпедія)

 

 

7.3. Михайло Драгоманов

 

Михайло Драгоманов (1841–1895) – український історик, етнограф, літературознавець і публіцист.

Політичні погляди М. Драгоманова формувалися під значним впливом ліберальних і особливо соціалістичних ідей. Перехід від родоплемінної організації суспільного життя до держави він пояснював дією таких чинників, як розвиток сім'ї, матеріального виробництва, класової боротьби, концентрація земель унаслідок завоювань. Не поділяв марксистську тезу про визначальну роль матеріального виробництва в суспільному розвитку. Люди прагнуть до спілкування та об'єднання, основними формами яких є громада й товариство.

Суть держави полягає в правах і свободах, якими наділені громадяни. Політична історія людства є кругообігом трьох основних форм держави – аристократії, монархії й демократії. Людство втратило первісну свободу й постійно прагне її повернути, але цьому заважає держава, навіть демократична, бо за такої форми депутати стають головуючими над народом і вирішують державні справи, не враховуючи його волю. М. Драгоманов пропонує радикальний, на його думку, крок: замість введення народоправства (демократії), що є лише однією з форм державного правління, впроваджувати самоврядування, щоб була “своя воля кожному і вільне громадство й товариство людей і товариств”.

Поняття “громада” є ключовим у політичних поглядах М. Драгоманова. Громада у М. Драгоманова є первинною ланкою організації суспільного життя. Стосунки між громадами мають будуватися на федеративних засадах. Федерація утворюється в результаті децентралізації управління державою з громад як більш дрібних суспільних об’єднань. Він виступав за самостійні сильні обласні органи влади, які мали б певну незалежність від центральної влади й діяли на автономних і самоврядних засадах.

Покінчити зі злиденністю і гнобленням можна тільки шляхом організації колективної праці за умови колективної власності громади на землю та знаряддя праці. Здійснення переходу до нового ладу (“громадівського соціалізму”) можливе еволюційним шляхом демократизації, піднесення культури і свідомості народу. М. Драгоманов виступав проти революційних перетворень.

Україна також має бути федеративним утворенням, яке складається з 20 земель (Київської, Одеської, Харківської, Поліської та ін.) і, у свою чергу, входити до побудованої на федеративних засадах Росії. У зв’язку з цим М. Драгоманов відкидав націоналізм і сепаратизм, виступаючи з позицій інтернаціоналізму.

http://posibnyky.vntu.edu.ua/politolog/43..htm

                Додаткову інформацію про М.Драгоманова див. уза списком додатківА: Драгоманов. Корисно також ознайомитись з негативними оцінками політичної  діяльності М.Драгоманова, як агента царської «охранки» за книгою Павла Штепи «Українець і Москвин» (Дрогобич, «Відродження», 2014).

 

 

7.4. Леся Українка

 

Біографічеа довідка

Ле́ся Украї́нка (справжнє ім'я: Лари́са Петрі́вна Ко́сач-Кві́тка; *13 (25) лютого 1871Новоград-Волинськ[3] — †19 липня (1 серпня1913СураміГрузія) — українська письменниця, перекладач, культурний діяч. Писала у найрізноманітніших жанрах: поезії, ліриці, епосі, драмі, прозі, публіцистиці. Також працювала в ділянці фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу) і брала активну участь в українському національному русі.

Відома завдяки своїм збіркам поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поем «Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903), драм «Бояриня» (1913), «Кассандра» (1903-1907), «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня» (1911) та ін.

 

Усю історію суспільства Леся Українка розглядала як історію боротьби трудящих проти соціального та національного гноблення. Вона вважала необхідною боротьбу проти російського царизму, проти всієї системи утисків народу російською державною машиною на чолі з царем.

Яскравим виявом ставлення до самовладдя, деспотичного режиму в Росії є її реакція на гучну урочисту зустріч, улаштовану Миколі II в Парижі, куди він поїхав з вінценосною дружиною після двох літ царювання. Особливо вразило письменницю, що його захоплено вітали письменники, артисти, композитори. З цього приводу вона надіслала за кордон Л. Драгомановій памфлет "Голос однієї російської ув´язненої" з проханням надрукувати в будь-якому прогресивному виданні. У памфлеті говорилося: "Ганьба лицемірній лірі, улеслеві струни якої наповнювали акордами зали Версаля... Ганьба вільним поетам, які перед чужинцем дзвенять ланками своїх добровільно накладених кайданів. Неволя ще мерзотніша, коли вона добровільна". Маючи на увазі солодкі лестощі, що їх розливали перед Миколою II французькі літератори, називаючи його великим монархом великої імперії, державцем безмежної й багатої країни, Леся Українка писала: "Чи ви знаєте, славетні побратими, що таке убожество? Убожество країни, яку ви називаєте такою великою?.. Так, Росія величезна, росіянина можна заслати аж на край світу, не викидаючи поза державні межі. Так, Росія величезна, голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство, тиранія без кінця — і всі ці великі нещастя колосальні, грандіозні. Царі наші перевершили царів єгипетських своєю схильністю до масивного, їхні піраміди високі й дуже міцні. Ваша Бастилія була ніщо в порівнянні з ними. Приходьте ж, великі поети, великі артисти, подивитися на велич наших бастильських фортець, зійдіть з естрад, здійміть ваші котурни й огляньте нашу прекрасну в´язницю".

 

Мужня й невтомна громадська діячка різко викривала експлуататорську суть усіх держав, що існували в минулому й за її життя. У поглядах на походження держави вона виходила з теорії насильства, яка була поширена в тогочасній західній літературі. На її погляд, виникнення держави було пов´язане із завоюванням одного народу іншим або з добровільним підкоренням слабшого народу сильнішому. Держава виявляє себе не тільки як підкорення того чи іншого народу або народів сильнішому народові або якомусь могутньому правителеві, а й як панування сильних класів над слабкими. Російську абсолютну монархію Леся Українка вважала політичною системою, побудованою на насильстві й не обмеженою ніякими законами.

Як і більшість тодішніх прогресивних культурних і громадських діячів, вона вірила в творчі сили народу, в його здатність знищити соціально несправедливий лад і побудувати новий, який відповідав би інтересам народу і який вона пов´язувала з соціалізмом. Визнавала закономірність класової боротьби в суспільстві між тими, хто, головним чином, виробляє, й тими, хто, головним чином, споживає. У її творах послідовно проводиться думка, що ніяке насильство не може придушити в народі прагнення до волі, що гнобителів невідворотно чекає розплата.

Викриваючи антинародну сутність монархічних режимів, Леся Українка піддавала гострій критиці й тогочасний капіталізм. Переконливість критики капіталістичних відносин пояснюється глибокою обізнаністю з політичним і культурним життям західних країн, де вона часто перебувала у зв´язку зі своєю хворобою. Об´єктами її критики були соціальна несправедливість, буржуазна мораль, декадентське мистецтво, що виростали на ґрунті капіталістичних відносин. У статті "Європейська соціальна драма наприкінці 19 ст." письменниця аналізує відображення в літературі боротьби робітників проти своїх визискувачів і виправдовує цю боротьбу, виступає проти примиренства та мінімалізму в цій боротьбі, коли завданням є лише часткове полегшення побуту робітників. Своїми творами вона кликала народ до активної революційної боротьби з поневолювачами. У поезії "Порвалася нескінчена розмова" читаємо прямий заклик до опору:

Коли б кайданів брязкіт міг ударить Перуном в тії заспані серця, Спокійні чола соромом, захмурить І нагадати всім, що зброя жде борця, Коли б та зброя здійнялась до бою...

Відстоюючи право народу на революційну боротьбу проти своїх гнобителів, Леся Українка заперечувала вчення Л. Толстого про "непротивлення злу насильством".

Не сприймала Леся Українка й християнського віровчення, бо християнство, як і інші релігії, ніколи не піднімало трудящих проти гноблення. "Християнські прокльони і громи на багатих і сильних були теоретичні, а практична "політика" була така: ударять в одну щоку — підстав і другу, здеруть плаща — віддай і сорочку".

Л. Толстой вважав, що сучасне християнство — це аберація, хвороба, відхилення від справжнього, стародавнього християнства. "Ні, — каже Леся Українка. — В найдавніших пам´ятниках, в "досягненнях апостольських", в листах апостола Павла, в автентичних фрагментах первісної галілейської пропаганди я бачу зерно сього рабського духу, сього вузькосердого квієтизму політичного, що так розбуявся дедалі в християнстві. Як хочете, але недарма в притчах і скрізь у Євангелії так часто вживається слово "раб" і антитеза "пана і раба", як єдиної можливої форми відносин межи людиною і божеством".

Стоячи на позиціях активної революційної боротьби трудящих проти своїх гнобителів, письменниця разом із тим відкидала терор як засіб боротьби. У статті "Політика і етика" підкреслювала, що не може ототожнювати терор із революцією, хоч, за бажанням, можна виправдати і те, й друге. На її погляд, терор — безперспективна, безцільна дорога, бо на місце одного правителя приходить інший. У драмі "Руфін і Прісцила" дуже добре це виражено словами, що "кожен Брут новому Цезарю дорогу простав, та ще й не ліпшому". Вона, як і І. Франко, засуджувала і червоний, і білий терор часів Французької революції.

Леся Українка сповідувала ідеал свободи, який виключав будь-які, хоч відкриті, хоч завуальовані форми пригнічення особи. Люди повинні мати політичну й економічну свободу. Наявність справжніх політичних, економічних і соціальних прав людини, свободи слова, совісті, права брати участь в управлінні державою залежить від державного ладу й економічних відносин, які його зумовлюють. Вона вважала, що поки влада (гроші, війська, поліція) перебувають у руках багатіїв, не можна досягти ні політичної, ні економічної свободи трудящих.

Досягнення справжньої свободи можливе шляхом суспільної й культурної перебудови держави, фактичного визволення робітників, до яких вона відносила й найбідніше селянство та трудову інтелігенцію (як і І. Франко). Міра свободи особи, за переконанням письменниці, залежить від ступеня її духовного та фізичного розвитку. Серед інших свобод вона надавала великого значення свободі слова, зокрема, свободі відкрито висловлювати свої думки та судження з приводу тих чи інших явищ суспільного життя, навіть критичні.

Така свобода народу, на її погляд, відсутня як в історичному минулому — в давніх державах, так і в сучасному їй суспільстві, в тому числі й у західноєвропейських країнах. Важливою ознакою справжньої свободи вона називала свободу національну, свободу вільного розвитку всіх націй. Зрозуміло, що з особливим болем сприймала Леся Українка долю рідного поневоленого народу:

О, люде мій бідний, моя ти родино, Брати мої вбогі, закуті в кайдани! Палають страшні, незагоєні рани На лоні у тебе, моя Україно!

Щастя українського народу, його вільне майбутнє поетеса пов´язувала з непримиренною боротьбою народу за своє визволення. Відстоювала ідеї українського національного патріотизму, які при цьому виключали зневажливе ставлення до представників інших націй. У трудящих усіх національностей є спільний інтерес — прагнення позбутися соціального гніту. Тому вона поділяла думку про необхідність інтернаціональної єдності трудящих у боротьбі за свої права. Але додавала, що ця єдність мала будуватися на рівноправній для всіх націй основі.

"Свідомі свого стану робітники, — говорила Леся Українка, — не повинні вважати на те, хто з них до якої віри чи народу належить (робітник німець, наприклад, не повинен вважати себе ліпшим від поляка, поляк — від москаля, москаль — від українця і т.д.), а повинні триматися спільно, одностайно, бо у всіх у них один ворог — стан багатіїв, капіталістів, що користає з робітницької праці".

Необхідно, вважала вона, співпрацювати всім політичним партіям України, які відстоюють її незалежність, а також цим партіям з революційними партіями всієї Росії, оскільки національну незалежність вона пов´язувала з незалежністю соціальною. Разом із тим, як уже зазначалося, вказувала на істотну хибу російської соціал-демократії — недостатню увагу до національного питання, навіть ігнорування його.

Палка патріотка мріяла про возз´єднання всіх українських земель, але не в складі Російської імперії, де немає, як вона казала, хоч якої-небудь, хай і не ідеальної політичної свободи.

Майбутнє суспільство не малювала в якихось конкретних формах, у її працях немає чітко сформульованої моделі майбутнього суспільства, що свідчить про глибоке розуміння недоречності вигадування таких моделей. Вона свідомо не бажала пророкувати з приводу конкретних рис майбутнього суспільства, як це робили деякі представники соціалістичної думки, що доходили до абсурду в таких провісництвах. У загальних рисах майбутнє уявлялося їй як суспільство, де немає антагоністичних класів, де забезпечені свободи особи, права людини, де вільно почувають себе всі нації й народи. Це загальне уявлення про суспільство майбутнього пов´язувалося з соціалізмом так, як вона його розуміла.

Леся Українка різко критикувала розуміння соціалізму як загального комфорту або як суспільства, де панує свавілля здичавілого пролетаріату. Критично ставилась й до ідей утопічного соціалізму, але вважала необхідним його вивчення для якомога правильнішого визначення шляхів побудови досконалішого суспільства. "Комунізм першого християнства, — писала вона, — се фікція, його ніколи не було або се було комунізмом жебрака, що все одно не мав ніякого маєтку, або ще "комунізмом" добродійного багача, що кидав "крихти від свого стола" комуні "псів", що сидять під столом пана свого. От і все".

Соціалізм має виникнути, на її думку, не внаслідок пропаганди, а внаслідок розвитку самого капіталістичного суспільства, в якому визрівають необхідні для цього передумови. У "Замітках із приводу статті "Політика і етика" Леся Українка пише, що соціалізм — це наслідок важкого й довгого шляху еволюції роду людського, він забезпечить справжню соціальну та національну свободу, справжню демократію. Його доведеться створювати копіткою і впертою наполегливою працею визволеного народу. Але він не виключає своїх проблем боротьби, без якої немає розвитку.

Волелюбна дочка свого народу, Леся Українка вірила в його сили, у здатність вибороти собі гідне людини життя, свободу своєї незалежної країни. У поезії "Про велета", написаній незадовго до смерті (1913), поетеса, думаючи про рідний край, малює свій народ в образі казкового велетня, який неодмінно розірве залізні пута, що обплітають його:

І встане велетень з землі, розправить руки грізні, і вмить розірве на собі усі дроти залізні.

http://www.info-library.com.ua/books-text-6644.html

 

7.5. Іван Франко

 

ІВАН ФРАНКО (1856–1916) – видатний український поет, письменник, публіцист і громадсько-політичний діяч, був одним із організаторів Русько-української радикальної партії, брав участь у виданні її друкованих органів, видавав журнал “Житє і слово”. Є автором близько 3000 літературних творів, публіцистичних і наукових праць.

Політичні погляди І. Франка еволюціонували від громадівського соціалізму й захоплення марксизмом до позицій національної демократії та критики марксизму.

Погляди І. Франка на державу були близькими до марксистських. Виникнення держави він пов’язував з виникненням приватної власності та суспільних класів. Найважливішою ознакою держави вважав відокремлений від суспільства управлінський апарат, що виступає як чинник насильства стосовно суспільства.

Конституційність, парламентаризм не ліквідують соціальної нерівності, бо парламент насправді представляє інтереси заможних верств суспільства, а буржуазне право захищає ці інтереси і робить трудящих фактично безправними.

Ці погляди І. Франка на державу визначили і його негативнее ставлення до марксистської ідеї держави диктатури пролетаріату. Така держава також матиме чиновницько-адміністративний апарат, який стоятиме над народом, і соціальна нерівність не буде подолана. У зв’язку з цим соціалістичне суспільство І. Франко уявляв як співдружність людей праці, засновану на господарській рівності, повній громадянській і політичній свободі, несумісній з державою. Політична свобода полягає у відсутності політичного тиску та управління зверху, держави як органу примусу.

Головними осередками влади народу вважав громади, що виконуватимуть усі функції управління суспільством. І. Франко віддавав перевагу безпосередній демократії, хоча не заперечував необхідності і представницької демократії. Органи представницької демократії утворюються на рівні вільного союзу громад, представники яких формують єдиний представницький орган для вирішення важливих питань – зовнішньої торгівлі, суду, оборони та ін.

Велику увагу І. Франко приділяв національному питанню. Він закликав інтелігенцію сприяти формуванню української нації, здатної до самостійного культурного й політичного життя і спроможної активно засвоювати загальнолюдські культурні здобутки.

І. Франко виступав за політичну незалежність націй. Однак така незалежність, на його думку, не передбачає обов'язкового відокремлення всіх націй, що входили до складу Російської держави. Формою політичної незалежності соціальне звільнених народів може бути демократична автономія у складі федерації.

Обстоював ідею федерації політичне рівноправних народів з демократичною, республіканською формою правління, заснованою на громаді як первинному самоврядному територіальному об’єднанні. На його думку, вільний розвиток народів без будь-якого верховенства однієї нації над іншою здатні забезпечити соціалізм і федерація. На федеративних засадах мають будуватися відносини між народами як у межах окремих країн, так і у всесвітньому масштабі.

Хоча І. Франко багато в чому поділяв марксистські погляди на проблеми суспільного розвитку, він виступав проти абсолютизації марксистського вчення, закликав сприймати його як продукт певної епохи, а не як керівництво до дії на всі часи.

(Політологія для вчителя К.О.Ващенко, В.О.Корнієнко. http://posibnyky.vntu.edu.ua/)

Деякі інші біографічні дані про Івана Франко див. за списком додатків А: Іван Франко.

 

7.6. Микола Міхновський

 

Біоргафічна довідка (Вікіпедія)

Мико́ла Іва́нович Міхно́вський (* 31 березня 1873ТурівкаПолтавська губернія — † 3 травня 1924,Київ) — український політичний та громадський діяч, правникпубліцист, основоположник, ідеолог і лідер самостійницької течії українського руху кінця XIX — початку XX ст., автор славнозвісної брошури «Самостійна Україна», один з організаторів українського війська, борець за незалежність. Співзасновник першої політичної партії у Наддніпрянській Україні — Революційної Української Партії (РУП). Лідер Української Народної Партії, співорганізатор Української Демократично-Хліборобської Партії, член Братства самостійників. Ідеолог державної самостійності України.[1]

 

У січні 1900 року, Микола Міхновський взяв участь у створенні Революційної Української Партії.

Її лідери запропонували Міхновському узагальнити свої ідеї в окремій брошурі. Вона з'явилася того самого року під назвою «Самостійна Україна».

Значну її частину становив екскурс до історії русифікаторської великодержавної політики царизму. Автор вважав за необхідне і правомірне повернення до статусу України, який існував на основі Переяславського трактату 1654 року. З позицій міжнародного права він блискуче проаналізував відносини України з Росією, які мали стати конфедеративними, але були згодом односторонньо порушені Росією. Це давало право Україні на відмову від союзу з Росією і повернення до статусу самостійної держави.

З самого початку, автор поставив  сім запитань:

  1. «…Яким правом російське правительство поводиться з нами на нашій власній території, наче зі своїми рабами?
  2. Яким правом відносно нас, тубільців своєї країни, видано закон з 17 травня 1876 року, що засуджує нашу національність на смерть?
  3. На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено винятково росіян або змоскалізуваних ренеґатів?
  4. На ґрунті якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові?
  5. Через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів?
  6. Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації..?
  7. І, нарешті, найголовніше: чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністраційні засади?»
  • Примітка: закон з 17 травня 1876 року – це Емський указ, який доповнював основні положення так званого Валуєвського циркуляра 1863 року. Указ забороняв:
  • Ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги, написані українською мовою без спеціального дозволу;
  • Видавати українською оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот;
  • Друкувати будь-які книги українською мовою;
  • Ставити українські театральні вистави (заборону знято у 1881р.);
  • Влаштовувати концерти з українськими піснями;
  • Викладати українською мовою в початкових школах.

 

Міхновський висловлює думку, що кінець XIX століття є добою визволення націй, а необмежена свобода всебічного духовного розвитку людини та її найкращого матеріального благополуччя можлива лише у «державі одноплемінного національного змісту». За Міхновським, кожна нація прагне самовиявлення у формі незалежної самостійної держави, а «найпишніший розквіт індивідуальності можливий лише в державі, для якої плекання індивідуальностей є метою, — тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність — це головна умова існування нації, а державна незалежність — це національний ідеал у ділянці міжнародних відносин». Автор пише:

«…через увесь час свого історичного існування нація наша з найбільшим зусиллям пильнує вилитись у форму держави самостійної і незалежної. Коли навіть поминути удільні часи, де окремі галузі нашої нації складали окремі держави, то перед нами виникає Литовсько-Руське Князівство, де геній нашого народу був культурним фактором, і найголовніше Галицько-Руське Королівство — спробунок злучити до купи всі галузи, всі гілки нашого народу в одній суцільній державі, спробунок, повторений далеко пізніше Богданом Хмельницьким і ще раз — Іваном Мазепою».

Констатуючи трагічний факт бездержавності України, Міхновський робить висновок: «Над нами висить чорний стяг, а на ньому написано: смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації!..»

Міхновський не обурюється закидом, що український народ, мовляв, некультурний, безсилий та інертний, а навпаки, розцінює цей закид як «найліпший, наймогутніший, найінтенсивніший аргумент і підставу того, щоб політичне визволення нашої нації поставити своїм ідеалом!»

На підставі висловлених думок, Микола Міхновський у кінці брошури робить висновок:

«Ми виголошуємо, що ми візьмемо силою те, що нам належить по праву, але віднято в нас теж силою. Наша нація довго нездужала, але нині вже стає до боротьби. … Ніч була довга, але ранок наблизився, і ми не допустимо, щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб'ємо їх до схід сонця свободи. … Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов'ю доУкраїни! … Усіх, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя. … Вперед! Бо нам ні кого надіятись і нічого озиратись назад!»

У «Самостійній Україні» Міхновський виступив фундатором національно-радикальної політично-філософської течії, засадничими положеннями якої стали цілковита самодостатність української ідеї та її цілковита окремішність від ідеї загальноросійської (в тому числі і революційної), необхідність здобуття Україною політичної незалежності та досягнення соборності без огляду на можливі конфлікти і в якнайшвидший час та лідерство української інтелектуальної еліти в боротьбі (коли треба, то й збройній) за державну незалежність.

Здоровий націоналізм, стверджувалось у «Самостійній Україні», покликує до історичного життя нові народи, веде до розпаду приречених історією імперій. У бракові такого націоналізму серед широкого загалу українців Міхновський бачить основну причину нещасть своєї нації. Головними опонентами Міхновського виступають не «чужинці», а «українофіли, що виробили релігію лояльності», українська інтелігенція, яка в попередніх своїх поколіннях не узгоджувала свої інтереси з інтересами народу, зраджувала, покидаючи його в найгірші часи. Її репрезентанти «надали українофільству характер недоношеної розумом етнографічної теорії». Саме «українофіли» зробили українськийнаціональний рух чимось смішним і ганебним і тим самим відштовхнули від українства «цілу молоду Україну». Без інтелектуального та чуттєвого впливу молодого покоління (яке, на думку Міхновського, мусить сформувати «українську інтелігенцію третьої формації») на політичний зміст національної ідеї, здобуття Україною державності неможливе.

Міхновський також наголошує на відмінності націоналізму пануючих націй як системи гноблення і націоналізму гноблених народів як захисту права боротися за своє людське «Я». Перший відбирає (під гаслами космополітизму) останні сили з націй поневолених — їхню інтелігенцію, тоді як другий є джерелом історичної творчості, несучи в собі зародки народної свободи, маючи своїм продовженням і розвитком ідеї гуманізму й космополітизму.

 

 

 

7.7. Дмитро Донцов

 

Доктор Дмитро Іванович Донцов (* 30 серпня 1883Мелітополь — † 30 березня 1973Канада) — український літературний критикпубліцист, філософ, політичний діяч, засновник теорії інтегрального націоналізму.

Український інтегральний націоналізм  http://uk.wikipedia.org/wiki/Інтегральний націоналізм

Інтегральні українські націоналісти сповідували себе провісниками ідеалістичного погляду на світ, який вони розуміли як антитезу матеріалістичній філософії марксизму-ленінізму та засіб від позитивізму провідних діячів української демократичної думки (зокрема, Володимира АнтоновичаМихайла ДрагомановаІвана Франка та Михайла Грушевського). У пошуках причини провалу української боротьби за незалежність (1917–1920) націоналісти переконалися, що маси прагнули незалежної держави, проте були засмучені і розчаровані слабким урядовим керівництвом. Критика окремих недоліків переросла в систематичну відмову від демократичних і соціалістичних принципів, які були відмітною рисою українського національного руху наприкінці 19 і початку 20 століть. Гуманістичні традиції дореволюційного українського керівництва охарактеризовані як наївні та яким не вистачає національних переконань. Націоналісти-інтеграли стали вважати, що їх епоха вимагала нових форм революційної дії, що може зрівнятися з жорстокістю і рішучістю, проявлені ворогами України.[2]

Ідеологію ОУН до 1943 р. називають інтегральним націоналізмом. Основи теорії: на чолі України має бути верховний правитель, в країні повинна діяти єдина партія — ОУН, велика роль відводилась церкві. В 1943 році ОУН-б відмовилась від концепцій Донцова[3].

Джон Хімка та Пер Андерс Радлінг стверджують що українські націоналісти ніколи не вживали термін інтегральний націоналізм. Цю назву для означення ідеології ОУН запропонував Джон Армстронг після Другої світової війни[4]. Також інколи термін «інтегральний націоналізм» замінюють одним словом «інтегралізм».

Основні засади інтегрального націоналізму за Донцовим

  • Нація — абсолютна цінність.
  • Політичні партії, класи повинні поєднатися заради Вищої мети.
  • Вища мета — незалежність держави.
  • Мета виправдовує всі засоби.
  • Майбутню державу повинен очолити вождь, керманич з необмеженою владою.
  • Соціально-економічні питання — другорядні; скоріш за все держава буде аграрною, з розвинутою кооперацією і капіталістичною промисловістю.
  • Необхідно діяти, відкинувши будь-які політичні дискусії.

 

Ідеї Донцова

Керуючись ідеями Ніцше, Донцов прийшов до генерального висновку: нація — не лише «мовна чи національна збірнота», — нація — це «воля щось спільне творити». Донцов намагався прищепити українській суспільності волю до влади і волю до життя, фанатизм на шляху боротьби за власну ідею, тверду віру у власні сили, і тільки такий вихід він вбачав у творенні повновартісної нації. Націю може порятувати лише народження нової психології переможців, а не рабів, «не вічний стогін покараних рабів і сльози».

Коли ж Донцов говорить про суспільну еліту, то усвідомлює під цим не якісь матеріальні чи політичні переваги. Еліта, вибрані — це ті, хто вимагає від себе більше ніж інші, навіть якщо ці вимоги їм не під силу.

Історія, політика й мистецтво в його теоріях стоять поруч. У праці «Де шукати наших історичних традицій», Донцов із захопленням описував суворі епізоди історії козацтва і вважав, що коли українці відмовилися від політики національної агресії, коли національна ідея почала керуватися загальнолюдськими цінностями, перестала реалізовуватися через фанатизм, інстинктивні почування, емоційність, а не розумовість, дух національної нетерпимості, як це було за часів Б.Хмельницького і тоді, коли Україна ще утримувала свою державність, тоді саме і почалося звиродніння нашого національного почуття.

Заангажованість мистецтва політичними ідеями для нього цілком природна річ. Тому Донцов наголошує на особливій ролі письменників у суспільстві — як сили, що формує свідомість людей. Корінь зла, головну причину того, що українці втратили колишню силу духу, перетворилися на провінцію Європи, Донцов вбачав у самих українцях. Вістря критики він спрямував проти тих ідеологів національно-визвольного руху України, які спиралися на загальнолюдські, демократичні ідеали, насамперед М.Драгоманова, М.Грушевського та ін. Він закидав їм брак фанатизму й віри, страх нав'язати свою волю, свою ідеологію, як окремій особі, так і ворожій нації.

Донцов послідовно обстоював ідею незалежності України та застерігав від орієнтації на Москву, попри те, чи вона царська, республіканська, буржуазна чи пролетарсько-соціалістична. Як пише сучасний політолог А. І. Клюй, Д.Донцов ототожнював царизм і комунізм, оскільки вони є різновидами однієї ідеології і відрізняються лише суттю.

Інтегральний націоналізм у сучасній Україні

Різні сучасні українські націоналістичні рухи декларують тяглість своєї ідеології до інтегралізму. Проте частина із них оголошують, що ряд його ознак зараз безнадійно застаріли (приміром КУНОУНМНК), а інші вважають, що його потрібно лиш пристосувати без докорінних змін (приміром Соціал-Націоналістична АсамблеяПатріот України).

Інтегральні українські націоналісти сповідували себе провісниками ідеалістичного погляду на світ, який вони розуміли як антитезу матеріалістичній філософії марксизму-ленінізму та засіб від позитивізму провідних діячів української демократичної думки (зокрема, Володимира АнтоновичаМихайла ДрагомановаІвана Франка та Михайла Грушевського). У пошуках причини провалу української боротьби за незалежність (1917–1920) націоналісти переконалися, що маси прагнули незалежної держави, проте були засмучені і розчаровані слабким урядовим керівництвом. Критика окремих недоліків переросла в систематичну відмову від демократичних і соціалістичних принципів, які були відмітною рисою українського національного руху наприкінці 19 і початку 20 століть. Гуманістичні традиції дореволюційного українського керівництва охарактеризовані як наївні та яким не вистачає національних переконань. Націоналісти-інтеграли стали вважати, що їх епоха вимагала нових форм революційної дії, що може зрівнятися з жорстокістю і рішучістю, проявленими ворогами України.[2]

Див. також у підрозділі 17.1.4. Апокаліпсис конкістадорського месіанства Москви за Д.Донцовим

 

 

Розділ 8. Витоки російської імперської історіографії

 

8.1. История государства Российского. Карамзин Н.М.

 

Миколай Михайлович Карамзін (1 (12) грудня 1766, Михайловка, (нині Бузулукський район, Оренбурзька область) — †22 травня (3 червня1826), Санкт-Петербург, Російська імперія) — російський історик, письменник, поет, почесний член Петербурзької Академії наук (1818).

Написав велику історичну працю «Історія держави Російської» (томи 1—12, 18161829 рр.) — одна з перших узагальнюючих праць з історії Росії. Редактор «Московського журналу» (17911792) та «Вісника Європи» (18021803).

 

«История государства Российского» — многотомное сочинение Н. М. Карамзина, описывающее российскую историю начиная с древнейших времён до правления Ивана Грозного и Смутного времени. Труд Н. М. Карамзина не был первым описанием истории России, но именно это произведение благодаря высоким литературным достоинствам и научной скрупулёзности автора открыло историю России для широкой образованной публики и наибольшим образом способствовало становлению национального самосознания.

Карамзин писал свою «Историю» до конца жизни, но не успел её закончить. Текст рукописи 12 тома обрывается на главе «Междоцарствие 1611—1612», хотя автор намеревался довести изложение до начала правления дома Романовых.

Исторические факты автор собирал из древних летописей, многие из которых были им введены в научный оборот впервые. К примеру, именно Карамзиным была найдена и названа Ипатьевская летопись. Многочисленные детали и подробности, чтобы не загромождать ими связный текст рассказа, Карамзин вынес в особый том примечаний. Именно эти примечания имели наибольшее научное значение.

В предисловии к своей книге Карамзин описывает важность истории вообще, её роль в жизни людей. Он говорит, что история России не менее захватывающая, важная и интересная, чем мировая. Далее приводит список источников, которые помогли ему воссоздать картину исторических событий.

В плане структуры и слога одним из чтимых образцов автор называет «Историю упадка и крушения Римской империи» Гиббона. Подобно тому, как Гиббон на примере всех описываемых событий иллюстрирует тезис о том, что упадок нравов неминуемо ведёт к краху государственности, Карамзин через весь труд проводит сокровенную мысль о благодетельности для России сильной самодержавной власти.

Публикация первых томов «Истории» произвела ошеломляющее действие на современников. Пушкинское поколение читало его сочинение взахлёб, открывая для себя неведомые страницы прошлого. Запомнившиеся им сюжеты писатели и поэты развивали в художественные произведения. Например, Пушкин почерпнул в «Истории» материал для своей трагедии «Борис Годунов», которую и посвятил памяти историографа. Позднее Герцен оценил значение труда жизни Карамзина следующим образом[2]:

Возражения вызывали этатистская картина мира и вера автора в действенность самодержавия. Либерально настроенные современники сетовали, что в своём великом произведении Карамзин следил за развитием верховной власти, постепенно принявшей формы современного ему самодержавия, и пренебрёг историей самого русского народа. Известна пушкинская эпиграмма на Карамзина:

В его «Истории» изящность, простота

 Доказывают нам без всякого пристрастья

Необходимость самовластья

И прелести кнута.

                                                                                                

Прим. Етатизм (від фр. État — держава) — напрям політичної думки, який розглядає державу як найвищий результат і мету суспільного розвитку. В деяких країнах (наприклад, у Туреччині) цей термін позначав офіційну державну політику.

Етатизація — (від фр. l’etat — держава) — посилення втручання держави в економічне і політичне життя[1]. (Вікіпедія)

 

В пылу полемики журналист Н. А. Полевой даже взялся за написание «Истории русского народа», впрочем, успеха не имевшей. Именно нарисованная Карамзиным картина русской истории надолго стала канонической.

В советское время «История государства Российского» была сочтена реакционной и практически не издавалась. Первые перестроечные издания, в сокращениях и на журнальных страницах, вызвали неподдельный интерес советских читателей.

***

Як пише сучасний український історик Євген Наконечний у своїй книзі Украдене ім’я: чому русини стали українцями – Розділ VI: «Древнерусская народность» (http://www.vox-populi.com.ua/ опубліковано 21 лист. 2012 13:04 Степан Гринчишин   [ оновлено 28 лист. 2012 11:58 ], скориставшись послабленням царської цензури, Михайло Грушевський 1904 р. опублiкував свою знамениту розвiдку “Звичайна схема “русскої” iсторiї й справа рацiонального укладу iсторiї схiдного словянства”.1 У цiй невеликiй за обсягом працi здiйснено “смiливий i грунтовний нарис розмежування великоруського та українського iсторичних процесiв”.2 Тема розмежування вказаних процесiв належала i досi належить до найвагомiших проблем української iсторiографiї. “Ключовою проблемою iсторiї Схiдної Європи взагалi та України i Росiї зокрема є культурно-iсторична спадщина великокняжого Києва. Об’єктивне вирiшення цього питання — обов’язкова передумова побудови мiцного iсторичного фундаменту незалежної України”.3

У своїй розвiдцi М. Грушевський пiддав рацiональному аналiзовi традицiйну “звичайну схему” iсторiї Росiї, або, точнiше, iсторiї Схiдної Європи, яку на початку XIX ст. систематизував лiтератор, журналiст i офiцiйно придворний iсторiограф М. Карамзiн. Великодержавна схема нащадка татарського мурзи — Карамзiна — значною мiрою спиралася на мiфологiчнi уявлення московських церковних книжникiв XV–XVI ст.4 Передусiм на уявленнях митрополита Макарiя, викладених у мiфотворчiй компiляцiї “Книга Степенная царского родословия”.5 Великий вплив на Карамзiна мав “Синопсис” Iнокентiя Гiзеля. З особистих кон’юнктурних мiркувань у “Синопсисi” Гiзель “зобразив московське царство спадкоємцем Київської Русi”.6

“Схема” Карамзiна, побудована на середньовiчнiй генеалогiчно-династичнiй iдеї панiвної верхiвки та на постiйному змiшуваннi етнонiмiчних понять “Русь” i “Россiя”, мала величезний вплив на подальший розвиток росiйської iсторiографiї.7 Майже двiстi рокiв основнi її догми через белетристику, пресу, а головне — через школу, церкву, армiю втовкмачувалися у свiдомiсть як росiян, так i українцiв i бiлорусiв. На “звичайну схему” орiєнтувалися i продовжують безкритично орiєнтуватися iноземнi iсторики. “До цiєї схеми через довге уживання звикли, а шкiльна традицiя її скрiпила”.8 М. Карамзiн виробив не умоглядну кабiнетну концепцiю, а дiйовий мiф росiйської державної iдеологiї. Фактичний бiк справи не привертав його особливої уваги — Карамзiна цiкавив лише заданий загальний хiд подiй.9 Для росiйської iсторiографiї, попри драматичнi державнi і полiтичнi пертурбацiї, схема Карамзiна загалом залишається i досi недоторканою “священною коровою”.10 Відомо, що панівнi кола Росiї постiйно намагалися iмперсько-iсторичними мiфами впливати на душi поневолених народiв, зокрема українського. Полiтологи вiдзначають, що росiйська держава протягом вiкiв мала iдеократичний характер, тобто влада в Росiї спиралася не на систему законiв, а на певну систему iдей: самодержавство, православ’я, панславiзм, марксизм-ленiнiзм, євразійство тощо. Iдеократична держава вiдводить чiльне мiсце iсторiографiї: остання має навчати, пояснювати й виправдовувати дiї полiтичного режиму. Багатотомна карамзінська “История Государства Российского” була написана саме в потрiбному царизмові iдеократичному дусi. Свою працю Карамзін вiрнопiддано присвятив “Государю императору Александру Павловичу, самодержавцу всея России”, а передмову розпочав пiдлещувальним зворотом: “Всемилостивейший Государь!”.

Княжу Русь М. Карамзiн, не вагаючись, декларативно оголосив першою росiйською державою. “Праукраїнська за канонами європейської iсторiї держава Київська Русь була оголошена iмперськими iсториками першою росiйською державою”.11 Сам Карамзiн, як i тогочасний росiйський дворянський стан, нi українцiв, нi бiлорусiв не визнавав окремими народами. Такий погляд, як вiдомо, панував офіційно до кiнця царської iмперiї. “У зовсiм винятковiм становищi знаходилися в Росiї українцi, саме iснування яких як народу владою заперечувалося”.12

“Звичайна схема” — цей “возвышающий обман” — грунтується на засновках, що правонаступницею полiтичної та культурної спадщини Київської держави була Москва та що назви “Русь” i “Росiя” означають одне i те ж. Грушевський, аналiзуючи карамзiнську схему, встановив, що вона є комбiнацiєю кiлькох суперечливих понять: iсторiї державної органiзацiї Росiї, iсторiї того, що вiдбувалося на територiї Росiї, iсторiї трьох схiднослов’янських народiв i, нарештi iсторiї росiйського народу.13 Сконструйована “звичайна схема” в алогiчний, химерний спосiб: спочатку розглядається iсторiя Середнього Поднiпров’я та прилеглих причорноморських степiв i Криму за двi тисячi рокiв, до другої половини XII ст. Вiдтодi хiд подiй у Поднiпров’ї зненацька обривається, iсторична сцена раптово мiняється i до розгляду, за висловом Грушевського, несподiвано “пришивається” Залiське Межирiччя. Iнша земля, iнша природа, iншi етноси. Iнтерес до Поднiпров’я стрiмко згасає, подiї на цiй територiї стають для Карамзiна другорядними i малоцiкавими.

Для офiцiйного придворного iсторiографа, яким був М. Карамзiн, об’єктом iсторичного вивчення були передусiм панiвнi династiї. У Руськiй державi панувала княжа династiя Рюриковичiв. Одна з гiлок цiєї розгалуженої династiї (молодшi Мономаховичi) стала з 1150 р. правити на Залiссi аж до остаточного її припинення 1598 р., коли помер цар Федiр Iванович. На абстрактнiй генеалогiчнiй iдеї, пiдкреслює Грушевський, на iдеї династичної спадковостi Рюриковичiв побудованi всi претензiї “звичайної схеми” на полiтичну та культурну спадщину Київської держави. Поняття народностi пiдмiнено тут династичним принципом. За такою логiкою, австрiйцi та iспанцi це — “габсбурзька народнiсть”, з єдиною iсторiєю, бо в Австрiї та Iспанiї столiттями панувала та сама Габсбурзька династiя.

Змiшавши рiзнi територiї та рiзнi етноси, “схема” залишає усi три схiднослов’янськi народи без достовiрної iсторiї своїх коренiв, зокрема, “зiстається без початку й iсторiя українсько-руської народностi”.14 А iсторична доля бiлоруського народу залишається взагалi поза рамками карамзiнської “схеми”. Важливою пiдставою “схеми” є недиференцiйоване поняття “Русь-Россiя”. За графiчною розбiжнiстю у написаннi цих двох слiв прихована істотна етнiчна розбiжнiсть.

Грушевський, а за ним майже всi українськi iсторики вважають етнiчний фактор важливiшим вiд династично-полiтичного.

Аналiзуючи претензiї “звичайної схеми” на спадщину Київської держави, Грушевський подає таке образне порiвняння: “Володимиро-Московська держава не була анi спадкоємницею, анi наступницею Київської, вона виросла на своїм коренi, i вiдносини до неї Київської можна скорше прирiвняти, наприклад, до вiдносин Римської держави до її гальських провiнцiй, а не преємства двох народiв в полiтичному життi Францiї”.15 Iсторик Домбровський зробив iнше порiвняння: “Включення доби Київської Руси до московсько-росiйської подiбне до того, як би, теоретично беручи, португальськi iсторики починали iсторiю Португалiї вiд заложення Риму легендарним Ромулем i Ремом тiльки тому, що територiя пiзнiшої Португалiї належала до колонiй античного Риму”.16

Як Стародавнiй Рим романiзував свої варварськi провiнцiї, так княжа Русь русинiзувала свої пiвнiчнi землi. Потужний вплив Риму на периферiю iмперiї спричинився до утворення романомовної групи народiв. Аналогiчним був вплив київської метрополiї. “У Київськiй Русi культурнi впливи метрополiї поширювалися на провiнцiї державною церковнослов’янською мовою. Нею ж провiнцiї сприймали з Києва державну релiгiю — православ’я”.17 Подiбнi порiвняння серед росiян викликають гостре несприйняття, на межi шоку, бо спричиняють кризу нацiональної свiдомостi. “Страшно, что Россия — что-то другое, не то, что мы себе напридумали”, — вирвалось якось у Солженiцина.18“Багатьом iз читачiв-великоросiв точка зору М. С. Грушевського може здатися парадоксальною, тому що руйнує звичне уявлення про “єдину” iсторiю “єдиного русского народа”.19 Вiдомо, що “росiйська iсторiографiя, росiйська наукова та популярна лiтература нiколи не вiдмежовують iсторiї росiйського народу вiд епохи Київської Руси та попереднього перiоду — не вiдмежовують нi термiнологiчно, нi концепцiйно”.20

Якщо визнати Київську державу Русь — за державу предкiв не росiйського, а українського народу, то офiцiйна росiйська полiтична iдеологiя, культурнi стереотипи, православно-церковна доктрина вимагатимуть докорiнної переоцiнки, з вiдповiдними наслiдками. У відриві від Києва вся російська культурна традиція втрачає свої корені. Зовсiм iншого тлумачення набирає тодi процес формування росiйського народу, iнакшим буде тодi початок росiйської державностi, церкви, росiйської мови, росiйської лiтератури, мистецтва, права тощо. Тодi росiянам доведеться, так би мовити, переписати свою метрику, помiняти паспорт i скласти нову бiографiю.

Прим. В.Ж. Але зараз (2014 р.) «туристи Путіна» навязливо пропагують нам цю працю, безумовно «талановитого»  придворного історика тюркського походження саме у Києві,зокрема, в Осокорках…

 

8.2. Пушкін О.С.

 

Олекса́ндр Сергі́йович Пу́шкін (рос. Алекса́ндр Серге́евич Пу́шкин) (26 травня (6 червня1799—29 січня(10 лютого1837) — російський поет, драматург та прозаїк, реформатор і творець сучасної російської літературної мови, автор критичних та історичних творів. Пушкін вважається визначним чи найвизначнішим російським письменником, його тексти розглядаються як найпрестижніший зразок російської літератури, подібно текстам Данте в Італії чи Ґете у Німеччині. Пушкіна ще за життя називали генієм, і з другої половини 1820-х років він став вважатися «першим російським поетом» (не тільки сучасності, але й усіх часів), а навколо його особи у читацької публіки створився справжній культ. Від широкого загалу у Росії завжди приховувались деякі факти, які б могли більш помірковано ставитись до особистості О.С.Пушкіна (наприклад, його поема «Гавриліада»). «Табу» було накладене і на його походження. Цікаві факти досліджені Валерієм Бебиком (Кінець російського міфу: О.С. Пушкін – єврей! http://zz.te.ua/ 16/02/201 )

 

Прежде всего, следует отметить, что Пушкин, вероятно, был первым публикатором отрывков из первого историко-литературного произведения нового времени по истории Украины. На страницах своего журнала «Современник» (т. 1 за 1836 г.) он познакомил читающую публику Российской империи с двумя главами и общим содержанием анонимной рукописи второй половины 1760-х годов «История Руссов или Малой России».

В рассматриваемом тексте это произведение названо «Историей Малороссии» и приписано, в соответствии с тогдашними научными представлениями, Георгию Конисскому, архиепископу Белорусскому. Вероятный (как считается ныне) автор книги – Андрей Полетика, депутат от «малороссийского шляхетства» в Комиссии по составлению нового уложения, созданной в 1767 г. по указу Екатерины II, также упомянут здесь, но – в качестве инициатора создания «Истории…», обратившегося «к Георгию, как к человеку сведущему в старинных правах и постановлениях сего края».

Этот труд удостоился восхищенной оценки Пушкина–писателя: «Множество мест в «Истории Малороссии» суть картины, начертанные кистию великого живописца», а также критического замечания Пушкина-историка: «Любовь к родине часто увлекает его (автора. – Е.Г.) за пределы строгой справедливости». Не исключено, что ознакомление Пушкина с этой рукописью (полученной около 1829 г. от Михаила Максимовича, оставившего интереснейшие воспоминания по данной теме) стало одной из побудительных причин для составления плана собственной монографии по истории Украины. Он помещен в вышеупомянутом пушкинском «Очерке…» и включает, в частности, готовую периодизацию:

 

«Что ныне называется Малороссией?

Что составляло прежде Малороссию?

Когда она отторгнулась от России? (такого в історії не було!!!, прим. В.Ж.)

Долго ли находилась под владычеством татар?

От Гедемина до Сагайдачного.

От Сагайдачного до Хмельницкого.

От Хмельницкого до Мазепы.

От Мазепы до Разумовского».

 

Согласно выводам исследователей, предпосланный этому плану текст на французском языке, касающийся истории древней и средневековой домонгольской Руси представляет собой изложение ряда мест «Истории Государства Российского» Николая Карамзина и «Истории Малой России» Дмитрия Бантыша-Каменского с использованием также - «Истории Руссов».

В письме Михаила Погодина, адресованном Степану Шевыреву, сообщается: «Пушкин собирается писать историю Малороссии». Эта информация обычно сопоставляется с фактом написания пушкинского «Очерка»-наброск

В «Предисловии» к первому изданию «Полтавы» имеется также следующая обобщенная оценка: «Мазепа есть одно из замечательнейших лиц той эпохи. Некоторые писатели хотели сделать из него героя свободы, нового Богдана Хмельницкого. История представляет его честолюбцем, закоренелым в коварствах и злодеяниях, клеветником Самойловича – своего благодетеля, губителем отца несчастной своей любовницы, изменником Петра перед его победою, предателем Карла после его поражения; память его, преданная церковью анафеме, не может избегнуть и проклятии человечества». Однако сама поэма содержит и следующее утверждение мятежного гетмана: «Без милой вольности и славы Склоняли долго мы главы Под покровительством Варшавы, Под самовластием Москвы. Но независимой державой Украйне быть уже пора: И знамя вольности кровавой Я подымаю на Петра».

В заключение следует также указать на своего рода пророческие строфы политико-полемического стихотворения «Бородинская годовщина», содержащие актуальнейшие ныне суждения на тему: с кем быть Украине – с Западом или с Востоком? «Но вы, мутители палат, Легкоязычные витии; Вы черни бедственный набат, Клеветники, враги России! Что взяли вы?.. Еще ли росс Больной, расслабленный колосс? Еще ли северная слава Пустая притча, лживый сон? Скажите: скоро ль нам Варшава Предпишет гордый свой закон? Куда отдвинем строй твердынь? За Буг, до Ворсклы, до Лимана? За кем останется Волынь? За кем наследие Богдана? Признав мятежные права, От нас отторгнется ль Литва? Наш Киев дряхлый, златоглавый, Сей пращур русских городов, Сроднит ли с буйною Варшавой Святыню всех своих гробов?»

Евгений ГОРОХОВСКИЙ - кандидат исторических наук, старший научный сотрудник Киевского музея А.С.Пушкина.

Прим. В.Ж. Які претензії до очевидних помилок Пушкіна? Ніяких, бо був він русофілом, сином тієї епохи – розквіту російської імперії. Грушевсько читати йому не довелось…

 

 

Розділ 9. Історіографія України на початку ХХ століття

 

9.1. Історіографія та етнографія епохи романтизму на зламі ХІХ століття

Вікіпедія:

Хоча “звичайна схема” М. Карамзiна була для великодержавникiв вельми привабливою, але з плином часу “саме життя зробило в нiй прориви”.21 На зламi XIX ст. iсторiографiю i загалом гуманiтарнi науки, а також лiтературу та мистецтво охопив новий плодотворний iдейний рух Європи — романтизм.

В iсторiографiї принципи романтизму поставили в центр уваги народ як найважливiший об’єкт iсторичного розгляду. Не iсторiя панiвних династiй, не генеалогiї князiв, царiв та iмператорiв, як було в Карамзiна, а iсторiя народу стала для дослiдникiв романтичної школи предметом вивчення.

Романтики вважали, що сучасний стан кожного народу є продуктом повiльного i тpивалого iсторичного розвитку, а тому необхiдно вивчати своєрiднiсть кожного народу, його мову, культуру, побут, ментальнiсть. Людство складається з народiв, проголосили романтики, а кожен народ є витвором Божим, кожен народ має священне право на власну державу. Тому iдеалом справедливого полiтичного облаштування для романтикiв були не багатонацiональнi iмперiї, а окремi нацiональнi держави, а сама нацiя — найвищою природною формою об’єднання людей.

Романтизм захоплювався народною творчiстю, народними звичаями, народним мистецтвом, переказами, iсторичними пiснями. У науковому світлі етнографії та фольклористики самобутність та окремішність українців від росіян, поляків, угорців, румунів і т. д. стала для романтиків дедалі більш очевидною. Микола Костомаров згадував ту епоху: “Любов до малоросійського слова все більше і більше захоплювала мене; мені було прикро, що така чудова мова залишається без будь-якої літературної обробки і зверх того зазнає зовсім не заслуженої зневаги. Я всюди чув грубі вибрики і насмішки над хахлами не тільки від великорусів, але навіть і малорусів вищого класу, які вважали дозволеним знущатися над мужиком і його способом виразу. Таке ставлення до народу і його мови мені здалися приниженням людської гідності”.22 

Україна з її багатющим фольклором, героїчним минулим стала для романтикiв втраченою ідилічною Аркадiєю. Зачарованість чужинців небаченою красою і неймовірним багатством нашого фольклору створила в XIX ст. в польській і в російській літературах своєрідні напрями, які умовно назвали саме “українськими школами”. Знаменитий німецький теоретик романтизму, ідеолог руху “Sturm und Drang” Йоганн Гердер в “Щоденнику подорожі” (1846) натхненно провіщав: “Україна стане новою Грецiєю — в цiй країнi чудовий клiмат, щедра земля, i її великий музично обдарований народ прокинеться колись до нового життя. Її кордони будуть простягатися до Чорного моря і звідтам по всьому світу”.23 Польський поет Адам Мiцкевич назвав Україну “столицею лiричної поезiї, звiдси пiснi розходяться на всю Слов’янщину”.24

Започаткований романтиками бурхливий розвиток порiвняльних етнографiчних дослiджень привiв до того, що вiдмiннiсть українського фольклору, а за ним i укpаїнського народу вiд росiйського зробилася очевидною.

Відомим українським діячем доби романтизму був Пантелеймон Куліш — письменник, історик, етнограф, літературний критик, публіцист і громадський діяч, автор українського правопису. Він належав до Кирило-Мефодіївського братства, дружив із Шевченком, Костомаровим, Гулаком та іншими братчиками. 1858 р. Куліш написав приватного листа до слов’янофіла С. Аксакова, в якому розкриває справжні погляди на російсько-українські взаємини свого оточення. “Слова мои кажутся иногда резким криком потому, что им не предшествовали свободные объяснения с читающим обществом; что свободы слова мы, Малороссияне, лишены более, нежели какая-либо народность в Русской Империи; что мы поем свою песню на земле чуждой… Мы имеем против себя не одно Правительство, но и ваше общественное мнение. Мы имеем против себя даже собственных земляков-недоумков. Нас горсточка, хранящих веру в свою будущность, которая, по нашему глубокому убеждению, не может быть одинакова с будущностию Великорусского народа. Между нами и вами лежит такая же бездна, как между драмой и эпосом: и то и другое великие создания божественного гения, но странно желать, чтобы они слились в один род! А ваше общество этого желает и в это слепо верует. Ваше общество думает, что для нас клином сошлась земля в Московском царстве, что мы созданы для Московского царства, а пожалуй, что Московское царство создаст нашу будущность… Да если б можно было писать по-искендеровски, то каждая оскорбляющая вас фраза превратилась бы в биографический, этнографический или социальный трактат, и целая литература образовалась бы из нашего несогласного с вашим воззрения на то, что теперь обсуживается в назидание всей Русской земли по-Московски и Петербургски. Это время настанет-таки, но настанет тогда, когда нас не будет уже на свете… мы храним завет свободы нашего самостоятельного развития”.25

Інший діяч епохи романтизму, приятель Шевченка і Куліша, видатний історик М. Костомаров в “Автобіографії” писав про свій шлях через романтизм до патріотизму: “Меня поразила и увлекла неподдельная прелесть малорусской народной поэзии: я никогда и не подозревал, чтобы такое изящество, такая глубина и свежесть чувств были в произведениях народа, столько близкого ко мне и о котором я, как увидел, ничего не знал”.26

Українськi дiячi доби романтизму опублiкували таку кiлькiсть праць з етнографiї, фольклору, мовознавства та iсторiї, що сумнiви щодо iснування окремого українського народу серед інтелігенції розвiялись остаточно. “Під впливом романтизму, що розбуджував любов до рідної старовини, народного побуту і рідної природи, наприкінці XVIII сторіччя в Малоросії з’явився українофільський рух, першопочатково далекий від політики, який не йшов далі ідеалізації малоросійського народного побуту і малоросійської старовини”.27 Як зауважив О. Прiцак, саме пiд впливом романтизму в середовищах Харкiвського та Київського унiверситетiв виникла як iнтелектуальна iдея новiтня концепцiя окремiшностi українського народу.28

Вважати неiснуючим народ, який створив понад триста тисяч пiсень, зробилось неможливим. “Наша пісня свідчить усьому світові про високу духовну культуру нашого народу, вона свідчить про окремішність нашої нації та про її відмінність від сусідніх народів, з чого виходить, що наш великий нарід, будучи окремішним і маючи власну високу культуру, має повне право на своє власне державне життя”.29 

Iз середини XIX ст. для не заслiплених офiцiйною пропагандою росiйських учених наростало розумiння, зокpема на тлi нових полiтичних подiй (дiяльнiсть Кирило-Мефодiївського товаpиства, українофiльський pух), що “малороси” — це окремий народ, з власною iсторiєю. А раз нема карамзiнської “общеруської народностi”, то не було общеруської iсторiї. Постало питання про час виникнення “малоросiв” i “великоросiв”, про мiсце в їхнiй спадщинi Київської держави. Порушення цих питань з появою “Iсторiї Русiв” поклало початок гострим дискусiям. Для прихильникiв “схеми” Карамзiна неприємним вiдкриттям став i той факт, що основна етнiчна територiя Київської Русi збiгається з українською (“малоруською”) етнiчною територiєю, аж нiяк не з росiйською.

 “Яким чином у рамках російської історії пояснити той парадоксальний факт, що серцевинні землі Русі без усяких видимих причин були втрачені і політичний центр держави перемістився далеко на північно-схід?”.30 

Зi шкiльної лави росіяни знали, наприклад, що Київ, Чернiгiв, Переяслав споконвiку були росiйськими. Тепер з подивом i збентеженням з’ясували, що цi мiста — українськi. Ці подив i збентеження існують і досi. Сучасна вологодська туристка “щиро дивується, милуючись золотоверхою Софiєю: I как ето хахли iзловчiлiсь захватiть наш iсконно русскiй город?”.31

Щоб врятувати ситуацiю, продовжити справу Карамзiна, iсторик М. Погодiн (згодом приєднався мовознавець О. Соболєвський) винайшов оригiнальний хiд, схожий на рокiрування у шаховiй грi. Вiн створив теорiю, згiдно з якою корiнними жителями Київщини проголошувалися саме росiяни (“великоруси”). Цих росiян, мовляв, пiсля 1240 р. витiснили на пiвнiч монголо-татари, а спорожнiлi землi заселили натомiсть українськi прибульцi з Волинi й Галичини.32 Виходило, що росiяни в сучасному етнiчному виглядi iснували вже у Київськiй Русi, а українцi нiбито не мають жодної пpичетностi до київського перiоду iсторiї. За своїм полiтичним змiстом ця концепцiя була вiдкрито великодержавною i вповнi вiдповiдала полiтицi царського уряду стосовно Малоросiї.33

Для пiдтвердження зв’язку мiж Київською державою та Росiйською iмперiєю уже не вистачало династичного аргументу про спiльних Рюриковичiв. “Погодiнська гiпотеза була викликана хвилею “народности”. Вона стала потрібною в тiй добi, коли “народнiсть” треба було додати до православiя й самодержавiя, як третiй рiвнорядний елемент”.34 Полемізуючи з М. Максимовичем, Погодін заперечував проти визнання малоросійським того, що, мовляв, належить великорусам споконвіку.35 “Тим самим він свідомо чи ні визнавав саму можливість такої дільби і заперечував, по суті, концепцію безумовної єдності “трех русских племен”.36

Погодін, який бачив поширення визвольних ідей, лякав українців, що коли вони здобудуть незалежність, то “Малороссиянам с каким-небудь Хмельниченком или Голопупенком ничего не останется делать, как, почесывая затылок, обратиться к тому же москалю, к тому же кацапу, и, поклонившись низко, сказать: помоги, братенько! Ляхи, вражии дети, одолевают нас; мы виноваты перед тобою, сдурили; впередь не будем, слуги твои, братья и други”.37

Незважаючи на свою недоречнiсть, гiпотеза Погодiна-Соболєвського була такою привабливою для росiйських iсторикiв, що її прийняли загалом без особливих застережень.38 У дискусiї, яка за iнiцiативою українських вчених, розгорнулася навколо погодiнської гiпотези, взяли участь М. Максимович, Б. Антонович, П. Житецький, А. Кримський, I. Ягiч, О. Шахматов та iн.

О. Шахматов дав цiй гiпотезi нищiвну оцiнку: “Ми повиннi якнайрiшучiше вiдкинути думку, нiби Київщина була в старовину заселена не предками сучасних малоросiв, а предками сучасних представникiв iнших руських народностей. Шукати в X–XI сторiччях над Днiпром великорусiв цiлком даремне, бо великоруська народнiсть — нового походження”.39 Проти погодiнської теорiї гостро виступив Т.Шевченко в згаданій вище поезiї “Стоїть в селi Суботовi”.

Треба сказати, що вiдмовити гiпотезi Погодiна в оригінальностi не можна, однак iнакше стоїть справа з доказами. “Враховуючи вiдсутнiсть суцiльних мiграцiй протягом IX–XIII ст. i загальну сталiсть населення, при якiй лише в окремих та обмежених хронологiчно районах мали мiсце частковi зрушення i перемiщення, можна твердити, що в процесi етнiчної агломерацiї традицiя генетичної спадковостi мала значення основного фактору, i що, отже, предками кожного з трьох сучасних схiднослов’янських народiв було передусiм населення тих земель, якi в пiзнiшi часи утворили їх етнiчнi територiї”.40

Отож, те, що переселятися з Півдня на Залісся не було жодної рації, випливає з тодішньої історичної ситуації. Завоювавши Залісся, щоб зміцнити своє панування, монголи робили часті спустошливі походи на цю територію. Упродовж перших 20–25 років монголо-татари провели чотирнадцять походів на Залісся. “У сукупності свідчень письмових джерел і археологічних матеріалів виникає картина вкрай тяжких наслідків монголо-татарської навали XIII ст. для сільських місцевостей Північно-Східної Русі. “Татарські раті” спустошували сільські місцевості. У вогні наскоків гинуло населення, руйнувалися сільські господарства. Жителі гинули від татарських шабель, вмирали від голоду і хвороб. Чимало домонгольських поселень у районах, які зазнали наскоків “татарської раті”, стали обезлюдненими. Рілля заростала лісом. Археологічно це явище підтверджується масовим спустошенням у XIII ст. домонгольських поселень на території Північно-Східної Русі”.41

Як не намагалися великодержавнi iсторики, як не шукали, але не знаходилося переконливих доказiв масової мiграцiї населення Київщини на далеку Пiвнiч i масової мiграцiї населення Карпат до Поднiпров’я. Нi письмовi джерела XIV cт., нi археологiчнi факти, нi данi етнографiї та лiнгвiстики не пiдтверджували вигадки Погодiна-Соболєвського. “Од благодатного чорнозему,— глузував російський археолог О. Спiцин,— до глини й пiску, од степу — до лiсу, од тепла — до холоду, од добрих урожаїв — до поганих, од вола — до коня, од хати — до iзби, од великих сел — до “починкiв” (окремi селища), од легкої роботи — до важкої працi — ледве чи хтось пiде добровiльно”.42 За влучним спостереженням Я. Дашкевича, “пiкантним, однак, залишається висновок з погодiнської гiпотези, що українцi — за своєю етнiчнiстю — вже були i до монголо-татарiв, лише займали Галичину i Волинь”.43 

Художньою ремiнiсценцiєю погодiнської туги за київським первородством служить оповiдання сучасного сатирика, в якому зустpiчаємо такий пасаж: “Указ Президиума Верховного Совета об упорядочении наименований исторических центров страны. Городу Киеву с целью упрочения его значения как исторического центра всех славянских народов и против украинских буржуазных националистов — присваивается наименование Москва”.44

Сучасні росiйськi iсторики тепер згоднi, що версiя про велике переселення є все-таки непереконливою. “Пiд великим секретом зiзнаємося: Русь — таки нiкуди не переїжджала”.45

Пiд впливом критики М. Грушевського частина вiдомих росiйських вчених, таких, як О. Шахматов, О. Прєсняков, М. Любавський, В. Пiчета, стали переглядати догми “звичайної схеми”. За справжню вихiдну точку росiйської iсторiї вони не брали Київську Русь, а Володимиро-Суздальське князiвство, так як не беруть Рим за вихiдну точку iсторики Францiї, Iспанiї, Португалiї, Румунiї тощо. (Вікіпедія).

 

9.2. Михайло Грушевський  

 

Біографічна довідка (Вікіпедія)

 

Миха́йло Сергі́йович Груше́вський (17 (29) вересня 1866Холм, нині Польща — 25 листопада 1934, КисловодськРРФСР) — професор історії, організатор української науки, політичний діяч і публіцист. Голова Центральної Ради Української Народної Республіки (19171918). Багаторічний голова Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові (18971913), завідувач кафедри історії Львівського університету (18941914), дійсний член Чеської АН (1914), ВУАН (1923) та АН СРСР (1929), автор понад 2000 наукових праць.

Перше захоплення українською історією прийшло до М.Грушевського під час навчання в гімназії. Тоді він познайомився з працями відомих в XIX ст. істориків - II. Костомарова, П. Куліша, М. Максимовича, А. Метлинского, А. Скакальского та ін. Юнацьке захоплення зумовило вибір майбутньої професії. З 1886 р. по 1890 р. М. Грушевський вивчав історію і філософію в Київському університеті, там же в 1894 р. захистив магістерську дисертацію і за рекомендацією В. Антоновича очолив кафедру загальної історії Львівського університету.

Докладніше про біографію М.Грушевського див. додаток за списком А: Верстюк В. Україна під ярмом тоталітаризму та після його падіння.

 

Видатний пам'ятник української історичної думки "Ілюстрована історія України" М. Грушевського була уперше видана в 1911 р.

Протягом наступних десяти років вона неодноразово перевидавалася з незмінним успіхом. (Репринт видання 1913 року достиупний на сайті http://uadoc.com/grushevs/title.htm).

Це і недивно. Книга належить перу ученого зі світовим именем. Поза сумнівом, вона стала одним зі східців, по яким М. Грушевський в 1917 р. піднявся до висот лідера Центральної Ради. Останні глави "Історії", присвячені українській революції, написані не лише ученим, але і політиком, ще не захололим від запалу боротьби, не приховуючим своїх симпатій і антипатій, але і що не усвідомило до кінця причин власних поразок.

В цьому виданні видатного українського історика зображено становлення й розвиток народу, економіки, культури та державності України. Перша російська публікація книги (Санкт-Петербург, 1913) доповнена новим текстом з останнього авторського видання (Відень, 1921).

Останнє видання - Ілюстрована історія України із додатками та доповненнями / М.С. Грушевський; укладачі : Й.Й. Брояк, В.Ф. Верстюк. – Донецьк : ВКФ «Бао», 2008. – 736 с. : іл

Серед доповнень і згаданий вище узагальнюючий професійний нарис сучасного історика д.і.н. Владислава Верстюка «Україна під ярмом тоталітаризму та після його падіння» (с. 580-630). Окрема версія цього нарису доступна на сайті http://ukraine.donklass.com/dop/vladislav-verstiuk.html. Нарис, по суті являє собою спробу дати стислий огляд тих подальших історичних подій, які для могли б стати продовженням видатної праці М.Грушевського.

Книга приваблює яскравим художнім стилем і читається, як захоплюючий літературний твір. Рекомендується всім, хто цікавиться багатою історією України.

Зміст книги див. додаток за списком А: Книга М.Грушевського Ілюстрована історія України

Критичні оцінки політичної  діяльності М.М.Грушевського висловлені Павлом Штепою у книгі  «Українець і Москвин» (Дрогобич, «Відродження», 2014).

 

9.3. Наталія Полонська Василенко

 

Біографічна довідка (Вікіпедія)

 

Ната́лія Дми́трівна Поло́нська-Василе́нко (*31 січня (12 лютого1884 — †1973) — одна з провідних представниць державницької школи в українській історіографії, авторка майже 200 наукових праць у царині історії Запоріжжя та Південної України. Її археографічні студії стали одним із джерел розвитку української історичної науки. Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка, академік Української Вільної Академії наук та Міжнародної Академії наук у Парижі.

 

Народилася 31 січня (13 лютого за новим стилем) 1884 р. у м. Харків. Закінчила Києво-Фундуклеївську жіночу гімназію (1900),Київські Вищі жіночі курси (ВЖК) (1911), історико-філологічний факультет Університету св. Володимира у Києві (1913). У 1912–1915 рр. — асистент кафедр російської історії та методики Київських ВЖК. З 1913 р. працювала в Університеті св. Володимира. У 1915 р. склала магістерські іспити. З 1916 р. — приват-доцент Університету св. Володимира. Брала участь у діяльності Київського товариства пам'яток старовини та мистецтва (з 1911), Київського історичного товариства Нестора-літописця (з 1912), Таврійської ученої архівної комісії (з 1916). У 1918–1924 рр. була вченим секретарем та викладачем Київського археологічного інституту.

 1918–1920 рр. завідувала музеєм старожитностей Університету. У 1925–1927 рр. — архівний реєстратор і помічник ученого архівіста Центрального архіву давніх актів. З 1924 р. — співробітникВУАН. З 1929 р. — член Постійної комісії для складання біографічного словника діячів України, у 1929–1934 рр. — вчений секретар Комісії для вивчення соціально-економічної історії України XVIII–XIX ст. З 1930 року — член Археографічної комісії. З жовтня 1934 р. — співробітник Рукописного відділу Всенародної бібліотеки України. У 1938–1941 рр. — старший науковий співробітник сектору історії феодалізму Інституту історії України АН УРСР.

У жовтні 1940 р. у Москві захистила докторську дисертацію на тему: «Очерки по истории заселения южной Украины в середине XVIII века (1734–1775 гг.)».

У листопаді 1940 р. відновила професорство в Київському державному університеті. Залишилася при німцях. 20 жовтня 1941 р. очолила Археологічний інститут, а з грудня того ж року і Київський центральний архів давніх актів. У 1942 р. — співробітник Музею-архіву переходової доби м. Києва. У вересні 1943 р. виїхала спочатку до Львова, потім на еміграцію до Німеччини. Професор Українського вільного університету у Празі (1944–1945) та Мюнхені (1945–1973). Декан філософічного факультету УВУ (1945–1972). Дійсний член Українського історичного товариства (1965–1973), УВУ і НТШ, а з 1953 р. — Міжнародної академії наук уПарижі.

Померла 8 червня 1973 р. у м. Дорнштадт (земля Баден-Вюртемберг), Німеччина, там же і похована.

 

Історія України Полонської-Василенко Н.Д. 

Найвеличнішою пам'яткою одного з найвидатніших істориків України Наталії Полноської-Василенко є її двотомна «Історія України» (Мюнхен, 1973—1976 рр.). Даний посібник є однією із найякісніших на сьогоднішній день працею з погляду об'єктивности, конкретности і аргументованости викладу національної історії України.

 

Зміст книги див. додаток за списком А: Книга Полонської-Василенко Історія України

 

 

Розділ 10. Росiйська iсторична наука

пiсля більшовицької революцiї

 

Вікіпедія

Пiсля більшовицької революцiї, здавалося, росiйська iсторична наука, проголосивши рiшуче iдейне та методологiчне вiдмежування вiд старої монархiчної iсторiографiї, зречеться карамзiнського мiфу. Iсторики-марксисти зi школи акад. М. Покровського тодi гостро виступили проти росiйського iмперiалiзму та шовiнiзму i стали дослiджувати етнiчнi процеси в Київськiй державi з рацiональної позицiї iсторiографiчної логiки М. Грушевського. “Ця теорія, яка зводила весь сенс російської історії до утворення величезного… державного тіла, названого Російською імперією, і яка знайшла свій вираз в “Истории” Карамзіна, ця теорія застаріла вже, можна сказати, в день своєї появи”.46 Це не суперечило тодiшнiй офiцiйнiй iдеологiчнiй лiнiї. Кремлiвськi марксисти, мрiючи про свiтове панування, вважали Росiю лише засобом для досягнення цiєї мети. Як тiльки марксистськi iлюзiї про “пожар мировой революции” розвiялися, треба було повертатися до старих мiфологем. В iдеократичнiй країнi значущi iсторiографiчнi проблеми розв’язують не вченi, а полiтичне керiвництво. А полiтичному керiвництву стало вигiдно спертися на історичний шовiнiзм.

1934 р. за пiдписами Сталiна, Кiрова, Жданова опублiковано “Замечания по поводу конспекта учебника по “Истории СССР”. У полiтично тенденцiйних зауваженнях найвища партiйна верхiвка країни вказувала iсторикам, що надалi не слiд розглядати росiйську iсторiю без урахування даних по iсторiї України i Бiлорусiї. “Нам нужен учебник истории СССР, где бы история Великороссии не отрывалась от истории других народов СССР”.47 Таким чином, у легко завуальованiй формi пpозвучала настанова повернутися до карамзiнської “схеми”. Потреба часу вимагала повернення до великодержавного шовiнiзму. “Iнтернацiональнi гасла було залишено лише як димову завiсу, яка прикривала справжню сутнiсть держави, що вiдверто стала на шлях продовження не лише полiтики, а й iдеологiчних традицiй Росiйської iмперiї”.48 Почалася змiна iдеологiчних акцентiв — Пушкiна перестали називати царським камер-юнкером, Олександра Невського — класовим ворогом трудящих, Наполеона — визволителем селянства з пут феодалiзму, Льва Толстого — помiщиком, юродствуючим во Христi, кириличний алфавіт — пережитком класової графіки. “Сталін зробив ставку на російський шовінізм. Свідченням цього була праця російського історика Б. Воліна “Великий русский народ”. Саме в ній вперше всеосяжно проповідується місіонерська роль російського народу в СРСР, з якого повинні брати приклад і в усьому його наслідувати інші народи Радянського Союзу, а в майбутньому — всього світу”.49 Сучасні російські історики про це пишуть так: “Iмперський свiтогляд у радянський перiод продовжував посилюватися. Нацiоналiзм сталiнської iсторiографiї був завжди сильнiшим вiд її вульгарного марксизму, бо в тих випадках, коли два цi критерiї оцiнки приходили в зiткнення, завжди перемагав патрiотизм”.50

Один з органiзаторiв голодомору 1933 р., зоологiчний українофоб Постишев, який зруйнував Михайлiвський золотоверхий собор i Десятинну церкву, спецiальною ухвалою на листопадовому пленумi ЦК КП(б)У 1934 р. узаконив великодержавну “схему” Карамзiна у викладаннi в українських школах.

Прим. В.Ж. По цій схемі вчились два покоління українців, у тому числі і «діти війни», до яких належить автор даної книги.

Iнша “высочайшая” постанова щодо iсторiї з’явилася 1936 р. знову за пiдписами голови уряду Молотова i “батька народiв” Сталiна. У нiй наголошувалося, що “iсторична освiта має важливе значення для справи нашої держави, нашої партiї i для навчання пiдростаючого поколiння”. Наслiдком цiєї постанови був, зокрема, остаточний розгром марксистської iсторичної школи М. Покровського. Можна ще пригадати горезвiсну постанову “Про полiтичнi помилки i незадовiльну роботу Iнституту iсторiї України АН УРСР”. Українських iсторикiв повсякчас напучували: “Працi В. I. Ленiна i Й. В. Сталiна, вказiвки ЦК ВКП(б) i радянського уряду про вивчення iсторiї, постанови ЦК ВКП(б) з iдеологiчних питань мають вирiшальне значення для вивчення iсторiї народiв СРСР”.51 Один з тогочасних українських iсторикiв згадує: “У часи радянського панування у вiтчизнянiй iсторичнiй науцi виникла i ствердилася дуже дивна концепцiя, суть якої становило переконання, що минуле можна конструювати на свiй смак i розсуд; що iсторичною iстиною є директиви начальства”.52

У серединi 30-х рp. з’явилися i новi шкiльнi пiдручники з iсторiї. “У них замiсть попереднiх проклять “царськiй Росiї — тюрмi народiв” проголошувалися iдеї, вiд яких повиннi були перевернутися в гробах старi революцiонери: всi завоювання росiйських царiв оголошувалися прогресивними i такими, якi вiдповiдають iнтересам самих завойованих народiв”.53

За таких обставин партiєю та урядом ревно плекався найцiннiший, найвагомiший, найулюбленiший мiф росiйської iсторiографiї, який набрав у сталiнськi часи характеру полiтичної догми, — мiф про успадкування полiтичного та культурного надбання Київської держави Росiєю, або iнакше: “Москва — спадкоємиця Києва”. Хоча, зазначимо, сам факт iснування українського народу, який займає територiю лiтописної “руської землi”, є найкращим промовистим запереченням цьому. До речi, теперiшнi росiйськi iсторики скаржаться на “гнiтюче протирiччя, з яким вже зiткнулися автори новiтнiх пiдручникiв: “Русь, мовляв “Київська”, а Київ уже п’ятий рiк “як закордон”, i вiд цiєї раптом вiдкритої реальностi нiкуди сховатися”.54

Вiдкинута гiпотеза Погодiна-Соболєвського непомiтно зникла з наукового обiгу. Доля цiєї гiпотези показала, що антинаукова “звичайна схема” принципово не може мати переконливого обгрунтування в iсторичних реалiях. Вихiд знайдено в перемiщеннi питання з iсторичної площини в площину лiнгвiстики, точнiше — етнонiмiки.

Замiсть заяложених аргументiв з генеалогiї династiй, замiсть бездоказової теорiї масових мiграцiй, основним захисником “схеми” виступила двозначнiсть етнонiмiки. Грунтуються великодержавнi етнонiмiчнi спекуляцiї на пiдмiнi за формою i змiстом термiнологiї: замiсть слова “Русь” — нововигаданим термiном “Древнерусское государство”, замiсть етнонiма “русин” — нововигаданою назвою “древнерусская народность”. У росiйськiй iсторiографiї вiддавна стало звичним перекручувати схiднослов’янськi етнонiмiчнi назви на свiй лад. За влучним спостереженням О. Толочка, використовується тут “прийом переназивання”. “У такий напрочуд економний спосіб створюється потрібна ілюзія. Переназивання є лише частковим способом більш загального прийому присвоєння”.55 Ось, для прикладу, часто вживанi назви, що стосуються епохи Київської держави в росiйськiй науковiй лiтературi: “Киев — первая русская столица”, “единый русский народ киевских времен”, “тысячелетие русской литературы”, “начальный период русской истории”, “русские племена”, “Русская земля”, “русское государство”, “русский народ”, “русский язык” i т. д. Ще В. Ключевський покаянно визнавав, що цi термiни є некоректними, але “привычными словоупотреблениями”. “Однак щодо “привычных словоупотреблений”, то не такi вже вони i безневиннi. Термiни вживалися росiйськими вченими цiлком свiдомо з метою формувати загальну громадську думку про споконвiчнiсть неподiльностi схiднослов’янського, а значить росiйського суспiльства в його iмперських межах. Це вiдповiдало полiтичним iнтересам iмперiї”.56

Характерно, що в росiйськiй мовi вiдсутня стародавня лiтописна форма “руський”, замiсть нього користуються новою грецькою, за фонетичним оформленням, назвою “русский”, а як вже говорилося, за невеликими графiчними розбiжностями ховаються iстотнi етнiчнi розбiжностi. Iншими словами, в росiйськiй мовi вiд слiв “Русь” i “Росiя” утворюється один прикметник — “русский” а слово “Русь” вживається як синонiм сучасної Росiї. Слова “древнерусский” i “русский” сприймаються як визначення одного i того ж народу на рiзних iсторичних етапах, а вiдмiннiсть слiв “давньоруський” i “український” створює враження, начебто йдеться про рiзнi етноси. Термiн “давньоруська народнiсть” застосовується “лише в україномовнiй лiтературi, але немає досi адекватного вiдповiдника в росiйсько- та чужомовнiй лiтературах, у яких термiн “древнерусская” ототожнюється з термiном “русская”.57 “Насправді, російські теоретичні і практичні політики не мають сильніших аргументів на користь того, що українці (малороси) — “тот же русский народ”, як не завжди щире, а ми скажемо — навмисне жонглювання словами “Русь”, “русский”.58

“Прийом переназивання” особливо відчутний в мовознавстві. “Омонімія визначень руської і російської мов, руського і російського народів (рос. русский языкрусский народ і аналогічно в інших мовах), що звичайно не усвідомлюється як така (яскрава і повчальна ілюстрація впливу мови на свідомість!). Звідси недиференційоване оперування терміном русский у двох об’єднувальних значеннях: а) “руський і російський” (пор., напр., “Словарь русского языка XI–XVIII вв.”) і б) “східнослов’янський”.59

Про “древнерусскую народность” першим заговорив iсторик В. Мавродiн, якого справедливо називають iдеологом росiйського сталiнського iмперiалiзму.60 Однiєю з причин висунення iдеї “давньоруської народностi” стало небажання далi дотримуватися тези: Київська Русь — спiльна колиска трьох братнiх народiв. “Для того, однак, щоб на практицi не урiвноправити три народи, було придумано твердження про єдину давньоруську народнiсть, мову, культуру”.61 Схiднi слов’яни в IX–XIII ст., на погляд Мавродiна, становили єдиний народ, одну “давньоруську народнiсть”, яка є спiльним предком росiян, українцiв, бiлорусiв — нових народiв, що виникли внаслiдок розпаду цiєї “давньоруської народностi” в XIV–XV ст. “Лише пiсля монгольського завоювання i наступного полiтичного роз’єднання окремих частин Русi видiлилися iз єдиної “русской” народностi, приблизно в XIV столiттi, самостiйнi народностi — українська, бiлоруська i великоросiйська”.62 Найчiткiше ця теорiя викладена в академiчних “Очерках истории СССР”, що вийшли на початку 50-х рp. “Iз окремих слов’янських племен склалася древньоруська народнiсть: iз неї згодом виросли великоруська, українська, бiлоруська, iсторична i мовна основа яких була єдиною (древньоруська народнiсть). Провiдна роль у цьому процесi належала росiйському народовi”.63 Незрозумiло, навiщо було виконувати росiянам провiдну роль у процесi утворення “давньоруської народностi”, щоб потiм її покинути? Чи предки лемкинь iз Пряшiвщини належали колись до того самого народу, що баби з Рязанi, або предки карпатського гуцула i мезенського “крестiянiна” — однi i тi ж? Iсторичнi факти заперечують мавродiнську концепцiю. “Крiм голослівних тверджень, Мавродiн не дав нiяких доказiв на пiдтримку своєї теорiї”.64 Науковi факти свiдчать “про глибоку iсторичну самобутнiсть українського народу, своєрiднiсть його культурно-етнiчного розвитку, який не зливався з росiйською етнiчною iсторiєю нi в другiй половинi I тисячолiття, нi на генетичних шляхах слов’ян у першiй половинi II тисячолiття. Усе це iстотно пiдриває теорiю “давньоруської народностi”, яка залишається без власних генетичних джерел у слов’янськiй iсторiї I тисячолiття нашої ери, доводить грубу полiтичну тенденцiйнiсть тлумачення схiднослов’янської iсторiї 6–13 ст. як росiйської, “русской”.65 Непереконливi причини розпаду “давньоруської народностi” через татарську навалу. “Сам результат розпаду Київської Русi, що остаточно визначився пiсля монголо-татарського завоювання i привiв до утворення бiлоруського, росiйського i українського народiв, вказує на те, що етнiчнi процеси в середовищi окремих культурно-мовних груп, навiть у перiод iснування одної держави, були мiцнiшими i дiяли стабiльнiше, нiж загальнi полiтико-економiчнi. Схiднi слов’яни, розкиданi на величезних просторах, роз’єднанi природними бар’єрами (непрохiднi лiси, болота, брак сухопутних шляхiв), нiколи не почували себе одною етнiчно-мовною спiльнiстю i нiколи її не вiдстоювали”.66

1951 p. у Москвi вiдбулася теоретична конференцiя на тему “давньоруська народність”. Провiднi фахiвцi з руської iсторiї В. Зимiн, В. Пашуто, Б. Рибаков, О. Сидоров та iн., якi виступили тодi на нiй з доповiдями, вiдкидали теpмiн “давньоруська народнiсть”. Один iз дискутантiв О. Санжаєв висловив їх спiльну думку: “У Київськiй Русi iснували три окремi схiднослов’янськi єдностi, якi в наступнi вiки дали початок трьом братнiм слов’янським народностям: росiйськiй, українськiй та бiлоруськiй. Якби в Київськiй Русi племiннi вiдмiнностi та дiалекти стерлися до нiвелюючого рiвня, то жодна монгольська навала, жодне феодальне роздрiблення не змогло б привести до виокремлення iз єдиної давньоруської народностi трьох хоча й спорiднених, але вiдмiнних народiв”.67

Iснування єдиного схiднослов’янського народу як “спiльного предка” означало б, що цей “народ” генетично повнiстю увiйшов до складу всiх схiднослов’янських етносiв. Однак навiть ортодоксальнi росiйськi вченi визнають, що не вся сукупнiсть схiднослов’янських племен є фiзичним предком кожного з трьох народiв, а лише окремi частини її. Тобто кожний iз трьох сучасних народiв має свої окремi родоначальнi племiннi угруповання, якi й стали його фiзичною основою.

Теперiшнi iсторики говорять, що “теза про iснування в епоху раннього середньовiччя єдиної давньоруської народностi викликає ряд заперечень… Звертають увагу на труднощi розвитку iнтеграцiйних процесiв на такiй великiй i порiвняно мало заселенiй територiї, як Схiдноєвропейська рiвнина, на iснування замiтних вiдмiнностей у матерiальнiй культурi населення окремих районiв, на те, що мовнi вiдмiнностi мiж окремими групами схiдних слов’ян були, мабуть, значно глибшими, нiж це припускали ранiше. Серед iнших доказiв не останнє значення має i той факт, що в лiтописаннi домонгольських часiв термiном “Русь” означається i в цiй якостi протиставляється iншим схiднослов’янським землям, територiя середнього Поднiпров’я”.68 Учасники московської дискусiї 1951 p. доказували, що не мiг iснувати єдиний давньоруський етнос, якщо територiя Київської держави сягала на пiвднi Чорного моря, на заходi — Вiсли, на пiвночi — Балтiї, а на сходi — Клязьми. Окрiм того, до складу Київської держави входила велика кiлькiсть неслов’янських племен. “Дивно i непереконливо звучить поширене навiть у науковiй лiтературi твердження, що київська культура була рiвною мiрою витвором усiх схiднослов’янських племен вiд Тмутараканi на пiвднi до Бiлого моря на пiвночi, вiд Карпат на заходi до Верхньої Волги на сходi. Тобто, в твореннi канонiчних зразкiв київської архiтектури (Десятинна церква, Софiя Київська), лiтописання (“Повiсть минулих лiт”), лiтератури (“Повчання дiтям” Володимира Мономаха, “Слово о полку Iгоревiм” тощо) XII ст. київська метрополiя вiдiграла не бiльшу роль, нiж слов’янськi колонiсти, якi на той час з’явилися у глухих лiсах Пiвночi Схiдної Європи. Абсурднiсть цього твердження ще очевиднiша, коли врахувати той неспростовний факт, що переважна бiльшiсть вищезгаданих шедеврiв творилася безпосередньо в Києвi або в iнших мiстах Пiвденної Русi. У канонiчних зразках давньоруської лiтератури фiгурують iсторичнi та культурнi дiячi, а також простi мешканцi саме руського Пiвдня”.69

Найслабшим доказовим мiсцем “давньоруської етнiчної спiльноти” є час її розпаду. Цей розпад мусив вiдбутися лише в межах XIV–XV ст., а докази на пiдтвердження цього вiдсутнi. I зовсiм незрозумiло, “чому утворилося лише три народи, а не стiльки, скiльки було князiвств”.70

Пiдступний iсторичний мiф Мавродiна схвалили Сталiн i секретар з iдеологiї Суслов, а це тодi означало, що термiн “давньоруська народнiсть” зробився полiтичною догмою. 1954 р. опублiковано схваленi iдеологiчним вiддiлом ЦК КПРС “Тези про 300-рiччя возз’єднання України з Росiєю (1654–1954)”. Це був канонiчний варiант партiйної версiї iсторiї України. У тезах говориться, що українцi та росiяни — братнi, єдинокровнi народи, якi походять вiд спiльного кореня — “давньоруської народностi”, яка в IX ст. створила їхню спiльну колиску — Київську Русь. За “Тезами”, всi три схiднослов’янськi народи мали на старокиївську спадщину однаковi права. На практицi в росiйських публiкацiях цi права iгнорувалися. Курси iсторiї лiтератури пiд назвою “древняя русская литература” без застережень об’єднували письменство Київської держави IX–XIII ст. з московським XIV–XVII ст. Те ж стосується iсторiї мистецтва, права, мови тощо.

“Тези” не мали нiчого спiльного з марксистським поглядом на класову боротьбу як на рушiйну силу iсторiї. Це було своєрiдне резюме української iсторiї, написане з цiлком телеологiчних позицiй: довести, що iсторiя України до 1654 р. була пiдготовкою до “возз’єднання з Росiєю”, а пiзнiше становила перехiд вiд “дружби двох великих слов’янських народiв” до “непорушної дружби народiв СРСР”, очолених росiйським “старшим братом”. “Тези” стали обов’язковими для всiх радянських марксистiв, але лише в Українi їх розглядали як незаперечну до найдрiбнiших подробиць директиву, важливiшу навiть вiд висловлювань Маркса i Ленiна”.71 Через засоби масової iнформацiї, школу, наукову, популярну i художню лiтератури їх широко, наполегливо та невпинно розповсюджували, щоб перетворити у невiд’ємний елемент iсторичної свiдомостi. Українською та бiлоруською мовами не мiг з’явитися найменший текст стосовно Русi, без згадки про освячувану тезами мавродiнську давньоруську народнiсть. “Адмiнiстративно насаджувана концепцiя давньоруської народностi, що начебто була далекою попередницею єдиного радянського народу, пiдживлювала iлюзiю органiчної єдностi росiйської держави, приховуючи її iмперську суть. При цьому експансiя Москви на українськi землi набирала “пристойного вигляду” возз’єднання “єдиного руського народу”.72 Як цілком слушно зауважує дослідник М. Рябчук: “Російські колонізатори трактують український народ як “побічний продукт історичного розвитку”, таке собі “історичне непорозуміння”, результат “зовнішньої інтриги” (польсько-німецько-австрійсько-угорсько-жидівської), тимчасом як росіяни є коли не єдиним, то принаймні головним спадкоємцем Київської Русі, “великим народом” (“богоносцем” в царські часи), “оплотом світового революційного руху” в часи совєтські, тобто народом зі спеціальною історичною місією — об’єднати довкола себе усіх слов’ян (“слов’янофільство”), європейців і азіятів (“євразійство”), весь світ (більшовицька “світова революція”)”.73

Хоча давньоруську народнiсть проголошено спiльним етнiчним предком трьох слов’янських народiв, але “насправдi вона квалiфiкується лише як росiйський етнос — “русские”, “русский народ” i т. д. “Єдиний корiнь” (“давньоруська народнiсть”) виявляється на практицi не нашим коренем, а “спiльний предок” — зовсiм не спiльним, а лише предком росiйського народу”.74

На початку 70-х рp. минулого століття секретар ЦК Компартiї України Маланчук заборонив згадувати термiн “Київська Русь”. У шкiльний курс iсторiї в Україні вводився новий термiн “давньоруська держава”. Новий термiн нав’язувався українським школярам i студентам, щоб не залишити в їхнiй iсторичнiй свiдомостi навiть спомину про iснування якоїсь окремої Київської Русi та її народу. Так вiд високопоставлених придворних монархiстiв Карамзiна та Погодiна до високопоставленого комунiста Маланчука простяглася iдеологiчна лiнiя заперечення iснування українського народу в княжу Київську добу.

Директор Iнституту етнографiї СРСР iсторик М. Бромлей вигадав на зразок термiнiв “югославський народ”, “чехословацький народ” ще iнший етнонiмiчний термiн “радянський народ”. Мав цей “народ” утворюватися з рiзних етносiв, але спiльним для нього мала бути, зрозумiло, росiйська мова. Тобто, як “давньоруська народнiсть”, так i “радянський народ” мав бути, по сутi, синонiмом росiйського народу. Пропагандивний мiф про “нову етнiчну спiльність радянський народ” постав як спроба iдеологiчно обгрунтувати асимiляцiю передусiм українцiв та бiлорусiв. Узагалi, термiн “давньоруська народнiсть”, за задумом його авторiв, забирав в українцiв та бiлорусiв минуле, а термiн “єдиний радянський народ” — майбутнє. У річищі цієї ідеологеми українцям викладалась історія (своя і російська, а точніше — російська з відповідно підібраними й проінтерпретованими домішками своєї), з’ясовувалась сучасність (колоніальна залежність як щасливе “братерство”) й окреслювалось майбутнє (точніше — відсутність майбутнього, зникнення чи, пак, “злиття” як верховне благо для химерної “недонації”)”.75

Спираючись на псевдонаукову теорiю давньоруської народностi як колиску трьох схiднослов’янських народiв, “дехто в Москвi i тепер вважає Київську Русь першою Росiйською державою, а українськi землi — невiд’ємною частиною єдиної i недiлимої iмперiї”.76 Взагалі певні кола в тій самій Москві досі вболівають за радянською імперією. “Ота російська “тоска” за величною та могутньою імперією, ота ностальгія за втраченою великодержавністю, оте голосіння над так званими “осколками” (саме так росіяни дивляться на колишні свої “республіки”) міфічного свого “тысячелетнего государства” (адже Московщину навіть із великою натяжкою не можна було б назвати сьогодні спадкоємицею нашої Київсько-Руської держави), — усе це, на жаль, розгортається нині не просто на психологічному рівні. Психологічну певну якусь “розгубленість” росіян можна було б у цьому контексті навіть якось по-людському збагнути (згадаймо, якою травмою для свідомості німців обернулася втрата ними колоній після I-ої світової війни та Версаля). Однак у даному разі ідеться про ту російську “ностальгію” за втраченою імперією, котра безпосередньо проектується на площину кремлівської політичної пракстології та стратегічних інтенцій Кремля”.77 Посилаючись на колись нiбито єдиний давньоpуський наpод, сучаснi пpихильники “єдиної та недiлимої” намагаються збеpегти iмпеpiю, за pекомендацiями О. Солженiцина, бодай в межах її слов’янського ядpа. Згадуються тут слова Леніна: “Черносотенцы и их лакеи называют Россию великой славянской державой вероятно только потому, что в этой великой державе практикуется самое великое угнетение славянских народностей”.78 Як пише сучасний київський дослідник, “передусім варто звернути увагу на живучість класичного імперського міфу про Київську Русь як таку собі прото-Росію, та про єдиний “(давньо)руський” народ, від якого несприятливі історичні обставини відкололи українську і білоруську гілки — котрі, однак, весь час прагнули і досі прагнуть з’єднатися знову з “загальноруським” деревом — усупереч своїм “націоналістичним” елітам. У незалежній Україні цей міф перестав бути офіційним і значною мірою втратив впливовість, хоч і не зник остаточно. У полегшеному, утилітарно-пропагандистському вигляді він побутує ще серед частини еліт — у розмаїтих квазі-політологічних концепціях на кшталт “православно-слов’янської спільноти”, “євразійського простору”, “інтеграції в СНД” тощо”.79 Пpоте, очевидно, за pозвалом Радянського Союзу i кpахом комунiстичної iдеологiї pано чи пiзно надiйде поpа вiдкинути iмпеpський мiф пpо вигадану давньоpуську наpоднiсть.

Однак цей процес проходитиме непросто, оскільки в сучасній російській історіографії уже виразно сформувалася тенденція, відповідно до якої українцям і білорусам відмовляється в їх етнічній самобутності, а, отже, і в праві на створення національних суверенних держав. Яскравими виразниками цієї тенденції є московські науковці С. Самуйлов80 і О. Дугін.81 Щоправда, й українські вчені не залишаються в боргу, свідченням чого є грунтовна монографія Василя Кременя і Василя Ткаченка Україна: шлях до себе”,82 в якій доказово і переконливо розвінчуються українофобські інсинуації і перекручення. (Вікіпедія).

 

 

Розділ 11. Сучасна українська історична наука

 

11.1. Білінський В. «Країна Моксель, або Московія»

 

Біографічна довідка

 

Володимир Броніславович Білінський (* 18 травня 1936) — український письменник, дослідник історії. Автор бестселерів «Країна Моксель, або Московія» та «Москва Ординська».

Народився 18 травня 1936 року на Поділлі. У 1959 році закінчив факультет «Мости і тунелі» Дніпропетровського інституту інженерів залізничного транспорту. За розподілом поїхав працювати до Казахстану. З 1959 до 1996 року жив і працював у Караганді, де пройшов шлях від майстра до заступника начальника Главку. Будував мости на Казахстанській магнітці, на каналі Іртиш — Караганда, на шахтах Карагандинського вугільного басейну, на всіх автомагістралях і залізницях Центрального Казахстану. Під його керівництвом зведено мости в Караганді, Павлодарі, Кокчетаві. Темір-Тау, Джезкагані, Балхаші, Екібастузі, Шахтинську та інших містах. З 1982 року працював у системі Мінважбуду Казахстану на посадах заступника начальника Главку та начальника Главку. Був членом Колегії Держбуду Казахстану. У 1999 році повернувся в Україну. Проживає в Києві.

Видав книги: «Страна Моксель» (2002), «Открытие Великороссии» (2004), «Страна Моксель, или открытие Великороссии» у трьох книгах (2006), «Країна Моксель, або Московія» у трьох книгах (2008), «Москва ординська» (2011).

Друкувався в газетах: «Літературна Україна», «Українське слово», «Столиця», «Нація та держава».

У 2011 році за книгу «Країна Моксель, або Московія» Володимира Білінського було визначено лауреатом премії ім. Івана Франкау номінації «За кращу наукову роботу в інформаційній сфері».

Володимир Білінський та його прихильники вважають, що історія Росії (Московії) фальсифікувалася з метою вивищення великороського народу й применшення ролі інших націй, зокрема й української.

 

http://uk.wikipedia.org/wiki:

В тритомнику «Країна Моксель, або Московія» розповідається про фіно-угорське коріння російської цивілізації, що заперечує офіціозну версію «триєдиного» народу, яка часто використовується у державній ідеології сучасної РФ. Автор переконує, що багато років відбувалася методична зачистка та перекручування старовинного історичного матеріалу: «Уся російська і навіть європейська історичні науки сповідують думку про «незалежний розвиток Московії» в Золотій Орді. Однак це ― московська брехня… Це був звичайний улус єдиної держави…»

Білінський аналізує джерела, зіставляє історичні факти, щоби довести, що росіяни протягом віків були підданцями золотоординців, жили за їхніми законами й зазнали змішування крові та звичаїв.

Див. додаток за списком А Книга В. Білінського «Країна Моксель, або Московія»

 

З Передмови О.Білінського до першої книги В.Білінського

http://www.e-reading.ws/bookreader.php/1013063/Bilinskiy_-_Kraina_Moksel,_abo_Moskoviya._Kniga_persha.html

 

"Радянський період — ще свіжий — весь на очах, зліплений із тіста, замішаного на міфах. Упродовж сімдесяти років історію країни писали й переписували разів шість або сім» [3, № 7, с. 24]. Як точно помічено — кожен генсек підганяв історію під себе, як мундир! Згадаймо, що ж вивчали в школі наші діди, батьки, ми самі? І, чесно поміркувавши, зізнаймося: історія Росії, хоча держава звалася — СРСР, була багатонаціональною, складалася з п'ятнадцяти республік, об'єднувала сотню народів. Але в комуністичній імперії, як і раніше в російській, не існувало історії українського народу, як не існувало історії народу узбецького, казахського та інших. Тільки там, де історія невідомого народу стикалася з історією великоросів, з'являвся новий народ, який невідь-звідки взявся і «добровільно приєднався» до російського. А якщо «не добровільно», то це неодмінно були «дикі й ворожі» до всього світу племена, і їх, мовляв, сам Бог велів славним предкам великоросів прибрати до рук. Великороси принесли їм культуру, прогрес, облагородили їх." То не гріх буде нам - учням радянської школи (при всій повазі до неї) вийти за рамки правильних радянських (російських) істориків й ознайомитись з іншою думкою та подискутувати?

У своїй історичній документальній трилогії «Країна Моксель, або Московія» Володимир Білінський стверджує, що такі відомі російські імперські історики, як Карамзін, Соловйов, Ключевський створили міфологію великоросійської держави, і зокрема[1]:

  1. що нібито росіяни — слов'яни
  2. що нібито Ростово-Суздальсько-Рязанська земля входила до складу Великого Київського князівства
  3. що нібито Москву заснував князь Юрій Долгорукий 1147 року
  4. що нібито князь Олександр Невський народився у 1220 році і брав участь у битві на річці Неві зі шведами в 1240 році, з німцями й естами в 1242 році на Чудському озері

 

Створюючи свою українську державу, українці повинні переглянути й уточнити свою історію, базуючись на правді, достовірних фактах і історичних подіях. Перебуваючи упродовж століть під владою завойовників, українці фактично були позбавлені можливості впливу на формування національної свідомості і розвиток своєї історії, в результаті чого історія України написана переважно на догоду цим завойовникам. Особливо не виясненим є питання про претензії і домагання Московїї, а в подальшому Росії, на історичну спадщину Київської Русі.

В романі-дослідженні В. Білінського (Країна Моксель або Московія // Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 2008, 2009, в трьох книгах) повідомляються факти, взяті з історичних джерел (переважно російських), що свідчать про докорінне перекручення історії Російської імперії, направлене на створення історичної міфології про те, що Московія і Київська Русь мають спільні історичні корені, що Московія має «спадкові права» на Київську Русь.

Звичайне шахрайство московитів, що привласнили собі минуле Великого Київського князівства і його народу, нанесло страшний удар по українському етносу. Тепер задача полягає в тому, щоби, на основі правдивих фактів, розкрити брехливість і аморальність московської міфології.

Розглянемо основні питання цієї проблеми.

Московські, а пізніше російські царі розуміли, що без великого минулого неможливо створити велику націю, велику імперію. Для цього потрібно було прикрасити своє історичне минуле і навіть привласнити чуже. Тому московські царі, починаючи з Івана IV (Грозного) (1533–1584), поставили завдання привласнити історію Київської Русі, її славне минуле і створити офіційну міфологію Російської імперії.

На це можна було б не звертати уваги, якщо б ця міфологія не зачіпала корінних інтересів України, не була направлена на повне знищення України – її історії, мови, культури. Час показав, що російські імпершовіністи робили і роблять все можливе для реалізації цієї задачі.

Протягом століть, особливо з початком XVI ст. в голови людей втовкмачували і втовкмачують, що Російська держава і російський народ беруть початок від великого князівства Київського; що Київська Русь – колиска трьох братніх народів – російського, українського та білоруського; що росіяни за законом «старшебратства» мають право на спадщину Київської Русі. Цією жалюгідною брехнею дотепер користується російська історіографія і державні діячі Росії, а також «п’ята колона» в Україні, в яку входять комуністи і майже всі регіонали у Верховній Раді. Відомо що:

– В час існування держави Київської Русі про Московську державу не було ні згадки. Відомо, що Московське князівство, як улус Золотої Орди, засноване ханом Менгу-Тімуром тільки в 1277 році. До цього часу Київська Русь уже існувала більше 300 років;

– Немає ніяких фактів про зв’язок Київської Русі з фінським етносом землі «Моксель» і пізніше Московським князівством з князівствами земель Київської Русі до XVI ст. В той час, як у 988 році відбулося хрещення держави Київської Русі, фінські племена землі «Моксель» перебували в напівдикому стані.

Як можна говорити про якогось «старшого брата», коли цей «старший брат» появився на світ декілька століть пізніше ніж русичі-українці. Він не має жодного морального права називати себе «старшим братом», диктувати людству правила існування, насаджувати свою культуру, мову, світосприймання. Відомо, що до кінця XV ст. не існувало російської держави, не було старшого брата «великороса» і російського народу, а була Суздальська земля – земля Моксель, а пізніше Московське князівство, що входило в склад Золотої Орди – держави Чинґізидів. З кінця XIII до початку XVIII ст. народ цієї землі називали московитами. Московські історики замовчують питання про своє національне походження.

 

11.2. Діяк І. «Україна – Росія (Історія і сучасність)»

 

Біоргафічна довідка (Вікіпедія)

 

Діяк Іван Васильович — кандидат технічних наук, член-кореспондент Академії гірничих наук, дійсний член Нафтогазової академії України, генеральний секретар Національної газової спілки України.

Народився 22 липня 1929 року на Львівщині. Закінчив Львівський політехнічний інститут. З 1953 р. працював на нафтодобувних підприємствах Івано-Франківської області. З 1964 р.— головний інженер, керуючий трестом "Прикарпатбурнафта", м. Івано-Франківськ. У 1972-1998 рр. — заступник начальника Всесоюзного об'єднання "Укргазпром", віце-президент концерну ВО "Укргазпром", заступник голови правління АТ "Укргазпром", м. Київ. Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС 1986 р.

Заслужений працівник промисловості України. Нагороджений орденами Дружби народів. Трудового Червоного Прапора, відзнаками Президента України — орденами "За заслуги" III та II ступеня. Лауреат Премії Ради Міністрів СРСР.

1998 р. — Народний депутат України.

Автор понад ста наукових праць, серед них - . Діяк І.В. УКРАЇНА-РОСІЯ (Історія та сучасність) Наукове видання. ВАТ "Книжкова друкарня наукової книги", Київ, 2001 (доступно на сайті http://ukrkniga.org.ua/ukrkniga-text/books/_book-155.htm

У Огляді книги І. Діяка І. «Україна – Росія (Історія і сучасність)», який підготувала

О. Секретарюк (Жовтень 2001 р. Джерело: http://zluka.isr.lviv.ua/files/sci_35.htm), зокрема, говориться: 

«Росіяни ж, як правило, все зводять до одного завдання — утримання України в орбіті російського впливу. Для цього порушуються кілька проблем, котрі схематично виглядають так.

По-перше, тиск у духовній сфері. Факт існування окремої української державності проголошується протиприродним. Мовляв, нас об'єднує спільна історія, починаючи від Київської Русі. Ніколи Україна не мала окремої держави, оскільки завжди була частиною значно більшого і величнішого цілого: Русі, Російської імперії, СРСР.

Крім того, злочином проти українського народу проголошується спроба відновити Українську Помісну Православну Церкву, оскільки це вважається розколом і єрессю. Церква і віра у наших народів завжди була єдина, завжди згуртовувала сили проти спільних ворогів, тому неприпустимі спроби їх розірвати.

По-друге, інформаційно-культурницький тиск. Народи-брати, тісно пов'язані багатьма родинними стосунками, не можуть жити в різних державах, оскільки “нельзя резать по-живому”. До того ж, для основної маси українців проблеми й досягнення завжди були єдиними з росіянами. Це тільки окрема купка націоналістів західноукраїнського взірця узурпувала владу в Україні і намагається нав'язати своє світобачення всьому народові.

Зокрема, це знаходить свій вияв у ставленні української влади до російської мови, в її намаганнях насильницьки українізувати населення України, яке у більшості вважає російську своєю рідною мовою. Те ж саме спостерігається в спробах українізувати освіту в державі, обмежити доступ до російськомовної літератури та преси.

По-третє, економічний тиск. Робляться спроби дискредитувати українську незалежність, пов'язавши з нею сучасне злиденне життя українців. Мовляв, бідність населення, відсутність роботи, борги викликані економічною неспроможністю України як окремої держави».

Зміст книги і повний текст Огляду див. додаток за списком А: Книга І.В.Діяка Україна – Росія (Історія і сучасність)

 

11.3. Куліш А. «Книга Памяти українців»

 

Книга памяти українців А.Куліш. http://poltava-repres.narod.ru/vytoky/kulysh.htm

Полтава, 1999.  http://unk.org.ua/load/a_kulish_kniga_pamjati_ukrajinciv/7-1-0-56

 

Передмова до другого видання

Перше видання цієї невеликої книжечки розійшлося за кілька місяців. Вона дуже не сподобалася деяким жидам та москвинам. Не маючи доказів для заперечення та спростування, вони шукають Понтія Пилата. До Генеральної Прокуратури України з вимогою "порушити проти автора брошури А.Куліша кримінальної справи" та "прийняти передбачені законом міри" зверталися заступник голови "Асоціації за міжнаціональний мир та злагоду в Україні" О.Найман та голова підкомітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин М.Товт. Окрім того, за повідомленнями преси, у зв'язку з публікацією цієї книжечки та виступу П.Мовчана на захист українців в Українській державі до Генеральної Прокуратури зверталася партія "Гражданскій конгрес України", яка є духовною правонаступницею тих, для кого "украінского язика (отже, й українців) нє било, нєт і бить нє может". Вона, як і личить "старшому братові", вимагає більшого: заборонити діяльність Всеукраїнського товариства "Просвіта" взагалі.В Генеральній Прокуратурі матеріали потрапили до якогось Даниленка В.П. Прочитавши їх, він не знайшов там геноциду українців, не побачив винних у спланованому вбивстві кількох десятків мільйонів наших співвітчизників, але виявив "порушення міжнаціональної злагоди" і написав таку ухвалу: Т.Григор'єв О.С. Вважаю, що висловлювання А.Куліша в брошурі "Книга пам'яти українців" носять тенденційний характер, містять грубі випади проти єврейської і російської національностей, направлені на розпалювання національної ворожнечі в нашій державі. Вирішення питання про порушення кримінальної справи відноситься до компетенції Головного слідчого управління, тому прошу передати цього листа в ГСУ".

Як би не пнувся і не догождав жидам товариш В.Даниленко, Понтія Пилата з нього все одно не вийде, але жидолюбом він себе показав. Будемо сподіватися, що українці дозріють, побачать своїх катів саме серед борців за "національну злагоду" і самоочистяться. Взагалі кажучи, ми також за міжнаціональну злагоду. Але розуміємо її не так, як жиди, москвини чи хохли-виродки. Бо для них вона - вичікування часу, щоб знову повністю захопити владу в Руси-Україні й остаточно розіп'ятії недодушений трьома голодоморами та недобитий десятиліттями розстрілів український народ. Для нас злагода передбачає довіру, а її не може бути без розкаяння жидів та москвинів за злочини, що вони чинили українцям, виплати компенсацій згідно з міжнародною практикою, відмови від шовіністичної ідеології та практики, від людиноненависницьких "святих вчень" Талмуда. В протилежному разі навіщо нам злагода з тими, хто тримає камінь за пазухою і чинить все можливе, щоб знову вчепитися нам у горло?

Передмова до першого видання.

Наше минуле - то страшна кривава рана... "Навіщо про це згадувати?" - інколи чуємо запитання, особливо від тих, хто дуже турбується про "дружбу народів". Щоб зробити вірні висновки. Усі без винятку піддані московського князя-царя вважалися його рабами, яку б посаду вони не обіймали. Ця традиція безмежної відданности ватажку виникла в угро-фінських племенах, етнічно близьких до печенегів, задовго до колонізації їх слов'янами і, очевидно, була пов'язана з умовами життя. Після приєднання Північно-Східної Європи до Золотої Орди в 13 ст. монгольська деспотична система правління знайшла тут сприятливий ґрунт і міцно закріпилася на віки. Самоізоляція московитів від культурних впливів Європи та Азії в 13-17 століттях цю тенденцію посилила ще більше. Так виник унікальний московський державний монстр. Непослух жорстоко карався. Свого раба та його сім'ю московський деспот міг стратити, відправити на заслання, а майно відібрати. Іноземні воєводи, князі, гетьмани, які поступали на службу до московського владики чи якимось чином підпадали під його залежність, також вважалися його рабами, а їхні землі та майно - його власністю. Саме звідси тягнеться тверде переконання московитів: землю чи народ, який вони перемогли і де ступала нога московського окупанта, вони вважають своїми ("нашєнскіє", "ісконно рускіє"). Саме тому їм так важко розлучитися з Прибалтикою, Русь-Україною, Кавказом та іншими колишніми колоніями. Але розвал імперії буде продовжуватись. Не виключено, що на її терені вибухне громадянська війна, у якій ворогуючі сторони матимуть атомну зброю...

Будемо сподіватися, що українці дозріють, побачать своїх катів саме серед борців за "національну злагоду" і самоочистяться. Взагалі кажучи, ми також за міжнаціональну злагоду. Але розуміємо її не так, як жиди, москвини чи хохли-виродки. Бо для них вона - вичікування часу, щоб знову повністю захопити владу в Руси-Україні й остаточно розіп'ятії недодушений трьома голодоморами та недобитий десятиліттями розстрілів український народ. Для нас злагода передбачає довіру, а її не може бути без розкаяння жидів та москвинів за злочини, що вони чинили українцям, виплати компенсацій згідно з міжнародною практикою, відмови від шовіністичної ідеології та практики, від людиноненависницьких "святих вчень" Талмуда. В протилежному разі навіщо нам злагода з тими, хто тримає камінь за пазухою і чинить все можливе, щоб знову вчепитися нам у горло?

Етногенез слов'ян

З самого початку виходу московських племен на історичну сцену в 10-11 століттях взаємовідносини між ними та Руссю не відзначалися гармонією та ідилічністю, що пояснюється багатьма причинами. Адже це були народи різного етнічного походження та культури. Пращури русинів-українців були землеробськими слов'янськими племенами, притому найбільш розвиненими серед інших слов'ян, з багатотисячолітніми (12-15 тисяч років) традиціями культурного розвитку. Пращурами москвинів були угро-фінські племена збирально-мисливської культури, що жили відокремлено серед безкрайніх лісів та багнищ північно-східної Європи. Майже десятитисячолітній розвиток, який створив високі цивілізації Трипілля, Шумеру, Греції та Риму, їх начисто обминув. Слов'яни належать до індоєвропейців, найближчі їхні родичі — прибалти (крім естонців), та германці. Одну-півтори тисячі років тому вони могли розуміти одне одного без перекладача. Угро-фінські племена належать до урало-алтайської групи і тисячу років тому були близькі до печенігів, половців та хозар, але знаходились на значно нижчому, ніж останні, рівні суспільного розвитку. Фактично, предки москвинів були тими ж печенігами, тільки лісовими. На той час це були найпримітивніші і найвідсталіші у культурному відношенні племена Європи. Не лише в далекому минулому, але ще на зламі 1 та 2 тисячоліть вони були канібалами. Грецький історик Геродот (5 ст. до Хр.) називав їх андрофагами (пожирачами людей), а Нестор-літописець уже в період Руської держави - самоїдами.

Чи дуже змінилися дикі суздальці в наступні 700-800 років? Чесніші й розумніші з-поміж них давали таку характеристику москвинам: "Народ дикунів та виродків" (О.Герцен). "Не народ, а пекельна потвора" (В.Розанов). "Народ, який блукає по Європі й шукає, що можна зруйнувати, знищити лише заради розваги" (Ф.Достоєвський). "Народ волоцюг і злодіїв" (С.Рождєствєнський). "Сатанинський народ" (З.Гіппіус). "Не народ, а худоба, хам, дика орда душогубів, злодіїв" (М.Булгаков). "Найбездарніший народ, без натяку на творчість" (Г.Успенський). "Це не народ, а історичне прокляття людства" (В.Шмельов). До цих думок можна було б додати подібні ж висловлювання О.Пушкіна, І.Тургенева, П.Чаадаєва, С.Волконського, О.Хомякова, а також багато інших (див. П.Штепа, "Московство", розділ "Москвини про московство"). Можливо, москалі змінилися в наш час? Ось думка колишнього члена політбюро ЦК КПСС академіка Олександра Яковлєва: "...Я вбачаю головну причину поголовної криміналізації країни в нашій національній психології. Певна річ, склалася вона задовго до жовтневого перевороту... Після жовтня суспільство стало однорідним. Кріпаками зробили всіх. Навіть не кріпаками - зеками... Вбити людину сьогодні не варто нічого... Убивця в сучасній Росії не відчуває жодних моральних докорів. Скоріш він дістає моральне задоволення: переступив, зважився, вчинив. Його це тішить. Мені скажуть квасні наші патріоти: це ж не характеризує всю націю. Ні! Характеризує! На жаль..." ("Народна газета", ч.5, 1998р.).

Мова

Московська мова більше відрізняється від української, ніж французька від іспанської. У московській мові незчисленна кількість татарських і монгольських слів та понять, у ній нараховується близько 40 тисяч нецензурних лайливих слів та словосполучень, чого й близько немає в мові українській (див. книжку А.Флегона "За пределами русских словарей", видану 1993 р. в Московській обл.). В рецензії на цю книжку (газета "Шлях перемоги", ч.8, 1995 р.) О.Шевчук пише: "Цей ґрунтовний словник мови наших сусідів та й живе спілкування з ними свідчать про те, що москвини постійно й широко вживають матюки. Це не словесне сміття, не пережиток минулого, а суттєва частина москвинської лексики. Те, що раніше приховували, - тепер відверто оприлюднено; те, що вважали нецензурним, - надруковано накладом у 30 тис. примірників. Кількість перейшла в якість... Ці лихослови не поважали й не поважають ні своєї, ані чужої людської гідности, паплюжать святе ім'я матері. Якщо в Україні старого чоловіка називають на "ви", на Кавказі шанують як аксакала, то москвинський дід, м'яко кажучи, "старий хрєн", а близькі знайомі - "козли", "падли", "сукі". Ось чому спроби українців називати один одного ввічливо "пан", "пані" нестерпно дратують московськомовних". Носії русько-української та московської мови мають різний, навіть прямо протилежний психічний склад. Українська мова - це мова хліборобів, поезії та благородних лицарів. Московська мова - це мова мисливців, грабіжників, волоцюг, пройдисвітів, шахраїв. Саме ці останні поняття означає татарське слово "кацап", запозичене від санскритського "кацаб" - убивця-садист. Відомий мовознавець академік М.Марр (1865-1934) стверджував, що староукраїнська мова - санскрит - є матір'ю всіх індоєвропейських мов. Про це ж писав польський філолог Мих. Красуський 1880 р. Московська ж мова утворилася всього лише 400-500 років тому зі слов'янських, угро-фінських та тюрко-татарських діалектів, Відомий москвинський журналіст 19 ст. змосковщений литвин В.Сенковський, писав: "Московська література - нікчемна, неоригинальна, пласка, простацька, бідніша навіть за турецьку щодо сили уяви та висоти думки. Та й московська мова - жебрацьки вбога: лексика вищих понять - все позичене; мова - якась дерев'яна щодо гнучкости форм. Мова неписьменного українського селянина значно багатша за московську літературну і лексикою, і гнучкістю, і багатством форм та виразів.

 

Документальна хронологія антиукраїнських заходів:

 

  • Від 1482 р до 1916 р.
  • Від 1917 р. до 1990 р. геноцид, лінгвоцид, етноцид.
  • Від 1991 р. до 1998 р.

 

Прим. В.Ж. Детальне ознайомлення з цією хронологією не залишає жодних сумнівів щодо великої «любові» «старшого брата» до України.

Втрати населення

Друга світова війна обійшлася українцям у 7 млн. жертв, сотнями тисяч калік та зруйнуванням народного господарства. Але аналіз геноциду українців в 30-х та початку 40-х років показує: якби не було цієї війни, нам загрожувало повне фізичне винищення в 40-х — 50-х роках. Наказ Жукова-Берії 1944 р. про виселення усіх українців був лише запізнілим відгуком тих бузувірських планів. Нас знищували при будь-якій нагоді, якщо нагоди не було, її вигадували або штучно створювали.

Навіть з урахуванням втрат у Другій світовій війні, в 1979 р. українців мало б бути понад 75 млн. чоловік. Де ж ділися 40 млн.? До речі, кількість московитів у цей же час зросла удвічі, як і має бути.

                Епілог

Історія має відповідати на два запитання: що відбувалося? Чому так відбувалося? Перше — це простий опис послідовности подій. Друге установлює глибинні зв'язки між ними, вказує на рушійні сили та мотиви, а отже дає можливість робити висновки й передбачати майбутнє. Декому це не подобається, особливо тим, які видають себе за невинних ягняток, будучи насправді хижими звірами, що марять про поневолення народів та світове панування.

Лише народ, який не знає свого минулого, може дозволити чужинцям, для яких "Родіна - вєсь шар зємной", керувати собою, а потім дивується: і чому це ми бідні у багатій країні? Історія Руси-України, особливо XX ст., мабуть, найбільш трагічна з історії усіх народів світу. Про це має знати кожен українець, мовчати про це неможливо, то є блюзнірством.

Див. додаток за списком А Книга А.Куліша Пам'яти українців.  

 

 

11.4. Наконечний Є. «Украдене ім’я: чому русини стали українцями»

 

Біографічна довідка (Вікіпедія)

Наконечний Євген Петрович (нар. 18 червня 1931 р., Черепин, к. Львова, на той час Польща — † 14 вересня 2006ЛьвівУкраїна) — український історик, бібліотеко- та мовознавець.

Репресований радянською владою. По закінченні середньої школи у Львові, у січні 1949 року, коли йому було сімнадцять років, Наконечний був затриманий органами КДБ і безвинно засуджений. Наконечному присудили вищу міру покарання, яку замінили 25 роками. Ув'язнення проходив у таборах ГУЛАГу на каторжних лісоповальних роботах (пилянні деревини) в сталінських таборах у лісах морозної російської півночі. Каторжні роботи проводив разом переважно з оунівцями, упівцями, прибалтами, німцями та японськими військовополоненими. У 1955 році начальником КДБ по Львівській області його справу було припинено і звільнено. Залишився переслідуваним. По 6 роках концтаборів виснаженим 24 річний Наконечний повернувся до Львова.

По поверненні із заслання закінчив Львівський державний університет ім. І. Франка (відділ української філології та мовознавства). Довгий час працював завідувачем відділу україністики Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України. Був одружений з Валентиною Петрівною Кухарською художницею з кераміки. Родина мала 2 дітей.

Наконечний помер від тривалого захворювання на рак у Львові 14 вересня2006 року. Похований у секції репресованих та героїв визвольних змагань на Личаківському кладовищі Львова.

Наконечний — автор публікацій з історії України, бібліотекознавства, історії Львова та українсько-єврейських стосунків періоду Другої світової війни. Серед яких:

  •  «Шоа у Львові» — в книзі яскраво описана трагічна доля єврейського населення Львова у часи Другої світової війни з особистих спогадів автора.
  • Двотомний список «Українськомовні періодичні видання у фондах Львівської Наукової Бібліотеки» — укладач.

 

Найвідомішим його твором є «Украдене імя. Чому русини стали українцями». Воно побачило 5 видань (видавництва ЛА «Піраміда»). Останнє пяте видання було доповнено і розширено.

У роботі розглядається функціонування українського та російського етнонімів у їх історичній взаємодії, простежуються передумови і наслідки утворення етноніма “Україна” — імені нації, що визначає її ідентичність. Автор також висвітлює питання вживання в українській мові етноніма “єврей”.

 

Див. за спском додатків А додаток: Книга Є. Наконечного. Украдене ім'я: чому русини стали українцями. Додаток складено за джерелом:

Євген Наконечний. Украдене ім'я: чому русини стали українцями. 3-є доповнене і виправлене видання. Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України,  Львів 2001.  ISBN 966–02–1895–8.

Додаток включає Зміст (для електронного пошуку розділів) та розділ VII. ОСОРУЖНИЙ ЕТНОНІМ

Прим. В.Ж.

1. Усі розділи цієї книги мають великий пізнавальний потенціал. Але саме цей розділ видався нам найбільш оригінальним. Див. повний текст книги на сайті http://www.e-reading.ws/book.php?book=1028102

2. Цікаво для читача буде дізнатись більше про автора пополярної радіопередачі «Мить історії» Юрія Івановича Шаповала. Див. додаток за списком А за  його прізвищем.

 

 

Розділ 12. Роль окремих державних діячів в історії України

 

12.1. Богдан Хмельни́цький

(Окремі замітки В. Сергійчука та Я. Федорчука, Вікіпедія)

 

Хмельницький Богдан Михайлович (* 27 грудня 1595 (6 січня 1596)[1] — † 27 липня (6 серпня1657) — український військовий, політичний та державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, очільник Гетьманату (16481657). КерівникХмельниччини — повстання проти панування шляхти в Україні, котре, переросло у загальну, очолену козацтвом, визвольну війну проти Речі Посполитої. Перший з козацьких ватажків, котрому офіційно було надано титул гетьмана[2]. Намагався розбудувати незалежну українську державу, укладаючи протягом свого правління союзи з Кримським ханатом таМосковським царством.

Володимир Сергійчук: 

Він взяв на себе місію і очолив ту національну революцію, яка відродила українську державність, яку ми втратили після падіння Галицько-Волинського князівства. Оце його головна заслуга.

Оце його головна заслуга. Він не просто відродив її, не просто добився визнання цієї державності як з боку Речі Посполитої, так і з боку багатьох європейських країн, він уже на початку 1649 року добився того, щоб Туреччина визнала цю державність. Туреччина підписала угоду з Україною, відомий Договір українсько-турецький, якому нараховується понад 360 років. І через те, я думаю, відродження української державності – це головна заслуга Богдана Хмельницького. 

– Чи можна сказати, що він був послідовним розбудовником державної ідеї?

Володимир Сергійчук: 

Він був соборником. Треба наголосити цей аспект, бо про нього забувають наші сучасні державники, а Богдан Хмельницький пам’ятав всі етнічні розселення українського народу.

Я вважаю, що він був послідовним, оскільки він, по-перше, був соборником. І в цьому плані, треба наголосити цей аспект, бо про нього забувають наші сучасні державники, а Богдан Хмельницький пам’ятав всі етнічні розселення українського народу. Коли йшлося про кордони української козацької держави, то він чітко ставив наші, так би мовити, вимоги, українські вимоги перед польською шляхтою саме в аспекті етнічного розселення українців, починаючи з часів Київської Русі. 

Коли ми слухаємо його виступ перед польськими комісарами у лютому 1649 року, ми там чітко бачимо оце соборництво в його словах, які чітко вказують на те, де мають пролягати західні кордони України. Слова такі: «А ставши над Віслою, скажу дальше ляхам: сидіть і мовчіть, ляхи!». 

Ось вам є вираз його рішучої постави щодо того, що українці всі на батьківській землі мають бути в складі української держави... 

– Коли ми проводили опитування киян на вулицях столиці щодо Богдана Хмельницького, вони говорили про те, що зараз дуже багато всього змінилося з точки зору оцінки історичної значення і ролі гетьмана в історії державотворення. Як оцінювали Богдана Хмельницького 50 років тому або й навіть 20 років тому і нині? Наскільки різниця? 

Ярослав Федорук: Я не сказав би, що щось змінилося. Я б сказав, що в кінці 1980-их і на початку 1990-их років українські науковці і в цілому українське суспільство вернулися до своїх витоків. Спалах тоді історичного голоду і потяг до історичної літератури - заново відкривалися твори В’ячеслава Липинського, Михайла Грушевського, Дмитра Дорошенка, багатьох інших істориків, котрі в радянський час просто були заборонені. 

І на тих традиціях, які були започатковані українською історичною наукою, умовно кажучи, в середині 19 століття, які потім підтрималися середовищем Михайла Грушевського і його учнями, історики українські в 1990-их роках будували, власне, ті концепції, розбудовували, шукали нові архівні матеріали. 

Так що я не говорив би, що відбулася зміна, ми просто повернулися лицем до своїх власних витоків. 

– Пане Сергійчук, історики, які писали про Богдана Хмельницького, то дехто з них вважав, що союз Хмельницького з Москвою є успіх, а дехто, що це була фатальна помилка. А як Ви вважаєте? 

Володимир Сергійчук: 

Для царя головне було не становище українського православного народу, а здійснення концепції «третього Риму».

Якби були дотримані всі ті умови, яких обіцяв дотриматися московський цар Олексій Михайлович Романов, то не було б проблем. 

Богдан Хмельницький, старшина бачили становище України-Руси з Москвою як становище, коли є такий патрон, який буде помагати, буде покровителем. І цей військовий союз (саме на такий союз розраховував Богдан Хмельницький) дасть Україні можливість остаточно утвердитися. Ні козацька старшина, ні сам Богдан Хмельницький, очевидно, й гадки не мали, що слово московського царя буде зламане, і все те, що пообіцяв Бутурлін у Переяславі на Переяславській раді, не буде виконане. 

Це вже стало зрозумілим, коли в Москві одержали Березневі статті. Зокрема, той 5 пункт, яким заборонялося Україні мати фактично відносини з іноземними державами без погодження з московським царем. Ось у чому головна причина.

Тому я вважаю, що це був успіх, якби це все було досягнуте, так як і обіцялося. Але при цьому треба сказати, що Богдан Хмельницький добивався 6 років. Він же звертався, починаючи від червня 1648 року, до московського царя з проханням допомогти у боротьбі, але цар цього не робив. 

Він чекав, очевидно, до того часу, коли Україна зовсім ослабне, що можна буде її взяти, як кажуть, голими руками, бо для царя головне було не становище українського православного народу, а здійснення концепції «третього Риму», відомої нам від 1492 року. «Москва – третій Рим, четвертому не бувати». 

Оце було головне для Москви, і ніякі, так би мовити, права українського народу, щоб він залишився при них, як і було обіцяно, «при давніх правах і звичаях», цього не було дотримано. І оце найбільша трагедія, що ми наївні були, я маю на увазі Богдана Хмельницького і всю старшину, і ми повірили у ці обіцянки... 

Ярослав Федорук:

Найбільшою помилкою Хмельницького прийнято вважати те, що свої війни він провадив майже завжди на своїй території. І цим самим він цю територію виснажував.

Богдан Хмельницький був приречений спиратися на союзників. Політика України в 17 столітті розвивалася у трикутнику між Річчю Посполитою, російською державою і Кримським ханством та Османською імперією. Якщо б він, не шукаючи союзників, наприклад, у Криму, йшов воювати до Польщі, то Крим став би союзником Речі Посполитої. Якщо б він не шукав союзу з Росією, то Росія шукала б якісь зв’язки. Тобто, це була дипломатія Богдана Хмельницького. 

Інша справа, що вона не завжди була рішучою. І за це його критикували і Михайло ёГрушевський, і інші історики. 

Деяких помилок він таки допустився не лише у дипломатії, а й також у своїй військовій діяльності. Зокрема, такою найбільшою помилкою Богдана Хмельницького прийнято вважати те, що свої війни він провадив майже завжди на своїй території. І цим самим він цю територію виснажував. 

І Руїна, яка почалася за життя Богдана Хмельницького, була дуже великим наслідком саме цієї політики, виснажливої політики… 

 

12.2. Петро Сагайда́чний

 

Вікіпедія

Петро Конашевич-Кононович Сагайдачний (бл. 1582Кульчиці, тепер село Самбірського району Львівської області —10 квітня (20 квітня1622Київ) — український полководець та політичний діяч, гетьман Війська Запорозького[4]. Організатор успішних походів запорозьких козаків проти Кримського ханстваОсманської імперії та Московського царствамеценатправославних братств.

Рейд Конашевича-Сагайдачного до Калуги став шоком для московської влади. Оцінюючи ці події, Ян III Собеський вказував, що саме через цей рейд московитів охопив жах і що запорожці «якнайшвидше схилили їхніх комісарів до переговорів». Відновлення переговорів відбулося 3 грудня в селі Деуліні неподалік Троїце-Сергіївої лаври. Переговори проводились протягом трьох раундів перемовин, сторони прийшли до спільного рішення і 11 грудня1618 року було укладене так зване Деулінське перемир'я. Деулінське перемир'я стало найбільшим успіхом Речі Посполитої в протистоянні з Московською державою. Польща отримала білоруські й українські землі, які до того були під владою Москви — СмоленськуЧернігівську та Новгород-Сіверську, всього 29 міст. Польський король офіційно зберіг за собою право претендувати на російський трон. З іншого боку, це перемир'я поклало початок завершенню періоду постійних війн в Московському царстві, котрий тривав протягом 15 років.

           

12.3. Іва́н Виго́вський 

 

Вікіпедія

Іва́н Виго́вський (? — 17 (27) березня 1664[1]) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави в Наддніпрянській Україні (16571659)[1]. Представник православного шляхетськогороду Виговських гербу Абданк. Син Остапа Виговського. Народився на Овруччині[1]. Випускник Київської братської школи[1]. Працював у київському і луцькому судах, був намісником луцького старости. Згодом поступив до кварцяного війська Речі Посполитої, де дослужився до ротмістра. На початку Хмельниччини брав участь у битві під Жовтими водами 1648 року на боці урядових військ. В ході битви потрапив до татарського полону, але був викуплений гетьманом Богданом Хмельницьким[1]. Після переходу на бік козаків, працював особистим писарем гетьмана, а 1650 року отримав посадувійськового писаря. Сформував і очолив козацький уряд при гетьмані — Генеральну військову канцелярію. Брав участь у воєнних операціях при Пилявцях (1648), Збаражі та Зборові (1649), Берестечку (1651), Батогу (1652), Жванцю (1653),

Охматові та Львові (1655)[1]. Займався розробкою і був присутнім при укладанні ЗборівськогоБілоцерківського та Переяславського договорів[1]. В квітні 1657 року при тяжкохворому гетьманові, та після смерті Хмельницького, став регентом при його малолітньому синові — гетьмані Юрії26 липня того ж року обраний на Чигиринській раді новим гетьманом до часу повноліття Юрія, а 26 жовтня знову переобраний гетьманом на загальновійськовій раді в Корсуні[1]. Вступив у конфлікт із Запорозькою Січчю та Полтавським полком, який вилився у повстання під проводом Мартина Пушкаря і Якова Барабаша. Намагався, так само як і опоненти, залучити на свій бік московський уряд31 травня 1658 року розбив повстанців і жорстоко покарав полтавську старшину, однак не зміг спинити подальші виступи опозиції, що поклали початок Руїні. В умовах загрози війни зМосковією, яка виступила на боці антигетьманських сил, 1658 року уклав Гадяцький договір із Річчю Посполитою, за яким козацька Україна перетворювалася на Велике князівство Руське, третю складову Речі Посполитої[1]. За договором проголошувався руським гетьманом і чигиринським старостою. Під час козацько-московської війни 16581659 років вщент розбив московитів під Конотопом за допомоги кримського хана Мехмеда IV[1]. Проте поступово втратив підтримку оточення через невдоволення козаків Гадяцьким договором. У вересні 1659 року передав булаву Юрію Хмельницькому, після чого виїхав до Речі Посполитої. Решту життя провів на Волині та Галичині, займаючи посаду київського воєводи (16591664)[1].1660 року брав участь у Чуднівській кампанії в складі польського війська[1]1662 року вступив до Львівського братства[1]. 1663 року, після зречення Юрія Хмельницького, намагався повернути собі гетьманство, але програв Павлу Тетері. Був одним із таємних співорганізаторів антипольського повстання, що спалахнуло 1664 року на Правобережній Україні під проводом Дмитра Сулими. Арештований поляками і козаками гетьмана Павла Тетері. Страчений в ніч з 16 (26) на 17 (27) березня поблизу села Вільховець[1].

Див. додатки за списком А

Гадяцький договір 1658 року

«Конотопська битва: перемога української зброї»

 

12.4. Іва́н Мазе́па 

Вікіпедія

Іва́н Мазе́па (* 20 березня 1639 — † 21 вересня 1709) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній (16871704)[1] і всій Наддніпрянській Україні (17041709)[2]. Князь Священної Римської Імперії (17071709). Представник шляхетного роду Мазеп-Колединських гербу Курч з Київщини. В молодості служив при дворі короля Яна ІІ Казимира. Після обрання гетьманом намагався відновити авторитет інституту гетьманства в Україні. Зробив великий внесок у економічно-культурний розвиток Лівобережжя. Зовні під патронатом московського царя Петра І проводив курс на відновлення козацької держави Війська Запорозького в кордонах часів Хмельниччини. Тривалий час формально підтримував Московське царство у Північній війні зі Швецією1708 року перейшов на бік шведів.

Після того, як Мазепа переконався в тому, що цар нищить основи української державності, він вирішив використати умови, створені Північною війною(1700–1721) для розв'язання державницьких проблем іншим шляхом. Цар порушив зобов'язання обороняти Україну від ненависних поляків, що було основою угоди 1654 року, український гетьман перестав вважати себе зобов'язаним зберігати вірність цареві. 7 листопада (28 жовтня) 1708 року, коли Карл XII, який ішов на Москву, завернув в Україну, Мазепа, в надії запобігти спустошенню свого краю, перейшов на бік шведів. За ним пішло близько 3 тисяч козаків і провідних членів старшини.

Мазепа звертається до війська з яскравою промовою: Братія, прийшла наша пора; скористаємось цим випадком: помстимося москалям за їх тривале насилля над нами, за всі скоєні ними жорстокості й несправедливості, збережемо на майбутні часи нашу свободу і права козацькі од їх посягань! Ось коли надійшов час скинути з себе їх остогидле ярмо й зробити нашу Україну країною вільною й ні від кого не залежною.

За словами Пилипа Орлика (в меморіялі «Déduction des droits de l'Ukraine» — «Вивід прав України», складеному 1712 року), зміст угоди 1708 року був такий: Україна і землі, до неї прилучені, мають бути вільними й незалежними; король шведський зобов'язується оберігати їх від усіх ворогів; зокрема, король має вислати туди негайно помічні війська, коли того буде вимагати потреба та коли цього будуть домагатися гетьман та його Стани (Etats). Усе завойоване на території Росії, але колись належне «руському» (українському) народові, має бути повернене до Князівства українського; Мазепа мав бути князем українським або гетьманом довічним; після його смерті Генеральна Рада («Стани») мала обрати нового гетьмана; король шведський не має права привласнювати собі ні титула, ні герба Князівства Українського. Нарешті, для забезпечення цієї угоди і в інтересах безпеки (шведського війська) на території України на весь час війни передаються шведам міста Стародуб, Мглин, Батурин, Гадяч і Полтава.

Через кілька днів після переходу Мазепи до шведів на гетьманову столицю Батурин напав командувач московитськими військами в Україні князь Меншиков, вирізав усіх жителів: 6 тисяч чоловіків, жінок, дітей. Звістка про бойню в Батуринітерор, що його розпочали в Україні війська Московії, заарештовуючи й страчуючи за найменшою підозрою в симпатіях до Івана Мазепи, змінила плани багатьох із потенційних прибічників гетьмана. Цар наказав старшині, що не пішла за Мазепою, обрати нового гетьмана; 11 листопада 1708 року ним став Іван Скоропадський. Приклад Батурина, жорстокість московитських військ негативно сприймалися українцями, водночас протестанти-шведи викликали в них настороженість; більшість українського населення не захотіла підтримати Мазепу. Єдиною значною групою українського населення, що стала на бік гетьмана, були запорожці (часто сварилися з ним за потурання старшині, та вважали Мазепу меншим злом порівняно з царем). За це рішення вони дорого заплатили: у травні1709 року московитські війська зруйнували Січ, цар видав постійно чинний наказ страчувати на місці кожного пійманого запорожця.

Протягом осені, зими, весни 17081709 років військові сили суперників маневрували, прагнучи знайти для себе стратегічно вигідні позиції та заручитися підтримкою українського населення. Нарешті 27 червня 1709 року відбулася Полтавська битва. Переможцем у ній вийшла Росія, у результаті чого провалилися плани Швеції підпорядкувати собі Північну Європу; Московія забезпечила собі контроль над узбережжям Балтійського моря, почала перетворюватися на могутню європейську державу.

Втікаючи після поразки від переслідування російської кінноти, Мазепа і Карл XII знайшли притулок у Молдавії, що належала Османській імперії. Тут, біля міста Бендери у селі Варниця, 21 або 22 вересня 1709 року Іван Мазепа помер і був похований.[6] Згодом перепохований в Галаці (нині Румунія). Через два роки турецькі мародери зруйнували могилу. Згодом козаки перепоховали тіло старого гетьмана.

Докладніше читайте на сайті http://uk.wikipedia.org/wiki/Іван Мазепа

 

 

 

 

 

12.5. Петро I

 

Вікіпедія

Петро́ Олексі́йович Рома́нов (Петро Iрос. Пётр Алексеевич Романов; *30 травня (9 червня1672 — †28 січня (8 лютого)1725) — останній цар Великої, Малої і Білої Русі (16821725 роки), з 1721 — перший імператор Всеросійський. Відколи до Московської держави долучили численні землі (фактично на початку його правління його владі корилися тільки землі Московії, землі козацьких військ — Запорізького, Донського, Яїцького, Уральського та інших йому не корилися) та після  перемоги у Північній війні заснував Російську імперію. Провів у державі численні реформи.

 

 «С Петра I начинаются особенно поразительные и особенно близкие и понятные нам ужасы русской истории… Беснующийся, пьяный, сгнивший от сифилиса зверь четверть столетия губит людей, казнит, жжет, закапывает живьем в землю, заточает жену, распутничает, мужеложествует, пьянствует, сам, забавляясь, рубит головы, кощунствует, ездит с подобием креста из чубуков в виде детородных органов и подобием Евангелий — ящиков с водкой… коронует блядь свою и своего любовника, разоряет Россию и казнит сына… и не только не поминают его злодейств, но до сих пор не перестают восхваления доблестей этого чудовища, и нет конца всякого рода памятников ему. После него начинается ряд ужасов и безобразий подобных его царствованию… (Лев Толстой)»[7]

Козацька Україна, яка на той час була автономною і зберігала козацькі вільності, мала особисто вільне селянство, а також міщанство котре жило за Магдебурзьким правом не вписувалося в регламентовану систему Російської імперії. Отже, як тільки виникли умови, що були пов'язані з повстанням Івана Мазепи, Петро 1 заходився обмежувати вільності та права Гетьманщини, намагаючись поступово привести її політичну систему у відповідність із російською військово-бюрократичною структурою організацією держави (запровадження в 1722 році Малоросійської колегії і ліквідації посади гетьмана).

Існування політично автономної України, з іншими демократичними принципами організації держави, влади та суспільства на думку Петра 1 несло в собі загрозу для Російської імперії та її централізаторської та завойовницької політики.

 

12.6. Катерина II

 

Вікіпедія

Принцеса Софія Августа Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбург народилася 2 травня 1729 в місті Штетін (нім.Stettin), Пруссія — тепер ЩецінПольща.

Була дочкою князя Христіана Авґуста Ангальт-Цербстського з шляхетського роду Асканіїв, губернатора тодішньої пруської провінції Штетін та принцеси Йоганни Елізабет з роду Гольштайн-Готторп.

9 липня 1744 вона прийняла православ'я й отримала ім'я Катерина Олексіївна на честь Катерини I. У 1745 вийшла заміж за великого князя Петра  В 1762 Петро III став імператором. Через 6 місяців його вбили внаслідок змови, про яку знала його дружина. Таким шляхом вона вступила на престол.

 

Під час правління Катерини II землі колишнього Кримського ханства увійшли до складу Російської імперії. Таким чином зникла ця безпосередня військова загроза. Зникла потреба в козацьких військах, Запорозькій Січі і Гетьманщині1764 року було скасовано гетьманство1765-го розформовано козацькі полки на Слобожанщині1775-го ліквідовано Запорозьку Січ, 1782-го у Гетьманщині ліквідовано полкову та сотенну адміністрацію, запроваджено поділ на три намісництва1783 року розформовані козацькі полки на Лівобережжі і юридично запроваджено кріпацтво. Українські землі були повністю інтегровані до складу Російської імперії.

Після зникнення загрози з боку Запорозької Січі та Кримського ханства створилися умови і почався стрімкий розвиток господарства на півдні України. Були засновані нові або перейменовані такі міста як ОдесаКатеринославСімферопольСевастополь. Почали розвиватись заводи(мануфактури) і торгівля — за одночасного погіршення життя селян північніших українських і російських земель. Південь України швидко заселяли люди з різних куточків світу. Серед них — українці та росіяни (переселенці з закріпаченої частини Російської імперії), болгарисербигреки (переселенці з Османської імперії), німці (переселенці з різних німецьких князівств, які перебували у стані занепаду), євреї (переселенці з земель Речі Посполитої).

1785 року, видавши «Жалувану грамоту дворянству», Катерина II законодавчо оформила права та привілеї російського дворянства, прирівняла до нього українську козацьку старшину, закріпивши за нею земельні володіння. Вона особисто віддавала накази про придушення антикріпосницьких виступів в Україні — Коліївщини (1768) та Турбаївського повстання (178993).

Правління Катерини II позначилося дальшою русифікацією України1783 року в Києво-Могилянській Академії запровадили російську мову викладання.

1786 — проведено секуляризацію церковних земель, що підірвало економічну незалежність православної церкви від держави, зокрема, в Україні. Церква перетворилася на частину імперського державного апарату.

Після включення до складу Російської імперії Правобережної України уряд Катерини II проводив тут політику, спрямовану на ліквідацію греко-католицької церкви, підпорядкованої Риму.

Прим. В.Ж. За політику знищення атрибутів і проявів української державності народ охрестив імператрицю лайливим прозвиськом «сучка».

 

12.7. Володимир Ле́нін

 

Вікіпедія

Ле́нін Володи́мир Іллі́ч (справжнє прізвище Улья́новрос. Владимир Ильич Ленин (Ульянов); 10 (22) квітня 1870Симбірськ, Російська імперія — 21 січня 1924ГоркиМосковська областьСРСР) — революціонерполітичний діяч Російської імперії і Радянського Союзулідер російських більшовиківпубліцистфілософ-матеріаліст. Перший Голова Раднаркому — уряду РРФСР, один з головних творців тоталітарної держави СРСРтеоретик комунізму, лідер міжнародного комуністичного руху.

Походження

Серед предків першого керівника Радянської Росії та Радянського Союзу є представники кількох народів і культурних традицій Російської імперії та інших країн. Серед його предків виділяють росіяннімців і шведівєвреївчувашів такалмиків. Тому не дивно, що Володимир Ульянов, називаючи себе росіянином (рос. русским), мало надавав значення національним особливостям у своєму житті, володів і користувався кількома мовами, робив переклади для власних потреб.

Володимир Ульянов народився у губернському місті Симбірську у сім'ї високопосадового губернського держчиновника і особистого дворянина[12]. Батько — Ульянов Ілля Миколайович (1831–1886) — інспектор народної освіти; мати — Ульянова Марія Олександрівна, здала екстерном екзамени на право працювати вчителем початкових класів, але ніколи не працювала, займалась власною багатодітною сім'єю.

Сім'я, в якій виховувався майбутній революціонер, в основному складалася з інтелігенції та була за родоводом різноманітною; виділяють у ній представників різних національних груп: росіян, калмиків, чувашів, євреїв, німців і шведів. Сам дід Леніна по батькові, Миколай Васильович Ульянов, чуваш за національністю, був кріпаком із Нижньогородської губернії, який переселився в Астрахань, де працював ремісником; він одружився із Анною Олександрівною Смирновою, батько якої був калмиком.

Батько матері Володимира  Ульянова, Олександр Дмитрович Бланк, лікар за професією, походив із єврейської родини, що проживала у містечку Старокостянтинів Волинської губернії. 1820 року разом із його братом був хрещений.[13][14][15][16][17].

Див. додаток за списком А: Таємниці Марії Бланк.

Один з організаторів збройного Жовтневого перевороту восени 1917 року та Громадянської війни в Росії. В подальшому ініціатор червоного терору[1] та примусової заготівлі сільськогосподарських продуктів, так званої «продрозверстки»[2][3] [4][5], яка стала головною причиною Голоду в Україні 1921–1923 р. та Голоду в Поволжі 1921–1922 р.; конфіскації приватної власності та церковних цінностей[6][7][8][9][10][11].

Прим. В.Ж. Тут варто згадати про особливі стосунки В.Леніна з Німеччиною, звідки через марксиста-афериста Парвуса (Гельфанда) він отримував гроші на здійснення Жовтневого перевороту.

Його модифікація традиційної доктрини марксизму, відповідно до специфічних російських умов, отримала назву марксизм-ленінізм і використовувалась для обгрунтування комуністичної ідеології. У радянській історіографії і комуністичній пропаганді іменувався «вождем світового пролетаріату» та «основоположником ленінізму», всіляко оспівувався та звеличувався; про колишній культ Леніна досі свідчать численні пам'ятники на центральних площах міст і містечок на колишній території СРСР; його портрет був зображений на радянських грошових банкнотах.

Ленін В.І. не володів українською мовою, хоча читав окремі твори В. Винниченка[37]. Але українську культуру та історію визнавав достатньо самостійною, щоб розглядати українське національне питання відповідно до підтримуваного ним лозунга про «право націй на самовизначення», і використовувати його відповідно до поточних потреб керованої ним партії. Тому публічно підтримував український національний рух. Одним з проявів цього було використання заборони святкування владою Російської імперії ювілею Тараса Шевченка 1914 року, а також конфлікту між Тимчасовим урядом і Українською Центральною Радою влітку 1917 .

Багато хто вважає, що він послідовно виступав проти ідеї української окремішності, зокрема щодо проведення цього принципу в побудові робітничого руху і більшовицької партії: здатний був, за свідченням очевидців, погодитися на створення окремої литовської чи єврейської соціал-демократичної партії, але утворення окремої української партії вважав неприпустимим, та з цих позицій критикував Михайла ДрагомановаЛева Юркевича, дотримуючись думки, що «при єдиній дії пролетаріатів великоруських і українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути мови» (Повне зібр. тв. т. 24., с. 125). Вважав питання контролю над Україною, її хлібом та донбаським вугіллям питанням життя і смерті російської більшовицької революції. З цих міркувань видав 3.12.1917 «Маніфест до українського народу» з ультимативними вимогами до Української Центральної Ради» та організував більшовицьку інтервенцію в Україну взимку 1917-18. Однак контролю над Україною не зміг втримати через воєнні обставини і укладення УЦР Берестейського миру 1918. У липні 1918 під тиском обставин дав згоду на утворення КП(б)У в межах російської Компартії (діяльність РКП(б) в Україні була б порушенням умов Берестейського миру). КП(б)У: «Формально заснована у квітні 1918 як самостійна компартія, але вже через 3 місяці, на своєму I з'їзді, КП(б)У ввійшла до РКП(б) з підпорядкуванням загальним партз'їздам та ЦК»[38]. Перші два з'їзди КП(б)У відбувались у Москві. Зазнав критики від українських комуністів (зокрема Сергія Мазлаха та Василя Шахрая) за нехтування українським рухом і українськими національними інтересами.

У липні 1921 року, займаючи посаду Голови Ради Народних Комісарів сусідньої держави і визнаючи, формально, Українську Соціалістичну Радянську Республіку незалежною, В. Ульянов писав (маючи на увазі голод у Росії):

«Якщо район, охоплений неврожаєм і голодний, займає територію з 25 мільйонами населення, то чи не слід рядом заходів найреволюційніших взяти саме з цього району молодь до армії в кількості близько 500 тисяч штиків? (і навіть може до 1 мільйона?).

Мета: допомогти населенню до певної міри, бо прохарчуємо частину голодних, і, може, посилками додому хліба допоможемо до певної міри голодним. Це перше. А друге: розташувати ці 1/2 мільйона на Україні, щоб вони допомогли посилити продроботу, будучи сугубо заінтересовані в ній, особливо ясно усвідомлюючи і почуваючи несправедливість ненажерливості багатих селян на Україні.

Урожай на Україні приблизно визначають (Раковський) 550–650 мільйонів пудів. Віднімаючи 150 мільйонів пудів на засів і 300 (15 x 20 = 300) на годівлю сім'ї і худоби, маємо остачу (550–450 = 100; 650–450 = 200) в середньому близько 150 мільйонів пудів. Якщо поставити на Україні армію з голодних губерній, цю остачу можна було б зібрати (податком + товарообмін + окремими реквізиціями з багатих на допомогу голодним) повністю». — Ленін В. І. про Україну. У двох частинах. Частина II. 1917–1922.— К.: Вид-цтво політ. літ-ри, 1977.— С. 411.

Варто зазначити, що це не єдиний документ, де червоноармійцям РРФСР голова уряду В. Ульянов давав дозвіл надсилати додому продуктові посилки з України. Те ж саме дозволив голова уряду Німеччини А. Гітлер у 1941 році[Джерело?].

Ленін В.І. безпосередньо винний в організації голоду 1921-22 в Україні, видавши наказ[39] насильно вилучати і вивозити хліб з України в голодуючі райони Поволжя, одночасно затягуючи[Джерело?] з дозволом Американській адміністрації допомоги та ін. організаціям надати допомогу голодуючому українському населенню.

З іншого боку, невдалі спроби російських більшовиків встановити контроль над Україною та розмах українських антибільшовицьких повстань у 1919-21 змусили Леніна змінити ставлення до українського селянства та національного руху, що, зокрема, позначилося на його концепції побудови майбутньої договірної федерації радянських республік. Ленін активно протидіяв ідеї «автономізації» незалежних республік (прибічником якої був, наприклад І. В. Сталін), висунув план створення єдиної союзної держави на федеративних засадах, в якій українцям та ін. неросійським народам гарантувалися б ширші політичні й культурні права. Зміна поглядів Леніна на національну державність республік призвела до гострих дискусій з ін. лідерами комуністичного руху: Розою ЛюксембургЙосифом Сталіним та іншими, які залишалися на центристських позиціях. Оскільки ані Ленін, ані його опоненти ніколи не згоджувалися провести федеративний принцип щодо самої Комуністичної партії, автономний статус УРСР та національні права українців залишалися лише формальністю (Вікіпедія).

 

12.8. Симон Петлюра

 

Си́мон Васи́льович Петлю́ра (* 10 (22) травня 1879Полтава — † 25 травня 1926Париж) — український державний, військовий та політичний діячпубліцист, літературний і театральний критик. Організатор українських збройних сил. Член ГСУЦР (від 28 червня — 31 грудня 1917[1]) на посаді Генерального секретаря з військових справ. Головний отаман військ УНР(з листопада 1918 р.). Голова Директорії УНР (9 травня 1919 р. — 10 листопада 1920 р.). Дядько патріарха Мстислава (Вікіпедія).

Народився Симон Петлюра 23 травня 1879 року (10 травня за стрим календарем) в історичному центрі Східної України — Полтаві — у козацькій родині, що у свій час перебралася із села в місто. Як і всі діти з небагатих родин, закінчив початкову парафіяльну школу, потім учився в духовній семінарії, доступної для всіх станів. На той час Полтава була одним із осередків національно-патріотичного життя України, з сильними українськими традиціями і самобутністю. Початок ХХ ст. ознаменувався пожвавленням національного руху, що проявився у створенні низки українських гуртків і громад не тільки культурно-просвітницького, а й політичного характеру. 

Симон Петлюра почав свою політичну кар’єру вступом до Революційної Української Партії. В 1901 році його відрахували за організацію таємної студентської групи й революційну пропаганду соціалістичного руху. Ховаючись від поліції, Петлюра виїхав на Кубань в Єкатеринодар (після 1920 р. Краснодар), де працював учителем і створив революційну групу «Чорноморська громада». В 1904 році його заарештували за поширення листівок, але через кілька місяців звільнили «на поруки». Вийшовши на волю, Петлюра виїхав у Київ, а потім у Львів, де редагував партійні видання — «Праця» й «Селянин». Журналістикою майбутній глава української держави займався й у Петербурзі — видавав щомісячник «Вільна Україна», а заради хліба насущного служив на приватному транспортному підприємстві. Потім він перебрався в Москву, редагував журнал «Українське життя» і працював скромним бухгалтером. Видатний російський академік Ф. Корш під час перебування Петлюри в Москві сказав: «Українці самі не знають, хто серед них перебуває. Вони думають що Петлюра — видатний редактор, патріот, суспільний діяч… Це все правда, але не повна правда. Петлюра безмірно вище того, що про нього думають. Він — з породи вождів, з того тіста, що колись в старовину закладали династії, а в наш демократичний час стають національними героями: бути йому вождем народу українського. Така його доля». Життя підтвердило слова російського академіка.

У період Першої світової війни Симон Петлюра працював заступником уповноваженого Всеросійського союзу земств і городов з питань постачання російської армії. Ця напіввійськова посада дала йому змогу бувати у військових частинах і вести політичну роботу серед українців. Лютнева революція в Росії застала С. Петлюру на західному фронті в Білорусії. 

У квітні 1917 р. Симона Петлюру обрано головою Української фронтової ради військ Західного фронту, і як її представник він прибув на І Всеукраїнський військовий з’їзд, що проходив 5 — 8 травня 1917 р. у Києві. На ньому С.Петлюру було обрано головою Українського генерального військового комітету У червні 1917 р. з ініціативи С. Петлюри був скликаний Другий Всеукраїнський військовий з’їзд, на якому був проголошений Перший Універсал Української Центральної Ради. Після створення Генерального секретаріату УЦР 28 червня 1917 р. Петлюра стає першим секретарем військових справ. На цю посаду він вступив 2 листопада 1917 р. Після гетьманського перевороту С. Петлюра відійшов від державної діяльності і працював у Київському губернському земстві. З вибухом повстання порти гетьмана він виїхав до Білої Церкви і очолив повстанські війська, які урочисто увійшли до Києва в грудні 1918 р., ознаменувавши цим ліквідацію держави П. Скоропадського і відновлення УНР. Історичною подією стало проголошення 22 січня 1919 р. Акту Злуки УНР і ЗУНР. Проте перші успіхи у сфері державного будівництва виявилися нетривалими. Українська Народна Республіка опинилася у вогняному кільці з військ більшовиків, білогвардійців, країн Антанти і Польщі. Після відступу армії УНР з Києва і виїзду В. Винниченка за кордон Симон Петлюра очолив Директорію (з 11 лютого 1919 р.), залишаючись одночасно головним отаманом військ УНР. У складі Директорії він перебував від першого до останнього її існування і протягом десяти місяців очолював збройну боротьбу за волю та незалежність свого народу. 

В жовтні 1919 р. в результаті вкрай несприятливої зовнішньополітичної та військової ситуації українська армія опинилася під загрозою знищення, тому було вирішено продовжити визвольну боротьбу партизанськими методами. Знесилене українське військо під командуванням М. Омеляновича-Павленка вирушило у легендарний Зимовий похід запіллям ворога, який тривав до травня 1920 р. За весь рейд Армія УНР пройшла 2500 км і провела більш як 50 успішних боїв. Зимовий похід Армії УНР є однією з найгероїчніших сторінок національно-визвольних змагань 1917 — 1921 рр., взірцем незламної віри в свої ідеали. Намагаючись вивести Україну з міжнародної ізоляції, Симон Петлюра був змушений піти на укладення між УНР і Польщею угоди про спільні дії проти Червоної армії. Однак ставка на цей союз не виправдала себе — польський уряд, зрадивши союзників, фактично залишив українське військо наодинці з більшовиками. Після тяжких боїв на теренах України армія УНР мусила відступити за р. Збруч і наприкінці листопада 1920 р. була інтернована польською владою. З 21 листопада 1920 р. на території Польщі почав діяти Державний центр УНР в екзилі. Він включав Директорію, уособлювань її головою і Головним отаманом С. Петлюрою, уряд УНР, армію УНР та державні установи з їхніми службовцями 

У 1923 р. уряд радянської України зажадав від польських властей видачі С. Петлюри як ворога народу. Тож він змушений був виїхати спочатку до Будапешта, згодом — до Відня і Женеви, а з 1924 р. оселився з родиною у Парижі. На теренах Франції С. Петлюра продовжував керувати діяльністю екзильного уряду УНР, заснував тижневик «Тризуб», активно займався публіцистикою. 25 травня 1926 р. постріли більшовицького агента С. Шварцбарда обірвали життя незламного борця за незалежність України — Симона Петлюри (http://webcache.googleusercontent.com/).

 

12.9. Степан Бандера

 

Вікіпедія

Степа́н Андрі́йович Банде́ра (* 1 січня 1909Старий Угринів, тепер Калуського району Івано-Франківської області — † 15 жовтня 1959МюнхенФРН) — видатний[1] український політичний діяч, ідеолог і теоретик українського націоналістичного рухуХХ століття[2], після розколу Організації українських націоналістів голова Проводу ОУН-Б.[3]

 

Степан Бандера і Ярослав Стецько були авторами Акту проголошення Української Держави 30 червня 1941 року. 5 липня 1941 року Бандеру помістили під домашній арешт, а з 15 вересня 1941 року в центральну Берлінську тюрму. З початку 1942 року по серпень 1944 року перебував у концтаборі