Народна артистка України Галина Яблонська: "Зараз триває бій"

Народний Оглядач продовжує серію інтерв’ю з представниками здорових сил української сцени. Те, з якою лаконічністю і влучною концентрацією думки розставила акценти Галина Яблонська, зайвий раз підтверджує колосальний атакуючий потенціал вітчизняної мистецької еліти. Головне - існує спільне розуміння глобальної небезпеки та палке бажання її нейтралізації.

ВА: Пані Галино, чому так діється, що коли приїжджає до нас, зокрема до столиці, якійсь непотріб, то для нього миттєво знаходяться найкращі концертні зали, проплачені шикарними спонсорами. Навколо створюється штучний ажіотаж, телеканали та FM-діапазон ломиться від реклами. Це все тимчасове непорозуміння, спричинене дурним смаком ’’малинових пиджаків’’, чи є певна продумана політика з боку тих, хто замовляє музику?

ГЯ: Відповідь є однозначною: все йде від того, який тон задається згори. Якщо українська культура владою не підтримується, то дана тенденція відтворюється по всій вертикалі. Ще у радянські часи провадилася політика штучної асиміляції, аби довести народу, що українська культура нікому, мовляв, не потрібна. Нас буквально виштовхували до іншого простору: пригадаймо, скільки з Києва до РФ змушено було виїхати наших митців. В результаті наші режисери, актори, художники збагатили культурний пласт цієї республіки. Коли наступив період так званої незалежності, то одразу національній культурі у підтримці було відмовлено. Пам’ятаєте ту ейфорійну хвилю кінця вісімдесятих - початку дев’яностих? Період відкриття заборонених сторінок нашої історії, наших замовчуваних здобутків, грандіозне відзначення 500-річчя Запорізької Січі, живий ланцюг з нагоди Дня Соборності, - все це мало характер планетарного пробудження. А в цей час за нашими спинами усі ці клани почали практикувати блюзнірське гешефтярство, взяти хоча б для прикладу горезвісні трасти. На жаль, українці тоді втратили ініціативу, хоча психологічна перевага була саме на нашому боці.

ВА: Пані Галино, окрім суто мистецької діяльності багато часу Ви приділяєте ще й виховній роботі на посаді Президента міжнародної ліги ’’Матері і сестри - молоді України’’...

ГЯ: Перебуваючи на громадській роботі, я відчуваю цю ненормальну ситуацію особливо близько. Коли відновлювалися Українські збройні сили, діячи культури попервах мали змогу нести до її лав національну ідею, яка б виховувала свідомих патріотів. Поки посаду міністра оборони обіймав Костянтин Морозов, процес національного самоусвідомлення в армії тривав активно і впевнено. Навіть офіцери російського походження за першої ліпшої нагоди вибачалися за незнання української мови або погане нею володіння. Це зайвий раз засвідчує просту істину: українізація як цілеспрямована державна політика не буде мати жодного спротиву, оскільки в силу своєї природності і очевидності відкидає антагонізм як явище. І лише після того, як з найвищих трибун, наче за командою, почали лунати істеричні заклики з вимогою насадження двомовності, почався відкат. Адже радянський менталітет вихований на компаніях (кукурудзяній, безалкогольній тощо). Чиновництво зрозуміло, що йдеться всього лише про чергову компанію. Саме з цього моменту з’явився той антиукраїнський антагонізм, коли все, пов’язане з життям корінної нації, почало демонстративно нехтуватися.

ВА: До того ж триває підступна практика замовчування українських авторів на догоду чужоземним зразкам...

ГЯ: Працюючи в Спілці письменників, я мала вихід на твори авторів українського зарубіжжя. Прочитавши ’’Сад Гетсиманський’’ Івана Багряного я була здивована тим фактом, що цей геніальний твір було написано за 10 (!) років до ’’Одного дня Івана Денисовича’’ Солженіцина, який став мало не бестселлером. Причому рівень авторського таланту нашого співвітчизника виявився на голову вищим аніж у розкрученого на Заході російського аналогу. Згодом із задоволенням перечитала всі твори Багряного. Євген Маланюк, Олена Теліга, німець за походженням Юрій Клен... ’’Попіл імперії’’ Клена взагалі вважаю одним з найвищих взірців літератури світового рівня.

ВА: Пані Галино, на Вашу думку як митця, що варто протиставити навалі дегенеративного мистецтва, яке є нічим іншим, як ізуверським інструментом морального покалічення національного організму?

ГЯ: Двічі на день мені доводиться проходити лабіринтами Труби (підземний перехід під Майданом Незалежності), де я відчуваю потужного негативного удару, коли бачу стіни, заліплені насильницьким нав’язуванням отієї дегенеративної московської мас-культури. Про це неподобство я неодноразово заявляла під час різноманітних форумів і симпозіумів, але жодного конструктиву, навіть від лідерів націонал-демократії, почути не довелося. З молоддю треба працювати на глибинному емоційному рівні, аби наступне покоління увібрало в себе усю міць позитиву, базованому на етнічній самототожності та силі психологічної самодостатності. Одними гаслами, одною дидактикою ми нічого не доб’ємося. У нас надто захопилися нескінченними розмовами під виглядом усіляких нарад, конференцій та симпозіумів. Вже набридло все це слухати. Давно пора зрозуміти: зараз триває бій, протистояння двох світів, жорстка боротьба на культурному фронті. Програвши цю війну, ми програємо й по інших напрямах. Тому треба закладати підвалини перемоги.

ВА: Дуже дякую за цікаве й змістовне інтерв’ю.