Важливість: 
2
Микола Глущенко: агентура Кремля від Леніна до Путіна

«На радянську розвідку працювали сотні емігрантів. Знаю, що бойовими орденами СРСР відзначена діяльність на цьому поприщі представників найвідоміших княжих прізвищ, найбільших дворянських гнізд. Співпрацювали вони з нами аж ніяк не за гроші, принципово відмовляючись від будь-якої винагороди ... Сама французька розвідслужба, втім, як і англійська, повністю була під нашим контролем протягом багатьох років. (БЕРИЯ С.Л. (Гегечкорі С.А.) (1924-2002) – вчений, розвідник, літератор. Син Л.П. Берія). Одним з сотень таємних агентів Кремля у Франції був український художник Микола Глущенко.

Тріумф і Трагедія Майстра
(Частина I. Підкорити Париж! І померти ?!)

Микола Петрович Глущенко! Ім'я одного з найбільших європейських художників ХХ століття сьогодні вимовляється з гідною повагою, про нього і про його творчість написано досить багато, а картини зберігаються більш ніж в 80 музеях світу. Велика кількість полотен, літографій і малюнків зберігається у численних приватних зібраннях. Однак можна сміливо стверджувати, що практично всі опубліковані в СРСР, в нотатках і в біографічних нарисах, описи Глущенко як художника, представляють незначну цінність. Всі вони оцінюють життя і творчість Майстра однозначно, з позицій соціалістичного реалізму, що панував в СРСР протягом 74 років і має мало спільного зі світовим образотворчим мистецтвом. Але навіть події цього періоду вихолощені до невпізнання, а реальні факти віддані – в прямому і переносному сенсі  – забуттю. Навіть такий видатний мистецтвознавець як Ігор Верба, який товаришував з Глущенко понад чверть століття і практично щодня зустрічався з ним, зміг присвятити пам'яті Художника (в збірці спогадів) всього 107 казенних рядків. Але така правда. З політичних та ідеологічних причин все найдорожче про найвидатнішого українського і європейському художника тепер уже втрачено назавжди!

Практично всі, хто писав про Миколу Глущенко сумлінно ігнорували (і продовжують ігнорувати) той факт, що його навчання і творче становлення як художника відбувалося в 1920-ті  – 30-ті роки в Німеччині і Франції, в спілкуванні з видатними майстрами європейської школи, в період зародження і затвердження нових напрямків і форм образотворчого мистецтва. Пік світового визнання Художника доводиться на початок 30-х років, коли його творче обличчя остаточно сформувалося, і він виступив як талановитий Майстер з власним оригінальним стилем. Його живопису, зокрема, притаманні імпрессіоністичність, тонке відчуття декоративної виразності кольору і свобода вираження. Французький критик Г. Базен в 1929 році писав: «Малюнки та акварелі Глущенко висувають цього майстра в перші ряди сучасних малювальників. З першого погляду ми думаємо про Сегонзака, з яким, однак, існує тільки загальна аналогія без безпосереднього впливу. Глущенко і Сегонзак поклали початок тому, що я назвав би «ризиком свободи»...».

Миколі Глущенко тоді виповнилося лише 28 років.

У 1920-ті  – 30-ті роки в Європі організовувалися численні виставки художника, його роботи випускалися колекційними виданнями, йому присвячувалися монографії, а також численні газетні і журнальні статті в світовій пресі. У той же час його роботи мали не тільки художній, а й комерційний успіх – іменитих замовників було більш ніж достатньо! Проте, після смерті Глущенко, радянський живописець Сергій Григор'єв лицемірно стверджував: «Невідомо, як на Заході розкрився б його талант. Йому поталанило, що він повернувся на Батьківщину, в Радянську країну, де люблять мистецтво, вміють цінувати його. І це допомогло Миколі Петровичу розкритися, як великому живописцеві».

У багатьох посмертних спогадах про Глущенко, що належать художникам, мистецтвознавцям, письменникам і навіть композиторам, наполегливим рефреном звучить тема «невичерпної любові художника до ленінської тематики». Тамара Бойко, що познайомилася з Миколою Петровичем на записи для радіо в 1968 році, захоплено розповідає: «На магнітофоні – плівка, на якій змонтовано розповіді, зроблені протягом понад десяти років, але об’єднує їх одна тема. Майже в усіх передачах, які вів Микола Петрович, йшлося про роботи, присвячені ленінським місцям за кордоном. Вони склали велику серію, відзначену Державною премією УРСР імені Т.Г. Шевченка. Із закордонних подорожей художник привозив етюди, начерки місць, пов’язаних з перебуванням Володимира Ілліча. То була справді подвижницька праця, яка почалася ще в роки перебування в Парижі. Ось що розповідає про це Микола Петрович:

  • Я хотів у своїх творах передати настрої, які б перегукувалися з настроями Володимира Ілліча і Надії Костянтинівни, що так тонко відчували справжню красу…»

[Сьогодні, знаючи про таємне життя Микола Петровича радянського розвідника ризикну припустити, що подорожі по «ленінських місцях» за кордоном були непоганим прикриттям для виконання завдань. Прим. В.Ф.]

В оповіданнях про Глущенко-портретиста паризького періоду незмінно фігурують портрети прокомуністичних культурних діячів – Ромен Роллана, Анрі Барбюса, – яких нарекли «найвидатнішими письменниками епохи перемоги соціалізму», а також художника Поля Сіньяка і режисера Олександра Довженко. Дивуватися цьому не варто. Система, в якій він жив, не терпіла індивідуальностей і незгод. Останнє десятиріччя життя і творчості Глущенка прийшлося на розквіт брежнєвського правління, коли офіційним (єдиним) каноном в мистецтві вважався соціалістичний реалізм, і образотворче мистецтво було затиснуте в його прокрустове ложе. Хоча, треба віддати належне, «ленініана» Глущенко дійсно вражає уяву – майже 200 картин, не враховуючи сотень і сотень малюнків!

У 1976 році відбулася велика виставка робіт Майстра, присвячена його 75-річчю, а наступного року Микола Глущенко помер.

Після виходу збірки спогадів (1984 р.) про Глущенко майже нічого не писали. Однак в кінці 80-х сталося несподіване – КДБ УРСР визнало, що в середині 1920-х років Н.П. Глущенко був залучений до розвідувальної діяльності під псевдонімом «Ярема». У публікації також повідомлявся пікантний факт – Гітлер цінував Глущенко як видатного художника і в 1940 році подарував Майстру альбом з репродукціями своїх акварельних робіт.

Чим було продиктоване «розсекречення» Глущенко – невідомо і досі. У 1996 році я ставив з цього приводу питання колишньому заступнику Голови СБУ з розвідки генерал-майору Георгію Кириловичу Ковтуну, з яким дружив і часто спілкувався у справах ветеранської організації «Співдружність». Однак Ковтун сказав, що йому нічого про це невідомо. Цілком допускаю, що він міг знати, але не мав права розкривати мотивацію керівництва спецслужби.

«Альбом Гітлера» незабаром породив невідомо ким запущену в інформаційний простір легенду про те, що Гітлер брав уроки малювання у Глущенко. Легенду підхопили деякі мистецтвознавці, хоча в дійсності вона не має під собою ніякої реальної основи. Правда, в одній з кулуарних розмов мені розповіли, що саме «інтимними» подробицями про творчі зв'язки Гітлера і Глущенко був «підігрітий» інтерес колекціонерів до його спадщини.

Ким же все-таки був найбільший художник ХХ століття, українець Микола Петрович Глущенко?

Який вплив справила його творчість на розвиток європейського мистецтва ХХ століття?

І яка його роль і місце в історії європейського і українського мистецтва?

***

М. П. Глущенко народився 17 вересня 1901 року в м. Новомосковську Дніпропетровської області в сім'ї бухгалтера. П'ятирічним хлопчиком, втративши батька, переїжджає з матір'ю до родичів в село Борисівка, яке відоме на Слобожанщині своїми іконописцями – «богомазами». Саме вони пробудили в юнака глибокий інтерес до малювання. Навчаючись з 1910 по 1918 рік у Юзівському 8-класному училищі, він отримав на уроках малювання основи художньої грамоти. Спочатку Глущенко планував продовжити освіту в Харківській Вищій технічній школі, але побувавши в Харківському художньому музеї, вирішує присвятити подальше своє життя мистецтву. Однак в його життєві плани втрутилася Жовтнева Революція.

Братовбивча Громадянська війна занесла вісімнадцятирічного Глущенко в Польщу, де він був інтернований в складі полку Добровольчої армії генерала Денікіна в Щелковському таборі. Молодий боєць втікає з табору і дістається до Берліна. Там юнакові пощастило – він знайшов заступництво в особі чільних представників української еміграції: гетьмана П. Скоропадського, письменника і державного діяча В. Винниченка, професора Українського наукового інституту в Берліні Ст. Смаль-Стоцького. Вони помітили незвичайні здібності Глущенко до малювання і допомогли вступити в приватну художню школу-студію Ганса Балушека і Кампфа на Канштрассе. Всі фінансові проблеми, пов'язані з навчанням і побутом, еміграція також взяла на себе.

В період навчання Глущенко захопився мистецтвом епохи Відродження. Щоб досягти впевненості в малюнку, він копіював роботи Лукаса Кранаха, Альберта Дюрера, Ганса Гольбейна. А свої ранні картини Глущенка пише в стилі неокласицизму. У 1920-1924 рр. він продовжує навчання в Берлінській вищій школі образотворчих мистецтв Шарлоттенбург, в майстерні відомого графіка, професора Є. Вольфсфельда, де захоплюється творчістю шведських живописців. Незабаром він вступає в мистецьке об'єднання «Нова матеріальність» ( «Neue Sachlichkeit»), в складі якого бере участь у виставці в Мангеймі 1925-го року.

Професор Кампф вважав Глущенко кращим своїм учнем і малювальником, нерідко доручаючи замінювати його в студії на заняттях з малюнку. На одному з таких занять Глущенко познайомився з чарівною Марією, яка відвідувала студію Балушека-Кампфа. Саме тоді він написав її портрет, який згодом (1924 р.) придбав з виставки якийсь любитель живопису (це була перша продана Глущенко картина). Взаємна симпатія незабаром переросла в пристрасну любов, і Марія стала вірною подругою, музою і натурницею Художника на все життя.

У 1924 році в галереї «Каспер» відкрилася перша персональна виставка Глущенко. Лео Свемп, який відвідав в цей час Берлін, згадував, що професор Кампф порадив йому обов'язково сходити на виставку, зазначивши, що «поява самобутніх особистостей необхідно чекати не в центральних салонах, а в невеликих приватних галереях ... До речі, там відкрито виставку мого учня – дипломанта вищої школи Ніколаса Глущенко ... Це дуже талановитий молодий живописець з України».

У спогадах про відвідини виставки Лео Свемп зазначає: «Вона мені сподобалася, хоча ніяких новаторських, оригінальних пошуків я там не помітив. Живопис був добротний, чіткий, упевнений малюнок, відчуття гнучкості форми і колориту. Це були камерні портрети, виконані в традиціях епохи Відродження, – Мемлинга, Дюрера. Деякі з них були написані на дошках. Найбільше мені сподобався автопортрет художника – із задумливо-мрійливим виразом очей і вольовими рисами обличчя. Коли Глущенко увійшов в виставковий зал, я його одразу впізнав по автопортрету. Це був високий, стрункий юнак з фігурою спортсмена. Вів він себе вільно і впевнено, охоче вступаючи в бесіди з публікою. По-німецьки говорив прекрасно, з берлінським акцентом. Відчувалося, що з багатьма присутніми в галереї художник був знайомий. Дебютанта відразу ж оточили колекціонери і меценати, деякі стали замовляти портрети. Виставка мала безумовний успіх».

На цей час припадає і знайомство Глущенко з Олександром Довженко, який з лютого 1922 року обіймав посаду секретаря консульського відділу Торгового представництва СРСР в Німеччині, і з дозволу ЦК КП(б)У навчався в приватній художній школі професора-експресіоніста Віллі Геккеля. За яких обставин художники познайомилися достовірно невідомо, оскільки Глущенко спогадів не залишив, а архіви Довженка, згідно з волею його вже покійної дружини актриси Юлії Солнцевої, були засекречені до 2009 року в фондах Москви, і дістатися до них зараз, як і раніше неможливо. Але про ці «дивні стосунки», що мають причетність до спецслужб СРСР, ми поговоримо трохи пізніше, в завершальній частині моєї розповіді.

У цьому ж 1923 році Глущенко, за сприяння Довженко, отримує радянське громадянство і привабливу пропозицію на майбутнє – після закінчення Вищої школи образотворчих мистецтв, стати головним художником радянських торгово-промислових виставок СРСР за кордоном, керувати створенням радянських розділів експозицій в Парижі, Ліоні , Мілані, Брюсселі. Від такої пропозиції двадцятидворічний художник відмовитися не міг, і його подальша доля була вирішена.

Закінчивши навчання, Микола Глущенко в 1925 році переїздить до Парижа, де відкриває на вулиці Волонтерів, 23, своє власне художнє ательє. Мекку світового мистецтва важко чимось приголомшити або хоча б здивувати. І, тим не менш, вже через кілька місяців творчість новоприбулого художника привернуло увагу найавторитетніших критиків і мистецтвознавців Франції і, зокрема, редактора «Nouveau Journal Littereir» і одночасно співробітника інших популярних тоді видань Флорана Фельса.

З переїздом до Франції помітно змінилися художні симпатії Майстра, в своїй творчості він швидко еволюціонує від Клода Моне до Сезанна і Боннара. Вирішальне значення для всієї майбутньої творчості Митця мала робота на етюдах в Іль-де-Франс. Тут до майстерності малюнка і композиції, придбаної ним у берлінський період, він додає ще й уміння організувати колір – мистецтво колориту. Своєрідним заповітом на все життя для Глущенка стали слова великого голландця Вінсента Ван Гога, які він часто цитував: «Життя треба шукати в кольорі». І продовжував словами Матісса: «Мені завжди хотілося, щоб в моїх творах була весняна легкість і радість, яка не дозволила б навіть запідозрити, якого вони коштували праці, терпіння. Картина на стіні повинна бути, як букет живих квітів, поставлених в кімнаті».

Художник знаходиться в безперервному творчому пошуку, його віртуозність і фантастична працездатність вражають уяву відвідувачів його ательє – Глущенко міг працювати на кількох мольбертах одночасно, в різних жанрах живопису: пейзаж, портрет, натюрморт.

Органічно вписуючись в бурхливе мистецьке життя Парижа, Майстер вже в вересні 1925 року виставляє свої роботи в «Осінньому салоні».

Після успішних виставок ательє перетворилося в Парижі на збори представників інтелігенції, чиновників, дипломатів, лідерів білоемігрантської і української закордонних організацій. У центрі уваги завжди був Глущенко, молодий, красивий, імпозантний, завжди привітний і чемний, завжди оригінальний. У той час він добре знав Дмитра Андрієвського, провідного ідеолога українського націоналістичного руху, і ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурга, племінника імператора Австро-Угорщини (відомого як українофіла, полковника Українських січових стрільців Василя Вишиваного). Спілкувався з видатними художниками Фернаном Леже, Пабло Пікассо, Анрі Матіссом, а також з письменниками Ельзою Тріоле, Луї Арагоном, Іваном Буніним і Володимиром Маяковським. Дружив Глущенко і з генералом Ігнатьєвим, військовим розвідником і дипломатом, який працював в представництві СРСР у Франції.

Крім того, Глущенко виконував замовлення радянського постпредства у Франції – малював портрети Ромена Роллана, Мішеля Кашена, Анрі Барбюса, президента товариства «Франція-СРСР» Поля Сіньяка, Віктора Маргеріта та інших відомих представників французької інтелігенції прорадянського штибу.

Поряд з живописом Глущенко серйозно займається графікою, ілюструє книги.

І підкорює Париж і Європу, на що йому знадобилося менше трьох років!

31 березня 1928 року для видавництва «Кузен Понс» і під художнім керівництвом Рене Бореллі, вийшов лише в 132 примірниках альбом літографій Глущенко для дуже поважних шанувальників таланту художника. З них 12 примірників були надруковані на японському папері для японських колекціонерів, пронумеровані від 1 до 12 і забезпечені кожен додатковим оригінальним малюнком, 20 примірників некомерційних, позначених титлами від А до Т, і 100 примірників на голландському папері, для європейських шанувальників, пронумеровані від 13 до 112. Знаменно, що цим альбомом була заснована нова художня серія «Вибране» «Кузена Понсе» про видатних художників світу.

У вступному слові Флоран Фельс писав:

«Не будемо розкривати милі таємниці нової науки любові, які ми залишимо в нагороду передплатникам нашого майбутнього твору. І привітаємо те, де Глущенко знайомить нас зі своїм Speculum Mundi (Дзеркало світу. – Лат.), яке запрошує в подорож. Він змушує нас зупинити погляд на кількох сузір'ях якраз перед першими звуками пасторалі. Ці ескізи були накидані швидше в гінекеї, ніж в майстерні.

Оскільки серед наших молодих художників він є одним з найприємніше обдарованих у всіх жанрах, то він без помилкового сорому домагається від своїх натурниць таких поз, які можна вважати, в залежності від настрою, запрошенням або самозреченням. Працює він щедрим пензлем і широкою душею, і тому йому так хочеться зробити нас співучасником в його спостереженнях і товаришами в його ніжних насолодах. Як благородна ця душа. У нього відсутні докори сумління, як відсутні покриви на його натурницях. Він знає, що найбільший художник сучасності (ні, панове, не Сезанн, а Ренуар) не розгубився б перед гордо збудженим соском. Оголена натура досягає своєї досконалості тоді, коли виникає бажання погладити її по стегнах, ось аксіома і мета естетичних устремлінь цього художника, який вміє прикрасити жінку її своєю красою ...

Жінка це подруга наших ночей: потрібно терпіти її реальності. Не будемо говорити про апетит володіння, який вперше виникає поза плоті. Друг жінок знає, що подарунок ніщо і, що завоювання починається в той день, коли тіло любить тіло. Потрібно бути дуже слабким, щоб бажати бажання і не радіти новому невгамовному знанню одержуваної насолоди.

І коли гнучка арабеска руки раптом обвиває вас, коли уста жадають милостині поцілунку після цілої ночі поцілунків, коли тривоги цілої вулиці, цілого міста більше немає і в згадці, коли цілий світ перестає існувати за межами тіл, тоді нас переповнює радість. У жінок Лотрека завжди є присмак бульвару і кабаре. Жінки Глущенко просто ніжні подруги, що запрошують до насолоди...

Це букет красивих дівчат! Ними можна тільки милуватися».

Успіх слідує за успіхом!.. І, нарешті, в 1933 році відомий мистецтвознавець Анрі Пулей випускає монографію про Глущенко (GLOUTCHENKO, Poulaille, Henry. Paris: Le Triangle, 1933).

Це ТРІУМФ МАЙСТРА, це найвищий пік його творчої слави!

І в цей тріумфальний час над ним нависає привид катастрофи!

Крах творчості, крах свободи, крах сімейного життя!

***

У 1932 році французька поліція почне третю широкомасштабну операцію по ліквідації радянської розвідувальної мережі у Франції. Починаючи з 1928 року, поліції вдалося ідентифікувати понад 250 радянських агентів, відновленої після попередніх розгромів, розвідувальної мережі. Керували мережею агенти ВМЗ Комінтерну у Франції (і, одночасно, агенти радянської розвідки) Клод Ліожье («Філіп») і Ісайя Бір («Фантомас»). Також були заарештовані відповідальні працівники Французької компартії Моріс Гандуен і Андре Куату. Керівнику підпільного апарату ФКП Жаку Дюкло, якого під час слідства запідозрили в причетності до справи, вдалося втекти до Берліна, де він під псевдонімом Лауер працював зі знаменитим Дімітровим в Бюро Західної Європи Комінтерну.

5 грудня 1932 року «Фантомаса» засудили до трьох років в'язниці!

Глущенко (оперативний псевдонім «Ярема»), завербований радянською розвідкою ще в 1926 році, і благополучно переживший попередній розгром (Бернштейн мережа Кремі), живе в постійній напрузі, в безперервному очікуванні арешту, в постійному страху за родину і себе. Живе і працює на межі нервового зриву. Невідомість гнітить його все більше, в будь-якому відвідувачі ательє він підозрює таємного співробітника поліції, і в 1934 році Художник не витримує і їде з неспокійної Франції до Іспанії, де багато працює, бере участь в групових виставках. Після поїздки Глущенко пише серію пейзажів Болеарскіх островів і Майорки. Його кращі роботи того часу «Корсиканський пейзаж», «Провансальський пейзаж», «Верби», «Південний пейзаж».

З повідомлень паризької резидентури ГУДБ НКВС в Москву стає ясно, що Глущенко неодноразово просив дозволу про повернення на батьківщину. В одному з них зазначається: «З листа № 7 параграф 14, Центру: «Ярема»наполегливо вимагає дозволити йому повернутися на Україну. Ми намагаємося довести, що для завершення важливої розвідувальної акції потрібно залишитися в Парижі ще на один рік. Він дуже незадоволений, говорить, що більше двох місяців не витримає. Резидент».

Дуже показовим є також те, що в цей критичний момент настає розрив відносин Глущенко з Винниченком і з усією українською еміграцією. В останньому листі художнику від 19 липня 1935-го Винниченко відмовляє Глущенко в праві називатися українцем, і дорікає йому в «меркантильності» і «відсутності переконань».

А паризька критика і публіка, що естетствує, нічого не підозрюють про драму, яка розігрується у житті Художника, і продовжують ним захоплюватися: «Глущенко з прекрасним торсом, весь з м'язів не тільки художник, а й чемпіон з легкої атлетики. Як плавець, він дивує навіть болеарців, що виросли на морі. Він запливає так далеко, що з дорогою назад відстань досягає восьми кілометрів. А ввечері надівши смокінг, він перетворюється на світську людину на обідах у міжнародному суспільстві в своєму готелі».

Але саме 1936-й, рік повернення в СРСР, став переломним в особистому та творчому житті М.П. Глущенко. З його робіт надовго зникають яскрава палітра і основи європейської школи, Глущенко стає якісним і нудним соціалістичним реалістом, співаючи в загальному хорі «як добре в країні радянській жити». Це побіжно і обережно відзначають в своїх спогадах живописці Є. Волобуєв, Д. Шавикін, і навіть такий радянський письменник, як Микола Бажан. Більш відвертим був Сава Голованівський: «Його краєвиди перших післявоєнних літ, кількість яких, мабуть, можна обчислювати не десятками, а сотнями, хоч і були творами досвідченого фахівця, але не так уже й часто примушували глядача переживати радість художнього першовідкриття  і замислюватись над своєрідністю мистецького бачення світу».

Характерно, що в подальшому і сам Художник хотів радикально викреслити цей період творчості зі свого життя. Ольга Чорнобривцева, відповідальний працівник Міністерства культури УРСР, згадує, що при зустрічі з Глущенко 2 жовтня 1977 року він їй сказав, що відібрав у себе 250 картин, які обов'язково спалить, як тільки стане на ноги: «Не хочу, щоб ними коли-небудь и хто-небудь міг спекулювати. Вони не репрезентують Глущенко».

[Згодом на антресолях майстерні дійсно було знайдено 250 акуратно складених полотен – пейзажів, написаних олією в 1950-х роках. Волю покійного не було виконано – Мінкультури УРСР, за погодженням з сім'єю художника, передало ці роботи, без права експонування, в Державний музей українського образотворчого мистецтва УРСР. – Прим. В.Ф.]

Далі буде…

Наші інтереси: 

На нашій планеті йде всесвітня, тотальна війна, мета якої підірвати і врешті-решт змести з лиця землі те, що прийнято називати вищими людськими цінностями. Московська агентура, вирощена майже за століття в усьому світі, – знаряддя цієї війни. Причому знаряддя особливого роду, що не знайоме сучасній цивілізації, як і особлива, незнайома сучасній цивілізації сама ця війна.

Гравець: 
Володимир Федько

Новини від RedTram - для збільшення прихильників НО

Loading...
 
Форум Підтримати сайт Довідка