Зображення користувача Леонід Українець.
Леонід Українець
578

Майбудь

Пропоную увазі читачів оповідання, що виринуло з моєї підсвідомості. 

vov.jpg

Вов

    Йон Товот прийшов працювати до «Інерції» після курсів підвищення кваліфікації, на яких вивчали системний аналіз. Тема його курсової праці називалась «Застосування методу зняття обмежень до задачі успішного працевлаштування на вакансію, де творчость заохочують грошима». Цю тему він придумав сам, чим трохи здивував викладачів, але в цілому отримав схвалення комісії. Хоча під час навчання Йон пропускав заняття, а контрольні тестування проходив  завдяки своїй інтуїції, а не матеріалові, котрий можна було засвоїти з лекцій. Та все ж для складання іспиту трохи теорії потрібно було вивчити, тож за день до того Йон завітав до книгозбірні. Створюючи пошукові запити, він відкинув усі публікації Шендеровіча, котрого вважали основоположником системного аналізу, натомість натрапив на неперекладену працю маловідомого іноземного теоретика на імення Сендер. Ознайомившись з нею Йон припустив, що насправді перші теоретичні розробки у вказаній галузі здійснив саме Сендер, бо його публікація давніша, а Шендеровіч, майбуть, добре ознайомився з працями Сендера і опублікував їх, додавши трохи туману і своє прізвище до назви основного методу. Тож кмітливий молодик вирішив: розв’язок своєї задачі здійснити за методом, котрий первісно розробив Сендер, але втаємничити це від екзаменаційної комісії. Цілком можливо, що викладачі не були посвячені в усі інтриги Шедеровіча, тому сприйняли доповідь Товота за чисту монету.

      Оголошення про вакансію в інноваційній компанії Йон побачив на інформаційному екрані ще до складання іспиту. І, хоча припускав, що корпорація далеко не інноваційна і займатись доведеться не зовсім тим, що вказано у оголошенні, наступного ж дня відправив своє резюме, вказавши, що має вищу освіту в галузі обчислень і навчається на курсах підвищення кваліфікації. Він сподівався у випадку конфлікту посилатись на текст оголошення. Але чи ефективно це?

      На співбесіді його зустріла рекрутер Рая Вовкова. Так, саме рекрутер, бо хоч корпорація була повністю комерційною структурою, порядки там панували схожі на армійські. Працівників інших компаній тут вважали або союзниками, або ворогами. На підприємстві діяла власна служба контррозвідки. Можливо, була і служба розвідки, але засекречена. «Рая-зграя»,– подумки подражнив співбесідницю Йон, дивлячись їй у очі. «Може хоч цей Йон зможе стати тим ноєм, котрий створить ковч для порятунку того, що залишилось від могутньої колись корпорації…» – втішала себе надією Рая.  Щось було у цьому самопевному шукачеві з малим досвідом роботи таке, що спонукало вхопитись за його оптимістичні міркування. Хотілось йому вірити. Тим більше, що попередні професіонали на цій посаді вагонами розкрадали корпорацію прямо під носом у акціонерів. 

      Пропрацювавши два весняні місяці, що складали по 28 днів кожен, Йон зрозумів, що корпорація припинила фінансувати будь-які інновації ще п’ять років назад, хоча керівництво постійно вимагало від інноваційних працівників пропозицій щодо покращення діяльності компанії.

      Корпорацію заснував Еней Олодюк ще за часів четвертого технологічного укладу. Тепер давній, але ще не такий старий Ене відійшов від справ, а управління передав своєму синові – випускникові чи то Гарварда, чи то Оксфорда. Попит на продукцію постійно падав і компанія зменшувала витрати, щоб втриматись в прибутковій зоні…

     Товот вирішив знати найслабше місце в роботі цієї велетенської системи і змінити саме його. Сьогодні він бачив заступника директора і розуміючи, що той не виділить коштів на купівлю нових інфотронів, запропонував йому найняти нових працівників на виробництво для збільшення обсягу продукції. Він тоді ще не знав про тривалий спад попиту, бо цей показник був комерційною таємницею і до компетенції Товота не входив. Заступник в цілому погодився, але зажадав від нового працівника детального звіту про потребу в додаткових працівниках для кожного підрозділу. Тому наступного дня Йон вирушив до виробничих цехів, щоб краще ознайомитись з технологічним процесом. В цеху дерев’яних виробів сортували дев’ять видів стружки для подальшого використання. Оскільки автоматизованої системи сортування не було, то цю працю виконувало двоє працівників. Але виконували вони її так, як їм було зручно. Тож тим, хто потім забирав цю стружку, доводилось докладати надмірних зусиль. Але найбільше нового працівника вразив апарат перетирання річкового каменю в пісок, що був на оснащенні цеху будівельних виробів. Агрегат працював з великим гуркотом, але свою справу робив добре. Коефіцієнт виходу становив приблизно 0,8. Хоча ця лінія була частково автоматизована, на ній теж працювали двоє працівників. Товоту здалось це дивним, але він не поспішав з висновками. Треба було оглянути всі ділянки виробництва. Та на сьогодні вже було досить. Спливала остання година робочого дня, тож  Йон покинув виробничі приміщення і вирушив до багатоповерхової башти, де була контора корпорації. Шлях пролягав через вузьку зелену зону, насаджену ще першим завгоспом корпорації – професором Богдановичем.

     Зайшовши до контори і, написавши короткий звіт про виконану сьогодні працю, Товот уже збирався виходити, але раптом зазвучав внутрішній далемов. На зв’язку був заступник директора – добродій Голомоз:

- Добре, що застав тебе на місці. На ямі біологічних відходів вийшло з ладу інформаційне обладнання, з ними нема зв’язку. Піди розберись, що там сталось і налагодь зв’язок, – велів начальник.

- Але ж я спеціаліст з інновацій, а не зв’язківець! – зауважив Йон.

- Так, я знаю, – наполягав керівник, – але ти ж можеш виконати це завдання, я знаю, ти маєш досвід роботи з подібним обладнанням, тому й даю вказівку саме тобі. Звісно, ти  можеш відмовитись, але знай наразі тільки ти можеш впоратись з цим завданням, інших людей у нас просто нема. Якщо ти виконаєш завдання, то воно буде оплачено, як понаднормове…

      На той вечір у Йона не було особливих планів, тож він погодився. По-перше: оплачуване завдання свідчить, що компанії справді потрібно налагодити зв’язок між підрозділами, а не перетворити працівника на робота; по-друге: на ямі Йон ще не бував, вона була розташована далеко від цехів, тож йому було цікаво піти подивитись, що там і як. Подейкували, що продаж біовідходів – дуже вигідний, але настільки засекречений, що навіть звіти в інформаційній системі про кількість продажу були відсутні. Йти треба було залізничною колією. Хоча локомотиви між виробничими цехами і пунктом відвантаження уже давно не ходили, колія була єдиним об’єктом простою, котрий свого часу не здали на металобрухт донецьким алігаторам. Можливо, демонтаж і транспортування були надто дорогими. За словами охоронця до ями всього півтора кілометри, тож Йон сподівався швидко дістатись до неї. Але він уже пройшов добрячу відстань, що і виробничий корпус зник за обрієм, а колишнього пункту відвантаження готової продукції не було видно. До нього вела тільки одна колія, і Йон був упевнений, що пішов саме тією, що йому вказали. Вертати назад не хотілось, а навколо колії були тільки чагарники, тож коротшого шляху не було. Молодий працівник вирішив дійти до кінця цим шляхом, принаймі побачити куди він веде. Будь у нього особистий далемов, він міг би зв’язатись з безпосереднім керівником і уточнити шлях, але його коштів, зароблених  на попередньому місці, вистачило тільки на стаціонарний інфотрон. Нарешті, коли вже почало сутеніти, Товот дістався пункту призначення.

- Я вже думала ти не прийдеш, – сказала Мартинка, молода працівниця складу біологічних відходів. – Від контори іти всього п’ятнадцять хвилин. Вже темніє, а мені додому йти через покинуту промислову зону, батько сьогодні не зможе за мною зайти, тож я не знаю як мені бути…

- Я тебе проведу, якщо є потреба. Зараз подивимось, що тут сталось. – Йон сів на стілець-м’яч поблизу інфотрона. – Що тут не працює?

- Ось це… – показала Мартина. – Дивно… Уже працює. А що ти зробив?

- Ще нічого, я щойно прийшов! – відповів спантеличений інноватор.

- Гаразд, я зараз усе перевірю, якщо програма працює, то я зможу здати зміну і вирушити до дому, поки ще не пізно.

      Але коли молоді люди вийшли з приміщення пункту, надворі вже було темно. Йон погодився провести Мартину через покинуту промислову зону, адже вона викликала у дівчини переляк. Місце справді було похмуре. Хоча лінія фронту була за сотні кілометрів звідси і жоден ворожий літак не долітав сюди, промислова зона була схожою на місто після бомбардування: шибки в усіх приміщеннях були вибиті, бетонні конструкції напівзруйновані, подекуди валялись металева арматура, цегла, а крізь асфальт пробивалась молода кульбаба, котру ледь видно було при світлі старіючого місяця, схожого на товсту букву С. Дивний звук, що лунав здалеку, здивував Йона, котрий був тут уперше:

- Що це за сирена?

- Це не сирена, це вови.

- Ти хотіла сказати вовки? Але цих тварин не бачили в нашому місті уже багато десятиліть!!

- Вови – це такі великі вовки, їх не видно, але чути, як вони виють. Мені лячно.

- Гаразд, зайдімо в одне з приміщень. Може якимось дивом там збереглась електрика або інша можливость захиститись від диких тварин.

Вони піднялись на другий поверх  напівзруйнованої споруди. Світла там не було, але на підвіконнику вони знайшли маленький каганець і сірники. Світла від свічки було мало, але можна було розгледіти цеглу, що валялась по підлозі і велику пробоїну в стелі.

   - Досвітній огонь запали, коли ще зоря не заграла! –  Мартина пригадала вірші, котрі Йон теж вивчав в училищі.

      Завивання уже було чутно дуже близько. І воно було схожим чи то на вв-ву-у-у-у, чи то на воу-у-у-в. Здавалось ціла зграя оточила розвалини. 

- У вовів переселяються духи загиблих воїнів, котрі не дістались вирію, – промовила дівчина.

- Це нісенітниця, – перебив її Йон. Цього не може бути так само, як не можливо встановити програму для сучасного інфотрона на старенький далемов. 

- А все таки вови існують, хоч їх мало хто бачив. Ти ж чуєш, як вони виють?

- Так, чую. Якщо це справді дикі звірі, то нам краще дочекатись світанку тут, а потім вирушити. Принаймі у нас є маленький вогник, а також сталева арматура, якщо вовки наважаться підійнятись догори.

Йон спорудив з цегли підвищення на котре можна було зручно сісти. А Мартинка загорнулась у куртку і вони посідали поблизу каганця, що поволі догорав. Йон розповідав дівчині про вдачу вовків, котрі здавна вважались уособленням волелюбності і вірності:

- Один мій знайомий, на прізвище Вовчинський, їздив у радіоактивну зону відчуження на Поліссі. То розказував, що бачив там зграю з сорока вовків, а взагалі їх там сотні, бо ніхто не полює на них. Але звідки могли б вони взятись тут серед промислової зони? По-перше їм тут нема що їсти, а по-друге на них одразу розпочнуть полювання, якщо хтось дізнається…

- Кажу ж тобі, це не звичайні вовки, це вови. Їх не можливо вполювати. Вони самі кого хочеш вполюють. Але кому вранці вов перебіжить шлях і не зачепить іклами, кігтями, – той щасливець… – намагалась пояснити дівчина.

- А заграймо у вірші! Я розказую коротенький віршик. А ти маєш розказати римований витвір, який починається звуком, на котрий закінчився мій. Потім так само я. Можна розказувати вже відомі вірші, а можна придумувати самому. Починаємо:

        Вища воля виконується,

        Віра відроджується.

        Відважний ватажок

        Вгору вдивляється…

 

       Хоча молоді люди пробули в покинутому приміщенні зовсім мало, що навіть не встигли схотіти спати, враз почало світати і на сході небо почало світлішати. Виття припинилось, тож вони вийшли зі своєї схованки, де свічка уже зовсім догоріла і чимдуж попрямували до магістралі. Хоча Солце уже мало зійти, над землею стелився густий туман, тож видно було тільки перед своїм носом. Зненацька з туману з’явились вови! Вони були світлосірими, трохи темніші туману. А один з них був більшим за іншим. Мабуть, то був вожак, його морда була задерта догори, але він не вив, а наче щось винюхував.

      Від несподіванки Мартинка дуже змінилась на обличчя, вона стала схожою на малу дівчинку. За хвильку люди зрозуміли, що не вови не заподіють шкоди. Натомість дивні створіння спитали у них, як вийти з цієї зони. Хоча, як вони могли це зробити, досі не зрозуміло, адже тварини не уміють по-людськи мовити! В нагороду за підказаний шлях вожак повідомив, що вови спророкують двом людям їх майбуття. І після того дивні створіння зникли в тумані так само, як і з’явились.

 

- Коли вони показали нам майбутнє, я не побачила там чогось певного. Чому? – спитала Мартина, коли вони вже дістались магістралі.

- Мабуть тому, що ми самі творимо життя. Яким його зробимо, таке воно й буде, – філософськи відповів Йон.

- Май будь.

Коментарі

Зображення користувача Дмитро Ткачук.

Написано цікаво,захоплює!Складається враження,що це не завершене оповідання,а початок цілої повісті,чи роману!Щоправда,засмутило трохи те,що наше майбутнє тут описано,як постапокаліпсис,чи щось подібне після тривалої війни.Я ж уявляю наше майбутнє значно оптимістичнішим)))Хоча такий жанр у фантастиці мені подобається.Із хаосу і розрухи можна поступово зліпити щось нове і процвітаюче))А головний герой Йон,мені уявляється кимось таким,хто покликаний бути провідником для інших.Провідником у кращі простори буття!Можливо,в цьому творі він поступово перетвориться із Йона на новітнього Ноя,як вже там згадувалось.Вцілому я бачу,що цей твір потрібно продовжувати!Він має шанс бути шедевром,якщо все гарно продумати і доосмислити основну ідею!Це може бути щось на зразок світоглядного,пригодницького постіндустріального фентезі!Я вже навіть жанр сформулював!Так що,треба продовжувати писати)))

Змінися сам і світ зміниться навколо тебе!

Зображення користувача Леонід Українець.

Це твір не про майбутнє, скоріше альтернативна реальность - інодійсность.

Зображення користувача Дмитро Ткачук.

Ну,можливо,один з варіантів недалекого майбутнього,залежно від нинішнього розвитку подій?А ще краще,Леоніде,продовжуй цей твір.Я вірю,що з нього виросте щось цікаве...

Змінися сам і світ зміниться навколо тебе!

Зображення користувача Миро Продум.

Приєднуюсь до Дмитра! Це може бути пригодницький роман з потужним світоглядним зарядом.

Вітаю, Леоніде, з гарною роботою! Ти мене приємно здивував!

Освячуйся! Озброюйся! Плодися!

Зображення користувача Євген Чорний.

РаДіє!
Переглянув Ваші інші статті, то якраз до думок щодо Солце і про давнє вітання, Ви праві - осільки слово-поняття Ра - це, дуже ймовірно, з найперших імен-назв найближчої зірки. У всякому разі за моїми власними розшуками і висновками - це одне із трьох Імен особистих, що мали відношення до основ світогляду людей давніх. Ці Імена і зараз продовжують жити і мають це ж значення. Як т.зв. сакральні поняття. З тих же часів назва цієї нашої планета є Га. В сучасних словах воно також присутнє і продовжує утримувати цю ж первину сутність.

В українській мові ці першоосновні слова справді зберігаються майже в неприхованому вигляді (тому іх сакральність досить очевидна якщо хоч трошки придивитись).
Мені подобається, що Ви на такий пошук налаштовані і шукаєте, і знаходите своє розуміння. В усякому разі щодо Ра і сонця наші з Вами результати пошуків істиних слів-понять дали схожий результат.

Щодо оповідання, то зараз це, справді, ще тільки має вигляд початку чогось ще не з дуже вправними місцями. Якісь "шаблоні" для фентезі прийоми-образи було б краще уникати - це породжує відчуття "наслідування", копіювання. Трохи, на мою думку, поспішаєте оприлюднювати свої тексти - таке сприйняття виникло. Є такі помилки у тексті, що свідчать, що як мінімум не перечитали на свіжу голову. Але поштовх до осмислення через розкриття нових смислів (точніше, відновлення) і узвичаєних поняттях - як я зрозумів - оце кінцеве Має будь, яке нині живе у призвичаєній формі майбуття - це правильний напрямок, як на мене. На цій дорозі якраз можна знайти і образи і сцени, які саме Вашого оригінального бачення і будуть мати вигляд. Справжнє
Ваше відання-видіння як минулого, так і майбутнього дозволить уникнути отих шаблонів-прийомів, якими користуються автори фентезі.
Успіхів!

Хай Буде!
VitaYou!

Зображення користувача Леонід Українець.

Дякую за розлогий відгук. Так, май будь вжите у розумінні має бути і близьке за звучанням до хай буде!

Зображення користувача Євген Чорний.

У формі "Хай Буде!" криється свій смисл - тому і має писатися принципово з великої літери: Буде.
Колись роздуми над відомим варіантом (прийнятим) давнього поняття Будда привели до цього.

Хай Буде!
VitaYou!

Зображення користувача Зір Чіткий.

Який же смисл у фразі "Хай Буде"?

Хай буде Ща з Тя! І з Мя :)

 

Зображення користувача Анатолій Висота.

А мені здалося, що це SYAJHVFWSQYTCVSNNZ

Зображення користувача Зір Чіткий.

Хіба? Адже очевидно, що оповідання написано українськими буквами. Може треба кодування змінити? В браузері є така опція...

Анатолій Висота каже:
А мені здалося, що це SYAJHVFWSQYTCVSNNZ

Хай буде Ща з Тя! І з Мя :)