Зняття мораторію на продаж землі в Україні, за яке активно агітують Президент та представники різних міжнародних організацій, трохи дивне та нелогічне. Особливо у той час, коли уряд Китайської Народної Республіки заохочує своїх фермерів купувати сільгоспугіддя в інших країнах, а ціни на зерно за останній рік виросли більш, ніж удвічі.
Дві «помаранчеві» сили зараз активно виступають за зняття мораторію. Хоча ще більш ніж півроку тому Ксенiя Ляпiна зазначала в одному з інтерв’ю, що «у сил, які готові до створення коаліції, різне бачення строків відміни мораторію на продаж землі. НУ-НС бачить необхідність відмовитися від мораторію вже з 2008 року, а БЮТ вважає такі кроки передчасними».
Нещодавно у Верховній Раді обговорювали три законопроекти щодо ринку землі. Один із них — проект Закону України «Про ринок земель», поданий Кабінетом Міністрів України, інші — проекти, внесені народними депутатами України. Невідомо, який із законопроектів знайде підтримку в Парламенті. А громадськість, котра не залучена до обговорення щодо ринку землі, б’є тривогу. В законопроектах передбачено «лязєйки»- можливості скуповувати землю однією людиною в необмеженій кількості (Кабмін може встановлювати граничні розміри для володіння однією особою) та іноземцями.
Що дасть українцям, а не лише «вибраним», створення легального ринку землi
Що принесе селянам відміна мораторію з продажу землі? Що робитимуть і так доведені до бідності селяни, але вже без землі? Кому дістанеться земля і хто стане новим власником? Невже 50 ка найбагатших, які, за даними журналу «Кореспондент», володіють статками у розмірі двох бюджетів України, розрахованих на 46 мільйонів українців, скуповує українські чорноземи? Адже це надзвичайно вигідна інвестиція, зважаючи на те, що в усьому світі ціни на орну землю, прісну воду (сировинні ресурси) стрімко зростають.
Якщо таке станеться, то тут доречно зацитувати Юрія Щербака, який в одній із статей в «Дні» сказав: «Країна, яка дозволяє нестримно збагачуватись вузькій групі олігархів, тримаючи на межі зубожіння більшість трудового народу, порушує один із фундаментальних законів сталого розвитку — гармонізацію соціальних стандартів та економічних показників».
Питання власності на землю особливо стає актуальним у часи глобальної продовольчої кризи. За прогнозами експертів, українські чорноземи здатні прогодувати до 300 000 мільйонів людей. А це, при розумній державній політиці, шанс заробляти надприбутки й багатіти усьому народовi, а не вибраним. Однак в Україні депутати, Президент, економісти, політики, які говорять про приватну власність на землю, замовчують факти успішного господарювання на орендованій землі фермерів (наприклад, близько 60% землі сільгоспугідь орендують французькі фермери). Чому ні один вчений не наведе дані про кількість землі сільгоспугідь у приватній власності у 20—30 найрозвиненiших країнах світу? Тому що така інформація не вигідна нашим «торговцям» Україною.
Останнi два недопроданi українськi стратегiчнi ресурси — це саме земля сiльськогосподарського призначення та жiнки...
Російський політолог українського походження Андрій Окара стурбований такою ситуацією. На йому думку, «перш ніж визначатися з тим, варто знімати мораторій на продаж землі чи не варто, слід вирішити стратегічне питання: чим для нас є земля? Просто нерухомим майном, територією, засобом виробництва, екзистенційною реальністю, за яку можна вмирати? І з відповіді на це питання випливає висновок: чи доцільно вважати землі сільськогосподарського призначення повноцінним товаром (нерухомим майном) і вводити їх до повноцінного цивільного обороту чи недоцільно? Або, може, доцільно з певними обмеженнями? Наприклад, шляхом скасування приватної власності й встановлення довічного наслідуваного володіння?
Гадаю, що державне регулювання земельного питання передбачає розгляд усіх ціх правових та економічних аспектів саме як засобу. А як мету слід розглядати таке: збереження та рекультивацію родючого шару землі, сезонну рекультивацію та «відпочинок» землі, ефективне сільськогосподарське виробництво екологічно чистої продукції, збереження традиційного українського села. Ну і, відповідно, законодавча політика повинна бути спрямована на те, аби не допускати виснаження землі (у т.ч. шляхом вирощування генетично змінених рослин), нецільового використання землі, монополізації її в руках великих земельних власників, особливо іноземних, повинна зменшити земельні спекуляції та інші форми земельної корупції i т. д. Бо з української історії та з української класичної літератури добре відомо, хто такі «орандарі» і як вони експлуатують та маргіналізують український трудовий люд. Нинішня технологія земельного розпаювання — це теж форма грабунку України.
Тож на вищеназваних та їм подібних цілях, виходячи з перелічених загроз, ми маємо будувати реальну державну політику. Але в такої політики повинен бути суб’єкт — це зараз і є найбільшою проблемою. Немає навіть повного земельного кадастру, і різні земельно-політичні лобісти роблять все, аби його не було. Тож поки що суб’єкт є лише у земельнiй корупції й великого земельного пограбування України та українського народу. Останні два недопродані українські стратегічні ресурси — це саме земля сільськогосподарського призначення та жінки. Зараз нам випало бути свідками чи не найбільшого за всю українську історію земельного Дерібану».
Важко не погодитися із паном Андрієм. Зняття мораторію з продажу землі може призвести до появи сучасних калиток, про яких писав відомий український драматург Іван Карпенко-Карий у творі «Хазяїн»: «Їдеш день, чия земля? Калиткина. Їдеш два — чия земля? Калиткина...» Не хотілося б, щоб на мапі України з’явився новий поділ українських земель за політичними критеріями: земля олігархів з блоку Тимошенко, клану донецьких чи пропрезидентського блоку... А через прогалини в законопроектах — право на купівлю землі матимуть й іноземні фірми. Тоді не лише китайці скуповуватимуть найцінніші шматки. У боротьбу за українські землі вступатимуть і транснаціональні компанії.
Чим займатиметься селянин, не маючи землi?
Запитайте середньостатистичного українця — чи дає він згоду на продаж землі (адже вона належить кожному, згідно Конституції, яку, мабуть, треба буде змінювати)? Чи подбають депутати про те, щоб землі не змогли скуповувати паразити, шахраї, іноземці, щоб землі не виснажувалися (як це зараз бува — коли, скажімо, кілька років підряд садять соняшник)? Чому нема широкої громадської дискусії щодо того, що, можливо, найкращий варіант — це щоб сільськогосподарські землі були у державній власності?
На думку філософа С. Кримського, війна за землю у XXI сторіччі — одна із найжорстокіших і найактуальніших проблем для України. Українська земля — найцінніше джерело добробуту людей. Але й досі немає чіткого плану державних менеджерів — як використовувати землю! Скажімо, у Франції прийнято Національну директиву облаштування територій. А простіше — французи знають, де будувати міста, де й чим засівати поля, де садити ліси. План цей докладний, охоплює найменшi селища.
Автор була у Франції декілька разів. Там брак власності на землю не заважає господарювати селянам, бо там половина земель обробляються на орендній основі. В Бельгії — майже 60% земель в оренді, в Ізраїлі — 90%. Чому ж українська влада, яка так піклується про наповнення бюджету, не бере належної оплати за оренду землі, не надає дешевих кредитiв селянам, високі дотації?
Як відродити славу українського села та життя на селі? Олександр Пасхавер відповість вам: «Потрібно скасувати мораторій на продаж землі. Насамперед, зросте вартість землі, у селян з’являться нові фінансові інструменти — можна буде простіше й дешевше взяти кредити...»
Де ви, міжнародні консультанти та банки (як Всесвітній Банк, ЄБРР, котрі надають допомогу і так успішним банкам, корпораціям), були раніше? Чому не агітували уряд за надання дешевих кредитів селянам? Пригадую, у 2004 році як кореспондент УТ-1 їздила на Львівщину знімати сюжети про успішних фермерів. Таких непросто було знайти. Поголів’я великої рогатої худоби тоді скоротилося удвічі. Високі кредити загнали фермерів у збитки.
А що зараз на селі? Хтось із міжнародних експертів там був? Не уявляю, як селянин, продавши землю, братиме кредити? Для чого? Чим селянин займатиметься, не маючи землі? Працюватиме наймитом у багатого фермера за два центнери пшениці.
Купуйте землю, бо це єдиний товар, який бiльше не виробляється
Так колись писав Марк Твен. Сьогодні заволодіти гектарами чорноземів бажають усі, хто має гроші. Один успішний фермер- українець, якого дуже поважаю (бо він справді любить землю і уже о шостій на ногах) сказав, що він «за» зняття мораторію. Його аргументація — він зможе купити землю, яку орендує, бо це теж майно, і він хоче ним володіти.
Я запитую — а як щодо того, що земля належить усім українцям?
Він відповідає: хто в селі живе, той на неї й має претендувати (це так само, якби ти працював на заводі й претендував на частку майна). І тому селянин повинен мати право її продавати, щоб отримати гроші на необхідну операцію чи допомогти дітям вступити до університету. Бо грошей на селі нема.
Я продовжую розпитувати: тобто політика нашої високоповажної влади довела народ до межі бідності, коли, щоб зробити операцію, потрібно продавати землю. А корупція в університетах теж призводить до ситуації, коли потрібні гроші, щоб стати студентом. А що далі, коли продали землю і треба чергову операцію робити, не дай Боже? Що селянин продаватиме? Де і на кого він працюватиме?
Він мені розповів, що уже і так чимало поляків через підставні фірми купують землі, вирощують продукцію. Нам з ними не конкурувати. Хоча у Польщі заборонено продавати землі на мальовничих Мазурах.
Джеймс Мейс попереджав...
Джеймс Мейс, відомий дослідник українського Голодомору, попереджав про новітнє лихо у статті «Трагедія, що назріває». Він порушує вкрай важливу проблему — наслідків необдуманого продажу землі. «Селяни, які, по суті, перетворилися на рабів згідно із сталінською версією соціальної справедливості, залишились ні з чим. А тепер, здається, їх готують до виселення із землі, яка годувала їх та їхніх прадідів. Невже автор цих рядків є єдиним в Україні, хто готовий здіймати ґвалт з цього приводу?» 1 — запитує Дж. Мейс. Він попереджає про можливість нового Голодомору, але уже в ринкових, капіталістичних умовах.
Нові «наркомголоди» не зняли з порядку денного своєї мети: витолочити український дух і духовну прирощеність до своєї землі, а також максимально ослабити наш генофонд, щоб самим облаштуватися на землі, яка тече «медом і молоком». Нас поступово привчають до генетично модифікованих продуктів, а наші висококалорійні, чисті хліб, олію, картоплю та інші продукти споживатимуть «вибрані», які вже керують «золотим мільярдом». Звертаючи увагу на ситуацію, що назріває в українському селі, Мейс змальовує моторошну, але цілком можливу картину: «Більш привабливі сільські дівчата дванадцяти—п’ятнадцяти років завжди зможуть знайти собі місце на ринку білих рабів у Туреччині або деінде, де їх перепродаватимуть знову й знову. Їхні брати, які не мають грошей і позбавлені переваги зростання в містах, можуть продати свої послуги охоронців або поліцаїв і стати на захист від тих, кому пощастило менше й хто змушений виживати крадіжками. Як наслідок, одна половина чоловічого населення сіл буде найнята для переслідування другої половини. У цей час їхні батьки блукатимуть у пошуках паперових коробок, газет і пляшок з підпива, щоб обміняти їх на шматок хліба, як це зараз роблять пенсіонери в містах».
Серед аргументів Дж. Мейса на користь того, що земля має належати селянам і держава повинна допомогти їм господарювати, такі: «Давати людям без грошей і влади сумнівне право продавати свою землю тим, хто має і те, й друге, без надання якомога більшої підтримки тим, хто намагається спробувати свої сили в приватному землегосподарстві незалежно від клептократів, якими є голови колишніх колгоспів і які продовжують диктувати свої правила в більшості сіл, є неправильним. Однією з відносних переваг України в цьому світі є її родюча земля. Нехай цю землю обробляють ті, хто робив це з діда-прадіда, й ця країна нагодує багатьох у цьому світі на користь усіх, хто тут живе. Нехай ті, хто зробив собі кар’єру, експлуатуючи хліборобів, поїдуть в Туреччину або деінде й продають себе за стільки, скільки вони варті».
Не може земля бути предметом власностi, не може бути предметом купiвлi та продажу, як вода, як повiтря, як промiння сонця
Хочеться нагадати й такий факт: за часів окупації наші родючі чорноземи вивозили товарними вагонами до Німеччини. А сьогодні ерозія і безгосподарність щорічно «з’їдають» майже 30 мільйонів тонн родючої землі. А це збитки майже на 9 мільярдів гривень. Цікаво, а що державні мужі зробили, щоб вирішити цю проблему? Яку підтримку вони надали рідному фермеровi?
Володимир Чопенко, постійний оглядач «земельної» теми різних видань: «Особисто — категорично проти торгівлі землею, оскільки у Конституції записано: земля, надра, повітря й вода є власністю всього українського народу, а не вибраних. На селі нині панує такий хаос, що коли почнемо ще й торгувати землею, буде повний гаплик». Його думку посилює Лев Толстой в романі «Воскресение»: «Не може земля бути предметом власності, не може бути предметом купівлi та продажу, як вода, як повітря, як проміння сонця. Усі мають однакові права на землю і на всі переваги, які вона дає людям. Землю не можна ні продавати, ні купувати, тому що, якщо можна продавати її, то ті, у кого є гроші, скуплять її всю. Будуть брати гроші за те, що ти стоїш на землі» 2 .
Цю аргументацію можна доповнити міркуваннями Івана Павла II, який влучно сказав про право приватної власності на землю: «Бог дав землю всьому родові людському, щоб годувати всіх його членів, нікого не виключаючи і не ставлячи нікого у привілейоване становище. Тут закладено коріння загального призначення дарів землі. Вона своєю плодючістю і здатністю вдовольняти потреби людини — є першим даром Божим для підтримання людського життя» 3 .
В історії уже було чимало випадків, коли прибутки від вирощених на землі продуктів отримували не українці. Згадаймо лише приклад від кінця ХIХ сторіччя, коли «мережа залізниць, і магістральних, і локальних, прокладена в Україні у 1870 — 1880 роках, відкрила незнані досі можливості — і комунікаційні, і загальножиттєві... Вітте, директор компанії Південно-Західної залізниці, навдивовижу вдало поєднав новий вид транспорту з продукуванням збіжжя, цукру та торгівлею деревом. Ці економічні напрями завдяки надконцентрації капіталу розвивалися швидко і впевнено. З української «житниці» користала хіба лиш категорія великих землевласників-експортерів, які отримували значно більші прибутки, ніж власники на Лівобережжі чи в Центральній Росії, полишаючи натомість великій масі українського селянства тільки необхідний для біологічного існування мінімум. Таку разючу економічну перевагу отримувала група з близько сорока надзвичайно потужних виробників збіжжя та муки, які зуміли справитися з падінням цін на європейському ринку в 1884 році, спричиненим надзвичайно інтенсивною американською експортною політикою, яка, зрештою, принесла чимало користі й російській державній скарбниці, уможливлюючи введення золотого рубля» 4 .
«Українська історія XVI— першої пол. XVII ст. — це історія про те, як поляки, польські земельні магнати надавали великі земельні ділянки в оренду єврейським бізнесменам, а ті здавали її в суборенду українським селянам. Це вважалося настільки несправедливим, що українська історія того часу складалася в т.ч. на підставі уявлень українців про несправедливість таких земельних відносин. Себто це було мейнстрімом історичного розвитку тоді. Земля в аграрному суспільстві була провідним ресурсом, тож навколо неї будувалися мейнстрімні політичні відносини. Потім — промисловість, зараз — інформація та високі технології».
Продавати землю, особливо iноземцям, — це злочин проти нацiї
Пересторогою для українського суспільства вже давно мала стати інформація про те, що «рік у рік більшає покинутих, сплюндрованих земель — заповідників бур’янів та дерев-самосівів. Мільйони гектарів ріллі не засівають зумисне. Глибоко продумана і спланована акція? Схожий «блокбастер» уже десь бачив... Із промисловими підприємствами? Точно! Штучно доводили до банкрутства, викуповували за безцінь — і тоді на заводському подвір’ї з’являлися топ-менеджери у бордових піджаках із лискучими ґудзиками, кидали у спантеличений натовп: «Ваші «червоні директори» неспроможні працювати в нових умовах! Ми вам покажемо, як треба...» А потім брали до рук різаки, шматуючи на металобрухт унікальне устаткування. Якого «менеджменту» очікує земля? Принадна за формою і змістом «продажна» земля із непродажною душею».
Продавати землю, особливо іноземцям, — це злочин проти нації. Зняття мораторію із землі повинно відбутися на референдумі. Народ, якому належить земля, повинен сам вирішувати чи продавати те, що належить усім! І це право належить не Президентові чи прем’єр-міністрові — а народові!
Адже продаж землі потребує змін до Конституції (див. Стаття 13. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу).
Пам’ятаймо, що у ХХI сторіччі хліб та вода вирішуватимуть все! І тут роль світоглядної публіцистики — порушувати питання: чому в Україні, земля котрої може прогодувати понад 300 мільйонів осіб, кожен третій недоїдає? Однак пошуком відповідей займається дуже мало журналістів. Адже основна проблема української сучасної журналістики в тому, що вона надто захопилася сухим інформуванням, хоча нині вимогою часу є аналітика із сценаріями виходу із проблем, що склалися, з акцентуванням на світоглядні речі.
________________________________________
1. Джеймс М. Трагедія, що назріває // День. — 2004. — № 32.
2. Чопенко В. «Продажна» земля // Дзеркало тижня. — 2004. — № 11(486).
3. Енцикліка святішого отця Івана Павла II до вселенних братів єпископів, до духовенства і чернечих чинів, до вірних вселенської церкви і всіх людей доброї волі в соту роковину енцикліки. — Львів., 1992. — С. 46.
4. Данієль Б. Боротьба за землю // Ї. — 1997. — №10.
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Хліборобська Україна — «житниця олігархів»?
Світ:
08072104e.jpg
Дві «помаранчеві» сили зараз активно виступають за зняття мораторію. Хоча ще більш ніж півроку тому Ксенiя Ляпiна зазначала в одному з інтерв’ю, що «у сил, які готові до створення коаліції, різне бачення строків відміни мораторію на продаж землі. НУ-НС бачить необхідність відмовитися від мораторію вже з 2008 року, а БЮТ вважає такі кроки передчасними».
Нещодавно у Верховній Раді обговорювали три законопроекти щодо ринку землі. Один із них — проект Закону України «Про ринок земель», поданий Кабінетом Міністрів України, інші — проекти, внесені народними депутатами України. Невідомо, який із законопроектів знайде підтримку в Парламенті. А громадськість, котра не залучена до обговорення щодо ринку землі, б’є тривогу. В законопроектах передбачено «лязєйки»- можливості скуповувати землю однією людиною в необмеженій кількості (Кабмін може встановлювати граничні розміри для володіння однією особою) та іноземцями.
Що дасть українцям, а не лише «вибраним», створення легального ринку землi
Що принесе селянам відміна мораторію з продажу землі? Що робитимуть і так доведені до бідності селяни, але вже без землі? Кому дістанеться земля і хто стане новим власником? Невже 50 ка найбагатших, які, за даними журналу «Кореспондент», володіють статками у розмірі двох бюджетів України, розрахованих на 46 мільйонів українців, скуповує українські чорноземи? Адже це надзвичайно вигідна інвестиція, зважаючи на те, що в усьому світі ціни на орну землю, прісну воду (сировинні ресурси) стрімко зростають.
Якщо таке станеться, то тут доречно зацитувати Юрія Щербака, який в одній із статей в «Дні» сказав: «Країна, яка дозволяє нестримно збагачуватись вузькій групі олігархів, тримаючи на межі зубожіння більшість трудового народу, порушує один із фундаментальних законів сталого розвитку — гармонізацію соціальних стандартів та економічних показників».
Питання власності на землю особливо стає актуальним у часи глобальної продовольчої кризи. За прогнозами експертів, українські чорноземи здатні прогодувати до 300 000 мільйонів людей. А це, при розумній державній політиці, шанс заробляти надприбутки й багатіти усьому народовi, а не вибраним. Однак в Україні депутати, Президент, економісти, політики, які говорять про приватну власність на землю, замовчують факти успішного господарювання на орендованій землі фермерів (наприклад, близько 60% землі сільгоспугідь орендують французькі фермери). Чому ні один вчений не наведе дані про кількість землі сільгоспугідь у приватній власності у 20—30 найрозвиненiших країнах світу? Тому що така інформація не вигідна нашим «торговцям» Україною.
Останнi два недопроданi українськi стратегiчнi ресурси — це саме земля сiльськогосподарського призначення та жiнки...
Російський політолог українського походження Андрій Окара стурбований такою ситуацією. На йому думку, «перш ніж визначатися з тим, варто знімати мораторій на продаж землі чи не варто, слід вирішити стратегічне питання: чим для нас є земля? Просто нерухомим майном, територією, засобом виробництва, екзистенційною реальністю, за яку можна вмирати? І з відповіді на це питання випливає висновок: чи доцільно вважати землі сільськогосподарського призначення повноцінним товаром (нерухомим майном) і вводити їх до повноцінного цивільного обороту чи недоцільно? Або, може, доцільно з певними обмеженнями? Наприклад, шляхом скасування приватної власності й встановлення довічного наслідуваного володіння?
Гадаю, що державне регулювання земельного питання передбачає розгляд усіх ціх правових та економічних аспектів саме як засобу. А як мету слід розглядати таке: збереження та рекультивацію родючого шару землі, сезонну рекультивацію та «відпочинок» землі, ефективне сільськогосподарське виробництво екологічно чистої продукції, збереження традиційного українського села. Ну і, відповідно, законодавча політика повинна бути спрямована на те, аби не допускати виснаження землі (у т.ч. шляхом вирощування генетично змінених рослин), нецільового використання землі, монополізації її в руках великих земельних власників, особливо іноземних, повинна зменшити земельні спекуляції та інші форми земельної корупції i т. д. Бо з української історії та з української класичної літератури добре відомо, хто такі «орандарі» і як вони експлуатують та маргіналізують український трудовий люд. Нинішня технологія земельного розпаювання — це теж форма грабунку України.
Тож на вищеназваних та їм подібних цілях, виходячи з перелічених загроз, ми маємо будувати реальну державну політику. Але в такої політики повинен бути суб’єкт — це зараз і є найбільшою проблемою. Немає навіть повного земельного кадастру, і різні земельно-політичні лобісти роблять все, аби його не було. Тож поки що суб’єкт є лише у земельнiй корупції й великого земельного пограбування України та українського народу. Останні два недопродані українські стратегічні ресурси — це саме земля сільськогосподарського призначення та жінки. Зараз нам випало бути свідками чи не найбільшого за всю українську історію земельного Дерібану».
Важко не погодитися із паном Андрієм. Зняття мораторію з продажу землі може призвести до появи сучасних калиток, про яких писав відомий український драматург Іван Карпенко-Карий у творі «Хазяїн»: «Їдеш день, чия земля? Калиткина. Їдеш два — чия земля? Калиткина...» Не хотілося б, щоб на мапі України з’явився новий поділ українських земель за політичними критеріями: земля олігархів з блоку Тимошенко, клану донецьких чи пропрезидентського блоку... А через прогалини в законопроектах — право на купівлю землі матимуть й іноземні фірми. Тоді не лише китайці скуповуватимуть найцінніші шматки. У боротьбу за українські землі вступатимуть і транснаціональні компанії.
Чим займатиметься селянин, не маючи землi?
Запитайте середньостатистичного українця — чи дає він згоду на продаж землі (адже вона належить кожному, згідно Конституції, яку, мабуть, треба буде змінювати)? Чи подбають депутати про те, щоб землі не змогли скуповувати паразити, шахраї, іноземці, щоб землі не виснажувалися (як це зараз бува — коли, скажімо, кілька років підряд садять соняшник)? Чому нема широкої громадської дискусії щодо того, що, можливо, найкращий варіант — це щоб сільськогосподарські землі були у державній власності?
На думку філософа С. Кримського, війна за землю у XXI сторіччі — одна із найжорстокіших і найактуальніших проблем для України. Українська земля — найцінніше джерело добробуту людей. Але й досі немає чіткого плану державних менеджерів — як використовувати землю! Скажімо, у Франції прийнято Національну директиву облаштування територій. А простіше — французи знають, де будувати міста, де й чим засівати поля, де садити ліси. План цей докладний, охоплює найменшi селища.
Автор була у Франції декілька разів. Там брак власності на землю не заважає господарювати селянам, бо там половина земель обробляються на орендній основі. В Бельгії — майже 60% земель в оренді, в Ізраїлі — 90%. Чому ж українська влада, яка так піклується про наповнення бюджету, не бере належної оплати за оренду землі, не надає дешевих кредитiв селянам, високі дотації?
Як відродити славу українського села та життя на селі? Олександр Пасхавер відповість вам: «Потрібно скасувати мораторій на продаж землі. Насамперед, зросте вартість землі, у селян з’являться нові фінансові інструменти — можна буде простіше й дешевше взяти кредити...»
Де ви, міжнародні консультанти та банки (як Всесвітній Банк, ЄБРР, котрі надають допомогу і так успішним банкам, корпораціям), були раніше? Чому не агітували уряд за надання дешевих кредитів селянам? Пригадую, у 2004 році як кореспондент УТ-1 їздила на Львівщину знімати сюжети про успішних фермерів. Таких непросто було знайти. Поголів’я великої рогатої худоби тоді скоротилося удвічі. Високі кредити загнали фермерів у збитки.
А що зараз на селі? Хтось із міжнародних експертів там був? Не уявляю, як селянин, продавши землю, братиме кредити? Для чого? Чим селянин займатиметься, не маючи землі? Працюватиме наймитом у багатого фермера за два центнери пшениці.
Купуйте землю, бо це єдиний товар, який бiльше не виробляється
Так колись писав Марк Твен. Сьогодні заволодіти гектарами чорноземів бажають усі, хто має гроші. Один успішний фермер- українець, якого дуже поважаю (бо він справді любить землю і уже о шостій на ногах) сказав, що він «за» зняття мораторію. Його аргументація — він зможе купити землю, яку орендує, бо це теж майно, і він хоче ним володіти.
Я запитую — а як щодо того, що земля належить усім українцям?
Він відповідає: хто в селі живе, той на неї й має претендувати (це так само, якби ти працював на заводі й претендував на частку майна). І тому селянин повинен мати право її продавати, щоб отримати гроші на необхідну операцію чи допомогти дітям вступити до університету. Бо грошей на селі нема.
Я продовжую розпитувати: тобто політика нашої високоповажної влади довела народ до межі бідності, коли, щоб зробити операцію, потрібно продавати землю. А корупція в університетах теж призводить до ситуації, коли потрібні гроші, щоб стати студентом. А що далі, коли продали землю і треба чергову операцію робити, не дай Боже? Що селянин продаватиме? Де і на кого він працюватиме?
Він мені розповів, що уже і так чимало поляків через підставні фірми купують землі, вирощують продукцію. Нам з ними не конкурувати. Хоча у Польщі заборонено продавати землі на мальовничих Мазурах.
Джеймс Мейс попереджав...
Джеймс Мейс, відомий дослідник українського Голодомору, попереджав про новітнє лихо у статті «Трагедія, що назріває». Він порушує вкрай важливу проблему — наслідків необдуманого продажу землі. «Селяни, які, по суті, перетворилися на рабів згідно із сталінською версією соціальної справедливості, залишились ні з чим. А тепер, здається, їх готують до виселення із землі, яка годувала їх та їхніх прадідів. Невже автор цих рядків є єдиним в Україні, хто готовий здіймати ґвалт з цього приводу?» 1 — запитує Дж. Мейс. Він попереджає про можливість нового Голодомору, але уже в ринкових, капіталістичних умовах.
Нові «наркомголоди» не зняли з порядку денного своєї мети: витолочити український дух і духовну прирощеність до своєї землі, а також максимально ослабити наш генофонд, щоб самим облаштуватися на землі, яка тече «медом і молоком». Нас поступово привчають до генетично модифікованих продуктів, а наші висококалорійні, чисті хліб, олію, картоплю та інші продукти споживатимуть «вибрані», які вже керують «золотим мільярдом». Звертаючи увагу на ситуацію, що назріває в українському селі, Мейс змальовує моторошну, але цілком можливу картину: «Більш привабливі сільські дівчата дванадцяти—п’ятнадцяти років завжди зможуть знайти собі місце на ринку білих рабів у Туреччині або деінде, де їх перепродаватимуть знову й знову. Їхні брати, які не мають грошей і позбавлені переваги зростання в містах, можуть продати свої послуги охоронців або поліцаїв і стати на захист від тих, кому пощастило менше й хто змушений виживати крадіжками. Як наслідок, одна половина чоловічого населення сіл буде найнята для переслідування другої половини. У цей час їхні батьки блукатимуть у пошуках паперових коробок, газет і пляшок з підпива, щоб обміняти їх на шматок хліба, як це зараз роблять пенсіонери в містах».
Серед аргументів Дж. Мейса на користь того, що земля має належати селянам і держава повинна допомогти їм господарювати, такі: «Давати людям без грошей і влади сумнівне право продавати свою землю тим, хто має і те, й друге, без надання якомога більшої підтримки тим, хто намагається спробувати свої сили в приватному землегосподарстві незалежно від клептократів, якими є голови колишніх колгоспів і які продовжують диктувати свої правила в більшості сіл, є неправильним. Однією з відносних переваг України в цьому світі є її родюча земля. Нехай цю землю обробляють ті, хто робив це з діда-прадіда, й ця країна нагодує багатьох у цьому світі на користь усіх, хто тут живе. Нехай ті, хто зробив собі кар’єру, експлуатуючи хліборобів, поїдуть в Туреччину або деінде й продають себе за стільки, скільки вони варті».
Не може земля бути предметом власностi, не може бути предметом купiвлi та продажу, як вода, як повiтря, як промiння сонця
Хочеться нагадати й такий факт: за часів окупації наші родючі чорноземи вивозили товарними вагонами до Німеччини. А сьогодні ерозія і безгосподарність щорічно «з’їдають» майже 30 мільйонів тонн родючої землі. А це збитки майже на 9 мільярдів гривень. Цікаво, а що державні мужі зробили, щоб вирішити цю проблему? Яку підтримку вони надали рідному фермеровi?
Володимир Чопенко, постійний оглядач «земельної» теми різних видань: «Особисто — категорично проти торгівлі землею, оскільки у Конституції записано: земля, надра, повітря й вода є власністю всього українського народу, а не вибраних. На селі нині панує такий хаос, що коли почнемо ще й торгувати землею, буде повний гаплик». Його думку посилює Лев Толстой в романі «Воскресение»: «Не може земля бути предметом власності, не може бути предметом купівлi та продажу, як вода, як повітря, як проміння сонця. Усі мають однакові права на землю і на всі переваги, які вона дає людям. Землю не можна ні продавати, ні купувати, тому що, якщо можна продавати її, то ті, у кого є гроші, скуплять її всю. Будуть брати гроші за те, що ти стоїш на землі» 2 .
Цю аргументацію можна доповнити міркуваннями Івана Павла II, який влучно сказав про право приватної власності на землю: «Бог дав землю всьому родові людському, щоб годувати всіх його членів, нікого не виключаючи і не ставлячи нікого у привілейоване становище. Тут закладено коріння загального призначення дарів землі. Вона своєю плодючістю і здатністю вдовольняти потреби людини — є першим даром Божим для підтримання людського життя» 3 .
В історії уже було чимало випадків, коли прибутки від вирощених на землі продуктів отримували не українці. Згадаймо лише приклад від кінця ХIХ сторіччя, коли «мережа залізниць, і магістральних, і локальних, прокладена в Україні у 1870 — 1880 роках, відкрила незнані досі можливості — і комунікаційні, і загальножиттєві... Вітте, директор компанії Південно-Західної залізниці, навдивовижу вдало поєднав новий вид транспорту з продукуванням збіжжя, цукру та торгівлею деревом. Ці економічні напрями завдяки надконцентрації капіталу розвивалися швидко і впевнено. З української «житниці» користала хіба лиш категорія великих землевласників-експортерів, які отримували значно більші прибутки, ніж власники на Лівобережжі чи в Центральній Росії, полишаючи натомість великій масі українського селянства тільки необхідний для біологічного існування мінімум. Таку разючу економічну перевагу отримувала група з близько сорока надзвичайно потужних виробників збіжжя та муки, які зуміли справитися з падінням цін на європейському ринку в 1884 році, спричиненим надзвичайно інтенсивною американською експортною політикою, яка, зрештою, принесла чимало користі й російській державній скарбниці, уможливлюючи введення золотого рубля» 4 .
«Українська історія XVI— першої пол. XVII ст. — це історія про те, як поляки, польські земельні магнати надавали великі земельні ділянки в оренду єврейським бізнесменам, а ті здавали її в суборенду українським селянам. Це вважалося настільки несправедливим, що українська історія того часу складалася в т.ч. на підставі уявлень українців про несправедливість таких земельних відносин. Себто це було мейнстрімом історичного розвитку тоді. Земля в аграрному суспільстві була провідним ресурсом, тож навколо неї будувалися мейнстрімні політичні відносини. Потім — промисловість, зараз — інформація та високі технології».
Продавати землю, особливо iноземцям, — це злочин проти нацiї
Пересторогою для українського суспільства вже давно мала стати інформація про те, що «рік у рік більшає покинутих, сплюндрованих земель — заповідників бур’янів та дерев-самосівів. Мільйони гектарів ріллі не засівають зумисне. Глибоко продумана і спланована акція? Схожий «блокбастер» уже десь бачив... Із промисловими підприємствами? Точно! Штучно доводили до банкрутства, викуповували за безцінь — і тоді на заводському подвір’ї з’являлися топ-менеджери у бордових піджаках із лискучими ґудзиками, кидали у спантеличений натовп: «Ваші «червоні директори» неспроможні працювати в нових умовах! Ми вам покажемо, як треба...» А потім брали до рук різаки, шматуючи на металобрухт унікальне устаткування. Якого «менеджменту» очікує земля? Принадна за формою і змістом «продажна» земля із непродажною душею».
Продавати землю, особливо іноземцям, — це злочин проти нації. Зняття мораторію із землі повинно відбутися на референдумі. Народ, якому належить земля, повинен сам вирішувати чи продавати те, що належить усім! І це право належить не Президентові чи прем’єр-міністрові — а народові!
Адже продаж землі потребує змін до Конституції (див. Стаття 13. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу).
Пам’ятаймо, що у ХХI сторіччі хліб та вода вирішуватимуть все! І тут роль світоглядної публіцистики — порушувати питання: чому в Україні, земля котрої може прогодувати понад 300 мільйонів осіб, кожен третій недоїдає? Однак пошуком відповідей займається дуже мало журналістів. Адже основна проблема української сучасної журналістики в тому, що вона надто захопилася сухим інформуванням, хоча нині вимогою часу є аналітика із сценаріями виходу із проблем, що склалися, з акцентуванням на світоглядні речі.
________________________________________
1. Джеймс М. Трагедія, що назріває // День. — 2004. — № 32.
2. Чопенко В. «Продажна» земля // Дзеркало тижня. — 2004. — № 11(486).
3. Енцикліка святішого отця Івана Павла II до вселенних братів єпископів, до духовенства і чернечих чинів, до вірних вселенської церкви і всіх людей доброї волі в соту роковину енцикліки. — Львів., 1992. — С. 46.
4. Данієль Б. Боротьба за землю // Ї. — 1997. — №10.
В тему:
Реформація: 25 пунктів
Сидимо на землі, а прогинаємось перед Європою
Стратегічний шлях прискореного розвитку українського суспільства – через аграрний сектор економіки
Органічна революція: від ідеології «відродження» до стратегії освоєння життєвого простору України
Юрій Возняк про відродження органічного землеробства в Україні
Біоорганічні добрива — біологічному землеробству
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта