Надзвичайно популярний в минулому танець "козак", в радянські часи зазнав остракізму і за короткий час став майже зовсім забутим. Не згадували про нього й мистецтвознавці, він зник зі сторінок енциклопедичних видань, не виконувався ні професійними, ні самодіяльними колективами на сценічних майданчиках.
Мистецтвознавці перенесли свою увагу на танці козачок і гопак.
Перший Тетяна Ткаченко, автор відомої праці "Народный танец", вважає танцем "спритного юнака-підлітка", a гопак, на думку Андрія Гуменюка, завжди відзначається героїчним забарвленням. Пдкреслюючи його імпровізаційний характер, зауважує, що у сценічних обробках гопак має сталу композиційну структуру.
Така нечіткість формулювань стала приводом до пошуку нових свідчень про історичні танці українського народу. Бо не можна зрозуміти, як у суворих умовах Запорозької Січі могли створюватись танці для підлітків і не усвідомлювалася, не відчувалася героїка у веселому парубоцькому танці гопаку.
Нові відомості знайшлись у працях українських і польських етнографів, енциклопедичних виданнях і художніх творах українських письменників ХІХ ст.
Козаки прибували на Січ з різних регіонів України й зарубіжжя (волохи, молдавани, серби, росіяни, білоруси). Кожний з них приносив і частку своєї хореографічної культури — свої танці. З них з часом створювався новий багатий на рухи танець. У ньому "розчинялися" прості односкладові танці, які мали назви від основного руху: голубець, тропак, гайдук, гопак, півторак.
Усі дані свідчать про те, що у середовищі запорожців-січовиків створено танець, названий іменем їх творців — Козаком.
Танці козаків не мали сталої композиційної побудови, а виконувались лише за логікою поступовості й складності в рухах, але танцюючи Козака, виконавці, виконуючи танець, були і в певній залежності один від одного.
Танець починався повільно найпростішими кроками і рухами, а закінчувався найдивнішими карколомними стрибками й вибриками, гопаками, тропаками, гайдуками.
Таке мистецьке змагання типу військового двобою відбувалось у супроводі не лише музик, а й навперебій вигукуваних різноманітних приспівок, які повинні були розпалювати пристрасті та додавати охоти танцюючим у їхньому змаганні.
Новий танець окремої новоутвореної суспільної верстви більше відповідав вимогам часу, був більш сучасним, складнішим, привабливішим, модним. Його, змагаючись, виконували дві особи. Один козак, танцюючи, міг змагатися з музикантом і перед громадою товаришів демонструвати свої виняткові виконавські можливості.
Пригадаймо, наприклад, як змалював танці запорожців Микола Гоголь у той час, коли Тарас Бульба зі своїми синами приїхав на Січ.
"...Четверо старих виробляли досить дрібно своїми ногами, кидалися, як вихор, вбік, мало не на голову музикам, і, раптом, присівши, неслися навприсядки й били круто і міцно своїми срібними підковами твердо вбиту землю. Земля глухо гула на всю околицю, і в повітрі далеко лунали гопаки, тропаки... Та один жвавіше від усіх вигукував і летів слідом за іншими в танці.... і не можна було бачити без внутрішнього зворушення, як усе вибивало танець, найвільніший, найнесамовитіший, який тільки бачив коли-небудь світ, і який, за його могутніми творцями названо Козаком".
Польський етнограф першої половини ХІХ ст. Лукас Голембйовський залишив цікавий опис танцю Козак: "Дві особи стоять одна проти одної. Так і танцюють, змагаючись. Роблять найважчі фігури і підскоки, млинки і присюди. Як жили самотні без суспільства, без жінок, на своїх островах на Січі, так і в танці їх багато сили та вправності, перед якими тільки і схиляли вони свої голови, бо козаками ставали тільки найкращі, а коли танець почали на селах виконувати дівчата, то вони відповідали на різні викрутаси танцюючого чоловіка тим же, але скромно, наскільки їм честь дівоча дозволяла. Таким чином дівчина надавала цьому дикому танцю поважність, елегантність та грацію - все, чого не вистачає силі".
Найбільшою популярністю користуються, як зауважує Л.Голембйовський на Поділлі, Київщині та Волині саме "козаки".
Широко відомим був цей танець і в Галичині. Автор опису "Українське весілля" (1835) Й.Лозинський, згадуючи про танці, що виконувались під час цього обряду, називав "тарганець", "вербованець", "коломийку", "журавель" та "козака".
Інший польський фольклорист і етнограф вважає, що найпоширеніший та популярний в Україні танець - Козак, він є найвищим досягненням української народної хореографії. Цей танець, відзначав він, пристрасний, запальний, шалений до забуття, а про танці тропак, чеберячку, дрібушечки й гопак згадує як про другорядні.
Запорозькі або козацькі танці наприкінці ХIIV— ХVIII ст. набули значного поширення, але не були в парубоцькому середовищі оригінальними козацькими. Уже тоді були своєрідні варіанти побутового Козака. Рухи козацького танцю пристосовувались до танців у парі й виглядали на кшталт існуючих розважальних танців. Особливою популярністю користувалась друга частина Козака і його швидка, моторна музика. Її називали Козачком (здрібніла форма від слова Козак).
У другій половині ХІХ ст. був започаткований професійний український драматичний театр. У ньому відразу ж танцювальне мистецтво посіло почесне місце і набуло визнання глядачів. З часом воно усе ширше входить у музичні-драматичні вистави, набирає сталих театралізованих стильових особливостей. Українські танці стають справжньою окрасою драматичних вистав, чаруючи глядача силою темпераменту, веселістю, багатством лексики й всіма якостями, які виробились ще в козацькому танці.
Гостинні поїздки українських драматичних труп по великій Російській імперії рознесли славу цих танців, які називались гопаками. Слова "козак", "Запорозька Січ" царська цензура не пропускала.
Так зник з репертуару в театрах цей популярний колись танець. Про привабливість українських танців знали і в Москві, і в Петербурзі, і в Варшаві. Широко полинула слава українських танців по всій Європі, коли драматична трупа добродія Деркача в 1894 р. показувала свої вистави у Парижі.
Особливої популярності набула картина "Вечорниці" з драми Тараса Шевченка "Назар Стодоля". Спершу парижани були захоплені співами про козаків і музикою П. Ніщинського. Їх полонила вокальна композиція "Закувала та сива зозуля", а під завісу йшли танці. Солісти, групи хлопців і дівчат, різноманітні стрибки, присядки, плазунці, щупаки, млинки. На тлі сильних і широких рухів граціозно виконували вихиляси й дрібненькі вибиванці дівчата, а обкручуючись, за ними веселкою летіли різнобарвні стрічки. Це диво називалось гопаком.
Ось що писав у 1910 р. Кирило Стеценко про танці у виставі трупи Колісниченка: — "... хіба підскакування під стелю», якісь клоунські фокуси з шапкою, сідання на землю зо всього розмаху — хіба це можна назвати українськими танцями? Хіба всі ці рухи без пластичності, без якої-небудь художньої норми і краси достойні української штуки, сцени?"
Такими були шляхи українського танцю гопак на кону професійного драматичного театру. Зникав з пам’яті танець Козак, а утверджувався театралізований танець Гопак.
Різницею, що існує поміж танцями Козак і Гопак, Козачок і Козак, цікавився В. Верховинець. У своїй праці "Теорія українського народного танцю" він докладно опрацював анкету для аматорів-етнографів, збирачів танцювального фольклору.
Крім зазначених питань він ставить ще одне: як поводились у танцях козаки зі зброєю (шаблями, пістолями, рушницями, списами)?
Як поводитись зі списами, нам блискуче показав Павло Вірський у танцях запорозьких козаків, а як із шаблями, пістолями, рушницями.
Свої запитання В. Верховинець ставив у 1920 p., а нині XXІ ст. і питання залишається відкритим.
У 1913 р. був надрукований клавір опери Миколи Лисенка "Тарас Бульба". У другій дії (на хуторі Тараса) велика танцювальна сцена, серед танців — Козак. У перевиданому клавірі 1964 р. назва Козак зникає, а музика до танців позначена як козачок І і ІІ.
У 1970 р. був опублікований збірник танцювальних пісень. У ньому великий розділ пісень до Козачків і Гопаків, проте немає історичної пісні до танцю Козак, яка була ще на початку ХІХ ст. записана й надрукована в одному з перших збірників пісень. Аналізу цієї пісні про козацьку вдачу присвятили наукові праці Миколи Костомаров та Іван Франко.
Наведені факти свідчать, що тенденція замовчування або підміна назви історичного танцю "Козак" у науковій та мистецькій літературі не були випадковими, а скеровувались певними владними органами.
Усе, що нагадувало про героїчну боротьбу за національне визволення та волелюбний характер запорозького козацтва, підлягало забороні. Так було за Петра І, Катерини ІІ та інших царів і за СРСР.
Радіймо, ельфи! У новому епізоді нашого подкасту ми обговоримо п’ять унікальних ознак потенційних ельфів: від розуміння двох нових стадій розвитку людини до фізичного та ментального омолодження. А ще...
Гопак не Козак
Світ:
Перший Тетяна Ткаченко, автор відомої праці "Народный танец", вважає танцем "спритного юнака-підлітка", a гопак, на думку Андрія Гуменюка, завжди відзначається героїчним забарвленням. Пдкреслюючи його імпровізаційний характер, зауважує, що у сценічних обробках гопак має сталу композиційну структуру.
Така нечіткість формулювань стала приводом до пошуку нових свідчень про історичні танці українського народу. Бо не можна зрозуміти, як у суворих умовах Запорозької Січі могли створюватись танці для підлітків і не усвідомлювалася, не відчувалася героїка у веселому парубоцькому танці гопаку.
Нові відомості знайшлись у працях українських і польських етнографів, енциклопедичних виданнях і художніх творах українських письменників ХІХ ст.
Козаки прибували на Січ з різних регіонів України й зарубіжжя (волохи, молдавани, серби, росіяни, білоруси). Кожний з них приносив і частку своєї хореографічної культури — свої танці. З них з часом створювався новий багатий на рухи танець. У ньому "розчинялися" прості односкладові танці, які мали назви від основного руху: голубець, тропак, гайдук, гопак, півторак.
Усі дані свідчать про те, що у середовищі запорожців-січовиків створено танець, названий іменем їх творців — Козаком.
Танці козаків не мали сталої композиційної побудови, а виконувались лише за логікою поступовості й складності в рухах, але танцюючи Козака, виконавці, виконуючи танець, були і в певній залежності один від одного.
Танець починався повільно найпростішими кроками і рухами, а закінчувався найдивнішими карколомними стрибками й вибриками, гопаками, тропаками, гайдуками.
Таке мистецьке змагання типу військового двобою відбувалось у супроводі не лише музик, а й навперебій вигукуваних різноманітних приспівок, які повинні були розпалювати пристрасті та додавати охоти танцюючим у їхньому змаганні.
Новий танець окремої новоутвореної суспільної верстви більше відповідав вимогам часу, був більш сучасним, складнішим, привабливішим, модним. Його, змагаючись, виконували дві особи. Один козак, танцюючи, міг змагатися з музикантом і перед громадою товаришів демонструвати свої виняткові виконавські можливості.
Пригадаймо, наприклад, як змалював танці запорожців Микола Гоголь у той час, коли Тарас Бульба зі своїми синами приїхав на Січ.
"...Четверо старих виробляли досить дрібно своїми ногами, кидалися, як вихор, вбік, мало не на голову музикам, і, раптом, присівши, неслися навприсядки й били круто і міцно своїми срібними підковами твердо вбиту землю. Земля глухо гула на всю околицю, і в повітрі далеко лунали гопаки, тропаки... Та один жвавіше від усіх вигукував і летів слідом за іншими в танці.... і не можна було бачити без внутрішнього зворушення, як усе вибивало танець, найвільніший, найнесамовитіший, який тільки бачив коли-небудь світ, і який, за його могутніми творцями названо Козаком".
Польський етнограф першої половини ХІХ ст. Лукас Голембйовський залишив цікавий опис танцю Козак: "Дві особи стоять одна проти одної. Так і танцюють, змагаючись. Роблять найважчі фігури і підскоки, млинки і присюди. Як жили самотні без суспільства, без жінок, на своїх островах на Січі, так і в танці їх багато сили та вправності, перед якими тільки і схиляли вони свої голови, бо козаками ставали тільки найкращі, а коли танець почали на селах виконувати дівчата, то вони відповідали на різні викрутаси танцюючого чоловіка тим же, але скромно, наскільки їм честь дівоча дозволяла. Таким чином дівчина надавала цьому дикому танцю поважність, елегантність та грацію - все, чого не вистачає силі".
Найбільшою популярністю користуються, як зауважує Л.Голембйовський на Поділлі, Київщині та Волині саме "козаки".
Широко відомим був цей танець і в Галичині. Автор опису "Українське весілля" (1835) Й.Лозинський, згадуючи про танці, що виконувались під час цього обряду, називав "тарганець", "вербованець", "коломийку", "журавель" та "козака".
Інший польський фольклорист і етнограф вважає, що найпоширеніший та популярний в Україні танець - Козак, він є найвищим досягненням української народної хореографії. Цей танець, відзначав він, пристрасний, запальний, шалений до забуття, а про танці тропак, чеберячку, дрібушечки й гопак згадує як про другорядні.
Запорозькі або козацькі танці наприкінці ХIIV— ХVIII ст. набули значного поширення, але не були в парубоцькому середовищі оригінальними козацькими. Уже тоді були своєрідні варіанти побутового Козака. Рухи козацького танцю пристосовувались до танців у парі й виглядали на кшталт існуючих розважальних танців. Особливою популярністю користувалась друга частина Козака і його швидка, моторна музика. Її називали Козачком (здрібніла форма від слова Козак).
У другій половині ХІХ ст. був започаткований професійний український драматичний театр. У ньому відразу ж танцювальне мистецтво посіло почесне місце і набуло визнання глядачів. З часом воно усе ширше входить у музичні-драматичні вистави, набирає сталих театралізованих стильових особливостей. Українські танці стають справжньою окрасою драматичних вистав, чаруючи глядача силою темпераменту, веселістю, багатством лексики й всіма якостями, які виробились ще в козацькому танці.
Гостинні поїздки українських драматичних труп по великій Російській імперії рознесли славу цих танців, які називались гопаками. Слова "козак", "Запорозька Січ" царська цензура не пропускала.
Так зник з репертуару в театрах цей популярний колись танець. Про привабливість українських танців знали і в Москві, і в Петербурзі, і в Варшаві. Широко полинула слава українських танців по всій Європі, коли драматична трупа добродія Деркача в 1894 р. показувала свої вистави у Парижі.
Особливої популярності набула картина "Вечорниці" з драми Тараса Шевченка "Назар Стодоля". Спершу парижани були захоплені співами про козаків і музикою П. Ніщинського. Їх полонила вокальна композиція "Закувала та сива зозуля", а під завісу йшли танці. Солісти, групи хлопців і дівчат, різноманітні стрибки, присядки, плазунці, щупаки, млинки. На тлі сильних і широких рухів граціозно виконували вихиляси й дрібненькі вибиванці дівчата, а обкручуючись, за ними веселкою летіли різнобарвні стрічки. Це диво називалось гопаком.
Ось що писав у 1910 р. Кирило Стеценко про танці у виставі трупи Колісниченка: — "... хіба підскакування під стелю», якісь клоунські фокуси з шапкою, сідання на землю зо всього розмаху — хіба це можна назвати українськими танцями? Хіба всі ці рухи без пластичності, без якої-небудь художньої норми і краси достойні української штуки, сцени?"
Такими були шляхи українського танцю гопак на кону професійного драматичного театру. Зникав з пам’яті танець Козак, а утверджувався театралізований танець Гопак.
Різницею, що існує поміж танцями Козак і Гопак, Козачок і Козак, цікавився В. Верховинець. У своїй праці "Теорія українського народного танцю" він докладно опрацював анкету для аматорів-етнографів, збирачів танцювального фольклору.
Крім зазначених питань він ставить ще одне: як поводились у танцях козаки зі зброєю (шаблями, пістолями, рушницями, списами)?
Як поводитись зі списами, нам блискуче показав Павло Вірський у танцях запорозьких козаків, а як із шаблями, пістолями, рушницями.
Свої запитання В. Верховинець ставив у 1920 p., а нині XXІ ст. і питання залишається відкритим.
У 1913 р. був надрукований клавір опери Миколи Лисенка "Тарас Бульба". У другій дії (на хуторі Тараса) велика танцювальна сцена, серед танців — Козак. У перевиданому клавірі 1964 р. назва Козак зникає, а музика до танців позначена як козачок І і ІІ.
У 1970 р. був опублікований збірник танцювальних пісень. У ньому великий розділ пісень до Козачків і Гопаків, проте немає історичної пісні до танцю Козак, яка була ще на початку ХІХ ст. записана й надрукована в одному з перших збірників пісень. Аналізу цієї пісні про козацьку вдачу присвятили наукові праці Миколи Костомаров та Іван Франко.
Наведені факти свідчать, що тенденція замовчування або підміна назви історичного танцю "Козак" у науковій та мистецькій літературі не були випадковими, а скеровувались певними владними органами.
Усе, що нагадувало про героїчну боротьбу за національне визволення та волелюбний характер запорозького козацтва, підлягало забороні. Так було за Петра І, Катерини ІІ та інших царів і за СРСР.
Зверніть увагу
Ельфійська свідомість та ельфійська ідентичність – стратегія перетворення на надлюдину (+аудіо)