Важливість: 
3
Френк Герберт "Дюна". Книга перша. Розділ третій 

Так говорила свята Алія-Ніж: «Превелебна Мати має комбінувати спокусливі підступи куртизанки з недоторканою величчю діви-богині, тримаючи ці властивості у напрузі стільки, скільки можуть витримати сили її молодості. Коли молодість і краса пройде, вона зрозуміє, що місце між ними, яке колись займала та напруга, стало джерелом хитрощів та винахідливості» (З посібника Муад`Діба, Сімейні коментарі» принцеси Ірулан).

Початок: Розділ перший, розділ другий

Розділ третій:

- Ну, Джесіко, що маєш собі сказати? – запитала Превелебна Мати.

Було близько до заходу сонця в замку Каладан в день великого випробування Пола. Дві жінки були самі у ранковій кімнаті Джесіки, поки Пол чекав у сусідній, звукоізольованій палаті для зосередження.

Джесіка стояла обличчям до південних вікон. Вона бачила і все ще не бачила, як вечір згуртовував кольори на луках і у річці. Вона чула і все ще не чула запитання Превелебної Матері.

Колись вже було таке велике випробування – багато років тому. Худенька дівчинка з волоссям коьору бронзи, тіло якої терзали вітри статевого дозрівання, увійшла до кабінету Превелебної Матері Ґаюс Гелен Мохем, найвищого проктора школи Бене Джесеріт на Валлахі IX. Джесіка поглянула на свою праву руку, стиснула пальці, пригадуючи біль, жах, злість.

- Бідний Пол, - прошепотіла вона.

Я задала тобі питання, Джесіко! – голос старої був дратівливим, вимогливим.

- Що?… - Джесіка відірвала свою увагу від минулого, повернулася обличчям до Превелебної Матері, яка сиділа спиною до кам`яної стіни між двома вікнами.

- Що ви хочете, щоб я сказала?

- Що я хочу, щоб ти сказала? Що я хочу, щоб ти сказала?! – старечий голос мав у собі тон жорсткої мімікрії.

- Що ж, у мене син! – спалахнула Джесіка. І вона знала, що її навмисно спонукають до цієї злості.

- Тобі було сказано народжувати Атрейдесам тільки доньок.

- Для нього це так багато значило, - виправдовувалась Джесіка.

- І ти у своїй гордості подумала, що зможеш принести Квізац Ґадераха!

Джесіка підняла підборіддя.

- Я відчула можливість.

- Ти думала тільки про бажання герцога мати сина, - огризнулася стара. – А його бажання в цьому випадку не беруться до уваги. Доньку Атрейдеса можна було б видати заміж за нащадка Гарконенів і усунути незгоду між Домами. Ти безнадійно ускладнила справи. Ми можемо втратити зараз обидва родоводи.

- Ви не є непохибною, – сказала Джесіка. Вона хоробро зустріла стійкий погляд старечих очей. Тепер стара пробурчала:

- Що зроблено те зроблено.

- Я присяглася ніколи не шкодувати про це рішення, – сказала Джесіка.

- Як благородно. – ґлузувала Превелебна Мати. – Не шкодувати. Побачимо, коли будеш утікачкою, а за твою голову буде призначена ціна, і кожна чоловіча рука обернеться проти тебе у пошуках твого життя та життя твого сина.

Джесіка зблідла.

- Альтернативи нема?

- Альтернативи? Вихованка Бене Джесеріт це запитує?

- Я тільки запитую, що ви з вашими найвищими здібностями бачите в майбутньому?

- Я бачу в майбутньому те, що побачила в минулому. Ти ж добре знаєш усю сутність нашої справи, Джесіко. Раса знає свою власну смертність і боїться стагнації своєї спадковості. Це в кровотоці – пристрасне бажання змішувати генетичні штами без плану. Імперія, компанія ЧОАМ, всі Великі Доми – вони лише частинки плаваючих уламків на шляху у повені.

- ЧОАМ, – пробурчала Джесіка. – Припускаю, вже вирішено, як вони переділять видобуток на Аракісі.

- Що є ЧОАМ, як не флюгер нашого часу, – сказала стара. – Імператор та його друзі зараз володіють 59,65% голосів у директораті ЧОАМ. Звісно ж, вони відчувають запах наживи і, певно, як і інші відчуватимуть ту саму наживу, чисельність голосування буде тільки зростати. Ось така модель історії, дівчинко.

- Це, звичайно ж, саме те, що мені потрібно прямо зараз, – сказала Джесіка. – Огляд історії.

- Не жартуй, дівчинко. Ти ж так само, як і я, знаєш, які сили нас оточують. У нас трикутна цивілізація: сім`я імператора балансує проти Федерації Великих Домів Земельної Ради, а між ними – Гільдія з її чортовою монополією на міжзоряні перевезення. В політиці тринога конструкція – найнестабільніша з усіх структур. Було б дуже погано, якби культура феодальної торгівлі не була такою складною, що обернулося б спиною до науки.

Джесіка гірко промовила:

-  Уламки на шляху у повені. І ці уламки тут: це – герцог Літо, це – його син, а це…

- О, замовкни, дівчинко. Ти увійшла сюди, прекрасно усвідомлюючи, яким тонким є край, по якому йдеш.

- «Я – з Бене Джесеріт: існую тільки, щоб служити», – процитувала Джесіка.

- Правда, – сказала стара. – І все, на що ми можемо сподіватися зараз – це запобігти тому, щоб все це переросло у велику пожежу, врятувати у ключових родоводах, що зможемо.

Джесіка закрила очі, відчуваючи, як сльози тиснуть крізь повіки. Вона стримала внутрішнє тремтіння, нерівне дихання, уривчастий пульс, спітніння долонь. Незабаром вона сказала:

- Я заплачу за свою помилку.

- І разом з тобою заплатить твій син.

- Я захищу його, як тільки зможу.

- Захищу, - вжалила стара. – Ти ж добре знаєш цю слабкість! Захисти свого сина надто сильно, Джесіко, і він не виросте досить сильним, щоб здійснити будь-яку долю.

Джесіка відвернулася, виглянула з вікна у темряву, що збиралася докупи.

- Це справді так жахливо, оця планета Аракіс?

- Досить жахливо, але не все так жахливо. Там був Місіонер-Миротворець (Missionaria Protectiva). Він заспокоїв там все.

Превелебна Мати піднялася на ноги,  розправила складки на одязі.

- Поклич сюди хлопця. Я маю скоро від`їзджати.

- Маєте від'їзджати?

Голос старої пом'якшав.

- Джесіко, дівчинко, якби я могла стати на твоє місце і взяти на себе твої страждання. Але кожен з нас має йти своїм шляхом.

- Я знаю.

- Ти так само дорога мені, як і мої власні доньки, але я не можу дозволити цьому почуттю втрутитися в обов'язки.

- Розумію… необхідність.

- Те, що ти зробила, Джесіка, і чому ти це зробила, нам обидвом відомо. Але доброта змушує мене сказати, що є маленький шанс, що твій хлопець буде часткою Бене Джесеріт. Ти можеш сподіватися, але тільки трохи!

Джесіка струсила сльози з кутків очей. Це був сердитий жест.

- Ви змушуєте мене почуватися маленькою дівчинкою – знову декламувати свій перший урок.

Вона вичавила із себе слова:

- «Людина не має коритися тварині».

Сухе ридання трясло її тіло. Низьким голосом вона сказала:

- Я була такою самотньою.

- Це мало бути одним із випробувань, – сказала стара. – Люди майже завжди самотні. Зараз виклич хлопця. В нього був довгий, страшний день. Але він має час подумати і згадати, а я маю поставити йому інші запитання про його сни.

Джесіка кивнула, пішла до палати зосередження, відкрила її.

- Поле, зайди, будь ласка.

Пол з`явився навмисно повільно. Він витріщився на свою матір, наче вона була незнайомкою.

Настороженість стояла в його очах, коли він поглянув на Превелебну Матір, але цього разу він кивнув до неї. Кивнув, як до рівної. Він чув, як його мати закрила за ним двері.

-  Молодий чоловіче, - сказала стара, - повернімося до теми снів.

- Що ви хочете?

- Тобі сняться сни кожної ночі?

- Нема снів, вартих того, щоб їх згадувати. Я можу пригадати кожен сон, але деякі варті того, щоб їх згадувати, а деякі ні.

- Як ти бачиш різницю?

- Просто знаю.

Стара кинула погляд на Джесіку, яка стояла за спиною Пола.

- Що снилося тобі минулої ночі? Варто пригадати?

- Так. – Пол заплющив очі. – Мені снилася печера… і вода… і дівчина там – дуже худорлява з великими очима. Її очі – суцільно голубі, в них немає білого. Я говорив з нею і розповів їй про вас, про те, що бачився з Превелебною Матір`ю на Каладані.

Пол розплющив очі.

- А те, що ти розповідаєш тій незнайомій дівчині про зустріч зі мною – сталося сьогодні?

Пол подумав і сказав:

- Так. Я розповів дівчині, що ви прийшли і поклали на мене печатку незвичності.

- Печатку незвичності, - зітхнула стара і, знову кинувши короткий погляд на Джесіку, повернула свою увагу до Пола.

-  Скажи мені тепер правду, Пол. Тобі часто сняться сни про те, що стається одразу після того, як вони тобі наснилися?

- Так. Мені та дівчина і раніше снилася.

- О, ти її знаєш?

- Я її впізнаю.

- Розкажи мені про неї.

Пол знову заплющив очі.

- Ми в якомусь маленькому місці, що розміщене у якійсь скелі. Вже майже ніч, але спекотно, і я бачу клаптики піску крізь отвори у скелях. Ми щось чекаємо… чекаємо на зустріч з якимись людьми. А вона налякана, але намагається приховати це від мене, а я схвильований. І вона каже: «Розкажи мені про воду в тебе на батьківщині, Усул».

Пол розплющив очі.

- Чи не дивно це? Моя батьківщина – Каладан. Я ніколи навіть не чув про планету під назвою Усул.

- Є ще щось у цьому сні? – підштовхувала його Джесіка.

- Так. Але, можливо, вона мене називає Усул, – сказав Пол. Я щойно про це подумав.

Він знову заплющив очі.

- Вона просить розповісти їй про воду. І я беру її руку та кажу: «Я розповім тобі вірш». І я розповідаю їй вірша, але маю пояснювати деякі слова – такі, як берег і прибій, морські водорості і чайки.

- Який вірш? – запитала Превелебна Мати.

Пол розплющив очі.

- Та це просто одна з поем Ґерні Геллека для сумних часів.

Джесіка почала декламувати, стоячи позаду Пола:

- Я пам`ятаю солоний дим.
Дим від вогню, що на березі тім,
Де тіні від сосен лежать незворушні,
І чайки сидять край зеленої суші.
Вітер пронісся соснами тими,
Тіні в танку загойдались під ними,
Чайки миттєво розправили крила,
З криками в небо стрімко злетіли.
Я вітер почув,
Він берегом нашим промчав,
А ще шум прибою,
І бачив вогонь, як палав,
І полум`ям водорості обіймав…
 
- Це він, - сказав Пол.

Стара прискіпливо подивилася на Пола, а потім сказала:

- Молодий чоловіче, як проктор Бене Джесеріт, я шукаю Квізац Ґадераха – чоловіка, який справді може стати одним з нас. Твоя мати бачить в тобі таку можливість, але вона бачить очима матері. Можливість я бачу також, але не більше.

Вона замовкла, і Пол побачив, що вона хоче, щоб він говорив. Він чекав, коли вона піде. Невдовзі вона сказала:

- Ну тоді, як хочеш. У тобі є глибина – з цим я погоджуся.

- Мені можна йти? – спитав він.

-  Хіба ти не хочеш почути, що Превелебна Мати може розповісти тобі про Квізац Гадераха? – запитала Джесіка.

- Вона сказала, що ті, хто намагався дізнатись, померли.

- Але я можу допомогти тобі, даючи декілька натяків, чому їм не вдалося, - сказала Превелебна Мати.

«Вона говорить натяками», - подумав Пол. – «Вона насправді нічого не знає». І сказав:

- Тоді натякніть.

- І бути проклятою? – вона криво посміхнулася. Зморшки на її старому обличчі зібралися навхрест. – Дуже добре – це те, що кориться правилам.

Він відчув здивування: вона говорила про такі елементарні речі, як напруженість у значенні. Вона думала, що мати не навчила його нічому взагалі?

- Це – натяк? – запитав він.

- Ми тут не для того, щоб перекидатися словами, чи каламбурити зі значенням, – сказала стара. – Верба кориться вітру і процвітає, поки одного дня не з'являються багато верб – стіна проти вітру. Це – призначення верби.

Пол пильно дивився на неї. Вона сказала «призначення» і він відчув, як слово, мов ляпас, ляснуло його, заражаючи жахливою метою. Він раптом розлютився на неї: «недоумкувата стара відьма з повним ротом банальностей».

- Ви думаєте, що я міг би бути цим Квізац Ґадерахом, – сказав він. – Ви говорите про мене, але не сказали ні слова про те, що ми можемо зробити, щоб допомогти моєму батьку. Я чув, що ви говорили моїй матері. Ви говорили так, наче мій батько вже мертвий. Але ж він не мертвий!

- Якби було щось, що можна для нього зробити, ми б зробили! – прогарчала стара. – Ми можемо врятувати тебе. Це – сумнівно, але можливо. Але нічого не можемо зробити для твого батька. Коли ти навчишся сприймати це як факт, тоді ти засвоїш справжній урок Бене Джесеріт.

Пол побачив, як ці слова вразили його матір. Він обпік поглядом стару. Як вона могла сказати таке про його батька? Що змушує її бути такою впевненою? Його розум кипів від обурення.

Превелебна Мати подивилася на Джесіку.

-  Ти навчаєш його стати на Шлях – я бачу ознаки цього. Я б зробила так само на твоєму місці. І до дідька ці правила.

Джесіка кивнула.

- А тепер я тебе застерігаю, – сказала стара, - ігнорувати регулярний порядок навчання. Його власна безпека потребує Голосу. Він вже має в цьому хороший початок, але ми обидві знаємо, як ще багато потрібно… і це доводить до розпачу. – Вона підійшла ближче до Пола, втупилася в нього поглядом.

- Прощавай, молода людино. Я сподіваюся, ти це зробиш. Але, якщо ні, – ну, ми все ж таки зуміємо.

Вона ще раз глянула на Джесіку. Проблиск порозуміння з'явився між ними. Потім вона швидко вийшла з кімнати, наче її мітла змела. – Її одяг просвистів, вона не обернулася. Кімнату і присутніх у ній закрили від її думок.

Але Джесіка на мить побачила сльози на обличчі Превелебної Матері, коли та відвернулася. На її зморшкуватому обличчі були сльози. І ті сльози засмучували більше, ніж будь-яке інше слово чи знак, що пройшли між ними цього дня.
 

Переклад з англійської: Олена Каганець, Дмитро Ткачук. Переклад вірша - Дмитро Ткачук.

Наші інтереси: 

Знаходимо продуктивні ідеї у фантастичних книжках.

Гравець: 
Олена Каганець
87

Новини від RedTram - для збільшення прихильників НО

Loading...
 
Форум Підтримати сайт Довідка