Зображення користувача Олена Каганець.
Олена Каганець

Дистанційна освіта існує не тому, що карантин, а тому, що в суспільстві виник на неї запит

Світ:

Моя оцінка корисності цієї статті: 
3 - Схоже, що реально працює.

Учні, як шпроти в консервній банці, по 6–7 годин сидять в одному кабінеті. Кожен з цих дітей – всього лише здобувач освіти, його особистість нікому не потрібна. У школі все та ж 50-відсоткова стара гвардія. Маховик олдскулу й досі продовжує котитися по душах українських дітей, які просто ходять до тієї школи, бо так треба, бо так сказали, бо змушують. 

Таку думку у своєму дописі на Освіта.ua висловила учитель та громадський діяч Ольга Халепа. 

Існують педагогічні легенди про індивідуальний підхід до навчання. Ці казки, як під копірку, переписують у своїх псевдонаукових роботах чергові претенденти на медальку.

Насправді ж щодня перед учителем 30 енергійних, невгамовних, веселих, бешкетних, галасливих, жвавих учнів, вічних непосидючок та невгамовних моторчиків.

А про купу освітянського мотлоху я взагалі мовчу, але не забуваймо, що й він щоденно на плечах все того ж учителя. Тобто про який індивідуальний підхід може йти мова, якщо це фізично та морально неможливо?! І яким би золотим не був класний керівник вашої дитини, він не встигне приділити всім увагу, навіть якщо ви точно знаєте, що ваша дитина талантище.

Дистанційне навчання – це майбутнє освіти, це конкуренція традиційній. Дистанційна освіта існує не тому що карантин, а тому, що у суспільстві виник на неї запит. Вона народилася, вона має право жити та задовольняти потреби тих, хто її потребує.

Адже сьогодні реформа освіти призвела до того, що учні, як шпроти в консервній банці, по 6–7 годин перебувають в одному кабінеті, який у кращому випадку має вікно для провітрювання, але про індивідуальний підхід не може бути й мови.

Кожен з цих дітей – всього лише здобувач освіти, його особистість і на фіг нікому не потрібна. Бо найчастіше що змінилося там, за учительським столом після шкільних реформ? Все та ж 50-відсоткова стара гвардія, яка все так же бурмоче собі щось під носа, сподіваючись на «прєклонєніє, уваженіє і благоговєніє» і ще казна-що від учнів, але тільки не від самого себе.

Маховик олдскулу ще й досі продовжує котитися по душах українських дітей, які просто ходять до тієї школи, бо так треба, бо так сказали, бо змушують. А якщо зазирнути в душі дітей і спитати: «Тобі там добре? Ти щасливий? Тобі цікаве таке шкільне життя? Ти навчаєшся із задоволенням?»

І максимум, що ми почуємо, то це відвідування задля прагнення спілкування з однолітками на перервах. І найчастіше – це єдина соломинка, за яку вони тримаються, щодня йдучи до школи, а все решта: ти один із банки шпротів, яких начиняють необхідними приправами, інгредієнтами, щоб нарешті відправити у вільне плавання, у бурхливий океан життя. Але шпроти з банки плавати вже не здатні…

А що ж таке повноцінне дистанційне навчання? Найперше – це відповідальність батьків за формування цінностей дитини. Але ж так і має бути, бо саме родина має бути джерелом загальнолюдських цінностей, а не чужа тітка.

Учитель – звичайна людина, зі своїми вподобаннями, гріхами та цінностями, ми не кришталево чисті, ми всього лише люди. Такі ж самі, як і батьки.

То чому тато і мама перекладають всю відповідальність за виховання власної дитини на педагогів? Невже батьки не здатні сформувати в дитини громадську думку чи розповісти про власний родовід і традиції української родини? Невже батьки не зможуть навчити берегти та любити природу, поважати старших, невже не покажуть на власному прикладі, що таке праця, не навчать відповідальності, чесності? Чи вони не здатні плекати патріотизм до рідної домівки, країни? Родина – це теж колектив, а це і є колективне виховання, де діти навчаться культурно відпочивати, будуть духовно розвиватися.

Скажете, та є такі родини, що ой-ой-ой? Так, а я, учитель, до чого тут? Хіба вчитель їх такими зробив? Кожен обирає свій шлях…

Я веду мову не про «жалкоє подобіє» дистанційки, яка стала ганебним соромом для освіти, а повноцінну дистанційну освіту із застосуванням сучасних методів та ресурсів, де враховується темп та індивідуальні особливості учня, де на уроці знаходиться максимум до десятка учнів, кожен з яких у домашніх комфортних умовах, де не цькують один одного за одяг, зовнішність, дефекти мови, прізвище тощо, де нікого не смикає гіперактивний Вася і нічим не зацікавлений у житті Паша (а вони є в кожному звичайному класі), не відриває гармидер ще 30-ти учнів, де ніхто не гальмує, не заявляє «А воно мені тре?!»

Учень сам-на-сам з учителем, який володіє навичками дистанційного навчання, усі усміхнені, задоволені та щасливі, бо не виключено, що кілька років навчання у звичайній школі когось із цих учнів сприймали як шматок прозорого скла, якому автоматично ставили «три», аби було, і список дискримінацій можна продовжувати довго.

А як же соціум, як же живе спілкування? Ось тут і є місце позашкіллю, яке трохи забуло, навіщо воно існує взагалі, перетворившись на вилизано-звітну діяльність.

Ось де спілкування за інтересами, ось де прояви індивідуальності та розвиток талантів, відвідування та участь за бажанням, а не примусом.

Допис подаю зі скороченням.

Наші інтереси: 

Розуміти, що школа в такому вигляді, якою вона є зараз, не потрібна. Думати про іншу модель навчання і здобуття освіти. Розуміти, що впадати у крайність (переходити тільки на дистанційну освіту) також не можна.

Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

«Євангеліє Ісуса Хреста» (Львів, «ПІРАМІДА», 2017 - 596 с. Зладив Ігор Каганець)

Як придбати книгу «Євангеліє Ісуса Хреста» (Львів, «Піраміда», 2017)

Насамперед треба визначитися з варіантом палітурки книжки (тверда чи м’яка) і кількістю примірників, порахувати загальну вартість, надіслати переказ на картку Приватбанку і повідомити ел. поштою своє...

Останні записи

Коментарі

Зображення користувача Валерій Швець.

Дистанційне навчання - це величезне досягнення людства. За жодних умов не можна повністю надалі повертатись до традиційних форм навчання.