поняття «асабії»: живої соціальної енергії, що робить людей здатними діяти разом, жертвувати комфортом і витримувати тривале напруження. Саме вона, а не багатство й не формальні інституції, створює реальну політичну силу.
Ібн Хальдун (1332–1406 рр.) - арабський учений, історик, філософ XIV століття, якого сьогодні визнають одним із найвидатніших мислителів ранньої соціальної науки та філософії історії. Він вважається багатьма вченими головним попередником історіографії, соціології, економіки та демографії.
Його роботи порівнювали з роботами впливових європейських філософів, таких як Нікколо Макіавеллі, Джамбатіста Віко, Девід Юм, Г. В. Ф. Гегель, Карл Маркс і Огюст Конт, а також економістів Давида Рікардо та Адама Сміта, припускаючи, що їхні ідеї знайшли прецедент (хоча і не мали прямого впливу) у його працях.
У своїй фундаментальній праці «Муккаддіма» (Prolegomena, або «Вступ») він запропонував масштабну концепцію розвитку й занепаду цивілізацій - настільки глибоку, що вона й досі пояснює політичну динаміку світу.
У центрі його історіософії поняття «асабії»: живої соціальної енергії, що робить людей здатними діяти разом, жертвувати комфортом і витримувати тривале напруження. Саме вона, а не багатство й не формальні інституції, створює реальну політичну силу.
Держави народжуються не в кабінетах, а на периферії, там, де існує небезпека, ризик і дисципліна. Перше покоління - це засновники, загартовані боротьбою. Вони не «керують», а ведуть. Влада для них продовження спільної справи. Держава жива, бо її тримає солідарність.
Друге покоління стабілізує успадковане. З’являються бюрократія, правила, податки, процедури. Енергія присутня, але вже не виробляється - її адмініструють. Асабійя слабшає, проте система працює.
Третє покоління споживає. Комфорт замінює дисципліну, а символи реальний зв’язок. Держава ще сильна зовні, але внутрішньо порожніє. Вона живе з накопиченого капіталу минулого.
Четверте покоління зберігає зовнішню форму влади, але йому бракує її сутності. Правителі імітують ритуали влади, не розуміючи основ, на яких колись вони трималися. Податкове навантаження зростає, щоб підтримувати неефективну державу. Корупція стає системною. Довіра між правителями та підданими руйнується, а примус замінює легітимність. Династія стає крихкою, реактивною та нездатною адаптуватися до потрясінь.
На цьому етапі десь там на периферії з'являється нова група з сильнішою асабією , яка готується повторити цикл.
Це одна з перших у людській думці філософій історії, де причини змін шукають не в «кармі епох» і не в моралістичних поясненнях, а в соціальній, політичній та економічній динаміці.
Хальдун мислить історію структурно, майже як сучасний соціолог. І це не абстрактна теорія: він сам був чиновником, дипломатом, суддею й мандрівником між дворами Північної Африки та Іспанії, особисто спостерігаючи, як держави зростають і стискаються під тягарем власних успіхів.
Тому цікаво, як ХХ і ХХІ століття лише підтверджували його інтуїцію.
Радянський Союз народився з надзвичайно сильної асабії: війна, революція, аскеза, дисципліна, віра в історичну місію. Перше покоління жило мобілізацією. Друге інституціоналізувало систему. Третє споживало стабільність, не розуміючи, звідки вона взялася. Четверте імітувало велич: паради, символи, риторику. Але за фасадом уже не було внутрішньої солідарності. СРСР розпався не через поразку у війні, а через виснаження колективної мотивації.
Західні демократії після Другої світової війни теж починали з потужної єдності: спільний комуністичний ворог, відбудова, соціальний контракт, інституції з моральним авторитетом. Але покоління, що не знали війни, дедалі менше сприймали державу як спільну справу і дедалі більше як сервіс. Асабійя поступово перетворилася на процедури, права й регламенти. Сьогодні це проявляється у кризі довіри, атомізації суспільств, культурних війнах і зростанні ролі примусу замість легітимності.
Постколоніальні держави демонструють ще один хальдунівський парадокс: інституції без власної асабії не працюють. Конституції, парламенти й вибори існують формально, але не створюють політичної єдності. Реальна влада знову і знову повертається до племінних, кланових або воєнізованих структур - там, де ще збережена здатність діяти разом.
Навіть корпорації й технологічні гіганти ХХІ століття проходять той самий цикл. Стартапи народжуються з місії, довіри й особистої відповідальності. Зростання приносить менеджмент і регламенти. Далі комфорт, KPI замість сенсів, репутаційні дії. І зрештою стагнація або витіснення новими, більш «голодними» гравцями.
Хальдунівська думка незручна, бо вона руйнує головну ілюзію модерності ніби інституції можуть існувати незалежно від живих соціальних зв’язків.
Насправді інституції це застиглі форми колишньої солідарності. Коли солідарність зникає, форма ще певний час тримається, але вже порожня.
Історія ХХ–ХХІ століть знову і знову показує:
- легітимність не замінюється процедурою,
- довіра не створюється законом,
- сила не виникає з комфорту.
Історія, за Ібн Хальдуном, не зла й не сентиментальна. Вона просто рухається своїми циклами.
Джерело:
Наші інтереси:
Корисно знати
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Метафізичне ядро Скандинавської міфології є найактуальнішим компонентом Гіперборійської традиції – системи знань про заснування нового світу та перехід людини до стану надлюдини. У новому епізоді...
Асабійя: Ібн Хальдун і анатомія занепаду...
поняття «асабії»: живої соціальної енергії, що робить людей здатними діяти разом, жертвувати комфортом і витримувати тривале напруження. Саме вона, а не багатство й не формальні інституції, створює реальну політичну силу.
626822214255302854999274996679447653909617669n.jpg
Ібн Хальдун (1332–1406 рр.) - арабський учений, історик, філософ XIV століття, якого сьогодні визнають одним із найвидатніших мислителів ранньої соціальної науки та філософії історії. Він вважається багатьма вченими головним попередником історіографії, соціології, економіки та демографії.
Його роботи порівнювали з роботами впливових європейських філософів, таких як Нікколо Макіавеллі, Джамбатіста Віко, Девід Юм, Г. В. Ф. Гегель, Карл Маркс і Огюст Конт, а також економістів Давида Рікардо та Адама Сміта, припускаючи, що їхні ідеї знайшли прецедент (хоча і не мали прямого впливу) у його працях.
У своїй фундаментальній праці «Муккаддіма» (Prolegomena, або «Вступ») він запропонував масштабну концепцію розвитку й занепаду цивілізацій - настільки глибоку, що вона й досі пояснює політичну динаміку світу.
У центрі його історіософії поняття «асабії»: живої соціальної енергії, що робить людей здатними діяти разом, жертвувати комфортом і витримувати тривале напруження. Саме вона, а не багатство й не формальні інституції, створює реальну політичну силу.
Держави народжуються не в кабінетах, а на периферії, там, де існує небезпека, ризик і дисципліна. Перше покоління - це засновники, загартовані боротьбою. Вони не «керують», а ведуть. Влада для них продовження спільної справи. Держава жива, бо її тримає солідарність.
Друге покоління стабілізує успадковане. З’являються бюрократія, правила, податки, процедури. Енергія присутня, але вже не виробляється - її адмініструють. Асабійя слабшає, проте система працює.
Третє покоління споживає. Комфорт замінює дисципліну, а символи реальний зв’язок. Держава ще сильна зовні, але внутрішньо порожніє. Вона живе з накопиченого капіталу минулого.
Четверте покоління зберігає зовнішню форму влади, але йому бракує її сутності. Правителі імітують ритуали влади, не розуміючи основ, на яких колись вони трималися. Податкове навантаження зростає, щоб підтримувати неефективну державу. Корупція стає системною. Довіра між правителями та підданими руйнується, а примус замінює легітимність. Династія стає крихкою, реактивною та нездатною адаптуватися до потрясінь.
На цьому етапі десь там на периферії з'являється нова група з сильнішою асабією , яка готується повторити цикл.
Це одна з перших у людській думці філософій історії, де причини змін шукають не в «кармі епох» і не в моралістичних поясненнях, а в соціальній, політичній та економічній динаміці.
Хальдун мислить історію структурно, майже як сучасний соціолог. І це не абстрактна теорія: він сам був чиновником, дипломатом, суддею й мандрівником між дворами Північної Африки та Іспанії, особисто спостерігаючи, як держави зростають і стискаються під тягарем власних успіхів.
Тому цікаво, як ХХ і ХХІ століття лише підтверджували його інтуїцію.
Радянський Союз народився з надзвичайно сильної асабії: війна, революція, аскеза, дисципліна, віра в історичну місію. Перше покоління жило мобілізацією. Друге інституціоналізувало систему. Третє споживало стабільність, не розуміючи, звідки вона взялася. Четверте імітувало велич: паради, символи, риторику. Але за фасадом уже не було внутрішньої солідарності. СРСР розпався не через поразку у війні, а через виснаження колективної мотивації.
Західні демократії після Другої світової війни теж починали з потужної єдності: спільний комуністичний ворог, відбудова, соціальний контракт, інституції з моральним авторитетом. Але покоління, що не знали війни, дедалі менше сприймали державу як спільну справу і дедалі більше як сервіс. Асабійя поступово перетворилася на процедури, права й регламенти. Сьогодні це проявляється у кризі довіри, атомізації суспільств, культурних війнах і зростанні ролі примусу замість легітимності.
Постколоніальні держави демонструють ще один хальдунівський парадокс: інституції без власної асабії не працюють. Конституції, парламенти й вибори існують формально, але не створюють політичної єдності. Реальна влада знову і знову повертається до племінних, кланових або воєнізованих структур - там, де ще збережена здатність діяти разом.
Навіть корпорації й технологічні гіганти ХХІ століття проходять той самий цикл. Стартапи народжуються з місії, довіри й особистої відповідальності. Зростання приносить менеджмент і регламенти. Далі комфорт, KPI замість сенсів, репутаційні дії. І зрештою стагнація або витіснення новими, більш «голодними» гравцями.
Хальдунівська думка незручна, бо вона руйнує головну ілюзію модерності ніби інституції можуть існувати незалежно від живих соціальних зв’язків.
Насправді інституції це застиглі форми колишньої солідарності. Коли солідарність зникає, форма ще певний час тримається, але вже порожня.
Історія ХХ–ХХІ століть знову і знову показує:
- легітимність не замінюється процедурою,
- довіра не створюється законом,
- сила не виникає з комфорту.
Історія, за Ібн Хальдуном, не зла й не сентиментальна. Вона просто рухається своїми циклами.
Джерело:
Корисно знати
Зверніть увагу
Куди спрямовано спис Одіна? Езотерика для героїв (подкаст)