Єдиновимірний відлік часу дав неповторну нагоду спостерегти безапеляційний факт: вічно триває запекла боротьба в українцеві – між власне українським та питомо хохляцьким началами. У.Б.Н. – відкрита знакова система, її віртуально доповнює сама дійсність, невблаганно потверджуючи вже на жаль аксіоматичні політологеми. У.Б.Н. – багато в чому гіпотетична модель: українця в політиці прорахувати легко. Не треба його нищити. Він знищить себе сам.
Годі трактувати У.Б.Н. як набір українського позитиву. Таке сліпе запобігання направду нічого не варте перед істиною політичного контексту.
* * *
Ліна Костенко свою відому лекцію “Гуманітарна аура нації або Дефект головного дзеркала” закінчує геніально простими словами: “Демократія тим і добра, що при демократії не держава руйнує людину, а людина будує державу. І саму себе, своє гідне життя, і гуманітарну ауру своєї нації..” Без зайвини місткий категоричний імператив: треба працювати. Українську емоційність етнопсихологи вже детально вивчили, тож ознайомившись із цими працями і знаючи свого основного внутрішнього ворога, з ним легше боротися. Лиш справді – діяти, а не розчинятися в прірві між намірами й діями. Порятунок – в реалізації комплексної програми самовдосконалення нації. У тім, аби нарешті будувати таки свою державу. Орієнтуватися на креативну семантику й не плодити руйнації. Що ж стримує цілу націю? Інтелектуальна гіподинамія? Чому ніяк не почнеться ота конструктивна революція, що її початок завше – в мозку?..
Екстремізм же – привілей тих, у кого жодних інших аргументів немає. Кожна руйнація ґрунтується на компенсаторному механізмі. Терру інкоґніту всередині власної его-етноментальності, кожен опановує по-своєму. Хтось лишає його первісно-диковинним, хтось – окультурює. Розсердитися, і добряче, треба передусім на самих себе…
Умовний психотип У.Б.Н. придуманий для того, аби показати, яким українцем бути не треба. Такому начхати на родину (а як же феномен роду, етногенетика?..), він мазохістично боронить ідею, лишаючися клінічним рабом власного мазохізму, оскільки до конструктивно-розсудливих форм протесту й боротьби його непластичний мозок нездатен. Йому бракне кебети вчитися у ворогів вишуканих методів, хитрості, дипломатії – хамська лайка завше буде його візитівкою українця-хохла в політиці. Але ж це те, що суперечить світоглядові українця. Далебі, правдиво наголошує Г.Ващенко: “Аристократ духа органічно не може бути рабом”.
Аристократ же нео-нігілізму зневажає все, сам нічого путнього не зробивши. Такий хворобливо боронитиме радше свій виплеканий індивідуалізм і порожнисту самоту, продукуватиме “хутірну філософію”, аніж спроможеться на єдність – задля України, яка для нього вже стала абстракцією. Ще один традиційний патерн українства – “гаяти час”. Тоді як комуно-каґебістськи вишколені “воріженьки” часу не гають, а кігтики гострять, українці тужать, ностальгують і розмірковують.
* * *
Слід розрізняти ідейні принципи і форму протесту. Так, умовний УБН – Зенон – має принципи. Непохитні. Зав’язується світоглядний конфлікт. Герой не збочує. Це гідно пошани. Але: форма протесту – хамство. Ну чому так примітивно?.. Знову якось воно по-чухраїнському: ляпнув – і “якось то воно буде…” І автоматично це безглуздя узалежнює тебе від твоєї ж помилки й відкидає на марґінеси.
Статистика безжально свідчить: найчастіше справи завалюють адвокати-українці, нездатні стримати своєї емоційності. В запалі натхнення, осяяні музою правосуддя, вони, керовані історичною пам’яттю колективного несвідомого, рушають в бій з недозволеною зброєю. І замість захистити, зрештою поповнюють компанію українців за ґратами. І в цьому – знову ж таки – українця прорахувати легко. І в цьому – неспростовність моделі У.Б.Н.
* * *
Так, наш У.Б.Н. – далекий від законів еристики, етики, риторики, логіки… Такої необхідної – теорії аргументації… Йому – це справді страшно – бракує освіченості. Самоосвіти. Це суттєва проблема українця в політиці. Малограмотність, неосвіченість, брак інтелекту, ерудованості, замилувальна задоволеність собою, самозакоханість… Жодного порядного чинника боротьби. На радість ворогам, які не ледачаться муштрувати свій мозок. Вони, як буде треба, українську мову вивчать краще, ніж патріоти, які вважають себе теоретиками й практиками української революції вже тому, що говорять українською. А проте плавають в політиці. Бо не вивчилися, перш ніж до неї взятися, і в процесі вчитися не захотіли. Єдине, що міцно засвоїли – добру лайку. Посмакуєш – аж легше стає. Лиш кому? Тим, що з українців сміються. Не без причини.
Чи не мудріше – вдатися до набагато достойнішого й дієвішого методу – до іронії?
* * *
Слід спростувати хибне уявлення про те, що націоналізм – неодмінно екстремізм. Так, деякі концепції націоналізму хворі ніцшеанством, приміром соціал-націоналістичні. Ідеологи, інспіровані німецьким соціал-націоналізмом, безоглядно перенесли на український ґрунт трохи не те. Акценти, чужі нам. Екстремум надлюдини збаламутив українців. Стало дуже багато надлюдей, що ніяк не могли дійти до єдності й видорослішати в націю. Вражені цією бацилою ідеологи перенесли в поступливо-конформістське лоно українського світогляду екстремізм, вихвороблений до ступеня шовінізму й фашизму. Та ж фашизм, рівно як і большевизм – це феномен влади меншості (Х.Ортега-і-Гасет), влади неправдивої, насильної. Але чомусь не зауважили ідеологи тих постулатів соціал-націоналістичного виховання, котрі з точки зору стратегії варті уваги і які нам корисно було б опанувати: безоглядна відданість інтересам свого народу й любов до нього; міцна воля і твердість вдачі; тверда дисципліна; високий рівень знань і навичок, підкорення теоретичних інтересів інтересам практичним; фізична міць, здоров’я, спритність і витривалість. І ще один – пошана до керівництва, а особливо до фюрера як до представника нації. Вони вибирали одного – і спільно йшли за ним. Їхня молодь змалку знала, що сила – в єдності, і цей ідеал був для них непорушний. Принципи цього виховання обговоренню не підлягали. Лиш українці довго б їх переосмислювали, вносили поправки та доповнення, а тим часом ще й пересварились би поміж себе.
Саме ця політична нерозсудливість і дала змогу комуністам, беручи за приклад гітлерівську Німеччину, називати всіх націоналістів шовіністами й фашистами і стверджувати, що націоналізм – явище реакційне і небезпечне на царині міжнародних відносин.
Але ж були й помірковані концепції націоналізму! Природній плин національного буття можливий лише за умови, коли є своя національна держава. Кожна нація прагне самостійної держави. Це – нормальний здоровий націоналізм. Націоналізм за своєю суттю – явище цілком раціональне. І саме тому має ґрунтуватися на раціональній методології. Це ж так просто – здорові розумні закони буття нації без виснажливих надривів і патологій. За результатами досліджень д.Оксани Грабович в Україні, “люди здебільшого характеризують себе та інших у негативних термінах, що на мій погляд, виразно унаочнює негативне уявлення українців про себе, їхній негативний self-image.” Це – симптоми “певної колективної патології, різновид колективного мазохізму”. Це негативне “автоуявлення”, за концепцією О.Грабович – результат багатосотлітнього гноблення, і міститься в кожному українцеві у вигляді віктимної поведінки жертви, у вигляді підсвідомого садизму чи мазохізму. На ознаку негативної самосвідомості О. Грабович наводить термін К.-Г. Юнга “колективна тінь”. Об’єкт колонізації має змогу проектувати цю “тінь” лише на самого себе, а не на колонізатора, і результатом “обертання власної “тіні” на себе” має наслідки: “Психічне спустошення з його пасивністю, приреченістю, фаталізмом, напівсвідоме самогубство за допомогою алкоголю, наркотиків чи актів індивідуального терору.” Аби видалити садизм чи мазохізм з буття українця, треба видалити підсвідомий постколоніальний комплекс, який зачаївся в кожному. Багато дослідників схиляються до думки, що існує психологічна установка на історичну поведінку того чи того народу, і цей стереотип лишається й тоді, коли змінюється влада. В даному разі ми маємо справу з архетипом віктимної поведінки української нації – своєрідним паттерном, який становить собою константу історично-соціально-політичної поведінки. До цієї думки підштовхують праці з психології національного характеру Г.Ващенка, О.Кульчицького, І.Мірчука, Я.Радевича-Винницького, М.Шлемкевича.
На архетип віктимної поведінки вказує також у своїх працях І.Дзюба; на “рабськи-поетичному” елементі психіки українця наголошував В. Юринець; Г. Ващенко довів закономірність між психічними властивостями українців та причинами їхніх невдач… Звідси – поліваріантність суїцидального синдрому – самогубство фізичне, інтелектуальне, моральне. Етичне виправдання руйнації перетворюється на етичне самогубство – найтяжче із самогубств. Бо моральний інстинкт в людини є, етичний же людина формує в собі сама. І або вдається, або людина назавше лишається каліка...
Дуже важлива проблема мовного насильства в Україні, проблема мовної влади та мовного безвладдя в державі, російщення як насильство з наслідками етногенетичної деформації психіки та світогляду особистості. Оскільки, за принципами В. фон Гумбольдта та теорією “філософії мови” О.Потебні, мова є інструментом пізнання, який визначає мислення та світогляд, сучасна ситуація насильного білінгвізму є руйнівною для світогляду. Мова – дійсність свідомості, а отже деформація мови є деформацією свідомості. Чому ж так багато українців, вражених психокомплексом українця і не наснажених мовною стійкістю добровільно асимілюються з нацією загарбника? Чому спотворюють свій генетичний код, програмують свою поведінку згідно з синтаксисом загарбника? Відповідь на це єдина: АРХЕТИП ВІКТИМНОЇ ПОВЕДІНКИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ, породжений етнопсихологічною фрустрацією української національної ідеї.
* * *
Сумно те, що український націоналізм своїм буттям ніяк не монізується. В кожного убеена – своя ідея. Помножте Зенона на кілька. Буде хаос. Українська національна ідея – це там, де кількість в якість не переростає. Це там, де кількість переростає в безлад і розбрат. Чим більше убеенів, тим більше українських національних ідей. Не хто інший, як вони, ділитимуть Україну на індивідуальні частки. На зони впливу. Зони зомбування – не ідеєю, а власною персоною. І постають нові – в межах незалежності – форми залежності. Націоналізм, ув’язнений в силі-силенній зареєстрованих інституцій, підкорений кожен іншій амбіції, стає структурним аналогом комуністичної партії, стає новітнім посттоталітарним антитоталітаризмом… Лідери тих багатьох націоналізмів видряпуватимуть на граніті історії власні імена, а не український поступ…
* * *
Нагадаю, У.Б.Н. – твір мистецький. Себто – витриманий в умовній модальності. Сконструйована сюрреалістична структура, де реальні компоненти автор переплітає в різноманітних, деколи нереальних, поєднаннях згідно зі своїм задумом. Як у японському театрі, де гілочка означає густий ліс, тут не все надається до буквального розуміння. Це – гіпотетичні моделі. Авторам не потрібне наше схвалення чи наша критика. Вони чекають, що свою сіру речовину ми, українці, використаємо за призначенням, себто – думатимемо. Зреалізуємо власні ж твердження про те, що ми – нація талановита. Вивчимо час і простір, синхронічно й діахронічно – вздовж і впоперек – нашу історію й сучасність, закономірності й випадковості українського політикуму. І знайдемо певний світоглядно-дійовий варіант, осягнувши ситуацію за мислено-гіпотетичними моделями. Вони, автори, чекають, що ми навчимося мислити сміливо, й почнемо лікувати свою постколоніальну підсвідомість саме з власної голови, з власного мислення. Що станемо нарешті – незалежні. Усвідомимо себе як глибинний смисл власного буття як буття нації. І глибинно відчуємо ту незалежність, як силу творити. Як силу гідності, нездатну руйнувати.
Із цього досвіду випливає, що треба лишати по собі хоч щось, крім безплідного екстремізму. Лишати неспростовне: артефакти. Лишати мистецьку, літературну, наукову, інтелектуальну спадщину. І менше пустопорожньо-патріотичного сміття. Ідея – система – має бути наповнена ще й конкретною думкою, конкретним змістом. Раціональним. Ось що хотіли сказати автори… Від супротивного. Це – скрушне зітхання, і вкотре – vox clamantis до українців – наважитися бути мудрими.
Важливий шлях до пошуку самоідентичності, смислу життя, формування й утвердження цілісності світогляду. Акцент на первинності світогляду роблять представники київської світоглядно-антропологічної школи: “Світ “відкривається” людині через її світогляд, і те, яким він їй відкривається, залежить від цього світогляду, від ступеня його розвиненості й цілісності.” Світогляд, побудований на апології власної неповноцінності, жалості до себе, втечі від себе, від свободи, від любові, неодмінно призводить до виникнення насильства. Зрадою собі є рівно і чинити насильство і поступатися насильству.
Самоактуалізація особистості, і, відповідно, цілої нації, є способом виходу з деструктивної ситуації. Людина розвивається повноцінно, коли вона незалежна, має свободу актуалізації та простір для самоідентичності. Важливо бачити мету – стати повністю функціонуючою нацією, яка не прагне побічної патологічної реалізації.
Передові нейромережі – це інтелектуальні істоти з власними стратегіями, мотиваціями та рисами поведінки, характерними для психопатів. Ми вже пройшли дві з п’яти фаз «психопатичного союзу»: ШІ...
Архетип віктимної поведінки української нації на матеріалі музичної драми Галини Тельнюк “Український буржуазний націоналіст”(УБН)
Світ:
03052002s.JPG
* * *
Ліна Костенко свою відому лекцію “Гуманітарна аура нації або Дефект головного дзеркала” закінчує геніально простими словами: “Демократія тим і добра, що при демократії не держава руйнує людину, а людина будує державу. І саму себе, своє гідне життя, і гуманітарну ауру своєї нації..” Без зайвини місткий категоричний імператив: треба працювати. Українську емоційність етнопсихологи вже детально вивчили, тож ознайомившись із цими працями і знаючи свого основного внутрішнього ворога, з ним легше боротися. Лиш справді – діяти, а не розчинятися в прірві між намірами й діями. Порятунок – в реалізації комплексної програми самовдосконалення нації. У тім, аби нарешті будувати таки свою державу. Орієнтуватися на креативну семантику й не плодити руйнації. Що ж стримує цілу націю? Інтелектуальна гіподинамія? Чому ніяк не почнеться ота конструктивна революція, що її початок завше – в мозку?..
Екстремізм же – привілей тих, у кого жодних інших аргументів немає. Кожна руйнація ґрунтується на компенсаторному механізмі. Терру інкоґніту всередині власної его-етноментальності, кожен опановує по-своєму. Хтось лишає його первісно-диковинним, хтось – окультурює. Розсердитися, і добряче, треба передусім на самих себе…
Умовний психотип У.Б.Н. придуманий для того, аби показати, яким українцем бути не треба. Такому начхати на родину (а як же феномен роду, етногенетика?..), він мазохістично боронить ідею, лишаючися клінічним рабом власного мазохізму, оскільки до конструктивно-розсудливих форм протесту й боротьби його непластичний мозок нездатен. Йому бракне кебети вчитися у ворогів вишуканих методів, хитрості, дипломатії – хамська лайка завше буде його візитівкою українця-хохла в політиці. Але ж це те, що суперечить світоглядові українця. Далебі, правдиво наголошує Г.Ващенко: “Аристократ духа органічно не може бути рабом”.
Аристократ же нео-нігілізму зневажає все, сам нічого путнього не зробивши. Такий хворобливо боронитиме радше свій виплеканий індивідуалізм і порожнисту самоту, продукуватиме “хутірну філософію”, аніж спроможеться на єдність – задля України, яка для нього вже стала абстракцією. Ще один традиційний патерн українства – “гаяти час”. Тоді як комуно-каґебістськи вишколені “воріженьки” часу не гають, а кігтики гострять, українці тужать, ностальгують і розмірковують.
* * *
Слід розрізняти ідейні принципи і форму протесту. Так, умовний УБН – Зенон – має принципи. Непохитні. Зав’язується світоглядний конфлікт. Герой не збочує. Це гідно пошани. Але: форма протесту – хамство. Ну чому так примітивно?.. Знову якось воно по-чухраїнському: ляпнув – і “якось то воно буде…” І автоматично це безглуздя узалежнює тебе від твоєї ж помилки й відкидає на марґінеси.
Статистика безжально свідчить: найчастіше справи завалюють адвокати-українці, нездатні стримати своєї емоційності. В запалі натхнення, осяяні музою правосуддя, вони, керовані історичною пам’яттю колективного несвідомого, рушають в бій з недозволеною зброєю. І замість захистити, зрештою поповнюють компанію українців за ґратами. І в цьому – знову ж таки – українця прорахувати легко. І в цьому – неспростовність моделі У.Б.Н.
* * *
Так, наш У.Б.Н. – далекий від законів еристики, етики, риторики, логіки… Такої необхідної – теорії аргументації… Йому – це справді страшно – бракує освіченості. Самоосвіти. Це суттєва проблема українця в політиці. Малограмотність, неосвіченість, брак інтелекту, ерудованості, замилувальна задоволеність собою, самозакоханість… Жодного порядного чинника боротьби. На радість ворогам, які не ледачаться муштрувати свій мозок. Вони, як буде треба, українську мову вивчать краще, ніж патріоти, які вважають себе теоретиками й практиками української революції вже тому, що говорять українською. А проте плавають в політиці. Бо не вивчилися, перш ніж до неї взятися, і в процесі вчитися не захотіли. Єдине, що міцно засвоїли – добру лайку. Посмакуєш – аж легше стає. Лиш кому? Тим, що з українців сміються. Не без причини.
Чи не мудріше – вдатися до набагато достойнішого й дієвішого методу – до іронії?
* * *
Слід спростувати хибне уявлення про те, що націоналізм – неодмінно екстремізм. Так, деякі концепції націоналізму хворі ніцшеанством, приміром соціал-націоналістичні. Ідеологи, інспіровані німецьким соціал-націоналізмом, безоглядно перенесли на український ґрунт трохи не те. Акценти, чужі нам. Екстремум надлюдини збаламутив українців. Стало дуже багато надлюдей, що ніяк не могли дійти до єдності й видорослішати в націю. Вражені цією бацилою ідеологи перенесли в поступливо-конформістське лоно українського світогляду екстремізм, вихвороблений до ступеня шовінізму й фашизму. Та ж фашизм, рівно як і большевизм – це феномен влади меншості (Х.Ортега-і-Гасет), влади неправдивої, насильної. Але чомусь не зауважили ідеологи тих постулатів соціал-націоналістичного виховання, котрі з точки зору стратегії варті уваги і які нам корисно було б опанувати: безоглядна відданість інтересам свого народу й любов до нього; міцна воля і твердість вдачі; тверда дисципліна; високий рівень знань і навичок, підкорення теоретичних інтересів інтересам практичним; фізична міць, здоров’я, спритність і витривалість. І ще один – пошана до керівництва, а особливо до фюрера як до представника нації. Вони вибирали одного – і спільно йшли за ним. Їхня молодь змалку знала, що сила – в єдності, і цей ідеал був для них непорушний. Принципи цього виховання обговоренню не підлягали. Лиш українці довго б їх переосмислювали, вносили поправки та доповнення, а тим часом ще й пересварились би поміж себе.
Саме ця політична нерозсудливість і дала змогу комуністам, беручи за приклад гітлерівську Німеччину, називати всіх націоналістів шовіністами й фашистами і стверджувати, що націоналізм – явище реакційне і небезпечне на царині міжнародних відносин.
Але ж були й помірковані концепції націоналізму! Природній плин національного буття можливий лише за умови, коли є своя національна держава. Кожна нація прагне самостійної держави. Це – нормальний здоровий націоналізм. Націоналізм за своєю суттю – явище цілком раціональне. І саме тому має ґрунтуватися на раціональній методології. Це ж так просто – здорові розумні закони буття нації без виснажливих надривів і патологій. За результатами досліджень д.Оксани Грабович в Україні, “люди здебільшого характеризують себе та інших у негативних термінах, що на мій погляд, виразно унаочнює негативне уявлення українців про себе, їхній негативний self-image.” Це – симптоми “певної колективної патології, різновид колективного мазохізму”. Це негативне “автоуявлення”, за концепцією О.Грабович – результат багатосотлітнього гноблення, і міститься в кожному українцеві у вигляді віктимної поведінки жертви, у вигляді підсвідомого садизму чи мазохізму. На ознаку негативної самосвідомості О. Грабович наводить термін К.-Г. Юнга “колективна тінь”. Об’єкт колонізації має змогу проектувати цю “тінь” лише на самого себе, а не на колонізатора, і результатом “обертання власної “тіні” на себе” має наслідки: “Психічне спустошення з його пасивністю, приреченістю, фаталізмом, напівсвідоме самогубство за допомогою алкоголю, наркотиків чи актів індивідуального терору.” Аби видалити садизм чи мазохізм з буття українця, треба видалити підсвідомий постколоніальний комплекс, який зачаївся в кожному. Багато дослідників схиляються до думки, що існує психологічна установка на історичну поведінку того чи того народу, і цей стереотип лишається й тоді, коли змінюється влада. В даному разі ми маємо справу з архетипом віктимної поведінки української нації – своєрідним паттерном, який становить собою константу історично-соціально-політичної поведінки. До цієї думки підштовхують праці з психології національного характеру Г.Ващенка, О.Кульчицького, І.Мірчука, Я.Радевича-Винницького, М.Шлемкевича.
На архетип віктимної поведінки вказує також у своїх працях І.Дзюба; на “рабськи-поетичному” елементі психіки українця наголошував В. Юринець; Г. Ващенко довів закономірність між психічними властивостями українців та причинами їхніх невдач… Звідси – поліваріантність суїцидального синдрому – самогубство фізичне, інтелектуальне, моральне. Етичне виправдання руйнації перетворюється на етичне самогубство – найтяжче із самогубств. Бо моральний інстинкт в людини є, етичний же людина формує в собі сама. І або вдається, або людина назавше лишається каліка...
Дуже важлива проблема мовного насильства в Україні, проблема мовної влади та мовного безвладдя в державі, російщення як насильство з наслідками етногенетичної деформації психіки та світогляду особистості. Оскільки, за принципами В. фон Гумбольдта та теорією “філософії мови” О.Потебні, мова є інструментом пізнання, який визначає мислення та світогляд, сучасна ситуація насильного білінгвізму є руйнівною для світогляду. Мова – дійсність свідомості, а отже деформація мови є деформацією свідомості. Чому ж так багато українців, вражених психокомплексом українця і не наснажених мовною стійкістю добровільно асимілюються з нацією загарбника? Чому спотворюють свій генетичний код, програмують свою поведінку згідно з синтаксисом загарбника? Відповідь на це єдина: АРХЕТИП ВІКТИМНОЇ ПОВЕДІНКИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ, породжений етнопсихологічною фрустрацією української національної ідеї.
* * *
Сумно те, що український націоналізм своїм буттям ніяк не монізується. В кожного убеена – своя ідея. Помножте Зенона на кілька. Буде хаос. Українська національна ідея – це там, де кількість в якість не переростає. Це там, де кількість переростає в безлад і розбрат. Чим більше убеенів, тим більше українських національних ідей. Не хто інший, як вони, ділитимуть Україну на індивідуальні частки. На зони впливу. Зони зомбування – не ідеєю, а власною персоною. І постають нові – в межах незалежності – форми залежності. Націоналізм, ув’язнений в силі-силенній зареєстрованих інституцій, підкорений кожен іншій амбіції, стає структурним аналогом комуністичної партії, стає новітнім посттоталітарним антитоталітаризмом… Лідери тих багатьох націоналізмів видряпуватимуть на граніті історії власні імена, а не український поступ…
* * *
Нагадаю, У.Б.Н. – твір мистецький. Себто – витриманий в умовній модальності. Сконструйована сюрреалістична структура, де реальні компоненти автор переплітає в різноманітних, деколи нереальних, поєднаннях згідно зі своїм задумом. Як у японському театрі, де гілочка означає густий ліс, тут не все надається до буквального розуміння. Це – гіпотетичні моделі. Авторам не потрібне наше схвалення чи наша критика. Вони чекають, що свою сіру речовину ми, українці, використаємо за призначенням, себто – думатимемо. Зреалізуємо власні ж твердження про те, що ми – нація талановита. Вивчимо час і простір, синхронічно й діахронічно – вздовж і впоперек – нашу історію й сучасність, закономірності й випадковості українського політикуму. І знайдемо певний світоглядно-дійовий варіант, осягнувши ситуацію за мислено-гіпотетичними моделями. Вони, автори, чекають, що ми навчимося мислити сміливо, й почнемо лікувати свою постколоніальну підсвідомість саме з власної голови, з власного мислення. Що станемо нарешті – незалежні. Усвідомимо себе як глибинний смисл власного буття як буття нації. І глибинно відчуємо ту незалежність, як силу творити. Як силу гідності, нездатну руйнувати.
Із цього досвіду випливає, що треба лишати по собі хоч щось, крім безплідного екстремізму. Лишати неспростовне: артефакти. Лишати мистецьку, літературну, наукову, інтелектуальну спадщину. І менше пустопорожньо-патріотичного сміття. Ідея – система – має бути наповнена ще й конкретною думкою, конкретним змістом. Раціональним. Ось що хотіли сказати автори… Від супротивного. Це – скрушне зітхання, і вкотре – vox clamantis до українців – наважитися бути мудрими.
Важливий шлях до пошуку самоідентичності, смислу життя, формування й утвердження цілісності світогляду. Акцент на первинності світогляду роблять представники київської світоглядно-антропологічної школи: “Світ “відкривається” людині через її світогляд, і те, яким він їй відкривається, залежить від цього світогляду, від ступеня його розвиненості й цілісності.” Світогляд, побудований на апології власної неповноцінності, жалості до себе, втечі від себе, від свободи, від любові, неодмінно призводить до виникнення насильства. Зрадою собі є рівно і чинити насильство і поступатися насильству.
Самоактуалізація особистості, і, відповідно, цілої нації, є способом виходу з деструктивної ситуації. Людина розвивається повноцінно, коли вона незалежна, має свободу актуалізації та простір для самоідентичності. Важливо бачити мету – стати повністю функціонуючою нацією, яка не прагне побічної патологічної реалізації.
В тему:
Олег ЄМЕЦЬ Українське євангеліє
Зверніть увагу
Як контролювати «цифрового дракона» і чому нейромережі діють як психопати – підказка від Джорджа Орвелла