Давненько вже нема у Києві, й Полтаві, інших містах, Інститутів шляхетних панянок. Та на щастя, шляхетну панну, зрідка, ще можна зустріти, у наш швидкоплинний час. Її ім’я в перекладі з грецької (Катаріос ), означає – чистоту, справжність. Ця молода, прекрасна, вродлива мисткиня, такою і є – з чистою душею, і справжнім талантом, це те, що не придбаєш ні за які гроші… Шляхетні манери поведінки, гортанно – ніжний голос, голос, як квіти на її полотнах… Ледь не бездоганне володіння українською розмовною. І ,дуже важливо, час від часу, у неї спалахує блиск ув очах, без якого, таки не було створено нічого видатного у царині гуманітарного простору. Мову поведемо про панну Катю Ткаченко. Уродженка Харкова, велетенського міста, де багато бетону й асфальту. Але зі слів художниці :» Місто інтелігенції, з високим культурним рівнем.» Батько родом з Полтавщини, мама – Харківської області. У 2002 році успішно завершила навчання у Харківському художньому училищі. Опісля, студентка і випускниця Харківської академії дизайну і мистецтв. Пряма учениця відомого харківського художника Віктора Гонтаріва. Ще за життя якого, студенти шепотіли:»Дивись, йде живий класик» . Катя Ткаченко переконана, що їй пощастило, мати такого наставника у мистецтві. Потім, у процесі спілкування, з її уст неодноразово лунало словосполучення – мені пощастило… Відчула потребу змін – переїхала до Києва. Київ подобається, це місто, яким хочеться прогулюватися, зауважує художник. « Живописні образи я зустріла, шукаючи щастя в текстах Григорія Сковороди,» - думка із мистецької сповіді Каті Ткаченко, під назвою «Мандрувати життям, любити людей…» Їй дуже близька філософія Сковороди. Вони духовно споріднені, як зі знаменитим проповідником любомудрствія, так і з відомим митцем – навчителем. Ось як згадує вдячна учениця про наставника: « У Віктора Миколайовича було те посутнє, автентичне знання, здавалося, наче отримав він його безпосередньо від бойчукістів та народних майстрів, від малярів барокко.» І ще, у продовження мислі :» Була мистецька майстерня – учитель та учні – за споконвічними законами навчання. Говорили про все – про мистецтво й життя, про добре й погане, все щиро й по – родинному. Було відчуття справжнього. Був ланцюжок, що ніколи не розривався, що й залишається в наших спогадах і в наших творах.». …Вона щаслива і тим, що має змогу вільно займатися малярством, подорожувати. Катя залюблена у мандрівки, від Сходу України до Заходу, і не з розважальною метою… Допитливість, жага, спрага до пізнання незнаного, веде її новими дорогами. « У західних областях нашої країни більше європейськості. Навіть маленькі містечка мають свій яскравий колорит. Відвідала Закарпаття, Тернопілля. Підіймалася в гори – Карпати, шкода, снігу не було,» - ділиться враженнями молода мисткиня. Їй близькі і зрозумілі твори Василя Стуса, мала гарну нагоду співпрацювати з Миколою Горбалем, та з видавництвом « Смолоскип «. Молодь чомусь не дуже цікавиться періодом шістдесятництва, та не уся… Хочеться побачити, пізнати , відтак зрозуміти, інші народи, жити ж за кордоном художник Катя Ткаченко не хоче. Потрібно жити ТУТ, це – на Території Українського Традиціоналізму. У мистецтві не треба гнатися за модними тенденціями, адже мода мінлива, зате є велика потреба творити у лоні етнічного мистецтва, - ще один уривок з роздумів художниці. Навздогін цій думці, додає : « Будьмо самі собою, цим і зацікавимо світи інших народів,» - впевнено твердить мисткиня. Слово і зображення, що несе інформаційну функцію. Вербальне і зображальне, неначе сонячні бризки випромінюють її картини.Роботи сповнені і змістом, і емоціями авторки, та змістовність, мабуть переважає. Малярство багатьох українських живописців оповите поетичністю, а також викликає музичні асоціації. Живописні твори Каті Ткаченко опоетизовані по – особливому.Це не пусті слова. До кожної картини, десь у світі поезії ходить – блукає, поетичний родич – відповідник. Візьмім для прикладу цикл « Квіти серця «. Фрагмент поліптиху « Квітень «, до котрого неймовірно долучаються віршовані рядки Надії Степули: « Засміялась в моїм серці давнина Зачудовано стою собі – одна… Задивилась в мої очі далина, А на світі починається весна.» Картина « Люди та квіти «, і такі близькі по духу і змісту поетичні слова щодо неї : « І засвітилось небо світлом Розкрилися осердя слів. І знову світ явився світом - Пастельних, не пустельних днів.» ( Н. Степула ) « Ніч «, таку вічну, не розгадану вповні назву, має триптих самобутньої авторки. Центральна частина полотна, де посеред казково – феєричних квітів, замріяно вдивляється у ніч слобожанська князівна. Про що мріється їй ? « Як давні тополі, при давньому полі Одягнуть із мряки пошиті плащі - Згадаю зозуль, і повірю у долю, Що - десь заблукала, у ритмі дощів». ( Н. Степула ) Пригадую раніше побачені роботи, ті, що береже пам’ять, ті, у яких пульсує жива Традиція, - « Сонячна», « Дві пори», « Г. Сковорода чиста вода», « Життя», предовгий ряд інших. Куди ж прямує в мистецтві і житті Катерина Ткаченко ? Ніхто краще за неї не дасть відповіді на це непросте запитання : « Навчатися, шукати через мистецтво, через живопис шлях до Бога і до себе – як до його творіння…» Без Бога щастя неможливе… Андрій Будкевич.

«Буде жити Мамай- не погине й народ…» ( Думки навіяні спогляданням картини «Козак Мамай» Олександра Нечипоренка). « Був я скрізь – і ніде, і тепер ось літаю, Я мужнів, і сивів, і страждав од пригод. Я вже тисячі літ лиш одне пам’ятаю: Буде жити Мамай – не погине й народ…» Леонід Горлач «Мамай» Козак Мамай, це міфічний образ, але образ універсального психотипу українця, у якому поєднані в значній мірі протилежні начала – мудрість брахманів і активність кшатріїв. Цей міфічний образ мав і має велику притягальну силу , до нього звертались митці, поети, письменники, скульптори, науковці. Інтерес і цікавість до цієї постаті в останні роки значно посилюється. Одна з причин, може й визначальна, криється у тому,- що не вдається народові реалізувати, втілити у реальному житті, він вирішує у міфах. Яким козака зображали на народних картинах? Попід рукою його шаблюка і сагайдак зі стрілами, засурмить сурма, вихором полетить козак до бою, бо кінь напоготові. Та це ж кшатрій, не інакше! Так, та не зовсім. При пильному вивченні, знайдемо в цьому образі багатенько чого таємничо – дивовижного . Зір його спрямований вдалечінь. Здається, що перед нами лише фізична присутність козака, а думками, душею, він шугає до незнаних висот. Можливо, він беззвучно молиться, наповнюючись божественною мудрістю. В руках тримає бандуру, перед нами – співець, поет, мислитель. Лице його сповнене неземним спокоєм і добротою. Тобто, народна мудрість у міфології з’єднала двох несумісних представників станів ( каст), кшатрія і брахмана. Посередництвом козака Мамая , ледь не ідеального образу , нам як дороговказ пропонується вихід, - шлях, котрим треба рухатись, шлях універсалізму і поєднання (синтезу). Подібне явище було у нашій історії у 16-17 ст. Уможливилося це завдяки плідній взаємодії брахманів і кшатріїв тодішньої української спільноти. Козацтво, як лицарсько – чернечий орден… Якщо існувало лицарство, то було і посвячення у нього. Видно, таки існувало певне магічне дійство… Бо де діяло братство, там і таїна присутня. Чимало картин «Козак Мамай» демонструють наявність особливих езотеричних практик козаків – характерників. Наведемо уривок із трактату польського письменника Михайла Грабовського : «…на східних кордонах Європи була цілком особлива військова система, велике співтовариство войовничих людей, які жили у вічній війні, через війну і задля війни… Подібно до рицарських замків, бачимо військові пости, розташовані в степах, між порогами річок, де острів був монастирем, степ – командорією, де навіть, як на заході, безшлюбність була обітницею… У польській словесності панує майже всезагальна думка, що Запорожжя мало характер орденського устрою.» Адже відомо, що запорозькі козаки поділялися на січових і зимівних. Перші, то і були власне лицарське товариство, яке обирало старшину і провадило військові справи. Не випадково знаменитий історіософ А. Тойнбі писав: «…мали спільні риси як зі спартіатами, так і з орденами лицарів – хрестоносців.» Козак Мамай, не індивідуальне ім’я, а близьке до козацького первообразу архетипу, він – народний ідеал захисника свободи. Важливо наголосити, що прототипом Мамая могли бути давні кам’яні ідоли- скульптури, які ставили під деревом, і які уособлювали духа – покровителя певної території, або першопредка роду.Козак зображуваний на картинах, має навіть спільне ім’я з кам’яними скульптурами степів, бо основне значення слова «мамай» - кам’яна статуя в степу.Народна картина «Козак Мамай» була дуже популярною в українських оселях, де її тільки не малювали…Це можна пояснити архетипічністю даного образу. Існують різні погляди, трактування, який напій у пляшках на картині? Може бути вином, хоча червоний колір властивий не лише вину. То і давній міфологічний символ родючості, знак, що ототожнюється із людською кров’ю.Оскільки, запорожці належали до Христового воїнства, на окремих народних іконах зображено композицію на тему Євхаристії. Відтак, якщо запорожці були духовним лицарством, мали бути ознайомлені з символікою Граалю. В езотериці Грааль допускається розглядати як чашу Традиції. Рене Генон трактував так:» … повернутися до первісної вічності». Цим візіям притаманна логіка, бо від Граалю невіддільні ще два предмети,- чарівний спис і заповітний меч (шабля). Позаяк, фігура козака змальовується у медитативній позі, напій міг мати символічне значення, як спосіб увійти у іншу свідомість. Присутня і люлька, котра була одним з головних атрибутів козацтва. Куріння люльки, зовсім не означало, що набита вона тютюнцем… Використовували різне зілля, з ритуально – містичною, лікарською метою. Недарма ж у козака на картині дивно відсторонений погляд… Езотеричні різні практики характерників – це широкий, ще кепсько досліджений Степ, але, на все свій час. У цій надзвичайно таємничій мистецько – езотеричній роботі закодований зміст про велику місію міста Києва, та про оновлення віри Христової. Спробуймо хоча б по – своєму декодувати мистецькі шифри Нечипоренка. « І я, Іван, бачив місто св’яте, Новий Єрусалим, що сходив із неба від Бога, що був приготований, як наречена, прикрашена для чоловіка.» Вчені – дослідники вважають, що слово «місто» Іван Богослов вживає у значенні «держава». Але йдеться про місто «св’яте», себто про духовну державу – наповнену вірою. Віра ця – Христова. Новий Єрусалим – поняття не географічне, а духовне. Христова церква уже почала оновлюватися. « А місто чотирикутнє, а довжина його така, як і ширина. І він зміряв місто тростиною на 12 тисяч стадій.» Переведемо цю відстань у сучасну одиницю довжини – метри, кілометри. Усереднено та відстань буде дорівнювати 2269 км. Початок відліку відстані – Єрусалимський храм, де знаходиться Гроб Господній, а кінцевий пункт – 50 градус північної широти, це буде – Київ! До речі, про подібні події майбутнього писав Нострадамус:» …а затим пустить паростки та, котра так довго була безплідною, починаючи з 50 го градуса, яка поновить усю Христову церкву.» Чому Київ? Вчений і письменник В. Савченко писав:» У людини є два шляхи сягнути досконалості: шлях пізнання таємниць Біблії і шлях страждань. У народу – так само. Українці йдуть цим, другим шляхом уже 700 років. Випробування наростали від століття до століття, і зрештою, вилилися у Апокаліпсис, за яким починається новий світ.» Лише у 20 столітті наш народ зазнав неймовірних втрат. Це і жертви військових дій 1917 – 1920х років, 8 мільйонів виморених геноцидом 1933 року, 7 мільйонів тих, кого зжерла Друга Світова і мільйони земляків, хто не повернувся із заслань і концтаборів московсько – більшовицького режиму. По суті, існує невидима вісь, що проходить від пагорба Сіону до Киівського пагорба, чи не того, на якому стояв апостол Андрій Первозванний? В духовному житті людства постане, новий центр оновленої віри Христової, святе місто – Київ. Оця картина, як твір, що стоїть на потрійному фундаменті, наче триоснова – поєднання складників живопису, скульптури, і архітектури. А що каже О. Нечипоренко, автор архіцікавих , глибоких мистецьких творів:» Людство настільки далеко зайшло у глухий кут, з якого виходу не видно. Вантаж все важчих гріхів, без належного каяття, без очищення, все більше згинає людство, чи спроможні випростатися? Війни, голод, природні катаклізми, слід сприймати, як попередження і кару водночас, за неправедний спосіб життя. Людство врятує тільки друге пришестя Христа…». Тоді світ буде переформатований, змінений, то буде не зовнішня зміна,- такої думки дотримується художник. Легендарний козак Мамай, він характерник, він і мироносець, і символ нашого безсмертного духу.Його образ на картині ніби «захований» вглиб коридору. Картина рясніє знаками і символами, що прийшли до нас з далекої давнини. Справа і зліва робота обрамлена трикутними виступами. Може, прорив у простір? Нагадує криголам… Червоний рушник, котрий використовують при урочистих подіях, вишитий сріблом у формі хреста… Плахта, простирається вздовж усієї роботи, на орнамент її накладені мистецькі знаки енергетичної установки – хрестики. Ретельно виписаний штоф – символ чоловіка- вождя.Проходить процес переходу…Ймовірно, картина є проекцією нової матричної системи. Поет Леонід Горлач писав:» « Ти подумай : народ наш тому лише вічний, Що Мамай оживля його знову і знов…» Андрій Будкевич.

Про націократію. (Окремі думки і штрихи до «Націократії», головної праці українського ідеолога і теоретика М.Сціборського) В 2007 році, через 72 роки після першого видання в Парижі, вийшла з друку праця М.Сціборського «Націократія». Без цього дослідження, не надто великого за обсягом, але надзвичайно глибокого за змістом, дуже важко скласти уяву про українську національну ідею. Основні ідеї цієї праці, дуже перспективні для України. Науковий підхід М.Сціборського чіткий і зрозумілий. В своєму творі він аналізує політичні устрої і світоглядні доктрини( демократія, соціалізм, комунізм, фашизм, диктатура), існуючі в той час, щоб прийти до висновку, всі вони непридатні до застосування в Україні. Автор дуже чітко розставляє «крапки над І» в визначенні наукової термінології. Фашизм – це система Муссоліні, система Гітлера це націонал-соціалізм (нацизм). Дуже чітко диференціюються і ліві течії – комунізм і соціалізм, попри їх певну подібність, не можна плутати соціалістичні структури Заходу з московськими комуністичними ідеями. Політична демократія на думку теоретика «хоч і визнає націю, своїм раціоналістичним світоглядом, позбавляє її духовних первнів, надміру матеріалізуючи її єство, ставлячи в основу своєї ідеології звульгаризований лібералі стичний культ особистості», чи не про сучасні споживацькі суспільства писав автор, позбавлені в значній мірі духовних основ. «Політична демократія базується на партіях, але їх у нас нема, для цього довелося б, хіба ці партії штучно створити, інсценізуючи в цей спосіб парламентаризм». Читаєш, і перед очима вимальовується картина сучасного партійництва в Україні, яку автору вдалося «побачити» крізь відстань у десятки років. Звичайно, деякі з політичних рецептів Сціборського можна трактувати як застарілі, але до цієї теоретичної праці, бажано підходити творчо, як зрештою, до будь-якого наукового трактату. Він не відкидає окремі позитивні риси, притаманні як демократії, так і соціалізму, які потрібно зберігати і використовувати в майбутньому. На його думку жодна з теоретичних візій не має самодостатньої вартості. Тому дослідник часто вживає мантри-словосполучення: «комбінований принцип, комбінований характер, комбінована економіка». Тобто, націократія надає своїй соціально-економічній системі комбінований характер, де приватна власність і економічна свобода будуть поєднані з державним контролем. Такі поняття, як – демократія, диктатура, приватна власність, державна власність, пропонується розглядати як інструментарій, в залежності від доцільності і ситуації. В царині економічної політики корисні наслідки будуть тоді « коли саму державу і її владу персоніфікуватимуть не класові і узурпаторські кліки, а ціле національне суспільство, зорганізоване на окремі частини (соціальні групи), цією формою суспільної організації для націократії є державний синдикалізм». Націократія – панування нації у власній державі, що здійснюється владою всіх соціально-корисних верств, об’єднаних – відповідно до їх суспільно-продуційної функції в представницьких органах державного управління. Головними двигунами життя нації є дух(ідея) і воля до творчості та боротьби. За своєю сутністю націократія є республіканська. Але її структура цілковита відмінна від еталонів політичної демократії, що існує на виборчій фікції «влади більшості», представленої в парламенті кількома блоками партій. Місце партій у державних органах мали б посісти організовані на професійному рівні соціальні групи. « Не в партіях, не в політичних сектярських гуртках, а в органах місцевої самоуправи представники народу знайдуть для себе школу громадянської творчості, та національно-політичного виховання», відтак, автор серйозну увагу приділяв місцевому самоврядуванню. За адміністративним поділом, який буде враховувати природні, історичні, політичні, економічні, стратегічні специфіки різних регіонів держави, поділятиметься на Краї, повіти і громади (міські, містечкові, сільські). Система самоуправи в повітах і громадах знайде своє завершення в Краях. Край буде мати свої представницькі органи – краєві ради і уряди. До цих рад будуть обиратися посли, вибрані на певний термін у відповідній кількості від кожного повіту. Вибори до органів місцевого самоуправління проходитимуть на основі – прямого, загального, рівного і таємного голосування. Вищою законодавчою установою буде Державна Рада. Націю і державу очолить Голова держави, якого обиратиме на 5 років Національний збір, скликаний для цієї мети, в який будуть входити – Державна Рада, Всеукраїнська Господарська Рада і представники краєвих рад. Це положення, викликає різке заперечення, з огляду на те, що Голову держави повинні обирати всі громадяни, шляхом прямого, таємного голосування. Це не буде ані диктатор, що тримається силою, ані лялькуватий президент демократичної республіки. Україна буде унітарною, але й в значній мірі, децентралізованою республікою. В дуже важливій сфері, а саме аграрній, основу мало б становити приватновласницьке, трудове, середнє селянське господарство. Ні в якому разі не пропонується сліпо, чи догматично, впроваджувати окремі рецепти Сціборського в сучасній Україні. Але праця має виразно-органічний український характер. Шкода, але навряд чи в найближчу «десятирічку» будуть впровадженні бодай якісь ідеї націократії, бо нам віками нав’язували і нав’язують чужі доктрини, чужі формули і стандарти, які не проростали і не проростуть на українському грунті. Чужі ідеї не спрацьовували, а звинувачували як правило, не їх , а свою країну і народ. Історіософ Ю.Липа писав з цього приводу: « Чужа доктрина мусить дати розбиття, приниження і безнадійність. Бо завдяки їй трактуємо свій край ззовні, як чужинці…». Взагалі ж насадження непритаманних народові систем управління і способу життя, що можемо спостерігати в сучасній Україні, є проявом організаційної війни. Розпорошення влади між її різними гілками, і як наслідок її безвідповідальність і корумпованість, створюють дуже сприятливі умови для прихованої агресії з боку сконсолідованої і цілеспрямованої сили, це може бути інша держава, яка не переймається псевдодемократичними ілюзіями. Андрій Будкевич

Ким був, є і буде для українців Тарас Шевченко? Одновимірної відповіді не існує. Видатний поет, вояк, невгнутий патріот Євген Маланюк бачив його таким: «Не поет – бо це ж до болю мало, Не трибун – бо це лиш рупор мас, І вже менш за все – « Кобзар Тарас». Він, ким зайнялось і запалало».

Чотири роки тому, готуючи статтю «Лідер нації», розмірковував про те, яким повинен бути очільник нашого народу, лідер нації початку XXI століття. Тоді такої Постаті, яка могла б претендувати на цю надважливу роль я не розгледів... ЛІДЕР НАЦІЇ «Чи діждемося Вашингтона, з новим і праведним законом, а діждемось таки колись!». Т. Шевченко Сьогодні є велика потреба в появі нового лідера, який би любив Україну в собі, а не себе в Україні . Головною проблемою є відсутність постаті, яка могла б очолити Націю. Жоден з нинішніх політиків першого ряду не може претендувати на цю важливу роль. Лідер нації – це патріот, який відчуває дух нації, та володіє такими якостями як, мудрість, відвага, почуття справедливості, далекоглядність, глибокі знання історичного минулого і стратегічне бачення майбутнього, відпорність і пристрасна любов до своєї землі. На потребу часу на роль лідера має з’явитися Постать, яка дбатиме за економічну і військову могутність держави, за Добро і добробут всього українського громадянства. Національний лідер на сьогодні і на Велике Завтра, а не нинішні «користувачі території», яких можна класифікувати як ІНЗЕКТО ГОМО, (за термінологією В.Савченко). Їм, у переважній більшості, чужий цей народ, чужа його Велика минувшина, чужа культура, чужа мова. Лише безоглядне, нестримне бажання всю владу підпорядкувати під себе, рухає цими особами. Україна очікує на нового Провідника, відповідно до вимог початку 21 століття, національного лідера Всеукраїнського масштабу – від Заходу до Сходу, від Півдня до Півночі. Видатний мислитель, історіософ Юрій Липа у праці «Призначення України» писав: « Найвищий, найвеличніший провідник для українців – це той, що найповніше висловлює собою моральну справедливість. На другім місці треба згадати про те, що він має бути особисто талановитим, і продовжувати давні традиції, і бути зичливим до людей української крови». Це визначення основних рис провідника зовсім не застаріло і є актуальне донині. Визначний ідеолог Дмитро Донцов, характеризуючи риси українського провідника на перші місця ставив шляхетність, мудрість і мужність. Він також наголошував, що особистість тільки тоді є насправді провідною, коли володіє не лише перерахованими рисами, а й прихильністю всього народу. За трактуванням Д.Донцова, національна еліта – це «луччі» люди, кількість таких людей в будь-якому суспільстві, як правило незначна. У керівництві нашої держави опинилися люди, яких аж ніяк не можна зарахувати до еліти, радше до псевдо-еліти, чи анти-еліти. Вони за притаманними їм рисами не здатні навіть осягнути великі завдання державного характеру, не те що їх впроваджувати. Займаючи не характерні для себе високі становища, вони приносять чимало шкоди. Вчорашні і нинішні номенклатурники і їх нащадки (комсомольська шпана), криміналітет, який реінкарнувався в представників великого бізнесу, цинічні безнаціональні кар’єристи без кольорів і відтінків, це і є наш політичний бомонд??? Філософ Г.Сковорода наголошував, «кожна людина повинна займатися сродним собі ділом». Отже, якби ці люди займалися природними для себе справами, могли б навіть принести користь суспільству. Носієм і продуцентом внутрішньої синергії народу є національна еліта – каста кращих «дітей України», що заслужили на це звання великими вчинками і подвижницьким життям, копіткою працею, відкриттями і досягненнями, особистими жертвами в ім’я інтересів і потреб нації. Ця каста (національна еліта) повинна щоденно підтверджувати своє право на кращість. «Суть нашої проблеми – у формуванні будівничої правлячої касти. Була та каста мудра, відважна й сильна морально, була й держава. Була вона слабка, розкладалася й гинула, слабла й держава, хоч би й не була «чайкою при битій дорозі»»,- так визначив головну причину трагічної історії України Дмитро Донцов. Сучасний політикум України виявився розділеним на два непримиренні табори. Точилася і точиться боротьба двох сил, одні «моляться» на Захід, інші на Схід. Для перших і других характерне бажання зробити Україну чиєюсь частиною. НЕ ВАРТО ВІКАМИ БУТИ ПРИЧЕПЛЕНИМ ДО «ЧУЖОГО ВОЗА»- ОРІЄНТАЦІЯ НА ВЛАСНІ СИЛИ, ОСЬ ЩО НАМ ПОТРІБНО! Історія України в минулому знала і СПРАВЖНЮ ЕЛІТУ, ВЕЛИКИХ ПРАВИТЕЛІВ, це правителі філософи – Ярослав Мудрий, Іван Мазепа, Іван Виговський, вождя Українського козацтва – Богдана Хмельницького, видатних діячів 20 століття – М.Міхновського, Є. Коновальця, С.Бандеру, Р. Шухевича. Таких цілісних, незламних, сповнених духом національної ідеї, сміливих людей, дуже не вистачає Україні. Попри все, Україна має великі шанси утвердитись як одна з провідних держав Європи. Якими складними б не були зовнішні і внутрішні обставини, результат буде залежати, від правильності і послідовності дій нової еліти, а головне, від рівня національного духу і духовності. Андрій Будкевич. Політичний експерт-журналіст.

«КРИК.» Що потрібно задля того, аби докладно пізнати, зрозуміти, проникнутися творчістю митця ? Чинників таких чимало. Але найголовніше, - потрібно ретельно придивитися, вивчити, у якій атмосфері знаходиться творча особа, що її оточує, якими думками і ідеями вона дихає. Обов’язково треба зануритися у мікрокосмос митця, у той світ в якому він живе. Збігнєв Герберт колись написав:» Якщо вже збираєшся в подорож, нехай вона буде довгою. Тільки тоді зможеш пізнати людей.» Солідаризуюся з думкою відомого представника польського народу, бо і сам намагаюся подорожуючи, дотримуватись вище мовлених засад. У затишній, гостинній домівці відомого митця Полтавщини – Олексія Ямбиха гостював неодноразово. Скажу без перебільшення, діалоги з Олексієм Івановичем про, - малярство ( українське і світове), історію України, звичаї і традиції нашого народу, про віру Христову, як основу життя людини, та багато чого іншого, не забуду ніколи. Незважаючи на те, що митець від народження – чистий полтавець, а я із Закарпаття, під час щирих, змістовних розмов, стільки віднаходиться спільного… Тому що , українці, перш за все. Пізнаю і буду продовжувати вивчати творчість цього художника, у колекції якого немає прохідних, комерційних картин. Хоча, посеред чималого доробку, завжди знайдуться такі роботи, що запам’ятаються особливо. І є одна, яка не тільки залишилася у пам’яті, а й непокоїла душу, бо навіть назву має тривожно- обємну – « Крик». Ця картина, можливо, на перший погляд, ні про що надто важливе не промовляє. Та це тільки так здається… Полтавський митець малярською мовою звертається до нас, нині сущих, з такими думками, порушує такі проблеми, які … і вночі спати не дають.У цьому творі є осмислення і переосмислення прожитих років і пережитих негараздів та лих. То і крик душі, тому є надія, що він зачепить струни душ інших людей, котрі ще не оглухли духовно. « Не сумнівайся, - кожне слово твоє, кожен крик, Навіть вигук неусвідомлений, політавши по світу, Знову відлунням до тебе повернуться…» І ще: «… бо кожне слово, кожен вигук, кожен крик - -це зелений листок із дерева твого життя…» Як чудодійно переплітаються, перегукуються рядки вірша львівського поета Романа Кудлика з картиною «Крик». Цей мистецький твір насичений драматизмом, печаллю, і завуальованою народною мудрістю.Крик у одному з сенсів, це і пробудження, і струс від байдужості, від заціпеніння. Цей крик роздирає морок ночі, сповіщаючи, що вже світає, а за світанком – день.Один день з багатьох, подарованих нам Господом. Бо не просто так , ось уже близько тридцяти літ, основною творчою тематикою Ямбиха являється релігійний живопис. Це звернення, прохання, крик митця – християнина, звернений до людей:» Живім по заповідям Христовим, бо інакше не бачити добра…». На думку Олексія Івановича, - сучасні українські художники мало уваги приділяють християнській тематиці. Говорить так:» Диктувати їм , що потрібно малювати не годиться, самі повинні визначатися. Я шкодую по доброму тих, що не прийшли до Бога у житті.» Людина кричить, коли їй болить. Кричать також птахи. Чули, як кричать сови у сонній діброві? Цей крик, як пересторога, попередження про небезпеку. Індивідуально – малярським способом художник хоче докричатися до земляків, - що дуже вже забагато діється « на нашій, не своїй землі» того, чого не мало б бути апріорі. Значна частина українського громадянства зреклася рідної, материнської мови. Забули, загубили традиції, звичаї, пісні. Цим самим, не усвідомлюючи, що чинять,- та просто розривають невидимий зв'язок з рідною землею, а Земля – це Матінка годувальниця. Де зараз можна почути вечірній спів дівчат, або гуртовий спів? Хіба що подекуди в Галичині. Було колись, що і в радості, і в біді співали, оцим співом несли і доносили у широкі світи, до самого неба, найспівочішу, наймелодійнішу мову. Чаруючим співом, що містив у собі щось магічно – медитаційне, заспокоювали душу. Ну ж бо, добряче напружимо пам'ять, чи не допомагав спів у перемогах? Звісно, що так! Доволі пригадати пісні героїчної полтавки Марусі Чурай. То як докричатися до сучасних малоросів, аби навернулися до рідного слова, до рідної пісні? Життя стане інакшим, кращим. Не зважаючи на розмаїтість українців у різних краях, прийдемо до одностайності, адже може бути – ЄДНІСТЬ У РОЗМАЇТОСТІ ! Народ мусить мати високу духовність, щоб не втратити своїх коренів остаточно. Дерево гине, коли засихає коріння. Якщо народ звільнився від окупації, але продовжує розмовляти чужою мовою, в енергетичному плані від окупації він не звільнився. У такій державі не буде ладу. Ті країни, де діють дві, або більше офіційних мов з часом розпадуться, не дивлячись на економічні вигоди. Чи буде почутий крик? Хочеться, щоб він не став криком волаючого у пустелі.На різних каналах ТБ, у ЗМІ, у великих містах зникає українська мова. Так не повинно бути, бо у світі немає другої України, другого Дніпра, другої такої мови нема. Кричати може і нічний електропоїзд, як у поезії Наталки Поклад: «… іще одною електричкою Влетиш у озвірілу ніч Яка зіжмаканими криками Вершить якийсь зв'язок сторіч…» Озвірілі ночі, їх творять озвірілі нелюди, що очманіли від вседозволеності. Неодмінно, на зміну цим ночам прийдуть нові дні, ясні і світлі. Хочеться вірити словам іншої, видатної поетеси: « Й зачнеться ізнову від муки родильного крику. З- під ржі тисячліття залізом держава зросте. І Рюрик країну ще раз нарече « Гардаріка». І Ольгу й Олега впізнають і море, і степ.» Цей крик буде свідчити про народження оновленої держави, на чолі зі справжніми державниками і українським змістом. Година ця вже недалека… Між першим криком і останнім, проходить, минає життя людське. Тому творім добро, своєму народові, державі, родичам, сусідам… Залишаймося українцями, на тій території, яку вділив нашому народу сам Всевишній. Олексій Ямбих все своє творчо- свідоме життя саме це і робив, дарував нам красу своїх чудовезних картин, продовжує це робити ! Андрій Будкевич.

«Відкоркована вуличка гравію…» У наш час натхнення неначе виходить з моди. Це слово набуває відтінку іронії,або використовується як шаблонна метафора. Це слово приходить на гадку пересічним людям коли бачать творчу особу, але вимовляється воно з дещицею сарказму. У натхнення були щасливими цілі віки, воно виражало впевненість у божественному походженні мистецтва. В античний період це слово сусідило з екстазом,безумством,ентузіазмом,який у своєму первісному значенні визначав стан людини «сповненої Богом». В історії малярства і літератури розрізняли твори стихійні,спонтанні-цебто натхненні,і ті,які називали штучними,робленими,що базувалися на копіткій,тверезій праці. Від перших віяло запахом степів,грозового повітря,пронизаного блискавкою,від других-задухою затхлого приміщення. Дуже гарну синонімічну заміну слову натхнення знайшов Фрідріх Шіллер-«несподіванка душі». А загалом,натхнення означає миттєвості- раптові,короткі,дуже подібні до яскравого спалаху. Дуже часто такі несподіванки душі зумовлені яким небудь стимулом,не обов`язково винятковим,швидше незначним… Цей стимул знаходить свою силу у психологічних особливостях творця і за обставин,завдяки яким йому дано проявитися. Частенько це вияв емоцій,від смутку до радості,або навпаки,вплив на органи чуття-світла,кольору,запаху,голосу, все це може наповнити людину особливим хвилюванням. Це може бути-різкий біль,гіркота спогадів,ба навіть стан внутрішнього блаженства. Художник,чи поет,може займатися звичайними життєвими проблемами,а тим часом,у непрохідних хащах його підсвідомих думок глибоко прихований зародок майбутнього осяяння,він росте,зріє,і живиться таємними соками.І ось врешті-решт з непоясненних причин приходить завершення тривалої роботи підсвідомості, подібної в чомусь до стихії природи. Геніальний композитор Гайдн ,коли у душі його народилась мелодія,яка мала у «Сотворінні світу» показати народження світла,вигукнув:»Це не від мене,це прийшло згори!». І тут немає різниці між поетом,мислителем,митцем,натхнення приходить згори,неочікувано,раптово,це коротке,але сліпуче осяяння душі,серця і думки. Хіба щось величне могло бути створене без натхнення?! Немає ніякої дивини у тому,що не дає спокою,розбурхує думку і фантазію творчість одного з найяскравіших митців Полтавщини-Анатолія Лавренка. Бо коли перебуваєш у його творчій робітні в оточенні картин,можна побачити,як уява перекидає місток між двома світами,реальним,і тим,що зображений на полотнах. І я ступив на цей уявний місточок і відчув,що він тримається,а це і є одним з проявів відчуття щастя… Щастя від того,що все глибше вдається проникнути у небуденний зміст картин загадкового полтавця,а розуміти,це настільки ж чудово,як потреба співати…Після чергового знайомства з малярськими творами Лавренка замислюєшся,що мабуть є велика правда у думці філософа і поета Джона Маккензі:»Різницю між реальністю і вигадкою виявити не так легко. Все суще є вигадка.» «Я відкорковую вуличку гравію. Вечір тужавіє,вечір дичавіє, Кличе гуляти під мідними дзвонами. Дивними,синіми,немонотонними…» Знакова робота художника» Вулиця неукладеного асфальту» пронизана поетичною думкою Ніни Кур`яти,яка сконцентрована у одному рядочку:»Я відкорковую вуличку гравію…». Це не тільки назва сюжету картини,радше,це і техніка художнього письма. Пастозність,невтомним пропагандистом якої являється Анатолій Іванович,це особливість живописної фактури, що відзначається густими мазками на поверхні картини. Відтак,дає рельєфне зображення і служить безпосереднім виявом творчої енергії і темпераменту живописця. Картина «Вулиця неукладеного асфальту» виписана власне одним кольором,-брунатним. Гостроверхі дахи будиночків,у яких блимає світло,оселі стоять впритул,одна до однієї…Рельєфність почерку нагадує невгаратаний асфальт,або «їжакувато» розкиданий гравій. Скільки ж можна видобути кольорів і відтінків з одного кольору!Це майстерно демонструє Лавренко малярською іномовою. Ця картина-несамовите шаленство переходів коричневого…Тут такі вулканічні пристрасті вирують на полотні,це треба бачити… Гострокінечно-конусоподібні дахи будиночків дуже нагадують височенні смушеві шапки,таку шапку уздрів на одній зі світлин П.Куліша,і чи не у таких же конусоподібних шапках інколи виступають чудові учасниці етно-гурту « ДахаБраха». Це можна потрактувати як елемент тяглості ниток традиції щодо головних уборів. Це те, що ми любимо,пам`ятаємо з нашого минулого,та спроба художньо реконструювати у сьогоденні. Гарно висловився з цього приводу суфійський поет Румі (1207-1273) «Нехай притягує тебе таємна нитка Того,що ти насправді любиш…» Циклічність серій картин художника з використанням можливостей одного кольору мають певну послідовність,-зеленого, згодом,жовтим по жовтому,білим по білому,брунатного. Митець художніми засобами наголошує ,-на урочистості білого,пристрасті жовто-лимонного, шоколадної екзотичності брунатного,та ще те,що сутінки бувають зеленаво-темні. Усе оце-чародійство барв з-під пензля Анатолія Лавренка. У багатьох картинах «затертість» кольорів створює ілюзію зорової вібрації тремтіння фарб,ніби тонке мереживо сплетене павучком. Сірий колір у роботах митця подеколи і не сірий,а сріблястий. У пам`яті спливає назва прекрасного твору І.Ратушинської «Сірий-колір надії». Хочеш не хочеш,а спиниш погляд на – «Ніч на Хоролі». Місяць оре плесо річки,вода темно-зеленими лапами виповзає на берег. По річці пливе човен,човняр стоячи вдивляється і вслухається у звучання ночі. Дерева і верболози ,-як вартові,застигли над зеленавими водами. Справжня душевність і теплота притаманна хорольській ночі. Колись Філонов казав,що є «око ,яке бачить,і є око ,яке розуміє»,та може десь призабулося «третє око», око душі, що переживає. Третє око душевного зору присутнє чи не у всіх роботах митця. Художник,який цілковито занурений у творчий процес,можливо виконує настанову Будди,-«знайти свій світ,і потім усім серцем віддатися йому.» Вчений Д.Саймонтон висунув гіпотезу,що на його погляд для розвитку креативності максимально сприятливе соціально та політично нестабільне середовище. Чи не про Україну і про Лавренка мовиться?А таки так! Андрій Будкевич.