Полтава. Сквер, що праворуч від Жовтневої, однієї з головних, але затишних вулиць старого міста. Завжди думав, що то й не місто, де немає давніх забудов. Тепла, камерна, змістовна розмова, довкола раює літо, багато сонця, а сонце – радість… Дуже не хотілось, щоб хтось швиденько запхав літо у лантух, вкравши його у нас, та поніс, пришвидшуючи ходу, десь ген аж за обрій. Співрозмовниця відома мисткиня молодої генерації, зовнішньо стримана, рівним голосом веде мовлення, від початків, себто, епізоди – згадки про дитинство. Та несподівано прорвався щирий сміх, смішинки покотилися срібними краплинами і загубилися у густій траві… Радісно людині від споминів про дитячі роки, і від сновидінь, які наснилися у Сон – Країні. Ніколи так солодко, так спокійно, не спиться, як у ті літа, коли дитинча зачароване теплом маминого слова, або пісні. « На кінці уяви , На кінці молитов, Де сходяться дві паралелі, Рожево – фіолетна, кучерява, Пропахла айстрами Моя Сон – Країна…». ( з вірша « На кінці молитов», Ліди Палій ). Це обдароване дівчатко малювало з двох з половиною рочків, з п’яти - займалася гімнастикою, досягла другого розряду, з десяти – танцювала у професійному гуртку. В шістнадцять років, як митець ілюструвала книжки серйозних авторів. Навчалася у студії « Соняшник», при Палаці дитячої та юнацької творчості. Опановувала знання художника – кераміста, тепер її приваблює живопис ( у широкому контексті ), станкова графіка. У 1995 році була учасницею міжнародного фестивалю дитячої творчості « Підводні фантазії», у віці … 9 років. Загалом же, за роки дитячі і юнацькі, неодноразово визнавалася лауреатом конкурсів і фестивалів. Прагнення пізнання, вдосконалення і бажання стати професійним художником привели Марію Панченко ( саме так звуть головну героїню публікації ), до лав студентства архітектурного факультету ПНТУ імені Юрія Кондратюка, за фахом – образотворче і декоративно – ужиткове мистецтво. По здобутті вищої освіти залишилася працювати асистентом кафедри образотворчого мистецтва. Митець має бути наділений різнобічними хистами, - ірреальне бачення, асоціативне мислення, винахідливість… Думати, аналізувати, вигадувати – зовсім не аномалія, це індивідуальне дихання розуму. Панна Марія мисткиня обособлена, вона – виразна індивідуальність. У її картинах помічаєш – застиглість, статичність, вміння малярським способом, - на папері, полотні зупинити мить, а кожна з миттєвостей своєрідно прекрасна і неповторна. Звідкіля саме таке підґрунтя, із котрого « зростають» роботи художниці ? В цих роботах багато повітря і помітна об’ ємність. Вона практикує заняття йогою ( індуська філософська система ), у якій важливими є – різні методи медитації, психічний тренінг, дихальні практики. Мешканці Тибету перекладають санскритський термін « йога» як «налджор», що означає – повний ментальний спокій, відповідно, майстерність споглядання, медитації. Ось ця, одна із східних практик знайшла не пряме, швидше, дзеркальне відображення у творчості Марії Панченко. Доречними будуть слова великого Боргеса : « Бути – значить бути віддзеркаленим». Зосередження на внутрішньому, впливає на придання першорядного значення формі і лінії, тоді кольористика відходить на другий план. ЇЇ вабить і захоплює можливість трансформації форм. Нині поширене помилкове судження, згідно якому, плутають знання з поінформованістю. Адже можна володіти грандіозним масивом інформації і при цьому нічого не знати, тобто, не вміти. Можна знати, не займаючись накопиченням огрому інформації, - уміти практично керувати особистою волею на всіх рівнях проявленого буття. Другий підхід застосовує у творчому житті Марія. У ролі художника – ілюстратора ( співавтора ), оформила тридцять книжок. « Спочатку як читач мушу відчути поезію, потім, як художник… А тридцять проілюстрованих книжок – це старт», - впевнено твердить мисткиня. ( Серед них, дві книжки поезій Інни Снарської, Наталії Баклай, Діани Штепи, Л. Таран – Пономаренко, історичної прози В. Ковпака ). « Я пірнула у їх світ, завітала у гості до Поезії…», - зізнається Марія. Посутній вплив на її творчість справляє висока Музика : « Я відчуваю ноктюрни Шопена, твори Дебюссі. Залюбки слухаю народні мелодії». Денний галас, гамір тихне. У другій половині дня сонце вже не таке палюче, та воно розігріло іншу музику, музику запахів… Звідкілясь долинула ностальгійна мелодія, чи то з уяви ? « Кінцями пальців чую Звуки фортепіано З чужих вікон, Сидячи на ганку, Всотую теплий вечір На те, щоб покласти його На горище, мов яблуко Й заховати на зиму». ( з вірша « Цвіркуни косять трави», Ліди Палій ). А про що мріє Марія ? Довідатися буде змога лише при наступній зустрічі… Андрій Будкевич.

( Думки з потоку підсвідомості, які народилися під час концерту ансамблю скрипалів під орудою – М. Которович ). Інколи мені здається, що всемогутність Бога походить не через всесильність, а із – за безмежного спокою, присутньому безсмертю. Ось ми, люди, навпаки, постійно поспішаємо завдяки невільному усвідомленню своєї смертності… Диригент, скрипаль, вона стояла на сцені, попереду свого колективу, - струнка, велична, рвійна, якось дуже красиво тримаючи інструмент у руках. Пам’ятає себе з малечих років, донька видатних батьків. « Бути донькою відомих людей – бути сильною», - впевнено мовить зовні тендітна Мирослава. Була самостійною, у три рочки, ходила по продукти до крамниці сама. Зростала і формувалася у атмосфері наповненій музикою. Не просто музикою, незрівнянними взірцями класики. Батько, Богодар Которович – знаменитий диригент. Мама, арфістка, заслужена артистка України – Наталія Кметь. Вона продовжувач династії музикантів, започаткованої батьком. …лунала музика, вона заповнила весь обшир чималої зали, огорнула чарами мелодії присутніх, обійняла слухачів, відчуття подібні либонь, до ніжних обіймів люблячої жінки. Заслухавшись, забуваєш про все. Ця музика викликала вулканічний вибух асоціативних візій і уяв… Вечір стояв задушевний, безкрайній. Грунтова дорога збігала і розгалужувалась по затуманеним лукам. Високі ноти, які хтось награвав, то напливали, то віддалялися в унісон з колиханням вітру, шепотіли трави, на великій відстані рухались якісь фігурки. Такі взірці мелодії начебто звуками переходять, переливаються у поезію, як процес невидимого перетікання у двох сполучних посудинах – амфорах, чи глеках. Почуймо : « Вплітаються в постелі трав, У невагомий пух кульбаби. У кропиви колючий храм, В небес живі, досвітні фарби». ( з вірша « Причастя», М. Кочерги ). … чутно плюскіт тихоплинної, зачарованої Десни, мелодія пришвидшується, то вже мчить поміж горами, кудись поспішаючи Тиса. Під звуки музики, слух сприйняв, - шерех злету, чи то гірського птаха, чи – лелеки, що здіймався у безмежну синь неба. Звуки дощепаду у горах, Закарпаття, а мо, Прикарпаття, то радше – музика вічних гір, наших, українських. Та повернімось до розмови з Мирославою, не тільки музиканта. Дуже важливим фактором у житті, для неї є – людські стосунки, спілкування. « Знаю, що таке ворог. Трапляються навіть духовні вороги», - чітко і чесно викладає окремі свої думки… Жінка – скрипаль впевнена, що серйозна музика, не тільки для вузьких кіл людей. Важливо, щоб бодай один раз слухач відвідав концерт. Буде подивований, вражений, з’явиться бажання прийти ще… « Музика – це зміст, враження, емоції, лавина пристрастей», - ще один поетичний пассаж від мисткині. Ритм мелодії іще уповільнився, нагадуючи мелодику потічка, джерельця, або неспішно розказаної казки маминими устами, перед тим, як поринути у солодкий сон далекого, та незабутнього дитинства. « Сон прийшов і цілує повіки. У повітрі шипшини сік. Ніч малює обличчя вікон. Метеорами по росі». ( з вірша Євгенії Найчук ). У класичних мелодіях багато повітря і простору. Аж дихається легше. Мирослава говорить так : « Музична класика дуже структурує людину і простір. Феномен намолених храмів теж має прив’язку до цих факторів». Їй притаманний дух експерименту, знайшла і має свій почерк, у цьому мала підтримку батька, котрий заохочував доньчине пошуківництво. Яким мав би бути сучасний музикант, виконавець серйозної музики ? « Доносити до слухачів самих себе. Бути несподіваними, щирими. Навіть коли зала неповна, викладаємося цілковито, без останку…», - просто і одверто продовжує оповідь художниця музики. Останні звуки раптово стихли. На сцені – ансамбль скрипалів, піаніст, і їх диригент. Величавим, елегантним порухом руки зі смичком, ця українська амазонка з континенту Музики вітала глядачів, дякувала за співучасть у неповторних миттєвостях цього дійства. Музика – ефемерність, чи ні ? Чи не є завершення одного концерту, початком – нового, інакшого, ніж попередній ? А скрипалі, вони видобували із інструментів, такі звуки ! Підсвідомість короткометражними спалахами уявнила – як збирає бджола пилок, виспівуючи бджолину мелодію; яблуко, у польоті – падінні, глухо гупнуло об землю, покотилося в конюшину; вдалося зором вхопити одну соту секунди, і уздріти, як наливаються червоним кольором вишні… Мирославу Которович можна уявити біля великого, широко відкритого вікна, … вона розсипає для усіх проміння музики Світла : « Засвіти світанок і засни. Висипатиму проміння з вікон. Як не стала жрицею весни, То хоча б прислужницею Світла». ( з вірша Є. Найчук ). Андрій Будкевич.

Скільки вже написано про Івана Марчука… Публікації, статті, розвідки, дослідження, збірка віршів Олега Гончаренка, будуть і томи монографій.

( Дещо про психологізм живопису Катерини Ткаченко, езотеризм і екзотеризм). Сучасна українська мисткиня,- Катя Ткаченко, дуже цікава, ерудована, неординарна, як художник, як самостійно мисляча особистість. Творчість її наповнена філософічністю ( Сковородинською ), справжніми, особистими переживаннями, а також містить у собі багато чого, загадково – казкового, про що й поведемо мову. Зовнішнє і внутрішнє, приховане і відкрите, притаманне роботам її авторства, те що живе у душі художниці, « вихлюпується» на полотна. В неї добре виходить малярською іномовною поєднувати таке, що нелегко поєднується. Покличемо на допомогу великого Х. Л. Боргеса, він про подібні явища висловлювався так : « Варто герою будь – якого роману, або герою реально – життєвої ситуації опинитися перед вибором декількох можливостей, він обирає одну з них, відкидаючи інші. А можливо ж, вибрати усі варіанти разом…?». Катя у малярстві йде у напрямку творчого розвитку пізнаного, нехтуючи копіюванням, чи епігонством. Вона студіювала творчість – І. Босха, М. Бойчука і бойчукістів, мексиканську школу монументалістів, представників раннього Відродження, мистецтво Сходу. Заочний вплив справив на неї, головно пластикою письма, відомий митець – академік Олександр Івахненко ( вона дуже болісно сприйняла чорну звістку про відхід у інший світ знаного Художника). Усе це знайшло певний відблиск, перетин у її творчості. До серйозних роздумів, розмислів спонукають цикли робіт, - « Сни квіткового лісу», « Живопис. Жінка», « Квіти серця». Коли вперше побачив ці картини наживо, відразу сприйняв незвичайні квіти, як квіткові дерева. Не зміг позбутись цього враження дотепер, на картинах виписані квіткові дерева… Як і усі інші архетипові символи, символ дерева проходить з плином часу через специфічний розвиток. Зовнішній вигляд дерева піддавався змінам у різних розуміннях, одначе багатство і життєвість символа більше виявляється у змінах його значення. Найважливішим для феноменології символа дерева виступає на перший план його смисловий аспект. Найчастіше співвідносними з цим смислом асоціаціями є : ріст, життя, розкриття форм у фізичному і духовному плані, розвиток, зростання знизу догори і навпаки, материнський фактор ( захист, тінь, покрівля над головою, їстівні плоди, джерело життя, укоріненість ), особистість людини і, нарешті, смерть і відродження. Вставка перша. Суттєво,- немало робіт авторки супроводжуються текстами, ось доречний приклад : « Правда життя зі смерті зростає. Без смерті й життя немає». Наскільки багато в цих образах ( квітів – дерев, людей, явищ природи ) від казки, міфу, поезії. Поетичне слово і такий живопис перебувають у тісних, родинних стосунках: «Ти вставала до ранку світлою, Ти ходила по квіти босою. Передмістя синіло сливами, В кожнім подиху – присмак осені». ( з вірша « Босоніж», Ганни Кревської ). У середньовічних виданнях, відносно дерев, часто зустрічаються висловлювання учених – алхіміків. До числа наявних прообразів, можна віднести ідею про те, що райське дерево – це насправді людина. По давнім уявленням, люди походили від дерев і рослин ( давнє іранське сказання ). Дерево – ніби проміжкова форма людини в процесі перетворення, оскільки воно з одного боку, виростає з Першолюдини, а з другого – в кінцевому результаті перетворюється в людину. Велике значення для християн має уява про Христа, як – виноградну лозу… Вставка друга. Текст до іншої картини : « І всі ми, люди, наче той сад, де сам Господь гуляв…». І ще такий текстовий шматок, гармонійно вплетений у картину : « Бо в нас тут закони такі. Яке зерно в землю не кидай – неодмінно проросте». Дерево часто зображають у вигляді жіночої фігури. Також здавна воно вважалося символом гнозису і мудрості. Важливо, що і у алхіміків, і в сучасних фантазіях космічний контекст дерева, чи світової осі, відступає на другий план ( науковий висновок К. Г. Юнга ). Не менш вагомий момент, - червоний і білий, це алхімічні кольори, червоний відповідає Сонцю, білий – Місяцю. Серед конфігурацій архетипів несвідомого часто зустрічається образ дерева або дивної рослини взагалі. Дерево, коли воно виступає у ролі Символа, тоді відображає Самість ( це глибоке ядро психіки, тісно пов’язане з сновидіннями ) в процесі зростання. У жіночій психіці Самість втілюється у жіночих образах. В цих живописних роботах спрацювало « активне фантазування» ( це припущення). Одне із найважливіших відкриттів Юнга. Що це таке ? Різновид медитування з використанням гри уяви. Медитуючий не має якоїсь усвідомленої мети або програми. Активне фантазування внутрішньо має щось спільне з східними техніками медитації, притаманними – дзен – буддизму, тантра – йога, але й західним, як у єзуїтів – в « Духовних практиках». Наші сновидіння, приділяють звично головну увагу зовсім не адаптації до зовнішнього життя. В сучасному цивілізованому світі вони, ледь не завше намагаються розвинути ( посередництвом его ) належне ставлення до Самості, бо сучасний образ мислення і манери поведінки значно послаблюють зв'язок з нею. Цей зв'язок був сильно розвинений у первісних людей, вони покладалися на вказівки свого внутрішнього центру. А ми, з нашою перевернутою свідомістю, настільки заплутані зовнішніми, зовсім чужими справами, що посланням Самості важко прорватися до нас. Гріффін, персонаж з роману Веллса, казав : « Люди, навіть культурні, не віддають собі звіту про силу духовну в наукових книжках». Чиста правда ! У творах мистецтва теж ! … намалювати свої сни ( сни – бажання, бачення ), здається, то тільки, - квіти, дерева, люди… Поза тим, на картинах буває – двобій Добра і Зла, вони у змагу, безперервному протистоянні на Землі. З іншого виміру, із глибин, думка науковця В. Сніжко : « Якщо прискіпливо придивитися до малюнків Кам’яної Могили , центрально – африканської місцевості Тассілін – Аджер, то щось споріднене у них буде, а саме : образне мислення і зачарування довкіллям.Тогочасне малювання не є ідентичним сучасному; тогочасне було духовно – мистецьким дійством, бо божественним було усе довкілля, а відтворенням його був містичний акт». Сучасне образотворче мистецтво позбавлене свідомої містичності, проте, позасвідома містичність присутня. Катя Ткаченко намагається поєднати з допомогою пензля у своїх творах, - Колись і Тепер ( любить термін – перетин, недарма… ). Оці неземні поетичні рядки, чи не висловлені в них прагнення і бажання художника Катерини Ткаченко ? « Дай мені глибини Досягнути старого коріння Щоб у небо і пам'ять Своєю корою врости…». Із вірша Ганни Кревської. Андрій Будкевич.

Відновлена, новітня держава не тільки не виправдала надій і сподівань мільйонів українців, а навпаки – тихесенько, підступно (за допомогою анти – державників на високих посадах ) сприяла поступовому ( непомітному ) занепаду, деградації Ідеї Нації і самого народу. У « не нашій» державі права окремих індивідів поставлені над правами національними. Саме поняття Нації, мови, традиції, звичаїв, загалом, української культури відходять у минуле, точніше усе українське туди затягують. Наступає звідусіль космополітичне, цебто безнаціональне і чужинське. Українці як спільнота, як окремішня раса ( не біймось цього слова, його часто вживав у своїх працях далекоглядний науковець – Юрій Липа ) владоможцям не потрібні. Так званим « володарям і хазяям» життя більш знадобляться і до вподоби, - москвомовні, без визначених поглядів громадяни, якими легко крутити навсібіч, як « циган сонцем». Але у кожної нації є право, право господарювати на власній, споконвічній землі. Влада Нації у своїй державі, зветься націократією. ( Є така чудова і корисна праця М. Сціборського « Націократія» ). Нація ж, як природня спільнота, найбільш живий та біологічний організм, що має спільне походження, расовий тип, ментальність, мову, територію проживання, культуру, має безумовне право на життя, збереження своєї расової та духовної самобутності. Якщо нація цього не має, то у неї є невід’ємне право виборювати ці свої права, у поки що « не своїй» державі. Правий шлях… Синонімічний ряд тягнеться від правий до – право, правда, правило, правильно. Йти правим шляхом, це йти за правдою ( історичною і національною ), тобто за заповітами Творця ( Бога ), за законами Природи, створювати Правильно організації і партії ( за ієрархічним принципом, включаючи сковородинське « рівність у нерівності», обов’язкова наявність ідеології і т.д. ). У протилежність правим – ліві погляди і партії. Взагалі етимологію слова « лівий» знають усі. Зазирнім хоч на часину вглиб нашої історії. « Руська правда», збірка стародавнього руського права, складена в Киівській державі у 11 – 12 століттях на основі звичаєвого права. Коротка « Руська правда» ( 43 статті) містить у собі чотири складові. Правда Ярослава Правда Ярославичів Покон вирний ( один з платежів ). 4.Урок мостникам « Руська правда» дуже важливе джерело для розуміння і пізнання древніх норм праукраїнського звичаєвого права. Ця пам’ятка доби середньовіччя мала значний вплив на всі подальші пам’ятки, зокрема, на Литовський статут. Сократ у Платоновій « Кратил» говорить, що « право» тяжко зрозуміти. Бо це щось дуже швидке, і таке, що все пронизує. Право не тільки все пронизує, а і всім править. Звідси легко виводиться, що – і праведний, і правосуддя, і правоохоронці, всі ці слова – терміни тотожні до слово- поняття, - справедливість. А справедливість є знаковим слово – змістом для християнської традиції, бо ж і Бог – втілення справедливості. Отже, правити треба по праву, чи правили так у наших краях ? Можливо, дуже – дуже давно. Давайте поглянемо на той світ у координатах якого живемо зараз у ширшому контексті. У розумінні України і співставленні її як держави з Європою, країнами інших континентів. Так ось, це світ де майже немає святощів, а отже немає посвячених Великій Ідеї. Стосовно України, це ідея побудови національної, націократичної, а відтак, справедливої держави, на уже своїх землях у прямому розумінні слова. Не лише для українців, а для усіх, хто володіє і шанує українську мову, культурну спадщину, узагальнено – всі українські духовні цінності. Звідкіля духовний занепад у Європі ? Одна з причин криється у тому, що ті духовні вартості, які наповнювали суспільний порядок, щезли, і досі їх місце залишається порожнім. Причина і у потуранні людським слабкостям, у багатьох є страх зіштовхнутися з чистими, свіжими силами світу, світу як Енергії. Правий був італійський барон, коли писав : « Тільки при усвідомленні можлива дія». Тому тепер дуже актуальні засади : ні компромісам, ні пристосуванству до обставин, українцям необхідний радикальний поворот, що призведе до повної заміни старої Системи. Повної заміни старих персоналій ( не за віковою ознакою ). Тих політичних персон, котрі уже 23 роки демонструють повне банкрутство свої ідей і обіцянок, у яких – обіцянки і їх виконання, ніколи не одне й теж саме. Головне для них, казати людям те, що ті хочуть почути, щоб знову обрали їх, « не замінимих». Вони нагадують колоду засмальцьованих карт, на яких зображені остогидлі фізіономії, для більшості нашого народу. Ліна Костенко певно зверталася до них : « Не говоріть від імені народу, розперетричі ви йому вклялись !». Стоїть руба питання – чи є бодай у пасіонаріїв сили і усвідомлення свого завдання і чи є воля для реалізації ? Мусить віднайтися і бути ! Інакше не бачити змін. Мають з явитись, прийти, та власне, вони вже уявнилися, Нові Люди, стоїчні захисники інтересів українства, у головах і діях їх, добро спільноти буде домінувати над власними інтересами. На їхньому ( українському) боці Правда і право бути обраними від української спільноти. Доволі з нас уже того, що продовжують формувати людину натовпу на основі демо – ліберальних, плебейських цінностей. Протиставмо сучасному декадентському світу, світ Традиції з чіткою ієрархією і притаманною їй трансцендентністю. Також про те, про що не можна мовчати, про те, що бентежить душу і ріже очі. Про жалюгідне становище української мови в Україні, і не тільки… Одне з останніх соціологічних опитувань засвідчило, 94% росіян в Росії вважають правильним рішення про приєднання Криму до Росії, правильніше, окупації РФ Кримського півострова. Це дані Всеросійського центру вивчення громадської думки, опитування проведене 14 – 15 червня, повідомляє Бі – Бі – Сі . Чи не до цих 94 % громадян РФ звернення з плакату на Майдані у Києві : « Любим русских. Ненавидим Путина»??? У багатьох містах можна побачити панно з двомовним текстом на тлі Прапора України: « Єдина країна.Единая страна.» З ефірів багатьох радіостанцій лунають пісні, - куплет українською, куплет російською. Це не до єдності призведе, а ще до більшої роздільності ! Давайте без лукавства. Патріот України, незалежно від національності, на третьому десятку літ відновленої державності, може не володіти державною мовою ? Ні ! Бо знаємо, мова – це не тільки звуки… Російська мова де – факто уже давненько в Україні, друга державна, даруйте, радше – перша ( у великих містах, так точно ! ). Радіють у Кремлі, радіють шуфричі і медведчуки, бо знають, чимало з москвомовних не хочуть бути незалежними від Росії ( події на Донбасі промовисто свідчать…). Це велика небезпека. Ще один архіважливий момент, не один, навіть не два демо – ліберали волали з екранів ТБ, заявляючи : « Не має значення на якій мові розмовляти, до якої церкви ходити і т.п.». Та має значення, і при тому велике ! Такі непродумані заклики і призвели почасти до того, що вже не має значення, - під якими прапорами ходити ? ! Так, чи не так не шановні панове ! Війна, що ще триває, це війна за Україну на етнічних землях українців і проти України. Догралися з компромісами щодо відвертих ворогів і проявів ненависті у своїй же хаті до нас, ніби господарів, а хлопці гинуть… « Добрі поради, хто б їх не давав, народжуються від мудрості правителів, а не мудрість правителів з’являється від добрих порад». Це з Макіавеллі, і на додаток, від цього ж видатного мислителя : « Якщо звернемось до тих правителів Італії, що втратили владу, то побачимо, що найбільш слабким місцем їх було – військо». Зруйновано армію і ледь не втратили державність ( Крим втрачено, сподіваємось тимчасово). Не було у нас від 1991 року мудрих правителів, а були ті, до речі – усі 4 президенти, котрі поволеньки руйнували військо. Чи понесуть відповідальність, кримінальну звичайно ! Чи як завжди гостру проблему забалакають ( політтехнологи допоможуть ! ), а потім – забудуть. Гранично чітко і правдиво « рубанув» словом Євген Голибард : « А що нині відбувається у середовищі українських пересічних громадян із подачі євро орієнтованих можновладців ? А відбувається « мирне» впровадження у свідомість українців інтересів ворожої держави, шляхом призвичаєння до «русского мира» в його підступному філологічному варіанті». Доктор філософії і етнолог Вадим Мицик попереджає : « Виступи за надання російській мові державного статусу є передумовою інтервенції Росії в Україну. Український народ має свою мову і її треба йому повернути у всі сфери життя, а не розвивати чужорідну. НЕ МОЖНА ТВОРИТИ ВЛАСНУ ДЕРЖАВУ НА ЧУЖІЙ ОСНОВІ». Нас і надалі намагаються позбавити національно – етнічної ідентичності. Ось де широке поле діяльності для Правих. Революція Гідності продемонструвала і значну активізацію націоналістичних середовищ .Країна побачила на власні очі, - рішучість, сміливість, дієвість представників « Правого Сектору». Цим хлопцям завдячуємо в значній мірі ,що змінився курс революційних подій, простіше, - від пісень і танців, до радикальних дій супроти відвертого ворога. Згодом, « Правий Сектор» на фундаменті УНА трансформувався в партію. У лавах цієї націоналістичної формації, та серед її прихильників є українці, які хочуть насправді і можуть змінити Україну до кращого. Їх варто підтримати і співпрацювати з ними. ( Звичайно, не все так добре, вже і у цю праву партію проникають, поки що поодиноко, гонорово – амбітні кар’єристи , яким не вдалося прорватися до влади у іншій партії, у ВО « Свобода», та ж мова не про таких…).. Це не агітація, не вихваляння правих в Україні, це вигук зі споду душі. Бо якщо не вони, то знову « лівацькі» сили порядкуватимуть у державі. Частенько доводиться відвідувати Київ і Київщину. Важко не помітити активну, практичну діяльність « Правого Сектору» Київської області. Спокійно і впевнено керує цією структурою стриманий, але твердий і послідовний націоналіст Ігор Мазур, більш відомий під псевдом « Тополя». Дуже воно йому личить, бо за давніми легендами Україну охороняє народне дерево- Раїна ( Тополя пірамідальна ). Він і є охоронцем України і українських ідей, вже не одне десятиліття. Бойовий і мудрий сотник Майдану – Тарас Усатенко, Олександр Дудка ( аналітик і вправний організатор), Сергій Фесенко, усі вони працюють безпосередньо з людьми, мешканцями – Богуслава, Миронівки, Ірпеня, Бучі, інших населених пунктів області. Права ідея завдяки їм, крокує і поширюється українськими землями. … закінчив читати чудову книжку аргентинського психотерапевта Хорхе Букая « Історії для роздумів». Наприкінці твору автор пише про три істини, що не залежать ні від часу, ні від обставин : « Істини – гори дані нам для того, щоб побудувати свій дім на міцному фундаменті ( наш дім – Україна ). Істини – ріки – щоб втамувати нашу спрагу і пливти по ним в пошуках нових обріїв ( національна ідея і націократія ). Істини – зірки – щоб вони вказували нам шлях навіть в найтемніші ночі ( праві ідеї освітлять шлях, аби не збитися на манівці). Правий шлях – правильний, буде і переможним ! Андрій Будкевич,

Сучасна траса – асфальтівка пролягала у напрямку від столиці до Богуслава, а там, ще далі, дорога простішала до села Дешки. Ця місцевість знаменита не тільки тим, що тут тихо плинуть води річки Рось, Богуславщина – це той край, звеличений класиком Нечуй – Левицьким у вічнім творі « Кайдашева сім’я». Від кінця 60- х років минулого віку і донині, у цьому напрочуд красивому селі замешкав Василь Іванович Забашта з дружиною – Людмилою Іванівною. Знайомство з видатним митцем, педагогом, громадським діячем відбулося у буремні дні Революції Гідності. За порадою відомого, знаного і знатного художника Феодосія Гуменюка відвідав виставку творів і прийняв участь у прес – конференції Василя Івановича. Його картини не можуть залишити байдужими людей, які люблять і цікавляться українським малярством. Коротке знайомство з подружжям Забашт і запрошення, таке просте і щире : « Приїжджайте до нас у Дешки, коли прийде літо». Щоб скласти уяву про красу природних ландшафтів села, бракує слів. Тут побачите – і невисокі з округлими вершинами гори Київщини , і яри, балки, пагорби, урвища, розлогі долини, здається наче потрапив на територію казкового князівства, із ясних спогадів дитячих років. Юрко, онук Василя Івановича, виявився добре поінформований екскурсовод, він оповів коротку історію села, показав, де колись стояла козацька церква, де млин, де – сільська корчма… Ми удвох пройшли по периметру усю відстань довкола Дешок. Враження і емоції незабутні, трішки постояли над рікою Рось, милуючись чарами водної артерії. Рід Забашт походить із Слобожанщини. Батько, Іван Федорович – з чумаків, мати – Ганна Іванівна, з хліборобської родини Живолупів. 18 липня 1918 року на хуторі Бабенковому, Ізюмського повіту, Харківщини народився майбутній Художник. Світ кольорів вражав його ще змалечку. На печі мав « картинну галерею», з обгорток від цукерок, котрі привозили батьки з ярмарок. Малював скрізь, на парканах, на стінах хати, на корі дерев. Мав, чи не вроджену любов до книжок і майстрування. У віці 12 років написав перший портрет, олійними фарбами, свого дядька по фотографії. 1938 – й рік, став роком сповнення заповітної мрії. Василь Забашта – студент Харківського художнього училища. Пощастило на наставників, учителів, - В. Касіян, А. Головашов ( учень В. Сєрова). Митець згадує : « До цього часу пам’ятаю руку Василя Ілліча Касіяна, яка допомагає моїй правиці відчути олівець при рисуванні й веде за собою». Та недовгим було щастя студентське… Відправили на радянсько – фінську війну. Отримав важке поранення. Перебував у стані клінічної смерті. Чудотворний порятунок, Господь не дав померти, бо багато чого ще сотворити мав, так накреслено було Вищими Силами. Друга Світова. Пішов добровольцем, знов отримав поранення, одужав, пройшов через усі пекла війни, до Берліна і Праги. Доля була доброю до пана Василя ( він сам так вважає ), у червні 1945- го в Угорщині познайомився з художником, паном Хорватом, мав можливість півтора місяці творити і спілкуватися з майстром живопису.. Війна позаду. Почалося поступове втягнення у мирне життя. Студент Харківського художнього інституту, пізніше студент КДХІ. Навчався у Карпа Трохименка, керівника історико – батальної майстерні. Жах і лихо, які несла війна передав символічним полотнам – « Салют перемоги», « З походу не вертаються сини». Дуже важливими для живописця стали 60 – 70 роки. Час переосмислення свого життя, пошук відповідей на віковічні питання, - якого народу він син, чому розмовляє мово чужинців, чому руйнуються пам’ятки української історії, ще багато болючих Чому ? Потім були щасливі знайомства, з вченим – біологом Миколою Шарлеманем, бібліографом Григорієм Колядою, мистецтвознавцем Степаном Таранушенком, Іваном Гончаром, який відкрив і показав нам скарби українського народу. Забриніли звуки бандури у домівці Забашт, широко долинав спів українських дум у виконанні Григорія Ткаченка. Як каже сам видатний митець: « Став українцем не за паспортом, а за покликом пращурів». 70 – 80- ті роки. Участь у багатьох пленерах, подорожі Україною, пізнання її правдивої історії. Активна участь і праця у Товаристві охорони пам’яток, разом з В. Задорожним. В. Данилейком, І. Гончаром. Чорнобиль - 1986 – го змусив задуматись, не лише над долею Матері – природи, а й над тим, що коїться з людськими душами. З цих роздумів народилась картина « Люди, люди. Захистіть пісню», портрет бандуриста Василя Литвина на тлі палаючої ЧАЕС. Це був період невтомної, натхненної праці, герої його робіт – Тарас Шевченко, Петро Сагайдачний, Гальшка Гулевичівна. Він, яко Митець став на захист рідної природи,мови, усього українського, не сам один, а вся родина – дружина, син, дочка. Це один з відтинків життя, коли митець частенько повторював : « Запульсувала кров у пальцях, хочу писати !». Василь Забашта не тільки прекрасний пейзажист, високопрофесійний портретист, вишуканий маестро натюрморту…, та хто краще скаже, аніж він сам : « … я зрозумів роль пейзажу. Пейзаж – це зримий образ Батьківщини, який пробуджує у людей родовий « ген», виховує патріотичні почуття». Не секрет, що творчість живописця – тяжка і дуже непроста праця. Істинна творчість вимагає від художника повної самовіддачі, емоційної і духовної перенапруги. Ще раз почуймо мудрі слова не тільки художника, а й педагога – наставника, батька, діда і мудрого українця : « Ким би ти не був – будь Людиною, неси Любов, Добро, живи у злагоді з Природою, будь Патріотом». Візьмемо у союзники і погляд світоча філософії і езотерики Рене Генона : « … два шляхи – правої і лівої руки. Перший шлях назвав своїм центром « Агарті» - сховане місце Добра». Родинний будинок Забашт у Дешках, одне з місць, де панує Добро, теж дещо захований від людського ока, бо потопає у зеленому океані. І деякі міркування на завершення. Напевно, ніщо хороше не дається людині у житті задарма. Звичайно, мова не про гроші. Ціна ця буває непомірно висока, інколи – ні, але вона є. Якщо щось радісне, позитивне відбувається у житті людини, значить вона це заслужила, вона цього достойна ! У 2009 році побачила світ книжка – сповідь Василя Забашти « Світ очима художника».( Складається з двох частин, частина третя ще у роботі..). Цю титанічну працю ( запис і упорядкування ) виконала людина, яка найкраще знає Василя Івановича, як художника, українця, мислителя, його вірний соратник і дружина – педагог Людмила Іванівна. Великі зусилля до появи книжки доклали – Ростислав і Галина Забашти, вчений дослідник і професійна мисткиня. Один аргентинський психотерапевт писав : « Щастя – це впевненість в тому, що ти на вірному шляху». Василь Забашта йшов і йде своїм шляхом, отже вірним. А його живопис – це творіння вищого рангу ! Андрій Будкевич. Р.S. Ця публікація, скромний дарунок на 96 – ти річчя ( 18 липня ) народному художнику України, професору Василю Івановичу Забашті, з найкращими побажаннями і великою повагою, ваш Андрій Будкевич.

( Спогади – враження, які закарбувалися в пам’яті від спілкування з Петром Гончаром ). « … чудовою людиною може по праву вважатися той, хто виділяється з оточення завдяки своєму розуму і таланту, хто нікому не нав’язує свій образ мислення і в той же час толерантний і справедливий до слабкостей і недоліків інших». Це визначення належить видатному мислителю Георгію Гурджієву, та безперечно, має пряме відношення до постаті Петра Гончара. Син Івана Гончара, видатний музейник ( керівник ), прекрасний художник і…просто чудова людина. Наприкінці другої декади березня відвідав столичну галерею, що на Воздвиженській. Цікаве спілкування з мистецтвознавцем і поеткою Мирославою Крат, опісля, як пощастило ! В цей час у галереї були відсутні відвідувачі. Опинився віч- на- віч з виставкою картин « Тополі», митця Петра Гончара. Поруч представлений проект « Я вас люблю» і три чисті полотна. Тополі живописець почав малювати з кінця 80-х років, минулого вже століття. Дерева – дитячий спогад, бо кожний, народжений у селі, оточений ними, тополі в українських селах ростуть скрізь. Високі, стрункі, ба навіть, поривчасті до неба, не просто звичайні дерева для українців. Їм присвячено чимало пісенних, поетичних рядків. Виставка справляє цілісне враження – єдиної мистецько – філософської вистави. У семи рамках різними почерками написано: « Я вас люблю». Неначе сім відрізків життя художника, та у кожному з них, домінантою є – Любов. Бува задумаєшся, чи не занадто ми штучні ? Справжні тонкі відчуття інколи доступні – дітям, деяким жінкам, тваринам. А у нас – умовності виховання, цивілізація заглушила і затемнила природні почуття. Саме від робіт Петра Гончара,- війнуло отим, чисто – природним, не штучним, щемливо істинним… Ще раз повернімось до думок неповторного Гурджієва:» … людина являється мікрокосмом, в якому відображений увесь Всесвіт. Цю реальність не вдається помітити при погляді назовні – через містичне споглядання Землі або Небес, - лише через звернення всередину, коли ми намагаємося уздріти товщу часу і простору всередині себе». Якраз в цьому початковий зміст давнього вислову « Пізнай себе». Пізнати себе, свій край, рідну природу, себе, як людську складову окремішнього народу. Віднайти свою ідентичність, розкрити свідомість заради того, щоб побачити справжню реальність. Найчастіше при написанні картин пан Петро застосовує давню техніку яєчної темпери ( темперна техніка ). Його твори народні за тематикою, частенько супроводжуються написами – уривками із народної творчості. Тяжіє до наївного мистецтва, котре характеризується локальним колоритом, декоративністю і площинністю зображень. Варто сказати кілька слів з приводу значення слова «темпера». У більш віддалені часи ( 15 – 16 ст. ) в Італії під цим словом ( походить від латинського «temperare» - з’єднувати ), мали на увазі поєднуючу властивість фарб взагалі, і зокрема, клей тваринного і рослинного походження. Тепер йому придається трохи вужче значення, під темперою розуміють поєднуючу властивість фарб у склад яких входить яйце. До вдосконалення олійних фарб Я. Ван – Ейком ( 16 ст. ), середньовічна яєчна темпера була одним з найпопулярніших і поширених видів живопису в Європі, але від тієї доби вона поступово втрачала своє значення. Винятком є наша країна і Греція. В Греції її використовують для церковного живопису, а у нас – для різних художніх цілей. Причому живопис отримує стилізований орнаментальний характер, що свідчить ще раз про те, що Стиль живопису багато в чому зобов’язаний техніці. Робота з темперою не потребує дотримання суворих канонів і дозволяє створювати живописні ефекти недоступні при використанні інших засобів. У 1993 році на основі приватної колекції Івана Гончара було засновано Український центр народної культури – « Музей Івана Гончара». Свою колекцію він почав збирати ще наприкінці 50-х років. З мандрів Україною невтомний Іван Макарович привозив предмети народного мистецтва, виготовлені у різні роки і віки, вони відбивають розмаїття культурних традицій України. Нині цю унікальну музейну установу очолює Петро Іванович і твердить наступне : « Профіль нашого музею – народна творчість, де освіта не відіграє першорядної ролі. Наївний малюнок роблять любителі, орієнтуючись на внутрішнє відчуття форми і змісту, творять мистецтво, що виходить за рамки. Вони не знають, що так « не можна». Коли людина виходить за межу, то відкриває новий світ». Немає жодних вагань у тому, що картини Петра Гончара насичені народним мелосом – думами, чуємо, долинає перебір струн кобзи, бандури… і поезією найвищої проби. Довго не міг зрозуміти, чи душею відчути, до віршів якого поета тягнеться невидима стежечка від живописних робіт митця ?... « Серце місяцем повне Світить тополя квітуча Томлюсь знічев’я у світі А то – все прекрасне й минуче». ( Тарас Мельничук). Три чисті полотна на виставці, чи не є свідченням того, що ще багато чого не висловив малярською мовою пан Петро ? Він продовжує творити , працювати у річищі своєї місії на нашій Землі : « Я художник і не можу не зробити те, що мені « припекло» !». Андрій Будкевич.

( на світлий спомин про усамітненого митця, Григорія Гнатюка ). Його життя обірвалося несподівано, нагло. Переказують, що збила вантажівка, коли він їхав велосипедом. Сталося це, 10 жовтня 2012- го року. Ім’я художника – Григорій Гнатюк. Він не чув свого крику останнього… А був крик ? Якщо так, то осіннє, жовтневе листя сполохане вигуком, що струсонув повітря, тривожно закружляло. Упав він на жовтогарячий килим осені… Шість десятиліть відміряла доля Григорію, а скільки ще міг сотворити… Не судилося. « Свій перший крик ніхто не пам’ята , Як не згада ніхто свій крик останній. Дві таємниці, дві найвищі грані, А поміж ними – суєта…». ( з вірша Б. Чіпа ). Про творчість заслуженого художника України Григорія Гнатюка, про тяжкі випробування на життєвому шляху, та різко обірвану підлим випадком нитку земного буття, я довідався від приятеля молодечих літ Григорія, теж відомого митця – Анатолія Лавренка. Ознайомився з творчими роботами художника, зачепили за живе… Він закінчив Харківське художнє училище. Короткий час працював в Росії. Повернувся на рідні терени. І пірнув цілковито у глибінь мистецько – безкраю. Цій особистості ніколи не було легко. Давній друг, знаний митець Степового краю Володимир Волохов говорить таке : « Григорій мав революційний характер. Ніяк не вписувався у рамки комуністичних норм життя. Його не розуміли, навіть багато хто з колег – живописців». А постать, не тільки мистецька, була і є – видатна. Такої ж думки дотримується, інший знайомець Гнатюка, мистецтволюб і лікар Леонід Назаренко. Окрім малярства, мав у житті дві непроминальні любові, це – книжки і музику. Зібрав багатющу, унікальну фонотеку і таку ж бібліотеку, на свій мистецький смак. На сороковини у Художньому музеї ( м. Кіровоград ) зібралися ті, хто знав митця, шанував і цінував його талант. Броніслав Куманський, журналіст і мистецтвознавець пригадує : « Років три тому, я провідував його в селі, він не показував своїх останніх творів – я це розумію так, що він і в цей час був весь у пошуках, не мав певності у викінченості своїх робіт, тому й не хотів їх нікому показувати. Він був людиною без шкіри – вразливою, тонкою натурою». Не погоджуюся з твердженнями тих, хто визначає основну тему творчості живописця – опоетизованість праці сільської трудівниці. Тематика картин митця значно ширша, глибінь їх любомудрствія значна, ці твори мають різнобічний характер. Художник Михайло Надєждін каже : « Він імпровізував усе життя, навіть у перших, може, найвідоміших своїх імпресіоністичних полотнах». Провінція, не географічне поняття, між іншим, столичність теж. Багато залежить від самої людини. Можна крізь невеличке сільське, ба навіть хутірське віконце, побачити увесь обшир Всесвіту. Адже є світ український і інші світи. Можна з вікна елітного, фешенебельного будинку столиці, не побачити… , та майже нічого. Тотальна матеріалізація проникла у кожну клітину людини. Панує меркантилізм, так званий, здоровий прагматизм. Ну а мистецтво ? Хіба що, як красивий додаток до житла, авто, різних забаганок сучасних заможних небожителів. Прощений Григорій ( у нас так кажуть, бо прощається все тому, хто відійшов у засвіти ), був особистістю того гарту, котра бачила з віконечка хатини у Небелівці, не лише український світ, а й Космос України. Буремна сутність митця не прийняла місто для життя, як таке. З цієї причини, мабуть і повернувся до родової Небелівки, Новоархангельського району, де був народжений 1952 року. Є ще такі постаті, на щастя, не зігнуті, самодостатні, вони перебувають у стані безперервного пошуку, подібні до середньовічних науковців, ті прагнули віднайти, здобути філософський камінь. Цей термін має щонайменше, подвійний підтекст .Був це пошук дуалістичної гармонії : людини і природи, наповненості людського життя високими пориваннями, бажанням змінитися самому у кращий бік, тим же, хоча б на дещицю, схилити ближнього до світла, краси і добра. Такі усамітненні парсуни, вкрай рідко, та ще зустрічаються на українських хуторах. Вони гомонять з вітром у степу, звертаються без посередників до Вищих сил Неба, вони є невідлучною часткою життя довкілля. Закутки природного ландшафту, серед якого мешкають, вміють так передати полотну, як ніхто інший. Картини художника наповнені багатьма смислами. Поміж різних сенсів, головним є – спроба мистецьким способом продемонструвати всім нам і світові, - немає кращого місця на Планеті, ніж рідний край, рідне село, хата, подвір’я… Тому, цей хліборобський Всесвіт не повинен, а значить, - не зникне з лиця українських земель! … твори авторства Гнатюка охоче купували іноземці : австрійці, японці, англійці. Окремі картини прикрашають Галерею сучасного та східноєвропейського мистецтва « Червоний квадрат» ( Лондон ), приватну колекцію Мартіна Мюллера ( Цюріх ). Роботи Григорія Гнатюка - то мистецькі витвори, незвичайного, рідкісного типу людини, - людини обособленої. Він все життя був винятком із загальних правил, а виняткові картини, відіграватимуть важливу роль в історії українського малярства . Давайте визнаємо, - обособлена людина є позачасовим і постійним фактором цивілізації, незалежно від того, де вона перебуває, купається у променях слави, чи знаходиться посеред тиші одинокості в своєму закутку… Андрій Будкевич.

« Ми не вічні усі, тільки б Ворскла текла…» (Спроба бодай частково розгледіти психологізм і символізм у творчості знакового живописця – Анатолія Лавренка ). « Так було і до нас, і надалі так буде - Ми не вічні усі, тільки б Ворскла текла. Щоб отак же, як ми, нею тішились люди. Вирувало життя і лілея цвіла.» ( із вірша Алли Проскурні ). … у буддійській Махаяні однією з найважливіших сутр (священних текстів), вважається Ланкаватара – сутра. Давні перекази свідчать, що вона була записана, ніби – то зі слів самого Будди, які він промовив на острові Шрі – Ланка :» В нашій реальності не існує зовнішніх об’єктів . Всі вони існують лише у свідомості – подібно сну або чудесно створеному образу.» І світ форм, і світ без форм є результатом особливого різновиду свідомості, який називається УЯВОЮ. Дивишся на краєвиди авторства Лавренка і постає питання :» Що це, реальність чи вимисел ?». Бачення краєвиду є породженням свідомості художника. Тому, той краєвид настільки ж реальний, наскільки в це вірить митець. Дух Природи і нуртуюча підсвідомість художника, це невід’ємні частини його робіт. Цим, поміж – іншого, пояснюється велика притягальна сила картин Лавра. Коли пише, перебуває у стані трансу, з – якого виходить, після останнього торкання пензля до полотна. Споглядання світу змістилося проникненням у нього. Опинитися на лоні природи, спробувати пізнати першооснови світобудови, - де ж зберігаються ключі від таємниць всіх початків ? Пауль Клеє недаремно писав: « Для художника – діалог з природою являється необхідною умовою творчості». Історія символів демонструє, – символізм може бути присутній в чому завгодно, у природних об’єктах (каміння,рослини, тварини, вітер,вода,вогонь), у створених речах людиною (будинок, автомобіль ), навіть у абстрактних формах ( числа, трикутники, кола ). Весь Космос є нічим іншим, як потенційним символом. Д – р Юнг відзначав, істинний символ з’являється тільки тоді, коли потрібно висловити ДЕЩО, не охоплене думкою, чи здогадку, або відчуття. Що є символізм ? « Символічним, можна назвати таке слово або образ, значення якого виходить за рамки прямого, і не піддається точному визначенню чи поясненню. Коли розум намагається осягнути певний символ, то невідворотно приходить до ідей, що лежать за межами логіки «, - К.Г.Юнг. А тепер, дуже важлива зупинка… Група вчених, серед них, - Л.Леві – Брюль доводили, що окрім звичайної душі, людина наділена «лісовою душею «. Ця інша душа втілена в тій тварині і рослині, з якою людина має психічну спорідненість. Пізніше французький етнолог під гамір критики, відмовився від свого наукового бачення. Та от у чім цікавинка, не будь – хто, сам Юнг був переконаний у його правоті ! Жоден художник не сприйняв містичну складову мистецтва так чітко і сердечно, як В. Кандинський, Значення світових шедеврів мистецтва, до якої епохи вони б не належали, визначається на його думку :» Не ззовні, а в корінні всіх основ – в містичному змісті мистецтва». І далі, у продовження лінії засадничої думки : « Око художника повинно бути спрямоване на його внутрішнє життя, а вухо його завжди має бути направлене до голосу внутрішньої необхідності…Такий єдиний шлях, він приведе до висловлення містично необхідного». Кандинський називав свої картини :» …духовним відображенням космосу, музикою сфер, гармонією кольору і форми». Рясне цитування видатного митця має просте пояснення, потік його думок близько дотичний до творчості полтавського Майстра. Зупинка не менш важлива, друга… Щодо простоти… Італійський митець Карло Карра писав таке :»Дуже звичайні речі мають ту форму простоти, через яку ми можемо зрозуміти те, - найбільш високе, тобто, більш значний стан буття, в якому живуть усі чари мистецтва».Трохи інакше, по – українськи, італійцю вторить поет – полтавець Борис Чіп : « До простоти ще треба дорости. Тепер не та земля і в журавля…» Зупинка третя, поруч із картинами, повз які не проходять, а обов’язково зупиняються, у тривалій задумі… « Колядники». Зима. Ніч, віконця хатинок світяться, бо господарі очікують колядників. Старі люди казали : « До кого в хату не зайдуть, щастя не чекай». А ось і вони, іде Різдвяний вертеп, без цього ритуалу нема великого свята. Попереду хлопчак, з традиційно восьмикутною зіркою. Мороз міцний, сніг рипить під ногами, та вони цього не помічають. Отак могутньо передати всю сутність величного празника : з письменників під силу, таки Миколі Гоголю, з сучасних художників – Анатолію Лавренку. « Зелені свята «. Ця картина теж заслуговує на увагу, навіть дуже прискіпливого поціновувача живопису. Невеселу картинку можемо спостерегти у день Святої Трійці нині. Окрім звичаю прикрашати свої домівки зеленими гілками і святити зілля, від давньої містерії мало що залишилось. Зовнішня атрибутика свята не може повернути людині стан раювання душі, силу відчування повноти життя, спогади далекого дитинства. А були Часи ! … Про ці часи картина полтавця. Кожна хата села була заклечана, чи замаєна, навіть поріг був прикрашений гілками ясена і клена. Радість гостювала у кожній хаті, радістю світилися обличчя і очі людей. У самому процесі клечання оживало щось магічне, гармонія панувала у кожного із самим – собою і довкіллям. Може, у цьому простому вияві радощів людського буття і криється захована загадка величної містерії Русалій ? Свято Пятдесятниці відзначають ще й як Рахманний Великдень. Предки вірили, що десь далеко існує країна рахманів. У цьому означенні – найвища духовна глибина цього празника. Зауважмо. Наскільки слово рахман, по звучанню наближене до – брахман… Парохіяни прямують до церкви, так на картині Лавренка, а ті, що виходять поважно, по закінченні служби Божої, з тихою радістю на обличчях, бо просвітлені… А довкруж, зелений розмай. Робота « Ніч на Івана Купала «. Шапки, наче гострі скіфські клобуки. Золоті акінаки, десь приховані від людського ока. Дивно ? Та ні, бо скіфи – наші давні предки. Палає купальський вогонь, котиться огненне колесо… Молодь готується до участі у ритуалі, аби взявшись за руки, парами перестрибнути через багаття. Ніч чорним – пречорна. Осяяна блиском, не тільки від полум’я, а й від празникової атмосфери. Картина подібна до реконструкції, історично – мистецької. Художник здається запитує нас :» Кому до сну в Купальську ніч ? «. Купальська містерія символізує парування сонця і води, у всіх формах земного життя. В час рівноваги їхніх сил. Іменем Купало називається дуальний союз – символ : Купало – сонце і Купало – вода. До речі, купа із санскриту – це вогонь, що запалюється у ту незвичайну ніч. Художник попереджує : « Остерігаймось заземленої побутовізації прадавнього дійства». І нарешті, щось на кшталт коротенького епілогу. Підсвідомість намагається « повідомити « щось кожному з нас, якщо прислухатися до сигналів, нею надісланими, наше життя наповниться новими смислами. Такими сигналами служать сновидіння, вони при всій невизначеності і нелогічності являються вісточками підсвідомості. Підсвідомість намагається вести спілкування з нами, мовою образів і символів. Це добре передано у вірші Бодлера « Відповідності : «Природа – древній храм, де ряд живих стовпів. Уривки туманних фраз кидає хтось порою. Я входжу у цей храм в сум’ятті, а за мною - Ліс символів німих слідкує із усіх боків». Андрій Будкевич.

Наталка Свиридюк - полтавська мисткиня, авторка ляльок - мотанок, вишивальниця.