Після подій 9 березня 2001 року 19 членів УНА-УНСО були арештовані за участь у масових безладдях, переживши затяжний показовий судовий процес, що став піком правової сваволі часів Леоніда Кучми. Здавалося б, організувавши показову політичну розправу над унсовцями, засадивши їх за ґрати на термін від двох до чотирьох з половиною років, влада назавжди відбила в народу бажання чинити опір.
Але народ повстав, привівши до влади політиків-опозиціонерів, які, схоже, геть-чисто забули про засуджених унсовців, їхні покалічені життя і втрачене здоров'я. Адже Україна вже кілька місяців як без Кучми, а в'язні його режиму все ще продовжують відбувати термін, хоч і умовно.
Докладніше в бесіді «Главреда» із засудженими унсовцями Ігорем Мазуром і Миколою Карпюком.
Як ви вважаєте, акція «Україна без Кучми!» завершилася арештом і ув’язненням членів УНА-УНСО в зв'язку з подіями 9 березня 2001 року або ж закінчилася тільки в 2004-му Жовтогарячою революцією?
ІГОР МАЗУР: Можна навіть сказати про закінчення не «України без Кучми!», а знакової справи Гонгадзе, яка почалась восени 2000 року і прийшла до завершення тільки зараз. Так само і події, які відбулися взимку 2000-2001 років підійшли до завершення взимку 2004-2005-го. Без подій, що відбулися тоді, не було б того, що ми маємо зараз. Це можна порівняти з російськими революціями 1905 і 1917-го. Треба було програти і випробувати громадянську свідомість українського народу в 2001-му, щоб дійсно це принесло перемогу Жовтогарячої революції. Фігуранти якої, той ж Юрій Луценко, колишній комендант наметового містечка «України без Кучми!», інші знакові персони, що були і тоді і зараз людьми, від яких залежала доля України. І все дійсно показує, що це треба розглядати комплексно – як початок і кінець.
КАРПЮК МИКОЛА: Наше ув’язнення було тимчасовим наступом «кучмодрома» і державної влади, а логічне завершення всього того відбулося в результатах Жовтогарячої революції. Ми взагалі вважаємо, що наша діяльність не пройшла безвісти, а енергетика, яку несла наша організація, розчинилася в нашому народі, ставши поштовхом до піднесення в ситуації, коли народ був загнаний у глухий кут.
Чи не вважаєте ви, що політики, ініціатори акцій протесту, вас зрадили?
ІГОР МАЗУР: Якби я був слабкою людиною, я б згадував тих людей, які у той час були з нами на демонстраціях, а зараз дещо забули і вважають, що є більш важливі питання. Скажімо, вони не пам'ятають про своїх колишніх товаришів, а пам'ятають про певні інтереси партії. Як для людини, це негативна характеристика. Але, знаєте, нехай кожен робить те, що вважає потрібним. Це і є його візитною карткою.
Ми допомогли і Жовтогарячій революції: були на передових рубежах, брали участь в «Автопробігу дружби», блокуванні Кабміну, Адміністрації Президента, разом з Юрієм Луценком організовували мобільні групи, які діяли по всьому Києву, щоб попередити провокації і не повторити 9 березня. Ми вдячні всім тим, хто про нас пам'ятає і готові працювати вже не проти тієї держави, тому що це і наша перемога. Сподіваємося, що все-таки після всіх цих нових призначень знайдуться серед наших міністрів люди, які скажуть: «Хлопці, допоможіть нам зробити Україну великою державою». Ми дійсно готові працювати на загальну перемогу українського народу, тому що він найбільше заслуговує на краще життя.
КАРПЮК МИКОЛА: Вони не клялися мені в якійсь вірності або любові, співробітництві або дружбі. Після виходу на волю піднявся мій народ, якому я присвятив своє життя, тому мені було байдуже, що ці політики роблять, я працював на перемогу революції. А вимагати від них, щоб вони для мене особисто щось зробили, це несерйозно. Я не чекаю якихось подачок або подяки з їх боку. Це мене не цікавить. Головне, щоб вони робили свою справу, до того ж у найближчі півтора року в Україні досить серйозно поміняється політична еліта. Те, що відбулося на Майдані, було зачаттям нового українського етносу, який народиться через 10 років.
Як склалося ваше життя після виходу на волю?
ІГОР МАЗУР: Під час мого перебування за ґратами моя родина розпалися. Дружина не була готова до таких змін у нашому житті. Моїй дочці тоді було 3 роки, зараз їй 7 років. Вона мало пам'ятала свого батька, коли я вийшов на волю одним з останніх засуджених за «справою 9 березня», а це сталося тільки рік тому, 26 березня 2004 року. Я відсидів свій термін від дзвінка до дзвінка, перехворів у СІЗО туберкульозом і зараз перебуваю на обліку в тубдиспансері. Якоїсь допомоги ми не бачимо. Були заяви від Віктора Андрійовича (Ющенка. – Ред.) про те, що нас визнають політв'язнями. Наші справи лежать у Страсбурзькому суді... Я був і залишаюся в Києві, тому що тут вирішується доля держави.
Поки що не знайшов людини, яка могла б на все життя залишитися з мною, хоча мені здається, що незабаром це повинно статися. Дочку бачу, як і інші чоловіки, чия родина розбилася, - один раз на тиждень або на два тижні. Вона любить свого батька, пам'ятає про нього, дзвонить час від часу. Вона в мене вже школярка і вже може набрати номер телефону і подзвонити. Правда, вона нічого поки що не знає, думає, що її тато весь цей час був на заробітках. Просто дочка знаходиться в атмосфері людей, які не вітали мої переконання, і тому що вона постійно з ними, будь-які мої спроби дати їй зрозуміти, що відбулося, з їхнього боку просто гасяться. Тому я чекаю, що через два-три роки, ставши вже десятирічною дівчинкою, вона буде трохи розуміти, прислухатися до різних точок зору і дійсно шукати свою маленьку дитячу істину. Чекаю, коли вона зможе в будь-який момент приїхати до мене і піти зі мною до моїх друзів, послухати їх, поїхати зі мною у Львів або піти на Байковий цвинтар, де лежать хлопці з УНА-УНСО, які воювали в інтересах України в Придністров’ї і Грузії. Думаю, тоді вона зможе оцінити все. А так як вона моя дочка і любить мене, вона спробує мене зрозуміти
КАРПЮК МИКОЛА: Я на волі 5 місяців, вийшов у жовтні минулого року, у розпал виборчої кампанії. Тому з перших днів Жовтогарячої революції був на Майдані. Ми організували штаб взаємодії народних силових структур, до яких увійшли члени УНА-УНСО та офіцери-ветерани різних спецпідрозділів.
Що стосується особистого життя, то мене чекала моя дружина, постійно мене відвідувала. Зараз ми разом приїхали до Києва, поки в нас немає власного житла, знімаємо квартиру. Продовжуємо свою діяльність. Правда, я на сьогоднішній день залишаюся засудженим і продовжую відбувати покарання, тому що звільнений умовно достроково. Мій термін покарання минає тільки 10 вересня 2005 року.
Зараз ми маємо Україну без Кучми. Це та країна, за яку ви боролися і віддали чотири роки життя як політв'язні?
ІГОР МАЗУР: Чи та це Україна, за яку ми боролися? Однозначно ні, з двох причин. По-перше, у нової влади поки що було мало часу себе виявити. По-друге, ми бачимо, що на посадах залишаються люди, які свого часу робили все для того, щоб ми сиділи за ґратами. Зокрема, останні призначення по Міністерству внутрішніх справ, де заступником міністра з громадської безпеки призначений генерал Коренков, що був у часи «України без Кучми!» одним з основних керівників з репресивних дій, нападу і знищення наметового містечка, був одним з командирів під час подій 9 березня. Або той же керівник «Беркуту», який нас затримував, зараз знову призначається командиром київського «Беркуту». І це все неначебто йде від Юрія Луценка, який став зараз більш доступним їм, ніж нам. Ми реально не можемо додзвонитися до нього уже два тижні, але водночас він спілкується з генералами Савченком і Москаленком, які показали себе україно-ненависниками і борцями з опозицією. Частина людей, з якими ми ще тиждень тому вільно спілкувалися, зараз дуже зайняті своїми новими посадами, що в них немає часу зустрітися і поговорити. Але ж зовсім недавно ми сиділи всі разом недалеко від Майдану в кав’ярні, пили чай і думали про те, щоб не вони правили балом, а була воістину нова влада, новий Президент.
Але якщо і далі вони будуть спиратися на старі кадри, і не будуть шукати патріотів України на високі посади, то вже до осені ми будемо змушені боротися з новим режимом. Адже якщо в ньому, як кити будуть стояти такі люди як Савченко, Куликов, той же Кремень, той же Піскун, що був генеральним прокурором, коли ми були за ґратами. Саме він, а не Потебенько підписував папери про те, щоб нам впаяли термін. Генеральна прокуратура, коли її очолював Піскун, вимагала для нас від 7 до 12 років ув’язнення , а суд дав небагато менше. Піскун особисто підписувався під цим, мені особисто 10 років «замовляли». Тому ми будемо боротися з цими людьми, нехай вони навіть надінуть шарфики, нехай навіть почнуть ходити на могилу Степана Бандери, але від цього вони не стануть патріотами України.
Радіймо, ельфи! У новому епізоді нашого подкасту ми обговоримо п’ять унікальних ознак потенційних ельфів: від розуміння двох нових стадій розвитку людини до фізичного та ментального омолодження. А ще...
Ігор Мазур: Чекаю, коли підросте дочка і зможе піти зі мною на Байковий цвинтар, де лежать хлопці з УНА-УНСО
Світ:
05031202e.jpg
Докладніше в бесіді «Главреда» із засудженими унсовцями Ігорем Мазуром і Миколою Карпюком.
Як ви вважаєте, акція «Україна без Кучми!» завершилася арештом і ув’язненням членів УНА-УНСО в зв'язку з подіями 9 березня 2001 року або ж закінчилася тільки в 2004-му Жовтогарячою революцією?
ІГОР МАЗУР: Можна навіть сказати про закінчення не «України без Кучми!», а знакової справи Гонгадзе, яка почалась восени 2000 року і прийшла до завершення тільки зараз. Так само і події, які відбулися взимку 2000-2001 років підійшли до завершення взимку 2004-2005-го. Без подій, що відбулися тоді, не було б того, що ми маємо зараз. Це можна порівняти з російськими революціями 1905 і 1917-го. Треба було програти і випробувати громадянську свідомість українського народу в 2001-му, щоб дійсно це принесло перемогу Жовтогарячої революції. Фігуранти якої, той ж Юрій Луценко, колишній комендант наметового містечка «України без Кучми!», інші знакові персони, що були і тоді і зараз людьми, від яких залежала доля України. І все дійсно показує, що це треба розглядати комплексно – як початок і кінець.
КАРПЮК МИКОЛА: Наше ув’язнення було тимчасовим наступом «кучмодрома» і державної влади, а логічне завершення всього того відбулося в результатах Жовтогарячої революції. Ми взагалі вважаємо, що наша діяльність не пройшла безвісти, а енергетика, яку несла наша організація, розчинилася в нашому народі, ставши поштовхом до піднесення в ситуації, коли народ був загнаний у глухий кут.
Чи не вважаєте ви, що політики, ініціатори акцій протесту, вас зрадили?
ІГОР МАЗУР: Якби я був слабкою людиною, я б згадував тих людей, які у той час були з нами на демонстраціях, а зараз дещо забули і вважають, що є більш важливі питання. Скажімо, вони не пам'ятають про своїх колишніх товаришів, а пам'ятають про певні інтереси партії. Як для людини, це негативна характеристика. Але, знаєте, нехай кожен робить те, що вважає потрібним. Це і є його візитною карткою.
Ми допомогли і Жовтогарячій революції: були на передових рубежах, брали участь в «Автопробігу дружби», блокуванні Кабміну, Адміністрації Президента, разом з Юрієм Луценком організовували мобільні групи, які діяли по всьому Києву, щоб попередити провокації і не повторити 9 березня. Ми вдячні всім тим, хто про нас пам'ятає і готові працювати вже не проти тієї держави, тому що це і наша перемога. Сподіваємося, що все-таки після всіх цих нових призначень знайдуться серед наших міністрів люди, які скажуть: «Хлопці, допоможіть нам зробити Україну великою державою». Ми дійсно готові працювати на загальну перемогу українського народу, тому що він найбільше заслуговує на краще життя.
КАРПЮК МИКОЛА: Вони не клялися мені в якійсь вірності або любові, співробітництві або дружбі. Після виходу на волю піднявся мій народ, якому я присвятив своє життя, тому мені було байдуже, що ці політики роблять, я працював на перемогу революції. А вимагати від них, щоб вони для мене особисто щось зробили, це несерйозно. Я не чекаю якихось подачок або подяки з їх боку. Це мене не цікавить. Головне, щоб вони робили свою справу, до того ж у найближчі півтора року в Україні досить серйозно поміняється політична еліта. Те, що відбулося на Майдані, було зачаттям нового українського етносу, який народиться через 10 років.
Як склалося ваше життя після виходу на волю?
ІГОР МАЗУР: Під час мого перебування за ґратами моя родина розпалися. Дружина не була готова до таких змін у нашому житті. Моїй дочці тоді було 3 роки, зараз їй 7 років. Вона мало пам'ятала свого батька, коли я вийшов на волю одним з останніх засуджених за «справою 9 березня», а це сталося тільки рік тому, 26 березня 2004 року. Я відсидів свій термін від дзвінка до дзвінка, перехворів у СІЗО туберкульозом і зараз перебуваю на обліку в тубдиспансері. Якоїсь допомоги ми не бачимо. Були заяви від Віктора Андрійовича (Ющенка. – Ред.) про те, що нас визнають політв'язнями. Наші справи лежать у Страсбурзькому суді... Я був і залишаюся в Києві, тому що тут вирішується доля держави.
Поки що не знайшов людини, яка могла б на все життя залишитися з мною, хоча мені здається, що незабаром це повинно статися. Дочку бачу, як і інші чоловіки, чия родина розбилася, - один раз на тиждень або на два тижні. Вона любить свого батька, пам'ятає про нього, дзвонить час від часу. Вона в мене вже школярка і вже може набрати номер телефону і подзвонити. Правда, вона нічого поки що не знає, думає, що її тато весь цей час був на заробітках. Просто дочка знаходиться в атмосфері людей, які не вітали мої переконання, і тому що вона постійно з ними, будь-які мої спроби дати їй зрозуміти, що відбулося, з їхнього боку просто гасяться. Тому я чекаю, що через два-три роки, ставши вже десятирічною дівчинкою, вона буде трохи розуміти, прислухатися до різних точок зору і дійсно шукати свою маленьку дитячу істину. Чекаю, коли вона зможе в будь-який момент приїхати до мене і піти зі мною до моїх друзів, послухати їх, поїхати зі мною у Львів або піти на Байковий цвинтар, де лежать хлопці з УНА-УНСО, які воювали в інтересах України в Придністров’ї і Грузії. Думаю, тоді вона зможе оцінити все. А так як вона моя дочка і любить мене, вона спробує мене зрозуміти
КАРПЮК МИКОЛА: Я на волі 5 місяців, вийшов у жовтні минулого року, у розпал виборчої кампанії. Тому з перших днів Жовтогарячої революції був на Майдані. Ми організували штаб взаємодії народних силових структур, до яких увійшли члени УНА-УНСО та офіцери-ветерани різних спецпідрозділів.
Що стосується особистого життя, то мене чекала моя дружина, постійно мене відвідувала. Зараз ми разом приїхали до Києва, поки в нас немає власного житла, знімаємо квартиру. Продовжуємо свою діяльність. Правда, я на сьогоднішній день залишаюся засудженим і продовжую відбувати покарання, тому що звільнений умовно достроково. Мій термін покарання минає тільки 10 вересня 2005 року.
Зараз ми маємо Україну без Кучми. Це та країна, за яку ви боролися і віддали чотири роки життя як політв'язні?
ІГОР МАЗУР: Чи та це Україна, за яку ми боролися? Однозначно ні, з двох причин. По-перше, у нової влади поки що було мало часу себе виявити. По-друге, ми бачимо, що на посадах залишаються люди, які свого часу робили все для того, щоб ми сиділи за ґратами. Зокрема, останні призначення по Міністерству внутрішніх справ, де заступником міністра з громадської безпеки призначений генерал Коренков, що був у часи «України без Кучми!» одним з основних керівників з репресивних дій, нападу і знищення наметового містечка, був одним з командирів під час подій 9 березня. Або той же керівник «Беркуту», який нас затримував, зараз знову призначається командиром київського «Беркуту». І це все неначебто йде від Юрія Луценка, який став зараз більш доступним їм, ніж нам. Ми реально не можемо додзвонитися до нього уже два тижні, але водночас він спілкується з генералами Савченком і Москаленком, які показали себе україно-ненависниками і борцями з опозицією. Частина людей, з якими ми ще тиждень тому вільно спілкувалися, зараз дуже зайняті своїми новими посадами, що в них немає часу зустрітися і поговорити. Але ж зовсім недавно ми сиділи всі разом недалеко від Майдану в кав’ярні, пили чай і думали про те, щоб не вони правили балом, а була воістину нова влада, новий Президент.
Але якщо і далі вони будуть спиратися на старі кадри, і не будуть шукати патріотів України на високі посади, то вже до осені ми будемо змушені боротися з новим режимом. Адже якщо в ньому, як кити будуть стояти такі люди як Савченко, Куликов, той же Кремень, той же Піскун, що був генеральним прокурором, коли ми були за ґратами. Саме він, а не Потебенько підписував папери про те, щоб нам впаяли термін. Генеральна прокуратура, коли її очолював Піскун, вимагала для нас від 7 до 12 років ув’язнення , а суд дав небагато менше. Піскун особисто підписувався під цим, мені особисто 10 років «замовляли». Тому ми будемо боротися з цими людьми, нехай вони навіть надінуть шарфики, нехай навіть почнуть ходити на могилу Степана Бандери, але від цього вони не стануть патріотами України.
---------------------------------
В тему:
На порозі Великого Переходу
Братство ветеранів Майдану і Третій Гетьманат
2005 рік очима футуролога
Київський етнотворчий реактор
Справа 9 березня: політв’язні „незалежної республіки СНД” досі нереабілітовані
Зверніть увагу
Ельфійська свідомість та ельфійська ідентичність – стратегія перетворення на надлюдину (+аудіо)