Минає 55 років від дня загибелі легенди українського повстанського руху — Головного командира УПА Романа Шухевича.

На світанку 5 березня 1950 року село Білогорща поблизу Львова (де в одному з будинків переховувався головнокомандувач українського війська Роман Шухевич) і довколишні хутори були заблоковані двома щільними кільцями енкаведистів і солдатів. Аби «не соромилися» стріляти, солдатів переконали, що ловлять небезпечного злочинця. План «взяття» Шухевича (псевдо: Тарас Чупринка, «Дзвін», «Тур», «Щука») розробляли, ясна річ, не у Львові й не у Києві. Для керівництва «акцією» організували штаб, до якого з Москви прибув сам керівник відділу спецоперацій МДБ СРСР Павло Судоплатов.



Шухевича хотіли взяти живим, щоб потім у застінках катувати, публічно судити і привселюдно стратити. Утім 43-річний генерал-хорунжий пострілом собі у скроню позбавив окупантів такої можливості. «Батько лежав на соломі у вишитій сорочці, на правій стороні обличчя було видно слід кулі, а під грудьми було три рани, на голові, поруч із кульовим отвором, — обпалене волосся. Значить, застрелився, подумав я», — згадував син головнокомандувача Юрій Шухевич, на той час уже радянський в'язень, якого привели для впізнавання тіла.



Внук дослідника Гуцульщини



Прадід генерала Йосип Шухевич був священнослужителем у селі Пашківці неподалік Городенки на Галицькому Поділлі. Не цурався він і громадських справ, писав поезію і прозу, перекладав. Його брат, юрист Стефан Шухевич був одним з організаторів Легіону січових стрільців, а згодом — отаманом Української галицької армії, будучи адвокатом, врятував життя десяткам українських політв'язнів у Польщі. Син Йосипа, відомий педагог і етнограф, автор неперевершеного 5-томного дослідження «Гуцульщина» Володимир Шухевич — це дід генерала Чупринки. Закінчивши Львівський університет, він працював учителем у гімназії та хоронителем відомого Музею ім. Дзедушицьких, організував і очолив просвітницьке товариство «Руська бесіда», редагував журнал «Учитель», написав український підручник з хімії. Дружина Володимира, Герміна, організовувала жіночу освіту на Галичині, зокрема Інститут святої Ольги, очолювала товариство «Українська захоронка», яке опікувалося дошкільними дитячими закладами. Батько Романа, Йосип-Зіновій, був суддею, за часів Західноукраїнської Народної Республіки — військовим комісаром. Коли Роман став навчатися у Львівській академічній гімназії, то жив у діда й бабці. Володимир Шухевич частенько брав онука з собою в етнографічні експедиції у Карпати. Особливо цікавився дід рухом опришків, відомості про яких нагромаджував понад 20 років. Оповідки про легендарного Олексу Довбуша та його «хлопців», що повстали за народну волю, западали в серце і Романові.



До дідової оселі у Львові навідувався тодішній комендант Української військової організації Євген Коновалець, що на довгі роки стане постаттю-дороговказом для Шухевича.



З 1925 року Роман навчався у політехнічному інституті у Гданську, утім завершував навчання вже на архітектурному відділі Львівської політехніки. За спогадами сучасників, Шухевич був веселої вдачі, легко контактував з людьми. Мав гарний голос, закінчив музичний інститут імені Лисенка за класом фортепіано. Володів кількома іноземними мовами. Перемагав у змаганнях з бігу, полюбляв лижний спорт і футбол, керував спортивними організаціями в Галичині. Однак перспектив на окупованій Батьківщині талановитий юнак не мав: він був українцем.



«Ми не мстимося за наші родини...»



1926 року Шухевич разом із Підгайним учинив замах на шкільного куратора Станіслава Собінського, який провадив полонізацію української освіти. 1930 року Шухевич керував акціями протесту українських селян проти колонізації Галичини польськими осадниками, згодом готував замахи на депутата польського Сейму Тадеуша Голувка та комісара поліції В. Чеховського. У 1930 році польський уряд розпочав на західноукраїнських землях масові репресії, мовляв, у відповідь на дії українців. Утім задля встановлення у державі авторитарного режиму потрібно було позбавитися від незгодних із політикою полонізації. Внаслідок «пацифікації» було ув'язнено близько 2 тисяч людей, зруйновано й частково спалено близько 80 сіл, понищено православні храми.



1933 року, коли світ мовчки купував у СРСР здешевлене зерно, відібране в українських хліборобів, мільйони яких мерли в оточених енкаведистами селах, коли будь-яку допомогу для них iз західної частини України, за наказами Кремля, відбирали на кордоні, Роман Шухевич організовує замах на працівника радянського консульства у Львові Майлова, щоб хоч таким чином привернути увагу світової громадськості до масових убивств, учинених радянським режимом.



1934 року за участь у замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького Шухевича ув'язнили у польському концтаборі Береза Картузька. Отримавши волю за амністією, восени 1938 року невгамовний борець, поряд з іншими, організовує штаб збройних сил Карпатської України — «Карпатську Січ». Проте невдовзі її окупували угорські війська, підтримані Гітлером.



Перед приходом гітлерівців енкаведисти разом з тисячами інших українців закатували у львівській тюрмі й 30-річного брата Шухевича — Юрія. 1944 року ув'язнили дружину Шухевича — Наталю Березинську (присудили 10 років таборів) та її матір (невдовзі вона померла в тюрмі), а двох дітей — 11-річного Юрка і 5-річну Марійку — відправили до спецдитбудинку.



Юрко втік з дитбудинку, а коли за деякий час повернувся, щоб викрасти сестру, його схопили і засудили. Спершу на 14 років, потім на 10, потім ще на 10... Короткий час побувши на волі, він одружився і ще встиг побачити сина, якого назвав Романом. Загалом він пробув у радянських концтаборах майже 40 років, втративши зір. Нині пан Юрій Шухевич мешкає у Львові.



1945 року «забрали» матір Романа Шухевича, пані Євгенію, і відправили її в Казахстан, а 1947-го ув'язнили його хворого батька й відправили в Кемеровську область. Вони померли в таборах.



Як згадує син головнокомандувача УПА Юрій, батько на одній з нечастих і надто коротких зустрічей сказав йому: «Ми не мстимося за наші родини, ми боремося за те, щоб раз і назавжди повалити цей страшний антинародний комуністичний режим».



Полювання на командира



Передбачаючи війну за переділ світу, провід ОУН планував, скориставшись обставинами, відвоювати в окупантів власну землю. Для цього потрібне було своє військо. У червні 1941 році як командир українського легіону «Роланд» у складі німецької армії Шухевич увійшов до Львова, де того ж дня було проголошено Акт відновлення Української держави. Німці такого не чекали. «Роланд» вивели з України. На початку 1943 року нацисти арештували Шухевича і засудили до смертної кари. Застреливши охорону, Шухевич утік з полону. 3 листопада 1943 року Провід ОУН затвердив його головнокомандуючим УПА, в якій на той час було понад 20 тисяч бійців. Коли на територію Західної України почали вертатися радянські війська, встановлюючи тут комуністичні порядки, УПА стала воювати і з ними. «Шухевич був реалістом і багато що розумів», — пишуть дослідники Дмитро Вєдєнєєв і Юрій Шаповал. Передусім усвідомлював марність сподівань на «закордон». Коли дружина полковника Олекси Гасина Ольга поцікавилася, чому ж їм, утомленим і виснаженим, не піти на Захід, Шухевич з гіркою посмішкою відповів, що вони потрібні тут, в Україні, і нікому не потрібні там, на Заході. Можливо, тому головнокомандувач запропонував переговори радянському уряду України. Вони відбулися за посередництва львівської художниці Ярослави Музики у 1945 та 1948 роках. Утім під виглядом українських урядовців прийшли енкаведисти... Ярослава Музика після цього багато років відбула у радянському концтаборі.



Енкаведисти ніколи не дотримувалися слова. Коли пропонували повстанцям виходити з підпілля, обіцяючи «подарувати життя», насправді «дарували» їм смерть. Найчастіше фізичну, але траплялося — що смерть особистості. Саме з таких «живих мерців» зі зламаною волею формували провокативні «спецгрупи», які під виглядом вояків УПА тероризували населення, вбивали комсомольців, учителів, дітей. Інструкція з Москви, за якою на західноукраїнських землях слід було створити такі «агентурно-бойові групи» із завербованих радянською спецслужбою колишніх бійців УПА надійшла до міністра державної безпеки УРСР улітку 1944 року. У 1947 році при МГБ УРСР було створене Управління 2-Н, його Перший відділ спеціалізувався на розшукові провідників українських партизанів. Шухевич не відійшов на Захід, а залишився на Батьківщині. І ще сім років очолював рух опору, уникаючи пасток. Як зазначають дослідники, після 1945 року він з Проводом ОУН розробив тактику протидії, що складалася зі схем «Дажбог» (збереження кадрів і глибока конспірація), «Орлик» (забезпечення позицій на сході України), «Олег» (підготовки молодих підпільників). Співробітник Служби безпеки К. Ратич конструював бункери для Чупринки.



2 березня 1950 року на одній із вулиць Львова шестеро енкаведистів схопили зв'язкову Шухевича Дарину Гусяк. У «відділку» дівчину катували, але вона мовчала. Потім за фанерною стіною знущалися з її матері, мати кричала від болю — і Дарина все чула. Потім Дарину кинули до так званої «лікарняної» палати. Туди підіслали агента Розу зі слідами побиття, як згодом виявилося, намальованими. Та шепнула, що вже виходить на волю і готова передати від Дарини записку, кому потрібно. Дарина віддала Розі папірець, який слід було передати в Білогорщу.



В ту ж ніч за тривогою підняли війська. Оточивши Білогорщу, енкаведисти і солдати прочісували село, хата за хатою. Шухевич міг би пересидіти у схроні, але навіщось вийшов. Можливо, рятував архів, частина якого ще залишалася у схроні (у переддень наказав охоронцям перенести документи у безпечніше місце).



Смерть генерала Чупринки енкаведисти огорнули туманом чуток і брудом. А всіх людей з Білогорщі та довколишніх сіл виселили в Сибір.



Вулиця імені героя



«В Киеве 5 февраля в 8 часов утра группа молодчиков в камуфляжной форме подошла к зданию, где находится ЦК КПУ. Используя баллончики с краской, они вывели на фасаде призыв к физическому насилию над коммунистами. Эти люди принадлежат к известному своим пещерным антикоммунизмом братству вояк ОУН-УПА им. Шухевича и организации «Тризуб» им. Бандеры. Кровь тысяч борцов с фашизмом, невинно убиенных и казненных, зовет к отмщению. Поговорим и об этой «славе» бандеровщины. Еще раз проклянем имена людоедов!» — писав пан І. Столяров у часописі «Коммунист Кривбасса» за травень 2001 року. Невідомо, в чому виражався той ефемерний «заклик до фізичного насилля», а от наслідки прокльонів, якими обсипають десятки тисяч убитих воїнів незалежності й тих, хто вижив, відсидівши по 25 років у радянських концтаборах, відчуваються і понині. Передусім у тому, що досі вже старенькі українські борці з нацизмом не вважаються ветеранами в Українській державі. Утім у 2002-му вже набагато більше людей, переважно молодих, пікетували Київську держадміністрацію — з вимогою віддати данину героїчній боротьбі Української повстанської армії, перейменувавши на честь Романа Шухевича одну з вулиць, що досі носять імена комуністичних злочинців. А в Одесі один провулок за часів мера Едуарда Гурвіца було названо на честь генерала Шухевича. (Річ у тім, що у липні 1948 року Шухевич, у якого загострилася хвороба серця і тривалий час набрякали ноги, разом зі зв'язковою Галиною Дідик лікувався на Лермонтовському курорті в Одесі, придбавши курсівки на ім'я Ярослава Польового та Ганни Хом'як). Однак з приходом до влади Руслана Боделана ім'я Шухевича з карти міста зникло.



Інша річ, на Західній Україні пам'ять про генерала бережуть, у Львові, Івано-Франківську, Тернополі його іменем названо вулиці, у Білогорщі в будинку, де загинув Роман Шухевич, облаштовано його музей. Утім військо, яким командував Роман Шухевич, не називалося «Західно-українська повстанська армія». Воно боролося за волю всієї України.




----------------------------------------------------



В тему:



“Здобути або не бути”



Пам’яті Романа Шухевича



Американський шарм "Нескореного" українця генерала Шухевича



Росіяни знімають фільм про УПА



Армія Безсмертних. Фотоальбом для патріотів

Гравець: 
Народний Оглядач
 
Форум Підтримати сайт Довідка