Олена Отт-Скоропадська. Остання з роду Скоропадських

Автобіографія не лише показує маловідомі факти з життя цієї важливої для України сім’ї, а й робить це з блискучим відчуттям стилю, докладними та цікавими описами побуту, звичаїв, людських характерів. Цю книгу було б цікаво читати, навіть якби авторка її походила зі звичайної дворянської родини і її прізвище не було б аж таким відомим, адже це не тільки і не стільки спогади про власне життя, скільки спроба узагальнити у власному досвіді картину епохи, життя за кордоном у період першої хвилі еміграції, порівняння моральних і звичаєвих норм тодішнього та теперішнього західного суспільства, погляд на це суспільство очима людини з іншого середовища, яка, тим не менше, гармонійно інтегрується в довколишній світ і знаходить у ньому власне призначення.

Найбільш поетичні розділи, звісно, стосуються дитинства Олени, вона ж Ленхен, або Лені (“У різному оточенні я мала різні імена і з готовністю відгукувалася на всі. Мені було байдуже, як саме мене кликали, імена були для мене лише формальністю, а я завжди залишалася собою”).

“Незабаром після нашого приїзду з’явилася сусідська дитина, на два роки старша від мене Траутхен, яка хотіла зі мною бавитися. Але я не захотіла дати їй нічого з моїх іграшок, і бідна Траутхен, плачучи, пішла геть. Цей епізод розповідали мені так рано і так часто, що я не знаю, чи справді це мій власний спогад, чи своєрідна картинка з нього, яка існує в моїй пам’яті: я сиджу на підлозі в кутку дитячої кімнати з усіма своїми кубиками довкола, як квочка з курчатами, а переді мною стоїть маленька чорнява Траутхен у чорному фартушку і плаче. Найважливішим у цій картинці був фартушок, я ще ніколи не бачила такого в дітей. Уже наступного дня Траутхен була визнана і з того часу стала постійною й улюбленою приятелькою моїх ігор. Вона була для мене великим щастям. Ми обидві мали фантазію й окрилювали одна одну. Як чудово ми бавилися разом! Що старшими ми ставали, то вигадливішими ставали наші ігри. Влітку ми будували найрізноманітніші хатинки у саду, куди переносили з собою все наше лялькове вмеблювання. Одного разу ми залізли до великої ями в піску, яку мій батько викопав у кінці саду. Ми сиділи в ній кілька годин, тому що не могли самі вибратися нагору, поки за нами не спохопилися”.