Інтерв’ю командира Третього армійського корпусу Андрія Білецького – це рідкісна можливість почути відверті, часом незручні, але глибоко обґрунтовані тези від людини, яка донедавна очолювала легендарну Третю штурмову бригаду, а тепер відповідає за цілий армійський корпус та 130 кілометрів лінії бойового зіткнення.
Андрій Євгенович Білецький (нар. 5 серпня 1979, Харків) – український бригадний генерал, громадський та політичний діяч. Командир 3-ї окремої штурмової бригади (2023–2024), з березня 2025 року командир Третього армійського корпусу ЗСУ.
1. Проблема СЗЧ – це не лише страх війни, а й страх перед власною армією
Космічна цифра у понад 250 000 кримінальних проваджень щодо самовільного залишення частини (СЗЧ) – що, за підрахунками, означає, що в СЗЧ побував щонайменше кожен четвертий боєць – має комплексні причини, і списувати все на боягузтво є небезпечним спрощенням. За словами Білецького, окрім природного страху війни, існує інший, не менш потужний фактор – "страх армії". Це побоювання щодо якості підготовки, адекватності командирів, ставлення до людей та загальної організації служби.
Коли людина чує від знайомих, що в навчальному центрі її нічому не навчать, а в частині без належної адаптації та злагодження кинуть на позиції під командуванням недосвідченого сержанта, це стає потужним стимулом для втечі. Російська пропаганда вправно використовує кожну ваду Української армії, розкручуючи її до максимального ефекту і таргетуючи на потенційних мобілізованих та їхні родини.
2. Мобілізація несправедлива, і це факт, який руйнує мораль
Білецький прямо заявляє, що теза про несправедливу мобілізацію, яка переважно стосується мешканців сіл та бідних верств населення, на 100% відповідає дійсності. Він підкреслює, що ця проблема виходить далеко за межі соціальної нерівності, адже тут йдеться про питання життя та смерті. Це створює руйнівний для морального клімату наратив: "я помру, а ти ні".
Він наводить промовистий приклад: представники ТЦК працюють на автовокзалах та в електричках, куди приїжджають люди з області на роботу, але їх не побачиш у великих спортзалах чи бізнес-центрах. Вирівняти ситуацію, на його думку, можна було б, залучаючи людей за їхнім фахом. Наприклад, в армії катастрофічно не вистачає айтішників, і якби їх мобілізовували саме для виконання завдань за спеціальністю, це зробило б процес не тільки більш справедливим, але й значно ефективнішим.
3. Україна програє технологічну війну, яку сама ж і розпочала
Це один із найтривожніших висновків інтерв'ю. Білецький змальовує парадоксальну ситуацію: Україна стала ініціатором чотирьох технологічних революцій у цій війні – масове використання розвідувальних дронів, створення важких дронів-бомберів ("Баба-Яга"), FPV-революція та застосування дронів для ППО. Росія ж була в ролі "учня", який наздоганяв.
Однак, попри інноваційність, Росія змогла краще масштабувати ці технології. Зараз, за словами Білецького, росіяни використовують на фронті більше FPV та "Мавіків", ніж українська армія. Причина – відсутність стратегічного планування, глибокого аналізу власних переваг та їх системного масштабування з українського боку. Ми генеруємо ідеї, але програємо у їх втіленні в промислових масштабах.
4. "Дебільні накази" – це здебільшого міф. Справжня проблема – культура мовчання
Поняття "дебільного наказу" часто є результатом погляду з надто низького рівня. Білецький пояснює: наказ, який на рівні роти може здаватися абсурдним і призводити до втрат, на рівні бригади може бути єдиним логічним рішенням, щоб уникнути оточення двох батальйонів і врятувати значно більшу кількість людей.
Ключова проблема Української армії, на його думку, – не в поганих наказах, а в культурі, де офіцери бояться висловлювати свою думку, пропонувати альтернативи та аргументовано відстоювати свою позицію перед вищим командуванням. Замість цього вони мовчать на нарадах, а потім скаржаться в курилках.
Він наводить власний досвід: у 50% випадків йому вдавалось переконати командування змінити рішення, доводячи свою правоту. Саме ця культура мовчання, коли проблеми замовчуються замість того, щоб їх вирішувати, і породжує той самий "страх армії", який змушує людей іти в СЗЧ. Армія, наголошує Білецький, має працювати як "колектив, команда", а не лише як "абсолютна вертикаль".
5. Найцінніші ветерани "вигорають", але їх можна повернути
Досвідчені бійці, які перебувають на фронті по два роки без ротації, переживають надзвичайну втому та вигорання. Ці люди – безцінний ресурс, "стрижень впевненості" для будь-якого підрозділу, на який рівняються новоприбулі. Однак через виснаження та відсутність перспектив (їх не можуть зробити сержантами чи офіцерами, бо "нема кому зайти в окоп") вони йдуть у СЗЧ.
У корпусі Білецького цю проблему намагаються вирішувати системно. Таким ветеранам пропонують перехід на колективне озброєння (міномети, АГС) або направляють на сержантські курси. Це дозволяє зберегти їхній досвід в армії, дати їм нову мотивацію та розвантажити від нескінченного перебування в піхоті. І це дає результат: наприклад, до 60-ї бригади зараз повертаються люди, які були в СЗЧ майже рік.
6. Скасування спрощеного повернення для СЗЧ – постріл собі в ногу
Білецький категорично виступає проти ідеї закрити спрощений механізм повернення для тих, хто самовільно залишив частину. Він наводить три залізні аргументи:
По-перше, кримінальна відповідальність існувала й раніше, але не працювала. Правоохоронна система (ДБР, прокуратура) саботує ці справи через їхню складність та політичну токсичність, і жоден новий закон цього не змінить.
По-друге, цей крок перекриє для армії можливість повертати людей, які часто йдуть через тимчасове вигорання і за кілька тижнів готові повернутися. Це тисячі досвідчених бійців.
По-третє, всі розуміють, що 300 тисяч людей ніхто не посадить, а після війни, скоріш за все, буде амністія. Тому люди просто сидітимуть і чекатимуть.
Висновок простий: такий закон не зменшить кількість СЗЧ, але позбавить армію важливого ресурсу для поповнення.
7. Головний проект – армія нового типу, де ефективність вища за формалізм
Це – ключова, підсумкова теза. Головною своєю місією на посаді командира корпусу Білецький бачить перенесення успішного досвіду Третьої штурмової бригади – добровольчої, високомотивованої та ефективної – на звичайні, укомплектовані мобілізованими бригади ЗСУ.
Він переконаний, що потенціал звичайного мобілізованого бійця не менший, ніж у добровольця. Усе залежить від якості управління, підготовки, внутрішньої мотивації та забезпечення.
Це і є відповідь на всі попередні виклики: справедливий підхід до мобілізації, культура діалогу замість мовчання та повага до досвіду ветеранів створюють ту армію, яка перемагає не всупереч системі, а завдяки їй. Цей проект, на його думку, може стати "центром кристалізації нової української держави".
"...українці вони так різко один від одного нічим не відрізняються, питання в мотивації людей в навченості людей... якщо добре зайнятися питаннями управління, плануванням підготовки, внутрішньої мотивації, забезпечення людей в стандартній бригаді її потенціал досить швидко починає рости."
Відвертість Андрія Білецького безжально демонструє: головні виклики для України сьогодні лежать не тільки на лінії фронту, а й усередині самої військової та державної системи. Це проблеми несправедливості, неефективного управління, відсутності стратегії та небажання визнавати власні помилки.
Його тези – це не просто критика, а діагноз і пропозиція конкретних рішень. Вони доводять, що шлях до перемоги лежить через глибокі внутрішні трансформації.
Наші інтереси:
Розуміємо, що є готові "рецепти", як змінити наше військо на краще. Але влада і "5-6 ефективних менеджерів" Зеленського разом із самим Зеленським не хочуть нічого бачити та чути (їм добре й так, їм вигідне продовження війни). Очевидно, що потрібно змінювати цю владу, дати війську передишку від війни, привести до ладу державу і виправити помилки, які наробив нарід у 2019 році.
Концепція дистиляції знань, що походить зі сфери штучного інтелекту, може стати ключем до особистої трансформації та національного відродження. Подібно до нейромережі, людина може дистилювати власне...
Сім одкровень командира Білецького: Жорстка правда про армію, мобілізацію та майбутнє України (+відео)
Світ:
Інтерв’ю командира Третього армійського корпусу Андрія Білецького – це рідкісна можливість почути відверті, часом незручні, але глибоко обґрунтовані тези від людини, яка донедавна очолювала легендарну Третю штурмову бригаду, а тепер відповідає за цілий армійський корпус та 130 кілометрів лінії бойового зіткнення.
251127-andriybileckyy.jpg
1. Проблема СЗЧ – це не лише страх війни, а й страх перед власною армією
Космічна цифра у понад 250 000 кримінальних проваджень щодо самовільного залишення частини (СЗЧ) – що, за підрахунками, означає, що в СЗЧ побував щонайменше кожен четвертий боєць – має комплексні причини, і списувати все на боягузтво є небезпечним спрощенням. За словами Білецького, окрім природного страху війни, існує інший, не менш потужний фактор – "страх армії". Це побоювання щодо якості підготовки, адекватності командирів, ставлення до людей та загальної організації служби.
Коли людина чує від знайомих, що в навчальному центрі її нічому не навчать, а в частині без належної адаптації та злагодження кинуть на позиції під командуванням недосвідченого сержанта, це стає потужним стимулом для втечі. Російська пропаганда вправно використовує кожну ваду Української армії, розкручуючи її до максимального ефекту і таргетуючи на потенційних мобілізованих та їхні родини.
2. Мобілізація несправедлива, і це факт, який руйнує мораль
Білецький прямо заявляє, що теза про несправедливу мобілізацію, яка переважно стосується мешканців сіл та бідних верств населення, на 100% відповідає дійсності. Він підкреслює, що ця проблема виходить далеко за межі соціальної нерівності, адже тут йдеться про питання життя та смерті. Це створює руйнівний для морального клімату наратив: "я помру, а ти ні".
Він наводить промовистий приклад: представники ТЦК працюють на автовокзалах та в електричках, куди приїжджають люди з області на роботу, але їх не побачиш у великих спортзалах чи бізнес-центрах. Вирівняти ситуацію, на його думку, можна було б, залучаючи людей за їхнім фахом. Наприклад, в армії катастрофічно не вистачає айтішників, і якби їх мобілізовували саме для виконання завдань за спеціальністю, це зробило б процес не тільки більш справедливим, але й значно ефективнішим.
3. Україна програє технологічну війну, яку сама ж і розпочала
Це один із найтривожніших висновків інтерв'ю. Білецький змальовує парадоксальну ситуацію: Україна стала ініціатором чотирьох технологічних революцій у цій війні – масове використання розвідувальних дронів, створення важких дронів-бомберів ("Баба-Яга"), FPV-революція та застосування дронів для ППО. Росія ж була в ролі "учня", який наздоганяв.
Однак, попри інноваційність, Росія змогла краще масштабувати ці технології. Зараз, за словами Білецького, росіяни використовують на фронті більше FPV та "Мавіків", ніж українська армія. Причина – відсутність стратегічного планування, глибокого аналізу власних переваг та їх системного масштабування з українського боку. Ми генеруємо ідеї, але програємо у їх втіленні в промислових масштабах.
4. "Дебільні накази" – це здебільшого міф. Справжня проблема – культура мовчання
Поняття "дебільного наказу" часто є результатом погляду з надто низького рівня. Білецький пояснює: наказ, який на рівні роти може здаватися абсурдним і призводити до втрат, на рівні бригади може бути єдиним логічним рішенням, щоб уникнути оточення двох батальйонів і врятувати значно більшу кількість людей.
Ключова проблема Української армії, на його думку, – не в поганих наказах, а в культурі, де офіцери бояться висловлювати свою думку, пропонувати альтернативи та аргументовано відстоювати свою позицію перед вищим командуванням. Замість цього вони мовчать на нарадах, а потім скаржаться в курилках.
Він наводить власний досвід: у 50% випадків йому вдавалось переконати командування змінити рішення, доводячи свою правоту. Саме ця культура мовчання, коли проблеми замовчуються замість того, щоб їх вирішувати, і породжує той самий "страх армії", який змушує людей іти в СЗЧ. Армія, наголошує Білецький, має працювати як "колектив, команда", а не лише як "абсолютна вертикаль".
5. Найцінніші ветерани "вигорають", але їх можна повернути
Досвідчені бійці, які перебувають на фронті по два роки без ротації, переживають надзвичайну втому та вигорання. Ці люди – безцінний ресурс, "стрижень впевненості" для будь-якого підрозділу, на який рівняються новоприбулі. Однак через виснаження та відсутність перспектив (їх не можуть зробити сержантами чи офіцерами, бо "нема кому зайти в окоп") вони йдуть у СЗЧ.
У корпусі Білецького цю проблему намагаються вирішувати системно. Таким ветеранам пропонують перехід на колективне озброєння (міномети, АГС) або направляють на сержантські курси. Це дозволяє зберегти їхній досвід в армії, дати їм нову мотивацію та розвантажити від нескінченного перебування в піхоті. І це дає результат: наприклад, до 60-ї бригади зараз повертаються люди, які були в СЗЧ майже рік.
6. Скасування спрощеного повернення для СЗЧ – постріл собі в ногу
Білецький категорично виступає проти ідеї закрити спрощений механізм повернення для тих, хто самовільно залишив частину. Він наводить три залізні аргументи:
По-перше, кримінальна відповідальність існувала й раніше, але не працювала. Правоохоронна система (ДБР, прокуратура) саботує ці справи через їхню складність та політичну токсичність, і жоден новий закон цього не змінить.
По-друге, цей крок перекриє для армії можливість повертати людей, які часто йдуть через тимчасове вигорання і за кілька тижнів готові повернутися. Це тисячі досвідчених бійців.
По-третє, всі розуміють, що 300 тисяч людей ніхто не посадить, а після війни, скоріш за все, буде амністія. Тому люди просто сидітимуть і чекатимуть.
Висновок простий: такий закон не зменшить кількість СЗЧ, але позбавить армію важливого ресурсу для поповнення.
7. Головний проект – армія нового типу, де ефективність вища за формалізм
Це – ключова, підсумкова теза. Головною своєю місією на посаді командира корпусу Білецький бачить перенесення успішного досвіду Третьої штурмової бригади – добровольчої, високомотивованої та ефективної – на звичайні, укомплектовані мобілізованими бригади ЗСУ.
Він переконаний, що потенціал звичайного мобілізованого бійця не менший, ніж у добровольця. Усе залежить від якості управління, підготовки, внутрішньої мотивації та забезпечення.
Це і є відповідь на всі попередні виклики: справедливий підхід до мобілізації, культура діалогу замість мовчання та повага до досвіду ветеранів створюють ту армію, яка перемагає не всупереч системі, а завдяки їй. Цей проект, на його думку, може стати "центром кристалізації нової української держави".
"...українці вони так різко один від одного нічим не відрізняються, питання в мотивації людей в навченості людей... якщо добре зайнятися питаннями управління, плануванням підготовки, внутрішньої мотивації, забезпечення людей в стандартній бригаді її потенціал досить швидко починає рости."
Відвертість Андрія Білецького безжально демонструє: головні виклики для України сьогодні лежать не тільки на лінії фронту, а й усередині самої військової та державної системи. Це проблеми несправедливості, неефективного управління, відсутності стратегії та небажання визнавати власні помилки.
Його тези – це не просто критика, а діагноз і пропозиція конкретних рішень. Вони доводять, що шлях до перемоги лежить через глибокі внутрішні трансформації.
Розуміємо, що є готові "рецепти", як змінити наше військо на краще. Але влада і "5-6 ефективних менеджерів" Зеленського разом із самим Зеленським не хочуть нічого бачити та чути (їм добре й так, їм вигідне продовження війни). Очевидно, що потрібно змінювати цю владу, дати війську передишку від війни, привести до ладу державу і виправити помилки, які наробив нарід у 2019 році.
Зверніть увагу
Трипільський ультранаціоналізм: дистиляція минулого як соціальна технологія та трамплін до Золотої ери (+подкаст)