Важливість: 
2
ОУН: Люди і руїни. 1927-2017. (Ч. III. Загадки і результати «атентату на Пєрацького»)

Убивства Б. Пєрацького, Я. Бачинського та І. Бабія викликали осуд ОУН з боку митрополита Андрея Шептицького і Греко-Католицької Церкви, осуд ОУН з боку націоналістичних українських організацій, фактичний розгром мережі ОУН на ЗУЗ та посилення поліцейських репресій проти українців.

Попередні статті: 

1. До УССД шляхом терору і «перманентної революції»

2. «Архів Сеника» свідчить проти ОУН

 

Хто прийняв рішення про вбивство Б. Пєрацького?

Згідно з офіційною історією ОУН: «Постанова виконати політичний замах у Варшаві була прийнята на спеціяльній конференції при кінці квітня 1933 року в Берліні, в якій взяли участь тільки полк. Є. Коновалець, Р. Ярий і Я. Барановський від ПУН, а від Крайової Екзекутиви ОУН - Степан Бандера як виконуючий обов'язки Крайового провідника. На тій конференції було вирішено вбити у Варшаві міністра освіти або міністра внутрішніх справ, у Львові шкільного куратора, а на Волині волинського воєводу. В половині липня 1933 Крайова Екзекутива подала до ПУН конкретні пляни виконання тих постанов» [1].

Звертаємо увагу на наступне:

1. Згадка про «спеціяльну конференцію при кінці квітня…» з’являється в книзі П. Мірчука один раз (!), на сторінці 382, і в порушення хронології викладення історії діяльності ОУН. За логікою інформація про «спеціяльну конференцію», на якій були прийняті важливі рішення про убивства 3-х державних чиновників Польщі вищого рангу, повинна була б розміститися між інформацією про рішення Організаційного суду щодо зняття з посади Крайового провідника Богдана Кордюка-«Новий» (с. 322) та інформацією про конференцію ОУН в Берліні в червні 1933 р. (на тій же сторінці книги).

2. Від кого чи з якого джерела П. Мірчуку стало відомо про цю конференцію та її рішення невідомо, оскільки сам П. Мірчук про це не говорить, а іншої згадки про цю конференцію авторові цих рядків виявити ще не вдалося.

3. Рішення про убивства високопосадових осіб приймається у вузькому колі з 4-х осіб, при відсутності Крайового провідника Б. Кордюка, але в присутності заступника Крайового провідника Степана Бандери, хоча ПУН ще не отримав до відома й виконання рішення Організаційного суду в справі «Нового» і затвердження того рішення ПУН-ом; ПУН також ще не призначив С. Бандеру Крайовим провідником замість «Нового».

4. Дивним (і підозрілим) також виглядає, що в «спеціяльній конференції» не брав участь Омелян Сеник-„Грибівський”, тодішній бойовий референт Проводу Українських Націоналістів!

5. 3-6 червня 1933 року в Берліні відбулася чергова Конференція Проводу ОУН з представниками Крайової Екзекутиви ОУН, названа «Берлінською Конференцією», на якій, як свідчить офіційна історія ОУН (П. Мірчука): «…подано до відома й виконання, остаточне вирішення Організаційного суду та ПУН-у в справі „Нового”, як теж постанову ПУН про призначення на пост нового Крайового провідника ОУН на ЗУЗ Степана Бандеру. Учасниками берлінської конференції м. ін. були: від ПУН – полк. Є. Коновалець, інж. Сціборський, Сеник, Сушко, Капустянський, Андрієвський, ген. Курманович (який став тоді якраз заприсяженим членом ОУН), д-р Демчук, І. Ґабрусевич і М. Селешко, а від Крайової Екзекутиви – Богдан Кордюк, Степан Бандера, Володимир Янів, Ярослав Стецько, Іван Малюца, М. Турчманович. Крім того, у Конференції взяли участь: представник ОУН на Литву І. Ревюк-Бартович і представник ОУН на Данціґ інж. А. Федина; частково були присутніми теж співпрацівники Проводу – інж. Є. Врецьона, сотн. Чучман і Ол. Сокіл. Конференція розглянула звідомлення з дій ОУН на західноукраїнських Землях за час від червня 1932 до січня 1933, подане Б. Кордюком-„Новим”, та за час від січня 1933 до червня 1933, подане Ст. Бандерою-„Лисом”, проєкти дальшої праці ОУН на ЗУЗ, подані Бандерою, і прийняла відповідні вирішення в цій справі»[2].

6. На «Берлінській Конференції» відсутні Ріко Яри та Ярослав Барановський, які нібито на «спеціяльній конференції» доручили С. Бандері здійснити політичні вбивства високопосадових осіб.

Таким чином, якщо вірити офіційній історії ОУН, спочатку у Берліні відбулася «спеціяльна конференція», на якій було прийнято рішення про проведення політичних убивств (атентатів) та доручено організацію їх виконання Степану Бандері, виконуючому обов’язки Крайового провідника, а десь через місяць проведена наступна «Берлінська Конференція», на якій С. Бандеру призначають Крайовим провідником і т. д.

А тепер заслухаємо свідчення чекіста Павла Судоплатова: «Полной неожиданностью явилась для меня и новость, что что убийство польского министра генерала Перацкого в 1934 году украинским националистом Мацейко было проведено вопреки приказу Коновальца и стоял за этим Бандера, соперничавший с последним за власть. Бандера, стремился к контролю над организаций, играя на естественной неприязни украинцев к Перацкому, который нёс ответственность за репрессии против украинского меньшинства в Польше. Коновалец рассказал мне, что к этому времени между Польшей и Германией был подписан договор о дружбе, так что немцев никоим образом не устраивали любые враждебные акции по отношению к полякам» [3].

Генерала Судоплатова, чекіста і вбивцю Провідника Коновальця, аж ніяк не можна записати в число прихильників ОУН та особисто Євгена Коновальця. А от  його свідчення чітко вказує на позицію Провідника щодо терористичних актів!  

Виходячи з вищевказаного можна стверджувати, що ніякої «спеціальної конференції при кінці липня…» не було і інформація про її «проведення» є фальшивою! Цілком можливо, що цю фальшиву вставку в текст книги зробив Степан Ленкавський, а Петро Мірчук промовчав з огляду на «партійні інтереси».

Так ХТО ж прийняв рішення про атентат на міністра Броніслава Пєрацького?

Хто і як підготовив і виконав атентат?

Звернемося знову до офіційної історії ОУН…

«В половині липня 1933 Крайова Екзекутива подала до ПУН конкретні пляни виконання тих постанов. У зв'язку з цим на українські землі повернувся Микола Лебедь-„Марко”, щоб узяти участь у підготовці й виконанні атентатів, зокрема атентату у Варшаві. В серпні того ж року Лебедь намагався провести в Карпатах бойовий вишкіл тих, хто мав виконати запляновані замахи, але випадково вишкільна група зустрілася біля Надвірної на військову польську стежу й була заарештована, а опісля засуджена. Тому плян змінено.

Місяці вересень-жовтень-листопад Лебедь провів у Варшаві, обстежуючи жертви намічених атентатів. У грудні він виїхав за кордон, де зустрівся з полк. Коновальцем, Сеником і Ярим, склав їм звіт та одержав остаточну згоду виконати замах на міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького. Весною 1934 року Лебедь нелеґально приїхав до Львова й після обговорення справи з Бандерою знову виїхав до Варшави. Для облегшення його праці у Варшаві туди виїхала, з доручення Організації, Дарія Гнатківська, як наречена Лебедя, при чому обоє користувалися підробленими документами.

Тим часом Степан Бандера особисто вибрав виконавця атентату у Варшаві. На охотника до виконання замаху, в якому передбачалася смерть атентатника, зголосилися три бойовики. З-поміж них Бандера вибрав Гриця Мацейка-„Гонту” [4]. Мацейко бажав виконати якийсь бойовий акт з очевидним ризиком смерти, щоб тим спокутувати свою мимовільну провину, коли він 16 червня 1931 року спіймав на вулиці Львова Івана Мицика, члена УВО, що тікав після вбивства провокатора Бережницького. Мацейко був тоді переконаний, що Мицик є звичайним польським злочинцем. Після двократної зустрічі з Бандерою Мацейко-„Ґонта” одержав наказ виїхати до Варшави, де дальші вказівки мав йому дати Микола Лебедь-„Марко”. Одержавши від Підгайного револьвер (той самий, що ним убито Бачинського) [5], Мацейко на початку червня 1934 року виїхав до Варшави і замешкав тут під прізвищем Володимира Ольшанського.


Григорій Мацейко-"Гонта" - (1913, Щирці біля Львова - 1966, Аргентина).


Від Лебедя Мацейко довідався, що міністер Пєрацький, якого він мав убити, щодня дуже реґулярно приїжджає на обіди до льокалю „Товариського Клюбу” і тому найвигідніше виконати атентат на нього в ту хвилину, коли він входитиме до клюбу.

В умовлений день, 15 червня 1934, Мацейко пішов під будинок клюбу, маючи з собою бомбу, виготовлену в краківській хемічній лябораторії ОУН та привезений з собою зі Львова револьвер „Гішпан” калібру 7.65. Мацейко мав наказ у момент, коли він буде біля міністра, надавити рукою завинену наче пакунок бомбу так, щоб роздушити скляну рурку, у висліді чого мав наступити вибух, який розірвав би Пєрацького і атентатника. На віддалі зору в той час вулицею мали проходжуватися Лебедь з Гнатківською, щоб здалека подати Мацейкові знак, що з авта якраз висідає міністер.


Місце атентату на Б. Пєрацького (стрілкою показано на місце убивства).


Одне з офіційних фото міністра Броніслава Пєрацького...


Пєрацький приїхав, як звичайно, коротко після третьої години. Проходячи ніби випадково попри нього, Мацейко натиснув на пакуночок. Але бомба не вибухла. Як пізніше виявила експертиза, скляна рурка була міцніша, ніж припускалося. Бачачи, що бомба „не діє”, Мацейко витягнув револьвер, підбіг до Пєрацького в той момент, коли він входив уже до їдальні клюбу, й кількома пострілами поклав його трупом.

Після втечі, описаної в газетах зразу по атентаті, Мацейко пішки пройшов приблизно 50 кілометрів поза Варшаву, всів на малій станції на поїзд і поїхав до Люблина, де мав адресу члена ОУН Якова Чорнія. За організаційною кличкою Чорній прийняв Мацейка і переночував його.

З Люблина Мацейко поїхав поїздом до Львова і тут сконтактувався з Качмарським, а через нього з Малюцою, якому віддав револьвер і пояснив, що він приїхав з Варшави, де виконав замах, і тепер хоче виїхати за кордон. Малюца примістив його на тимчасовому приміщенні у Львові, а 4 липня вислав його організаційним зв'язком до Синєвідська Вижнього біля Стрия, щоб з допомогою організаційного зв'язку він перейшов у скільських горах до Чехо-Словаччини. Але там виявилося, що цей відтинок особливо дбайливо стерегла в той час польська поліція. Тому в половині липня Мацейко повернувся до Львова.

Насправді Малюца тільки подав Мацейкові такий претекст, бо хотів затримати його на українських землях до того часу, поки не одержить від Проводу згоди на відіслання Мацейка за кордон. 25 липня Малюца, разом з Анною Чемеринською, перейшли нелеґально кордон в околиці Славська і на Словаччині вони зустрілися з Ярославом Барановським, який заявив тоді Малюці згоду Проводу на втечу Мацейка за кордон. Малюца повернувся до Львова і доручив членові ОУН Ярославові Ракові перевести Мацейка через кордон в районі Ворохти до Ясіня. 5 серпня 1934 року Рак у товаристві Катрусі Зарицької вийшов ніби на спортову прогулянку в гори й перевів Мацейка через кордон і в Ясіню передав його Я. Барановському.

Після вдалого атентату у Варшаві Лебедь і Гнатківська негайно виїхали з Варшави – Лебедь через Данціґ до Німеччини, а Гнатківська повернулася додому, до Косова, де її батько був українським парохом. Як згадано, Лебедя німці заарештували і, зламавши міжнароднє право про політичних утікачів, видали полякам, а Гнатківську арештовано в Косові на підставі даних „закордонного інформатора”. Від того таємничого „закордонного інформатора” польська поліція довідалася також про хід втечі Мацейка, а тому арештувала Ярослава Рака і Катрю Зарицьку, а в Люблині Якова Чорнія, який перекочовував у себе Мацейка» [6].

* * *

Так сталося, що за день до убивства Пєрацького поліція, реалізуючи оперативні матеріали щодо транспортування нелегальної літератури ОУН з Чехо-Словаччини до Польщі, заарештувала двох українських студентів: Миколу Климишина, студента філософії в краківському університеті, та Ярослава Карпинця, студента хімії в тому ж університеті. У дальшому поліція арештувала теж Степана Бандеру (14 червня 1934 року, в Академічному Домі у Львові) і Богдана Підгайного, що приїжджали зі Львова і тут зустрічалися з Климишином. Під час обшуку в помешканні Карпинця було виявлено хімічну лабораторію, в якій знайдено між іншим відрізок бляхи, що був частиною тієї, з якої була зроблена бомба, покинена при втечі убивцею Пєрацького. Отже, не було сумніву, що атентат є справді виконаний членами ОУН і що якесь відношення до нього мають заарештовані Карпинець, Климишин, Бандера і Підгайний.

Свідченням причетності ОУН до убивства Пєрацького була також знайдена у кишені плаща, що його під час утечі залишив Мацейко, синьо-жовта стяжечка і, нарешті, офіційне повідомлення ОУН, яке появилося в найближчому, після вбивства Пєрацького, числі «Бюлетеня КЕ ОУН» (ч. 4., 1934): «Бойовик УВО виконав дня 15 червня 1934 року у Варшаві замах на одного з катів українського народу. Бойовик УВО вбив міністра внутрішніх справ польського окупаційного уряду на Західноукраїнських Землях, Броніслава Пєрацького».

Всі чотири арештовані, хоч і піддані поліційним допитам, ні до чого не призналися й рішуче заперечили, що вони мали щось спільне не тільки з убивством Пєрацького, а навіть з ОУН [7].

Убивство Я. Бачинського і І. Бабія

Офіційна історія ОУН стверджує: «Революційний Трибунал ОУН засудив Якова Бачинського на кару смерти. Степан Бандера, як Крайовий провідник ОУН, присуд затвердив і дав наказ бойовикові Романові Мигалеві присуд виконати.

Мигаль призначив до виконання засуду двох бойовиків: Євгена Качмарського та Івана Яроша, які мали вбити донощика без великого шуму, ножами. 31 березня 1934 року Мигаль завів Бачинського на умовлене з бойовиками місце в Стрийському парку. Після того, як Мигаль відійшов, Качмарський і Ярош кинулися на Бачинського, але завдані йому рани не були смертельні; Бачинський підняв крик і, користуючись зніяковінням напасників, утік.

Після цієї невдачі Мигаль вирішив вбити аґента револьвером. Разом з іншим членом ОУН, Романом Сеньківим, він запросив Бачинського до ресторану, а після того, проходячи разом з донощиком через Стрийський парк, застрілили Бачинського» [8].

* * *

Професора І. Бабія було вбито «25 липня 1934 року, о годині 7.15 ранком, коли він ішов вулицею Личаківською у Львові. Атентатник віддав до нього два постріли; один із них схибив, а другий поцілив Бабія у висок і він негайно помер. Як виявилося тоді, Бабія охороняли два таємні аґенти польської поліції, які кинулися за атентатником, щоб його спіймати. Бачачи безвихідність утечі, атентатник вирішив убити себе пострілом в уста. Але він тільки важко поранив себе і його відставлено до тюремного шпиталя. При пораненому знайдено особистий документ на прізвище Павло Савчук, і тому преса поінформувала, що так називається виконавець атентату на Бабія.

Прийшовши до свідомости, атентатник признався, що він убив Бабія з наказу ОУН та що насправді він називається Михайло Цар, родом з Поздимира. 17 серпня 1934 року М. Цар від рани помер» [9].

Експертиза показала, що вони були застрелені з того ж самого револьвера, що й Перацький!

Виникає логічне запитання: чому всі убивства виконані однією і тією ж зброєю?

Варшавський процес: обвинувачення ОУН

«Акт обвинувачення закидав усім підсудним приналежність до підпільної Організації Українських Націоналістів, а крім цього, зокрема те, що: Степан Бандера, як Крайовий провідник ОУН, дав наказ убити міністра Пєрацького і керував цілою акцією атентату; Микола Лебедь – технічно підготовив ґрунт у Варшаві для виконання атентату; Дарія Гнатківська була помічницею Лебедеві в його роботі; Ярослав Карпинець – виготовив бомбу, яка мала вбити Пєрацького; Микола Климишин – помагав Карпинцеві у виготовленні бомби доставою потрібного матеріялу; інж. Богдан Підгайний – сконтактував Мацейка, вбивника Пєрацького, з Бандерою, дав Мацейкові револьвер і тримав контакт з Лебедем під час підготови атентату; Іван Малюца – пересилав Лебедеві гроші під час його перебування у Варшаві й опісля приготовив для Мацейка місця для переховування; Яків Чорній – переночував у себе Мацейка, коли той утікав з Варшави після вбивства Пєрацького; Євген Качмарський – помагав Мацейкові у Львові ховатися; Роман Мигаль – утримував зв'язок Мацейка з Малюцою; Катерина Зарицька і мґр. Ярослав Рак – помогли Мацейкові втекти через кордон до Чехо-Словаччини.

Акт обвинувачення, складений у другій половині 1935 року, після кільканадцятимісячного слідства, був дуже дбайливо підготований: він складався з 102 сторінок машинопису, а додані до нього протоколи слідства, звідомлення поліції, зізнання й інші доказові матеріяли становили 25 томів з приблизно 10.000 сторінок. Крім самого правничого боку вбивства Пєрацького, в акті обвинувачення звернено увагу на політичний бік справи – з'ясування й відповідне насвітлення всієї діяльности ОУН, а спеціяльно – фінансової допомоги литовського уряду для ОУН та її Проводу. Підставою акту обвинувачення під політичним оглядом були документи „Архіву Сеника”, а під юридично-доказовим – зізнання Підгайного, Малюци, Мигаля й Качмарського, а частково теж зізнання Ярослава Макарушки та Ярослава Спольського, суджених знову пів року пізніше у Львівському процесі» [10].

За що було вбито міністра Пєрацького: візія ОУН

«Вбивство Пєрацького – це був насамперед демонстративний бойовий акт проти польського міністра внутрішніх справ, що з титулу своєї посади був офіційним репрезентантом і керівником терористичного польського окупаційного режиму на західньоукраїнських землях; це був удар ОУН по авторитеті польської держави, як окупантові українських земель» [11].

У відозві Начальної Команди УВО про атентат на Пєрацького [12] сказано таке:

«Чин бойовика УВО вдарив не тільки в Пєрацького, як особу, а в Пєрацького, як реалізатора польської окупаційної політики на ЗУЗ. Бо хто був Пєрацький? – Пєрацький це послідовний погромник українського національного життя на ЗУЗ. Пєрацький – це ліквідатор українського шкільництва, українських культурно-освітніх установ, господарських, кооперативних, спортових товариств і кружків, це польонізатор української Церкви. Пєрацький – це творець і організатор польської колоніяльної, грабункової політики на ЗУЗ, колонізації українських земель польськими зайдами, заливу промислових осередків на ЗУЗ польським робітництвом. Пєрацький – це організатор погромів українців на ЗУЗ поліцейсько-уланськими бандами, карними експедиціями, стшельцами, варварських пацифікацій в рр. 1930 (південно-ЗУЗ), 1931 (Волинь), 1932 (Лісько, Підкарпаття), 1933 (під час боротьби за українську школу) і 1934 (Угнівщина, Равщина, Самбірщина, Мостищина та ін.). Пєрацький – це творець наглих судів, шибениць і мордів українських революціонерів. Пєрацький – це автор поліцейських знущань і катувань українських політичних в'язнів. Пєрацький – це творець системи морального розкладання українського життя масовим насаджуванням конфідентів. Пєрацький – це автор профанації й дикого збезчещування пам'яті Героїв української визвольної боротьби, розкопування могил, нищення хрестів. Пєрацький – це один із творців і часовий сторож-жандарм цілого жорстокого варварського арсеналу ляцького окупаційного панування, яке поставило собі за ціль згнобити українське життя, розгромити і спольонізувати його» [13].


Похорони міністра Б. Пєрацького.


Революційний трибунал ОУН 

Офіційна історія ОУН стверджує: «Революційний Трибунал ОУН засудив Якова Бачинського на кару смерти. Степан Бандера, як Крайовий провідник ОУН, присуд затвердив і дав наказ бойовику Мигалю виконати його…» [14].

Під час процесу в дні 5 червня 1936 року С. Бандера заявив, що «так само, як це було у випадку поліційного співробітника Якова Бачинського, директора Івана Бабія засудив на кару смерті за національну зраду й за активну співпрацю з ворогом на шкоду українського народу, Революційний трибунал ОУН, а він, як Крайовий провідник ОУН, тільки затвердив присуд і дав наказ його виконати» [15].

З останнього слова С. Бандери на Львівському процесі:

«На директора Бабія і на Бачинського Революційний Трибунал видав присуд смерти за злочин національної зради. Прокурор сказав, що я не дав тут доказів вини директора Бабія та Бачинського. Я навіть не намагався цього робити, бо те, чи вони винні, чи невинні, розглядав Революційний Трибунал, який, на підставі конкретних даних і матеріялів, видав присуд. Я тільки назвав тут ті злочини і провини тих людей, за які їх засудили. Кожний зрозуміє, що з конспіративних мотивів я тут не міг переводити доказів вини тих людей. Ми стоїмо на становищі, що обов'язком кожного українця є підпорядкувати свої особисті справи і ціле своє життя інтересам і добру нації. Коли ж хтось добровільно і свідомо співділає з ворогами в поборюванні, і то фізичними методами, українського визвольного руху, ми стоїмо на становищі, що за такий злочин національної зради належиться лише кара смерти. Суд, якщо ті засуди смерти видав, мав мандат від ОУН» [16].

Т. зв. "Революційний трибунал ОУН" міг бути призначений для розгляду якоїсь справи тільки ПУНом!

І затверджувати присуд, винесений "Революційним трибуналом ОУН" міг тільки Провідник полковник Євген Коновалець!

Прикриваючись посиланням на «Революційний трибунал ОУН», Степан Бандера фактично взяв на себе роль «вищого судді» над українським народом. Судді, який виносив смертні вироки згідно зі своїми поглядами, які вважав «єдино правильними»!

Таким чином, можна стверджувати:

1. У 1933 році ПУН, призначивши Степана Бандеру Крайовим провідником, остаточно втратив керівництво і контроль над Крайовою Екзекутивою ЗУЗ.

2. Перебравши керівництво КЕ ОУН ЗУЗ,  С. Бандера спланував і здійснив убивство міністра Б. Пєрацького, студента Я. Бачинського і професора І. Бабія. Інші заплановані атентати здійснити не вдалося з різних причин, в тому числі із-за арештів керівництва КЕ ОУН.

3. План убивства Б. Пєрацького передбачав, що бойовик-смертник підірве бомбу і загине разом з міністром. Одначе бомба не вибухнула і бойовик Мацейко застрелив Пєрацького, втік з місця акції та емігрував за кордон. В Аргентині Мацейко політичною діяльністю не займався і помер у 1966 році. На порушення елементарних норм конспірації револьвер з якого був застрелений Пєрацький, був використаний ще у двох вбивствах, що дало поліції пов’язати всі три убивства в один ланцюг, що вів до ОУН.

4. Автентичні документи ОУН, що потрапили до рук поліції, та свідчення ряду членів ОУН, які пішли на співпрацю із слідством та судом, дали можливість польській владі провести два судових процеси,  які С. Бандера використав для пропаганди та звеличення своєї ролі в діяльності організації. Доцільно згадати слова Петра Балея: «Навіть без особистого знайомства, на підставі його друкованої спадщини дослідникові постаті Степана Бандери впадає в очі його надмірна амбітність. Вона менше помітна в безпосередніх зустрічах, але завжди – в аргументації за ідеологічну «правильність» його особистої віри, мовляв, – це не тому, що я так хочу, а тому, що це єдино правильно» [17].

5. Убивства Б. Пєрацького, Я. Бачинського та І. Бабія викликали осуд ОУН з боку Греко-Католицької Церкви і митрополита Андрея Шептицького, осуд ОУН з боку націоналістичних українських організацій, фактичний розгром мережі ОУН на ЗУЗ та посилення поліцейських репресій проти українців.

Посилання:

[1] Петро Мірчук. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. Перший том: 1920-1939. – Мюнхен – Лондон – Нью-Йорк: Українське видавництво, 1968. – С. 382.

[2] Там само. С. 322-323.

[3] Судоплатов П.А. Спецоперации. Лубянка и Кремль 1930-1950 годы. – М.: ОЛМА-ПРЕСС, 1997. – C. 26-27.

[4] Виконавець атентату Гриць Мацейко-«Гонта», народжений 8 серпня 1913 року в Щирці біля Львова, син незаможніх селян, освіта – народня школа і трирічний ремісничий курс. Від 1929 року Мацейко працював у Львові у цинкографічному закладі свого дядька, і від 1932 року став членом ОУН. 1 жовтня 1933 р. його арештовано у зв’язку з шкільною акцією (як підозрілого в розліплюванні летючок і знищенні державних емблем), але через нестачу доказів 14 березня 1934 року його було звільнено.

[5] Тут П. Мірчук допускає неточність, оскільки Бачинський був убитий через 10 днів після убивства Пєрацького!

[6] Петро Мірчук. Названа праця. С. 382-384.

[7] Там само. С. 376.

[8] Там само. С. 367.

[9] Там само. С. 368.

[10] Там само. С. 390.

[11] Там само. С. 384-385.

[12] «Вісник ОДВУ», ч. 23-24, Нью-Йорк, серпень-вересень-жовтень 1934, стор. 12. / Цитується по: Петро Мірчук. Вказана праця. С. 386.

[13] Петро Мірчук. Названа праця. С. 386.

[14] Там само. С. 368.

[15] Там само. С. 369.

[16] Там само. С. 407-408.

[17] Балей Петро. Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 року. – К., 1996.

Далі буде…

Наші інтереси: 

Ми повинні знати все про національно-визвольні змагання та про їх учасників і ворогів.

Гравець: 
Володимир Федько
428

Новини від RedTram - для збільшення прихильників НО

Loading...
 
Форум Підтримати сайт Довідка