Важливість: 
2
Версальський мирний договір – хронологія злочину, який спричинив Другу світову війну

«Це не мир, це перемир'я років на двадцять», – маршал Франції Фердинанд Фош, верховний головнокомандувач союзними військами.

«Через 25 років ми можемо одержати ще одну війну», – Гарольд Ллойд Джордж, прем’єр-міністр Великобританії.

На нараді військових і політичних діячів Німеччини, яка відбулася 29 вересня 1918 року, Гінденбург і Людендорф зажадали від політичного керівництва держави негайного укладення перемир'я, так як в противному випадку, говорили вони, «почнеться катастрофа на фронті».

5 жовтня було оголошено склад нового уряду, який очолив принц Макс Баденський, який мав славу ліберала. До складу уряду увійшли і представники Соціал-демократичної партії Шейдеман та Бауер. Новий канцлер направив через Швейцарію президенту Вільсону телеграму з проханням про укладення перемир'я і миру на основі «14 пунктів». До прохання Німеччини приєдналася і Австро-Угорщина.

Обмін телеграмами між Берліном і Вашингтоном тривав цілий місяць. Вільсон вимагав, щоб німецький уряд підтвердив свою згоду з «14 пунктами» і іншими його заявами про умови миру, зобов'язався не використовувати перемир'я для підготовки до відновлення військових дій, припинив при евакуації руйнування територій союзників і т. д.

У нотах Вільсона містилася також наполеглива вимога про видалення з влади кайзера Вільгельма і керівних німецьких військових діячів, відповідальних за ведення війни проти союзників.

Однак Вільсон лише 23 жовтня офіційно повідомив союзні держави про своє листування з німецьким урядом і запитав їх, чи бажають вони укласти перемир'я з Німеччиною і прийняти «14 пунктів» в якості основи майбутнього миру. Зав'язалися англо-франко-американські переговори, які  супроводжувалися гострою полемікою.

Франція домагалася таких умов перемир'я, які привели б до повного знищення економічної та військової могутності Німеччини. Навпаки, Сполучені Штати і Англія виступали за «помірність» по відношенню до Німеччини, яку вони хотіли зберегти як сильну державу, здатну не допустити встановлення французької гегемонії в Європі. Чималу роль відігравав при цьому і намір використати Німеччину в протистоянні з Радянською Росією, яка проводила агресивний курс на «світову революцію». Так, американський представник у Верховній військовій раді союзників писав полковнику Хаузу 28 жовтня 1918 р., що англійський військовий міністр лорд Мілнер «схильний заперечувати проти демобілізації (вважаючи, що Німеччині, можливо, доведеться бути оплотом проти російського більшовизму)».

Різкі висловлювання англійських правлячих кіл зустріла американська вимога «свободи морів», в якому вони вбачали загрозу своєму морському пануванню. Ллойд-Джордж з цього приводу заявив, що «Англія витратить все до останньої гінеї, щоб зберегти перевагу свого флоту над флотом Сполучених Штатів». Хауз в свою чергу говорив, що американці побудують і будуть мати флот більший, ніж має Англія.

Суперечки між союзниками придбали вельми напружений характер. Був навіть момент, коли американський уряд пригрозив, що в разі відмови союзників прийняти «14 пунктів» він укладе з Німеччиною сепаратний мир.

3 листопада австро-угорське командування підписало в Падуї перемир'я з Антантою. Перемир'я передбачало демобілізацію і розформування австро-угорської армії, за винятком 20 дивізій, передачу союзникам значної частини військового майна, річкового і морського флоту Австро-Угорщини та ін.

Після капітуляції всіх своїх союзників Німеччина виявилася в зовсім безнадійному становищі.

Крім різкого погіршення ситуації на фронті, Німеччина опинилася перед загрозою комуністичної революції в державі. Свідчить Вальтер Ніколаї, начальник військової розвідки Німеччини:

«Протягом 1918 року усе більше виявлялося доказів того, що зусилля розвідки держав Антанти щодо революціонізування Німеччини були значно перевершені роботою російського посольства в самій Німеччині...

Неважко було з’ясувати, що дипломатичні кур’єри одного уряду [Мається на увазі більшовицький уряд Радянської Росії на чолі з Володимиром Ульяновим-Леніним. – Прим. В.Ф.] були перевізниками тих численних прокламацій, написаних бездоганною німецькою мовою, які спливали в усіх промислових районах Німеччини і відрізнялися від пропагандистського матеріалу Антанти лише своїми більш революційними та інтернаціоналістськими вимогами.

Важко, однак, було переконати кола, які досягли в Німеччині політичного впливу, в небезпечному характері цих явищ. Розвідці довелося вдатися до того, щоб один з 12 ящиків, завбільшки з кубічний метр, з якими приїхав кур’єр, звалився зі сходів вокзалу на Фрідріхсштрассе, розбився і виявив свій зміст, який складався із сотень тисяч прокламацій. Лише після цього були вручені паспорти послові цієї держави [Тобто, уряд Макса Баденського вислав з Берліна радянського посла. – Прим. В.Ф.]. Це трапилося 5 листопада 1918 року, за 4 дні до революції. Я одержав повідомлення про це під час поїздки до розвідувального управління східного театру воєнних дій на російському кордоні. Прикордонний чиновник, який доніс мені про це, повідомив одночасно про отримане розпорядження перешкодити більшовицькій пропаганді» [1].

Зрештою союзники погодилися прийняти «14 пунктів» Вільсона за основу для переговорів з Німеччиною, але з тим, щоб питання про «свободу морів» було розглянуто пізніше на мирній конференції. Одночасно вони зажадали, щоб Німеччина зобов'язалася повністю відшкодувати всі збитки, завдані військовими діями.

5 листопада союзники сповістили про це Вільсона. У той же день державний секретар Сполучених Штатів Лансінг повідомив німецькому уряду про рішення союзників, одночасно повідомивши його, що німецький уряд може направити своїх представників до головнокомандувача союзними арміями маршала Фоша, який уповноважений вручити їм умови перемир'я. У цій ноті американський уряд вже не піднімав питання про відсторонення від влади Вільгельма і військове командування.

До моменту отримання в Берліні телеграми Лансинга про те, що Фош уповноважений вручити німецьким представникам умови перемир'я, в Німеччині вже почалася революція.

Німецький уряд, прагнучи будь-що-будь уникнути остаточного розпаду армії, 6 листопада відправив до Фоша делегацію на чолі з лідером партії Центру, міністром без портфеля Матіасом Ерцбергером.

8 листопада німецька делегація була доставлена на станцію Ретонд в Компьеньскому лісі. Маршал Фош прийняв її в своєму штабному потязі.

Не подавши німцям руки, Фош запитав:
- Чого ви хочете, панове? ..
- Ми хочемо отримати ваші пропозиції про перемир'я.
- О, у нас немає ніяких пропозицій про перемир'я, - сказав Фош. - Нам дуже подобається продовжувати війну...
- Але нам потрібні ваші умови. Ми не можемо продовжувати боротьбу.
- Ах, так ви, значить, прийшли просити про перемир'я? Це інша справа.

Пред'явлені Фошем умови перемир'я передбачали, що Німеччина протягом 15 днів повинна звільнити захоплені нею території в Бельгії, Франції, Люксембурзі, очистити Ельзас і Лотарингію, вивести свої війська з Австро-Угорщини, Румунії, Туреччини. З територій вздовж лівого берега Рейну з передмостовими зонами на правому березі евакуюються німецькі війська і вони займаються військами союзників, які повинні утримуватися за рахунок Німеччини.

Німеччина передає союзникам 5 тис. артилерійських гармат, 30 тис. кулеметів, 2 тис. літаків, 3 тис. мінометів. Німецький військово-морський флот підлягає роззброєнню і інтернуванню. Блокада Німеччини зберігається. Військові дії припиняться через 6 годин після підписання перемир'я.

Німецькій делегації було дано 72 години для відповіді, приймає вона пред'явлені умови перемир'я чи ні. Ерцбергер став домагатися пом'якшення умов перемир'я, доводячи союзному командуванню, що німецька армія повинна зберегти якнайбільше озброєння для боротьби з «більшовицькою небезпекою». Союзники почули ці доводи і скоротили кількість кулеметів, які підлягають видачі, з 30 тис. до 25 тис., літаків – з 2000 до 1700.

Крім Фоша Комп'єнську угоду підписали британський адмірал Росслин Вілліс, а з німецької сторони – генерал-майор Детлоф фон Вінтерфельдт. Припинення військових дій мало наступити протягом шести годин з моменту підписання перемир'я.

На світлині: Представники союзників під час підписання перемир'я. Фердинанд Фош (другий праворуч) біля свого вагона в Комп'єнському лісі. 11 листопада 1918 р.

Об 11-й годині 11-го дня 11-го місяця 1918 року замовкли всі гармати в Європі: Німеччина визнала свою поразку. Кайзер Вільгельм II та імператор Карл Австрійський зреклися влади, а їхні імперії оголошувалися республіками.

Компьєньське перемир'я було останнім з актів, які оформили закінчення військових дій в світовій війні 1914-1918 рр. За своїм розмахом ця війна перевершила всі раніше відомі війни. Вона тривала понад чотири роки, в її орбіту були втягнуті 34 держави із загальним населенням понад мільярд людей, що складає приблизно 67% усього населення земної кулі. В арміях знаходилося близько 70 млн. чоловік, з яких близько 10 млн. було убито і 20 млн. поранено. На першому місці за кількістю втрат стояла Росія: 2 млн. 300 тис. російських солдатів залишилися на полях битв. Німеччина втратила убитими 2 млн. солдатів, Австро-Угорщина – 1 млн. 440 тис., Франція – 1 млн. 383 тис. солдатів, Англія – ​​744 тис., Італія – ​​близько 700 тис., Сполучені Штати – 53 тис. солдатів. Військові дії відбувалися на території понад 4 млн. кв. км. Тільки прямі військові витрати держав-учасників війни склали 208 млрд. доларів.


Мирна конференція відкрилася в Парижі 18 січня 1919 року, в ній брали участь 27 держав, які належали до табору переможців.

У березні 1919 р. утворився вузький керівний орган – Рада чотирьох в складі президента Сполучених Штатів Америки Вільсона, глави британського уряду Ллойд-Джорджа, французького прем'єр-міністра Клемансо і прем'єр-міністра Італії Орландо.

«... Мізерну групу найбагатших країн, цю «товсту четвірку» – Клемансо, Ллойд-Джорджа, Орландо і Вільсона, – писав В.І. Ленін, – посадили влаштовувати нові відносини!» [2].

З меморандуму Ллойд-Джорджа, врученого Версальській Раді Чотирьох 25 березня 1919 року:

«Революція знаходиться у своєму початку. В Росії панує шалений терор. Уся Європа перейнята революційним духом. <...>

Небезпечно кинути європейські маси в обійми екстремістів, що будують свої плани відродження людства на цілковитому руйнуванні справжнього соціального ладу. Вони восторжествували в Росії. Однак їхнє панування було оплачене занадто високою ціною. Загинули сотні тисяч людей. Залізниці, міста і усе те, що було організованого в Росії, майже цілком зруйновано. <...>

Через якийсь рік Росія, перейнята ентузіазмом, володіючи єдиним  військом у світі, яке бореться за ідеал, в який воно вірить, може розпочати нову війну.

Найбільшу небезпеку сучасного становища я вбачаю в можливості союзу Німеччини з Росією. Німеччина може надати свої багатства, свій досвід, свої великі організаційні здібності в розпорядження фанатиків-революціонерів, які мріють про завоювання світу більшовизмом силою зброї. Ця небезпека – не проста химера. Сучасний німецький уряд слабкий і не користується престижем; він тримається тільки тому, що поза ним є лише можливість захоплення влади спартакістами, а для цього Німеччина ще не дозріла. Однак спартакісти користуються наявним моментом з великим успіхом, запевняючи, що лише вони одні зможуть вивести Німеччину з нестерпних умов, в які її поставила війна. Вони пропонують позбавити Німеччину від усіх її боргів союзникам, а також своїм імущим класам. Вони пропонують запровадити цілковитий контроль над промисловістю і торгівлею в Німеччині та обіцяють рай і обітовану землю. Щоправда, за це Німеччині доведеться дорого заплатити. Років два-три пануватиме анархія, можливо, кровопролиття, але ж, зрештою, після цього хаосу земля і люди не зникнуть, залишиться і більша частина будинків, фабрик, вулиць і залізниць, і Німеччина, звільнена від іноземного насильства, почне нову еру своєї історії. Якщо в Німеччині влада буде захоплена спартакістами, вона неминуче з’єднає свою долю з долею Радянської Росії. Якщо це відбудеться, уся Східна Європа буде втягнута в більшовицьку революцію, і через рік перед нами буде під командою німецьких генералів та інструкторів багатомільйонна червона армія, постачена німецькими гарматами і кулеметами і готова до нападу на Західну Європу» [3].

Зі стенограми слухань у сенаті США (1919 р.) про події російської революції:

  • «...Сенатор Нельсон: Ви вважаєте, що більшовицький уряд у Росії – загроза миру в Європі?
  • М-р Френсіс: Я вважаю його загрозою миру в Європі і в усьому світі.
  • Сенатор Нельсон: Загроза миру в усьому світі; і поки більшовицький уряд не усунуто, надійного миру бути не може?
  • М-р Френсіс: Гадаю, ні» [4].

Про сподівання та розрахунки радянських вождів у зв’язку з революцією у Німеччині Троцький відверто написав у 1936 році в своїй книзі «Зраджена революція...»:

«...Усі тодішні розрахунки будувалися на очікуванні близької перемоги революції на Заході. Вважалося саме собою зрозумілим, що переможний німецький пролетаріат, у кредит під майбутні продукти харчування і сировину, постачатиме Радянську Росію не тільки машинами, готовими фабричними виробами, але й десятками тисяч висококваліфікованих робітників, техніків і організаторів. І, немає сумніву, якщо б пролетарська революція восторжествувала в Німеччині – а її перемозі заперешкодила тільки і виключно соціал-демократія, – економічний розвиток Радянського Союзу, як і Німеччини, пішов би уперед такими велетенськими кроками, що доля Європи і світу склалася б до сьогоднішнього дня незмірно сприятливіше» [5].

Договір, текст якого займав 200 сторінок, складався під час конференції в Парижі. Треба було вирішити, яке покарання понесе Німеччина. Британський прем’єр Ллойд Джордж обіцяв «вичавлювати німецький лимон доти, доки відтіля не вийдуть усі кісточки». Але Франція пішла ще далі. Її президент Раймон Пуанкаре зажадав розділу країни і підписання мирного договору з Німеччиною окремо від Пруссії. Великобританія і США не підтримали ці вимоги.

На думку Ллойд Джорджа, ці умови були вже настільки суворими, що «через 25 років ми можемо одержати ще одну війну» [У своєму прогнозі Ллойд Джордж помилився всього на 5 років. – Прим. В.Ф.].

Прочитавши мирний договір, Фердинанд Фош заявив: «Це не мир, це перемир'я років на двадцять» [І мав рацію з точністю до 2-х місяців. – Прим. В.Ф.].

Коли проект мирного договору з Німеччиною був остаточно узгоджений між державами-переможницями, в Париж для його підписання прибула німецька делегація. Вона спробувала домогтися поліпшення для Німеччини умов миру і 29 травня передала конференції заперечення, що зайняли понад чотириста сторінок друкованого тексту. Німеччина протестувала проти наміченого союзниками рішення територіальних питань, вимагала надання їй мандатів на її колишні колонії, прийняття її в Лігу націй, встановлення загальної суми репараційних зобов'язань в 100 млрд. золотих марок з виплатою протягом 60 років, загального роззброєння і т. д.

Граф Брокдорф-Рантцау представив конференції записку німецької економічної комісії, присвячену розгляду наслідків майбутнього мирного договору для населення Німеччини.

«У період життя двох останніх поколінь, – зазначалося у записці, – Німеччина із землеробської країни перетворилася на промислову. Поки вона займалася переважно землеробством, вона могла прогодувати сорок мільйонів жителів. Як держава промислова вона могла забезпечити існування шістдесяти семи мільйонів; у 1913 р. її ввіз харчових продуктів доходив круглим числом до дванадцяти мільйонів тонн. До війни п’ятнадцять мільйонів чоловік підтримували своє існування іноземною торгівлею, мореплавством та обробітком привезених – прямо чи посередньо – сирих матеріалів».

Навівши головні умови мирного договору, які стосувалися всього вищесказаного, записка продовжувала:

«Унаслідок скорочення виробництва, унаслідок економічної депресії, яка спричинюється втратою колоній, торговельного флоту та іноземних капіталів, Німеччина не матиме змоги завозити із-за кордону необхідну їй кількість сировини. Отож значна частина її промисловості неминуче прирікається на руйнування. Потреба завезення харчових продуктів повинна значно зрости, а в той же час можливість задоволення цієї потреби повинна такою ж мірою зменшитися. Тому в найближчому майбутньому Німеччина не зможе дати роботи і хліба багатьом мільйонам свого населення, які тепер позбавлені заробітку в мореплавстві і торгівлі. Ці мільйони повинні були б емігрувати, однак це фактично неможливо передусім із тієї причини, що багато країн, і притім найважливіші, будуть проти всякої німецької еміграції. З огляду на це виконати – у буквальному значенні – умови мирного договору означає погубити мільйони німецьких підданих. Ця катастрофа не примусить на себе довго чекати, якщо взяти до уваги, що стан здоров’я населення підірвано блокадою під час війни і посиленням голодної блокади під час перемир’я. Ніяка допомога, хоч би якою вона була великою і тривалою, не зможе убезпечити від загибелі населення en masse…

Ми не знаємо, ми насправді сумніваємося, чи уявляють собі делегати держав Антанти неминучі наслідки, котрі настануть, якщо Німеччина, промислова держава, з її щільним населенням, з тісними зв’язками з економічною системою усього світу, з її потребою у завезенні величезної кількості продовольства і сировини, раптово виявиться відкинутою назад до тієї фази розвитку, в якій її економічне життя і кількість населення перебували півстоліття тому.

Ті, хто підписує цей договір, підпишуть смертний вирок багатьом мільйонам німецьких чоловіків, жінок і дітей» [6].

До речі, лікарська комісія, виряджена медичними факультетами Голландії, Швеції та Норвегії для вивчення умов життя у Німеччині, у квітні 1919 року надрукувала у шведській пресі такий звіт:

«Туберкульоз, особливо серед дітей, посилюється в застрашливому ступені. «Англійська хвороба» є ще серйознішим злом і поширюється ще ширше. Неможливо боротися з цими хворобами, бо для туберкульозних не вистачає молока, а для рахітиків — риб’ячого жиру. Туберкульоз набирає досі небачених форм, які раніше спостерігалися лише у виняткових випадках. Хвороба вражає відразу всі частини тіла, вилікувати її практично неможливо... Майже таких же фатальних форм набирає туберкульоз і серед дорослих. У шпиталях від нього помирають 90% хворих. Через нестачу їжі боротися з ним неможливо... Він виражається у найстрашніших формах, наприклад, у формі туберкульозу залоз, яка перетворюється на гнійне розкладення тіла...» [7].

У повідомленні від 5 червня 1919 року співробітника «Vossische Zeitung», який супроводжував місію Гувера в Рудні гори, говориться таке:

«Я відвідав великі сільські округи, в яких 90% усіх дітей страждають на рахіт і де трирічні діти ледь починають ходити... Загляньмо в будь-яку школу в Рудних горах. Ви подумаєте, що це дитячий сад для немовлят. Ні, це діти семи і восьми років. Крихітні обличчя з великими сумними очима, з величезним випнутим рахітичним лобом, слабкі руки, які являють собою одну шкіру та кістки, а над скривленими ногами живіт, спухлий від голодного набряку... Ця дитина, пояснив черговий лікар, одержує масу хліба, але вона не стає від цього сильнішою. Я виявив, що вона ховає його під свій матрац. Страх голоду так укорінився в її душі, що вона збирає запаси їжі, замість того щоб харчуватися нею: перекручений тваринний інстинкт робить страх голоду жахливішим ніж самі її страждання. І все-таки знаходяться люди, які вважають, що в ім’я справедливості подібні істоти повинні платити данину до сорока- чи п’ятдесятилітнього віку, щоб полегшити тягар податків британських громадян» [8].

Ллойд-Джордж наполягав на серйозних поступках Німеччині з територіальних і репараційних питань, але в кінцевому підсумку справа обмежилася угодою про проведення плебісцитів у Верхній Сілезії, Східній Пруссії і Саарі. В іншому проект договору залишився майже без змін.

Для підписання мирного договору держави-переможниці надали Німеччині термін в п'ять днів, після закінчення якого, як вони заявили, будуть вжиті всі необхідні заходи для насильницького проведення його умов в життя.

Коли керівник німецької делегації Брокдорф-Ранцау прочитав текст договору, він вигукнув: «Можна подумати, що ми єдині, хто відповідальний за війну. Я не можу підписатися під цією неправдою!» Але глава делегації союзників французький прем’єр-міністр Жорж Клемансо попередив, що текст договору не є предметом обговорення. Коли німецька сторона ознайомилася з документом, усі члени німецького уряду вирішили подати у відставку. У Німеччині наступив тиждень жалоби.

Довідка:

За Версальським мирним договором (надалі В. м. д.) Німеччина повертала Франції Ельзас-Лотарингію (в межах 1870 року); Бельгії – округи Мальмеді і Ейпен, а також т. зв. нейтральну і прусську частини Морен; Польщі – частини Помор'я і ін. території Західної Пруссії; м. Данциг (Гданськ) оголошувався «вільним містом»; м Мемель (Клайпеда) передавався у відання держав-переможниць (в лютому 1923 р. був приєднаний до Литви). В результаті плебісциту, передбаченого В. м. д., частина Шлезвига перейшла в 1920 р. до Данії, частина Верхньої Сілезії в 1921 р. – до Польщі, південна частина Східної Пруссії залишилася у Німеччини. До Чехословаччини відійшла невелика ділянка сілезької території. Споконвічні польські землі – на правому березі Одера, Нижня Сілезія, велика частина Верхньої Сілезії і ін. залишилися у Німеччини. Саар переходив на 15 років під управління Ліги Націй, а потім його доля повинна була вирішуватися плебісцитом. Вугільні шахти Саару були передані у власність Франції. За В. м. д. Німеччина зобов'язувалася дотримувати незалежність Австрії, Польщі та Чехословаччини. Вся германська частина Лівобережжя Рейну і смуга правого берега шириною в 50 км підлягали демілітаризації. Німеччина втрачала всі свої колонії, які пізніше були поділені між головними державами-переможницями на основі системи мандатів Ліги Націй. Спеціальна частина В. м. д. була присвячена воєнним питанням. Збройні сили Німеччини обмежувалися 100-тисячною сухопутної армією, яка призначалася виключно для підтримки порядку всередині країни; загальна військова повинність скасовувалася, армія повинна була комплектуватися шляхом добровільного найму. Генеральний штаб розпускався. Встановлювалися кількість і види озброєння для німецької армії, заборонялося мати важку артилерію, танки і військову авіацію. Виробництво зброї контролювалося союзниками. Ввезення до Німеччини зброї та іншого воєнного майна заборонялося. Більшість германських укріплень підлягало знищенню. Германський воєнний флот був інтернований в англійській гавані Скапа-Флоу. Німеччині дозволялося мати 6 броненосців, 6 легких крейсерів, 12 контрміноносцев і 12 міноносців. Спорудження і придбання підводних човнів, створення військової і морської авіації заборонялися [Щоб не обтяжувати блог, я не включив у нього більш детальну інформацію про всі контрибуції/репарації, накладені на Німеччину, та про всі відтяті від неї території і колонії. Бажаючі більш детально ознайомитися з цим питанням можуть знайти цю інформацію в Інтернеті. – Прим. В.Ф.].

Церемонія підписання договору ...

У центрі Дзеркального залу споруджено невеличке підвищення. Всі великі світу цього і двадцять п'ять привілейованих дам зможуть таким чином побачити, як повноважні представники і делегати поставлять свої підписи під Версальським договором...

Клемансо сідає в центрі довгого столу, обличчям до вікон. Праворуч від нього – президент Сполучених Штатів Вільсон, зліва – Ллойд Джордж. Місце маршала Фоша залишається вільним; він не схвалює договору, вважаючи, що «останній не забезпечує безпеки Франції». Б'є три години.
До зали входить дуже блідий, у старому чорному сюртуку, новий німецький міністр закордонних справ Герман Мюллер.

Раптом з'являється сонце. Воно висвітлює тераси і листя парку, воно відбивається в дзеркалах і всіх засліплює.

Напівголосно Клемансо каже: «О сонце, супутник переможців! Сонце Аустерліца ... Сонце Марни, будь нам вірним! Зігрівай завжди наші серця і давню землю Франції!»

Завідувач протокольним відділом приступає до поіменного виклику німецьких делегатів, а потім, в порядку черговості, всіх делегацій, міністри яких будуть підписувати договір. О третій годині п'ятдесят хвилин підписання договору повноважними представниками закінчується. Лунає грім гарматних салютів на честь перемоги, і його гуркіт як би підкреслює слова Клемансо: «Панове, всі підписи поставлені. Підписання умов миру між союзними і приєднаними державами і Німецької республікою здійснилося. Карта звільненого світу остаточно встановлена. Засідання закривається!»

Після цього глави держав, міністри, генерали, дипломати направляються в парк.

Клемансо відокремлюється від загального ходи, так як він бажає пройтися разом з Вільсоном і Ллойд Джорджем.

Охоплений ентузіазмом натовп вітає тріо. Союз цих трьох людей уявляється йому надійною запорукою мирного і квітучого майбутнього.

Дивлячись на тріо, що проходить повз нього, Бернард Шоу, завжди повний сарказму, вимовляє: «П'ять місяців переговорів занадто схожі на історію про «десятьох маленьких індіанців», які в результаті різних пригод зникають один за іншим, поки нарешті десятий не залишається один! Хіба ми не бачили, як спочатку засідала Рада десяти, потім Верховна Рада п'яти, потім Рада чотирьох і нарешті Рада трьох, тих самих, кому натовп зараз аплодує. Вони і є будівельники нової Європи» [9].

Того вечора хвиля жалю і гніву заплеснула Німеччину.

«Я примирився з тим, що Німеччина буде зведена цією війною до становища держави другого рангу... Ми виграємо, на мою думку, для нашого майбутнього все, якщо ми будемо уперто працювати і знайдемо серед нашої молоді політичних керівників, які, зважаючи на вимоги нового часу, зуміють знищити старий німецький безрозсудний розподіл на партії, в якому треба почасти бачити пережиток застарілих, давним-давно відкинутих життям, поглядів. Вільгельм Ґренер, генерал-квартирмейстер штабу Верховного Головнокомандування».


А 10 вересня 1919 року в Сен-Жерменському палаці, поблизу Парижа, був підписаний мирний договір з Австрією. Він оформив розпад Австро-Угорської імперії, що стався в результаті її поразки у війні. Австрія визнала незалежність і кордони Угорщини, Польщі, Чехословаччини, Сербо-хорвато-словенського королівства і відмовилася від будь-яких прав на території, що відійшли від неї до цих держав, а також до Румунії. Частина південнослов'янських земель, що належали Австрії, відійшли до Італії, яка приєднала до себе також Південний Тіроль. У Австрії було відібрано військовий і торговий флот на Адріатиці і Дунаї. Її зобов'язали сплачувати репарації; визначення їх розмірів і термінів виплати доручалося репараційній комісії, що давало країнам-переможницям додаткову можливість чинити тиск на Австрію. Військові статті договору обмежували чисельність австрійської армії 30 тисячами осіб.

«Умови мирного договору для Австрійській республіки абсолютно не зважають на безнадійне становище цієї держави. Віденська «Arbeiter Zeitung» від 4 червня 1919 року коментує ці умови так: «Ще ніколи сутність мирного договору не виявляла так брутально намірів його укладачів... У цьому договорі кожна стаття пройнята безсердечністю і безжалісністю, у ньому неможливо знайти навіть ознаки людського співчуття, він ображає все, що зв’язує між собою людей, він є злочином проти людяності, проти народу, що терпить страждання».

Я в подробицях знайомий з австрійським договором, я був присутній при складанні багатьох його статей, але я вважаю нелегким спростувати справедливість цього обуреного протесту. Дж. Кейнс» [10].


«За кордоном. Версальський мир.

Ратифікація договору.

Ліон, 14 жовтня. (Радіо.) Президент Французької республіки підписав у понеділок акт про ратифікацію мирного договору з Німеччиною та інші акти, підписані у Версалі 28 червня 1919 року.

Церемонія передання цих актів до архіву міністерства закордонних справ відбудеться, імовірно, у четвер одночасно з переданням туди ратифікаційних документів Великобританії, Італії та Німеччині. Після цього мирний договір буде вважатися таким, що набрав сили» [11].

В листопаді 1919 року Дж. М. Кейнс випустив книгу «Економічні наслідки Версальського договору», в якій говорилося:  

«Перед нами неспроможна, бездіяльна, дезорганізована Європа, розділена внутрішніми чварами, національною ненавистю, яка стрясається в зусиллях боротьби і муках голоду, сповнена грабежу, насильства й обману. Чим можна довести, що ця картина написана в занадто темних фарбах?

«Але якщо мій погляд на нації та їхні взаємостосунки буде прийнятий демократіями Західної Європи та одержить фінансову підтримку Сполучених Штатів, то нехай небо допоможе нам всім! Якщо ж ми свідомо прагнутимемо виснаження Центральної Європи, то я пророкую, що помста не змусить себе чекати. Тоді ніщо не зможе відстрочити надовго кінцеву громадянську війну між силами реакції та відчайдушними конвульсіями революції, перед якою зблякнуть усі жахи останньої європейської війни і яка, хай би хто там переміг у ній, зруйнує цивілізацію і прогрес нашого покоління».


З промови Леніна на нараді повітових, волосних та сільських виконавчих комітетів Московської губернії 15 жовтня 1920 року:

«...Отже, що таке Версальський договір? Це нечуваний, грабіжницький мир, який десятки мільйонів людей, і в тому числі найцивілізованіших, ставить у становище рабів. Це не мир, а умови, продиктовані розбійниками з ножем у руках беззахисній жертві. У Німеччини відняті цими супротивниками за Версальським договором усі її колонії. Туреччина, Персія і Китай перетворені на рабів. Вийшло таке становище, за якого 7/10 світового населення знаходиться в поневоленому стані. Ці раби розкидані по всьому світу і віддані на поталу купці країн: Англії, Франції та Японії. І ось чому весь цей міжнародний лад, порядок, який тримається Версальським миром, тримається на вулкані, позаяк ті 7/10 населення всієї Землі, які поневолені, тільки і чекають не дочекаються, щоб знайшовся хтось, хто підняв би боротьбу, щоб почали хитатися всі ці держави» [12],[13].

Розмовляючи з Ентоні Иденом 29 березня 1935 року в Кремлі, Сталін сказав:

«Рано чи пізно німецький народ повинен був звільнитися від Версальських ланцюгів ... Повторюю, такий великий народ, як германці, повинен був вирватися з ланцюгів Версаля».

Погляд на Версальський мирний договір з Росії XXI століття:

«Словари и энциклопедии на Академике

В современной отечественной историографии, как правило, условия Версальского мирного договора считаются исключительно унизительными и жестокими по отношению к Германии. Считается, что именно это привело к крайней социальной нестабильности внутри страны, возникновению ультраправых сил и приходу к власти Народных Социал-демократов. Однако главным фактором нестабильности внутри Германии стали банды «Рот Фронта» и «Интернационалистов». Тыловые «швондеры» оставшись без попечения «руководящих товарищей» устраивали путчи, провозглашали «совецкие республики», терроризировали лавочников и ремесленников. Именно их действия вкупе с внешним унижением привели к власти «фронтового ефрейтора».

***

«Це не мир, це перемир'я років на двадцять», – сказав маршал Фердинанд Фош, головнокомандуючий союзними військами, і відмовився брати участь у підписанні Версальського мирного договору 28 червня 1919 року.

Він помилився всього на 2 місяці. 1 вересня 1939 року почалася нова європейська війна, яка через декілька днів переросла у Другу світову війну…


Характерно, що Нюрнберзький Трибунал не допускав постановки питань та подання документів, що відносяться до Версальського договору.

Так, 26 березня 1946 року головуючий оголосив: «Трибунал виніс рішення про те, що докази, що стосуються несправедливості Версальського договору або того, що він був укладений з примусу, є неприйнятними, і тому Суд відхиляє третій том документів, представлений від імені підсудного Гесса» [14].

В іншому випадку, 29 березня 1946 р. головуючий, відхиливши документи представлені захистом, наголосив: «... Я повинен вказати, що в багатьох випадках до відома Трибуналу доходить точка зору підсудних і деяких зі свідків, що нібито Версальський договір був несправедливим, однак будь-які свідчення на цю тему, – крім того, що вони неприпустимі, – є кумулятивними, і Трибунал тому заслуховувати їх не буде»  [15].

Посилання:

1. Николаи В. Тайные силы. Интернациональный шпионаж и борьба с ним во время мировой войны и в настоящее время. М.: Изд. РУ штаба РККА, 1925.

2. В. И. Ленин, II конгресс Коммунистического Интернационала 19 июля – 7 августа 1920 г. Доклад о международном положении и основных задачах Коммунистического Интернационала 19 июля, Соч., т. 31, стр. 201.

3. Цит. по: Радек К. Генуэззская и Гаагская конференции. «Эра демократического пацифизма». 1924.

4. Стенограмма протокола слушаний в сенате США (1919 г.) о событиях русской революции (слушания комиссии Овермана).

5. Троцкий Л.Д. Преданная революция: Что такое СССР и куда он идет? 1937.

6. Кейнс Дж. М. Пересмотр мирного договора: Продолжение книги «Экономические последствия Версальского договора». // Кейнс Дж. М. Избранные произведения: Пер. с англ. / Предисл., коммент., сост.: А. Г. Худокормов. – М.: Экономика, 1993. – (Экон. наследие).

7. Там же.

8. Там же.

9. Табуи Женевьева. Двадцать лет дипломатической борьбы. – М., 1960. – С. 37-39.

10. Кейнс Дж. М. Вищевказана праця.

11. Версальский мир. Ратификация договора. — Известия Всероссийского Центрального Исполнительного Комитета Советов Рабочих, Крестьянских, Казачьих и Красноарм. Депутатов и Моск. Совета Рабоч. и Красноарм. Депутатов. Четверг, 16 октября 1919 года. № 231 (783)

12. В. И. Ленин, Речь на совещании председателей уездных, волостных и сельских исполнительных комитетов Московской губернии 15 октября 1920 г., Соч., т. 31, стр. 301.

13. В.И. Ленин, Полн. собр. соч., 5 издание, т. 41, с. 352-353.

14. Нюрнбергский процесс: Сборник материалов. В 8 т. Т. 1. – М.: Юрид. лит., 1987. С. 242.

15. Там же.

Джерело:

ГІТЛЕР: Інформація для роздумів. (Дати. Події. Думки. 1889-2000) / У 3-х книгах. Книга Перша / Авт.-упоряд. В. Федько. — (Серія «МОЯ РЕВОЛЮЦІЯ»)

Авторське право на твір зареєстровано в Державному агентстві України з авторських і суміжних прав: Свідоцтво ПА № 3748 від 26 грудня 2000 р.

Наші інтереси: 

МИ повинні знати всю правду про історію ХХ століття. І це не ідеологічна битва, а щире бажання знати правду!

Гравець: 
Володимир Федько
4301

Новини від RedTram - для збільшення прихильників НО

Loading...
 
Форум Підтримати сайт Довідка