Ніцше і його вічне повернення

Я читав Ніцше у юнацтві і думав, що ніколи більше не буду повертатися до його книжок. Проте я знав, що найбільший вплив на творчість та життя Германа Гессе мав Ніцше, у якого він навчився незрівнянному опануванню німецькою мовою та стилем життя.

І ось я сам стою посеред вершин та снігів Сільс-Марії перед будинком, в якому Ніцше жив 80 років тому.

Герман Гессе писав про цей будинок: ’’І для мене Сільс-Марія пов’язана з особливими переживаннями. Це найдорожче для мене місце. Щоразу, коли я тут буваю, моє серце переповнюють почуття. Я бачу дещо похмурий будинок, що зачепився за гірський схил. Серед галасливого натовпу туристів та великих сучасних готелів він височіє як і раніше, гордо і стійко, і дивиться на відвідувача дещо насмішливо, наче з відразою; викликаючи водночас шану і співчуття, він настирливо нагадує нам про величного і шляхетного відлюдника, творця єретичного вчення’’.

У мене перехопило дихання, наче раптом повернулися юнацькі спогади. Однак це був результат якогось зовнішнього впливу, бо шляхетний відлюдник, що колись тут блукав, став вищим символом для майбутніх поколінь. Його не затьмарити і не знищити.

Перед будинком, перетвореним на скромний музей, встановлено бронзову скульптуру готового до злету орла, на пам’ять про орла Заратустри. Звідси стежка веде нас до озера, до того місця, де Ніцше отримав видіння Вічного Повертальника усіх речей. Це була не ідея, не теорія, породжена раціональною підставою, а, як казав сам Ніцше, одкровення. Ця думка прийшла раптово, згори чи з глибини, та вибухнула серцевиною його єства. Але Ніцше не хотів, аби це одкровення перетворилося на релігію, а він сам - на пророка чи одержимого. Він прагнув вивчати вищу математику і фізику у Віденському університеті, щоб вбрати цю ідею у привабливі та зрозумілі шати.

Лу Саломе, ця дивовижна, чарівна жінка, платонічне кохання Ніцше і Рільке, повідомлє в одному з листів, що ’’Ніцше без кінця повертався до своєї помилкової теорії підвести беззаперечну наукову базу під свою теорію, для чого він хотів вивчати фізику і атомістичну теорію у Віденському чи Паризькому університеті. Потім, лише після кількох років повного мовчання, він прагнув знову з’явитися серед людей в якості Доктора Вічного Повернення...’’

Ніцше каже: ’’Ідея Вічного Повернення, ця вища форма утвердження, найвища, яку тільки можна осягнути, датована серпнем 1881 року. Я накидав її на аркуші паперу з написом: ’’На висоті 6.000 футів над людиною і часом. Я гуляв цього дня у лісі вздовж озера Сільваплана; поблизу велетенської скелі у формі піраміди, неподалік Сюрлея, я зупинився. Тут мені прийшла у голову ця ідея’’.

Лу Саломе пише на початку свого листа: ’’Вони незабутні для мене, ці години, коли він вперше довірив мені цю думку як таємницю, перевірка і доведення якої викликали у нього жах; він розмовляв напівголосом, з усіма ознаками глибинного жаху’’.

З тієї пори, як я вперше прочитав Ніцше, концепція Вічного Повернення мала на мене найбільше враження, і я намагався її зрозуміти, проте не в силах був осягнути її повністю (а чи осягнув її сам Ніцше?). Звичайно, я знав, що це вчення не має нічого спільного ані з переселенням душ, ані з догмою воскресіння во плоті, хоча його й можуть з ними пов’язувати. Мене переслідувало відчуття, що тут приховано щось фундаментальне, абсолютно нове, що необхідно осучаснити, навіть ризикуючи відчути такий самий жах.

Ніцше намагався підвести наукову базу під своє одкровення, вивчаючи атомну фізику. Однак наприкінці ХІХ століття наука ще не увірвалася до цього фантастичного світу фізики елементарних часток і квантової механіки, що дозволяє нині, з нашої точки зору, знову повернутися до теорії Вічного Повернення і зробити це терміново, оскільки сутність одкровення Ніцше ніколи не була розкрита.

Тим часом орел продовжував кружляти у вишині.

Маг

Попрямуємо за тінню, яку утворював орел під час свого польоту в чистому, розрядженому повітрі. У цій піднесеній самотності ми раптом чуємо крик: ’’Вічним буде лише той, хто відчує себе здатним вічно повторюватися!’’ Чи добре ми почули? А ось інший крик: ’’Від моменту появи цієї ідеї всі барви змінюються і істоія стає іншою...’’ ’’Майбутня історія: ця ідея буде отримувати усе нові й нові перемоги, а ті, хто в неї не вірить, повністю зникнуть; в їхній свідомості лишиться місце тільки для одного ефемерного життя’’.

Що це: заперечення вчення про Вічне Повернення, згідно якого ніщо не може змінитися? Фанатизм, екстаз, що перетворюється на релігію, на загрозу? Ніцше також каже: ’’Протягом одного людського життя спочатку одна людина, потім інші, згодом усі будуть охоплені наймогутнішою ідеєю - ідеєю Вічного Повернення всіх речей. Для людства це буде Година Великого Опівдня’’.

Що таке Великий Опівдень? Особливий стан в Колі чи вихід з Кола? Відлуння буддійської Нірвани, в якій напочатку одна людина, згодом інші, а потім усі спасаються, полишаючи Колесо кармічних перевтілень? Ніцше таке тлумачення заперечував.

Ніцше мав ясний, проникливий розум, завжди відчував небезпеку фанатизму, з яким так багато боровся і який міг затягнути його на шлях перевтілення на засновника релігії. Він не став наївною жертвою подібного протиріччя. Однак, можливо, є важливий аспект цього вчення, те, що увійшло до нього опосередкованим шляхом, всупереч волі його творця, тому Ніцше не з’ясував цього аспекту, зберіг його для себе та забрав із собою.

Він пропонує окремі натяки: ’’Наймогутніша ідея приводить в дію численні сили, що до того використовувалися з іншою метою, і, відповідно, володіє здатністю створювати нові закони руху сил, але не нові сили’’.

Тут певною мірою відчиняються двері таємної лабораторії, в якій готується концепція Надлюдини; це нова істота, що має бути створена в результаті мутації, за допомогою Великої Ідеї...

Фундаментальним принципом філософії Ніцше є також воля до влади, концентрація енергії в певній особистості з ’’вищою тональністю душі’’. Це пульсуюче життя має бути почутим, його міражі повинні бути розтлумаченими Великою Ідеєю, котра виникає не зі свідомості, а з цих глибин. Тільки за допомогою таких Ідей, які мають форму одкровень, можна з максимальною точністю висловити міражі пульсуючого життя, просякнуті енергіями вищої тональності душі. Коли вона випливає на поверхню, вони можуть створювати нові закони, що визначають життя людей...

В чому ж полягає сутність видінь Ніцше, якщо така є? Яким є місце Надлюдини та Великого Полудня в одкровенні про Велике Повернення? Можливо, це здогадка, що випадковість може певним чином трансформуватися на долю і щось може бути створено чи змінено в Колі Вічного Повернення, хоча б для того, аби ’’утворити нові закони руху сил’’, не утворюючи нових сил?

Якщо ’’вища тональність душі’’ досягається не за допомогою раціональної, свідомої ідеї, а за допомогою ’’Найвеличнішої Ідеї’’, що надходить з глибин наче одкровення, натхнення, ’’як думка, що прийшла в голову комусь іншому’’, а ми - лише ’’втілення, рупор вищих сил’’; якщо фантазії пульсуючого життя можуть тлумачитися тільки за допомогою подібних ідей, лише тоді поезія і магія здатні перетворити випадок на долю і ’’створити нові закони руху сил’’; тільки вони здатні утворити Надлюдину і хоча б щось змінити в подіях, які відбуваються всередині сліпого кола. Тільки поезія і магія, а не наука ХІХ століття; наука ХХ століття - це вже поезія. То ж зачекаємо, коли прийде Полудень одкровення.

Отже, ми знайшли таємний ключ, котрий відлюдник прагнув лишити для себе, забрати з собою до безодні свого життєвого краху, поки не наступить новий ранок його воскресіння в магії, в поезії.

Тобто будь-яка зміна всередині Кола Вічного Повернення - це вигадка, чиста творчість, видимість: Ілюзія, Майя. Тому що це - Магія і Поезія. Ані більше, ані менше.

Той, що дає сенс

’’Я ходжу серед людей, як серед уламків майбутнього: того майбутнього, що я бачу. І в тому моя творчість та прагнення, аби зібрати та поєднати воєдино усе, що є уламком, загадкою і жахливою випадковістю. І яким би чином я міг би стати людиною, коли б людина не була також поетом, здатною відгадувати та позбавляти від випадку. Спасти тих, які пройшли, і перетворити всіляке ’’було’’ на ’’так бажав я’’ - лише це я назвав би позбавленням’’. (Так казав Заратустра. Частина ІІ. Про позбавлення)

’’Людина є аморфна маса, матеріал, негідне каміння, що потребує скульптора... О, люди, в камінні спочиває для мене образ, образ моїх образів. О! Чому він повинен спочивати у самому твердому, самому огидному камінні?’’ (Ecce homo)

’’Відобразити недоречність життя як найвище багатство... Я хочу ввести до науки імператив творчості, імпульсивну потребу творити щось вище у порівнянні з нами... Тінь наблизилася до мене - наймовчазніша, найлегша з усіх речей наблизилася до мене. Врода надлюдини наблизилася до мене наче тінь’’. (Так казав Зааратустра. Частина ІІ. На блаженних островах). Що це за фантом, ще не досягнута вища стадія розвитку людини, кінцева стадія його розвитку? Свобода будь-якого бажання, будь-якої сваволі? ’’Прикінцева мета - любов, здійснена мета, ностальгія’’.

Але Ніцше не вірив у кінцеву мету існування в Колі Вічного Повернення: він замінює нескінченну кількість випадків магічною творчістю, впливом поезії. Він казав: ’’Наука - небезпечна річ’’. Я думаю, йшлося про науку, що перетворилася на поезію.

Немає нічого більш далекого від дарвінізму, ніж ніцшеанська концепція Надлюдини. Це - чиста вигадка або творчість, більш близька до Ламарка, аніж до Дарвіна, але найбільше наближена до Тейяр де Шардена, бо творчість залежить від нас самих, від наших індивідуальних зусиль (вона здійснюється у ноосфері, якщо користуватися терміном Шардена). Однак, якщо вже бути зовсім точним, концепція Ніцше є далекою від усіх, навіть від Шардена. Вона більш близька до східної, індійської або китайської концепції, до вчення про Майю, Велику Ілюзію, бо все - ілюзія і фантасмагорія, чистої води вигадка людини, мага, поета всередині Кола випадковостей та випадкових комбінацій енергії і світла. Є камінь, є щось, полишене природою недовершеним (як казали алхіміки), і скульптор, маг повинен це завершити (’’Що можеш ти хотіти ще, о світе? Ти прагнеш невидимим бути в нас’’. Рільке). Таким чином, теза про Великий Опівдень, про Надлюдину - це, в принципі, лише імітація реальності, Божествена Комедія. Є дещо позбавлене форми, глевкий матеріал, якому ми повинні надати Сенс, керуючись не розумом, не інтелектом, а вищим натхненням і концентрацією енергії, вищої ментальності душі, котрої ми тільки здатні осягнути нашим життям за допомогою нашої волі до влади, що йде з енергетичних глибин, справжньої творчої Ідеї. Перед людиною всередині Кола Вічного Повернення відчиняються схоже, дві можливості для прояву свободи волі, два шляхи до свободи (теж ілюзорних): надати існуванню Сенс або накласти на себе руки. Жодна інша істота не має подібних можливостей.

Бути тим, що надає Сенс - це вершина дозволеної величі: надавати Сенс тому, що його не має (’’Любіть мене за те, чим я хотів би стати, а не за те, що я є’’). Саму вічність людина має вигадати за допомогою Ідеї, що надходить з глибин, наче екстаз натхнення. Що ж лишається наприкінці цієї гри світла в дзеркалах? І чи лишається щось взагалі? Тут виникає сумнів (’’Отче, чому Ти мене полишив?’’), який Ніцше вирішує за допомогою апологетики блюзнірства, акторства, діонісичної екзальтації. Отже, все - комедія? Навіть Вічне Повернення - імітація, омана, гра велетенських космічних дзеркал? Ми не знаємо; Ніцше забрав свою таємницю із собою.

У будь-якому випадку він, схоже, вірив, що надав сенс тому, що в людському житті немає великої місії. Наприкінці (вигаданому) на нас очікує ностальгія. Для окремих людей треба вигадати кінцеву мету. Решта - енергія, що не має значення. Коли окремі особи не надають їй сенсу, бо вона не проходить більше крізь них, цей сенс стає законом отари, законом розумного прогресу, але не мутації. Результатом цього є рабство навпаки, тобто риса, типова для нашої епохи.

Дивно спостерігати, як цим далеким окольним шляхом ми наближаємося до того, проти чого бився Ніцше. Той, хто стверджував життя в її діонісичному аспекті, викривав тих, хто заперечує життя, тих, хто вигадує неіснуюче, пропонує щось, чого не існує і ніколи не існуватиме - елементарну вигадку, продукт творчості, в якому перебуває ностальгія. Всередину кола випадковостей Вічного Повернення потрапляє блазень, брехня, імітація. Чи він хотів вірити, що вигадане ним, Сенс, привнесений, наче медіумом вищих сил, з вищої тональності душі, є більш реальним, аніж все реальне; що будь-який випадок, будь яке фатальне повторення випадковостей в колі є реальнішим за усю реальність, бо вони надані раз і назавжди, як мовиться у віршах Рільке; що неіснуюча Квітка важить більше, аніж усі квіти, що творіння може здійснюватися тільки через людину?

Отже, індивідуальні випадковості перетворюються всередині Кола на долю, на необхідність, а відчай - на amor fati. ’’У моєму житті немає більше місця для випадковості, - писав Ніцше Стріндбергу незадовго до кінця, - мої випадковості насичені значенням’’. За півстоліття Юнг назве це синхронністю.

Чи міг Ніцше уникнути безумства?

Поза всяким сумнівом, він повинен був збожеволіти. Сила, Енергія руйнують тіло свого перебування. Вухо людини не витримує звук вищої тональності. Ніцше називав момент, що прямує за дивними відвідинами творчого натхнення ’’злою пам’яттю величі’’, силою, котра звертається проти провидця, проти медіума, яким вона користувалася, аби спустошити його чи зламати. ’’Велич дорого коштує’’, - казав він.

Існують маловідомі окремі записи Ніцше, зроблені в Сільс-Марі, в яких про Вічне Повернення мовиться не як про пісочний годинник, що перегортається на той чи інший бік, а як про Коло, всередині якого конкретне Я володіє конкретною, хоча і завжди обмеженою, кількістю життів та різноманітних можливостей. В межах однієї з цих можливостей раптом виникає одкровення Вічного Повернення: Великий Опівдень. Лу Саломе у цитованому листі висловлює недовіру, можливо, з тієї причини, що не відала про другу інтерпретацію Ніцше, а думала тільки про одне життя, що триває нескінченно. Проте, якщо існує таке розширене тлумачення вчення Ніцше, ’’Я’’ повторюється з можливістю нових реалізацій. Тут ми вже робимо значний крок в бік метемпсихозу. ’’Я’’ володіє кількома індивідуальностями всередині Кола Вічного Повернення та проходить крізь них, аж поки не сягає Опівдня свого одкровення.

Я відчуваю, що коли помру, у нескінченному часі хтось у нашому світі чи іншому місці Всесвіту знову стане самототожнім, як я відчуваю себе зараз. Цю інтуїцію, котра переслідує мене з дитинства, я спробував викласти в моїх книгах, особливо в ’’Ононі’’.

Цілком реально, що Ніцше переживав подібний досвід, думаючи про одкровення Вічного Повернення, і поступово почав підозрювати, що всередині Кола немає жодних ’’Я’’, окрім його власного, що все решта - це він сам, спроектований грою дзеркал. Хто може довести зворотнє? Хто здатен довести мені, що я - не Ніцше, а Ніцше - це не я? Хто зможе довести мені, що після моєї смерті поза мною будуть жити інші? Чи не будуть ці інші проекціями мого ’’Я’’ чи численними, але обмеженими проявами енергії під час руху мого ’’Я’’ по колу всередині Кола Вічного Повернення?

Аналогічно Ніцше - це Вагнер, і Цезар, і Бісмарк, і Шекспір, і Бекон; він Діоніс і він же Ісус. Ми знаємо, що останніми днями він підписував листи усіма згаданими іменами. А самого останнього дня він підписався Діоніс та Розіп’ятий.

Таким чином Ніцше ототожнював себе з усіма індивідуальностями Кола; він не міг бути лише Ніцше в цьому житті та в цьому втіленні. Він опанував Великим Опівднем, він звільнився.

Той факт, що Ніцше мав збожеволіти внаслідок того, що його патологічний та фізіологічний стан прямував до прогресивного паралічу, сповнений глибинним сенсом в межах того, що він сам визначав як ’’випадковість, насичена значенням’’, а Юнг - синхронізмом.