Асиміляція етнічних українців Східної Слобожанщини

«Северные уезды, как пограничные Великороссийским губерниям, наполнились Русскими, южные же, по соседству с Малороссией, Малороссиянами. В самом начале, эти два народа, резко отличались и языком и нравами и обычаями… эти различия заметны еще и до сих пор. Что же касается до Русских, … жилища крестьян – избы, большею частью деревянные; но есть и меловые и каменные; они отапливаются дровами, соломою и в южных уездах приготовляют кирпичи из навоза; освещаются маслом и лучиною; одежда – суконная домашнего изделия; обувь на более богатых – сапоги; пища ржаной хлеб, щи, гречневая каша, молоко и т. п. … Увеселения: в праздничные дни молодые парни и девки составляют хороводы, а пожилые собираются в кружок и ведут беседу, нередко оканчивающуюся уже слишком оживленным спором. Малороссияне почти во всем отличаются от Русских: наречие их совершенно особое, платье также отличается покроем, женщины носят плахты, повязки особого рода, любят украшаться разными провесками и цветами, на шее много носят бисеру и тому подобных ожерельев; любимые цвета, на платках и платьях, яркие и пестрые; зимнее же платье общее: серый халат и овчинный тулуп; избы их вообще все белые, мажутся внутри и снаружи мелом с частью красной глины. Места, где ставятся образа, разрисовываются разными пестрыми полосами; полы больше земляные, но всегда сухие; вообще опрятность в избах у них соблюдается во всем.»

Перший загальноросійський перепис населення 1897-го року показав по Східній Слобожанщині такі цифри: у Воронізькій губернії українською мовою розмовляло тоді 915 883 особи (в цьому перепису вказувалася не національність, а рідна мова), в Курській – 527 778 чоловік. Таким чином, все українське населення Східної Слобожанщини складало тоді майже півтори мільйони, а конкретніше – 1 443 661 чоловік. Кількість українців у Курській губернії (до якої тоді входили сучасна Курщина і Білгородчина), визначалася у 22,3 % по всій губернії, при чому переважали українці в південних і західних повітах краю – у Грайворонському повіті українців 58,9 %, у Путивльському 52,5 %, Новооскільському – 51 %, Суджанському – 47,9 %, Корочанському – 34,3 %, Рильському – 31 %, Білгородському – 21,2 %.

Переважання українців у Воронізькій губернії було ще виразнішим: по всій губернії 36,2 %, в Острогозькому повіті 90,3 %, Богучарському – 81,8 %, Бирюцькому – 70,2 %, Валуйському – 51,2 %, Павловському 42 %.

1926-го року відбувся перший радянський перепис. Відтепер, у переписних анкетах, крім рідної мови вказувалася і національність громадян, що брали участь у перепису. Таким чином українців на Східній Слобожанщині виявилося навіть більше, ніж у 1897-му році: 554 654 чоловіки у Курській губернії (і це без Путивльського повіту, який вже відійшов до УСРР), і 1 078 552 особи на Вороніжчині. І це при тому, що радянська влада робила все можливе, аби кількість українців в РРФСР зменшити. Так для переписувачів було видано окремий Циркуляр № 14, у якому вимагалося всіх тих громадян, які вкажуть свою національність як «руські», записувати виключно росіянами. Не секрет, що значна кількість українців за межами Радянської України називала тоді себе по-старому: «русинами» або «руськими», і при тому яскраво відрізняла себе від сусідів-«москалів». Тепер було наказано всіх їх, гуртом, зараховувати до «росіян». Ось текст цього Циркуляру:

«Для уточнения записи об украинской, великорусской и белорусской народностях в местностях, где словом «русский» определяют свою народность представители трех этих народностей, необходимо, чтобы лица, называющие при переписи свою народность «русский», точно определяли, к какой именно народности: украинской, великорусской (русской) или белорусской они себя причисляют; записи «русский» и «великоросс» считаются тождественными».

Тем не менш, не зважаючи ні на що, українці Східної Слобожанщини відстояли свою українськість. Переважно українськими залишилися чотири повіти Воронізької губернії (Острогозький, Розсошанський, Валуйський і Богучарський), у яких частка українців складала від 51 до 90 %. У місті Розсоші, яке з 1923-го року стало центром окремого повіту, було, за підсумками перепису, 85,7 % українців, в Розсошанській волості – 95,8 %, в Розсошанському повіті – 71,9 %. Загальна частка українців у Курській губернії зменшилася до 19,1 %, але і тут залишалися ще українські регіони – у Суджанській волості 61,2 % українців, у місті Суджі 30,8 %. А на території сучасного Красноярузького району Білгородської області мешкало в 1926-му році 30 123 українці, що складало 88,2 % від всього населення району!

Хоча поруч із українцями жили на Східній Слобожанщині у 1926-му році також і росіяни, та представники різних інших народів, та все ж перепис визначив, що тут існує суцільна українська етнічна територія, площею 42 тис. кв. км, на якій українці складають 63,7 % ( 1,4 млн із 2,2 млн населення). Цілком справедливим було б приєднати цю територію до Української РСР, але більшовицький уряд в Москві цього не зробив, обмежуючись лише гучномовними, але насправді пустопорожніми фразами про права народів.

Катастрофічними для українців Східної Слобожанщини і Кубані стали 30-ті роки 20-го ст. Перетворення СРСР на тоталітарну державу, разом із безглуздо проведеною «коренізацією» у краї, призвело до того, що за підсумками наступного загальносоюзного перепису 1939-го року, українці на Східній Слобожанщині майже зникли – важко було протистояти репресивній державній машині, яка вимагала від мешканців прикордонних з Україною районів Росії, аби вони відрікалися від своєї українськості. 1939-го року в Курській області 138 105 українців, у Воронізькій – 402 710. Та все ж українці не здавалися. 1941-го року, перед самою війною, у СРСР було офіційно видано нову мапу національностей країни. Значна частина Східної Слобожанщини позначена на цій мапі як українська етнічна територія. Але найбільш важкі для східнослобідських українців часи були ще попереду.

Швидке зникнення українців на Східній Слобожанщині продовжувалося і вже після Другої Світової війни. Існує ця тенденція, на жаль, і зараз. Це не може не непокоїти українських дослідників. Ціла низка праць присвячена проблемі ліквідації українського життя на Східній Слобожанщині за останні 50 років. Дозволю собі процитувати тут декількох українських дослідників:

«Так, у Воронізькій області, за даними перепису 1959 року, росіяни становили 90,9% усього сільського населення, а українці – тільки 8,7%. За 30 років, з 1926 по 1959 рік, питома вага українців тут знизилася майже в 4 рази. Тенденція до зниження частки української людності серед усього населення особливо проявилася на Білгородщині й Курщині. У районах, де раніш були цілі українські поселення, українцями тепер називають себе лише по кількадесят чоловік». (Юрій Лоза «Українсько-російська етнічна межа і сучасні кордони та територіальні претензії»).

«1989-й рік: Українське населення можна умовно поділити на три частини. Перша – це ті райони де вони є корінним населенням. Це кілька районів на кордоні з Україною, де вони не змінили самоідентифікацію після 1926 р. і продовжували (по крайній мірі до 1989 р.) зберігати компактність. У цих районах станом на 1989 р. проживало приблизно 1-2% українського населення РРФСР. До них відносяться Вільхуватський р-н Воронізької обл. (75,9%), Ровенський р-н Білгородської обл. (74,6%), Розсошанський р-н Воронізької обл. (65,1%), Підгоренський р-н Воронізької обл. (53,3%), Кантемирівський р-н Воронізької обл. (22,5%) і Розсошанська міськрада Воронізької обл. (34,3%). Вже у сусідніх районах відсоток українців падає до 1%, як наприклад у Острогозькому (1,3%), Кам’янському (1,1%) районах, тоді як у 1897 р. в тому ж Острогозькому повіті їх було 90,3%». («Українці в Росії по районах, 1989 р.»).

«Сучасність: Незважаючи на всі зусилля радянської (а тепер і російської) влади статисти ще фіксують українців у Богучарському, Валуйському, Кантемирівському, Вільхуватському, Острогозькому, Ровеньківському й Розсошанському районах Воронізької і Білгородської областей (до останньої в 1954 р. відійшла частина етнічних українських земель Вороніжчини). Щоправда, у жодному з цих районів офіційно чисельність українців вже не перевищує 50%, а в багатьох коливається на межі 3-4%. Люди середнього і старшого віку ще говорять українською, але цей «недолік» старанно виправляє система державної освіти». ( Я. Вовк «Українці Вороніжчини»).

«У Курській губернії українців наприкінці XIX ст. нараховувалося 530 тис. (23 %), а сьогодні їх там близько 1,7 %. Ще разючіша картина по Воронізькій губернії. В царській Росії в 1897 році там налічувалося 930 тис. українців (36 % від усього населення). За радянської влади чисельність українців у 1989 році зменшилася майже у 8 разів і становила 122,6 тис. (5 %). Враження таке, що українці в цих областях просто вимерли». (Петро Вольвач «Геноцид, або чому зникають українці на неосяжних просторах російської імперії?»).

«Що цікаво, сто років тому, згідно з царським переписом, на Вороніжчині мешкало майже 1 млн. малоросів (i лише трохи більше великоросів), за останнім переписом СРСР – українцями визнали себе 123 тисячі, а згідно з російським переписом 2002 року – лише 73 тисячі. Нещодавно завершився черговий перепис населення, офіційних даних чекають і в товаристві «Перевесло», щоб дізнатися: скільки ще українців заперечили батьківське коріння». [«Перевесло» — Товариство української культури Воронізької області]. (Іван Леонов «Українське Подоння»).

Отже, як бачимо, ситуація просто жахлива! Важко повірити, що таке буває на світі. 1897-го року в Острогозькому повіті 90,3 % українців, 1989-го року в Острогозькому районі – 1,3 %! І це в історичному центрі Східної Слобожанщини. 1926-го року в місті Розсоші 85,7 % українців, згідно з останнім переписом 2010-го року в місті 94 %… росіян, а українці хоча і посідають почесне друге місце, опереджаючи вірмен, азербайджанців та грузин, але їх дуже і дуже мало. Взагалі ж, серед регіонів Російської Федерації за кількістю українців, Воронізька область знаходиться зараз на восьмому місці, після Москви, Тюменської області, Московської області, Краснодарського краю, Ростовської області, Приморського краю і Санкт-Петербургу; про Білгородчину ж з Курщиною і говорити зайво! І як же це називати, як не культурним геноцидом?

І на останнє – цифри. Як зникало українство на Східній Слобожанщині за підсумками загальноросійських переписів:

1897-й рік. Кількість українців на Східній Слобожанщині 1 443 661 чоловік (915 883 у Воронізькій губернії, 527 778 – в Курській).

1926-й рік. Кількість українців на Східній Слобожанщині 1 633 206 чоловік (1 078 552 у Воронізькій губернії, 554 654 – в Курській).

1939-й рік. Кількість українців на Східній Слобожанщині 540 815 чоловік (402 710 у Воронізькій області, 138 105 – в Курській).

1959-й рік. Кількість українців на Східній Слобожанщині 260 719 чоловік (176 845 у Воронізькій області, 68 230 – в Білгородській, 15 644 – у Курській).

1970-й рік. Кількість українців на Східній Слобожанщині 215 335 чоловік (145 828 у Воронізькій області, 53 767 – в Білгородській, 15 740 – у Курській).

1989-й рік. Кількість українців на Східній Слобожанщині 220 495 чоловік (122 622 у Воронізькій області, 75 145 – в Білгородській, 22 728 – у Курській).

2002-й рік. Кількість українців на Східній Слобожанщині 152 482 чоловіки (73 716 у Воронізькій області, 57 846 – в Білгородській, 20 920 – у Курській).

2010-й рік. Кількість українців на Східній Слобожанщині 98 611 чоловік (43 054 у Воронізькій області, 41 914 – в Білгородській, 13 643 – у Курській).