Зображення користувача Іван Ольховський.
Іван Ольховський
  • Відвідувань: 15
  • Переглядів: 16

Скільки вояків налічувала «Поліська Січ» УПА

Хоч як це дивно, але донині ніхто з дослідників не дав відповіді на запитання: скільки вояків налічувала «Поліська Січ» Української Повстанської Армії. 

150411_berezne.jpg

На знімку: формування бульбівських загонів у містечку Березному Рівненської області. Липень 1941 року. Фото надане Рівненським краєзнавчим музеєм.
На знімку: формування бульбівських загонів у містечку Березному Рівненської області. Липень 1941 року. Фото надане Рівненським краєзнавчим музеєм.

Бандерівський літописець  Роман Петренко у кількох розділах своєї книги «Слідами армії без держави» намагається спростувати надто оптимістичні висловлювання Тараса Бульби-Боровця: «У нас в кожному більшому містечку стоїть гарнізон силою від одного до двох батальйонів, а в кожному більшому селі - щонайменше 1-2 сотні міліції з кулеметами, мінометами та з похованими гарматами. Загальним числом наша «міліція» в усьому Поліссі перевищує 10 000 вояків, не ізольованих район від району, а охоплених монолітною організацією і підпорядкованих наказам неофіційно - Головної Команди Поліської Січі УПА, а офіційно - Окружної Команди Міліції в Сарнах». [1]

Щоб переконати читача у тому, що названа отаманом цифра – це ніщо інше, як плід його буйної фантазії, він вдається відверто кажучи, до ще фантастичніших паралелей. Перша з них – «Поліська Січ» і дивізія «Галичина» 1943 року. Вже тільки той факт, що «Поліська Січ» творилась на чистому ентузіазмі як напіввійськове формування без державної підтримки, а дивізія «Галичина» - як кадрове з’єднання за всіма вимогами і сприянням збройних сил Третього райху, свідчить про абсурдність цього порівняння.

Цей абсурд стає ще зримішим, коли Р.Петренко починає розповідати про проблеми з призовом до дивізії «Галичина», що полягали переважно зі станом здоров’я та зміною думки добровольців. Бандерівський дослідник наводить вражаючі цифри відсіву рекрутів: «Зголосилось 80 000, присутніх виявилось 53 000, на списках було – 42 000, призваних – 27 000, справжня кількість новобранців -13 245, і насправді в вишкільних таборах було – 11 588 осіб». [2]  

Гадаю, нікому не треба доводити, що за наведеним Р.Петренком зразком формування військового з’єднання не мали жодних шансів на утворення із приблизно трьохсоттисячної польської меншини Волині семитисячна 27-ма Волинська дивізія піхоти АК та й зрештою 20-тисячна УПА-Північ, з якою він  також порівнює «Поліську Січ». Роман Петренко, аби довести неможливість існування на Поліссі (Костопільська, Сарненська, Олевська округи, що загалом налічували понад 20 районів) 10 000 вояків Бульби-Боровця, наводить епізоди особистої участі у творенні упівських загонів Воєнної округи «Заграва» у 1943 році. Він розповідає про те, як важко на посаді інтенданта вирішував пекучі проблеми із забезпеченням повстанських відділів одягом, харчами, зброєю та медикаментами. Особливо, за словами колишнього повстанського інтенданта, давалося взнаки «нужденне існування» місцевого населення. [3]

Єдине, про що забуває бандерівський літописець, це порівняти військово-політичні та соціально-побутові обставини на Поліссі влітку 1941 року, коли творилася «Поліська Січ»,  і взимку-навесні 1943 року, коли формувалася УПА-Північ. З усього видно, що різниці він не помітив.

Мені особисто під час дослідження українсько-польського протистояння на Волині у 1939-1945 роках довелося опитати близько тисячі мешканців з півтора сотні сіл різних районів Волинської області і на основі їхніх розповідей скласти картину того, що творилося у краї під час війни. 1941-й і 1943-й роки, за словами очевидців, це «небо і земля», «рай і пекло». Німецько-радянська війна у 1941 році ніби обминула бідних поліщуків. Ніхто їх не грабував і не нищив, як у 1943 році. Якщо і встановлювала нова влада контингенти (збори, податки), то вони, у порівняні з радянськими, були легшими.

У 1943 році ті ж самі поліщуки жили в умовах голоду і терору з боку німців, червоних партизанів, польської самооборони та партизанських загонів АК. Чи не щодня палали села. Гітлерівці знищували їх у покару за відмову молоді їхати на роботи до Третього рейху, за провокативні підриви червоними партизанами залізничних колій, за втечу зі служби української поліції, за те, що люди надавали притулок повстанцям чи тим же червоним партизанам. Палали села і через українсько-польське протистояння. Чи не щодня гинули сотні невинних людей або пакувались у вагони і вивозилися до Німеччини, а вцілілі жили по лісах та лозах. За щастя було знайти пристановище у когось в клуні на сіні чи соломі.

І Роман Петренко має нахабство ставити на один щабель напівлегальне творення «Поліської Січі» у 1941 році у відносно спокійний час, коли німці особливо не сприяли, але й не перешкоджали виникненню напіввоєнізованих формувань, з нелегальним творенням УПА-Північ у глибокому підпіллі та ще й у час голоду і терору. На кого він розраховує у своїх розумуваннях? Хіба що на тих, хто кожне його слово сприймає за абсолютну істину.

Не можу втриматися, щоб не процитувати ще один шедевр залізної аргументації щодо неможливості існування у Бульби-Боровця  у 1941 році десятитисячного війська: його ніде було розмістити! «В районних містечках на Поліссі, якщо були якісь більші приміщення для поселення певної кількості людей, то переважно були вони в занедбаному стані(!?). Та й ті на той час були зайняті поліційними станицями Окружних управ (ОУНб)(?). Розміщення такої кількості війська по сільських однородинних хатах також нереальне». [4] Зате незаперечним, за Р.Петренком, є розміщення на сплюндрованих гітлерівцями, червоними партизанами та поляками у 1943 році Волині і Поліссі двадцятитисячної УПА-Північ.

Цікавою є і бухгалтерія Романа Петренка, за допомогою якої він намагається довести, що на Поліссі не могло бути десятитисячного військово-поліційного формування. «Костопільщина і Сарненщина, - пише він, - були за кількістю населення малими округами і в сумі нараховували 16 районів. Число поліції по цих провінційних містечках не перевищувало 40-50 осіб. Найбільша станиця в Сарнах нараховувала 89 осіб. Під зброєю в цих двох округах Костопіль-Сарни знаходилось приблизно 600 осіб. Поліція ця приміщалась по окружних районових центрах і, крім неї, інших відділів не було» [5] Але Роман Петренко, очевидно, забув, що у своїй попередній книзі «За Україну, за її волю» сам писав про творення у Сарнах «спеціальних відділів окремого призначення», що «носили військовий характер, виховували молодь у військовому дусі, навчали її володіти зброєю». Тож тут, гадаю, варто ще раз процитувати його слова: «В Сарнах, на доручення голови окружної управи А.Луцика, створено подібний відділ в кількости 275 чол. Першим комендантом цього відділу був Лашин («Гордій»). З його відходом у підпілля на його місце призначено сотн. армії УНР М.Диткевича». [6] А ще колишній заступник голови Сарненської управи вперто забуває сказати про Сарненську підстаршинську школу міліції, у якій навчалось близько сотні курсантів. Тобто, лише в цьому, за його словами, «невеличкому містечку з населенням 30-40 тисяч осіб», Петренко применшив бульбівське формування майже на три сотні вояків.

Подвійний стандарт застосовує Р.Петренко і у визначені кількості бульбівських формувань і в Костопільському районі. Якщо у своїй попередній книзі «За Україну, за її волю» він пише про 450 осіб «відділу окремого призначення», яким командував полковник Лиходько, [7]  то в аналізованій нами книзі «Слідами армії без держави» каже лише про 40-50 осіб поліції.

Ба більше, аби применшити підрахунки бульбівських вояків, Роман Петренко навіть порушує запропоновану власну методологію. Зазначаючи про 40-50 поліцаїв у районних центрах, а також 89 – у самих Сарнах, він виводить загальну цифру для 16 районів Костопільщини і Сарненщини приблизно 600 осіб. Хоча мінімальна цифра, за його ж підрахунками, складає 689 осіб,  а максимальна – 839 варто. Тобто махінація у підрахунках складає 89-239 осіб.

Ми вже мовчимо про те, що Р.Петренко взагалі не говорить про підпорядкування  Бульбі-Боровцю міліції низки районів Житомирщини (Олевський та прилеглі до нього частини Овруцького, Ємільчинського та Лугинського районів), на які поширювався контроль «Поліської Січі». Ми не ведемо мови про німецький дозвіл створювати міліцію у співвідношенні один вартовий порядку на сотню населення. Бо якщо її застосувати до даних Романа Петренка, то виявиться, що в жодному з 16 районів ця пропорція не досягнута. Кількість поліції, за його даними, майже скрізь була у десять разів меншою від німецького дозволу. Хоча, за даними Бульби-Боровця, кількість її в окремих районах перевищувала німецький дозвіл.

Нарешті, останні аргументи, що, на думку Р.Петренка, заперечують існування на Поліссі десятитисячної армії Бульби-Боровця, це повна відсутність командного складу та озброєння вояків. Відтак, бандерівський літописець робить висновок: «Т.Боровець в перших днях війни згуртував коло себе неповних дві сотні молодих людей без ніякого військового вишколу, без старшин і підстаршин, без одного старшини з штабовими знаннями». [8] Тут так і хочеться вигукнути: «Стоп! Ви куди гнете, шановний досліднику? На десятках сторінок своєї книги спростовуєте існування десятитисячного війська у Бульби-Боровця під час акції з очищення Полісся від більшовиків (тобто у 50-й – 60-й дні війни), а висновок робите стосовно його збройних формувань перших днів війни. Що за фіґлярство?»

Справді, у перші дні війни у Бульби-Боровця на Поліссі ніякої десятитисячної армії і відповідного керівництва не було, як не було й поліції, кількісний склад якої наводить Р.Петренко. Тільки на шостий день війни Т.Бульба-Боровець видав свій перший наказ, в якому поставив завдання усім своїм бойовим групам організовувати невеликі повстанські загони.

Зрозуміло, що після офіційного дозволу на формування спеціального поліцейського відділу «Поліська Січ» та під час антибільшовицької акції на Поліссі і кількісний, і командний склад бульбівського війська докорінно відрізнявся від початкового. Але про нього у Петренка ні слова. Тож доведеться цей провал упівського інтенданта заповнити даними, які він впень не хоче бачити.

Наприклад, Петренко не згадує у своїй критичній книзі «Слідами армії без держави» Людвипільського куреня «Поліської Січі», яким командував хорунжий Адам  Воловодик. А його  Бульба-Боровець виділяє як «прекрасно зорганізованого, солідно вишколеного. Він складався з добірного бойового елементу, з досвідченими командирами. Людвипільський курінь мав три сотні піхоти, одну сотню тяжких кулеметів, чоту кіннотників, одну «шестидюймовку» і навіть одного Т-34. Панцер і гармата були сховані. Курінь стояв у колишніх польських казармах в лісі за Случем поміж селами Губків-Віллія, куди німці досі взагалі не мали жодного доступу. Курінь жив абсолютною «автономією», як чисто військова українська частина з дотримуванням всіх правил та норм військової дисципліни. Таких умов в інших районах не було». [9] Очевидно, факти на користь поліського отамана бандерівського літописця абсолютно не цікавлять.

Також відомо, що перед очищенням Поліської котловини від залишків Червоної Армії Тарас Бульба-Боровець повністю передає Окружну команду міліції в Сарнах своєму заступникові, сотникові Диткевичеві, а сам командує тільки рухомими куренями «Поліської Січі». Підстаршинська школа із Сарн та всі інші військові резерви поза міліцією переводяться до Клесова. Тут спеціально формується рухомий курінь для бойової акції на північному сході від Сарн. Командиром  цього куреня стає сотник Василь Раєвський. [10] Ще одним Клесівським куренем, що діяв у напрямку Олевськ-Ємільчино, командував поручник Лев Ковальчук.

В самому Олевську утворюється, згідно з даними отамана, новий гарнізонний курінь «Поліської Січі». [11] На жаль, не відомо, хто ним командував. Наприклад, історик Сергій Стельникович серед військових діячів «Поліської Січі» називає курінного отамана Петра Дуба-Дубищенка, уродженця села Копище Олевського району. [12] Тому можна було подумати, що саме він очолював Олевський курінь. Однак Тарас  Бульба-Боровець у своїх спогадах розповідає про поручника Дуба, який командував Рокитнівським куренем після Петра Омеляніва-Терлиці. [13]    Відтак це питання потребує з’ясування.

Як зазначає дослідник повстанського руху Тараса Бульби-Боровця Олександр Гриценко, Олевський гарнізон «Поліської Січі» складався з трьох сотень піхоти, однієї кулеметної сотні та однієї сотні підстаршинської школи. [14] Одну із сотень піхоти очолював Сердитий (можливо, це кличка), [15] ще одну – Бочаров, [16] третьою командував хорунжий Чортенков. Командиром кулеметників спочатку був поручник Ломонос. [17] Після того, як він очолив підстаршинську школу, кулеметниками став командувати хорунжий Гайдачук. [18]  

Окрім чотирьох рухомих та Олевського гарнізонного куренів, у Костополі, як відомо, діяв курінь Івана Лиходька, завданням якого було у довколишніх лісах знищувати радянських парашутистів-диверсантів.

Сотник Диткевич очолював Окружну команду міліції в Сарнах, начальником районної поліції в Рокитному був Герман Рецлав, а його заступником Володимир Фалько. [19]  В Олевську також було утворено окремий підрозділ «української поліції «Поліської Січі». Районний відділ очолив Іван Дежнюк, а її комендантом став колишній червоноармієць Денис Демчук. Заступником в останнього був Андрій Павленко, а писарем – Іван Горбань. [20] Підрозділи поліції діяли у таких селах Олевського району: Варварівка, Зубковичі, Кам’янка, Кишин, Лопатичі, Обище, Перга, Радовель, Стовпинка, Сущани, Тепелиця, Устинівка, Хочине, Чиста Лужа (Соснівка), Юрово. Вони охороняли населені пункти від наскоків радянських партизанів, стерегли майно, хліб від підпалів та крадіжок. [21] Письменник Олекса Опанасюк встановив прізвища 110 мешканців Олевська і району, які перебували на службі у підрозділах «Поліської Січі». [22] Близько 300 осіб, які воювали у підрозділах Бульби-Боровця, встановив за прізвищами та іменами рівненський дослідник Олександр Денищук. [23]  Однак ці дані далеко не повні. Наприклад, в агентурному донесенні від 11 січня 1951 року сказано: «Бульба, Ковальчук и Корольчук мобилизовали в Быстричах 100 человек и отправили в м. Рокитно, где помещался их штаб». [24] А Олександр Денищук називає лише 74 прізвища бистричівських бульбівців. [25] І це, треба сказати, найповніша інформація дослідника. Бо, наприклад, з Костопільського куреня, який нараховував, за словами Р.Петренка 450 вояків, Олександр Денищук встановив прізвища тільки 30 осіб, що проживали у селах Золотолин, Бечаль, Тростянець. Із самого Костополя у нього фігурує лише курінний Іван Лиходько. [26]  Низку учасників  УПА Бульби-Боровця, які пізніше служили в УПА Бандери, дослідник записав тільки на рахунок останньої. Зокрема, це стосується братів Кухарчуків Христофора та Євгена із нині неіснуючого села Стара Гута Березнівського району. [27]

Отже, як свідчать наведені дані, на кінець серпня 1941 року «Поліська Січ» складалася із Головної команди, яку очолював отаман Тарас Бульба-Боровець. Сюди входили: комендант Олевського гарнізону, виконавець обов’язків начальника штабу, сотник (полковник?) Армії УНР Володимир (Іван?) Комар («Рогатий»), який замінив на цій посаді полковника Петра Дяченка, військовий консультант отамана, полковник(?) Армії УНР Іван Трейко, ад’ютант отамана, хорунжий Круглий («Дорошенко»), адміністратор, бунчужний Микола Таргоній, зв’язкові з Урядом УНР в екзилі полковник Армії УНР Іван Литвиненко та сотник Армії УНР Василь Раєвський. У підпорядкуванні ГК перебували чотири рухомих курені: Клесівський-перший (командир сотник Василь Раєвський), Клесівський-другий (командир поручник Лев Ковальчук), Людвипільський (три сотні піхоти, сотня важких кулеметів та чота кіннотників), на чолі з хорунжим Адамом Воловодиком («Грабом»), Рокитнівський (командир - поручник Омелянів-Терлиця  до 31 серпня 1941 року), та Олевський гарнізонний (командир - поручник Петро Дуб-Дубищенко?), а також трисотенний Костопільський курінь (командир – полковник Іван Лиходько), Клесівська та Олевська (начальник – поручник Максим Ломонос) підстаршинські школи, що налічували по сотні курсантів. Також до «Поліської Січі» окремим підрозділом входила українська міліція (поліція), хоча перед німцями це не афішувалося, оскільки діяла вона за окремим дозволом.

За приблизними підрахунками у цей час «Поліська Січ» (чотири рухомих і один гарнізонний курені, дві підстаршинські школи, дві сотні кулеметників, чота кіннотників) без поліційних підрозділів нараховувала понад 2000 вояків. Поліція «Поліської Січі» (Костопільського, Сарненського та Олевського округів, населення яких складало понад 500 000 осіб, і де Бульба мав найбільший вплив),  враховуючи німецький дозвіл один поліцай на 100 жителів, могла мати до 5 000 охоронців правопорядку. Сам отаман вважав, що контролював більшу територію. Так, у своїй книзі «Армія без держави» він пише: «У наш рух разом з білорусами було втягнене силою обставин все цивільне населення великої території, що нараховувало понад один мільйон людей з усіма установами». [28]  В  інформаційному повідомленні «Як повстала і за що бореться УПА?», яке було надруковане у першому числі газети «Земля і влада» у червні 1943 року також зазначалося, що під контролем бульбівських військових формувань перебувала частина Білорусі: «З кінцем вересня 1941 р. людський стан відділів УПА, розташованих у північно-західній Україні та південній Білорусі, доходив до 10.000 душ». Про бої січовиків на території Лельчицького району Білорусі розповідається на сторінках газети «Гайдамака» [29] Тож цілком зрозумілі й домагання отамана від генерала Кітцінгера визнати «Поліську Січ» як спеціальну українську частину для охорони Поліської котловини  у силі 10 000 вояків. Однак говорити про його збройні відділи з такою кількістю осіб як доконаний факт підстав немає. Водночас і визнавати істинним твердження Романа Петренка про існування на підконтрольній Бульбі-Боровцю території Полісся всього «неповних дві сотні молодих людей без ніякого військового вишколу, без старшин і підстаршин, без одного старшини з штабовими знаннями» також не можна. Адже лише на підставі переліку старшин, яким, згідно із  наказом №19 Головної команди «Поліської Січі» від 10 вересня 1941 року підвищено ранги за «відмінну організацію роботи у бойових операціях за місто Олевськ», бандерівський літописець в одному з наступних розділів своєї книги вже допускає, що вони «були спроможні повести до бою не більше двох куренів війська». [30] Тобто 600-700 вояків. Відтак цим самим він заперечує своє попереднє твердження про «неповних дві сотні», а отже і засвідчує непевну свою позицію у цьому питанні.

[1] Отаман Тарас Бульба-Боровець. Армія без держави.- Київ-Торонто-Нью-Йорк.-1996.-С.94-95.

[2]  Роман Петренко. Слідами армії без держави.-Київ-Торонто.- 2004. –С.87-88.

[3] Там само. –С.89-90.

[4] Там само. –С.89.

[5] Там само. –С.90.

[6] Роман Петренко. За Україну, за її волю// Літопис УПА. Т.27.-Торонто-Львів.-1997.-С.40. 

[7]  Там само.-С. 40.

[8] Роман Петренко. Слідами армії без держави.-Київ-Торонто.- 2004. –С.107-108.

[9] Отаман Тарас Бульба-Боровець. Армія без держави.- Київ-Торонто-Нью-Йорк.-1996.-С.102.

[10] Там само.-С.114. 

[11] Там само.-С.115.

[12] Сергій Стельникович. Український національний рух опору Тараса Бульби-Боровця: історичний нарис. - Житомир.- 2010.-С.348, 351.

[13]  Отаман Тарас Бульба-Боровець. Армія без держави.- Київ-Торонто-Нью-Йорк.-1996.-С.117. 

[14] Олександр Гриценко. Армія без держави//Українські вісті від 28 грудня 1950 року.

[15] Останні вісті з поля бою//Гайдамака №2 від 21 вересня 1941 року. ДАРО. Інв.№38.

[16] ДАРО. Фонд Р-30. Оп. 2. Спр. 112.Арк.14.

[17] Боротьба з большевицькими партизанами//Гайдамака №5 від 12 жовтня 1941 року. ДАРО. Інв.№38.

[18]  Боротьба з большевицькими партизанами і парашутистами//Гайдамака №6 від 19 жовтня 1941 року. ДАРО. Інв.№38.

[19]  Роман Петренко. Слідами армії без держави.-Київ-Торонто.- 2004. –С.13.

[20] Олекса Опанасюк. Січ Тараса Бульби в Олевську.-Житомир.-2008.-С.336-337.

[21] Сергій Стельникович. Український національний рух опору Тараса Бульби-Боровця: історичний нарис. - Житомир.- 2010.-С.130-131.

[22] Олекса Опанасюк. Не прощали зради рідного//Микола Плав’юк. Україна  - життя моє. Т.3.-Київ.-2002.-с.1038-1040; Олекса Опанасюк. Січ Тараса Бульби в Олевську.-Житомир.-2008.-С.336-340.

[23]  Олександр Денищук. Книга Пам’яті і Слави Волині. Томи 1-16.-Рівне.-2005-2008.

[24] Тарас Бульба-Боровець. Документи. Статті. Листи.- Київ.-2011. –С.-372.

[25] Олександр Денищук. Книга Пам’яті і Слави Волині. Том 3.-Рівне.-2007.-С.72-82.

[26]  Олександр Денищук. Книга Пам’яті і Слави Волині. Том 1.-Рівне.-2008.-С.31, 58, 200-208, 349.

[27] Галина Кухарчук. Секретарка Бульби-Боровця//Відеозапис спогадів. Режим доступу:  http://poliskasich.org.ua/?p=1).

[28] Отаман Тарас Бульба-Боровець. Армія без держави.- Київ-Торонто-Нью-Йорк.-1996.-С.117.

[29] Останні вісті з поля бою//Гайдамака №2 від 21 вересня 1941 року. ДАРО. Інв.№38; Боротьба з більшовицькими партизанами//Гайдамака №5 від 12 жовтня 1941 року. ДАРО. Інв.№38; Боротьба з більшовицькими партизанами та парашутистами//Гайдамака №6 від 19 жовтня 1941 року. ДАРО. Інв.№38.

[30] Роман Петренко. Слідами армії без держави.-Київ-Торонто.- 2004. –С.133.


PS. Це глава із книги «Засновник УПА (1941-1943). Сторінки непрочитаного життєпису Тараса Бульби-Боровця». Хто бажає, може підтримати це видання. Гроші на нього акумулюються на р/р редакції газети "Гарт" №2600400012532 у ПАТ КБ "Хрещатик" МФО 300670, код ЗКПО 14357711  та на картці Приватбанку #5168 7553 8165 5527.

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Теги: 
УПА
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

Гра в пазли

Гра в пазли: вільний софт «Добра Новина» та його самоактивація в кінці світу

Після знайомства з проектом «Галілея-IV» та його несподіваним «зникненням з радарів» виникають запитання: Чому Галілейська церква не виступила засновником нових місцевих церков? Чому її вплив на...

Останні записи

Кращий коментар

Зображення користувача Іван Ольховський.
0
Ще не підтримано

Відповіді історикові Ігореві Марчуку на його запитання.
Перше його питання розлоге, тому на нього окрема відповідь. Звучить воно так: «Перелічіть командирів куренів, сотень які підпорядковувались Боровцю у 1941-1943 рр. Якщо чотири курені, то як мінімум чотири командири має бути. Хто командував школами і іншими допоміжними підрозділами?».
Командний склад УПА «Поліська Січ»:
1. Бульба-Боровець Тарас, отаман (генерал-хорунжий).
2. Комар Володимир (Іван?) («Рогатий), сотник (полковник?) Армії УНР, (в.о. начальника штабу з початку липня до 9 серпня, з 20 серпня до початку вересня 1941 року), Дяченко Петро, полковник Армії УНР (начальники штабу з 9 по 20 серпня 1941 року), Смородський Петро, підполковник Армії УНР, полковник (начальники штабу з вересня по 16 листопада 1941 року).
3. Трейко Іван, полковник Армії УНР, військовий консультант отамана.
4. Литвиненко Іван, полковник Армії УНР, військовий консультант, зв’язковий з Урядом УНР в екзилі.
5. Круглий Юрій («Дорошенко»), хорунжий польської армії, ад’ютант штабу.
6. Соловей Петро, підхорунжий піхоти, ад’ютант-охоронець Т.Бульби-Боровця.
7. Таргоній Микола, бунчужний, підхорунжий, адміністратор, старший писар.
8. Раєвський Василь, сотник Армії УНР, командир першого Клесівського куреня, зв’язковий з Президентом УНР в екзилі.
9. Ломонос Максим, поручник Армії УНР, сотник (начальник Олевської підстаршинської школи).
10. Диткевич, сотник, начальник Сарненської підстаршинські школи «міліції», що готувала кадри для «Поліської Січі», згодом комендант Окружної команди міліції в Сарнах.
11. Довматюк Петро, підхорунжий, хорунжий – старшина з особливих доручень.
12. Сиголенко Кирило, поручник кінноти, сотник піхоти (редактор газети «Гайдамака»).
13. Мандибура Анатолій, поручник, начальник відділу військових справ Олевської республіки.
14. Дежнюк Іван, начальник Олевського районного відділу української поліції, начальник безпеки і правопорядку Олевської республіки.
15. Демчук Денис, колишній червоноармієць, комендант української поліції «Поліської Січі» в Олевську.
16. Лиходько Іван, полковник Армії УНР, командир Костопольського куреня.
17. Новицький Олексій, підполковник (сотник?) Армії УНР, заступник командира Костопольського куреня.
18. Степовий, осавул Костопольського куреня.
19. Оксентіїв Петро («Омелянів», «Терлиця») поручник, командир Рокитнівського куреня до 31 серпня 1941 року.
20. Дуб-Дубищенко Петро, поручник(?), курінний отаман(?), командир Олевського ганізонного куреня(?), командир Рокитнівського куреня з початку вересня1941 року(?).
21. Воловодик Адам («Граб»), хорунжий, командир Людвипільського куреня.
22. Ковальчук Лев, поручник, командир другого Клесівського куреня.
23. Чортенков Іван, хорунжий, поручник піхоти, командир третьої сотні Олевського куреня.
24. Гайдачук Іван, хорунжий, поручник піхоти, командир сотні кулеметників.
25. Сердитий, командир сотні піхотинців.
26. «Мирон» - командир першої сотні Костопільського куреня.
27. «Лис» - командир другої сотні Костопільського куреня.
28. «Галата» - командир третьої сотні Костопільського куреня.
29. Колій Ярослав, командир третьої сотні Рокитнівського куреня.
30. Рибачок Михайло, бунчужний, підхорунжий піхоти, командир сотні Людвипільського куреня.
31. Домазар Зенон, поручник.
32. Кушко, поручник.
33. Богачов, хорунжий.
34. Давидов, хорунжий
35. Буковський Павло, бунчужний, підхорунжий, хорунжий піхоти.
36. Багімський Костянтин, бунчужний, підхорунжий піхоти.
37. Григорчук, підхорунжий.
38. Морозько Федір, бунчужний.
39. Лунау Микола, бунчужний.
40. Рецлав Герман, начальник районної поліції в Рокитному.
41. Фалько Володимир, заступник начальника районної поліції в Рокитному.

Джерела:
ГДА СБУ: Ф. 65. -Спр. С-9133. - Т. 1. - Ч.ІІ. -Арк.218-219; Сергій Стельникович. Український національний рух опору Тараса Бульби-Боровця: історичний нарис. - Житомир.- 2010.-С.348-349; Гайдамака №2, №5, №6 за 1941 рік.-ДАРО. Інв.№38; ДАРО. Фонд Р-30. Оп. 2. Спр. 112.Арк.14; Отаман Тарас Бульба-Боровець. Армія без держави.- Київ-Торонто-Нью-Йорк.-1996; Роман Петренко. Слідами армії без держави.-Київ-Торонто.- 2004. –С.13; Галина Швед. Полковник Лиходько і Бульба//Повстанський рух отамана Тараса Бульби-Боровця. Дослідження, спогади, документи. – Рівне.-1998. – С.56-59.

Коментарі

Зображення користувача ДЗен ДЗелень.
0
Ще не підтримано

Який досвід повстанської армії сорокових років минулого століття може бути корисним тепер?

Хай буде Ща з Тя! І з Мя :)

 

Зображення користувача Іван Ольховський.
0
Ще не підтримано

У "літаючих бригадах" Тараса Бульби-Боровця були справжні партизани- винахідники. Наприклад, на Тучин нападали, переодягнувшись у радянських партизанів, аби не накликати біди на місцеве населення. Ба більше, червоні партизани-медведєвці, за спогадами їхнього розвідника Крутикова, допомагали бульбівцям вивезти друкарню, а коли дізналися, що це операція отамана Бульби, кусали лікті, але було пізно. Усі операції бульбівці добре продумували, де ставити охорону, де перекрити шляхи можливого надходження підмоги ворогові, де обрізати звязок, де заслати розвідку. Читайте про Шепетівську операцію. Я вже не кажу про принцип Махна, взятий на озброєння бульбівцями: нападати на ворога зненацька, коли він цього не очікує, і так само швидко зникати, поки він не отямився (з-під землі і під землю). Нападати невеликими силами, не встрявати у затяжні бої, які нав'язує ворог. Тримати ініціативу у своїх руках Не утворювати на території, контрольованій сильним ворогом-окупантом ніяких партизанських республік та ще й з масою цивільного населення, оскільки сильний ворог їх обовєязково знищить та ще й із великою масою неозброєного населення. Партизани не повинні сидіти на місці, а постійно рухатися, діяти. Сидіння приводить до деградації партизан, розкладу моралі від бездіяльності (починаються випивки, після випивки тягне на "подвиги" особливо проти жінок, дівчат). А це - смерть партизанського руху. На жаль, наші вояки та й керівники збройних операцій на сході України Бульби-Боровця не читали, тому у них постійні "котли", тисячі жертв, маса вояків у полоні. А Бульба беріг кожну українську душу, не воював бездумно проти переважаючого в оснащенні зброєю противника. Подібно воює на Донбасі партизанський загін "Тіні", але це крапля в морі.

Зображення користувача Іван Ольховський.
0
Ще не підтримано

Відповіді історикові Ігореві Марчуку на його запитання.
Перше його питання розлоге, тому на нього окрема відповідь. Звучить воно так: «Перелічіть командирів куренів, сотень які підпорядковувались Боровцю у 1941-1943 рр. Якщо чотири курені, то як мінімум чотири командири має бути. Хто командував школами і іншими допоміжними підрозділами?».
Командний склад УПА «Поліська Січ»:
1. Бульба-Боровець Тарас, отаман (генерал-хорунжий).
2. Комар Володимир (Іван?) («Рогатий), сотник (полковник?) Армії УНР, (в.о. начальника штабу з початку липня до 9 серпня, з 20 серпня до початку вересня 1941 року), Дяченко Петро, полковник Армії УНР (начальники штабу з 9 по 20 серпня 1941 року), Смородський Петро, підполковник Армії УНР, полковник (начальники штабу з вересня по 16 листопада 1941 року).
3. Трейко Іван, полковник Армії УНР, військовий консультант отамана.
4. Литвиненко Іван, полковник Армії УНР, військовий консультант, зв’язковий з Урядом УНР в екзилі.
5. Круглий Юрій («Дорошенко»), хорунжий польської армії, ад’ютант штабу.
6. Соловей Петро, підхорунжий піхоти, ад’ютант-охоронець Т.Бульби-Боровця.
7. Таргоній Микола, бунчужний, підхорунжий, адміністратор, старший писар.
8. Раєвський Василь, сотник Армії УНР, командир першого Клесівського куреня, зв’язковий з Президентом УНР в екзилі.
9. Ломонос Максим, поручник Армії УНР, сотник (начальник Олевської підстаршинської школи).
10. Диткевич, сотник, начальник Сарненської підстаршинські школи «міліції», що готувала кадри для «Поліської Січі», згодом комендант Окружної команди міліції в Сарнах.
11. Довматюк Петро, підхорунжий, хорунжий – старшина з особливих доручень.
12. Сиголенко Кирило, поручник кінноти, сотник піхоти (редактор газети «Гайдамака»).
13. Мандибура Анатолій, поручник, начальник відділу військових справ Олевської республіки.
14. Дежнюк Іван, начальник Олевського районного відділу української поліції, начальник безпеки і правопорядку Олевської республіки.
15. Демчук Денис, колишній червоноармієць, комендант української поліції «Поліської Січі» в Олевську.
16. Лиходько Іван, полковник Армії УНР, командир Костопольського куреня.
17. Новицький Олексій, підполковник (сотник?) Армії УНР, заступник командира Костопольського куреня.
18. Степовий, осавул Костопольського куреня.
19. Оксентіїв Петро («Омелянів», «Терлиця») поручник, командир Рокитнівського куреня до 31 серпня 1941 року.
20. Дуб-Дубищенко Петро, поручник(?), курінний отаман(?), командир Олевського ганізонного куреня(?), командир Рокитнівського куреня з початку вересня1941 року(?).
21. Воловодик Адам («Граб»), хорунжий, командир Людвипільського куреня.
22. Ковальчук Лев, поручник, командир другого Клесівського куреня.
23. Чортенков Іван, хорунжий, поручник піхоти, командир третьої сотні Олевського куреня.
24. Гайдачук Іван, хорунжий, поручник піхоти, командир сотні кулеметників.
25. Сердитий, командир сотні піхотинців.
26. «Мирон» - командир першої сотні Костопільського куреня.
27. «Лис» - командир другої сотні Костопільського куреня.
28. «Галата» - командир третьої сотні Костопільського куреня.
29. Колій Ярослав, командир третьої сотні Рокитнівського куреня.
30. Рибачок Михайло, бунчужний, підхорунжий піхоти, командир сотні Людвипільського куреня.
31. Домазар Зенон, поручник.
32. Кушко, поручник.
33. Богачов, хорунжий.
34. Давидов, хорунжий
35. Буковський Павло, бунчужний, підхорунжий, хорунжий піхоти.
36. Багімський Костянтин, бунчужний, підхорунжий піхоти.
37. Григорчук, підхорунжий.
38. Морозько Федір, бунчужний.
39. Лунау Микола, бунчужний.
40. Рецлав Герман, начальник районної поліції в Рокитному.
41. Фалько Володимир, заступник начальника районної поліції в Рокитному.

Джерела:
ГДА СБУ: Ф. 65. -Спр. С-9133. - Т. 1. - Ч.ІІ. -Арк.218-219; Сергій Стельникович. Український національний рух опору Тараса Бульби-Боровця: історичний нарис. - Житомир.- 2010.-С.348-349; Гайдамака №2, №5, №6 за 1941 рік.-ДАРО. Інв.№38; ДАРО. Фонд Р-30. Оп. 2. Спр. 112.Арк.14; Отаман Тарас Бульба-Боровець. Армія без держави.- Київ-Торонто-Нью-Йорк.-1996; Роман Петренко. Слідами армії без держави.-Київ-Торонто.- 2004. –С.13; Галина Швед. Полковник Лиходько і Бульба//Повстанський рух отамана Тараса Бульби-Боровця. Дослідження, спогади, документи. – Рівне.-1998. – С.56-59.