Зображення користувача Арсен Дубовик.
Арсен Дубовик
1013

Велесова книга: історико-лінгвістичне дослідження

"Дослідження давніх писемних знахідок української мови" – такою була тема наукової конференції, яку зорганізувало 15 червня Івано-франківське науково-просвітницьке товариство "Просвіта-Світовид". Літературно-мистецька зала Івано-франківської обласної наукової універсальної бібліотеки ім. Івана Франка не вміщала всіх бажаючих взяти у ній участь – доводилося доносити стільці з інших залів.

Відкрив конференцію голова НПТ "Просвіта-Світовид" О. Т. Полівчак. Просвітянка, фаховий лікар В. В. Захарія блискуче прочитала уривки з Велесової Книги. Потім було надано слово історику В. М. Герулі, який представив дослідження доктора філологічних наук із Одеси В. Г. Таранця "Історико-лінгвістичне дослідження Велесової Книги" (далі у наведеній публікації). На жаль, сам Валентин Григорович не зміг прибути на конференцію. Мав також виступ доктор філологічних наук, письменник С. Г. Пушик – його тема "Хлопське письмо". Дослідник української історії з Кіровоградщини С. В. Піддубний за допомогою проектора представив свою ілюстровану доповідь "Біблія стверджує, що була "одна мова та слова одні”. Що це за мова?".

Петро Зборовський із Турківщини (Львівщина) розповів про бойківські латканки, а самодіяльні артисти заспівали кілька латканок. Учасники конференції довго не відпускали артистів театру ляльок ім. М. Підгірянки, які показали вражаючу фольклорну сценку народження Сонця-Кола.

О. Т. Полівчак закрив конференцію, повідомивши, що наступного разу (восени) буде розглянуто тему етруської мови.

На наш погляд, зміст текстів ВК містить у собі основну його ознаку-інформативність, що зберігалась і передавалась із покоління в покоління. Факти історії життя колективу, типові для літописів, хронік чи подібного роду оповідей, мають перед хроністами одним із перших своїх завдань передачу цих фактів наступному поколінню.

Історія появи Велесової книги (ВК), або Влесової, досить відома в літературі, і тому немає потреби на цьому спеціально зупинятися. У славістиці вона визвала неоднозначні судження, оцінка яких сягає повного заперечення її автентичності (Л. П. Жуковська, О. В. Творогов, О. Б. Ткаченко, В. В. Лучик) і, з іншого боку, сприйняття як унікальної пам'ятки світової культури (Б. І. Яценко, С. В. Піддубний, Г. С. Лозко, В. С. Крисаченко). Ознайомлення з публікаціями на зазначену проблему і її невирішеність на сьогодні спонукали нас звернутися безпосередньо до текстів ВК, які існують у вигляді транслітерованих щодо запису на дощечках ВК [4, с. 274-319], і виразити свої думки та судження щодо них. У нашому матеріалі не йдеться прямо про дискусії з тими, хто дотримується протилежного нашому розуміння, оскільки для нас основним завданням виступає зробити всебічний історико-лінгвістичний аналіз текстів ВК, який би грунтувався на сучасному розумінні та підходах, і зробити свої висновки щодо існуючих на сьогодні непорозумінь та протиріч із зазначеної проблематики. Планується публікація в Альманасі ряду моїх статей (голова О. Т. Полівчак), за що я вельми вдячний, в яких будуть розглянуті окремі сторони зазначеної вище проблеми, що, надіюсь, викличе з боку читачів дискусію і наблизить всіх нас до істини.

Природа текстів «Велесової Книги» та їх характеристика

Одне із основних питань зазначеної вище проблеми торкається природи тексту і ґрунтується на аналізі його семантичного наповнення. Всі тексти розглядаються нами як носії відповідної інформації, що була в намірах автора довести її до відома всіх слов'ян, вірніше русів, до яких він звертається. Ця інформація має в собі три складові: її наявність, передачу і збереження в пам'яті наступних поколінь. Зупинімося на кожному із цих аспектів.

На наш погляд, зміст текстів ВК містить у собі основну його ознаку -інформативність, що зберігалась і передавалась із покоління в покоління. Факти історії життя колективу, типові для літописів," хронік чи подібного роду оповідей, мають перед хроністами одним із перших своїх завдань передачу цих фактів наступному поколінню. Звернімося до цієї сторони передачі інформації, яка засвідчена в текстах ВК, зокрема до першого її етапу, який полягає в акумуляції (нагромадженні) наявного знання про життя одноплемінників та його збереженні.

Автор текстів «Влесової Книги» Ілар Хоругин вказує на необхідність держати в умі інформацію щодо життя минулого свого племені, їхньої боротьби, поразок та слави. У різних місцях тексту ВК це виражено такими словами (тут і далі взято переклад С. Піддубного із книги [4, с. 18-114]): «ми Дажбові внуки - тримай, русе, в умі це», «даремно забуваємо доблесні старі часи наші» (д. 1), «сказано ж здавна, аби ми творили добро...» (д. 2-А), «згадаймо про те, як при отці Орію єдиний рід слов'янський був» (д. 8), «це не збагнути умом роздвоєним» (д. 11-А), «кажемо ще слова ці для пам'яті, аби жодне з тих слів не втратити» (д. 17-В), «пам'ять наша те [благо] вдержить», «і зберігати пам'ять про них [русів] у синів наших» (д. 25), «і старе згадаємо, і те, що знаємо, скажемо» (д. З 8-А).

Нами засвідчено 16 випадків вживання подібних висловів, всі вони є нагадуванням для прийдешнього покоління і подаються як звернення до сучасника. Тексти пронизує турбота автора про необхідність зберегти ці знання, вказується на небезпеку у випадку прийняття письма від греків, яке призведе до забуття цінностей народу. Такі мотиви звучать у двох місцях ВК: «греки хочуть нас хрестити, щоб ми забули богів наших» (д. 6-Є), «вони [греки] наставляють нам письмено своє, аби взяли його і розгубили свою пам'ять» (д. 8(3). На думку автора, поява письма ослабить пам'ять хранителя історії життя племені і призведе до втрати знань про минуле як основи майбутнього. Вищерозглянуте свідчить про необхідність збереження інформації (пам'яті народної), необхідної для виживання народу в тяжких умовах і подальшого його розвитку.

Наступний етап полягає в передачі цієї інформації новому поколінню.

У текстах, здається, немає жодної оповіді, де б автор не звертався до цієї сторони поширення знаннь про історію свого народу. Особливо багатим виглядить те, яким чином відбувається передача цих знань, і це знаходить вираження у вжитку різноманітних дієслівних форм. Наведемо основні реалізації з них: «[це] розкажемо із пережитого так за тисячу п'ятсот літ до Діра» (д. 5-А), «то бо глаголить вам глас праотців і слухайте» (д. 8(2), «а ще повідаю вам..., як отці наші говорили мені» (д. 8(3), «і про часи Ольдоріха згадаємо» (д. 18-Б), «Боги казали нам» (д. 24-В), «кажемо вам, як відаємо самі те здавна» (д. 24-Г), «старі перекази повідають нам» (д. 29), «а Кий, як розповідають, поставив град» (д. 31), «предречено од старих часів» (д. 36-А). Надзвичайно важливу роль відігравало у пам'яті народу збереження звичаїв одноплемінників, що відображались у язичництві слов'ян. «Віра передавалась з уст в уста, від Дідів-Прадідів до синів-онуків, - пише Г. Лозко. -Усна традиція була, певною мірою, й захистом своєї віри від чужинців, бо її передавали тільки своїм» [6, с. 13].

Наявність у вищезазначених прикладах передачі інформації дієслів типу глаголити, ректи, слухати, мовити свідчить про усну форму існування цих знань. Вживання слова співати синонімічно до сказати, як, наприклад, у виразах: «Птиця Мати Небесна співає» та «свята Птиця сказала» (д. 36-А), або: «І тоді пісні співаємо біля вогнищ вечірніх, і повідаємо старі слова слави» (д. 19), «маємо честь славу співати богам» (д. 24-А), наводить на думку, що оповіді, які передавалися із уст в уста, проспівувалися, як це прийнято у релігіях світу. Безсумнівно, така форма богослужіння притаманна була і язичництву, до якого належать як автор ВК, так і ті предки, про яких він говорить. Зазначене знаходить підтвердження і в дослідженні І. І. Срезневського про слов'янське язичництво, де він говорить, що багато молитв співались, а пісні належали «до богослужбових обрядів язичницьких Слов'ян», «храмові пісні супроводжувались звуками інструментів» [9, с. 65]. На нашу думку, все це знаходить підтвердження і в історії слів спів, співати, з одного боку, та оповідь, повідомляти, з іншого, в яких присутній один і той же корінь пів-/пов-. Очевидно, що семантична спорідненість цих слів свідчить по те, що давні оповіді у слов'ян проспівувалися, тобто голосні звуки вимовлялися протяжно. Останнє найшло відображення і в давній структурі їхньої мови, яка під впливом мовлення населення Трипілля перетворилася у мову з відкритими складами, закономірність якої відома у славістиці під назвою «закону відкритого складу» [11, с. 49-53]. Звідси бере побутування у слов'ян великої кількості пісень, особливо в українців, які довше і постійно, ніж інші народи, проживали на теренах давнього Трипілля, у мові мешканців яких вживалися лише відкриті склади.

Таким чином, вважаємо, що автор ВК користувався при написанні текстів усними оповідями, які він отримав таким же шляхом із уст своїх предків, про яких він говорить у текстах. Лише один виняток із написаного у ВК свідчить, що автор користувався не усним, а писемним текстом. Про це він повідомляє на самому початку дощечки (д. 38-А) словами ПИСАНО СЕ РУКОУ «писано це рукою». Ілар Хоругин вжив у тексті вказівний займенник СЕ «це», протиставляючи тим самим зазначений текст всім іншим. Очевидно, що у цьому випадку автор користувався якимось писемним текстом, і вважаємо, досить давнім, оскільки в тексті цієї дощечки подані оповіді про давній період життя слов'ян, зокрема про їх зародження і походження від арійського етносу. Про давнину зазначеного тексту свідчить також вживання імені Дажбога у вигляді Богдаждь (на інших дощечках така форма не зустрічається), що свідчить також про той давній період життя слов'ян, коли в їхній мові перестановка (метатеза) його складових була рівноцінною, як, наприклад, у словоформах: укр. ведмідь та гуц. медвідь. Зазначений текст протиставляється всім іншим у ВК, в яких використано лише усні оповіді про життя слов'ян і ніде немає згадки подібно «писано рукою».

І нарешті, третій етап збереження знань наступними поколіннями полягає в настанові нащадкам зберегти отриману інформацію про життя свого народу. Словесно це виглядить у текстах ВК таким чином: «отож почуй, нащадку, славу ту...» (д. 8(2), «І ніхто не сміє про те забути, бо проклятий буде богами нашими і людьми» (д. 25), «Се знаємо, як повідано от праотців» (д. 28), «Пам'ятаймо про минуле завжди...», «Се маємо тримати в пам'яті» (д. 29), «Повинні пам'ятати...» (д. 35-Б). Емоційне забарвлення висловлювань свідчить про велику значущість для життя народу передаваних знань. Постійне вживання слів пам'ятати, держати в умі та ін. свідчить про збереження інформації не на письмі, а в пам'яті. Така форма існування етнічних знань є своєрідною ознакою в житті колективу, і ці знання разом з формою їх вираження утворювали ритуал у духовному світі одноплемінників, якого повинні дотримуватися всі його носії. Пам'ять народу згідно з його віруванням повинна утворювати основу життя і бути гарантом його розвитку і існування в майбутньому.

Таким чином, інформація про життя народу проходить три етапи: пам'ять етносу —> передача знань —> збереження інформації, останній утворює пам'ять на новому витку життя племені. Такий шлях пройшли знання, виражені в текстах ВК. Особливістю їх є усномовний характер і максимальне збереження формально-звукового вираження подій тих епох, яких ця інформація торкалася. Подібне існування язичницьких словесних ритуалів є типовим як для слов'ян, так і для інших народів. До останніх уналежнюємо давні германські міфи, відомі під назвою «Старша Едда», які існували серед германців в усній формі і лише в XIII столітті були засвідчені на папері. Такі ж ознаки язичницьких текстів відображені у Ведах і записані з допомогою давньоіндійського письма - санскриту. Збереження писемних (формальних) та змістовних канонів характеризує також сучасні релігії, до яких відносимо, окрім інших, християнську. Православна та католицька гілки християнства до сьогодні строго дотримуються відповідних правил при проведенні богослужінь, які стали ритуальними і супроводжуються певним церковним співом. Як зазначає Г. Лозко, закономірною щодо ВК була «спроба записати давні релігійні тексти, які довгий час існували в усній формі...». «Так було в Індії й Японії з язичницькими текстами, які почали записувати лише тоді, коли виникла загроза насадження народам штучної релігії буддизму», так і в наших предків при загрозі християнізації [6, с. 12]. Виходячи із розглянутої вище природи текстів ВК, звернімося до аналізу деяких фонетичних та граматичних особливостей мовних одиниць, відображених у зазначених текстах.

Опоненти «Велесової Книги» звинувачують її автора в фальсифікації, висуваючи питання різноманітності словоформ, що відображають особливості майже всіх слов'янських мов. Наше ознайомлення з текстами ВК показало, що незважаючи на тривале їх вивчення, потрібно ще багато чого зробити, щоб остаточно прийняти переконливий для всіх читачів висновок щодо її автентичності. Оскільки неможливо охопити все зразу і в достатніх деталях, вважаємо за необхідне провести поступове спостереження над окремими значущими для зазначеної проблеми питаннями, яких торкаються тексти ВК. У зв'язку зі сказаним нами прийнято рішення дотримуватися при розгляді мовних одиниць такого основного постулату: прослідкувати, як у словесних формах ВК реалізуються лінгвістичні закономірності - фонетичні, граматичні та семантичні, чи їх тенденції, - і не зводити аналіз слів із ВК до пошуку тих чи інших подібних форм в існуючих на сьогодні матеріалах і пам'ятках із слов'янських мов. Не можливо кожну форму слова із ВК шукати в тій чи іншій мові чи діалектах у слов'ян, оскільки минуле їх життя засвідчено на письмі епізодично і багато чого із мовного вираження не відображено повністю. Цілком логічним і реальним виглядить те, що в текстах ВК можуть бути такі словоформи, які в існуючих давніх слов'янських текстах не засвідчені. 

До зазначеного вище необхідно вказати ще на одну особливість текстів ВК, що торкається їхньої графіки. Оскільки автор ВК при записі відповідних текстів старався відобразити їхнє звучання та смисл, то він все ж використовував ті буквені значки, які йому були відомі у час написання текстів, тобто графіка запису відповідала часові, коли жив і творив Ілар Хоругин. У таких ситуаціях, як свідчать дослідження у сфері фонології, людина відтворює на письмі усний текст, виходячи із фонемного сприйняття звучання. Його лінгвістичне відображення передає в графіці лише те, що було значущим зі сторони смислу, а такими мовними одиницями виступають лише фонеми, а не ті її відтінки чи варіанти, що не мають лінгвальної інформації (Л. Р. Зіндер, Р. І. Аванесов, Л. Г. Скалозуб). Таке розуміння психолінгвістичних особливостей текстів дозволяє зрозуміти, що носові голосні фонеми, не відображені в текстах ВК, сприймалися автором як сполуки двох фонем «голосний + n», а не однієї носової фонеми. Такий стан для слов'янських мов характерний уже для часу після X ст. [З, с. 81]. Те ж саме відноситься і до вживання в словоформах редукованих голосних /ь/ та /ь/, які епізодично реалізуються як показники «м'яких»/«твердих» приголосних, а не голосні фонеми. їхній фонемний статус змінився уже протягом XII - XIII століть [3, с. 83]. Подальше спостереження відносно графіки текстів ВК буде нами зроблено пізніше в ході аналізу текстового матеріалу, тут же лише наголосимо, що автор текстів ВК, передаючи різні давні оповіді із життя слов'ян і відображаючи адекватно формально-смислову значущість їх, користувався при цьому сучасним для його часу звукосприйняттям і фіксацією його на письмі, зрозумілим для його одноплемінників.

Перейдемо до аналізу деяких фонетичних особливостей, відображених у текстах ВК, і розглянемо їх з позиції відповідності загальнослов'янським закономірностям. Занепад зредукованих голосних у слов'янських мовах привів до збігу різнотипних приголосних в анлауті слова. У давні періоди існування індоєвропейських (іє.) мов у цій позиції реалізувалися лише сполуки типу SТ-, SR-, Т R-,DR-, SТ R- та ін. з висхідною артикуляційною напругою [10].

Нагадаємо читачеві, що тут S позначає щілинні приголосні, Т - зімкнені та R - сонорні. У деяких мовах (наприклад, германських, романських, балтійських) такі структури збереглися незмінними до сьогоднішнього дня (за винятком запозичених слів), у слов'янських (також грецькій, вірменській, індо-іранських) на початку слова вживаються і інші, відмінні від зазначних вище, типи, а саме: SS-, RS-,RT-, ТТ-, RR-, RST-, ZTKR.- та ін. Більше того, в західнослов'янських мовах існують слова зі складотворними сонорними / r 1/, що й зустрічається часто в текстах ВК (наприклад: РЦЕ, ЖРТВЬІ, КРЩАЩЕТЕ, ПЛДНЕ, СЛВІХОМ). Зазначена особливість щодо комбінацій приголосних в інших слов'янських мовах не відрізняється від реалізацій цих звуків у текстах ВК і включає в себе комбінації з висхідною та спадною артикуляційною напругою чи їхніми варіантами. Наведемо приклади із ВК: ГЛАС, ПРАОЦЕВ, ХВАЛУ, СТАРЕ, СЛОВЕ, ГРЬЦЕ, ХТЯЕ, БРАТАРІЕ, в яких реалізовані на початку слова сполуки приголосних із висхідною напругою: гл-, пр-, хв-, ст-, сл-, гр-, хт-, бр-, у той же час має місце велика кількість комбінацій, які відображають відмінні реалізації напрямку напруги, зокрема: бг- (БГОМ), рщ- (РЩЕНА), пт- (ПТЬІЦІА), дб- (ДБАТЕ), хвл-(ХВЛУ), свр- (СВРОГ), жртв- (ЖРТВЬІ) та інші. Розглянуті початкові сполуки приголосних у словах ВК не мають суттєвих відмінностей від реалізації комбінацій звуків у цій позиції у слов'янських мовах взагалі.

Цікавою є ще одна фонетична особливість, яка відноситься до просодики тексту і базується на статистиці такої артикуляторної одиниці як склад. Єдині правила складоподілу нижченазваних текстів дозволяють співставити деякі із параметрів вжитку складу. Із попереднього нашого дослідження відомо, що кількість відкритих складів має такі дані у наступних текстах: давньоруський текст «Успенський збірник» /ХІІ-ХШ ст./ - 98,5%, сучасний український текст / XX ст./ - 79,0% [10, сс. 99, 102]. За цими ж правилами складоподілу була зроблена вибірка із текстів ВК, в яку ввійшов 731 склад (тексти д. 1, 16-А). На цьому масиві реалізацій складу число відкритих із них становить 89,2%, Раніше нами було показано, що в слов'янських мовах, починаючи від найдавніших пам'яток до сучасності, діє тенденція зменшення частки відкритих складів у мовленні, включаючи писемне. Щодо цієї тенденції тексти ВК знаходяться між XII та XX століттями. Якщо взяти іншу фонетичну ознаку, а саме: найчастотнішу структуру складу СУ (приголосний+голосний), то її параметри щодо зазначених текстів виглядять наступним чином: 76,7% ( XII ст.) - 64,8% (ВК) - 58,89% ( XX ст.).

Розглянувши відстань між крайніми статистичними точками, помітимо, що тексти ВК займають в одному і другому випадках проміжну позицію. Проте помістити тексти на цій хронологічній лінії чисто пропорційно (приблизно посередині) не маємо права, оскільки звукові зміни в мовах відбуваються нерегулярно і їхній темп різний, що впливає на частоту реалізацій складових структур. Все ж можна стверджувати, що тексти ВК були написані після XII ст. Таку ситуацію відкорегуємо додатковим спостереженням з допомогою іншого тексту, який засвідчено пізніше і його статистичні дані порівняти з даними ВК. Для цієї мети нами були взяті тексти пам'ятки кінця XII ст. «Слово о полку Ігоревім» [8].

У результаті аналізу вибірки із зазначеного тексту (всього 653 склади) отримано такі параметри: число відкритих складів складає 83,9%, найчастотнішою структурою виступає склад СУ, його вжиток становить 65,4%.

Таким чином, статистичні дані проаналізованих складових структур у варіаціонному ряду можна розмістити у такому порядку:

1) відкриті склади: 98,5% ( XII ст.) - 89,2% (ВК) - 83,9% (кін. XII ст.),

2) склад СУ: 76,7% ( XII ст.) - 65,4% (кін.ХІІ ст.) - 64,8% (ВК=ХШ ст.). Очевидно, що за обома параметрами тексти ВК ближче всього знаходяться до пам'ятки «Слово о полку Ігоревім», особливо щодо структури СУ. Побіжне спостереження за текстами «Слова...» і ВК показує їхню фонетичну близькість.

Звичайно, застосування ймовірносно-статистичного методу щодо текстів ВК, можливо, не є достатнім, але отриманий результат у вигляді однієї із гіпотез може існувати. Цей висновок засвідчує, що тексти ВК були написані автором у XIII столітті. Невизнання цього дослідниками, оскільки в текстах не відображені історичні факти Київської Русі часів Олега, Ольги та інших князів, не можна прийняти як переконливі, оскільки, як відомо, не всі дощечки ВК збереглися, а з іншого боку, мабуть, не випадковим є те, що християнська Русь тут фактично не згадується. За своїм змістом тексти ВК протистоять релігії, що виходила із хритиянізації слов'ян, яка, вочевидь, почалася задовго до офіційної дати.

Розглянемо деякі морфологічні форманти, засвідчені у текстах ВК.

Оскільки досить частотним виглядить вживання в текстах наймення отця Ора, нами були виписані всі форми його реалізації. Ці словоформи, які стали об'єктом нашого спостереження, чітко виділені в текстах, що має значення при визначенні словесних меж. Для аналізу були взяті варіанти наймення Ор, які стоять у функції суб'єкта, граматично в наз. відм. однини. Таких форм виявилося 9, зокрема: у наз. відмінку в текстах реалізовані наступні форми імен: ОРІЕ, ОРІЕ (д. 4-Г), ОРІЕ (д. 10), ОРЕA, ОРЕ, ОРЕ (д. 24-В), ОРЕО (д. 26), ОРЕІ, ОЕРЕІ (д. 35-А), в яких у позиції після /р/ вжиті такі сполуки голосних: -іе, -еа, -є, -ео, -еі. Цікаво відмітити, що в наведеній кінцевій позиції форм, що вказують на наз. відм. одн., реалізовані голосні: /е, а, о, і/, тобто фактично всі артикуляційні типи звуків (крім /у/), характерні для фонетичної системи слов'янських мов. У цій частині слова вжита одна граматична одиниця - флексія, яка відображає перш за все відмінкове відношення, характерне для тексту, яке передав на письмі автор ВК. У всіх випадках зазначене ім'я виступає в ролі суб'єкта і тісно пов'язане з предикатом говоріння, повідомлення. Відносно цього антропоніма, вжитого в наз. відм. однини, виникає питання щодо причини його реалізацій з різними кінцевими голосними, наведеними вище.

Звернімося до природи відмінкових закінчень іменників в індоєвропейських мовах (А. Мейе, С. Б. Бернштейн, О. С. Мельничук). Після розпаду мови-основи кожна із мов унаслідувала зміну іменників за їхньою належністю до типу основ, тобто парадигма відмінювання визначалася основотвірним суфіксом відповідного іменника. Наявність в іє. мовах тенденції до перетворення триморфемної структури у двоморфемну привела до розщеплення цього суфікса, початкова частина якого, як правило, відійшла до кореня (явище фонетичної атракції), а решта утворила відмінкове закінчення. Згідно з принципом аналогії морфемна та семантична спорідненість слів привела до зародження нових їх класів, що мали однакові чи подібні закінчення. У псл. мові «почалося поступове перегрупування відмін не за основами, а за родами» [3, с. 263]. Шляхом фонетичної зміни у наз. відм. однини іменники чол. роду отримали закінчення - ъ/-ь [7, с. 288; 3, с. 267-268]. Вважається, що «переважна більшість давньоруських іменників чоловічого й середнього роду належала до другої відміни (основа на -o, -йo)» (др. брать, вьлкь, отьць) [5, с. 180]. До зазначеної відміни відносимо і іменник Ор, для якого типовим є закінчення в наз. відм. одн. у др. мові -ь/-ь, оскільки кінцевий /-р/ міг виступати як твердий або м'який приголосний. Повертаючись до словоформ імені Ор, яке виражає один і той же суб'єкт, засвідчений в наз. відм. і вжитий зі спорідненими предикатами, задаємося питанням, що ж могло послугувати причиною реалізації в текстах абсолютно різних словоформ, тобто різних флексій, які виражають одне й те ж саме граматичне значення?

Починаючи від іє. часу, необхідно відмітити такі етапи в розвитку відмінкових закінчень, зокрема флексії в наз. відм. одн. імен чол. роду: іє. *й/*ї > псл. * ъ/*ь > др. ъ/ь (до XII ст.) > о/е, редукція. Утворена відмінкова омонімія мала формальну надлишковість, оскільки передавала функцію одного й того ж відмінка, що й привело з часом до відносної уніфікації закінчень у сучасних слов'янських мовах. Оскільки тексти ВК записані в XIII ст., то у цей час фактично відсутні були редуковані голосні ь/ь, а існували лише ті звуки, що були на їх місці до редукції, тобто голосні давньоруського часу. Наявність у словоформах наймення Ор кінцевих голосних у вигляді /-е, -а, -о, -і/ саме і свідчить про різне діахронічне нашарування текстів, про що йшлося у нас вище, тому розглянуті звуки можна назвати «до-редукованими» голосними. Саме природа текстів ВК і пояснює велике розмаїття відмінкових закінчень, що відносяться до наз. відм. одн.

Висловлена гіпотеза щодо діахронічної різноплановості мовного матеріалу в текстах ВК знаходить підтвердження також і в словоформах імені Ор, що засвідчені в род. відм. одн. і мають посесивне значення. У текстах зустрілися такі словоформи: ОРІІУ («троє синів Орієвих») (д. 4-Г), ОРІЕ («од Ора були наші отці») (д. 6-А), ОРЕА («од отця Ора»), ОРЕА («за Ора-рода славні») (д. 6-В), ОРЕА («вище пращурів та Ора-отця») (д. 8), ОРЕОВІЕ («і Орієві завіти») (д. 25), ОРЕА («щоб не змішувати їх з людьми отця Ора»), ОРЕ («і люди отця Ора славні»), (д. 35-А), ОРЕОВО («сповнилося прикрістю серце Орієве») (д. 35-Б) (всього 9 вживань), а також з початковим /и-/: ИРЬОВА (з «трьома синами Оровими») (д. 38-А). У якості закореневих виступають у словах такі форманти: -іу, -е, -а, -овіе, -ово, -ова, серед яких чітко виділяються двоскладові. Останні, маючи типовий суфікс -ов/-ів, протиставляються односкладовим формантам з голосним -е/-а. Таким чином, у відмінкових закінченнях ґенітіва формально контрастують форманти, які мають у собі сліди знахідного відмінка (з голосним у флексії) та власне форми род. відм., що виражають посесивність. Останні виступають спорідненими до прикметникових форм, а також до форм давального відм., що і вплинули на відмінювання іменника. Дослідження у сфері славістики свідчать, що «поряд з формою родового відмінка в ранніх слов'янських пам'ятках ... були звичайними і форми знахідного відмінка прямого додатка» [3, с. 451]. Іноді співпадають форми род. і дав. відмінків. Наочно це можна виразити такими сполуками двох слів: люди Ора (пор. у знах. відм. - бачу Ора) та люди Орієві (пор. у дав. відм. - пишу Орієві).

Наявність у наведених вище формах род. відм. одн. наймення Ор флексій типу: -іу, -е, -а, -овіе, -ово, -ова, засвідчених у текстах ВК, чітко реалізують як архаїчні форманти, так і нові, що виникли пізніше. Знову зустрічаємо той випадок, коли в текстах ВК зміщуються ознаки двох діахронічних зрізів мови.

Розглянутий стан вжитку граматичних форм від Ор у наз. та род. відмінках однини протирічить розумінню одного синхронного зрізу.

Звичайно ж автор ВК у своєму спілкуванні з людьми свого часу користувався єдиною з ними мовою, а не вживав таке різноманіття форм. Виникає питання: чому автор ВК у своїх записах на дощечках вживає різні історичні пласти мови і тим самим відхиляється від звичного повсякденного свого спілкування, тобто свого узусу? Вважаємо, що причина цього явища, як уже вище йшлося, криється у природі тексту, його походженні і існуванні. Очевидно, що специфіка текстів ВК змушувала автора звертатися до такого виду оповіді, що відрізняється багатьма рисами від живого спілкування.

Наявність різноманіття флексій свідчить про нашарування на зміст ВК різних мовних періодів. У результаті цього в написанні відбулося суміщення різних діахронічних ознак слова, що протирічить існуванню мови одного синхронічного зрізу. Такий текст не відображає якусь одну мову, так як в її формальній реалізації присутні словоформи різного часу, споріднені з формами різних і давніх слов'янських діалектів та мов. Зазначена вище надзвичайно важлива особливість текстів ВК проявилася через те, що автор отримав текстову інформацію із усного джерела. Зміст у вигляді повідомлень, легенд, історії життя слов'янських племен тисячоліттями передавалися із вуст в уста та із покоління в покоління. Отже, весь комплекс текстів ВК являє собою збірник усних оповідей про історію слов'ян, що впродовж багатьох віків продовжували жити в середовищі окремої групи людей, до яких відносимо у слов'ян волхвів та жерців. Ці люди отримували відповідну інформацію від своїх предків, зберігали її в своїй пам'яті та передавали наступним поколінням. Таку роль у зазначеному ланцюгу зв'язку поколінь відіграв автор Влесової Книги - Ілар Хоругин, який під тяжістю якихось зовнішніх чинників обірвав усномовленнєвий ланцюг інформації із життя слов'ян і рішив засвідчити все, відоме йому, письмово в текстах на дерев'яних дощечках. Особливістю цих текстів є також те, що зберігається на дощечках не тільки інформація із життя слов'янських племен, але і вірне звуково-адекватне відображення, притаманне відповідній епосі. Збереження форми та змісту відповідало тому розумінні святості тексту в цілому, чого дотримувалися у слов'ян волхви та жерці. У тексті неможна було змінити ні форму, ні смисл, оскільки вони були свого роду духовними орієнтирами в язичницькому житті племен. Тісний зв'язок земного життя слов'ян з їхніми предками та божествами вирію забезпечували живучість таких текстів, до яких зверталися не тільки жерці, а й їхні одноплемінники. Такі тексти скріплювали народ в єдину цілісність - духовну й фізичну і були гарантом існування й виживання його в тяжких умовах. Ці цінності пропагуються автором ВК протягом всього великого епосу, в його зверненнях до предків та нащадків, що перебували постійно під заступництвом слов'янських Богів. Все вищезазначене свідчить про різноплановість сюжету і, з іншого боку, про усний його характер. Текст відігравав роль язичницького канона, який повинен бути збережений наступними поколіннями як за змістом, так і за формою. Ці тексти були засвідчені життям слов'ян і стали для них ритуалом, який проголошувався або проспівувався. Саме це є причиною різноманітності форм, що виражають одне й те ж значення.

Висновки

Резюмуючи все викладене вище приходимо до таких висновків щодо природи текстів «Велесової книги»:

1. За змістом тексти відображають великий обсяг часу історії слов'ян, починаючи з періоду зародження і перебування їх в межах арійського етносу і до епохи заснування Київської Русі;

2. Події, зображувані у ВК, були канонізовані, входили до язичництва слов'ян і існували впродовж більше двох тисячоліть в усній формі та передавалися із покоління в покоління їхніми жерцями;

3. Згідно з аналізом слів можна стверджувати, що тексти ВК відображають нашарування різних епох, які залишалися незмінними відповідно до вимог язичництва слов'ян;

4. Лінгвістичний аналіз ряду фонетичних та морфологічних ознак показав, що різноманіття форм у текстах ВК пояснюється саме природою походження цих текстів і в той же час ці формальні показники знаходяться в руслі тих мовних закономірностей, які характеризували праслов'янську мову;

5. Вибірковий аналіз текстів з позиції реалізації в них числа відкритих складів та складу СУ показав, що згідно з цими статистичними даними текст ВК, написаний на дощечках, можна віднести до XIII ст.

Окрім зазначених вище особливостей тексту ВК, далі В. Г. Таранець буде висвітлювати інші спостереження над мовним матеріалом, включаючи семантичний рівень.

Література

1. Бернштейн С. Б. Очерк сравнительной грамматики славянских яз ыков. Чередования. Именн ые основ ы. / С. Б. Бернштейн. - М. : Наука, 1974. -379 с.

2. Велесова книга: 3б. праукр. пам'яток І тис. до нової доби -І тис. нової доби / В ритм. пер. Б. Яценка. - К. : Велес, 2003. - 108 с.

3. Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов'янських мов (за ред. О. С. Мельничука). - К. : Наукова думка, 1966. - 596 с.

4. Ілар Хоругин. Влескнига: науково-популярне видання / Ілар Хоругин. Переклад, примітки та коментарі Сергія Піддубного. - Вид. 2, уточнене, розширене. - Голованівськ, 2010. - 340 с.

5. Історична граматика української мови / [Безпалько О. П., Бойчук М. К., Жовтобрюх М. А. та ін.] - К. : Радянська школа, 1957. - 475 с. 6. Лозко Г. С. Велесова Книга - Волховник / Г. С. Лозко. – Наукове текстологічне дослідження. - Вінниця : Континент-Прим, 2007. - 520 с.

7. Мейе А. Общеславянский яз ык: Пер. с фр. / А. Мейе. - Общ. ред. С. Б. Бернштейна. - 2-е изд. - М. : Прогресс, 2001. - 500 с.

8. Слово о полку Ігоревім. Давньоруський текст і ритмічний переклад. -К.: Радянська школа, 1986. - 311 с.

9. Срезневский И. Изследованія о яз ыческомь богослуженіи древнихь славянь / И. Срезневский. - Санкт-Петербург ъ, 1848. - 96 с.

10. Таранец В. Г. Энергетическая теория речи / В. Г. Таранец. - Монография. - Киев-Одесса : Изд-во "Вища школа", 1981. - 149 с.

11. Таранець В. Г. Трипільський субстрат: Походження давньоєвропейських мов /В. Г. Таранець. - Монографія. - Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2009. - 276 с.

22.06.2014 | 20:07   В. Г. Таранець, доктор філологічних наук, Одеса

Взято з альманаху науково-просвітницького товариства "Просвіта-Світовид"

Поширити цю сторінку: 

Коментарі

Зображення користувача Анатолій Висота.

Дякую, п. Арсене. Колись і сам вивчав ВК. Навіть написали разом з С. Піддубним статтю про це.

Зображення користувача Арсен Дубовик.

Я вже побачив, пане Анатолію. що Ви на сайті Ятрань були активним дописувачем ;) Наприклад, там є Ваша чудова стаття "Життя на волі або: зцілююча система безслизовової дієти". Чому б її не повторити на нашому сайті?

"Є десь, у якійсь далекій землі, таке дерево, що шумить верховіттям у самому небі, і Бог сходить ним на землю вночі..." (М. В. Гоголь)

Зображення користувача Явсе Світ.

Можливо комусь буде цікаво попрацювати над ось цим цікавим фактом.. Село Велеснів

Вірю в те, що розумію.

Зображення користувача Арсен Дубовик.

Так, цікаво. Дякую за линк.
Ви передбачаєте, пане Явсе, якийсь зв'язок цього села з Велесовою книгою?

"Є десь, у якійсь далекій землі, таке дерево, що шумить верховіттям у самому небі, і Бог сходить ним на землю вночі..." (М. В. Гоголь)

Зображення користувача Явсе Світ.

На жаль,пане Арсен,мені невідомо нічого про зв'язок між назвою села і Велесової книги чи самого Велеса..Я кілька разів бував в тих краях і скажу ,що село нічим не відрізняється від інших довколишніх сіл,окрім того,що там є музей Гнатюка..Я про інше,про місцевість:в міру горбистий ландшафт, ліси із вікових дубів і буків,чисті джерела,недалеко річка Дністер,місцями чорнозем на радість людям-трипільцям...Усе це вимальовує приємні райські відчуття...То можливо сам Велес тут "народився"...

Вірю в те, що розумію.

Зображення користувача Арсен Дубовик.

А чому б і ні?

Цитата:
То можливо сам Велес тут "народився"

Пов'язують же село Пилатківці і урочище Галілея з іменем Понтія Пилата...

"Є десь, у якійсь далекій землі, таке дерево, що шумить верховіттям у самому небі, і Бог сходить ним на землю вночі..." (М. В. Гоголь)

Зображення користувача Аватар Арій.

?Мені от цікаво, чи є сайт на якому зібрані всі світлини дощечок «Велесової Книги»? А то за допомогою Гугла я не можу знайти світлину потрібної мені дощечки. Як правило в Інтернеті є десь 10 дощечок, світлини яких постійно повторюються, і все.

За добро заплатимо добром,
а за зло — по-справедливості.

Зображення користувача Андерс Фальке.

В черговий раз наголошую саме на цьому дослідженні професора Шаяна, про яке рідко згадують - http://svit.in.ua/kny/booksha13.htm

Миролюбність і озброєність!