Класика - це срібні кулі

Коли усвідомлюєш необхідність сприйняття усіх без винятку катаклізмів сучасності в загальному контексті, постає потреба у консервативному мракобіссі. Поверненні. Плеканні візуально осучасненого (в районі 70-х років минулого століття), проте традиціоналізму. У перервах між геноцидом постмодерністських дискурсів та іншого голубого сала жваві руки допитливого співвітчизника спрагло тягнуться до духовної зброї. Що монолітно стоїть на сторожі внутрішньої цілісності та самодостатності. Йдеться про класику – спадщину предків, символ свободи, що побиває камінцями необхідної самооборони легіони служителів золотого тільця.

Започаткована столичним видавництвом «Основи» серія «Зарубіжна класика» поповнилася трьома компактними охайними книжечками. Йдеться про шекспірівського «Гамлета», бальзаківську «Баламутку» та «Троє в одному човні» Джерома К. Джерома.

Особливо приємно за повість британського автора, адже скуйовджена радянським кінематографом кавер-версія жодного об’єктивного уявлення про оригінал не надає (один специфічний суто московський з дозволу сказати шарм Ширвіндта, Державіна та Миронова чого вартий). Натомість завдяки влучному перекладу Юрія Лісняка та Ростислава Доценка маємо нагоду відчути найменші відтінки виплеканої генетичним імперіалізмом острівної вдачі персонажів із собакою включно: гідність, простота й відсутність комплексів з приводу оприлюднення емоцій. Позбавлений будь-яких наворотів текст вперто і досить неочікувано змушує згадувати образ британців, до якого нас так вперто привчали протягом останніх років напівзаспані співці європейської цивілізованості: мовляв, там, у них, всі дуже спокійні, виважені, високодуховні. І тому нам треба на них орієнтуватися.

По-перше, не треба нам ні на кого орієнтуватися, а по-друге, вони такими не є. Помічено, що огульна злагода надзвичайно брехлива.

Повертаючись до технічних характеристик варто зауважити, що якість перекладів дається взнаки і у двох інших книжках серії. Роман Оноре де Бальзака, насичений інтриганством та авантюризмом провінційного французького містечка часів Реставрації, з обов’язковим як для автора жіночим фактором, є довгоочікуваною срібною кулею, котру праведні шанувальниці стражденної лірики мають змогу стрілянути в бік стосів з купою макулатури під кодовою назвою “жіночі романи”.

А ось похмура сага про принця Данського актуальна для всіх верств населення без виключення – привабливість Середньовіччя перебуває саме у площині законодавчо не регламентованого права на оперативне дієве втручання з метою розв’язання конфліктних ситуацій на користь того, хто більше на це заслуговує.

“Падлюка батька вбив, і я за це,
Єдиний батьків син, того падлюку
На небо шлю.
Та це лиш плата вбійнику – не помста…”, - зауважує Гамлет, і логіка його думки жодних заперечень не викликає.

В тому й сила класики, що дає вона змогу співставляти нормальну рефлекторність з аномаліями. Скажімо, кривавий фінал у викладі Вільяма Шекспіра окрім очевидної динаміки засвідчує ще й неабиякий виховний момент в царині гріховності родинних негараздів. Нині того ж Гамлета, для прикладу, неминуче засмутила б податкова. Принципова різниця у підході спонукає в оцінці сьогодення та перспектив уникати двозначностей. “Дай буть жорстоким – не протиприродним…”.