Зображення користувача Олена Каганець.
Олена Каганець
  • Відвідувань: 5
  • Переглядів: 5

250 років українського парламентаризму: непомічена дата

 У період бездержавності чи латентної державності вищі стани українського суспільства брали участь у роботі середньовічних і ранньоновочасних передпарламентів тих держав, до яких входили різні регіони теперішньої України. Вперше про справжній парламент говориться у документі, знаному як Гадяцький трактат від 16 вересня 1658 року. 

Передпарламентаризм європейського штибу з’явився на українських теренах ще у ХІІ столітті. Йдеться про Боярську раду, яка існувала у Галицькому князівстві (потім — у Галицько-Волинському королівстві) й істотно обмежувала владу монарха. При цьому галицькі бояри, фактично не контрольовані тогочасним суспільством (йдеться про юридично вільний люд), узяли на себе стільки влади і так обмежили владу монарха, що незчулися, як їхня держава позбулася незалежності. 

Передпарламентами можна вважати Раду Панів та Сойм Великого Князівства Литовського (литовсько-білорусько-української держави) та польський сейм, що діяв з XV ст. (якраз з часу, коли Польща приєднала до себе частину українських земель). У Московії, яка в ті часи здобула Сіверщину, існувала боярська Дума — теж щось на кшталт передпарламенту; а із середини XVI століття почав час від часу збиратися Земський Собор, який вирішував найважливіші питання державного життя, ба, навіть обирав монархів. Так, Земськими соборами були обрані московськими царями Борис Годунов та Михайло Романов, засновник відомої династії правителів Росії.

Таким чином, у період бездержавності чи латентної державності (як-от у складі Великого Князівства Литовського) вищі стани українського суспільства брали участь у роботі середньовічних і ранньоновочасних передпарламентів тих держав, до яких входили різні регіони теперішньої України. До речі, у той же час подібний передпарламент виникає й у Кримському ханстві — Диван. Його компетенцію яскраво характеризує, скажімо, те, що саме він визначав обсяги грошових витрат на ханський двір та палац і саме він вирішував, які військові походи і яке чисельно військо має здійснити. Рішення Дивану були обов’язковими для всіх кримських татар, зокрема й для глави держави; якщо Диван хотів заблокувати діяльність того чи того хана, він просто впродовж тривалого часу не збирався, і важливі рішення не ухвалювалися.

Дехто з дослідників розглядає старшинські ради, які частіше чи рідше збирали деякі (не всі) з українських гетьманів як своєрідні вітчизняні передпарламенти. Але справжні парламенти, які вслід за Англією й Ісландією постають один за одним у континентальній Європі, в тодішній Україні так і не запрацювали. Про них ішлося в законодавчих актах, які з тих чи тих причин не втілилися у політичну практику. Хоча, з іншого боку, сам факт появи цих актів, створених визначними українськими політиками й правниками, засвідчує: частина вітчизняної еліти добре розуміла значення представницької демократії у державному житті. На жаль, інша частина еліти, й, особливо, плебс надто покладалися на «хазяїна». Не мало значення, хто він був: польський король, оттоманський султан чи московський цар. А то й свій гетьман — різниця в історичному планів врешті-решт виявилася не такою  уже й значною...

Пряма ж козацька демократія була надто хиткою. Сьогодні рада (надто «чорна») кричить так, завтра інакше, сьогодні обрали одного гетьмана, завтра одразу двох, а то й трьох. Сьогодні хитнулися до союзу з Бахчисараєм, завтра — з Москвою, післязавтра — зі Стокгольмом. І це зрозуміло — бо ефективна демократія означає поділ влади, напрацьовану процедуру, єдність прав та обов’язків як посадовців, так і пересічних виборців. Без усталеного парламентаризму досягнути цього навряд чи можливо.

Отже, вперше про справжній парламент говориться не у Конституції Пилипа Орлика, як, можливо, думає хтось із читачів, а у документі, знаному як Гадяцький трактат від 16 вересня 1658 року. Зупинимося на ньому детальніше — він на те заслуговує.

У той час козацька верхівка та інші освічені суспільні стани переконалися, що Московія тлумачить Переяславську угоду як повне підпорядкування українських земель цареві, а до того ж не збирається сприяти тому, задля чого, власне, Богдан Хмельницький і пішов під руку Романових — а саме об’єднанню всіх територій України-Руси, від Путивля аж до Сяну, щоб кордон Козацької держави став, за словами гетьмана, «як за давніх князів Руських».

Хмельницький помирає; гетьман Іван Виговський, який приходить на зміну нікчемному Юрасеві Хмельниченку, шукає іншого способу легітимації Patria Cosacorum, аніж угода з лукавим Кремлем. Радник, а потім і канцлер гетьмана Виговського (власне, Великого Князівства Руського) Юрій Немирич складає й домагається підписання угоди «між станами Корони Польської і Великого Князівства Литовського, з одного боку, і вельможним гетьманом і Військом Запорозьким, з другого», яку він і козацька еліта вважають виходом зі складної геополітичної ситуації.

Трактат передбачав перетворення польсько-литовської держави на конфедерацію Корони Польської, Великого князівства Литовського та Великого князівства Руського (тобто, України). Українську державу, за угодою, складали воєводства Брацлавське, Волинське, Київське, Подільське, Чернігівське та частково Руське (Галичина). «Органом законодавчої влади на території Великого Князівства Руського оголошувалися Національні збори, тобто виборний парламент, а виконавча влада мусила належати довічно обраному й затвердженому королем гетьманові», — пише про устрій Великого князівства Руського професор Наталя Яковенко.

За українською державою визнавалося право мати скарбницю, монетний двір у Києві, судовий трибунал, шестидесятитисячне реєстрове військо та десятитисячну найману армію (це давало у підсумку можливість створення одних із найпотужніших збройних сил Старого Світу). А мету конфедерації окреслювали рядки угоди: «Спільна рада і спільні сили тих народів мають бути супроти будь-якого ворога».

Юрій Немирич, магнат за походженням, вільний українець за свідомим вибором, студент і докторант кількох найкращих університетів Європи, автор низки праць на політико-правові теми, написаних вишуканою латиною, прихильник республіканського державного устрою, розумів: парламент — порожнє місце без ґрунту, на якому він мусить постати.  Без університетів, без шкіл та гімназій, без свободи слова, без релігійної рівності та віротерпимості, без місцевого самоврядування. Все це було передбачене Гадяцьким трактатом. Як і гідне представництво українців у Сенаті конфедерації, як і вибори короля польсько-литовсько-українського міждержавного об’єднання елітами всіх трьох народів.

На жаль, цей без перебільшення геніальний проект не був утілений у життя. Першого удару завдав Варшавський сейм, який урізав права Козацької держави до рівня Зборовського договору 1649 року, тобто повернув усе на рівень початку визвольних змагань, коли Patria Cosacorum ще тільки почала конституюватися. Польська шляхта у своїй масі відмовилася визнати українців рівними з поляками людьми. З цим не могли змиритися навіть найближчі друзі Виговського, такі, як Іван Богун.

Другий удар — у випадковій, безглуздій прикордонній сутичці гине великий канцлер Князівства Руського Юрій Немирич. Третього удару завдали — традиційно — свої. Почалися підбурювані Москвою повстання. Проти Івана Виговського висунули безпрограшне в очах плебсу звинувачення: мовляв, «гетьман запродав Україну ляхам». Спрацювало. Між парламентською демократією і «добрим царем», «лядською» Європою та «православною» Євразією голота обрала царя та Євразію. І це, мабуть, сталося логічно: адже за тодішньою політичною традицією рядове козацтво і селянство не могло обирати і бути обраним до вищих представницьких органів.

До речі, у ті роки у Московському царстві ще продовжували збиратися Земські собори. Питання прийняття Козацької держави «під царську руку» також вирішував Собор. Останній із них зібрався 1684 року для обговорення питань, пов’язаних із укладанням «довічного миру» з Річчю Посполитою. Потім у Московії розпочалося царювання  Петра І — і скликання Соборів припинилося; а наприкінці XVII століття цар ліквідує й боярську Думу. Отака-то «європеїзація» проводилася в життя Петром І — активне запозичення європейських технологій та військових новацій без запозичення чи прогресивного розвитку власних соціально-політичних інституцій.

Що ж стосується Конституції Пилипа Орлика, чий автор, як і Юрій Немирич, також був людиною надзвичайно освіченою й прихильною до тодішніх передових ідей, то там встановлювалося: щороку має тричі (на Різдво, на Великдень і на Покрову Богородиці) збиратися Генеральна Рада, до якої входитимуть полковники із полковою старшиною і сотниками, генеральні радники, спеціально обрані з усіх полків, та посли Запорозького низового війська.

Без дозволу Ради гетьман не міг зачинати жодної значної справи (якщо, звісно, не траплялося якоїсь конче нагальної справи — наприклад, ворожого нападу, тоді рішення ухвалював гетьман разом із генеральною старшиною). На Раді всі справи мали розглядатися, говорячи сучасною мовою, коректно, без образ з будь-якої сторони, а якби хтось образив би гетьмана, то ця справа мала бути передана у військовий генеральний суд, тиснути на який гетьман не мав права. До цього варто додати, що і полковники, і сотники, і генеральний підскарбій (міністр фінансів) та низка інших посадовців не призначалися, а обиралися, отже, Генеральна Рада та гетьманський уряд мали складатися з осіб, обраних козацьким станом. І не випадково Пилип Орлик зазначав: «Самодержавство не властиве гетьманському врядуванню...»

Але і Конституція Пилипа Орлика залишилася невтіленою.

А далі, коли у Західній Європі на повну силу розгортається Просвітництво, в Україні прямим його відголосом стають реформи останнього козацького гетьмана Кирила Розумовського і його практична спроба створити перший постійно діючий український парламент.

Загалом Кирило Розумовський намагався перебудувати Гетьманщину на самостійну українську державу європейського типу, яка б перебувала в особистій унії з Росією. Під час цієї перебудови оприявнилися дві головні політичні течії серед найвищої козацької старшини. Однією з них була консервативна (її речники — генеральний писар Андрій Безбородько та генеральний підскарбій Михайло Скоропадський), яка прагнула, зберігаючи традиційний козацький устрій Гетьманщини, наблизити його до шляхетського ладу Речі Посполитої, де роль шляхти відігравала б старшина. Остання в ті часи так офіційно і звалася: «шляхетство». Разом із тим відбувалося обмеження прав посполитого люду, але одночасно було відкрито ширший, ніж раніше, доступ до шляхетства представникам некозацьких верств (духовенство, міський патриціат, випускники Києво-Могилянської академії, Московського та європейських університетів тощо, включно з українізованими вихідцями із середовища етнічних меншин).

До другої, ліберально-просвітницької, течії належали передусім представники молодої старшинської інтелігенції, які здобули вищу освіту в Західній Європі (їхніми речниками були брати Туманські, зокрема Василь, майбутній генеральний писар). Вони знаходили зразки для державної перебудови своєї країни західніше за Польщу і воліли встановити в Україні щось на кшталт освіченої монархії зі спадковим правлінням роду Розумовських, але з наданням їй конституційного оформлення шляхом створення постійно діючого станового парламенту («Генеральне зібрання» або ж «Генеральні збори»), що займався б законодавством і контролем за гетьманським урядом.

Гетьман регулярно збирав старшинські ради, а 1763 року для затвердження остаточного варіанту судової реформи на Гетьманщині скликав у своїй столиці Батурині Генеральне зібрання, яке працювало й наступного року. Ці зібрання мали стати — згідно з проектом молодих реформаторів, підтриманим гетьманом, — постійним, таким собі шляхетським парламентом за участю іменитих городян. Обговорювалося на цих зборах, зокрема, відновлення традиції укладання статей українсько-російської угоди з кожним новим монархом та встановлення митного кордону між Україною і Росією тощо. Бо ж, як говорили промовці, у нас з росіянами один монарх — але дві істотно відмінні країни, дві держави, з’єднані тільки персональною унією. 

Звичайно, це були утопічні сподівання. Втім, Генеральне зібрання, на відміну від шляхетських сеймів, мало бути постійним, з досить широкими правами.

Верховна Рада у 2013 році мала б якось відзначити 250-ліття вітчизняного парламентаризму, бо, попри все, рух до нього був тривалим та закономірним, а його практичне втілення хоча й проіснувало недовго, але стало свідченням часів, «ще як були ми козаками», а Україна — частиною європейського політико-культурного простору.

Подано зі скороченнями

Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

Стартувала міжнародна слідча комісія Нюрнберг 2.0 щодо коронавірусної афери (відео)

Польський депутат Гжегож Браун разом з іншими польськими державними діячами та німецькими адвокатами дав пресконференцію щодо створення парламентської комісії з розслідування зловживань та порушень...

Останні записи