Україна: підпілля Європи

Якщо вам відомо, що автором логотипу Люфтганзи є український графік Роберт Лісовський, який 1920 р. емігрував на Захід разом із урядом Української Народної Республіки, працював у традиціях київського авангарду 1910-20-х рр. і помер 1982 р. в Женеві, - значить, ви українець. Іншого пояснення вашій поінформованості не знайти. Українська культурна присутність у європейському просторі й досі, на 21-му році від часу появи країни на політичній мапі, залишається майже невидимою - і неукраїнцями зазвичай не розпізнається. Навіть широкозвісні борщ і вареники не виняток: більшість моїх знайомих, народжених західніше Одеру, до приїзду в Україну були переконані, ніби борщ – страва російська, а вареники – польська.

У Ляйпціґському Museum der Bildenden Künste на моє питання, де саме в експозиції знаходиться робота Олександра Архипенка («Портрет дружини» з орнаментованим цоколем, чудесний зразок української сецесії), працівниця музею спішить мені похвалитися, що в них є «й інші російські митці» (!). У Відні вам радо покажуть пам’ятник Юрію Кульчицькому, який «підсадив» Європу на каву після битви з турками 1683 р., але при цьому називатимуть його то вірменським купцем (?), то польським шляхтичем (тут логіка є принаймні остільки, оскільки під Віднем українські козаки дійсно билися під знаменами польської корони!), - і мусите приїхати аж до Львова, до кав’ярні з «тим самим», від Кульчицького, історичним ім’ям «Під синьою фляшкою», щоб почути захоплюючу історію про турецький полон запорізького козака Юрія-Франца Кульчицького-Шелестовича, після якого він, чи не єдиний на той час у Відні, й зумів розпізнати, що знайдені в турецькому таборі мішки з чорним зерном - то не корм для верблюдів…

Про пісенний фольклор годі й згадувати, то вже давно «розібрано на запчастини»: «Їхав козак за Дунай» Семена Климовського (18 ст.) з легкої руки Бетховена перетворився на «російську Мінку», «Ой не ходи, Грицю» Марусі Чурай (17 ст.) – на американську “Yes, My Darling Daughter” (правда, тепер Гельмут Лотті співає її по-українському, як Lutshje bulo, - але в російському альбомі!), ну а про те, що Ґершвінів “Summertime” – це джазова версія української колискової в обробці О.Кошиця, згадують уже тільки фахові музикологи. З усіх українських композиторів у посмерті пощастило хіба що вбитому більшовиками того-таки 1920 р. Миколі Леонтовичу: принаймні його «Щедрик», хоч і під іменем “Carol of the Bells”, не втратив свого «українського паспорта».

Такого «українського пилу» в культурному повітрі Європи насправді куди більше, ніж можна собі уявити, от тільки з образом України він ніяк не асоціюється. В принципі, це, звичайно ж, доля всіх народів, віками позбавлених власного «політичного даху»: вітри історії розносять із них навсібіч усе, що «погано лежить» - і для чого завжди знайдеться напоготові інший, дбайливіший господар. Власне, з геополітичного погляду й ціла Україна «лежить погано» - за словами бароккової пісні, «при битій дорозі»: на коридорі «з варяг у греки», на вічному перехресті різнонапрямлених цивілізаційних впливів і транзитних шляхів, «зшиваючи» їх собою й сплавляючи докупи.

При бажанні тут можна «знайти все», як на «блошиному ринку» (недарма «ярмарок» став, з легкої руки Гоголя, метафорою української народної культури!), - Скіфію Геродота, пізньоантичні поселення, візантійські храми, середньовічні міста, сліди багатьох загиблих імперій і самобутньо переплавлених стилів, від дерев’яних церков козацького барокко до конструктивістських експериментів того-таки аванґарду 1920-х (багатофасетність, котру марно намагався знівелювати СРСР!), [ ….] станом на сьогодні - велетенський, «дикий» ярмарок ніким не облічених і не бережених багатств, дім без господаря, мешканців якого впродовж цілого минулого століття методом якнайсуворішої селекції (то Сталіним, то Гітлером, то Гулаґом, то штучним голодом, і завжди й незмінно - колоніальною школою) – відучувано від самої думки, що вони тут можуть бути господарями, як від найжахливішої політичної крамоли. 

За 20 років незалежности таке, звісно, не виправляється. Надто коли й незалежність усе ще доволі умовна, - в інформаційному й культурному відношенні Україна й далі залишається Клондайком для ринків сусідньої Росії, і боротьба українських музикантів, кінематографістів, видавців і т.д. з засиллям російських «гастролерів» за «свою територію» - за радіо- й телеефіри, сценічні майданчики, прокатні площі й полиці в книгарнях – то цілий багатолітній епос, що його нащадки коли-небудь відтворюватимуть за матеріалами ЗМІ, як хроніку затяжної партизанської війни (в котрій навіть арт-фестивалі називаються – як не «Остання барикада», то напряму іменами героїв національно-визвольної боротьби – «Махно-фест», «Мазепа-фест», хоча, здавалось би, причім тут Махно й Мазепа?). В певному сенсі Україна все ще «не вийшла з підпілля» - не тільки для зовнішнього світу, а й, що значно важливіше, для себе самої, процес затягнувся. І на те є вагомі причини. 

З одного боку, колоніальний досвід двох століть навчив українців виживати «в обхід» держави. При потребі – себто коли держава починає «заважати» - українці вміють суто «по-партизанському» непогано самоорганізовуватись, але, як правило, для одноразових, а не системних відсічей: приклад Помаранчевої революції тут уже хрестоматійий, одначе така сама модель, тільки, звісно, в дрібніших масштабах, є в нас одним із головних рушіїв суспільного життя. Так, коли популярний письменник вступає в конфлікт із украй непопулярним міністром освіти, втрачаючи на тому державну премію за свіжовиданий історичний роман, то в інтернеті того ж дня починається «всенародний рух» за «компенсацію» письменникові його втрати, потрібна сума (еквівалент 30 тис. євро) за кілька днів назбирується на вмисне для того відкритому рахунку, а розкритикований міністром роман стає топ-бестселером року, - типовий алґоритм культури, звиклої існувати в режимі хронічного спротиву.

Все найцікавіше і найкреативніше в культурному житті України останніх 20 років – сучасне мистецтво, нова література, театр «малих форм» - розвинулося в межах «самоствореної» інфраструктури – сказати б, малого й середнього бізнесу, себто теж, власне, «партизанським способом». Натомість ні захистити національний продукт, ні подбати про національну спадщину «партизанським способом», «в обхід держави» ніяк неможливо, і коли держава цих функцій не виконує, рано чи пізно постане питання, наскільки, власне, вона репрезентативна в стосунку до своєї країни. 

І ось тут на передній план виходить наша головна проблема – проблема українського правлячого класу, більше схожого на закритий олігархічний клуб, за війною двох бізнес-кланів усередині якого – «донецького» й «дніпропетровського» - змушена спостерігати не тільки Україна, а й ні в чому не винний європейський обиватель. 

Цей клас сформувався у висліді злиття української радянської номенклатури з кримінальним капіталом 1990-х рр. – і позначений яскраво вираженими «генетичними пороками» їх обох. За 20 років він витворив в Україні свою субкультуру, за зразком сусідньої Росії – агресивно консумеристську (перше, що вражає гостей на вулицях Києва – це неймовірна кількість дорогих автомобілів, якої не побачиш у жодній із європейських столиць!), із двома вельми потужними індустріями – спортивною й шоу-бізнесовою, причому до останньої належить і субкультура «політичних симулякрів»: від ток-шоу (за іронією, названих «Свобода слова») на трьох найпотужніших національних телеканалах, де спікери двох воюючих кланів ведуть між собою «бої без правил» у прямому ефірі, і до інсценізованих мітинґів із проплаченою «масовкою» (постійне джерело заробітку для найбідніших категорій населення – студентів, пенсіонерів і бездомних).

Країну цей клас сприймає насамперед як бізнес-проект, що має приносити особистий прибуток, і відповідно в усіх сферах державного управління обстоює насамперед особисті інтереси: тут навіть не корупція в класичному сенсі слова, а просто засаднича незнайомість учорашніх хлопчиків і дівчаток із радянських пролетарських кварталів з існуванням якихось інших цінностей, поза владою грошей (як зворушливо висловився той самий непопулярний міністр освіти, «наша національна ідея – це добробут», на що отримав від студентського руху негайну відповідь: “Speak for yourself!”).

До якої міри ці люди (котрі, в очах Заходу, й ототожнюються з Україною, - за браком інших упізнаваних образів, не лише політично, а й культурно-символічно!) є, в дійсності, «іноземцями у власній країні», найнаочніше видно з нової архітектури старих міст. В Одесі занедбані фасади старих будівель чорніють просто опостінь із сяючими навсібіч склом і хромом висотними бізнес-центрами, у Львові нова будівля банку без сорома казка «впихається» в ході реставрації в старовинний ансамбль, і навіть в історичному серці Києва тисячолітній Софійський собор – чудом врятована від сталінського «архітектурного погрому міста» перлина візантійського зодчества й мазепинського барокко – тепер відбивається, на повен зріст, у дзеркальній поверхні готелю Hyatt: ласкаво просимо, дорогі гості!.. 

«Переживемо й це, - заспокійливо сказав мені недавно один старенький учитель, який іще за Брежнєва відсидів своїх сім років таборів і п’ять заслання, а тепер доживає віку на пенсії в 200 євро на місяць. – То все минуще, а Україна – вічна».

Я так само люблю свою країну - і не втомлююсь дивуватися її непереборній вітальній силі. Щодня, крізь димовий чад нуворішського бенкету, вона дає мені десятки доказів тієї сили – і десятки приводів нею пишатися: як, попри відсутність будь-яких на те умов, може з’явитися така прекрасна вистава? Звідки «наросли» ці чудові молоді поети, що збирають переповнені зали на 500 душ, і ці юні активісти з протестних рухів, що приносять мені на підпис чергову петицію проти рейдерського захоплення історичної будівлі, і ці натхненні юрби на рок-концерті, і взагалі все це гаряче, живе, осмислене життя, що пульсує, здебільшого, поза фокусами телекамер, вперто іґноруючи тотальну дисфункційність української держави з усіма її симулякрами?..

Мені тільки кривдно за Олега Кіращука – майстра писанок, чиї узори «по-піратському» був використав дім Gucci в колекції 2008-2009 р.: його роботу не було кому захистити. І хоч сам Кіращук щиро тішиться, що його писанки, хай би й анонімно, «пішли в світ» (вийшли з «українського підпілля», ну так…), певна – він тішився б значно менше, якби довідався, що традиційний український розпис цим разом було оголошено – ні, вже не російським і не польським – персько-циганським (!). Воістину, Україна таки невичерпна.