Феодосій просував аріянство силою примусу, а тому мимоволі став його могильщиком. Церква, взята під захист і управління держави, згодом перетворилася на слухняний її інструмент. Держава задушила церкву у своїх палких обіймах. Церква дозволила себе підкупити, – і це підірвало її творчий дух, немислимий без свободи і змагальності.

Попередні статті:

Хрестиянство і християнство – дві різні релігії
Динамізм – філософський фундамент аріохрестиянства
Міф про гоніння християн
Фарисей Шауль – апостол, прапор і криголам
Аріянство – релігія Римської імперії

Природний розвиток аріянства в Римській імперії був перерваний з приходом до влади у 379 році римського імператора Феодосія Першого. За своїм покликанням і вихованням він був воїном – так само, як і його видатний батько. Судячи з його біографії, крім армії майбутній імператор у житті нічого й не бачив.

ВКОРІНЕННЯ ІДЕЇ

«До отримання ним високого рангу августа Феодосій лише злегка цікавився християнськими ідеями, однак на наступний рік після призначення він був хрещений у Фессалоніках єпископом міста – прихильником нікеїзму Асхолієм» (Васильев А. А. История Византийской империи. – Т.1. / Пер. с англ. А.Г.Грушевой. — СПб.: Алетейя, 2000).

Хрещення відбулося за таких обставин: «Феодосій не мав твердого світогляду, тож легко піддавався стороннім навіюванням. Під час свого перебування в місті Фессалоніки, що служило центром військових операцій проти готів, Феодосій важко захворів і зважився прийняти хрещення. Ось тут і з’явився Асхолій, ревний нікеєць, що всіма силами тяжів до Заходу. Скориставшись цими хвилинами найбільшої вразливості релігійно налаштованої душі імператора, він у чорних фарбах змалював стан церковних справ Сходу, розшматованого різними єресями і, ставлячи за приклад мир, що панував на Заході та Іллірії, навіяв йому про необхідність торжества православ’я та переслідування єресей насильницькими заходами. Новохрещений Феодосій встав з ліжка, впевнений у своєму вищому покликанні до цієї мети, і першою його справою було видання едикту, що наказував всім підданим сповідувати нікейську віру і погрожував безчестям та всілякими покараннями її противникам» (Спасский А.А. История догматических движений в эпоху вселенских соборов. Т. I. Тринитарный вопрос. – Сергиев Посад, 1906).

Як бачимо, Феодосій став жертвою дезінформації й інавіювання. З боку Асхолія це була зрада довіри. Ми пам’ятаємо, як у 325 році подібну зраду пережив імператор Костянтин, коли його під час Нікейського собору обманув іудохристиянський єпископ Осій Кордубський. Щодо Феодосія була застосована така ж сама підла маніпуляція з боку священика, та ще й єпископа, який за своїм статусом мав би бути щирим і чесним, особливо в момент найбільшої слабкості людини, що йому довірилась. Проте іудохристиянство нерідко ставило політичну доцільність вище якихось релігійних умовностей.

Отже, Феодосій повірив у своє вище покликання навести лад в релігійній сфері. Як людина військова, діяти він почав негайно, рішуче і відверто. 28 лютого 380 року у Фессалоніках він видав згаданий вище основоположний едикт «Cunctos populos» («Всі народи»), в якому вимагав, «щоб усі народи, підпорядковані Нашій Милості, сповідували релігію, яку римляни взяли від преподобного апостола Петра». Далі в едикті наводиться визначення: «Очевидно, що це релігія, сповідувана понтифіком Дамасом і єпископом Александрійським Петром, людиною апостольської чистоти». Схоже, що текст цього едикту був написаний під диктовку нікейця Асхолія, адже папа Римський Дамас (366–384) і папа Александрійський Петро (300–311) представляли собою іудохристиянський «Нікейський союз», тобто апелювали до рішень Нікейського собору 325 року.

Нагадаємо, що імператор Костянтин, обманутий александрійцями на цьому соборі, припустився помилки щодо Символу віри, яку вже через 3 роки виправив. Проте Александрія і Рим вимагали дотримання цього Нікейського символу всупереч тому, що він був отриманий обманним шляхом і був скасований на наступному соборі.

СИЛОВІ МЕТОДИ І НАРОДНИЙ ОПІР

Феодосій про це не знав. Після прибуття в Константинополь, він розпочав наведення ладу з того, щоб передати головний храм у руки нікейців. Але виявилося, що самих цих нікейців у місті надзвичайно мало. Імператору представили одного з них – Григорія, який у 379 р. приїхав сюди з Каппадокії і мешкав у родича. Він пройшов навчання в Александрії Єгипетській і був прихильником єгипетського іудохристиянства, тобто «нікейства». Після співбесіди з цим Григорієм, пізніше названого Богословом, імператор вирішив зробити його єпископом міста і передати йому головний храм: «Феодосій задля виконання своєї програми висунув Григорія, цього непоказного зовні, маленького на зріст і майже лисого “вождя православ’я”, і підніс його над столичним натовпом» (Карташёв А.В. Вселенские соборы. – Париж, 1963. – II Вселенский собор в Константинополе 381 г.).

Передача храму нагадувала сучасне рейдерське захоплення: «Самого Григорія Богослова, коли він прибув у це збурене пристрастями місто, суспільство зустріло камінням. Григорій оселився в будинку свого родича, під дахом якого вільно вмістилися всі, що залишилися вірними Нікейському символу в цій багатолюдній столиці. Не краще стало положення Григорія, коли 4 листопада 380 року сюди прибув імператор. Григорія, як єдиного захисника нікейської віри, Феодосій вислухав прихильно й обіцяв йому одразу ж віддати головний храм Константинополя, який перебував у розпорядженні аріян, – знамениту церкву Апостолів.

Вибух пристрастей і справжній заколот піднявся в столиці на ранок. “Храм, – описує факт сам Григорій, – оточений був воїнами, які в озброєнні і в великому числі стояли рядами. Туди ж, як морський пісок і хмара, линув, невпинно прибуваючи, весь народ з гнівом і стогоном на мене, з благаннями звертаючись до імператора. Вулиці, арени, площі, навіть доми з двома і трьома поверхами наповнені були знизу до верху глядачами – чоловіками, дітьми і старцями. Скрізь метушня, ридання, сльози, крики, – наче місто було взяте приступом... Α я, – трагічно зауважує про себе Григорій, – ледве переводячи подих, ішов серед війська”.

Феодосій розпорядився швидко і енергійно. Закликавши єпископа Демофіла, він запропонував йому або приєднатися до Нікейського вчення, або передати церкви православним і піти з міста. Старий керівник аріян мав достатньо мужності і твердості переконання, щоб обрати останнє, переселився за міські ворота і там продовжував робити зібрання. Православні зайняли всі константинопольські церкви» (Спасский А.А. История догматических движений в эпоху вселенских соборов. Т. I. Тринитарный вопрос. – Сергиев Посад, 1906).

Це якби до Києва привезли московського попа і за допомогою «Беркута» передали йому собор святої Софії...

КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКИЙ СОБОР

Різко негативна реакція населення спантеличила Феодосія і примусила задуматися. Задля уточнення свого курсу, у липні 381 року він скликав Константинопольський собор. Проте запросив на нього східних єпископів, а вони майже всі стояли на аріянських позиціях.

Іудохристиянин Григорій Богослов, нещодавно призначений імператором на архієпископа Константинополя, був чужим для учасників собору, не користувався серед них авторитетом, а його прозахідні («нікейські») ідеї взагалі не сприймалися. Він не зміг керувати зібранням, тому добровільно полишив кафедру (в чому собор його одностайно підтримав) і назавжди повернувся на свою батьківщину в Каппадокію, де займався самоспогляданням, писав віршовану лірику самотної душі та філософські елегії.

Учасники собору тут же взялися за обрання нового патріарха, який мав би головувати на зібранні. І тут ми бачимо ще один характерний приклад управлінського стилю Феодосія. Як повідомляє історик:

«На константинопольську кафедру був обраний Нектарій – “чоловік сенаторскаго роду”, що займав посаду претора (начальника міської адміністрації. – І.К.) в Константинополі. Обставини його обрання темні, й історики V ст. повідомляють суперечливі розповіді про нього. Те, що він обраний був нехрещеним і “одягнений в дивний одяг, був названий єпископом” – викликало загальне здивування. Тож історик Созомен не знаходить іншого виходу з цього здивування, як тільки вказівкою на волю Божу. Вірніше всього, що Нектарій обраний був за бажанням імператора, що добре знав його “лагідний характер”.

Згідно з розповіддю Созомена, імператор зажадав від єпископів списку осіб, яких вони вважають гідними зайняти столичну кафедру; Нектарій, внесений до списку за бажанням Діодора Тарсійського, близько знайомого з ним, займав у списку останнє місце. Імператор, прочитавши список, зупинився пальцем на Нектарії і обрав його. Таке обрання всім здавалося дивом: всі запитували, хто цей Нектарій, якого він звання і звідки, а коли дізналися, що він ще не приймав таїнства хрещення, то ще більше здивувалися чудасії царського визначення. Богословської освіти він, звичайно ж, жодної не мав, і потрапляв у крайнє здивування, коли йому треба було вирішити якесь серйозне церковне питання.

Східні єпископи одностайно підтримали його обрання (прийняли нові правила гри. – І.К.). Висвячений на єпископа, Нектарій негайно ж став головою собору, і його підпис значиться на першому місці. Близько 9 липня 381 року собор закінчив свої засідання. У доповіді імператору про закінчення собору єпископи виносять йому подяку за те, що він зробив для впорядкування церковного миру та затвердження правої віри. Про результати роботи собору вони сповіщають, що насамперед вони досягнули взаємної згоди між собою, потім видали короткі визначення, в яких затвердили віру і засудили єресі. 

Константинопольський собор являв собою повне вираження східного богословія і східних інтересів. Александрійські домагання були ним рішуче відкинуті. Особливим правилом собор ухвалив, що александрійський єпископ повинен керувати церковними справами тільки в Єгипті. А на всі спроби папи підпорядкувати собі Схід він відповів постановою: “Константинопольський єпископ має перевагу честі щодо Римського єпископа, так як Константинополь є новий Рим”. Нічого більш образливого не можна було придумати для Рима (а також і для Александрії), ніж це правило. Воно, звичайно, не було прийнято римською церквою. Імператор затвердив усі постанови собору і в новому своєму рескрипті, виданому 30-го липня, наказував “передати негайно ж всі церкви єпископам, які сповідують одну велич і силу Отця, Сина і Св. Духа, одну славу і одну честь”» - кінець цитати. 

(Спасский А.А. История догматических движений в эпоху вселенских соборов. Т. I. Тринитарный вопрос. – Сергиев Посад, 1906).

Все чітко і однозначно – як в армії.

ПРАКТИКА РЕЛІГІЙНОЇ УНІФІКАЦІЇ

«Новий рескрипт висловлював собою радикальну зміну в церковній політиці Феодосія. Як ми бачили, едикт 379 року, написаний під впливом Асхолія, зразками віри для всієї церкви ставив Дамаса і Петра (тобто західне богослов’я): він покладався на необізнаність імператора з настроєм східних церков, і його застосування на практиці, якщо б воно здійснилося, повело б за собою незчислимі руйнівні наслідки. Ближчі стосунки зі східними єпископами (точно як у випадку з імператором Костянтином. – І.К.) і собор 381 р. відкрили йому очі на дійсний стан справ, – і в новому своєму узаконенні він призначає авторитетами лише одних східних єпископів» – продовжує історик.

Майже всі східні єпископи стояли на аріянських позиціях, тому в ухваленому собором Символі віри не було і не могло бути іудохристиянського «єдиносущія», скасованого ще Антиохійським вселенським собором 328 р.: «Богословськи неточний і навіть прямо помилковий вираз Нікейського символу “із сутності Отця” мовчки опущено» (Карташёв А.В. Вселенские соборы. – Париж, 1963).

Історик церкви А.Спасскій вважає, що фактично собор ухвалив новий Символ віри з елементами Нікейського. Скоріше всього, це було незмінне або дещо удосконалене вировизнання згаданого вище Антиохійського собору.

З волі імператора, це офіційне віровизнання називалося «католицьким» (загальним, всесвітнім), вважалося єдино правильним (православним, правовірним) і єдино дозволеним. Всі інші віровизнання вважалися єретичними і недозволеними.

Але найгіршим стало те, що відтепер держава сама вирішувала, хто в релігії є правовірний, а хто єретик. «Небезпека цієї знову встановленої чисто політичної точки зору на релігійні питання була тим більшою, що в розумі Феодосія вона поєднувалася з упевненістю в вищому заступництві і Божественному схваленні, а там, де абсолютна влада і містицизм укладають між собою тісний союз, добра чекати можна мало. Імператор пішов по похилій площині. Єретики скоро були позбавлені права робити будь-які зібрання у всіх містах і областях східної імперії. Указ 388 року наказував виганяти їх з міст. Найголовніші їхні вчителі були заслані у віддалені куточки імперії. Конфіскація власних маєтностей єретиків, будинків та будівель, кому б вони не належали, якщо в них відбулося єретичне зібрання, вигнання і позбавлення найважливіших цивільних прав супроводжувало це перше, нечуване раніше в історії хрестиянства гоніння на єретиків. Православні (аріянські. – І. К.) єпископи заохочували всі ці заходи і вихваляли чесноти імператора. Імператор Феодосій своїм законодавством убив на довгий час всякий вільний прояв релігії, і замість хрестиянського принципу свободи совісті на трон Візантійської імперії зійшло старе римське язичницьке начало, що вимагає від подданого безумовного підпорядкування схвалюваній державою релігії» (Спасский А.А. История догматических движений в эпоху вселенских соборов. Т. I. Тринитарный вопрос. – Сергиев Посад, 1906).

МІФ ПРО ПЕРЕМОГУ НІКЕЙСТВА

Пропаганда просуває думку, що за Феодосія відбувся реванш іудохристиянства-нікейства, що його активно домагалися Рим і Александрія, сподіваючись посилення свого впливу на багатому і багатолюдному Сході. Насправді діяльність імператора принесла протилежні результати. Феодосій відкинув домагання «Нікейського союзу», натомість почав керувати Церквою як підрозділом своєї армії за принципом «командир завжди правий». Він свято вірив, що краще за всіх розбирається в цих речах і що наведення ладу в Церкві – це його вище покликання і місія від Бога, покладена на нього при хрещенні. Спроби Римської та Александрійської церков впливати на Східну церкву були рішуче придушені.

Наголосимо, що Феодосій не утруднював себе зануренням у богословські тонкощі – його цікавила державна дисципліна, ідеологічна лояльність і притаманна війську уніфікація. Це створило бар’єр для вільного розвитку релігійної думки і, найгірше, створило поживне середовище для лицемірства. Догматично Церква залишалася аріянською, але за духом вона набула ознак іудохристиянства, адже вільний, ігровий, арійський дух інтелектуальної змагальності було втрачено.

За 16 років царювання Феодосія (від 379 до 395) розвиток Церкви зазнав незворотного викривлення. Держава просувала інтереси офіційної Церкви військовою і адміністративною владою, застосовуючи насильство і несправедливість. Платою за це з боку Церкви стали лицемірство, угодовство, безпринципність, покірність, слабкість. Церква дозволила себе підкупити, – і це підірвало її творчий дух, немислимий без свободи і змагальності. Держава задушила церкву у своїх палких обіймах.

Відтепер релігійні догмати почали фіксуватися не в результаті вільного обговорення в церковних колах, а затверджувалися урядовими указами. Феодосій зруйнував установлену Костянтином Великим релігійну систему, яка в цілому зберігала нейтралітет держави стосовно різноманітних культів і сповідань громадян імперії.

Костянтин просував аріянство не репресіями проти інших релігій, а особистим прикладом і добрими справами. Натомість Феодосій просував аріянство силою примусу, а тому мимоволі став його могильщиком. Церква, взята під надмірну опіку держави, згодом перетворилася на безвольний інструмент цієї держави. Тріумф аріянства перетворився на його поразку. З найдинамічнішої сили суспільства і локомотива його еволюції, одержавлена Церква перетворилась на державний департамент з ідеології і пропаганди. Втративший арійський дух, візантійська Церква чимраз більше відходила від засад Антиохійського богословія аж поки не була остаточно перетравлена іудохристиянством.

ГОТИ: НОВЕ ДИХАННЯ АРІЯНСТВА

Проте в імперії була сила, яка вільно сповідувала аріянство – за духом і за буквою. Це були готи, з яких складалися військові загони, що захищали імперію від зовнішніх ворогів. У візантійських текстах цієї доби готів також називали «скіфами». Найсильніше готський вплив відчувався в столиці, «де найвідповідальніші місця в армії та багато з високих постів в адміністрації перебували в їхніх руках» (Васильев А. А. История Византийской империи. – Т.1. / Пер. с англ. А.Г.Грушевой. — СПб.: Алетейя, 2000).

Готи були не тільки у владі – вони були всюди. Ось як про це пише неоплатонік-християнин Синезій (370—414), пізніше обраний єпископом північноафриканського міста Птолемаїда: «У кожному будинку, більш-менш заможному, знайдеш слугу-скіфа (тобто гота); вони служать кухарями, чашниками; скіфами є й ті, що ходять з невеликими стільцями на плечах і пропонують їх тим, хто бажає на вулиці відпочити. Але чи не викликає крайній подив та обставина, що ці ж самі біляві й зачесані за евбейською модою варвари, які в приватному житті виконують роль прислуги, в політичному житті є нашими повелителями?» (Там же).

Багато аріян, які прагнули релігійної свободи і не мали наміру прогинатися під солдафонщину Феодосія, перейшли під захист готів і стали готами: «Решта аріянських лідерів пішла до готів» (Казаков М.М. Христианская церковь и Римская империя в IV веке). Раніше цим словом позначали слов’ян або, що те ж саме, скіфів. Тепер слово «готи» ставало синонімом слову «аріяни». Завдяки старанням імператора Феодосія аріяни-конформісти тепер називалися «правовірними» і «католиками», а аріяни-нонконформісти – «аріянами» і «готами».

Одним з найвідоміших аріянських лідерів серед готів був єпископ Вульфила. Навесні 341 р. він отримав посвяту єпископа від самого Євсевія Нікомедійського – архієпископа Константинопольського, найавторитетнішого лідера аріянства, який свого часу охрестив Костянтина Великого. Євсевій же отримав віру від святого Лукіана Антиохійського, учня Павла Самосатського – патріарха Антиохійського. Патріарх Павло був яскравим представником Антиохійської богословської школи і видатним діячем Антиохійського патріархату, заснованого апостолом Петром. Таким чином, через Вульфилу та інших аріянських лідерів готи прийняли естафету істинного хрестиянства і понесли його далі.

«Згасле у греків аріянство знайшло собі друге життя у готів. Готи осіли на берегах Чорного моря. З Каппадокії висунувся активний місіонер, який мав готське ім’я Вульфила. Готський король обрав його кандидатом на єпископство новоствореної національної готської церкви і послав (бл. 340) до імператора Констанція для посвячення в єпископи. У цей момент в Константинопольській церкві панувало офіційне аріянство під керівництвом придворного єпископа Євсевія Нікомедійського. Вульфилу поєднали тими формулами богослов’я, які тоді панували при дворі. Так автоматично готська національна церква стала аріянською.

При імператорі Феодосії I Великому готські єпископи розділилися. Деякі прийняли проголошене Феодосієм православ’я (одержавлене аріянство. – І.К.). Більшість завзято залишилася в аріянстві (як незалежна самоврядна духовна громада. – І.К.), вважаючи це вірою Вульфили. Авторитет Вульфили переміг. І з тих пір аріянство стало національною вірою готів. Так і повелося надалі не тільки на нижньому Дунаї, а й на всьому західному кордоні з варварами, що приходили з півночі: їх навертали готи до свого хрестиянства. Аріянством вони відгороджувалися від католиків – ромеїв. За цим аріянським прапором йшли бургунди, свеви, вандали, лангобарди.

Готи при Феодосії I масовим чином пішли на військову службу для охорони кордонів імперії. За цю службу імператори змушені були дарувати готам-аріянам винятковий привілей – мати свої храми. Іноді ця готська гвардія вимагала собі побудови нових церков».

(Карташёв А.В. Вселенские соборы. — Париж, 1963. – Арианство у готов).

Наголосимо, що догматичної різниці між аріанством і православним (або ж правовірним) католицизмом тоді не було, тому готи могли спокійно займати в імперії вищі військові і адміністративні посади. Відмінність була тільки у формі організації: готи-аріяни дотримувалися релігійної свободи, а правовірні католики релігійно підпорядковувалися державному апарату. Наявність двох форм церковної організації – державної і вільної – нагадує нинішні державні і незалежні профспілки.

Але повернімось до наведеної вище фрази церковного історика про те, що «згасле у греків аріянство знайшло собі друге життя у готів». Йдеться про новий етап розгортання вчення Ісуса Хреста. Як ми вже знаємо, спочатку воно поширилося серед галілеян, далі через Антиохію і Константинополь розгорнулося на теренах Римської імперії. Наступний етап розвитку хрестиянства – зі стрімким виплескуванням за межі імперії – відбувся завдяки готам. Сприйнявши його, вони пережили пасіонарний спалах і рознесли аріянське світло по всій Європі – від Чорномор’я до Іспанії та Уралу.

Продовження: Аріянство у скіфів-готів-слов’ян

Якщо вам сподобалась ця публікація, ви можете підтримати перетворення нашого сайту на платформу для колективних пошуків, обговорень, знайомств, експериментів:
Модернізуймо Народний Оглядач!

В тему:
Арійство (арійське хрестиянство) – реставрація релігії Золотої доби Трипілля 
Арійські обряди та настанови
Іудохристиянська антитеза
Світоглядні принципи арійства
Світоглядна антитеза, лівий шлях
Сварга і дракон – символи арійства
Первинні арійські хрестиянські храми прикрашалися сваргами
Аріанство – релігія знань
Аріанство у слов’ян
Скуфія брахманів і Русь кшатріїв
Русь – земля Тура
Русь аріанська
Хрещення варнових богів Русі
Аріанські храми в Україні
Свята Русь – держава Золотої доби
Антиохійський аріянський центр
Єгипетський іудохристиянський центр
Галілеяни – хрестияни – аріяни

 

Гравець: 
Народний Оглядач
275

Новини від RedTram - для збільшення прихильників НО

Loading...
 
Форум Підтримати сайт Довідка