Імплантація. Досвід виживання українців у Сибіру

Намагаєшся знайти хоч одного росіянина й запитати про ставлення до українців-сибіряків. «А хіба можна ставитися погано до того, хто у мене родич?», — відповідають. Тюменська область — для більшості українців стала другою батьківщиною в 70-і роки. Саме тоді розпочалася гарячкова ейфорія радянських властей із освоєння нафтогазових родовищ Західного Сибіру і чимало українських спеціалістів відбувало до далеких земель у пошуках кращого заробітку. Дехто виїжджав за тридев’ять земель із міркувань романтичних. Нинішні сибірські українці не приховують, що для них існує насправді дві батьківщини: одна — там, в далекому Сибіру, інша — тут на рідній Україні, куди вони намагаються бодай раз на рік, але приїхати до своїх рідних.

«РИБНЕ МІСЦЕ» ДЛЯ УКРАЇНЦІВ

Сургут на перший погляд нічим не відрізняється від типового пострадянського міста. Типова радянська архітектура з типовими радянськими багатоповерхівками. Зраджує загальну одноманітність сургутське населення. Сургут не завжди був таким великим (400 тисяч чоловік), не завжди він був переповненим і «прибульцями» з інших етносів. Часи змінювалися, і сьогодні представників корінних народів у нафтогазовому місті можна на пальцях перелічити. Натомість чужоземців — до 120 різних національностей. Нова історія міста розпочалася саме з тих пір, коли сюди почали приїжджати на видобуток нафти та газу працівники з усього Радянського Союзу. Офіційної статистики перепису поки що невідомо, але подейкують, що перше місце за своєю чисельністю обіймають у місті саме українці, друге — азербайджанці й тільки третє — росіяни. Жартома місцеві жителі звуть Сургут не інакше, як «Мала Америка», а Ханти-Мансійський округ, до якого місто належить, більш конкретизовано, але жартома по-доброму — «хохло-мансійським». Серед істориків, розповідають сургутяни, навіть побутує теорія про «сургутський етнос» — збагачений кавказьким гумором, татарською гостинністю, російською щиросердністю, українською піснею. Властивість притягування людей до міста дехто пояснює древністю історії міста, назва якого у перекладі з хантийської мови означає «рибне місце».

Про національний підйом українців у місті пам’ятають фактично всі українські сургутяни. Сталося це на початку 90 х років, коли на сцену місцевого концертного залу вийшли львівські артисти у формі Української повстанської армії. Глядачі причаїлися: «Бандерівці приїхали! Що зараз буде!» Лунали пісні, про які зроду-віку в цих, досі радянських краях, не знали ні сном ні духом. Коли затихли останні звуки невеликого оркестру народних інструментів, над головами сургутян почав майорiти жовтоблакитний прапор. Тоді ж, згадує українка Ганна Литвин, спонтанно пролунав заклик об’єднатися в організацію. Так у 1991 році в Сургуті народилося культурно-просвітницьке товариство «Українська родина». Із тих пір і почалися в Сургуті роки України, про які ніхто не оголошував. Уже десять років у місті діє недільна школа з вивчення української мови: осягають ази рідної культури в ній близько ста українських дітлахів.

Десятирічний Олексій виріс у Сургуті в родині, де спілкуються виключно українською. Його мати Ганна Явна повідала, що до Сургута прибула ще за Радянського Союзу. Потім в 1992 році повернулися до рідного Львова. Проте не прожили в Україні й п’яти років, як знову подалися до сибірського краю. За рідною землею дуже сумують, тому й приїжджають на батьківщину щороку.

НА УКРАЇНСЬКУ КАВУ

Українськi сибіряки в Сургуті відрізняються особливою завзятістю. Вже два роки по місцевому телебаченню показують українську телевізійну програму «Родовід», яку веде Олеся Пухальська. Найбільший сюрприз, який чекає на кожного, хто необізнаний в тонкощах сургутського життя, — українська «Кав’ярня». Тут вас залюбки пригостить смачно приготованою кавою з запашними пиріжками господиня в українському вбранні, поділиться враженнями про сургутське буття, не без інтересу послухає розповіді з батьківщини. Справжнім українським святом для Сургута стало відкриття Українського культурного центру (подібний до цього часу існував тільки в Москві).

Проте не все так райдужно в українських сургутян, як може видатися на перший погляд. Кажуть, гарно там, де нас немає. Подібне уявлення склалося й про заробітчан, які подалися до Сибіру. Заробітки тут, справді, непогані. Інакше, здається, в нафтогазовому промислі й бути не може. Утім, жителі скаржаться, що при цьому ціни на товари бувають навіть вищі, ніж у Москві. Тому й доводиться запасатися однією-другою копійчиною, аби влітку під час відпусток закупити побільше речей на Великій Землі. Так у Сибіру називають «все, що знаходиться за Тюменню і Сибіром». Малої Землі при цьому не існує: так територію, на якій живуть, ані сургутяни, ані жителі інших сибірських міст не звуть.

Щодо культурного розвою, то й тут не так все гаразд. Відкрито культурний центр, хоч і єдиний у своєму роді, якщо не брати до уваги московський, проте роботи в ньому не бракує. Саме приміщення — одна-єдина кімнатка (з дорогезною будівлею Українського центру на Старому Арбаті в Москві сургутське культурне представництво навряд чи можна порівняти). Проте і такий зачин для українських сургутян — до певної міри прогрес, переконана директор Центру Олеся Пухальська. Та й, зрештою, до чого в Сургуті московські пишноти? Головне, щоб люди могли почувати себе тут затишно. Затишок упереміш із українською самобутністю зустрiчає фактично з порога до приміщення Центру, де стоїть пам’ятник... українському варенику. Можливо, знайдуться й критики такої чудасії посеред сибірського «пельменного» краю: мовляв, росіяни зводять пам’ятники українцям як не у вигляді шматка сала, то вареника. Проте критика така недоречна. Ви навряд чи зустрінете в Сургуті когось, хто б міг образити людину іншої національності. Подібна характеристика в рівній мірі справедлива й для Нового Уренгоя, міста, розташованого за кілька десятків кілометрів від полярного кола.

«УЛІТКУ — КОМАР ЗАЇСТЬ, УЗИМКУ — ЗАМЕРЗНЕШ»

Саме в Новому Уренгої ви можете побачити північне сяйво, можете пожити в по- справжньому нових «часових умовах» — під час полярного дня влітку — коли сонце фактично не сідає за обрій, або під час полярної ночі — взимку, коли сонця майже не бачиш. А ще тут мало не половина жителів міста — українці. За словами голови Українського культурно-ділового центру «Новий Уренгой» Олександра Потоки, із ста тисяч чоловік, що проживають у місті, 40 тисяч — наші земляки. Тому абсолютно нікого не дивує, що Ямало-Ненецький округ, в якому знаходиться Новий Уренгой, часто звуть «татаро- донецьким».

Новий Уренгой належить до міст-новачків. Йому в цьому році виповнилося всього- на-всього двадцять років. Спочатку планували створити тут так званий технічний населений пункт, до якого працівники приїжджали б тільки на певний проміжок часу (вахтовим методом), а потім поверталися б на батьківщину. Склалося все по-іншому, і поселення з кількох сот осіб розрослося у багатотисячне місто. Історія Нового Уренгоя твориться фактично на очах. «Ось тут жили львів’яни, а тут — працівники із Чечено-Iнгушетії», — розповідав нашому журналісту один із уренгойців-старожил. Ще двадцять — п’ятнадцять років тому усе довкола нинішнього Нового Уренгоя нагадувало великий будівельний майданчик: усе перебудовувалося, добудовувалося, відбудовувалося... Кажуть, місто просто стоїть на природному газу. Газових родовищ тут не менше, ніж териконів у Донбасі. В уренгойських краях навіть відстань вимірюється не в кілометрах, а в так званих ГП (газовий промисел).

Якщо, скажімо, ви хочете потрапити до Полярного кола, де стоїть і відповідний пам’ятний знак, то вам необхідно від Нового Уренгоя проїхати 9 ГП, що означає близько 80 кілометрів. Умови роботи тут, зрозуміло, дуже складні. Суворий клімат заполярної тундри — не жарт. Улітку, до речі, ситуація не краща: комарі та гнус (місцеві жителі твердять, що ця мошка навіть більш небезпечна) не дають спокою. У Заполяр’ї часто жартують: улітку п’яному не можна заснути на вулиці, бо гнус заїсть, а взимку — замерзнеш. Проте люди тут працюють і раді такій можливості. Із жахом згадують роки недавнього минулого, коли затримували зарплатню. «Уявляєте, наш газ іде на експорт, за нього ж, звісно, платять, але ми тих грошей не бачили», — розповідав працівник одного із ГП Микола Потапов.

МІСТО В ЗАКРИТОМУ РЕЖИМІ

До Уренгоя їдуть на заробітки люди й по сьогодні. Проте приїзд їхній уже не так вітається, як раніше. Місцеві бояться, по-перше, втратити роботу. Приїзд зайвих робочих рук із «Великої Землі» якраз може призвести до напруги на уренгойському ринку працевлаштування. По-друге, місцеві правоохоронні органи бояться напливу до міста криміналітету (особливо із кавказького регіону). Тюменські журналісти розповіли, що муніципальні власті кількох сибірських міст прийняли спеціальне рішення, згідно з яким звідти депортуються усі небажані гості — ті, хто не зареєструвався. Представники цих властей існування документа, правда, заперечили, а повідомлення про депортацію пояснили просто: міста газовиків та нафтовиків завжди були закритою територією, а жорсткий контроль і суворі правила збереглися ще зі старих часів. Для страхів, вочевидь, є підстави. Місто фактично відрізане від цивілізації, довкола — одні болота, ніяких автодоріг, які б сполучували його з іншими містами. Залізниця — переважно для вантажних потягiв. Якщо в місті щось сталося б екстраординарне, розповідають уренгойці, то евакуювати людей довелося б тільки авіасполученням. Отож, кращий вихід у цій ситуації, перестрахуватися посиленими заходами безпеки.

Це, правда, не лякає українців, які й сьогодні приїжджають підробити на новоуренгойських родовищах. Генеральний директор акціонерного товариства «Полярна геофізична експедиція» Валерій Циганенко (теж із наших) розповів, що із п’ятисот чоловік, що тут працюють, триста — українці. Як і в радянські часи, приїжджають вони вахтовим методом — на термін не менший трьох місяців. Середній заробіток становить близько чотирьохсот доларів. Умови роботи — надскладні. Довкола експедиційного містечка — суцільна тундра, до Нового Уренгоя від місця «дислокації» геофізиків більше півсотні кілометрів. Займаються вони розвідкою нових газових родовищ. Кращих спеціалістів у цій царині, ніж українці, годі й шукати, вважає Циганенко. Більшість із них приїжджають на підробітки традиційно — ще з 80-х років. Геофізична експедиція — фактично справжнє місто. Тут своя кухня, баня, свій лікар, невеличкі вагончики, в яких живуть робітники. Навіть хліб на станції не привізний, а спечений тутешніми поварихами із України.

Українці, які в Новому Уренгої вже давно пустили коріння, на життя не скаржаться, хіба що — на погодні умови. Досі багато з них не можуть звикнути до морозів, в які навіть дихати тяжко. Олександр Потока розповів, що намагається допомогти новоуренгойським українцям Київ. Правда, сталося це тільки після приїзду до міста в лютому Президента Леоніда Кучми. Сибірські земляки тоді звернулися до українського керівника, аби він потурбувався про отримання вищої освіти тутешньою молоддю в Україні. Президент прислухався і вже в червні державні стипендії отримали 30 молодих українців із Ямало-Ненецького округу, 60 — із Ханти-Мансійського та 10 — із Південної Тюменi. Правда, не всі змогли такою нагодою скористатися, оскільки навчальні «квоти» прийшли надто пізно, але в Києві, за словами Потоки, пообіцяли зберегти ці місця за українсько-сибірськими юнаками та дiвчатами на наступний навчальний рік. Як і в Сургуті, у Новому Уренгої працює недільна школа для дітлахів. Проте говорити про її здобутки зарано: розпочалося навчання в ній тільки 10 листопада, кількість учнів поки що обмежена — 30 дітлахів. Порівняно із українським населенням у Новому Уренгої ця цифра не вражає. Хоч тому є свої пояснення: одні не хочуть завантажувати дитину (заняття все-таки відбуваються в неділю), інші не вважають за потрібне (достатньо й російської мови).

У НАДИМ — ПРИМУСОВО Й ДОБРОВІЛЬНО

Перше знайомство із українцями в Надимі відбулося досить неочікувано. Довідавшись про приїзд журналіста з України, до кореспондента «Дня» підбігла жіночка, родичів якої ще в сталінські часи депортували до Сибіру. Зі слізьми на очах Наталя Єговцева розповіла, що її матір репресували разом із чотирма дітьми в 1941 році. Тільки через 16 років їх було реабілітовано. Мати разом із двома синами повернулася потім до рідної Чернівецької області, а Наталя Олексіївна з братом залишилася в Надимі.

Надим — одне з тих міст, де чималу частину українців становлять нащадки колишніх репресованих. Кажуть, що відправляти заможних селян, священиків, представникiв iнтелiгенцiї до цих земель почали одразу після 1917 року на будівництво залізниці Чум-Салехард-Ігарка, яка б з’єднувала «серцевину» Сибіру із Північно- Льодовитим океаном. Дорогу так і не вдалося спорудити повністю, однак на її будівництво спрямовувалися десятки тисяч людей. У одному таборі проживало більше тисячі людей, утекти з них практично було неможливо. Скрізь — ліс, болото...

У 50-х роках примусові репресії припинилися й розпочалося ініційоване радянським урядом запрошення громадян на освоєння Сибіру. Володимир Марченко (можете не сумніватись, також українець), начальник служби проектно-технічного забезпечення «Севергазстрой» один із тих десятків тисяч, які приїхали до Надима за комсомольською путівкою. Жити, згадує, спочатку доводилося в ненайкращих умовах. Житлова площа на сім’ю — один балок (невеличкий за розмірами вагончик). Бувало, що волосся примерзало до стін такої «квартири» в суворі морози. Люди при цьому відрізнялися особливою доброзичливістю, довіряли одне одному (збереглася ця риса у надимців і по сьогодні). У ті часи, розповідає український сибіряк, ніхто й гадки не мав про замки на дверях, причинив на цвяшок — і будь певен, нікому й на думку не спаде «прорватися» не на свою територію. До речі, місцеві власті твердять, що Надим посідає одне з перших місць за найнижчим рівнем злочинності в... усій Росії.

Кожен п’ятий надимчанин у 45-тисячному місті — українець. Більше двох тисяч «наших» тут працюють вахтовим методом і до сьогодні. 77-річний Володимир Шпіленко приїхав сюди із Кременчука рівно тридцять років тому — якраз, коли Надим із поселення перетворився в місто. Тут Володимира Івановича всі знають і шанують як одного із місцевих старожил, який може розповісти про будівництво мало не кожної надимської вулички. На цьому українське представництво у Надимі не закінчується. При місцевому Будинку культури працює український клуб «Джерело», де у свята збирається півсотні наших земляків. Вони влаштовують творчі вечори, співають рідні пісні, читають українські вірші. Багато хто по-українськи вже й не говорить, проте радіє почутому українському слову бодай в пісенному рядку. Є такі, що зізнаються: «В Україні часом не так розмовляють по-українськи, як я тут». І розумієш, що в чомусь українські сибіряки праві. Так само проникаєшся їхніми космополітичними поглядами. «Надимців ніколи не ділили за національностями: росіяни, ненці чи українці... Як можна тигрів поділити?» — Все, що нас об’єднує — любов до праці».

Українським сибірякам віриш. Інакше не можна. Як не повірити тим, хто пройшов фактично крізь вогонь, воду і мідні труби? Не вірилось тільки в одне, що можна звикнути до чужини, якою б привабливою вона не була. Кількаденного відрядження до Західного Сибіру вистачило для того, аби відчути тугу за рідною землею. Кажучи відверто, ні з чим не зрівняти почуття радощів від повернення, коли чуєш перший скрегіт коліс літака об злітну смугу в українському аеропорту...