Віддавна у багатьох народів великою популярністю користувався кулачний бій — вид беззбройного рукопашного єдиноборства з різноманітними ударами руками, а деколи також і ногами. Добре знаним це змагально-бойове мистецтво було і серед предків українців, про що свідчать, зокрема, археологічні матеріали, літописи, пам’ятки усної народної творчості, описи закордонних мандрівників...
Традиційний кулачний бій у нас мав такі загальноукраїнські та регіональні назви: «навкулачки», «кулачний бій», «на кулаки», «кулачки», «бій», «бійка», «бойка», «бойовище», «кундосиця». Сутички звичайно провадилися під час календарних свят від Різдва аж до Масляної, у багатьох місцевостях — також і на вихідні дні, а у великих містах, приміром, у Києві, — і під час світських свят.
Участь у боях брали чоловіки усіх вікових категорій — від малих хлопчаків і парубків до сивобородих дідуганів.«Бувало оце такий старий чоловік буде, як я, — то бороду в зуби та й пішов гуляти з кулаками; та часом старий б’ється ще ліпше молодого».
Великою пошаною кулачний бій користувався у запорізьких козаків. У своїх спогадах французький військовий інженер де Боплан, який у першій половині XVII ст. перебував на службі у польського короля і, працюючи на Подніпров’ї, добре ознайомився з життям українців, писав, що у святкові дні запорожці часто розважалися єдиноборствами навкулачки.
Як пише відомий український дореволюційний історик Олександра Єфименко: «Дуже поважалася у них сила, і вони думають, що для їх куреня велика честь, якщо на кулачному бою їм вдасться побити інший курінь. Коли не було війни, козаки постійно розважалися в свята кулачними боями. Почнуть діло жартома, сили пробують, а закінчується часто тим, що інколи славного молодця як мертвого додому тягнуть. Буває і так, що все військо, всі 38 куренів, розділяться на два табори, в одному верхні, в іншому нижні курені, і почалася веремія».
Як пише Т. Каляндрук, «нерідко навіть духовенство, котре повинне було викорінювати кулачки, саме брало участь у цих змаганнях:’’У Снітині парафія з парафією зчіпались. Отець Василь Кузьминський бачить у вікно, що повз його біжить лучанин Макуха, та й каже: ’’Коли б мої літа вернулись, я б його свиснув!’’ А попович стоїть, каже: ’’Позвольте мені, батюшка!’’ ’’Ступай’’, — каже отець Василь. Попович передівсь у просту одежу, а Макуха навпроти біжить, так той у бік як шеменув Макуху, той і упав’’. ’’Літ сто тому назад, кажуть, і піп стояв за Назарців та за Гаврилків, — підпережеться в кожушанці і йде; підв’яже платочком бороду та тоді — ну биться. І його не минали...’’».
Особливу пікантність цій ситуації надавало те, що духовенство виступало проти кулачних боїв і намагалося заборонити їх. Але, як бачимо, часом навіть і серед священиків азарт і спокуса брали гору...
В українській змагально-бойовій культурі існувало кілька основних видів традиційного кулачного бою, кожен з яких відрізнявся від інших своїми правилами, особливостями організації поєдинків і тактичними прийомами: це поєдинок «сам на сам», «лава на лаву» — битви двох команд, і «загальний бій», в котрому при великій кількості учасників кожний із бійців бився тільки за себе, а не за команду як це в бою «лава на лаву».
«Сам на сам» (по-іншому: «один на одного», «бій поодинці», «герць», «двобій»)— вид традиційного кулачного бою являючий собою поєдинок двох бійців один проти одного. Він відбувався так — маючи бажання позмагатися і випробувати свою силу (чи з якихось інших причин), хлопець, парубок або чоловік робив комусь виклик. Виклики були звичайні й ритуальні. Звичайні були більш характерні для буденних ситуацій і рідко вживалися під час святкових забав. Скажімо, випадково зустрівшись десь на вулиці, за селом тощо бажаючий позмагатися навкулачки міг сказати:
«— Здоров, брате!
— Здоров!
— А давай навкулачки!
— Давай! ( і в ту ж мить - Авт.) той того в груди, а той того».
У ритуальному ж виклику елемент імпровізації зводився до мінімуму. Слова, фрази, рухи, а деколи навіть і міміка мали чітко регламентований характер. Наприклад, у деяких громадах парубків кулачний бій грав роль іспиту під час прийняття до неї парубчаків (до речі, іспит бійкою був характерним для молодіжних об’єднань майже всіх слов’янських народів). Отож парубчак-претендент брав добрий могорич і йшов до отамана громади, а той казав йому: «Можеш увійти, якщо відчиниш двері». Потім отаман викликáв когось із членів свого гурту, котрий заявляв хлопцеві: «Я ключ від цих дверей». Після цього претендент і повноправний член громади — парубок — зчиняли справжню бійку, в якій важливою була не перемога парубчака, а його поведінка. Боязких парубки до себе не брали.
Частиною ритуального виклику на поєдинок могли бути танцювальні рухи, благословіння з боку літньої людини, дівчини, парубоцької громади, родини тощо. Відповідно до місцевих традицій бійці перед початком сутички хрестилися, цілували землю, цілували один одного, ручкалися або обіймалися.
Вельми цікаво і пишнобарвно виклик і бій «сам на сам» описано в «Енеїді» І. Котляревського:
«Аж ось прийшов і перебієць,
Убраний так, як компанієць,
І звався молодець Дарес;
На кулаки став викликати
І перебійця визивати,
Кричав, опарений мов пес:
’’Гей, хто зо мною вийде битись,
Покуштовати стусанів?
Мазкою хоче хто умитись?
Кому не жаль своїх зубів?
А нуте, нуте, йдіте швидше
Сюди на кулаки лиш ближче!
Я бебехів вам надсаджу;
На очі вставлю окуляри,
Сюди, поганці-бакаляри!
Я всякому лоб розміжжу’’...
Прийшов Ентелл перед Дареса,
Сказав йому на сміх:’’Гай-гай!
Ховайсь, проклята неотеса,
Зарання відсіль утікай;
Я роздавлю тебе, як жабу,
Зітру, зімну, мороз як бабу”...
На землю шапку положивши,
По локоть руки засукав
І, цупко кулаки стуливши,
Дареса битись визивав».
Бійці гамселили один одного, аж поки один із них не падав долу або сам не визнавав себе переможеним: «Бились кулаками, злісно, з азартом, кожний намагався як можна сильніше ударити свого супротивника, так, щоб він не підоймився.».
У деяких місцевостях билися, як і в традиційній українській боротьбі, «до трьох падінь». Основними правилами були: «лежачого не б’ють» або «лежачого не займати» (зустрічалося повсюдно; у Снітині існувало правило «по пиці і по ногах не можна бити, а {можна} по ребрах і під груди»).
Окрім того, в багатьох регіонах дозволялося битися тільки «до руди», «до мазки» (тобто до першої крові), заборонялося бити із-за спини, нижче поясу і в шию, лізти пальцями в очі. Деінде виходили на поєдинок обов’язково в рукавицях, а деінде, навпаки, обов’язково голіруч («щоб ніхто не міг камінчика взяти в руку»).
Іноді якихось правил неможливо було дотримуватись — це коли билися «на темні очі», «наосліп». Такі бої траплялися між парубками за отаманство у своїй громаді, через дівчину, а то і просто через надмірний гонор. У таких випадках бійці вночі зачинялися удвох у неосвітленій хаті або корчмі чи йшли у ліс і там «виловлювали» один одного, щоб як слід вдарити.
Інший різновид зустрічався набагато частіше. Своїми коренями він уходив у стародавні слов’янські ініціально-посвячувальні обряди і бойові традиції. У цьому випадку один боєць виступав одразу проти кількох. Колись давно так билися за право називатися справжнім вояком, згодом — за могорич, або «просто так», з молодецької звитяги, або ще з якихось причин. Молодець викликав на герць усіх бажаючих, але якщо таких набиралося багато, то звичайно відбирали трьох, а інші очікували своєї черги. Траплялися такі майстри, які побивали і трьох, і навіть п’ятьох.
Перейдемо тепер до другого виду традиційного українського кулачного бою — групових битв, які користувалися більшою популярністю і проіснували довше, ніж парні сутички.
«...Кулачний бій відбувається у нас на зелені свята, іноді один на одного, іноді стіна до стіни, іноді село на село. Років тридцять п’ять тому бій один на одного я декілька разів бачив у селі Рудівці, Прилуцького повіту; стіна до стіни я бачив у 1844 році в м. Ічні, Борзенського повіту; село на село я бачив декілька разів між селами Сокиринці і Калюжинці, Прилуцького повіту, в 1848 році...».
Такі битви в українців називалися «лава на лаву», «стіна до стіни», «лава з лавою», «бій лавою», «бій стіною», «партія на партію», «війна», «штурхобічний бій», «рукопаш», «кулачна війна», «війна на кулаки». Були й інші назви, зумовлені сезоном проведення боїв, кількістю учасників та навіть віком учасників. Наприклад, у Харкові молодіжні сутички називалися «курячими», а ті, в яких змагалися дорослі чоловіки та інші вікові групи, — «биками». Якщо участь брали тільки парубки, то це називалося «парубочими боями».
Звичайно в цих битвах брала участь велика кількість людей — до 2—3-х тисяч і навіть більше. Бійці шикувалися у дві фронтальні лави, які нагадували військовий стрій, розгорнений для атаки (коли вояки стоять один біля одного в лінію — «плече в плече»). В деяких місцевостях чітке шикування не витримувалося, «партія» швидше нагадувала безладну юрбу (в таких випадках казали — «купа б’ється з купою»). Але у будь-якому разі і «лава-партія», і «купа» ішли в бій під керівництвом «отамана», «берези», «буя».
Як правило, учасники цих битв (тільки представники чоловічої статі) були постійними, вони займалися цією забавою протягом десятиліть, а іноді, що засвідчено в історичних джерелах, і століть. У сільських місцевостях сходилися двоє сусідніх сіл або хуторів, кілька сіл на таку ж саму коаліцію або на одне село; у великих селах вулиця йшла на вулицю, куток на куток, парубоцька громада на громаду, парубчаковий гурт на подібну до себе компанію; інколи вулиці, кутки, громади однієї частини села об’єднувалися проти іншої частини.
У містах теж билися між собою вулиці, райони, «мікрорайони», великі та малі міські частини, мешканці центру та передмість, — наприклад, у Харкові «холодногорці» з «основ’янцями» або «москалівцями».
А ось що було у Львові: «Мій дідусь Степан Йосипович Прима, львів’янин 1912 року народження, розповідав мені, що в часи його молодості кулачні бої відбувалися як у Львові, так і по навколишніх селах та містечках. У Львові, на Кайзервальді, мешканці Личакова кулачилися з жителями Галицького передмістя та Підзамче, замарстинівці билися з збоїщанами на берегах Полтви, молоді хлопці з Білогорщі змагалися з парубками з Кульпаркова».
А ось у Києві на початку XX ст., коли кулачні бої вже закінчували своє існування: «’’Деміївці’’ билися з ’’байківцями’’ на Байковій і Батийовій горах, ’’лук’янівці’’ сходилися з ’’шулявцями’’ біля Кадетського шосе. ’’Лук’янівці’’ билися також і з хлопцями з Татарки, а ’’байківці’’ — з ’’соломенцями’’».
Особливе місце в традиційному суперництві посідали учні та студенти шкіл, гімназій, семінарій, військових училищ тощо. «Міжусобні» кулачні бої були в деяких учбових закладах обов’язковою розвагою вихідних днів і свят. Ось як це відбувалося в Києві: «Кулачні бої увійшли і в життя київських гімназій. Невеликі сутички з єдиною метою помірятись силою та з’ясувати, хто сильніший і сміливіший, були тут звичайною справою. Але на цьому гімназисти не зупинялися. Раз на рік (звичайно восени) влаштовували величезне побоїще за участю всіх учнів, яке нагадувало ритуальні бої простолюду на Святках. В обох випадках ішлося про розрядку напруги і про погашення агресивності.
Колективними побоїщами особливо славилася Перша гімназія. Невідомо, чи відбувалося щось подібне в ліберальні олександрівські часи, але у 1840-х рр., як свідчить багато мемуаристів, місцевим учням уже добре був відомий культ кулака.
Останніми свідками старого ритуалу осінніх кровопускань у Першій гімназії виявилися К. Паустовський та його молодший співучень М. Полетика. ’’У нашій гімназії, — пише перший з них, — в кожному класі було по два відділення — перше і друге. Перше відділення вважалося аристократичним, друге — демократичним. На першому відділенні вчилися переважно бовдури — сини генералів, поміщиків, великих чиновників та фінансистів. У нашому ж, другому, відділенні вчилися діти інтелігентів, різночинців, євреї та поляки. Розділення це здійснювалося, вочевидь, в силу настанови згори.
Ворожнеча між першим і другим відділеннями ніколи не вщухала. Вона виражалася у взаємній зневазі. Але раз на рік, восени, відбувалася традиційна бійка між першим і другим відділеннями в усіх класах. У ній брали участь тільки гімназисти останнього класу’’».
Лупцювалися між собою також семінаристи. Яскраве описання подібних боїв зустрічається у відомому творі Миколи Гоголя «Вій»: «Два богослова обыкновенно решали, как происходить битве: каждый ли класс должен стоять за себя особенно или все должны разделиться на две половины: на бурсу и семинарию. Во всяком случае, грамматики начинали прежде всех, и как только вмешивались риторы, они уже бежали прочь и становились на возвышениях наблюдать битву. Потом вступала философия с чёрными длинными усами, а наконец и богословия, в ужасных шароварах и с претолстыми шеями. Обыкновенно оканчивалось тем, что богословия побивала всех, и философия, почёсывая бока, была теснима в класс и помещалась отдыхать на скамьях».
Найпоширеніший спосіб улаштування колективних кулачних битв цілком заперечував елемент спонтанності, стихійності. Згідно з ним, змагання планувалися, організовувалися наперед і проводилися у традиційні дні і на традиційних або заздалегідь узгоджених місцях (на перехрестях шляхів і вулиць, на майданах, у ярах, в чистому полі за селом, на лісових галявинах, взимку — на вкритих кригою річках та ставках.
Особлива цінність тих навичок, що їх цивільне населення набувало у своїх молодецьких розважальних «битвах», полягала у тому, що за своєю структурно-тактичною побудовою справжні бої піхотинців на справжніх війнах нерідко майже нічим не відрізнялися від кулачних боїв «лава на лаву». Вишикувані в «лаву» вояки Степана Бандери не раз досягали блискучих перемог.
Один з колишніх радянських учасників війни з УПА згадує: «Коли ми, переслідуючи тікаючих, вихопилися на велику галявину, із-за дерев вийшов ряд здоровезних мужиків, зростом під два метри, сажневі плечі. На них були папахи із золотими тризубами, в руках вони тримали відгострені коси і йшли стіною, плече в плече (типове шикування для «лава на лаву» — Авт.). Помах косами, свист, і ті наші бійці, які бігли першими, не встигнувши оговтатися, впали на землю, хто з відрізаною головою, хто розбатований навпіл. Бандерівці скористалися з того, що в штовханині стріляти було неможливо, ми з ними перемішалися. Синхронний крок бандитів уперед, і нові трупи впали на землю. Я дав команду: ’’Всі назад!’’»
На початку XX ст. піді впливом цілої низки соціальних та політичних чинників кулачні бої поступово почали зникати. Останні повідомлення про їх проведення відносяться до другої половини 40-х років згаданого століття. Отже, традиція як така щезла, але ж ще залишилися люди — її уособлені носії. Вони мають неоціненну інформацію і про кулачні забави, і про інші змагальні вправи з арсеналу вітчизняних бойових мистецтв. Було б дуже добре, якби ця інформація не була остаточно втрачена без усякого вжитку...
Фрагмент з книги Олексія Мандзяка «Бойові традиції аріїв. На шляху до реалій Українських бойових мистецтв» (Київ-Тернопіль, Інститут метафізичних досліджень Перехід-IV, видавництво «Мандрівець», 2006/7514).
Повний текст книги Олексія Мандзяка «БОЙОВІ ТРАДИЦІЇ АРІЇВ»:
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Бойові традиції аріїв: кулачний бій
Світ:
Традиційний кулачний бій у нас мав такі загальноукраїнські та регіональні назви: «навкулачки», «кулачний бій», «на кулаки», «кулачки», «бій», «бійка», «бойка», «бойовище», «кундосиця». Сутички звичайно провадилися під час календарних свят від Різдва аж до Масляної, у багатьох місцевостях — також і на вихідні дні, а у великих містах, приміром, у Києві, — і під час світських свят.
Участь у боях брали чоловіки усіх вікових категорій — від малих хлопчаків і парубків до сивобородих дідуганів. «Бувало оце такий старий чоловік буде, як я, — то бороду в зуби та й пішов гуляти з кулаками; та часом старий б’ється ще ліпше молодого».
Великою пошаною кулачний бій користувався у запорізьких козаків. У своїх спогадах французький військовий інженер де Боплан, який у першій половині XVII ст. перебував на службі у польського короля і, працюючи на Подніпров’ї, добре ознайомився з життям українців, писав, що у святкові дні запорожці часто розважалися єдиноборствами навкулачки.
Як пише відомий український дореволюційний історик Олександра Єфименко: «Дуже поважалася у них сила, і вони думають, що для їх куреня велика честь, якщо на кулачному бою їм вдасться побити інший курінь. Коли не було війни, козаки постійно розважалися в свята кулачними боями. Почнуть діло жартома, сили пробують, а закінчується часто тим, що інколи славного молодця як мертвого додому тягнуть. Буває і так, що все військо, всі 38 куренів, розділяться на два табори, в одному верхні, в іншому нижні курені, і почалася веремія».
Як пише Т. Каляндрук, «нерідко навіть духовенство, котре повинне було викорінювати кулачки, саме брало участь у цих змаганнях: ’’У Снітині парафія з парафією зчіпались. Отець Василь Кузьминський бачить у вікно, що повз його біжить лучанин Макуха, та й каже: ’’Коли б мої літа вернулись, я б його свиснув!’’ А попович стоїть, каже: ’’Позвольте мені, батюшка!’’ ’’Ступай’’, — каже отець Василь. Попович передівсь у просту одежу, а Макуха навпроти біжить, так той у бік як шеменув Макуху, той і упав’’. ’’Літ сто тому назад, кажуть, і піп стояв за Назарців та за Гаврилків, — підпережеться в кожушанці і йде; підв’яже платочком бороду та тоді — ну биться. І його не минали...’’».
Особливу пікантність цій ситуації надавало те, що духовенство виступало проти кулачних боїв і намагалося заборонити їх. Але, як бачимо, часом навіть і серед священиків азарт і спокуса брали гору...
В українській змагально-бойовій культурі існувало кілька основних видів традиційного кулачного бою, кожен з яких відрізнявся від інших своїми правилами, особливостями організації поєдинків і тактичними прийомами: це поєдинок «сам на сам», «лава на лаву» — битви двох команд, і «загальний бій», в котрому при великій кількості учасників кожний із бійців бився тільки за себе, а не за команду як це в бою «лава на лаву».
«Сам на сам» (по-іншому: «один на одного», «бій поодинці», «герць», «двобій»)— вид традиційного кулачного бою являючий собою поєдинок двох бійців один проти одного. Він відбувався так — маючи бажання позмагатися і випробувати свою силу (чи з якихось інших причин), хлопець, парубок або чоловік робив комусь виклик. Виклики були звичайні й ритуальні. Звичайні були більш характерні для буденних ситуацій і рідко вживалися під час святкових забав. Скажімо, випадково зустрівшись десь на вулиці, за селом тощо бажаючий позмагатися навкулачки міг сказати:
«— Здоров, брате!
— Здоров!
— А давай навкулачки!
— Давай! ( і в ту ж мить - Авт.) той того в груди, а той того».
У ритуальному ж виклику елемент імпровізації зводився до мінімуму. Слова, фрази, рухи, а деколи навіть і міміка мали чітко регламентований характер. Наприклад, у деяких громадах парубків кулачний бій грав роль іспиту під час прийняття до неї парубчаків (до речі, іспит бійкою був характерним для молодіжних об’єднань майже всіх слов’янських народів). Отож парубчак-претендент брав добрий могорич і йшов до отамана громади, а той казав йому: «Можеш увійти, якщо відчиниш двері». Потім отаман викликáв когось із членів свого гурту, котрий заявляв хлопцеві: «Я ключ від цих дверей». Після цього претендент і повноправний член громади — парубок — зчиняли справжню бійку, в якій важливою була не перемога парубчака, а його поведінка. Боязких парубки до себе не брали.
Частиною ритуального виклику на поєдинок могли бути танцювальні рухи, благословіння з боку літньої людини, дівчини, парубоцької громади, родини тощо. Відповідно до місцевих традицій бійці перед початком сутички хрестилися, цілували землю, цілували один одного, ручкалися або обіймалися.
Вельми цікаво і пишнобарвно виклик і бій «сам на сам» описано в «Енеїді» І. Котляревського:
«Аж ось прийшов і перебієць,
Убраний так, як компанієць,
І звався молодець Дарес;
На кулаки став викликати
І перебійця визивати,
Кричав, опарений мов пес:
’’Гей, хто зо мною вийде битись,
Покуштовати стусанів?
Мазкою хоче хто умитись?
Кому не жаль своїх зубів?
А нуте, нуте, йдіте швидше
Сюди на кулаки лиш ближче!
Я бебехів вам надсаджу;
На очі вставлю окуляри,
Сюди, поганці-бакаляри!
Я всякому лоб розміжжу’’...
Прийшов Ентелл перед Дареса,
Сказав йому на сміх:’’Гай-гай!
Ховайсь, проклята неотеса,
Зарання відсіль утікай;
Я роздавлю тебе, як жабу,
Зітру, зімну, мороз як бабу”...
На землю шапку положивши,
По локоть руки засукав
І, цупко кулаки стуливши,
Дареса битись визивав».
Бійці гамселили один одного, аж поки один із них не падав долу або сам не визнавав себе переможеним: «Бились кулаками, злісно, з азартом, кожний намагався як можна сильніше ударити свого супротивника, так, щоб він не підоймився.».
У деяких місцевостях билися, як і в традиційній українській боротьбі, «до трьох падінь». Основними правилами були: «лежачого не б’ють» або «лежачого не займати» (зустрічалося повсюдно; у Снітині існувало правило «по пиці і по ногах не можна бити, а {можна} по ребрах і під груди»).
Окрім того, в багатьох регіонах дозволялося битися тільки «до руди», «до мазки» (тобто до першої крові), заборонялося бити із-за спини, нижче поясу і в шию, лізти пальцями в очі. Деінде виходили на поєдинок обов’язково в рукавицях, а деінде, навпаки, обов’язково голіруч («щоб ніхто не міг камінчика взяти в руку»).
Іноді якихось правил неможливо було дотримуватись — це коли билися «на темні очі», «наосліп». Такі бої траплялися між парубками за отаманство у своїй громаді, через дівчину, а то і просто через надмірний гонор. У таких випадках бійці вночі зачинялися удвох у неосвітленій хаті або корчмі чи йшли у ліс і там «виловлювали» один одного, щоб як слід вдарити.
Інший різновид зустрічався набагато частіше. Своїми коренями він уходив у стародавні слов’янські ініціально-посвячувальні обряди і бойові традиції. У цьому випадку один боєць виступав одразу проти кількох. Колись давно так билися за право називатися справжнім вояком, згодом — за могорич, або «просто так», з молодецької звитяги, або ще з якихось причин. Молодець викликав на герць усіх бажаючих, але якщо таких набиралося багато, то звичайно відбирали трьох, а інші очікували своєї черги. Траплялися такі майстри, які побивали і трьох, і навіть п’ятьох.
Перейдемо тепер до другого виду традиційного українського кулачного бою — групових битв, які користувалися більшою популярністю і проіснували довше, ніж парні сутички.
«...Кулачний бій відбувається у нас на зелені свята, іноді один на одного, іноді стіна до стіни, іноді село на село. Років тридцять п’ять тому бій один на одного я декілька разів бачив у селі Рудівці, Прилуцького повіту; стіна до стіни я бачив у 1844 році в м. Ічні, Борзенського повіту; село на село я бачив декілька разів між селами Сокиринці і Калюжинці, Прилуцького повіту, в 1848 році...».
Такі битви в українців називалися «лава на лаву», «стіна до стіни», «лава з лавою», «бій лавою», «бій стіною», «партія на партію», «війна», «штурхобічний бій», «рукопаш», «кулачна війна», «війна на кулаки». Були й інші назви, зумовлені сезоном проведення боїв, кількістю учасників та навіть віком учасників. Наприклад, у Харкові молодіжні сутички називалися «курячими», а ті, в яких змагалися дорослі чоловіки та інші вікові групи, — «биками». Якщо участь брали тільки парубки, то це називалося «парубочими боями».
Звичайно в цих битвах брала участь велика кількість людей — до 2—3-х тисяч і навіть більше. Бійці шикувалися у дві фронтальні лави, які нагадували військовий стрій, розгорнений для атаки (коли вояки стоять один біля одного в лінію — «плече в плече»). В деяких місцевостях чітке шикування не витримувалося, «партія» швидше нагадувала безладну юрбу (в таких випадках казали — «купа б’ється з купою»). Але у будь-якому разі і «лава-партія», і «купа» ішли в бій під керівництвом «отамана», «берези», «буя».
Як правило, учасники цих битв (тільки представники чоловічої статі) були постійними, вони займалися цією забавою протягом десятиліть, а іноді, що засвідчено в історичних джерелах, і століть. У сільських місцевостях сходилися двоє сусідніх сіл або хуторів, кілька сіл на таку ж саму коаліцію або на одне село; у великих селах вулиця йшла на вулицю, куток на куток, парубоцька громада на громаду, парубчаковий гурт на подібну до себе компанію; інколи вулиці, кутки, громади однієї частини села об’єднувалися проти іншої частини.
У містах теж билися між собою вулиці, райони, «мікрорайони», великі та малі міські частини, мешканці центру та передмість, — наприклад, у Харкові «холодногорці» з «основ’янцями» або «москалівцями».
А ось що було у Львові: «Мій дідусь Степан Йосипович Прима, львів’янин 1912 року народження, розповідав мені, що в часи його молодості кулачні бої відбувалися як у Львові, так і по навколишніх селах та містечках. У Львові, на Кайзервальді, мешканці Личакова кулачилися з жителями Галицького передмістя та Підзамче, замарстинівці билися з збоїщанами на берегах Полтви, молоді хлопці з Білогорщі змагалися з парубками з Кульпаркова».
А ось у Києві на початку XX ст., коли кулачні бої вже закінчували своє існування: «’’Деміївці’’ билися з ’’байківцями’’ на Байковій і Батийовій горах, ’’лук’янівці’’ сходилися з ’’шулявцями’’ біля Кадетського шосе. ’’Лук’янівці’’ билися також і з хлопцями з Татарки, а ’’байківці’’ — з ’’соломенцями’’».
Особливе місце в традиційному суперництві посідали учні та студенти шкіл, гімназій, семінарій, військових училищ тощо. «Міжусобні» кулачні бої були в деяких учбових закладах обов’язковою розвагою вихідних днів і свят. Ось як це відбувалося в Києві: «Кулачні бої увійшли і в життя київських гімназій. Невеликі сутички з єдиною метою помірятись силою та з’ясувати, хто сильніший і сміливіший, були тут звичайною справою. Але на цьому гімназисти не зупинялися. Раз на рік (звичайно восени) влаштовували величезне побоїще за участю всіх учнів, яке нагадувало ритуальні бої простолюду на Святках. В обох випадках ішлося про розрядку напруги і про погашення агресивності.
Колективними побоїщами особливо славилася Перша гімназія. Невідомо, чи відбувалося щось подібне в ліберальні олександрівські часи, але у 1840-х рр., як свідчить багато мемуаристів, місцевим учням уже добре був відомий культ кулака.
Останніми свідками старого ритуалу осінніх кровопускань у Першій гімназії виявилися К. Паустовський та його молодший співучень М. Полетика. ’’У нашій гімназії, — пише перший з них, — в кожному класі було по два відділення — перше і друге. Перше відділення вважалося аристократичним, друге — демократичним. На першому відділенні вчилися переважно бовдури — сини генералів, поміщиків, великих чиновників та фінансистів. У нашому ж, другому, відділенні вчилися діти інтелігентів, різночинців, євреї та поляки. Розділення це здійснювалося, вочевидь, в силу настанови згори.
Ворожнеча між першим і другим відділеннями ніколи не вщухала. Вона виражалася у взаємній зневазі. Але раз на рік, восени, відбувалася традиційна бійка між першим і другим відділеннями в усіх класах. У ній брали участь тільки гімназисти останнього класу’’».
Лупцювалися між собою також семінаристи. Яскраве описання подібних боїв зустрічається у відомому творі Миколи Гоголя «Вій»:
«Два богослова обыкновенно решали, как происходить битве: каждый ли класс должен стоять за себя особенно или все должны разделиться на две половины: на бурсу и семинарию. Во всяком случае, грамматики начинали прежде всех, и как только вмешивались риторы, они уже бежали прочь и становились на возвышениях наблюдать битву. Потом вступала философия с чёрными длинными усами, а наконец и богословия, в ужасных шароварах и с претолстыми шеями. Обыкновенно оканчивалось тем, что богословия побивала всех, и философия, почёсывая бока, была теснима в класс и помещалась отдыхать на скамьях».
Найпоширеніший спосіб улаштування колективних кулачних битв цілком заперечував елемент спонтанності, стихійності. Згідно з ним, змагання планувалися, організовувалися наперед і проводилися у традиційні дні і на традиційних або заздалегідь узгоджених місцях (на перехрестях шляхів і вулиць, на майданах, у ярах, в чистому полі за селом, на лісових галявинах, взимку — на вкритих кригою річках та ставках.
Особлива цінність тих навичок, що їх цивільне населення набувало у своїх молодецьких розважальних «битвах», полягала у тому, що за своєю структурно-тактичною побудовою справжні бої піхотинців на справжніх війнах нерідко майже нічим не відрізнялися від кулачних боїв «лава на лаву». Вишикувані в «лаву» вояки Степана Бандери не раз досягали блискучих перемог.
Один з колишніх радянських учасників війни з УПА згадує: «Коли ми, переслідуючи тікаючих, вихопилися на велику галявину, із-за дерев вийшов ряд здоровезних мужиків, зростом під два метри, сажневі плечі. На них були папахи із золотими тризубами, в руках вони тримали відгострені коси і йшли стіною, плече в плече (типове шикування для «лава на лаву» — Авт.). Помах косами, свист, і ті наші бійці, які бігли першими, не встигнувши оговтатися, впали на землю, хто з відрізаною головою, хто розбатований навпіл. Бандерівці скористалися з того, що в штовханині стріляти було неможливо, ми з ними перемішалися. Синхронний крок бандитів уперед, і нові трупи впали на землю. Я дав команду: ’’Всі назад!’’»
На початку XX ст. піді впливом цілої низки соціальних та політичних чинників кулачні бої поступово почали зникати. Останні повідомлення про їх проведення відносяться до другої половини 40-х років згаданого століття. Отже, традиція як така щезла, але ж ще залишилися люди — її уособлені носії. Вони мають неоціненну інформацію і про кулачні забави, і про інші змагальні вправи з арсеналу вітчизняних бойових мистецтв. Було б дуже добре, якби ця інформація не була остаточно втрачена без усякого вжитку...
Фрагмент з книги Олексія Мандзяка «Бойові традиції аріїв. На шляху до реалій Українських бойових мистецтв» (Київ-Тернопіль, Інститут метафізичних досліджень Перехід-IV, видавництво «Мандрівець», 2006/7514).
Повний текст книги Олексія Мандзяка «БОЙОВІ ТРАДИЦІЇ АРІЇВ»:
doc (1,5 Мб)
zip (0,4 Мб)
Ви можете замовити книгу післяплатою через систему "Книга-поштою" видавництва "Мандрівець":
а/с 534 "Книга-поштою" м. Тернопіль, 46008
тел. для замовлень (0352) 51-16-07
тел. для довідок (096) 133 75 88
Електронна пошта: mandr[at]utel.net.ua
В тему:
Заснування Третього Гетьманату в запитаннях і відповідях (оновлюється щоденно)
Тільки для засновників Третього Гетьманату – FORUM.SD.ORG.UA
Випуск 4 «Народного Оглядача» – для ройових і сотників Третього Гетьманату
АРСА-2, або Час кшатріїв
Я люблю зброю!
Рекламний ролик Арійської стрілецької асоціації (відео)
Щасливі снайпери, бо вони синами Божими стануть
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта