Ліберальний тоталітаризм

Дехто може здивуватися: як можна об’єднувати такі протилежні за своєю суттю явища, як лібералізм і тоталітаризм, свобода і диктатура? Однак, простеживши історію розвитку політичного лібералізму, будь-який неупереджений дослідник може дійти висновку, що ідеологія лібералізму містить у собі усі передумови, які необхідні для створення тоталітарного суспільства (ще Тома Аквінський уважав демократію різновидом тиранії), і що сутнісні ознаки тоталітаризму чітко виявляються у країнах «переможного лібералізму» — і минулих, і нинішніх.

Лібералізм — це, по суті, доктрина витонченого тоталітаризму. (Жиль Леклерк, «Вчорашній день лібералізму»)

Досить лише пригадати з цього приводу слова ідеолога Великої французької революції, ліберала-жирондиста маркіза де Кондросе: «Нехай здійсниться сто тисяч убивств, аби тільки ми стали вільними». Можна згадати також і про ядерне бомбардування прихильниками «прав людини» Хіросіми і Нагасакі, про варварське знищення авіацією західних союзників німецьких міст у 1945 році, про існуючі на сучасному Заході неофіційну цензуру (замасковану під боротьбу за «політичну коректність») та офіційну заборону згадувати цілі історичні епохи разом з їхніми символіками й атрибутами, нарешті, про існування у наш час репресивних органів на зразок німецького «Відомства з охорони конституції», яке провадить постійне стеження та репресії стосовно противників ліберального політичного устрою.

СУСПІЛЬСТВО КОНТРОЛЮ

Список здійснюваних у західних ліберальних суспільствах утисків щодо реальних, а не абстрактних, свобод можна було б продовжити, але давайте краще розглянемо тоталітарну суть лібералізму. Звичайно, у ліберальних країнах не існує «конвейєрів смерті», подібних до сталінського ГУЛАГу, однак такі «конвейєри» зовсім не є обов’язковою ознакою тоталітаризму. Наприклад, ідеологи італійського фашизму офіційно визначали свій режим як тоталітарний, але за 21 рік фашистської влади у країні Вищий суд Італії виніс усього 9 смертних вироків (і то у кримінальних, а не в політичних справах).

Тому рівень тоталітарності суспільства визначається не за кількістю жертв репресій, а за ступенем охоплення суспільного і приватного життя людини зовнішнім (притім не обов’язково державним) контролем, адже сам термін тоталітаризм походить від латинського слова totus — весь, цілий, і відповідно тоталітарний — це усеохоплюючий. Заперечуючи на словах такий контроль, західні країни широко впроваджують його під приводом захисту головного принципу лібералізму: «Свобода однієї людини не повинна суперечити свободі іншої людини». Цей «захист» обгрунтовується на основі постулату, згідно з яким «Базові свободи можуть бути обмежені, якщо вони конфліктують одна з одною, жодна з них не є абсолютною»1. А оскільки свобода будь-якої людини потенційно суперечить свободі іншої людини та будь-яка свобода певним чином обмежує іншу, то при взаємному узгодженні цих свобод поступово відбувається їх зменшення до мінімальних розмірів, а у процесі боротьби за дотримання цих мінімальних «базових» свобод поступово складається репресивне «суспільство контролю» (термін Жиля Дельоза).

Його становленню сприяє розвиток сучасних інформаційних та біологічних технологій. На відміну від інших репресивних систем, «суспільство контролю» не є централізованою структурою з чітко розбудованою карною системою та директивним керуванням соціумом; йому не притаманні «соціальний конструктивізм» чи «утопічна соціальна інженерія» (терміни відповідно Фрідріха Хаєка і Карла Поппера), а також будь-яка телеологія (тобто в ньому відсутні основні ознаки, що їх ліберали приписують тоталітарно-«закритому» суспільству). «Суспільство контролю» — це мобільна система, якій зовсім не потрібна усеосяжна мережа в’язниць та концтаборів.

Основною моделлю такої гнучкої мобільної системи є міжнародна фінансова корпорація (не плутати з середньовічною цеховою корпорацією). Це — абстрактна безособова сила, котра постійно змінює систему примусів і мотивацій та склад свого керівництва, однак залишає при цьому незмінним тотальний контроль над своїми складовими частинами. Працівник «Макдональдсу» і його особисте життя нині є не менш контрольованими з боку керівництва, ніж працівник радянського оборонного підприємства був контрольованим з боку «першого відділу».

Характер зовнішнього контролю над особистістю тепер визначається не стільки державною ідеологічною доктриною і репресивним апаратом (котрий утілює цю доктрину в життя), скільки умовами економічного буття людини і суспільства. «Людина тепер не людина-в’язень, а людина-боржник», «ринкові операції відтепер є інструментом соціального контролю, і саме вони формують безсоромне плем’я наших хазяїв»2.

Так само економіка окремих країн-боржників підлягає тотальному контролеві з боку безособових «безсоромних хазяїв» — організацій типу ВТО. Але не можна все зводити до банальної поляризації багатий (господар) — бідний (раб). Така поляризація існує стільки ж, скільки існує людство. Новина полягає в тому, що економічний контроль є вершиною перевернутої піраміди тотального соціального контролю.

Ще у XIX столітті відомий ліберал Ієремія Бентам уважав економічний меркантилізм сенсом суспільного існування. Продовжуючи цю думку, провідний ідеолог сучасного політичного лібералізму Фрідріх фон Хаєк каже, що в суспільстві розрізнених індивідуумів (а саме таким, на його думку, повинне бути суспільство) ринкова торгівля є єдино можливим засобом соціальної інтеграції. За цієї умови ринок вже не належить до сфери чистої економіки (під якою Хаєк розуміє сферу елементарних економічних об’єднань — фірм і торгових домів), він стає глобальною системою для керування суспільством. І саме через економіку впроваджуються нові форми суспільного панування.

Електронні гроші, ідентифікаційні коди платника податків є лише передумовою до появи зображеного товаришем Дельоза — Феліксом Гваттарі — міста, «де кожен може покинути своє житло, свою вулицю, свій округ за допомогою “індивідуальної” електронної картки, яка відкриває відповідні двері чи прохід. Але картка у якийсь певний час може не спрацювати. Важливою є не сама перепона, а комп’ютер, що відстежує місце перебування кожної особи — легальне чи нелегальне — і здійснює глобальну модуляцію»3.

Таким чином, застарілі символи суспільної домінації — в’язниці, концтабори — чим далі, то більше поступаються місцем перед новою формою ув’язнення — за допомогою «електронних нашийників» (електронних біочіпів), які не дають змоги «ув’язненому» непомітно покидати свій власний будинок.

Усе це — ніякі не футурологічні візії письменників-фантастів. Перші ознаки змальованого суспільства уже спостерігаються як у технологічно високорозвинених країнах Заходу, так і в країнах з посереднім рівнем технічного розвитку (витиснення паперової готівки електронними кредитними картками і вживлення електронних чіпів стеження найнебезпечнішим злочинцям у США, впровадження ідентифікаційних кодів в Україні тощо). До згаданих механізмів контролю слід додати новітні так звані PR-технології, які за умов тотального економічного контролю за ЗМІ роблять можливим безперешкодне маніпулювання масовою психікою, а отже, й улюбленою лібералами «громадською думкою».

Таким чином, теперішній рівень науково-технічної революції дає можливість створювати системи суспільного контролю, які за своєю тотальністю перевершують усі деспотичні режими в людській історії. При цьому, хоч як це на перший погляд дивно, суспільство контролю найбільше відповідає ідеологічному фасаду лібералізму — позаяк, будучи тоталітарним, воно разом із тим передбачає замість культу особи правителя-тирана безособову мобільну корпорацію з «невиразними» менеджерами-керівниками; запроваджує усеосяжне підпорядкування людей без таких атрибутів системи масових ув’язнень, як, скажімо, тюрми і концтабори; замінює примітивну політичну пропаганду новітніми психо-інформаційними технологіями і т. д.

Феноменом цього суспільства є те, що підпорядкована (фактично ув’язнена) ним людина відчуває себе цілком вільною: її ніхто не змушує виявляти відданість певній ідеології або певному вождеві та його соратникам. Така особиста відданість просто не потрібна, бо для механізму мобільної системи фінансово-промислової корпорації нема особливого значення, хто конкретно на той чи інший момент є директором «Макдональдсу» або «Дженерал моторс». Так само все менш важливою стає проблема керівника сучасної західної держави: система залишається стабільною практично незалежно від того, очолює її Коль чи Шрьодер, Мейджор чи Блер... Згідно з тим же Хаєком, найкраще суспільство — це суспільство без лідера, суспільство, на долю політиків якого залишається інструментальна роль спостерігачів за економікою, наглядачів за порядком і захисників закону.

У такому суспільстві людина є вільною доти, доки не заважає свободі іншої людини або не виступає проти системи контролю, який цю свободу нібито гарантує. Однак усе це — лише на перший погляд. Адже, як пише ідеолог сучасного політичного лібералізму Джон Роулз, «основна ідея полягає в тому, що демократичне суспільство може бути для кожного громадянина далеко більшим благом, аніж благо індивідів, полишених на їх власний розсуд або об’єднаних у дрібні асоціації»4. Ще певніше висловлюється Хаєк: «Людина ніколи не буде господарем своєї долі»5. Інакше кажучи, людина може робити все, що заманеться, але за умови, що її бажання не переходитимуть у суспільну площину, — адже звідси лише один крок до спроби надати суспільству певного осмисленого сенсу, ідеології, зрештою — напрямку розвитку і форм, відмінних від ліберальних. Тому для ліберала найкраще суспільство — це те, де немає людей, які переймаються питаннями соціального розвитку.

МОЖЛИВА АЛЬТЕРНАТИВА

Чи має ліберальний тоталітаризм якусь альтернативу? Міркуючи над цим питанням, треба, звісно, розуміти, що звернення до деспотичних моделей побудови суспільства від самого початку приречене на поразку, а тим більше у європейському культурно-цивілізаційному ареалі. Ще з античності поняття свободи є невід’ємною частиною архетипу європейця.

Інша справа, що у традиційному європейському світосприйнятті поняття свободи мало змістове наповнення, абсолютно відмінне від ліберального світогляду сьогодення. Ось що пише з цього приводу Юліус Евола: «Цінності свободи і незалежності справді є у центрі кращих арійських традицій. Поняття шляхетності в давньогерманській традиції, а пізніше і в самій структурі середньовічної культури ототожнювалося з поняттям свободи»6.

Тобто у традиційному суспільстві поняття безумовної свободи ототожнювалося з поняттям станової «вільності», з вільним виявом своєї шляхетності. Людина була вільною (і власне людиною) лише тоді, коли належала до певного суспільного стану (наприклад, до давньоарійської варни). Сама ж ієрархія станів була лише частиною світового космічного ладу, заснованого на сакральній ієрархічності. Бо «дія закону поширюється на все: і на явища природи, і на людські дії» (Тома Аквінський). Від цього універсального ладу походить і назва середньовічних станів — ordo (порядок, лад).

Належність до суспільного стану у традиційному суспільстві визначалася не стільки матеріальним становищем або ж професійними здібностями, скільки причетністю до сакрального архетипу, який був органічною складовою світового ієрархічного ладу. Відповідно рабом — людиною невільною — була людина, належна не до світового впорядкованого ладу, а до світу хаосу і дисгармонії.

Невипадково ж представники трьох вищих варн давьоарійського суспільства — брахмани, кшатрії і вайш’ї — вважалися «двічі народженими», тобто тими, хто пройшов обряд ініціації (входження у священне, поєднання із священним архетипом і одночасно посідання певного місця у суспільній і природній ієрархії). Складну ієрархічну систему бачимо і в середньовічних станових організаціях — духівництві, лицарстві, ремісництві. Соціальна ієрархія сприймалася людьми як щось природне, Богом дане. Звідси і славнозвісний принцип Платона — «Кожному своє», тобто людина може претендувати тільки на ту свободу, котра відповідає її архетипній суті. Разом із тим людина, безумовно вільна у межах свого архетипу, не зазіхає на інший архетип і не руйнує тим самим увесь загальносуспільний лад (і не протиставляє себе ладу природному).

Деформація цієї системи почалася у період Нового Часу (XVII—XVIII ст.), коли філософи (зокрема «хрещені батьки» сучасного лібералізму Томас Гоббс, Джон Локк, Шарль Монтеск’є та ін.) почали деконструювати положення про існування божественного світоладу. Це спричинювалося появою механістичних теорій побудови людини, природи і суспільства, що викривило ментальність людини. Суспільна ієрархія почала розглядатися не як відбиття в людській цивілізації загального принципу організації світоустрою, а лише як наслідок «суспільної угоди», а держава, відповідно, — як механізм для забезпечення виконання цієї угоди7.

Саме в цьому механіцизмі і бере початок погляд на державу як на абстрактну, дегуманізовану механічну силу, основною функцією якої є репресивне придушення природного стану суспільства і силова підтримка стану громадянсько-правового. Держава, прямо чи опосередковано, перетворювалася на Гоббсового «Левіафана» — робота, у якого голова — це правитель, нерви і суглоби — бюрократія, очі — таємні агенти, кістки і судини — виконавчі органи.

Поступово ідея цього «Левіафана» трансформувалася в ліберальну теорію абстрактного, дегуманізованого і десакралізованого «відкритого», «громадянського» суспільства, в якому панують «свобода, рівність і справедливість». Насправді ж у цьому, нібито саморегульованому, суспільстві панують витонченіші й удосконаленіші форми суспільної домінації. Таке механістичне розуміння соціуму лягло в основу всіх пізніших теорій лібералізму.

Отже, зі сказаного випливає, що подолання політичного лібералізму (пошук альтернативи для нього) повинне розпочатися саме з подолання соціального механіцизму. Потрібен новий поворот до органічного сакрального суспільства. Побудова такого суспільства неможлива без повернення до традиційних духовно-релігійних цінностей, відновлення розуміння природи і суспільства як складових частин єдиного ієрархічного божественного ладу, на усеосяжних засадах якого тільки і можливо взаємоузгодити принцип безумовної свободи особистості і принцип суспільних зв’язків.

Ідеться, власне, про духовне відродження європейської людини та про відмову від деформованого світосприйняття, пануючого в Європі вже понад 300 років8. Отож протистояння політичному лібералізму починається не стільки в політичній, скільки в ментально-аксіологічній площині. «Нова людина ніколи не створювалася з політичного руху, але завжди тільки з ментальної революції, з внутрішнього переродження»9.

У даному контексті справедливими видаються також слова Жозефа де Местра: «Якщо не здійсниться духовна революція в Европі, якщо релігійний дух не опанує цю частину світу, соціальний зв’язок розірветься»10. Або ж, додамо ми від себе, суспільний зв’язок підтримуватиметься виключно репресивними методами, нехай і під ліберальним прикриттям. Століття, що почалося, повинне покласти край антилюдській ідеології лібералізму і започаткувати відродження Духу!

Посилання:

1. Роулз Джон. Політичний лібералізм // Сучасна політична філософія: Антологія. К., 1998. С. 196.
2. Дельоз Жиль. Суспільство контролю. Post Scriptum // Література плюс. 1999. № 13—16 (18—21).
3. Там само.
4. Роулз Джон. Політичний лібералізм. С. 220.
5. Бенуа Ален де. Хайек: закон джунглей // Элементы. 1993. № 5. С. 47.
6. Эвола Юлиус. Языческий империализм. М., 1994. С. 44.
7. Давні арійці приділяли головну увагу не соціальним проблемам, а пізнанню глобальних законів устрою і руху Всесвіту. Розуміючи, що людське суспільство є підсистемою усеосяжної надсистеми — Космосу, вони відбивали принципи його організації у своєму житті. Вивищення людської волі над всесвітніми законами і зсув у людській життєдіяльності від глибоко духовних до суто соціальних моментів почалися ще у ранньому залізному віці (десь три тисячі років тому), а в період Нового Часу цей зсув, власне, остаточно оформився. Зокрема, він призвів до пануючих донині ілюзій щодо унікальної самоцінності людського суспільства та відрубності його від усієї іншої природи. — НО.
8. Автор, по суті, каже тут про повернення до арійського світогляду, грунтованого на ідеї існування єдиних глобальних (космічних) законів для людського суспільства та всієї іншої природи. Космічний світогляд подніпровських арійців досяг кульмінації в середині II тис. до н. е. (після чого почався, повторимо, його занепад на користь суто соціальних підходів), а закладено його було ще у V—III тис. до н. е. творцями славетної подніпровської Трипільської цивілізації (сучасна умовна назва; самі «трипільці», найвірогідніше, називали свою країну Аратта). — НО.
9. Еліаде Мірча. Чому я вірю в перемогу легіонерського руху // Deutсshe Stimme. 1998. № 11.
10. Местр Жозеф де. Провидіння і революція // Консерватизм: Антологія. К., 1998. С. 154.

 

 


В тему:

Погані самаряни або в чому загроза сучасного неолібералізму

Слово психіатра: "Лібералізм - різновид психологічного розладу"

Надцивілізація Волі

Ліберали – чума ХХІ століття

Американцям почали вшивати мікрочіпи для стеження

Амеро - нова ера в історії людства

Рокфеллер про чіпізацію як кінцеву мету світового уряду

США: лібералізм приносить тупість

 

 

 

 

Гравець: 
Народний Оглядач

Новини від RedTram - для збільшення прихильників НО

Loading...
 
Форум Підтримати сайт Довідка