Прозорими для українців є імена пелазгійських діячів: Данай - засновник міста Інака, Мед - керманич Трої із сином на ім’я Подарок. А цар міста Капуї звався Хвалько.
Ще зі шкільної парти нам добре відомі місто Троя і, звичайно, Еней і троянці І. Котляревського. Проте Котляревський, як тепер стає очевидним, дав отому «парубку моторному» українську душу і нарядив його в українські шати не з власної фантазії, а виходячи із історичних реалій.
Правдоподібно, Котляревський володів інформацією про найдавніших вихідців із України, в тому числі - пелазгів та етрусків, котрі задовго до нашої ери колонізували Грецькі острови та Апеніни. Доводи? В «Історії русів», що написана у XVIII ст. є ось така інформація: «Птоломей, Геродот, Страбон, Діодор та інші приписували слов’янам давність сиву, 1610 років до Різдва Христового відому, мовлять, що вони,... зайшли і переселили колонії свої за ріку Дунай, до моря Адріатичного в Іллірії». Тож І. Котляревський, правдоподібно, мав намір оспівати величні діяння наших українських прапредків.
У Російській імперії в середині XIX ст. видали свої праці О. Чертков, Є. Классен, Ф. Воланський, привернувши увагу до пелазгів та етрусків і стверджуючи, що то - слов’яни. За Чертковим, до колоністів, які колонізували землі Південно-Західної Європи, належали лелеги, етруски, венеди, пани, галичі, поляни, доляни, лучани, трояни та ін. Саме трояни і заснували, а точніше буде, відновили Трою. Ще одне місто - Кий - було засноване далеко від Подніпров’я пелазгами-киянами, а місто Венедія — венедами. Столиця тих венедів носила назву Потава, з приводу чого Чертков виголосив: «Це ж та сама Полтава!»
Відомі ще кілька міст пелазгів - Градища, Туріус. А назви річок, які дали пелазги на відвойованих землях - Медвак, Тин, Хвіса, Тура, Сила, Падьва, Див, Кіос - співзвучні із українськими словами, які легко простежити за тими назвами. Прозорими для українців є й імена пелазгійських діячів: Данай - засновник міста Інака, Мед - керманич Трої із сином на ім’я Подарок. Сини ще одного керманича Трої - Пріама - звалися Дій та Троїл, що в’яжуться із українськими словами - діяти і три. А цар міста Капуї звався Хвалько.
Як бачимо, що не назва, що не ім’я, то українські мовні корені. Недаремно дослідники виловлюють у свідченнях античних авторів про пелазгів та етрусків чимало українських слів. Так, О. Чертков у своїй книзі «О язикє пєлазгов, насєлявшіх Італію» подає ряд дуже рідних нам слів із лексикону пелазгів: господиня, жупан, хата, святиня, тризна, скриня, погани (селяни), читала (книга). В сучасних публікаціях про пелазгів можна знайти й інші їхні слова, близькі до наших українських. Ось кілька із таких слів із лексикону пелазгів, упорядкованого Г. Печерною (Лозко): агна - ягня, братрія - дочка брата, вале - вал, врага - ворог, гра - військовий танок, гула - горло, гуре - гора, двар - двері, домус - домівка, дівіана - дівчина, єлос - ялиновий ліс, італі - теля, коріус - кора, пеланорес - паляниця, коса - косина, маніє -привид, маюс - май, Пан - титул бога Сонця, руна - рана, Санко - Сонце, скала - скала, скомрах - музикант (скоморох), спака - собака, талан - талан, туре - тур, погані - поганий, сетра - сестра, тама - втома.
Геродот і ряд інших античних авторів вважали пелазгів сколотським (скіфським) народом і стверджували, що вони не говорили грецькою мовою, що й видно із наведених вище прикладів. Українські дослідники О. Знойко та М. Суслопарів ототожнюють пелазгів із носіями Трипільської культури. Останній, зокрема, пише: «У порядку гіпотези я ідентифікую трипільців і пелазгів». Що стосується часу виходу пелазгійних народів із Праукраїни, то одні відносять його ще до III тис. до н. е., інші - до початку чи й середини II тис. до н. е.
Греки пояснювали назву пелазгів назвою птахів пелазгів - лелега. І в мові інших вихідців із Праукраїни - індооріїв назва пелазги означає лелеки. Є дані, що в Праукраїні був культ лелеки і той культ вірогідно розвинувся ще в добу Трипільської культури. Прикметне, в деяких районах Полтавщини лелеку називають лелега, тобто так, як називали себе пелазги.
За Геродотом, пелазги підтримували зв’язки зі своєю прабатьківщиною Гіперборією: щорічно із Гіперборії пелазгам приносили дари, загорнуті в солому. За тим же Геродотом, Еллада початкове називалася Пелазгія. Гомер відзначав, що пелазги народ багаточисельний. Вище наводилися деякі родові (чи регіональні) назви пелазгів, до яких варто додати ще кілька: беркути, бреги, вільці, давні, заліси, любичі, норики, гірники, расени-етруски, попелі, вовки, обричі, шикули. Вражає, що з-поміж усіх назв пелазгів немає жодної, яка б не мала кореня в українській мові чи не була б нам відома із літописів Русі-України ХІ-ХІІІ ст.
Та й усе інше пелазгійське дуже в’яжеться із нашою мовою та Україною. Окрім трипільського посуду, серед археологічних пам’яток пелазгів знаходять ще й фігурки Богині Матері-Землі. Тобто пелазги, як і українці, поклонялись Матері Роду, Рожаниці чи Берегині. У венедів-пелазгів Богом Сонця був Пан, а в інших пелазгів - Давата (Дажбог). Лісовим Богом у пелазгів був Вербій, а Богом веселощів - Заграй. Богом пісень та худоби у пелазгів був, як і у нас, українців, Велес. Ще один Бог, Уран, належав і до пантеону небожителів українців, він оспіваний у наших веснянках: «Уран матку кличе, Та подай, матко, ключі, Одімкнути Небо, Випустити весну». В одному зі своїх міст пелазги мали святилище Бога Яви. Порівняймо українські язичницькі - Яву, Праву і Наву. А найдавніше на Грецьких островах сонцепоклонницьке святилище заснувала пелазгійка-пророчиця на ім’я, що дуже прозоре для українців, Протенея.
Дехто, як-от Ю. Шилов, вважає, що грецька цивілізація постала на уламках держави Пелазгії, заснованої напівміфічним гіперборейцем Пелазгом. Пелазги та етруски принесли на Грецькі острови та на Апеніни високу землеробську культуру, писемність і, як говорилось вище, праукраїнських сонцепоклонницьких Богів, звичаї, культи, в тому числі - свято Коляди, свято Верби, свято Плуга та ін. Дещо з того запозичили пізніше греки та ромеї. У грецьких міфах, скажімо, Боги Артеміда та Аполлон нерідко називаються гіперборійцями, тобто зайшлими із України-Гіперборії. У давньому Римі імена деяких Богів походили від українських слів: Палес (палити), Робига (робити, пороблено), Сіва (Богиня сівби). А назва річки Стікс із античної міфології - то ж наше стік (у Галичині є річка Білий Стік).
Ю. Шилов вважає, що із пелазгійських часів, може бути, в Україні збереглися специфічні імена й прізвиська, аналоги яким відомі лиш у Пелазгії: Палажка, Лелека, Гамалія, Гайман. О. Знойко теж писав, що українські імена Палажка, Пелага - то пелазгійська жінка, з племені пелазгів.
Найпомітнішими серед пелазгійських народів були етруски, котрі колонізували частину землі сучасної Італії. Про те знаходимо чимало інформації у багатьох авторів. Зокрема Ю. Шилов пише, що найдавніша відома римлянам поява етрусків на Апеннінах датується XVII ст. до н. е. Етруски прийшли на Апенніни під орудою братів Півчиста і Енотра, котрі вважали себе внуками патріарха Пелазга. Згодом до них приєдналися етруски, очолювані Тіреном, братом Ліда, і троянці на чолі з Велесом, а потім ще й троянці під проводом Енея та Антенора. Уже в іменах Півчист, Антенор (ант+ор), Еней, Лід простежуються українські мовні корені.
Українські мовні корені можна простежити і в первісних назвах етруських міст: Артана, Веда, Волчини, Коса, Лука, Малюта, Перусія, Оріана, Курінь, Русалія, Кума, Галичі. Є дані, що й міста на Апенінах - Кімеріан, Тавріан, Медула, Трикрин, Турин, Русел теж були етруські. Додаймо сюди ще й ті назви, які дали етруски річкам на Апенінах - Орана, Мокра, Тичина, і маємо цілий букет українських слів. За даними античного автора Діонісія Галікарнаського (І ст. до н. е.), етруски самі себе називали расени. Є дані, що їхня самоназва була русени. Згадаймо нашого Руса і Русь із «Рукопису Ора» та «Велесової книги», як і нашу ще не таку давню самоназву руси і відчуємо тісний зв’язок етрусків із українською землею та мовою.
Античні автори писали, що мова етрусків - то найдосконаліша говірка мови пелазгів. Чимало етруської лексики потрапило у латинську мову. Зокрема, етруськими вважаються відомі нам слова літера, персона, таверна, церемонія. А в таких латинських словах, як оро - молитва, ораторіум - молитовний дім, що потрапили із мови етрусків, чітко простежується праукраїнське Ор - Сонце, Бог Сонця та Прабатько оріїв. Навіть у сучасних музичних термінах (латинських) є сліди мови етрусків, тобто праукраїнської мови. Приміром, етимологію та семантику музичних термінів легато, тремоло, речитативе, рубато можна витлумачити лише на базі української мови, наших слів лигати (в’язати), тремтіти, ректи, рубати.
Сучасні автори публікацій про етрусків відмічають подібність їхнього лексикону до української мови, а Ю. Шилов зазначає, що лексикон етрусків найближчий до нашої мови. Ось дещо із видрукуваного Ю. Шиловим лексикону етрусків: аки - як, багаті - багатий, вале - вал, гараздо - гаразд, гнітус - гніт, живас - живий, зар - жар, мак - мак, паїн - пан, ртеле - ретельний, сопіл - сопілка, сутіна - сутінки, талан - талан, теремнон - терем, тес - тес (дошки).
Ще один український автор М. Іванченко, посилаючись на французького вченого Маяні, теж наводить лексикон етрусків. Варті уваги хоч би кілька слів із нього: оратор - орач, верта - вертати, враз - вразити, виш - вищий, дом - дім, капець - капець, та - та, ця - ця, туй - тут, опеце - опіка, ру - рука, ряски - райський, сну - сон, тул - тулити, тін - день.
Окремі слова пелазгів та етрусків могли й точніше збігатися із українськими, бо в залишених ними написах допущені випадання окремих голосних літер. Причому якихось устійнених правил для однорідного пропуску голосних не існувало, тому й зустрічаються у написах по кілька варіантів запису одного й того слова.
Про мову етрусків якнайкраще говорять їхні написи, яких на нинішні часи віднайдено понад одинадцять тисяч. Обсяг тих текстів - від кількох слів до кількох сотень слів. Більшість із етруських текстів - то надгробні короткі написи VII-I ст. до н. е., тобто тієї пори, коли етруски уже були під впливом грецької та латинської мов. Тому в написах етрусків є багато слів та форм із тих мов.
Десь років двісті тому, в кінці XVIII ст., з’явився інтерес до етруських текстів, і вже тоді були вчені, які «розкусили» абетку етрусків, як, приміром, Л. Ланц. Проте згодом інтерес до етруських написів підупав, бо європейські, зокрема італійські, дослідники побачили, що в тих написах майже нічого немає про милу їм давньоримську та давньогрецьку історії. Більше того, етруські тексти «працюють» проти обожнюваних у науці античних греків та римлян, бо виявляється, що учителями їхніми були пелазги та етруски - вихідці із якоїсь зовсім незнаної у Європі України. Тому про ті написи скоро сказали: «Етрускан нон легатур» - етруське не читається.
Але кожен українець, що познайомиться лише з іменами Богів та людей із етруських текстів, не матиме сумніву, на базі якої мови можна ті етруські написи прочитати і корені якої мови в них простежуються. Ось кілька таких імен: Ладо, Ладона, Дій, Лета, Палес, Ката (Боги), Горацій, Волній, Велтур, Вулк, Див, Карпан, Ковень, Куман, Курацій, Ларик, Ляля (імена людей). І корені, і форми в цих іменах, як бачимо, українські.
Із тих етруських текстів, які можна знайти у публікаціях останніх років, видно, що там є чимало українських слів, наприклад: вої, губка, жир, лад, лоно, ім’я, моче (міць), роє (рій), чара, цар, живе, діє, задоволе, дане, мороче, пораж, пучити, є (бути), дорогі, хороші, ввечері, туди, я, мої... Що ж, етруські таємниці, про які так багато написано, розкриваються українським ключем.
Чимало етруських написів опублікував ще в XIX ст. згадуваний Ф. Воланський у книгах «Памьятнікі пісьмєнності славьян до Рождєства Хрістова» та «Опісаніє памьятніков, обьясняющіх славьянорусскую історію». Деякі із тих написів передруковані сучасними виданнями, і на окремих із них варто зупинитися.
Один із написів на бронзовій пластині із міста Неаполя дає побутову рекомендацію, як видобути вогонь за допомогою кресала: «Ввечеріс губкас натеис да пораж каймас паланус». Як видно із цього тексту, златинізовані уже етруски збивалися на форми латинської мови. Пригадаймо, як рекомендував Еней Котляревського своїм троянцям учити латинь, радячи додавати до своїх слів -ус. Відкиньмо в нашому написі оті -ус, -с та зробімо корективи на архаїку синтаксису і матимемо україномовний текст: «Ввечері губку натис(ни) да пораж кайму палану». Незрозуміле палан то, як вважають дослідники, у етрусків - кремінь.
Один із етруських написів на зворотньому боці дзеркальця III ст. до н. е. роз’яснює побутову сценку, в центрі якої стоїть юнак лише у пов’язці на стегнах, праворуч від нього сидить старий чоловік, а ліворуч стоїть юнка. Над старим чоловіком, який показує рукою під груди юнакові, написано: «Мороче в жиро Реї моче». Над юнкою, котра поклала свою руку на плече хлопцю, напис гласить: «Роє му живе». Розберімось. Для кожного українця зрозуміло, що мороче то українська говіркова коротка форма дієслова морочить, а в жиро - то, звісно, в жиру. Рея - то ім’я Богині-матері Урана і всіх Богів, тобто Богині, яка дає початок життю. Ту Богиню, відомо, греки запозичили у пелазгів. Слово моче - то міць і заховалося те слово у наших українських словах поміч, неміч, моцак. Є те слово і в наших язичницьких обрядових піснях: «Не маю я мочи, ні помочи з жадної криниці». Наступне слово роє - то наше рій, рід. Вживання слова рій стосовно людей знаходимо в українських язичницьких обрядових піснях: «Ішов Чурило ровом, А за ним дівоньки ройом». Залишився архаїчний займенник ту, про який уже не раз говорено, що то - йому. Виходить, отой старий етруск говорить юнці, що в крові юнака буяє міць, сила роду і йому треба одружуватися. На що дівчина відказує: хай живе його рід, тобто - я піду за нього заміж, продовжу його рід.
Інший етруський напис, видрукуваний Воланським, викарбуваний на бронзовій статуетці прегарної жінки із яблуком в руках: «Мі велерещ йа тві ділай». За етруськими літерами знову проглядають українські слова, в тому числі - архаїчний займенник мі (мені) та слово-іменник ділай, що побутує в українців як прізвище. Смисл напису стає зрозумілим, якщо виходити з того, що жінка із яблуком (символ родючості) то Богиня родючості, можливо й Мокоша. Напис, отже, закликає славити ту Богиню, бо вона є творець-мати всього роду людського.
В одному, очевидно - надгробному, написі етрусків американський дослідник Д. Стойко побачив за етруськими літерами ось такі слова: «Чи вам лубиж тужити. Ма Божі ти очі Левійю і з вежі ж увиж бо у затишші Бога». Тут і слова, і їхні форми українські, правда, ряд із них - архаїчні.
У книзі Ф. Воланського подано і напис, який звучить так, ніби його тільки-но залишив український хлопчина, якому «мороче в жиро Реї моче», як сказано у цитованому вище написі. Пропонований напис знайдений на стіні ґроту в Італії і в етруському написанні звучить так: «Міла Ляле моя краса». Все тут наше. Варто лише додати, що слово ляля винесли із України до Індії ще орії-українці і в санскриті воно означає кохана, дитина, лялька.
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Українські вчителі античних ромеїв та греків
Світ:
Прозорими для українців є імена пелазгійських діячів: Данай - засновник міста Інака, Мед - керманич Трої із сином на ім’я Подарок. А цар міста Капуї звався Хвалько.
08081604e.jpg
Ще зі шкільної парти нам добре відомі місто Троя і, звичайно, Еней і троянці І. Котляревського. Проте Котляревський, як тепер стає очевидним, дав отому «парубку моторному» українську душу і нарядив його в українські шати не з власної фантазії, а виходячи із історичних реалій.
Правдоподібно, Котляревський володів інформацією про найдавніших вихідців із України, в тому числі - пелазгів та етрусків, котрі задовго до нашої ери колонізували Грецькі острови та Апеніни. Доводи? В «Історії русів», що написана у XVIII ст. є ось така інформація: «Птоломей, Геродот, Страбон, Діодор та інші приписували слов’янам давність сиву, 1610 років до Різдва Христового відому, мовлять, що вони,... зайшли і переселили колонії свої за ріку Дунай, до моря Адріатичного в Іллірії». Тож І. Котляревський, правдоподібно, мав намір оспівати величні діяння наших українських прапредків.
У Російській імперії в середині XIX ст. видали свої праці О. Чертков, Є. Классен, Ф. Воланський, привернувши увагу до пелазгів та етрусків і стверджуючи, що то - слов’яни. За Чертковим, до колоністів, які колонізували землі Південно-Західної Європи, належали лелеги, етруски, венеди, пани, галичі, поляни, доляни, лучани, трояни та ін. Саме трояни і заснували, а точніше буде, відновили Трою. Ще одне місто - Кий - було засноване далеко від Подніпров’я пелазгами-киянами, а місто Венедія — венедами. Столиця тих венедів носила назву Потава, з приводу чого Чертков виголосив: «Це ж та сама Полтава!»
Відомі ще кілька міст пелазгів - Градища, Туріус. А назви річок, які дали пелазги на відвойованих землях - Медвак, Тин, Хвіса, Тура, Сила, Падьва, Див, Кіос - співзвучні із українськими словами, які легко простежити за тими назвами. Прозорими для українців є й імена пелазгійських діячів: Данай - засновник міста Інака, Мед - керманич Трої із сином на ім’я Подарок. Сини ще одного керманича Трої - Пріама - звалися Дій та Троїл, що в’яжуться із українськими словами - діяти і три. А цар міста Капуї звався Хвалько.
Як бачимо, що не назва, що не ім’я, то українські мовні корені. Недаремно дослідники виловлюють у свідченнях античних авторів про пелазгів та етрусків чимало українських слів. Так, О. Чертков у своїй книзі «О язикє пєлазгов, насєлявшіх Італію» подає ряд дуже рідних нам слів із лексикону пелазгів: господиня, жупан, хата, святиня, тризна, скриня, погани (селяни), читала (книга). В сучасних публікаціях про пелазгів можна знайти й інші їхні слова, близькі до наших українських. Ось кілька із таких слів із лексикону пелазгів, упорядкованого Г. Печерною (Лозко): агна - ягня, братрія - дочка брата, вале - вал, врага - ворог, гра - військовий танок, гула - горло, гуре - гора, двар - двері, домус - домівка, дівіана - дівчина, єлос - ялиновий ліс, італі - теля, коріус - кора, пеланорес - паляниця, коса - косина, маніє -привид, маюс - май, Пан - титул бога Сонця, руна - рана, Санко - Сонце, скала - скала, скомрах - музикант (скоморох), спака - собака, талан - талан, туре - тур, погані - поганий, сетра - сестра, тама - втома.
Геродот і ряд інших античних авторів вважали пелазгів сколотським (скіфським) народом і стверджували, що вони не говорили грецькою мовою, що й видно із наведених вище прикладів. Українські дослідники О. Знойко та М. Суслопарів ототожнюють пелазгів із носіями Трипільської культури. Останній, зокрема, пише: «У порядку гіпотези я ідентифікую трипільців і пелазгів». Що стосується часу виходу пелазгійних народів із Праукраїни, то одні відносять його ще до III тис. до н. е., інші - до початку чи й середини II тис. до н. е.
Греки пояснювали назву пелазгів назвою птахів пелазгів - лелега. І в мові інших вихідців із Праукраїни - індооріїв назва пелазги означає лелеки. Є дані, що в Праукраїні був культ лелеки і той культ вірогідно розвинувся ще в добу Трипільської культури. Прикметне, в деяких районах Полтавщини лелеку називають лелега, тобто так, як називали себе пелазги.
За Геродотом, пелазги підтримували зв’язки зі своєю прабатьківщиною Гіперборією: щорічно із Гіперборії пелазгам приносили дари, загорнуті в солому. За тим же Геродотом, Еллада початкове називалася Пелазгія. Гомер відзначав, що пелазги народ багаточисельний. Вище наводилися деякі родові (чи регіональні) назви пелазгів, до яких варто додати ще кілька: беркути, бреги, вільці, давні, заліси, любичі, норики, гірники, расени-етруски, попелі, вовки, обричі, шикули. Вражає, що з-поміж усіх назв пелазгів немає жодної, яка б не мала кореня в українській мові чи не була б нам відома із літописів Русі-України ХІ-ХІІІ ст.
Та й усе інше пелазгійське дуже в’яжеться із нашою мовою та Україною. Окрім трипільського посуду, серед археологічних пам’яток пелазгів знаходять ще й фігурки Богині Матері-Землі. Тобто пелазги, як і українці, поклонялись Матері Роду, Рожаниці чи Берегині. У венедів-пелазгів Богом Сонця був Пан, а в інших пелазгів - Давата (Дажбог). Лісовим Богом у пелазгів був Вербій, а Богом веселощів - Заграй. Богом пісень та худоби у пелазгів був, як і у нас, українців, Велес. Ще один Бог, Уран, належав і до пантеону небожителів українців, він оспіваний у наших веснянках: «Уран матку кличе, Та подай, матко, ключі, Одімкнути Небо, Випустити весну». В одному зі своїх міст пелазги мали святилище Бога Яви. Порівняймо українські язичницькі - Яву, Праву і Наву. А найдавніше на Грецьких островах сонцепоклонницьке святилище заснувала пелазгійка-пророчиця на ім’я, що дуже прозоре для українців, Протенея.
Дехто, як-от Ю. Шилов, вважає, що грецька цивілізація постала на уламках держави Пелазгії, заснованої напівміфічним гіперборейцем Пелазгом. Пелазги та етруски принесли на Грецькі острови та на Апеніни високу землеробську культуру, писемність і, як говорилось вище, праукраїнських сонцепоклонницьких Богів, звичаї, культи, в тому числі - свято Коляди, свято Верби, свято Плуга та ін. Дещо з того запозичили пізніше греки та ромеї. У грецьких міфах, скажімо, Боги Артеміда та Аполлон нерідко називаються гіперборійцями, тобто зайшлими із України-Гіперборії. У давньому Римі імена деяких Богів походили від українських слів: Палес (палити), Робига (робити, пороблено), Сіва (Богиня сівби). А назва річки Стікс із античної міфології - то ж наше стік (у Галичині є річка Білий Стік).
Ю. Шилов вважає, що із пелазгійських часів, може бути, в Україні збереглися специфічні імена й прізвиська, аналоги яким відомі лиш у Пелазгії: Палажка, Лелека, Гамалія, Гайман. О. Знойко теж писав, що українські імена Палажка, Пелага - то пелазгійська жінка, з племені пелазгів.
Найпомітнішими серед пелазгійських народів були етруски, котрі колонізували частину землі сучасної Італії. Про те знаходимо чимало інформації у багатьох авторів. Зокрема Ю. Шилов пише, що найдавніша відома римлянам поява етрусків на Апеннінах датується XVII ст. до н. е. Етруски прийшли на Апенніни під орудою братів Півчиста і Енотра, котрі вважали себе внуками патріарха Пелазга. Згодом до них приєдналися етруски, очолювані Тіреном, братом Ліда, і троянці на чолі з Велесом, а потім ще й троянці під проводом Енея та Антенора. Уже в іменах Півчист, Антенор (ант+ор), Еней, Лід простежуються українські мовні корені.
Українські мовні корені можна простежити і в первісних назвах етруських міст: Артана, Веда, Волчини, Коса, Лука, Малюта, Перусія, Оріана, Курінь, Русалія, Кума, Галичі. Є дані, що й міста на Апенінах - Кімеріан, Тавріан, Медула, Трикрин, Турин, Русел теж були етруські. Додаймо сюди ще й ті назви, які дали етруски річкам на Апенінах - Орана, Мокра, Тичина, і маємо цілий букет українських слів. За даними античного автора Діонісія Галікарнаського (І ст. до н. е.), етруски самі себе називали расени. Є дані, що їхня самоназва була русени. Згадаймо нашого Руса і Русь із «Рукопису Ора» та «Велесової книги», як і нашу ще не таку давню самоназву руси і відчуємо тісний зв’язок етрусків із українською землею та мовою.
Античні автори писали, що мова етрусків - то найдосконаліша говірка мови пелазгів. Чимало етруської лексики потрапило у латинську мову. Зокрема, етруськими вважаються відомі нам слова літера, персона, таверна, церемонія. А в таких латинських словах, як оро - молитва, ораторіум - молитовний дім, що потрапили із мови етрусків, чітко простежується праукраїнське Ор - Сонце, Бог Сонця та Прабатько оріїв. Навіть у сучасних музичних термінах (латинських) є сліди мови етрусків, тобто праукраїнської мови. Приміром, етимологію та семантику музичних термінів легато, тремоло, речитативе, рубато можна витлумачити лише на базі української мови, наших слів лигати (в’язати), тремтіти, ректи, рубати.
Сучасні автори публікацій про етрусків відмічають подібність їхнього лексикону до української мови, а Ю. Шилов зазначає, що лексикон етрусків найближчий до нашої мови. Ось дещо із видрукуваного Ю. Шиловим лексикону етрусків: аки - як, багаті - багатий, вале - вал, гараздо - гаразд, гнітус - гніт, живас - живий, зар - жар, мак - мак, паїн - пан, ртеле - ретельний, сопіл - сопілка, сутіна - сутінки, талан - талан, теремнон - терем, тес - тес (дошки).
Ще один український автор М. Іванченко, посилаючись на французького вченого Маяні, теж наводить лексикон етрусків. Варті уваги хоч би кілька слів із нього: оратор - орач, верта - вертати, враз - вразити, виш - вищий, дом - дім, капець - капець, та - та, ця - ця, туй - тут, опеце - опіка, ру - рука, ряски - райський, сну - сон, тул - тулити, тін - день.
Окремі слова пелазгів та етрусків могли й точніше збігатися із українськими, бо в залишених ними написах допущені випадання окремих голосних літер. Причому якихось устійнених правил для однорідного пропуску голосних не існувало, тому й зустрічаються у написах по кілька варіантів запису одного й того слова.
Про мову етрусків якнайкраще говорять їхні написи, яких на нинішні часи віднайдено понад одинадцять тисяч. Обсяг тих текстів - від кількох слів до кількох сотень слів. Більшість із етруських текстів - то надгробні короткі написи VII-I ст. до н. е., тобто тієї пори, коли етруски уже були під впливом грецької та латинської мов. Тому в написах етрусків є багато слів та форм із тих мов.
Десь років двісті тому, в кінці XVIII ст., з’явився інтерес до етруських текстів, і вже тоді були вчені, які «розкусили» абетку етрусків, як, приміром, Л. Ланц. Проте згодом інтерес до етруських написів підупав, бо європейські, зокрема італійські, дослідники побачили, що в тих написах майже нічого немає про милу їм давньоримську та давньогрецьку історії. Більше того, етруські тексти «працюють» проти обожнюваних у науці античних греків та римлян, бо виявляється, що учителями їхніми були пелазги та етруски - вихідці із якоїсь зовсім незнаної у Європі України. Тому про ті написи скоро сказали: «Етрускан нон легатур» - етруське не читається.
Але кожен українець, що познайомиться лише з іменами Богів та людей із етруських текстів, не матиме сумніву, на базі якої мови можна ті етруські написи прочитати і корені якої мови в них простежуються. Ось кілька таких імен: Ладо, Ладона, Дій, Лета, Палес, Ката (Боги), Горацій, Волній, Велтур, Вулк, Див, Карпан, Ковень, Куман, Курацій, Ларик, Ляля (імена людей). І корені, і форми в цих іменах, як бачимо, українські.
Із тих етруських текстів, які можна знайти у публікаціях останніх років, видно, що там є чимало українських слів, наприклад: вої, губка, жир, лад, лоно, ім’я, моче (міць), роє (рій), чара, цар, живе, діє, задоволе, дане, мороче, пораж, пучити, є (бути), дорогі, хороші, ввечері, туди, я, мої... Що ж, етруські таємниці, про які так багато написано, розкриваються українським ключем.
Чимало етруських написів опублікував ще в XIX ст. згадуваний Ф. Воланський у книгах «Памьятнікі пісьмєнності славьян до Рождєства Хрістова» та «Опісаніє памьятніков, обьясняющіх славьянорусскую історію». Деякі із тих написів передруковані сучасними виданнями, і на окремих із них варто зупинитися.
Один із написів на бронзовій пластині із міста Неаполя дає побутову рекомендацію, як видобути вогонь за допомогою кресала: «Ввечеріс губкас натеис да пораж каймас паланус». Як видно із цього тексту, златинізовані уже етруски збивалися на форми латинської мови. Пригадаймо, як рекомендував Еней Котляревського своїм троянцям учити латинь, радячи додавати до своїх слів -ус. Відкиньмо в нашому написі оті -ус, -с та зробімо корективи на архаїку синтаксису і матимемо україномовний текст: «Ввечері губку натис(ни) да пораж кайму палану». Незрозуміле палан то, як вважають дослідники, у етрусків - кремінь.
Один із етруських написів на зворотньому боці дзеркальця III ст. до н. е. роз’яснює побутову сценку, в центрі якої стоїть юнак лише у пов’язці на стегнах, праворуч від нього сидить старий чоловік, а ліворуч стоїть юнка. Над старим чоловіком, який показує рукою під груди юнакові, написано: «Мороче в жиро Реї моче». Над юнкою, котра поклала свою руку на плече хлопцю, напис гласить: «Роє му живе». Розберімось. Для кожного українця зрозуміло, що мороче то українська говіркова коротка форма дієслова морочить, а в жиро - то, звісно, в жиру. Рея - то ім’я Богині-матері Урана і всіх Богів, тобто Богині, яка дає початок життю. Ту Богиню, відомо, греки запозичили у пелазгів. Слово моче - то міць і заховалося те слово у наших українських словах поміч, неміч, моцак. Є те слово і в наших язичницьких обрядових піснях: «Не маю я мочи, ні помочи з жадної криниці». Наступне слово роє - то наше рій, рід. Вживання слова рій стосовно людей знаходимо в українських язичницьких обрядових піснях: «Ішов Чурило ровом, А за ним дівоньки ройом». Залишився архаїчний займенник ту, про який уже не раз говорено, що то - йому. Виходить, отой старий етруск говорить юнці, що в крові юнака буяє міць, сила роду і йому треба одружуватися. На що дівчина відказує: хай живе його рід, тобто - я піду за нього заміж, продовжу його рід.
Інший етруський напис, видрукуваний Воланським, викарбуваний на бронзовій статуетці прегарної жінки із яблуком в руках: «Мі велерещ йа тві ділай». За етруськими літерами знову проглядають українські слова, в тому числі - архаїчний займенник мі (мені) та слово-іменник ділай, що побутує в українців як прізвище. Смисл напису стає зрозумілим, якщо виходити з того, що жінка із яблуком (символ родючості) то Богиня родючості, можливо й Мокоша. Напис, отже, закликає славити ту Богиню, бо вона є творець-мати всього роду людського.
В одному, очевидно - надгробному, написі етрусків американський дослідник Д. Стойко побачив за етруськими літерами ось такі слова: «Чи вам лубиж тужити. Ма Божі ти очі Левійю і з вежі ж увиж бо у затишші Бога». Тут і слова, і їхні форми українські, правда, ряд із них - архаїчні.
У книзі Ф. Воланського подано і напис, який звучить так, ніби його тільки-но залишив український хлопчина, якому «мороче в жиро Реї моче», як сказано у цитованому вище написі. Пропонований напис знайдений на стіні ґроту в Італії і в етруському написанні звучить так: «Міла Ляле моя краса». Все тут наше. Варто лише додати, що слово ляля винесли із України до Індії ще орії-українці і в санскриті воно означає кохана, дитина, лялька.
В тему:
Чи був Ярослав Мудрий українцем?
Найдавнішу пасіку відкопали поблизу Скіфополя в Галілеї
У Галілеї неподалік міста Мегідо віднайшли арійський хрестиянський храм
Гіперборія і Скіфський квадрат
Скіфи. Чи був такий народ?
Українці: скіфи, сармати, руси
Борія, тобто сонячно-потужна
Сварга — сакральний символ України, знак планетарного духовного полюсу
Свастика і таємниця імені «Україна»
Арійці: культурне переміщення в Китай
Карта розселення індоєвропейців (арійців)
Арійські корені культури давнього Китаю
"А Будда родом з України!" — стверджує відомий тибетський Лама
Згадай себе!
Олександр Поліщук: «Це дивовижний артефакт Трипільської цивілізації!»
«Інь» та «Янь» Трипілля
Історико-археологічний музей “Прадавня Аратта – Україна” в с.Трипілля
Енциклопедія Трипільської цивілізації
Трипільська цивілізація. Яка вона?
Гіперборійські традиції українців
Трипільські витоки містобудівних традицій у давніх слов’ян
Марш титанів: історія Білої раси
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта