Зображення користувача Народний Оглядач.
Народний Оглядач

Сатьяграха Ганді, або Духовний фундамент громадського спротиву

Це був явний бойкот діючого колоніального режиму: відмова від престижних посад, високих нагород і звань, від участі в офіційних прийомах і церемоніях; це був бойкот виборів до законодавчих органів, англійських шкіл і коледжів, колоніальних товарів, а також відмова від сплати податків.

Нещодавно, читаючи матеріал, присвячений пам’яті Мохандаса Карамчанда (Махатми) Ганді, я спіткнулася на таких рядках: “…Британія подарувала свободу своїй колонії”, малася на увазі Індія. «Оце так! – майнула думка. - Нічого собі – “подарувала”!» А що ж тоді були ті десятки років цілеспрямованої, тактично продуманої, поміркованої боротьби, лідером якої і був саме Ганді?

Цей момент потребує детального уточнення. Чому? Бо феномен Ганді з його філософією ненасилля – так, саме феномен! – заслуговує на те, щоб розглянути його не побіжно. Тим паче сьогодні. Тим паче в Україні.

Ще одна легендарна особа Індії — Індіра Ганді — колись зауважила, що належно оцінити саму постать цієї особистості й те, що він зробив не тільки для Індії, а й усього людства, люди спроможуться лиш на відстані часу. Глибокодумні слова. Бо саме зараз виопуклюється й увиразнюється той факт, що Ганді зробив те, чого до нього не вдалося нікому, – він досяг політичного результату духовним шляхом, не проливши при цьому нічиєї крові. І при цьому піднявся на таку моральну висоту, перед якою затамували подих як його шанувальники, так і відверті недоброзичливці.

Індія – це теж свого роду феномен. Спадкоємиця арійської традиції і духовний нащадок її брахманської суті. В цій країні багато хто добре усвідомлює, від якої праматері вони успадкували цей духовний дар. Мова йде, звичайно, про Україну. Цікавий був випадок, коли приїхала група індусів до Кам’яної Могили, що поблизу міста Мелітополя. Очевидці розповідали, як вони попадали на ті заповідні кам’яні плити, схвильовані й радісні, і голосили, що, хвалити Бога, нарешті запізнали землю своїх коренів, своєї прабатьківщини.

Звичайно, всі кого цікавить постать Махатми Ганді, знайомі з його філософією ненасилля. Свого часу вона викликала дуже багато критики, суперечок і несприйняття в інших частинах світу, а особливо в радянській імперії, де на неї одразу наклеїли ярлик “пасивної”, “дрібнобуржуазної”, “регілійної” тощо. Та й хіба то дивно? Адже в умовах країни “от Москвы до самых до окраин», де людське життя не вартувало й копійки, відповідно панувала і спотворена ідеологія з повним зміщенням етичної осі координат. А все те, до розуміння чого духовно годі дотягнутися, завжди викликає або повне несприйняття, або шквал критики з боку значно нижчих за рівнем свідомості.

То чи була пасивною філософія ненасилля Ганді, покладена в основу визвольного руху народу Індії за незалежність? Рішуча відповідь – ні, якою завгодно, тільки не пасивною. Тому що в основі такого ставлення до світу, де, перш за все, домінувала ідея збереження його гармонії, ненанесення шкоди жодній живій істоті і прагнення Істини, лежала велика духовна праця. Її фундаментом було глибоке вивчення культурного, філософського й релігійного світового набутку. Ганді не відкидав і не заперечував жодної релігії чи вчення світу, стверджуючи при цьому, що будь-яке сокровенне вчення не може бути виключною власністю якоїсь одної нації чи народу, а кожна із священних книг свого часу була оптимальною для еволюційного поступу певного регіону землі або країни. Слушне його зауваження щодо фундаменту світових релігій: різняться, на думку Ганді, лише догми, етичне ж джерело усіх без винятку релігій – єдине. Тобто єдиним є їх Божественний виток, істинна основа, ті ж доповнення або тлумачення, що привносили в пророчі вчення люди, часто, навпаки, призводили до зворотного ефекту: перекручення їх первісного значення і в результаті – до спотворення істини.

Ще в молоді роки на Ганді великий вплив справили слова з “Рамаяни”, древньоіндійської епічної поеми: “Істина лежить в основі всіх найвищих якостей і добродійності”. А головний принцип релігії джайнів – ахімса – ненанесення шкоди живому – став фундаментом його власної філософії. Треба сказати, що Ганді з великою увагою вивчав пам’ятки людської думки. Цікаве його зауваження щодо Біблії. Порівнюючи концепції Старого й Нового заповітів, він сказав такі слова: “Хоча Старий заповіт має багато глибоких істин, я не можу ставитися до нього так само, як до Нового заповіту. Я розглядаю Новий заповіт як розвиток вчення Старого заповіту і в той же час – як його заперечення”. Це зауваження набуває особливого смислу саме зараз, коли на Землі енергійно відбуваються еволюційні процеси очищення – зерна сокровенного знання відділяються від полуди куколю.

Вперше Ганді замислився над суттю Істини після прочитання “Рамаяни”. Після ж прочитання Бгагавад-гіти він зрозумів, що для досягнення цієї Істини необхідна наполеглива безкорислива дія. Саме ця книга стала для нього духовною основою життя. “Чим більше я вивчаю Гіту, тим більше запевняюся в її унікальності. Для мене це духовний словник. В моменти сумнівів, коли я не знаю, так чи інак маю чинити, я звертаюся до неї, і вона жодного разу мене не розчарувала”. Ганді вивчав цей величний епос все життя і дійшов висновку, що саме у ньому закладені основи ненасильства. Він вважав, що все його життя перевернули дві пов’язані між собою події: прийняття обітниці самообмеження (брахмачарья) і розробка специфічної форми руху громадського спротиву (сатьяграха). Останню він активно застосовував практично як основний засіб боротьби проти колоніального насилля.

“Він став біля порогів хижок тисяч обездолених, одягнений так само, як вони. Він звернувся до них їхньою мовою, тут, нарешті, була жива правда, а не книжні цитати… У відповідь на голос Ганді Індія знову розкрилася для великих звершень, так само як це сталося в ранні часи, коли Будда проголосив правду співчуття і милосердя серед усіх живущих”, — ці слова Робіндраната Тагора оживають ясним видінням перед людським оком.

Ганді ніяк не втискається в рамковий портрет державного діяча чи видатного політика. Прижиттєво він не мав державних чи академічних звань, рангів, не займав високих посад. Проте мільйони індійців називали його Батьком нації, тому що його нестандартна постать несла в собі безмежність великого духу. І саме завдяки йому Ганді став душею визвольного руху Індії. Він розробив унікальні по своїй дієвості засоби боротьби проти колоніального насильства – практичні засоби громадського спротиву на духовному грунті своєї високої свідомості. Такого явища досі Земля не знала…

Термін “сатьяграха” запропонував сам Ганді, пояснивши його так: “сатья” – святість, втілена в любові істина, “аграха” – твердість духу, рішучість. Саме ця свята рішучість стала могутнім і дієвим засобом у досягненні благородної мети звільнення свого народу. І не тільки від колоніального гніту, але й від гніту більш вражаючого людську душу – ярма власних страху, безсилля, покори. Ганді своїм прикладом вчив, що, служачи Істині, людина, в першу чергу, має змінити свою психологію раба на психологію вільної людини. Адже гнітити можна тільки тих, хто дозволяє себе гнітити. І тут на перший план має вийти виховання в собі безстрашності, яка, в розумінні Ганді, була поняттям духовним. Адже слідувати шляхом ненасилля може тільки людина безстрашна, бо вона протиставляє грубій фізичній силі силу свого духу.

“Ненасилля, яке я проповідую, — це активне ненасилля сильних”, — пояснював свою позицію духовний лідер. Він вважав ненасилля не тільки умовою боротьби, а й найкращою основою організації громади людей. Адже тільки на здоровому гуманістичному грунті може зрости справді здорове життєздатне суспільство. Що ж до пасивності ненасильства… На вирішальному етапі статьяграхи Махатма Ганді проголосив: “Дій — або загинь!” Не дуже вкладається цей заклик у рамки пасивності, чи не так?

То в чому ж суть феномену сатьяграхи? До речі, переклад цього слова не вдавалося зробити максимально точним ні на англійську, ні на будь-яку іншу мову. Часто це перекладалося як “пасивний спротив”, “ненасильственний спротив” або “громадянська непокора”. Слід відмітити, що сатьяграха включала усі ці визначення, але… була значно, значно глибшою і ніколи не була пасивною. Більш точним видається таке тлумачання — “твердість опору в Істині на грунті ненасилля”. Іноді сатьяграху розуміють як “неспівробітництво”. Але це вузьке розуміння, хоча вона дійсно закликала до припинення будь-якої ділової активності. Це був явний бойкот діючого колоніального режиму: відмова від престижних посад, високих нагород і звань, від участі в офіційних прийомах і церемоніях; це був бойкот виборів до законодавчих органів, англійських шкіл і коледжів, колоніальних товарів, а також відмова від сплати податків. Сам Ганді вважав сатьяграху поняттям набагато ширшим, ніж неспівробітництво, але вважав останнє “найбільш ефективним методом формування громадської думки”, дисциплінарним засобом, і жертвою, і вимогою поваги до думки як окремої особистості, так і громадських об’єднань в цілому.

Зауважу, що вчення Ганді завдяки високій духовній ноті не втратило своєї життєвості й посьогодні. І це не дивно: побудоване на загальнолюдських цінностях, для нащадків, дітей світу, здатних оцінити його підгрунтя уже з позицій більш високої свідомості, воно є прикладом цілеспрямованого досягнення громадянської мети високодуховним шляхом.

А до чого тут Україна? – може спитати хтось. Адже, починаючи розмову про феномен сатьяграхи, були сказані слова про актуальність цієї теми саме зараз і саме в Україні?

Нещодавно в статті українського вченого, філософа, Ігоря Карівця я натрапила на цікаве визначення сучасного стану України як держави “тричі” колоніальної, тобто такої, що знаходиться під пресингом, з одного боку, Росії, з другого, Америки, з третього – владної верстви своєї країни (яка весь час перебуває у перманентному стані боротьби з власним народом – Н.К.) і потребує нагального звільнення від цих троїстих пут.

Ось що він пише в статті “Влада, Анархія, Лівий Націоналізм…”:

“Деколонізація ( України – Н.К.) включає декомунізацію, звільнення від комуни, тобто недопущення на керівні посади колишніх комуністів та комсомольців, які виступають під знаменами „соціал-демократії”, „зелених”, „лібералів”, „націонал-демократів” тощо, які розмовляють українською мовою. Все це обман і облуда. Всі вони тяжіють до Росії. Прикривають своєкорисливі інтереси гаслами про соціальну справедливість та рівність, експлуатують вигадку про єдину колиску українців, білорусів та росіян, запускають мітологеми про єдність слов’ян. Все це добре, але подивіться, хто про це говорить. Хіба ми проти співпраці між українцями, росіянами і білорусами? Хіба ми проти співпраці з будь-ким? Але — яка природа співпраці? До тих пір, допоки росіяни не позбудуться своїх імперських звичок, допоки не зречуться свого шовінізму у відношенні до українців, жодної співпраці не буде. А буде протистояння, буде опір”.

І це стосовно лиш однієї з українських проблем. То хіба не зрозуміло, чому ми знову згадуємо Махатму Ганді і його духовний заповіт людству: про боротьбу за людські права, про ненасилля, про безстрашність і звільнення від рабської психології?.. І уміння протиставити ганебній казуїстиці державної влади духовну силу громадського спротиву*.

Наталка Артанія Кобза

6 жовтня 2007 р.

* У статті використані деякі факти з книги Л.Р.Полонської “Махатма Ганди: смысл жизни”.
 


В тему:

Заснування Третього Гетьманату в запитаннях і відповідях (оновлюється щоденно)

Пам'яті Ганді

30 вересня голосувати підуть раби

Щоб творити нову систему, треба вийти зі старої

В Індії продаватимуть покривала зі сваргами

Селекція бойкотом

Підписуюсь на новини

Останні записи