Зображення користувача Народний Оглядач.
Народний Оглядач
137

Скоропадський уже в Україні. Назавжди.

Рідний внук гетьмана Павла Скоропадського — Борис Данилович Скоропадський — повернувся з сім’єю на батьківщину предків для відновлення історичної правди про Другий гетьманат.

Роду Скоропадських понад 7 століть. Цей старовинний козацький рід бере свій початок від двох найдавніших династій в Україні: серед його родичів — Костянтин Мономах і литовський князь Гедимін. Окрім Павла Скоропадського, гетьманом України в 1708—1722 рр. був його предок Іван Скоропадський, онук славетного Федора Скоропадського, який воював у війську Богдана Хмельницького і героїчно поліг у бою під Жовтими Водами.

Павло Петрович Скоропадський народився в 1873 р. і був вихований в козацькому дусі, в повазі до української культури та традицій. Він закінчив найелітарніший учбовий заклад при царському дворі — Петербурзький Пажеський корпус. Під час Першої світової війни командував лейб-гвардійським полком, потім кавалерійською дивізією і армійським корпусом, ставши наймолодшим генералом Російської імперії.

Доля Бориса Скоропадського, онука Павла Скоропадського, склалася так, що він дізнався про свого діда лише в 1999 році, бо його мама приховувала від сина ці відомості. Борис Скоропадський народився в Канаді в 1956 році і прожив там 50 років. Всі 6 останніх років він активно займався пошуком родичів по батьковій лінії. А з них лишилася лише наймолодша донька його діда і сестра його батька — пані Олена Скоропадська, яка вийшла заміж і стала фрау Отт. Вона має двох доньок, які не знають української мови і українками себе вже не усвідомлюють. Декілька років тому пані Олена презентувала книжку «Остання з роду Скоропадських», яку вона написала німецькою мовою. У червні 2004 року ця книжка в перекладі на українську мову вийшла в одному з львівських видавництв.

Тепер ми знаємо, що пані Олена не остання з роду Скорпадських. Є прямий нащадок Павла Скоропадського — його внук Борис, син Данила Павловича Скоропадського. Данило Скоропадський був отруєний 22 лютого 1957 року і наступного дня помер в Лондоні. Його маленькому сину Борису тоді було лише 10 місяців.

Мати Бориса Даниловича Скоропадського — Олександра — усвідомлювала небезпеку, яка нависла над її сином. Прагнучи захистити свою дитину, вона дала йому дівоче прізвище своєї матері — Тугай-Бей, з яким він прожив 44 роки свого життя.

Борис виховувався своєю мамою та її дядьком — полковником Порфирієм Силенком, який став для Бориса дідом і взяв на себе чоловічу роль у формуванні його особистості. Порфирій Силенко служив разом з Павлом Скоропадським, а потім у Лондоні був приватним секретарем і консультантом Данила Скоропадського. Саме Порфирій Силенко, який залишився єдиним живим родичем мами Бориса і мав на неї великий вплив, наполіг на тому, щоб сховати хлопчика (сина Данила Скоропадського), виїхавши на постійне проживання в Торонто (Канада).

Порфирій Силенко мав намір розказати всю правду Борисові тоді, коли він стане дорослим. Але не встиг цього зробити — раптово помер, коли Борисові було 22 роки. А мама довго не наважувалася сама це зробити — час ішов, а вона все вичікувала зручної нагоди.

Тим часом Борис шукав себе: він жив і в Англії, і в Каліфорнії, і у Флориді. Займався різними справами, в тому числі власним бізнесом: торгував автомобілями, працював з нерухомістю, навіть проектував будинки. Коли вперше відвідав Німеччину (йому тоді було 17 років), то відчув на цій землі якусь магнетичну силу. Як пізніше він дізнався, там був похований його дід — Павло Скоропадський. Так само в 22 роки, коли прилетів до Лондона, то відчув, як потік енергії пройшов скрізь його тіло, а волосся на шкірі стало сторчма. В Лондоні похований його батько — Данило Скоропадський. Нічого подібного не відбувалося з ним у Франції та інших країнах. Значно пізніше це втретє повторилося, але значно потужніше, у ще одному місці планети — в Україні. Бо тут його корені.

Борис Скоропадський, живучи в Канаді, мав свій садок і город. Любив порпатися в землі, вирощував помідори та перці — за його словами, кращі, ніж в інших. Він зізнається, що його завжди тягнуло до коней, землі та води. Під час проживання у Флориді мав великий вітрильник, на якому плавав океаном. Любить також канадські Великі озера, поряд з якими жив останні десять років разом зі своєю сім’єю. У нього два сина: восьмирічний Данило, названий на честь батька Данила Скоропадського (і дуже подібний на нього), та шестирічний Максим. Обидва завзяті хокеїсти.

На моє питання, чи було в нього полегшення, коли він дізнався, хто він і якого роду, Борис Данилович відповів:

«О, так! Сто відсотків. Я зрозумів причину неспокою і постійних пошуків сенсу свого життя. Відразу ж з’явився голод за інформацією. Я занурився в Інтернет, де багато чого знайшов. Потім друзі мені почали приносити різні книжки. Я шукав родину, родинні зв’язки — те, чого мені дуже бракувало. Неначе половини моєї особистості не існувало. Ті люди, що не мали тата чи маму, мене дуже добре розуміють. Як я почав шукати, то знайшов деяких бабусь-дідусів, але багатьом було за 90 років і вони ледве могли вимовити своє ім’я. Буває дізнаєшся про родича, якого вдалося відшукати, дзвониш йому, а у відповідь — «він помер минулого місяця...» Тоді я навіть сварився з мамою за те, що вона не розповіла мені все раніше».

Борис Скоропадський знайшов свою тітку Олену, згадувану вище фрау Отт, громадянку Швейцарії. Тоді їй було 82 роки. Вона була на 15 років молодшою за Данила Скоропадського. У нього було ще дві сестри — Марія і Єлизавета, які хотіли забрати малого Бориса до себе на виховання, але мати не дала. Тітка Олена після знайомства з Борисом Скоропадським раптово оживилася — вона почала виступати перед громадськістю, заявляти про себе і навіть роздаровувати по музеях речі, що належали Скоропадським.

Як розповів Борис Скоропадський (і це відомо з історії), у 1938 р. Павло Скоропадський офіційно передав гетьманство своєму синові — Данилу Скоропадському. Тож Данило став гетьманичем, а після смерті батька — гетьманом. Коли він помер, гетьманство взяла на себе Марія, старша сестра. Вона померла через три роки (в 1959 р.), а після неї за цю справу взялася Єлизавета. Коли ж і вона померла в 1976 році, то Олена цю справу вже не продовжувала, оголосивши себе поза політикою. Річ у тім, що вона була наймолодшою в сім’ї і не варилася в тому «політичному казані», як старші діти Скоропадського.

Як відомо, в українській діаспорі діяла створена Павлом Скоропадським гетьманська організація, яка за чисельністю поступалася лише Комуністичній партії. Найбільші та найсильніші осередки цієї організації були в США, Канаді, Німеччині й Англії, де живе багато українців. У США американським українцям-гетьманцям уряд навіть дав літаки, які називалися «Київ», «Україна» і «Львів». У гетьманців була бойова зброя, уніформа, тренувальні табори. Мовляв, «прошу дуже, будьте гетьманцями», — розповідає пан Борис. Ніякий інший народ, що приїхав до Америки, не користувався такою прихильністю американського уряду. Проте після смерті Єлизавети потужний гетьманський рух почав занепадати, все рідше виходили книжки про Скоропадського, а його ім’я почало забуватися.

— Отже Ви почали свої дослідження в Канаді, а тепер приїхали сюди, в Україну. Яка мета Вашого переїзду в Україну?

Я приїхав сюди, бо відчув, що маю тут бути. Я прагнув жити на Україні. Моя мама виховала мене так, щоб я знав українську мову, культуру, знав про наш народ, наші пісні та наші танці, про все українське. Мама виховала мене патріотом України. А як я дізнався ще про свій рід, то я вже мало не розірвався всередині — так захотілося повернутися в Україну. Тепер я зрозумів, чому я маю ту енергію, звідки ці думки, що можу прийти в Україну і багато що змінити! Моя кров покладає на мене величезну відповідальність, але я тішуся з того, хоча старші люди мені казали: «Борисе, ти несеш великий якір на плечах, що їдеш в Україну. Через місяць ти повернешся».

— Але місяць пройшов. Ви не повернулися. Як Ви почуваєтеся зараз?

Дуже добре почуваюся! І буду жити в Україні для України.

— Ви багато знаєте про свого діда?

У царські часи Павло Скоропадський був професійним військовим. Він з дитинства вчився і в Греції, і в Італії, багато мандрував. Втратив свого тата, коли йому було 12. Він багато вчився і працював над собою, тож став наймолодшим генералом царя. Він був такий, що хотів бути на фронті, на передовій. Його вояки тому й билися краще, що їхній командир був поруч з ними.

— А Ви не знаєте, який був він за характером?

Я прочитав один зі спогадів, коли в Києві увечорі до його квартири прийшли люди по роботі. В квартирі було три кімнати, де люди збиралися. А його дружина, Олександра, була на кухні. Від кухні — дві кімнати. То вона зайшла в ту кімнату, де він був і сказала йому: «Павло, не так голосно!» Коли це прочитав, я так сміявся! Все моє життя люди мені казали: «Борисе, не так голосно!» Мені не треба мікрофон, я можу говорити так, що мене почують в останньому ряді.

Дід був дуже шанований серед князів і знаті. Вони йому дарували різні позолочені шаблі, мечі, інші відзнаки. Він дуже відзначився в російсько-японській війні. Через своє аристократичне походження він міг сидіти поруч з царем і царицею на прийомах. Їм було цікаво, як він розповідав їм про битви, про війну.
Мій дід відновив гетьманство через півтора століття після його скасування. Він виріс у Тростянці на Полтавщині, де був його родовий маєток. Там він бачив навколо себе стару козацьку зброю, картини українських діячів, гетьманів...

Інколи я уявляю, як знаходжуся в цьому будинку, або в 1918 році в його помешканні на Хрещатику 25. Як роздивляюся його зброю, оті всі військові речі. Це не можна передати словами...

— А Ваші сини вже знають, хто Ви такий?

Так, я розповів їм одразу, як дізнався сам. Я зараз продовжую вивчати свою історію та історію Другого гетьманату, досліджую те, що зробив мій дід, що писав Липинський та інші розумні люди. Шукаю справжні причини стрімкого злету і падіння Другого гетьманату. Я зрозумів, що це була справжня, сильна і незалежна українська держава, тому в мого діда відразу ж з’явилося так багато ворогів.

— Отже, у вас також є вороги?

Нині їх вже не залишилися. Немає сьогодні противників Скоропадських і противників гетьманства, а є противники України. Є противники того, що добре для України. Що б ти не робив — вони завжди будуть проти цього. Якщо розглянути останні сто чи двісті років історії України, то будь-який об’єктивний дослідник визнає, що найкращим періодом для неї був саме Другий гетьманат — з огляду на розвиток економіки, науки, культури, мистецтва і суспільства в цілому.

— Які головні причини поразки гетьманської держави?

Я багато думав про це і дійшов висновку, що справа не в економіці, політиці чи невдалій дипломатії. Гетьманат став жертвою брехні, зради, інформаційної війни. Мій дід був аристократом з твердим почуттям обов’язку і кодексу честі. Тому всі ці інтриги і підкилимні змови виходили за межі його розуміння.

Але брехня не може довго існувати. Пізніше багато хто з дідових противників розкаялися і навіть особисто вибачилися перед ним. Одним з них був полковник Євген Коновалець, який уже в Німеччині прийшов до діда і прямо сказав: «Пане гетьмане, вибачте, я зрадив Вас і Україну...»

Тому сьогодні надзвичайно важливо відновити історичну правду про Павла Скоропадського і його державу. У 1918 році йому вдалося на 7 місяців об’єднати тодішню Україну. Я вірю, що правда про Другий гетьманат допоможе об’єднати Україну теперішню. Пізнати історичну правду такою, якою вона є, і донести її до людей — в цьому я бачу своє покликання. Для цього я сюди приїхав. Назавжди.

----------------------------------
В тему:

Гетьман Павло Скоропадський

Гетьманська модель: історичний досвід і перспективи

Перший Український корпус. Місце народження — Меджибіж

Третій Гетьманат

Хто такий Павло Скоропадський