Однією з найважливіших особливостей нашого часу є лавиноподібне зростання всіх видів інформації. Польський письменник-фантаст С. Лем назвав це явище “інформаційним вибухом”. Учені називають даний метафоричний вислів невдалим: вибух відбувається швидко, зростанню ж інформації кінця немає.

За підрахунками дослідників, з початку нашої ери для подвоєння знань людству знадобилося 1500 років. Друге подвоєння відбулося всього за 250 років (до 1750 р.), третє – за 150 (до 1900 р.), четверте – за 50 років. Якщо обсяги інформації будуть зростати в такій же прогресії до 2043 року, то кількість знань повинна збільшитися в мільйон разів. Це означає, що у людства буде в 128 млн разів більше інформації, ніж 2 тисячі років тому [1, 274].

Ще кілька років тому фахівці були переконані, що подвоєння знань відбувається кожні 3–5 років, сьогодні ж вони стверджують, що знання подвоюються, а то й потроюються щорічно.

Розрив між кількістю інформації і спроможністю сучасної людини її засвоїти, між тим, що ми знаємо і розуміємо, й тим, що, на нашу думку, нам належить знати і розуміти, постійно зростає. Це зумовило появу такого психологічного явища, як інформаційна тривога. Людство опинилося в парадоксальній ситуації: ми тонемо в потоках даних, але сповнені жаги все нових і нових знань. В освіті інформаційна революція призвела до перманентного збільшення обсягів навчального матеріалу, ускладнення мови посібників і підручників, стрімкого прискорення темпу навчання. Інформаційний тиск на сучасного учня посилюється з кожним днем.

Проблема нервового перевантаження школярів постала вже в ХІХ ст. Вона перебувала в центрі уваги відомих зарубіжних і вітчизняних учених – Я.А.Коменського, Й.Г.Песталоцці, Ж.-Ж.Руссо, К.Ушинського, А.Макаренка, В.Сухомлинського та ін. Термін “шкільний невроз” давно й широко використовується в дитячій психіатрії зарубіжних країн.

Стан здоров’я сучасних учнів називають катастрофічним. У кінці 60-х років ХХ ст. радянські медики констатували: з кожної тисячі дітей і підлітків у віці від 0 до 18 років 6 хворі на неврози, невротичні реакції й реактивні стани [2, 8]. Сьогодні, згідно з даними Інституту вікової фізіології Російської академії освіти, до школи приходить близько 20% дітей, що мають порушення психічного здоров’я межового характеру, в кінці 1 класу кількість таких дітей становить 60–70% [3; 87]. Як свідчать дані, отримані під час поглиблених медоглядів співробітниками Російської академії медичних наук, частота психічних захворювань дітей становить 15%, підлітків – 20–25%. Частота цих розладів щороку збільшується і в 10 разів перевищує показники офіційної статистики [4, 96].

20–40% негативних впливів, що зумовлюють погіршення здоров’я сучасної дитини, пов’язані з дією шкільних факторів ризику, серед яких найбільш важливими називають такі:

1. Стресова тактика педагогічних впливів.
2. Невідповідність технологій і методик навчання віковим і функціональним можливостям дітей.
3. Інтенсифікація навчального процесу.
4. Нераціональна організація навчального процесу й роботи учня.
5. Неграмотність учителів і батьків з питань охорони та зміцнення здоров’я дітей [5, 24].

Інтенсифікація навчального процесу є одним із найбільших факторів ризику, що серйозно впливають на стан дитячого здоров’я. Значні обсяги навчального матеріалу, скорочення часу на його вивчення, напружений характер навчання призводять до того, що близько 80% школярів зазнають невиправданого стресу, перетворюючись, за висловом відомого російського вченого М. Безруких, у “засмиканих невротиків”.

Намагаючись пристосуватися до потреб індустріального суспільства, школа обрала екстенсивний шлях розвитку. Упродовж останніх 50 років тижневе навантаження в 5–9 класах збільшилося майже у 2 рази. Разом із приготуванням домашніх завдань робочий день учня в початковій школі становить 9–10 год., в основній – 10–12 год., у старшій – 13–15 год.[3, 91].

Учені порівнюють школу з конвеєром, який рухається зі швидкістю, неприйнятною для дитини. Дидакти підрахували, що перевантаження інформаційним матеріалом у 20 разів перевищує можливості учнів. Тим не менше, лише 10% інноваційної діяльності педагогів спрямовані на розробку медично виправданих технологій навчання, 90% – на розширення і поглиблення змісту освіти [4, 98].

Широке використання технологій навчання, спрямованих на інтенсивний розвиток словесно-логічного типу мислення, базується на глибокій вірі в необмежені резерви людського мозку, які, на загальне переконання, задіяні лише на кілька відсотків. Проте наукові відкриття, здійснені в останній чверті ХХ ст., вносять важливі корективи в наше розуміння суті психо-ментальних процесів.

Згідно з сучасними уявленнями про роботу головного мозку, дві його півкулі відповідають за різні види розумової діяльності: ліва – за словесно-логічний, права – за просторово-образний. Основним – біологічним – для людини є мислення образами. На переконання багатьох учених, виключна увага, яка приділяється нині розвиткові логічно-раціональної сфери, в недалекому майбутньому матиме для людства трагічні наслідки. Дехто з дослідників вважає, що це майбутнє вже настало: „…людина переступила свої біологічні можливості і навантаження на мозок уже сьогодні перевищує природну фізіологічну норму. Тому вже сьогодні потрібно шукати способи розвантаження лівої півкулі і частину життя проводити в режимі домінування активності правої півкулі” [6, 504].

Як і всьому суспільству загалом, сучасній школі притаманне перебільшення ролі лівопівкульного мислення. Надмірне захоплення методиками розвитку інтелекту призвело до збіднення образно-емоційного і духовного світу дитини, викликало виснаження її нервово-психічної енергії. Як зазначає директор українського Інституту екології людини М. Курик, під час написання контрольних та екзаменаційних робіт школяр зазнає таких нервово-психічних перевантажень, які можна порівняти зі стресовими відчуттями космонавтів при зльоті космічного корабля. Наслідком стає „шкільний шок”, що проявляє себе у формі неврастенії та ранньої стенокардії. М. Курик попереджає про небезпеку, яку становить для суспільства неприродна система навчання і виховання, що панує в школі: „Те, що вже з дитячого садочка дітей навчають читання, рахування, роботи з комп’ютером, спричиняє „інтоксикацію” свідомості дитини. Реальний образно-відчуттєвий світ дитини замінюється на штучно створений світ букв, цифр, символів тощо. Це призводить до роздвоєння в людини інтелектуального і відчуттєвого, до розпаду уявлення. На Заході така психоепідемія почалась десь у 50-х роках минулого століття, а в нас – у 70–80-і. Сьогодні, на думку російських учених, симптоми прихованої шизофренії спостерігаються в 70–80 відсотків дітей уже в 4 класі” [7, 5].

Досліджуючи проблеми пристосування сучасної людини до життя, яке змінюється з надзвичайною, калейдоскопічною швидкістю, відомий американський соціолог і футуролог Е. Тоффлер дійшов висновку, що людство перебуває на межі масового адаптаційного зриву[8].

Величезні потоки інформації, які змушена „пропускати через себе” сучасна людина, з небувалою силою обрушилися на її органи почуттів, спричинивши виникнення серйозної недуги, яку Тоффлер називав „шоком майбутнього” (future shock). Шок майбутнього – це страх змін; шок майбутнього – це нова соціальна хвороба, причиною якої є все більший розрив між швидкістю змін у навколишньому середовищі й обмеженою швидкістю людської реакції.

Е. Тоффлер поділяє думку тих дослідників, які вважають, що адаптивні можливості людини як біологічного виду сягли критичної межі. Відсутність свідомого контролю за кількісними і якісними характеристиками змін, до яких здатна пристосуватися людина, і невпинне зростання цих змін призводять до величезних фізичних і психологічних страждань, масових захворювань і передчасної смерті багатьох людей у різних країнах світу. Реакцією на безмежне нервове подразнення є психічні захворювання і незвичні стани, об’єднані Тоффлером під спільною назвою „шок майбутнього”.

Як зазначає Е. Тоффлер, тривалий час вважалося, що людина може навчатися й переучуватися як завгодно довго. Проте новітні наукові дослідження примусили здійснити перегляд багатьох традиційних поглядів на природу пізнавального процесу. У результаті цих досліджень учені дійшли таких висновків:

розумова діяльність, як і діяльність м’язова, потребує великих енергетичних витрат;

здатність людини до навчання й переучування обмежена „пропускною спроможністю” її нервової системи, обумовленої спадковими факторами;

кожний сигнал, який поступає ззовні (візуальний, слуховий, дотиковий тощо) викликає бурхливу активність організму людини, змінюючи її фізіологічний стан;

факторами підвищеного інформаційного ризику є подача великої кількості нових інформаційних сигналів, швидка зміна сигналів, необхідність робити вибір із багатьох варіантів рішень, часові обмеження в процесі цього вибору, наявність кодованої інформації;

поєднання кількох таких факторів викликає своєрідний синергетичний ефект, який становить особливу небезпеку для нервової системи людини;

сприймання та розкодування інформації, її зберігання в пам’яті і стирання вимагають значної енергетичної „оплати”. Аналіз отриманої інформації та намагання точно висловити свої думки є надзвичайно виснажливими з енергетичного погляду;

якщо насичення людини інформацією перевищує можливості її „пропускних каналів”, відбувається зрив, наслідком якого стає хвороба.

На думку Е. Тоффлера, одна з причин поширеної сьогодні у всьому світі шизофренії – реакція людини на інформаційне перевантаження. Ламаючись під могутнім впливом зовнішніх подразників, організм захищається, знижуючи пропускну спроможність каналів, обмежуючи пізнавальні можливості мозку.

Під впливом стресових факторів інформаційного впливу, що постійно зростають у якісному (за рахунок жорстко організованої, кодованої інформації) та кількісному вимірах, відбувається надзбудження нервової системи людини, що з часом призводить до її енергетичного виснаження. У науковій літературі цей стан отримав назву “вигоряння”. Як зазначає О. Виговська, “у особи, враженої вигорянням, відбуваються постійні зміни:

у поведінці: часто запізнюється; втрачає творчі підходи до вирішення проблем; працює довше, але менш результативно; усамітнюється і уникає спілкування з колегами; втрачає прагнення до розваг і відновлення здоров’я;

у почуттях: втрачає гумор; натомість з’являється почуття «чорного гумору»; підвищено дратівливий і на роботі і вдома; відчуває збентеження і безсилля;

у мисленні: не здатний концентрувати увагу; надто підозрілий і недовірливий; набуває менталітету жертви; цинічно та з осудом ставиться до оточуючих;

у здоров’ї: порушення сну; підвищена сприйнятливість до інфекційних захворювань; стомлюваність і виснаження; порушення психічного і соматичного здоров’я” [ 9, 50].

Фахівці констатують, що сьогодні інформаційне перевантаження учнів набуло загрозливих масштабів. Школа виявилася нездатною швидко змінити традиційні підходи до навчання, сформовані в рамках механістичної наукової парадигми. Головними її недоліками є недооцінка ролі правопівкульного мислення й емоційного потенціалу людини.

Основна пізнавальна діяльність сучасних школярів спрямована на здійснення операцій, за які відповідає ліва півкуля мозку і які асоціюються з такими ключовими поняттями, як логіка, аналіз, абстракція, судження, слова, письмо, символи, зв’язок ідей, лінійна обробка інформації. У той же час можливості правої півкулі мозку, відповідальної за інтуїцію, інсайт, мрії, синтез, візуалізацію, уяву, зорову пам’ять, ритм, інтеграцію, використовуються незначною мірою. Саме з діяльністю правої півкулі дослідники пов’язують емоційність і вводять поняття так званого “емоційного інтелекту”, який викликає до життя холістичні, інтуїтивні здібності, пов’язані з роботою підсвідомості. “Емоційний інтелект” – це термін, який широко використовується сучасними західними вченими і асоціюється у них із поняттям “здоровий глузд” [10, 37 – 40].

Постійна експлуатація резервів лівої півкулі мозку призводить до виникнення станів тривоги, депресії, апатії, невмотивованої агресії. Підвищена увага до логіко-раціонального мислення не дозволяє належним чином розвивати культуру емоційно-образного сприймання світу. Саме тому сучасні школярі відзначаються емоційною нечутливістю, мають низькі показники емпатії. Раціоналістична однобічність у навчанні й вихованні зумовлює загальне зниження рівня їхньої духовності і креативності.

Відомому українському вченому К. Бутейку вдалося розкрити фізіологічний механізм негативного впливу надмірної інтелектуальної напруги. Розумова праця є серйозним стресовим фактором для організму людини. Будь-яке хвилювання викликає збільшення глибини дихання, наслідком чого є зменшення кількості вуглекислоти. Дефіцит СО2 в крові призводить до кисневого голодування тканин, психічної нестійкості, порушення внутрішньої рівноваги.

Глибина дихання людини знижується пропорційно зменшенню її інтелектуальної активності. “Заспокоєння розуму” можна досягти шляхом вольового контролю над думками й емоціями, використання медитативних технік. Змінюючи період напруження періодом розслаблення, людина поповнює запаси СО2 , що дозволяє їй відновлювати нервову систему і весь організм. На переконання К. Бутейка, саме здатність “завмирати”, цілком зупиняючи рух думок, становить головний секрет здоров’я і довголіття мудреців древності [11].

Ще в ХІХ ст. видатний російський учений О. Ухтомський дійшов висновку, що здатність до тривалого утримання фізіологічного спокою в умовах зростаючої кількості подразників стала важливим еволюційним здобутком високоорганізованих істот. “Досконалий спокій точного спостерігача” і “негайна готовність до дії” – це, на переконання вченого, два аспекти одного й того ж біологічного досягнення, основою якого є висока лабільність нервової системи.

О. Ухтомський наполегливо підкреслював величезну роль емоцій у житті людини. Відкидаючи індивідуалістичний раціоналізм людей, схильних “ставити понад усе холодний і беземоційний розум крамаря”, він нагадував про “бурхливу емотивність” більшості представників науки та “виняткову емотивну вразливість і чуйність” діячів літератури й мистецтва. Учений неодноразово попереджав про негативні наслідки, які матиме для педагогічного процесу недооцінка емоційного фактора: “Спрощеному уявленню раціоналістів здається, що навчання є просто порядок абстрактних ідей. Це – антифізіологічна точка зору, переконана в тому, що підсвідоме і фізіологічне не грає ролі, виховання і вироблення його не вимагається, – достатньо одразу зрозуміти чи прийняти абстрактну істину, яка й дає свободу тому, хто її почув” [12, 256].

Перехід до інформаційного суспільства супроводжується закономірним наростанням кризових явищ. Гостра криза є необхідною фазою, що передує трансформації як окремої людини, так і всього суспільства. Осмислення ключових проблем перехідної епохи дає можливість розробити оптимальну модель адаптивної поведінки індивіда, суспільну стратегію подолання “шоку майбутнього”.

Актуальні дослідження сучасних учених дозволяють вважати інформаційне перевантаження однією з найбільших загроз для психічного і фізичного здоров’я людини. Це одна з тих ключових проблем, від вирішення якої буде значною мірою залежати подальший суспільний прогрес.

Для того, щоб якомога швидше адаптуватися до змін у навколишньому середовищі, потрібно навчитися свідомо оцінювати рівень свого когнітивного збудження. Людина має контролювати темп власного життя, чергуючи періоди напруження з періодами розслаблення, самостійно встановлювати для себе норми новизни, мінливості і різноманітності сенсорних подразників. Для мінімізації наслідків інформаційного впливу кожному слід навчитися виставляти своєрідний сенсорний захист, створювати “зони стабільності” у середовищі, що постійно змінюється [8, 406–415].

Реорганізація освітньої системи в умовах переходу до інформаційного суспільства повинна передбачати все більш широке використання можливостей правопівкульного способу пізнання з одночасним обмеженням логіко-раціональної діяльності лівої півкулі мозку. Вітчизняний і зарубіжний педагогічний досвід дозволяє визначити такі важливі шляхи оптимізації сучасного навчального процесу:

зменшення загального інформаційного навантаження на учнів через послідовне застосування діяльнісного підходу;

визначення мінімумів обов’язкових знань з кожного предмета;

забезпечення презентації обов’язкових знань у вигляді опорних таблиць з максимально ущільненою і структурованою інформацією;

зниження рівня абстрактності у викладі навчального матеріалу;

переорієнтація уваги з кількісних на якісні показники навчального процесу шляхом застосування особистісно-зорієнтованого підходу до учнів і вчителів;

зменшення інтенсивності темпу навчальної діяльності. Більш широке й послідовне використання форм роботи, що допомагають зняти психологічне напруження, формують образно-емоційний і духовний світ дитини.

Сучасна освіта потребує якнайшвидшої переорієнтації на особистісно-зорієнтовану мету, яка вже сьогодні визначає і методи, і форми, і засоби навчально-виховної діяльності. Лише припинивши виснажливі інформаційні перегони, школа зможе виконати надзавдання, поставлене перед нею. Найкраще його сформулював І. Кант: “Педагогіка – це наука про спасіння людства”.

Література

1. Уилсон Р. А. Психология эволюции. – К.: Янус, 1999.

2. Ушаков Г. К. Профилактика нервно-психических расстройств у детей. – М.: Знание, 1966.

3. Безруких М. М. Школьные факторы риска и здоровье детей // Педагогіка толерантності. – 1999. – № 3/4.

4. Степанова М. Скорость “конвейера” неприемлема для ребенка // Директор школи. Україна. – 2001. – №7.

5. Безруких М. М. Учение, вредное для здоровья? // Семья и школа. – 2001. – №4.

6. Кандыба В. М. Эмоциональный гипноз. – СПб.: Лань, 1997.

7. Курик М. Організувати навчання, не шкодячи здоров’ю дитини // Освіта України. – 2005. – 4 жовтня.

8. Тоффлер Э. Шок будущего. – М.: “Издательство АСТ”, 2002.

9. Виговська О. Професіоналізм учителя як гарант збереження його здоров’я // Директор школи, ліцею, гімназії. – 2005. – №2.

10. Алдер Г. Техника развития интеллекта. – СПб.: Питер, 2001.

11. Колобов Ф. Г. Дыхание по Бутейко. – М.: “Издательство АСТ”; Донецк: Сталкер, 2003.

12. Ухтомский А. А. Доминанта. – М., Л.: Наука, 1966.

 

Гравець: 
Ірина Новиченко

Новини від RedTram - для популяризації НО

 
Форум Підтримати сайт Довідка