«… Справа була довірочна, як це мені говорив д-р Сушко, тому про неї я говорив лише з кількома приятелями, про яких знав, що вміють при всяких умовах мовчати. На скору руку я порозумівся з полк. Андрієм Мельником, Головою Проводу Українських Націоналістів, що жив тоді в Берліні, підполковником Тимошем Омельченком, що був тоді Головою Центрального Проводу Українського Національного Об'єднання в Німеччині, Юрієм Коваленком, працівником Централі УНО, д-ром Євгеном Мацяхом, що перебував у Берліні, і Михайлом Мушинським та кількома іншими. В тих днях був у Берліні і д-р Олег Кандиба-Ольжич, але з ним я не міг зв'язатись телефонічно, щоб засягнути і його думки, хоч мені дуже залежало на тому, бо ж він майже весь час перебував на українській землі і знав справи краще, як хто-небудь інший».

Це не звичайна книжка, але важливий документ про страшний злочин, який доконала совєтська влада в Україні в роках сталінського терору в 1937-1938 роках. Важливість її полягає в тому, що її написав перекладач німецької дослідної комісії, яка відкопувала масові могили у Вінниці, щоб зідентифікувати жертви терору, перевіряла всі документи й перепитувала свідків, які могли щось сказати про ту трагедію. Все те перекладав на німецьку мову автор цих спогадів, Михайло Селешко і, як такий він був обзнайомлений із закулісами мордів і тому, мабуть, є найбільш авторитетною особою в тій ділянці з українців, очевидно, поза самими виконавцями того ганебного діла.

«Це не мир, це перемир'я років на двадцять», – маршал Франції Фердинанд Фош, верховний головнокомандувач союзними військами. «Через 25 років ми можемо одержати ще одну війну», – Гарольд Ллойд Джордж, прем’єр-міністр Великобританії.

Я часто думаю про Мюнхен, і в кожного з нас тільки одне бажання: скоріше порахуватися з цією бандою, добратися до них за будь-яку ціну, і щоб ті з нас, кому пощастить повернутися на батьківщину, знайшли її чистішою, менш піддатливою до іноземного впливу, і щоб щоденні жертви і страждання сотень тисяч людей, потоки їхньої крові, які продовжують литися тут день за днем через міжнародну змову ворогів, не тільки допомогли б змести зовнішніх недругів Німеччини, але щоб і наш внутрішній інтернаціонал було знищено. Це буде вартісним набагато більше, ніж будь-яка загарбана територія.

«Той, хто стає членом партії, не вступає в будь-яку організацію, а стає солдатом німецького визвольного руху, і це означає значно більше, ніж сплата внесків і відвідування партійних зборів. Тим самим він бере на себе зобов'язання поставити власне «я» на задній план і все, що він має, віддати на благо народу. Тільки той, хто здатний на це, може стати членом партії. За цими ознаками і повинен здійснюватися відбір. Готовність до боротьби, самовідданість, сила характеру є умовами для істинного націонал-соціаліста».

Ніщо на землі не може зрушити нас звідси. Ми будемо триматися тут доти, поки Гінденбург не приборкає Росію. Потім настане день розплати!..

«Боже Всемогутній, благослови нашу зброю, коли прийде час; будь так само справедливий, який ти був завжди; розсуди, чи заслуговуємо ми свободи; Господь, благослови нашу боротьбу!» – Думки Адольфа Гітлера, висловлені у промовах, бесідах і спогадах про роки боротьби.

Люби свою Батьківщину понад усе! Будь-який побратим по нації, навіть найбідніший – це частка Німеччини, люби його як самого себе! Вір у світле майбутнє!

«Я не згоден з тим, що пропаганда є чимось низькопробним, адже ми сьогодні не сиділи б в міністерських кріслах, якби не були великими художниками пропаганди. І ми не програли б війну, якби трохи краще володіли мистецтвом пропаганди. Ось в чому полягає секрет пропаганди: того, кого хочеш піддати пропаганді, треба наскрізь просочити ідеєю пропаганди так, щоб він навіть не помітив, що він нею просякнутий». ( З виступу доктора Йозефа Геббельса перед інтендантами і директорами радіокомпаній 25 березня 1933 року)

Поряд з вирішенням суто військових питань, Гітлер знайшов час ознайомитися і з проблемами військовополонених… Ось що згадує про це Ганс Бауер, особистий пілот Гітлера: «Із аеродрому кортеж автомобілів проїхав декілька кілометрів до кар’єру. Тут утримували тисячі радянських військовополонених. Гітлер наказав, щоб усіх українців негайно звільнили».

Перемога німецьких військ під Уманню була знаменною для німецького командування. Число захоплених радянських військовополонених в перші місяці війни значно перевищило очікування гітлерівського керівництва. Місце загибелі 6-й і 12-ї армій в районі Підвисокого, маси згорілої радянської техніки, полонені радянські генерали – все це було свідченням великої здобутої перемоги. В другій декаді серпня Гітлер написав листа Муссоліні і запросив його відвідати Східний фронт.

«Події початкового періоду Великої Вітчизняної війни за своєю значимістю і трагічністю практично не мають аналогів у вітчизняній військовій історії [ Автор має на увазі історію СРСР періоду з 1917 року по 1941 рік. – прим. В.Ф.]. Влітку протягом декількох місяців фашистським військам [ Хоча В. Рунов і професійний військовий історик, але він продовжує повторювати типовий радянський штамп, називаючи німецькі війська «фашистами». – прим. В.Ф.] вдалося зламати оборону радянських військ, яка добре готувалася і, просунувшись на схід на сотні кілометрів, вийти до Дніпра. Були розгромлені не лише війська практично всіх армій прикриття державного кордону, а й значна частина з'єднань і частин фронтових резервів. Радянські війська втратили понад 60 відсотків своєї авіації і близько 70 відсотків танків. В ході перших оборонних боїв були знищені кращі кадри РСЧА, а також сотні тисяч людей, покликаних із запасу і мирних жителів, ворогові дісталися величезні військові матеріальні запаси, промислові виробництва, неприбрані хлібні поля ... » (Валентин Рунов, професійний військовий історик)

Промова Геббельса була присвячена оголошенню «тотальної війни» і одним з ключових питань в його промові було питання про соціальну справедливість під час війни: «…Тотальна війна стала справою всього німецького народу. Ніхто не має права ігнорувати висунуті нею вимоги. Мій заклик до тотальної війни від 30 січня був зустрінутий оглушливими оплесками. Тому я можу вас запевнити, що заходи, на які йде керівництво, перебувають у повній згоді з бажаннями німецького народу – як в тилу, так і на фронті. Народ готовий нести будь-яку ношу, аж до самої важкої, йти на будь-які жертви, якщо тільки це веде до великої мети – перемоги. [ Бурхливі оплески.] Це, природно, означає, що ноша повинна розподілятися порівну. [ Гучні схвалення.] Ми не можемо миритися з тією ситуацією, при якій тягар війни несе більша частина народу, в той час як його мала, пасивна частина намагається ухилитися від тягаря і відповідальності. Ті заходи, які ми прийняли, і ті заходи, які нам ще тільки належить прийняти, будуть наповнені духом націонал-соціалістичної справедливості. Ми не звертаємо уваги на клас або положення в суспільстві. Багаті і бідні, люди з вищих і нижчих шарів суспільства повинні розподіляти ношу порівну. Всі повинні виконувати свій обов'язок в цю важку хвилину – хочуть вони того чи ні».

Послана в Берлін 31 січня 1943 року з підвалу універмагу на колишній площі Героїв революції, в центрі зруйнованого Сталінграда, радіограма командування Шостої армії закінчувалася словами: «Вислухавши звернення Фюрера в нашому бункері, ми одностайно підняли руки для німецького вітання, можливо, в останній раз». Армія капітулювала. Був оголошений триденний державний траур. За розпорядженням Геббельса газети вийшли в чорних рамках. Радіопередачі починалися з глухого барабанного бою. «Фюрер надіслав до мене Бормана, щоб обговорити всебічно питання про тотальну війну. При всій серйозності обговорюваної теми для мене це – справжній тріумф: я констатую, що всі мої думки і побажання, які я невпинно висуваю ось уже півтора року, тепер одним поштовхом належить втілити в дійсність», – записав Йозеф Геббельс у своєму щоденнику. 14 лютого міністр пропаганди надиктував перші начерки промови, яка повинна була стати справжнім шедевром. І сьогодні вона вважається найбільш відомою промовою Геббельса. Він неодноразово переробляв текст і деякі занадто гострі моменти промови пом'якшив. Фрагменти, що стосуються зовнішньополітичних питань, він обговорив з дипломатами Вильгельмштрассе. У цей день все повинно було пройти без сучка і задирки. Грандіозний пропагандистський захід у Палаці спорту почався о п'ятій годині вечора18 лютого. У залі знаходилося 14 тисяч осіб. Широкий прохід, трибуна, прапори зі свастикою, гасло на всю стіну над головою оратора: «Тотальна війна – найкоротша війна!» Геббельс енергійно і з рішучим виразом обличчя підійшов до трибуни і почав свою знамениту промову, яка тривала 109 хвилин…

Штурмові загони – це націонал-соціалістична революція! Продовження виступу рейхсміністра, начальника штабу СА Ернста Рема перед дипломатичним корпусом та іноземними журналістами, 18 квітня 1934 року.