Лавина епохальних новин розпирає наше буття останні кілька місяців. Ми ледве встигаємо усвідомлювати своє місце у нових реаліях. Але таких подій ми дуже хотіли, таких перемін ми дуже бажали! Наші молитви почуті, наші зусилля віддячені. З нашої шиї падає ярмо, з нашої української душі з гуркотом скочується камінь. Ми знов' летимо на зустріч вільному вітру добрих перемін, ми закладаємо підмурівок нової справедливої Держави для себе і своїх нащадків. Тарас Шевченко зараз ходить поміж нас і лагідно гладить по голівоньках : «Діточки ви мої рідненькі! Які ж ви молодці! Які ж ми щасливі є! Як же вас я люблю!» Колись, чи то у сні, чи то у містичному мареві, довелося мені побалакати з Шевченком. Літнього ранку по росі на розлогому боці величезної балки у Дикому Полі я косив траву на сіно. А він сидів під дубочком. На колінах дощечка з аркушем паперу, і рука кресала по ньому олівчиком. Коли я ліг перепочити біля Шевченка, тоді й погомоніли. Як друзі, як мудрий батько з сином. Ти, синку, молися простими словами, але щирими, від серця,—каже Пророк. Молитва—це розмова з силами і духами, яких ти не бачиш очима, але їхню присутність відчуваєш всим своїм єством. Бог з нами, навколо нас, у нас самих--- у всьому і завжди. Кожне слово—чудодійне! Коли зрозумієш за що дякувати Богу, тоді відчуєш що й просити у Нього нічого не треба—все є. Досягати праведних бажань тобі допомагає все коріння твого роду. Від найближчих і до тих, що жили на цьому світі десять, сто і тисячу років тому. Дякуй їм за своє життя. Рівняй, синку, своє життя і свої вчинки з кращими лицарями нашої України. Ніхто не може заперечити, що у твоїх жилах тече кров князя Кия, Святослава Хороброго, Байди Вишневецького, Богдана Хмеля, Мазепи Івана. Всі ми, українці, родичі між собою, бо з нас почався білий світ. Ти знаєш, коли я на Різдво написав «Заповіт», мені було повних тридцять і один рочків. Тоді я відчув себе смертельно хворим і злякався, що не встигну сказати найголовнішого. От і народився у один день з нашим Ісусом мій вірш. Ісусу «Заповіт», напевно, сподобався і Він залишив мене жити для творення нових поезій. Ти, мій рідненький сину, ніколи не мрій прожити довго. Живи сміливо, чесно, вільно, вдячно. До поки ти не виконаєш покладеної на тебе Богом роботи, ти житимеш у цьому тілі. Згодом воскреснеш у новому— для нової роботи на славу Божу і України. Так жили князі славні і дружини їхні, лицарство запорозьке. Синку любий, у кожному дні є своя радість і свій смуток. За все треба дякувати Богу. Радість веселить, надихає. Смуток—схиляє задуматися, вирішити посильну задачу, відшукати у своїй душі мудрість, яка розвіє хмари і перетворить їх у лагідний спокій і впевненість. Поруч закувала зозуля, тріснула суха гілка. Я здригнувся і видиво розвіялося. Солодкий спогад про цю розмову до сьогодні тішить мою душу. Дякуємо Богу, що 200 років тому послав нам Вчителя, Пророка Тараса Шевченка! Слава Україні! Березень 2014 року.
