Тут приносили жертву богам наші пращури. Пізніше у скельному храмі переховувалися християни. Сучасні віряни також приходять сюди, до намолених місць, аби відчути подих минувшини і відпочити душею.

Ганна Юркевич не раз на власні очі бачила тут дива. Ймовірно, на камені ще язичники приносили офіри поганським богам. Ось цим рівчачком стікала кров вбитої дичини. Селяни кажуть, жертв було так багато, що камінь аж просяк кров'ю, і вона досі виходить з нього. Сучасники богів задобрюють вже інакше: залишають у хресті на камені монетки на щастя.

А ще на дні цього каменя хтось, нібито, бачив відбиток людської долоні. Люди переконані – Довбушевої. Ватажок опришків, нібито, і камінь цей піднімав. На такі собі "ніжки" поклав, аби легше було покарати кривдників. Археологи в рукотворності споруди сумнівів не мають, і твердять: надприродні сили тут ні до чого, лише людська винахідливість.

Перші православні священики прийшли сюди в дев'ятому столітті. Вже біля них почали оселятися й миряни. Так, ймовірно, заснували село Монастирок, кажуть науковці. Богослужителі завершили розпочате вітром: поглибили печеру, згодом підперли її "дах" колонами, зробили потаємний хід, аби ховатися від переслідувачів. Колись таких скельних храмів на Тернопільщині було чимало. Одні знищив час, до інших доклалася людська рука. Цей за радянської влади хотіли підірвати, однак селянам вдалося його відстояти. 1+1