Друга світова війна

«…Перемога в Польщі, досягнута виключно силами німецької армії, спонукала мене знову звернутися до західних держав з мирними словами. Вони були відхилені міжнародними та єврейськими паліями війни. Але причина їхнього відхилення вже тоді полягала в тому, що Англія все ще сподівалася, що їй вдасться мобілізувати проти Німеччини європейську коаліцію, включаючи балканські країни і Радянську Росію. У Лондоні вирішили направити послом в Москву містера Криппса. Він отримав чітке завдання за будь-яких обставин відновити відносини між Англією і Радянською Росією і розвивати їх в англійських інтересах. Про прогрес цієї місії повідомляла англійська преса, якщо тактичні міркування не змушували її до мовчання». (Із Звернення Адольфа Гітлера до німецького народу у зв'язку з початком війни проти Радянського Союзу, 22 серпня 1941 р.)

Згідно з планом "Гроза", вторгнення армії СРСР в Європу було заплановане на вечір 22-го червня 1941 року. Про це розповідає український 5-серійний документальний фільм режисера Ігора Кобрина «1941. Заборонена правда» (рос. «1941. Запрещённая правда») виробництва студії «Телекон». Прем'єра фільму відбулася 7 лютого 2013 року на телеканалі «Україна».

Я став стежити за кожним рухом нашого великого противника на Сході. З квітня по травень я, можна сказати, безперервно знаходився на спостережному пункті і відстежував всі процеси, сповнений рішучості в будь-який момент, як тільки мені стане ясно, що противник готується до наступу, в разі необхідності випередити його на 24 години. В середині червня ознаки стали загрозливими, а в другій половині червня не залишилося ніяких сумнівів в тому, що мова йде про тижні або навіть дні. І тоді я віддав наказ виступити 22 червня. Повірте мені, старі товариші, це було найважче рішення за все моє життя, рішення, про яке я знав, що воно втягне нас в дуже важку боротьбу, але сподівався, що шанси виграти її тим більші, чим швидше ми випередимо іншу сторону. Адольф Гітлер ( з промови перед своїми старими соратниками в пивній Левенбройкеллер в Мюнхені, 8 листопада 1941 року).

Еріх Франц Зоммер народився в 1912 р. в німецькій родині, яка мешкала в Росії. У 1940 р. він був прийнятий на роботу в протокольний відділ німецького МЗС в якості перекладача з російської мови. 22 серпня 1941 року Зоммер брав участь в процедурі оголошення війни Радянському Союзу. Після війни він десять років провів у радянських контаборах, потім повернувся на дипломатичну службу, був німецьким консулом в Преторії і Сан-Франциско. Вийшовши на пенсію, написав кілька книг. Одна з них так і називається «Меморандум: як Радянському Союзу була оголошена війна» (Das Memorandum: wie der Sowjetunion der Krieg erklärt wurde).

«…Що стосується боротьби на Сході, Дуче, то вона безумовно буде важкою. Але я ні на секунду не сумніваюся у великому успіху… На закінчення я хотів би Вам сказати ще одне. Я відчуваю себе внутрішньо знову вільним, після того як прийшов до цього рішення. Співпраця з Радянським Союзом, при всьому щирому прагненні домогтися остаточної розрядки, часто сильно обтяжувала мене. Бо це здавалося мені розривом з усім моїм минулим, моїм світоглядом і моїми колишніми зобов'язаннями. Я щасливий, що звільнився від цього морального тягаря…». (Адольф Гітлер)

«Згідно з уже підготовленим «похвилинним планом», бесіда з Деканозовим повинна була тривати з 3.30 до 4.00 берлінського часу. Після цього повинні були бути проінформовані представники дружніх і нейтральних держав ... Точно в призначений час Деканозова ввели в кабінет. Він, очевидно, ні про що не здогадуючись, простягнув Ріббентропу руку і почав, після того як ми сіли за стіл, за дорученням свого уряду викладати конкретні питання, які вимагали роз'яснення. Однак Ріббентроп з скам'янілим обличчям перебив його: «Тепер це не має значення. Ворожа позиція Радянського уряду по відношенню до Німеччини і серйозна загроза, яку представляє концентрація радянських військ на німецькому кордоні змушують Рейх прийняти військові контрзаходи». (Еріх Франц Зоммер, германський дипломат, учасник зустрічі Іоахіма фон Ріббентропа з послом СРСР Деканозовим 22.06.1941 р.)

Документи, що ілюструють безнадійні спроби Міжнародного Червоного Хреста надати допомогу радянським і німецьким військовополоненим. Реакція радянського керівництва на ці спроби, як випливає з внутрішнього листування МЗС СРСР, була гранично цинічною. Обговорювалася не допомога, а тільки одне питання: чи варто на звернення Червоного Хреста взагалі реагувати.

«…Німецькі солдати! Вас чекають запеклі бої, і ваша відповідальність велика. Не забувайте, що доля Європи, майбутнє Німецького рейху і існування нашого народу з цього моменту знаходяться в ваших руках. Хай допоможе вам всім Бог в цій великій битві» ( З відозви Гітлера до солдатів Східного фронту) [1].

9 червня на екрани українських кінотеатрів виходить історична драма "Підірвати Гітлера", що розповідає про замах на життя фюрера. Фільм зняв німецький режисер Олівер Хіршбігель, відомий глядачам за картиною "Бункер" про останні години Третього рейху.

Відображення радянськими істориками партизанського руху як «масової патріотичної боротьби українського народу проти німців» є типовою пропагандистською брехнею!

Маємо сумні роковини, з одного боку - це була перемога антигітлерівської коаліції, а з іншого боку – загинули десятки мільйонів людей. Якою б мала бути власне українська пам'ять про цю найстрашнішу війну і чим вона би мала відрізнятися від пам’яті російської?

У Другій світовій війні українці понесли людські втрати більше, ніж Велика Британія, Канада, США та Франція разом узяті. Кількість українських жертв можна порівняти із населенням сучасної Австрії.

Інтернет-ресурс адаптований для різних гаджетів і може використовуватися навіть в якості електронного підручника. На сайті представлені як текстові, так і відеоматеріали.

«…ганебні факти здачі в полон нашому заклятому ворогові свідчать про те, що в рядах Червоної Армії, яка стійко і самовіддано захищає від підлих загарбників свою Радянську Батьківщину, є нестійкі, малодушні, боягузливі елементи. І ці боягузливі елементи є не тільки серед червоноармійців, а й серед начальницького складу. Як відомо, деякі командири і політпрацівники своєю поведінкою на фронті не тільки не показують червоноармійцям зразок сміливості, стійкості і любові до Батьківщини, а, навпаки, ховаються в щілинах, возяться в канцеляріях, не бачать і не спостерігають поля бою, а при перших серйозних труднощах в бою пасують перед ворогом, зривають з себе знаки відмінності, дезертирують з поля бою…» (З наказу Ставки Верховного головнокомандування РСЧА № 270 від 16.08. 1941 р.)

«… Справа була довірочна, як це мені говорив д-р Сушко, тому про неї я говорив лише з кількома приятелями, про яких знав, що вміють при всяких умовах мовчати. На скору руку я порозумівся з полк. Андрієм Мельником, Головою Проводу Українських Націоналістів, що жив тоді в Берліні, підполковником Тимошем Омельченком, що був тоді Головою Центрального Проводу Українського Національного Об'єднання в Німеччині, Юрієм Коваленком, працівником Централі УНО, д-ром Євгеном Мацяхом, що перебував у Берліні, і Михайлом Мушинським та кількома іншими. В тих днях був у Берліні і д-р Олег Кандиба-Ольжич, але з ним я не міг зв'язатись телефонічно, щоб засягнути і його думки, хоч мені дуже залежало на тому, бо ж він майже весь час перебував на українській землі і знав справи краще, як хто-небудь інший».