Ці сумні слова ми почули від літньої людини, котра представилася колишнім вояком УПА, під час презентації карти «Репресії проти Українців в СРСР» (докладніше дивитися ТУТ). Власне, наскільки саме така національна риса українців сприяла тому, що за час перебування під окупацією СРСР загалом було фізично знищено до 30 мільйонів Українців? Які механізми використовували колонізатори для приборкання народного супротиву та організації нечувано масового та довготривалого геноциду української нації? Нарешті, чи після всього, що з нами відбулося, залишається можливим продовжувати нищення українців? На ці та інші питання намагалися відповісти учасники дискусії, яка відбулася під час презентації згаданої карти у львівському музеї «Тюрма на Лонцького». Наприклад, була озвучена така фраза: «Але, коли ми підходили до меморіалу, що ми бачили? По всій території вигулюють собак нащадки катів, які до сьогоднішнього дня не хочуть послуговуватися державною мовою. Їх видно неозброєним оком. І видно, яке їхнє відношення до всього українського».

Нижче ми подаємо витяги з двох найбільш грунтовних виступів, які, сподіваємось, до певної міри проливають світло на означені проблеми. Також запрошуємо читачів ознайомитися з презентованою мапою, котра є чи не першою спробою систематизувати з географічної та статистичної точки зору усе те, що відбувалося з українцями під владою Москви.

Завантажити карту «Репресії проти українців в СРСР» ТУТ



Науковий співробітник Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режтмів „Тюрма на Лонцького” Ігор Дерев’яний:

- Наш музей, власне, спеціалізується на такій сумній проблематиці як репресії окупаційних режимів. Репресії саме радянського режиму займають чильне місце у цьому музей у зв’язку із тим, що українські землі найдовший період були у Радянському Союзі, найбільше людей все-таки забрала ця тоталітарна машина і по суті існування радянського режиму супроводжувалося постійними репресіями. Будь-які суспільні зміни в СРСР супроводжувалися репресіями. Це і 20-30 ті роки. Нові документи говрять, що впритул до 30-х років український народ на східних землях не корився цьому режимові. І навіть попри колективізацію, індустріалізацію, голодомори все одно це все наростало. До речі, підраховано, що до 41-го року радянська влада у західних областях України репресувала в 3-4 ради більше людей, ніж це зробили нацисти під час своєї окупації.

Від 44-го року до 53-го (до смерті Сталіна) західній Україні перебування в Радянському Союзі коштувало півмільйона населення. Більшість з тих людей опинялися в радянських концтаборах. І сутність радянських концтаборів є показовою для будь-якого тоталітарного режиму. Завданням пенетенціарної системи, крім усунення небезпечних елементів, є адаптація їх до умов життя в межах закону. Радянська система робила все навпаки. Завданням радянських таборів було знищеня людей. Причому, в кілька етапів. Спочатку знищувалася духовна основа людини. Через умови життя в концтаборах, роботи, постійного терору, цькування адміністрацією, кримінальним елементом...

Внаслідок такого знищення найлегше було потім знищити їх фізичне тіло. І багато людей залишилося в концтаборах – назавжди. Але, попри такі жахливі речі, попри існування трудових таборів, попри існування окремо в 46-53 роках спецтаборів, так званих особлагів, які спеціалізувалися на повстанцях з України, Литви тощо, попри це все ця тема не завжди є трагічною сторінкою нашої історії. Це також сторінка героїчної історії. Вижити в тих умовах – це великий героїзм. І мало було вижити, а також – протитстояти тій системі. Відомо всім, за кордоном про це навіть вже починають писати, що саме український елемент в концтаборах після війни спричинив потужну війну всередині таборів.

В 48-му році всередині таборів розгортаються війни між тими ж політичними і кримінальними в’язнями. Вони завершилися перемогою політичних. Пізніше, після смерті Сталіна, було велике повстання 53-54-го років. Так, всі вони були придушені кривавим способом, але ті повстання таки скасували режим. Внаслідок тих повстань були скасовані особлаги, скасували ІТЛ.

Всередині 50-х років з’явилися державні комісії з амністії. Зрештою, в 60-му році скасували ГУЛАГ. І це все є впливом українського визвольного руху.

Я розумію, що табори існували і далі. Але в подальшому періоді репресії вже не набували таких великих масштабів, не були вже настільки кривавими, як в період Сталіна.

Є ще одна проблема – сучасна. Це проблема історичного дослідження. Якщо на сьогодні ми маємо доступ до кримінальних справ в архіві СБУ, то це лише невеличка частина. Таким чином, ми знаємо, за що людей відправляли в табори, за якими статями. Натомість, великий пласт документів на сьогодні є недоступний. В першу чергу, це документи МВС. В архіві МВС є великий масив документів конвойних військ, служби виконання покарань, охорони таборів. Ясно, що в Україні стосовно охорони таборів є мало документів. Адже майже всі вони перебували на території Росії. І доступ до тих документів в Росії якщо не заборонений, то принаймні для українців небажаний.

Чимало інформації ми можемо почерпнути із багатьох спогадів, які написані тими, хто вижив у тих таборах. Це є одне джерело. Натомість офіційних джерел наразі ми маємо дуже мало. І найбільш проблематична сторінка цього питання полягає в теперішній ситуації в Україні, коли, на жаль, на сьогодні не існує жодного механізму, яким чином можна було би примушувати органи державної влади йти назустріч історикам. Ми всі знаємо, що зараз відбуваються процеси навпаки не розсекречення документів, а, я би сказав, такого собі утаємничення. А громадськість, на жаль, ніяк на це не реагує.

Читати повністю ТУТ