Бо саме праві, всупереч розгорнутій проти українців інформаційній війні, всупереч постійному пресингу, всупереч звинуваченням і пацифістським закликам лібералів, від 2005 року виходять на Покрову в центр Києва і відстоюють право нації бути господарем у власному домі. І нема чому дивуватися - те, що Покрова донині, на вісімнадцятому році паперової «незалежності», є днем боротьби і протистояння, підтверджує відсутність української державності.

Покрова стала днем тієї України, яка не сприймає комунізм та лібералізм, бо жодні різнобарвні етикетки не змінюють гнилого наповнення окупаційного свинства. Третій шлях – це Україна, позбавлена пут ліберально-комуністичної тиранії. Огидне відчуття окупації змушує чим далі, тим більшу кількість українців висловлювати свій протест проти корумпованого балагану розжирілої еліти. Соціальні негаразди штовхають обурених елітним тероризмом співвітчизників до спротиву. Інакше – гниття і загибель.

Події 15 жовтня 2005 року, коли ліберали в останній момент пішли на поводу у українофобів, і фактично віддали їм Київ, спровокували вибух народного гніву. Після перших же повідомлень про гарячі події на Хрещатику сотні киян почали з’їжджатися в центр, аргументовано зупиняючи банди юродивих. Саме тому на-диво безперешкодно завезені звідусіль юродиві, попри захист, фінансування і прикриття, так і не змогли взяти під контроль центр нашої древньої столиці.

З того моменту Покрова набула змісту, відповідного вимогам сучасності. Соціальна та національна справедливість вимагає чіткої розстановки акцентів.

Тому не варто різношерстним лібералам використовувати трибуну для всім вже набридлих плачів і скиглення. Це не їхнє свято, вони тут зайві, їхні сльози і політиканські проекти викликають лише огиду.

З кожним роком учасників Маршу УПА стає усе більше. Психологічний зрив стає результатом порівняння власної поведінки з реакцією на аналогічний стан речей наших предків. Вони дивляться на нас з небес, і в очах їхніх палає вогонь.