Зображення користувача Володимир Федько.
Володимир Федько
  • Відвідувань: 0
  • Переглядів: 0

Валерій Обухівський. Паломництво на Соловки

Світ:

Моя оцінка корисності цієї статті: 
3 - Схоже, що реально працює.

У кожного народу, попри його багатовіковий історичний шлях, окрім розвитку, творення своєї долі, були й трагічні сторінки. Наш народ, як ніхто інший випив сповна свою гірку чашу, аби заявити про себе, знайти своє місце на цій землі. Його історичне минуле не було легким. Воно позначилось яскравими прикладами боротьби за волю, віру, свою самобутність, нарешті, за право існувати. Таким важким, страдницьким минуле століття виявилось для кращих синів і дочок України, які закінчили свій земний шлях на безмежних просторах «совєтського Союзу» в тюрмах та концентраційних таборах. Одним з найжахливіших концтаборів СССР був Соловецький табір особливого призначення (СЛОН – Соловецкий лагерь особого назначения – офіційна назва в документах).

Вже кілька років поспіль Український  інститут національної пам’яті організовує поїздку по цим трагічним і в той же час святим місцям нашої історії. Без докору совісті можна сказати, що ця  поїздка стала паломницькою, аби відвідати і пом’янути тисячі і тисячі жертв політичних репресій радянського періоду. Серед учасників української делегації були представники Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В. Стуса, Київського товариства політв’язнів і репресованих, товариства «Просвіта» ім. Т.Г. Шевченка, Всеукраїнської молодіжної організації «Спілка української молоді»,  інших громадських організацій, журналісти ряду видань.

То ж хочу поділитись своїми враженнями від цієї поїздки, зустрічей, заходів в рамках цих днів, так би мовити, мої дорожні замітки. Як і годиться в наших давніх традиціях, перед поїздкою наша делегація відвідала Покровську церкву на Подолі, аби священик отець Федір благословив усю нашу делегацію, кожного зокрема, на добре діло і далеку дорогу. Наш магістральний, комфортабельний автобус вирушає на Північ.

Першою нашою великою зупинкою, окрім нетривалих для відпочинку по ходу подорожі, було прибуття до міста Санкт-Петербург. Часу було доволі, аби познайомитись з містом . Тим більше, його архітектурою. Адже місто проектували відомі  російські,  французькі та італійські зодчі тих часів. На будівництві працювало багато тисяч українських козаків, кріпосних. Кожен з нас щось знайшов для себе, відвідуючи собори, просто гуляючи вулицями, проспектами, милуючись архітектурними ансамблями. Адже ось так, в ті далекі часи прогулювався набережною Неви, в літньому саду, малюючи свої ескізи для майбутніх полотен наш геній Тарас Шевченко.

Невдовзі, подолавши сотні кілометрів, в’їжджаємо в республіку Карелія. Неповторна географічна і природна місцевість, край безмежних лісів. На її території знаходиться більше 60 тисяч озер, тисячі порожистих річок і диких скель. Мудра давня земля, повна таємниць і загадок, яка нараховує тисячі унікальних культурно-історичних і природних пам’ятників. Напрочуд прозоре повітря, екологічно чисті води, в тихій гладі яких, як в дзеркалі відображаються легкі білі хмаринки, що де-не-де поволі пливуть над цим благодатним краєм, якого годі де ще й віднайти.

Власне, по прибуттю делегації до м. Петрозаводська, столиці Карелії, і почалася низка заходів по програмі цієї поїздки. Місто, засноване Петром І в тому ж році, що й Петербург (1703), одне з найкрасивіших, розкинулось на березі Онезького озера, котре по праву можна назвати морем. Особливо вражає його набережна, місце улюбленого відпочинку жителів. Впорядковані вулиці, старовинні будівлі, пам’ятники, все це збережено, відновлено. Адже його мешканці люблять своє місто, пишаються його 300-літньою історією. Тож першим нашим знайомством на карельській землі  була зустріч з директором краєзнавчого музею, паном Гольденбергом (його батьки родом з України). Він розповів про багате минуле краю, про музейну колекцію, яка нараховує 212 тис. експонатів. Добре представлена в ньому історія кам’яного віку, зокрема, петрогліфи (зображення на камені), багаті етнографічні експонати з різних куточків Карелії, які дають уявлення про життя, побут та вірування корінних мешканців  цього краю – карелів, вепсів, фінів. До речі, експозиція музею розташована в стародавньому, колишньому будинку Губернатора карельського краю. Приклад вмілого поєднання зберігання раритетів минувшини і в той час збереження пам’ятників архітектури.

Та чи не найголовнішою подією того дня перебування в Петрозаводську була очікувана зустріч з українською громадою Центра національних культур республіки Карелія. Голова товариства української культури «Калина» Лариса Скрипнікова розповіла, чим займається очолювана нею організація, хто входить до її складу, представила нам учасників зібрання. Слід сказати, що українська діаспора на півночі Росії досить чисельна, активна. Адже ставить своєю метою зберегти рідну мову, створює етнографічні, фольклорні колективи, популяризує серед місцевого населення українську культуру, одним словом, тримає в своїй душі і гордо несе ймення  українець. Скажу відверто, було приємно познайомитись і слухати виступ, як на мене досить мужньої людини, представника місцевої організації «Меморіал» Юрія Дмитрієва, завдяки якому громадськість  дізналась про «Сандармох» (урочище біля м. Медвежегорськ), місце загибелі в 1930-х кращої еліти української нації. З цього приводу хочу навести слова керівника нашої делегації, народного депутата України шести скликань, патріота, який разом зі своїми однодумцями стояв біля витоків відродження української державності Ярослава Кендзьора. Людини напрочуд інтелігентної і толерантної: «Ми можемо і маємо відкрити сторінки забутої історії, небачену систему винищення українців як нації. Такої Голгофи не знав жоден народ у світі, адже винищили в межах 30-ти мільйонів українців. Одна з таких фабрик смерті знаходиться на карельській землі, де склали свої молоді життя генії нашого народу, які б ще багато йому послужили. Тому наше паломництво до Сандармоху та Соловецького архіпелагу – це данина Пам’яті мільйонів українців, жертв сталінського Великого Терору. Насправді, карельська земля приречена назавжди стати Пантеоном розстріляного «українського Відродження». Ще довго на зустрічі, в цій далекій від України північній землі, лунала рідна мова. Українці Карелії в подарунок отримали буклети, книги з історії і культури, що, безумовно, послужить задля збереження зв’язку з матір’ю-землею всіх тих, хто в свій час її покинув.

5 серпня з нетерпінням чекали всі учасники делегації, адже цього дня в Сандармосі і надалі на Соловецьких островах починаються Дні пам’яті жертв політичних репресій в СРСР. Сюди приїжджають родичі репресованих, нащадки розстріляних, представники громадських організацій, молодь, журналісти. Хто і про що тоді кожен із нас думав? Хтось уже бував тут раніше, когось привело сюди бажання відвідати місце спочинку родича, своєї дорогої людини. А дехто приїздив уперше. Мені спало на думку, як же серед такої чудової, майже первозданної природи, від якої милує око все навкруги, в ті далекі 30-ті роки могла розігратись така страшенна трагедія, яку спричинили варвари-нелюди, виконуючи накази «вождя всіх народів», і за словами О. Олеся «хто б міг вигадать муку ще більшую, гіркую, тяжкую, як вони».

Місто Медвежегорськ порівняно молоде, розташоване на березі Онезького озера, біля підніжжя Медвежої гори, яка й дала йому назву. Але це невелике містечко «прославилось» ще й тим, що саме тут почалась грандіозна будова першої радянської п’ятирічки – Біломоро-Балтійський канал (ББК).

В місті з тих часів збереглись дерев’яні бараки будівельників каналу. Створений та діє краєзнавчий музей, де зібрано чималу кількість експонатів тих часів, які дають уявлення про грандіозну будову та трагічну долю її будівельників – з/к, «заключённый каналоармеец», як тоді говорили представники влади. Історія будівництва каналу – це страждання величезної кількості людей, адже заради здешевлення будівництва було вирішено залучити так звану кримінальну працю, тобто, в’язнів. І таке будівництво розпочалось в 1931 році, головним чином в’язнями ГУЛАГу . Його підрозділ на каналі називався «БелБалтЛаг». Керували будівництвом нарком І. Ягода і начальник Гулагу М. Берман.

Директор музею історії Біломорканалу ознайомив нас з його експонатами, картами, схемами. Маса оригінальних документів, особистих речей будівельників-в’язнів, знаряддя праці: тачка, кирка, пилка. Вражають гасла: «Исправительная политика СССР – не карать, а исправлять на основе общественного труда», «Каждый сам куёт своё будущее», та інші в тому ж дусі.

Ось нам дають в руки потримати головний інструмент будівельників – лопату. Беру… трохи широка, велика лопата, але занадто важка, як для звичайної. Такою за день намахаєшся – на другий рук не піднімеш. І такий непосильний труд – за окраєць хліба і миску баланди з мороженої риби на день! А судячи з місцевості, де мав проходити канал, він будувався в надзвичайно суворих природних умовах. Потрібно було пройти через болота, ліси, прорубати кам’яні брили, що зустрічались на шляху. І все це примітивною ручною технікою, головним чином.

Оскільки кримінальні злочинці, які тут відбували покарання, роботою нехтували, то ж головна вага будівництва лягла на селян, працьовитих, умілих і в ті часи самих чисельних серед репресованих. Значна їх кількість була з України. Будівельники жили в тимчасових бараках, а часто і в звичайних землянках. Знову ж таки економія на житлових умовах в’язнів. Бо це так звані «вороги народу», селяни-куркулі. То ж і смертність тут була надзвичайно великою, іноді до 700 чоловік на добу. По оцінках дослідників, будівництво ББК забрало понад 100 тисяч життів!

Цих людей пам’ятали, любили рідні і близькі, згадували знайомі і друзі. На  них чекали, писали їм листи в табори і тюрми, відправляли запити про їхню долю. І отримували…свідоцтво про смерть, або просто повідомлення: «такий-то в списках не значиться!» .

На одному з шлюзів каналу нам довелось побувати біля селища Повенець, де, власне, він і починається. Як нагадування про ті страшні часи, на березі каналу збудували церкву св. Миколая в пам'ять його жертв.

«Скільки їх із нас, в тих болотах злягло, та в бетон навіки вмуровано. Ті, кому свинцем відрахували строк, хто від хвороби зліг та від голоду».

Людська свідомість не хоче повірити, що все це було в житті насправді. Та то була тільки прелюдія... Подолавши трохи більше десяти кілометрів від «столиці Бєломорканалу» м. Медвежегорська, автобус з нашою делегацією прибув на ще одне, не менш жахливе місце – урочище Сандармох, площею в 10 гектарів, де обірвалось багато тисяч життів.

Починається траурна хода. Приємно було відчувати ту атмосферу, ловити на собі погляди усіх, хто тут зібрався, адже наша делегація була найчисленнішою! Це і молодь, журналісти багатьох українських видань, громадські і політичні діячі, старше покоління, родичі репресованих. Всі ті, кому наша трагічна історія і пам'ять про неї не просто слова, а стан душі, громадянська позиція. Одним словом, патріоти своєї землі.

Така літня днина, яскраво світить сонце. На фоні безмежного зеленого моря лісу, голубого неба, майорять синьо-жовті прапори, вишиті українські сорочки, квіти, кетяги калини. Навкруги тиша, все ніби на якусь мить принишкло, і на цьому святі життя… траурні вінки. Звучить сумна пісня про долю українців, розкиданих по багатьох світах: «Чуєш, брате мій, кру-кру, в чужині помру!»…

Обабіч лісової дороги, що веде до меморіалу, величний камінь, який потопає в принесених делегаціями квітах, обставлений вінками, з написом: «Люди, не убивайте друг друга!»

Ще донедавна ніхто не знав, що тут відбувалось. Та провівши величезну архівну, пошукову роботу, опитавши багатьох свідків, ентузіасти Веніамін Іоффе та Юрій Дмитрієв, члени організацій «Меморіал» (відповідно з Санкт- Петербургу і Карелії), почали розкопки. Вже в перші дні стало зрозуміло: це місце масових розстрілів. Тому 1997 рік став відліком часу, з якого в нашу свідомість увірвалось жахливе слово «Сандармох». Ними було виявлено більше 150-ти розстрільних ям, шириною 2х2 і глибиною більше двох метрів. Історія цих розстрілів, знайдена в раніше закритих владою документах, просто жахлива.

Коли в країні почалась велика «чистка» Наркома держбезпеки Єжова, – в’язнів тюрем і таборів ставало дедалі більше, – було прийняте рішення про масові розстріли. В кінці жовтня 1937 року в’язням Соловецької тюрми було зачитано список відправки на етап. Таких набралось аж 1116 чоловік. В основному це була інтелігенція з  представників багатьох народів Радянського Союзу. Серед них майже 300 українців. Таких етапів з Соловецьких островів було два. А цей, перший етап, відправлений баржею на материк…зник. Правда про нього, як і про долю в’язнів, попри заборони і гриф секретності, з’явилась лише в кінці 90-х років.

Сюди, в Сандармох, 27 жовтня 1937 р. привезли в’язнів цього етапу. Аби попередити втечу, їх роздягли до білизни, позав’язували руки, засунули кляпи в роти. Почалися розстріли. Цією акцією керував звір в людській подобі, інакше не назвеш, капітан держбезпеки Михайло Матвєєв разом зі своїми поплічниками. Особисто цей кат, як свідчать розсекречені документи, зі свого нагана вбив до чотирьохсот в’язнів (до речі, в радянські часи цей «герой», нагороджений орденом Червоної Зірки, помер на пенсії в Ленінграді, в 1971 р.). Трупи скидали в заготовлені ями, засипали вапном…

Вибачте читачі, за може надмірну деталізацію цих подій і наступних Великого Терору 1930-х, але інакше не можна, бо не знати – значить забути, не пам’ятати, а цього нам не дозволяє совість і пам'ять про закатованих.

По тих розстрільних списках, зв’язаними по двоє, так і йшли на смерть: засновник театру «Березіль» режисер Лесь Курбас з драматургом Миколою Кулішем; академік Матвій Яворський з п’ятим по списку письменником Мирославом Ірчаком; професор фізіології, поет Микола Зеров в парі з письменником Михайлом Козорізом. За ними було розстріляно міністра освіти УНР Антона Крушельницького й двох його синів; міністра фінансів України Михайла Полоза і професора Сергія Грушевського; письменників Валер’яна Підмогильного, Павла Филиповича, Григорія Епика, Марка Вороного. Серед розстріляних були і вчені: Олекса Слісаренко, Микола Трохименко, Михайло Яловий. Усі разом вони йшли по справі «українських буржуазних націоналістів».

Як сказав відомий правозахисник, публіцист Василь Овсієнко, з яким мені довелось трохи поспілкуватись якраз перед поїздкою, це були люди, які б ще створили неоціненні духовні скарби для свого народу, володіючи якими, ми стали б урівень з іншими цивілізованими народами. Зробили наше суспільство кращим. Та не судилось, і все за те, що ми свій край любили, що рвались сонце в темряву внести.

Починається траурний мітинг. Виступаючі говорять про трагедію народів, про те, що цього ніколи не потрібно допустити, про пам’ять, яка не підлягає забуттю. До меморіальних пам’ятників лягають квіти, вінки; делегації поминають представників своїх народів. Адже урочище Сандармох стало величезною братською могилою. Тут, з 1937 по 1939 роки, розстріляно до 9 тисяч осіб, головним чином спецпереселенців, в’язнів Біломорканалу і Соловецької тюрми – людей 60-ти національностей. Серед них значна частина українців. Ось і величний пам’ятник, стилізований під козацький хрест, на ньому напис «Убієнним синам України». Виготовлений на пожертви свідомих українців, громадських організацій з Карелії, Америки, Канади.

Отець Сергій Української Православної Церкви при схилених національних прапорах відслужив панахиду по закатованих Іванах, Дмитрах, Омельках, Пилипах, Федорах… Запалили свічі. В урочищі, в цій суворій північній місцині звучить «Ще не вмерла Україна». Народний кобзар Тарас ( Т. Силенко) біля підніжжя хреста заспівав тужливих пісень про гірку, тяжку долю невільників, борців за волю свого народу. На деревах, побіля хреста прив’язані імпровізовані портрети Л. Курбаса, М. Куліша, М. Зерова, інших розстріляних в цьому урочищі українців. Майже поруч служить панахиду польський ксьондз; праворуч, біля свого пам’ятника литовці; далі, в глибині лісу, єврейська делегація.

Пройшовся я лісом, скрізь видно, як осіли розстрільні ями, краї яких відзначено квітами. Де-не-де встановлені хрести або з іменем, або з фотографією закатованого. Їх безліч, цих ям. І в них – десятки, сотні,  тисячі. Якось стало моторошно від цього місця, цієї землі, яка стала останньою домівкою для них.

Майже останнім покидав я урочище Сандармох. Його природа буяла світлими барвами, різноголоссям птаства. Подумалось, яке прекрасне Життя і яке насправді величне творіння матінки-Природи, Людина. То ж, кинувши погляд на той величезний камінь  при вході в меморіал, промайнула думка, а насправді, хтось дуже влучно  і в пам'ять тих, хто навічно залишився в цій холодній карельській землі, сказав : «Люди, не вбивайте один одного!».

Наш автобус вирушає далі. Шлях лежить до порту Кємь на Білому морі. Повз вікна пролягають краєвиди майже незайманої людиною природи, почергово змінюються ландшафти. Тундра змінюється тайгою і навпаки. 9-та година вечора, сонце ще не зовсім за горизонтом. Можливо, це своєрідна особливість північних широт.  Прямо обабіч дороги (а вони в Карелії широкі, добротні, прорізані крізь величні ліси) на поверхню виступають велетенські камені, залишки Великого льодовика який сотні тисяч років тому «приніс» їх сюди зі Скандинавії.

Вже майже 11 година вечора, в нашій місцевості це вже глибока ніч. А тут сонце тільки сховалось за горизонт. Доволі таки видно, хоч книгу читай. Навіть не розумієш, чи це ще вечір, чи, навпаки, вже починається день. І в цій тиші величаво підносяться вгору сосни і окраса цих країв – карельська береза.

Подолавши певну відстань, наближаємось до м. Кємь. Тут закінчується наша автобусна частина поїздки, бо починається Біле море. Цей порт на морі в 20–30-ті роки служив так званим пересильним пунктом засуджених для  відправлення на Соловецькі острови. З яких, як тепер достеменно стало відомо, ніхто з них не повертався. Друга година ночі, пересідаємо на корабель, який бере курс на  острови Соловецького архіпелагу, розташованого посеред моря, в 70-ти кілометрах від материка. Після такої довготривалої літньої спеки вдома, відчуваєш прохолоду. Біле море холодне, адже трохи більше як за 100 кілометрів від його островів починається Полярне коло. Та і втричі воно солоніше від нашого теплого Чорного. Не дивлячись на дрібний дощ, який періщив майже цілу ніч, дехто з пасажирів на палубі спостерігав незвичну картину, яку ніде інше на морях не побачиш. Тиха, темна морська гладь. Хоча по правому борту корабля десь далеко йде гроза, шугають блискавки – враження далекої канонади, то по лівому ледь помітна рожева смушка, що розділяє море і горизонт, говорить про те, що там далеко зароджується день.

На початку 6-ї години ранку все чіткіше вимальовуються острови, до яких прямує наш корабель «Александр Шабалин»… Нарешті видніється головна їх окраса – Кремль підносить до неба свої куполи. Чим ближче до нього, тим величнішими постають його похмурі, грізні середньовічні стіни зі сторожовими баштами. Дивуєшся, якою важкою і багаторічною працею в давнину зведене таке вражаюче архітектурне диво. Просто не віриться, що це посеред безмежного моря!

Починається день на острові, з його розміреним життям. З першим визначним місцем познайомились, поселившись в готелі «Петербурзький», дерев’яній будові  1837-41 рр., яка чудово збереглась до нашого часу.  

Соловецький архіпелаг складається з 6-ти великих і трохи менших островів із загальною площею 300 кв. км. Наразі тут постійно проживає до 800 чоловік, в основному це нащадки тих поселян, які відбували тут своє покарання в 20–30-ті роки. На острові своя пекарня; станція, яка виробляє світло; ряд торговельних закладів тощо. Сюди, в першій чверті ХV століття прибули преподобні іноки Савватій та Зосима. А по смерті першого – Герман. Вони будують тут три дерев’яні церкви і одну трапезну. А в наступному XVI ст. розпочинається кам’яне будівництво – 1582 року навколо монастиря зводиться величезна кам’яна стіна із природних валунів довжиною більше кілометра, товщиною стін до 7-8 метрів і висотою до 11-ти. Справді, на той час це була неприступна фортеця. В 50-ті роки цього ж століття зводяться величні храми Успенський та Спасо-Преображенський. Сьогодні – це окраса Соловецького ставропігіального чоловічого монастиря, перлина архітектури Півночі Росії. Диву даєшся, скільки потрібно було людської праці, щоб в підмурівки цієї будови вкласти величезні камені-валуни, оскільки вага деяких із них сягає 5–7 тонн ! І це в середні віки.

В 1856 році до стін монастиря підійшли кораблі англійської ескадри, піддавши його майже 9-ти годинному обстрілу з гармат. По Соловецькому монастирю було випущено 1800 ядер, але фортеці не завдано жодної шкоди, гарматні ядра відскакували від її мурів. Одне з них, пробивши дах церкви, впало за іконою св. Богородиці, але не розірвалось.

Знаходячись тут, я помітив одну дуже відмітну деталь, – відношення до нашої делегації місцевого населення. Почувши, що ми розмовляємо українською, до нас підійшов один із будівельників (на реставрації монастиря) і доброзичливо сказав: « …он подивіться… там місце, де похований ваш гетьман». Та і в розмові з іншими не почув ніяких слів неповаги в нашу адресу. Адже розуміли, що ми приїхали, подолавши велику відстань від своєї домівки з паломницькою, благородною метою – відвідати страшні і жахливі місця для кожного свідомого українця, де в неймовірно жорстоких і нелюдських умовах, на каторжних роботах утримувались сотні, тисячі, десятки тисяч людей.

Загальновідомо, що самим найпершим в’язнем цього суворого краю був останній кошовий отаман Запорізької Січі Петро Калнишевський. Правду кажучи, дуже стомившись від далекої дороги сюди, трохи перепочивши, якась невідома сила, чи то внутрішній голос кликав туди, найперше відвідати це місце. Ось некрополь, на землі велика кам’яна плита з написом: «Здесь погребено тело в Бозе почившего Кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи казаков Атамана Петра Кальнишевскаго, сосланного в сию Обитель по Высочайшему повелению в 1776 году на смирение»…

Саме роком раніше, Катерина II послала в Січ війська аби назавжди покінчити з цим вільнодумством, демократичним устроєм на південних окраїнах Російської імперії. Ними була пограбована військова скарбниця, припаси, архіви та церква. Вся козацька старшина, писар, судді , полковники разом з їхнім отаманом заарештовані. Останній чи не сповна впізнав «ласку» цариці – заслання на 25 років в Соловецький монастир! В південній його частині, в кам’яному мішку під Архангельською вежею – тюрма кошового отамана. Волога, аркоподібна камера довжиною три і шириною до двох метрів,  висотою в зріст людини. Повітря тут затхле, задушливе. Віконечко десь 30 на 30 сантиметрів, то ж камера практично не освітлювалась вдень. Сюди рідко заглядає сонце, та і влаштоване воно в такому місці, що коли в’язень хотів подивитись на світ Божий, то бачив лише хрести монастирського кладовища. Умови утримування П. Калнишевського були надзвичайно важкими, страшними і…нелюдськими. Лише два рази на рік, на Різдво та Великдень виводили його на повітря. Як згадували очевидці, за такий довгий час, в чверть століття, сидіння в такому кам’яному мішку, «він здичавів, став похмурим і втратив зір; виросла довга борода, довжелезні пазури  і весь одяг на ньому, каптан з ґудзиками розпався на лахміття і звалювався з плечей».

На цьому,  одному з найбільших островів і закінчив свій життєвий шлях кошовий отаман, проживши (вірніше, промучившись) на білому світі 112 років, а разом з ним закінчилась і славна історія лицарів волі – козаків.

Перебуваючи тут на острові, не могли не відвідати й інші, але не менш привабливі в розумінні ландшафту і природи місця. А вона тут не схожа з іншою місцевістю. У вільний час вирішили ближче познайомитись з нею. 12 км морем і корабель причалює до двох з них, Великого і Малого Заяцького островів, де знаходиться один із старовинних склепів. Острів зовсім невеликий, але це унікальна природна зона – тундра. Настільки встелений товстим шаром ялівцю, моху, що ступаєш ніби по м’якому килиму. Ніде інше не відчував нічого подібного. Цей Заяцький острів відомий ще по тому, що на ньому виявили сліди перебування людини кам’яного віку. З II – I тисячоліття до н.е. тут збереглися мегалітичні стоянки, призначення яких невідомі до сьогодні. Хоча версій в дослідників більш чим достатньо. Це спіралевидні фігури, які являють собою систему заплутаних ходів, стінки яких викладені валунними каменями. Лабіринти різних рівнів складності: круглоспіральні, підковоподібні, концентричні. Вони супроводжуються насипами – курганами, разом зі святилищами. На цьому острові знаходиться один із самих крупних лабіринтів на Півночі Європи. Ці концентричні кола, цей лабіринт з викладених каменів, що сходяться до центру, очевидно, використовували з метою якихось магічних дій.

Полудень, яскраво світить сонце, аж сліпить. Куди не глянь за горизонт, скрізь море, воно особливе. Надзвичайна блакить, що непомітно зливається з таким же небесним кольором. Дерев ніяких, лише химерно покручені берези, кущі висотою не більше півтора-два метри. На цьому острові життя немає, воно зупинилось кілька тисячоліть тому. Все так, як і було тоді. Величезне нагромадження каменів, вчені припускають, що це кургани, де поховані вожді місцевих племен. За уявленнями давніх пращурів, лабіринти побудовані на межі двох світів – «середнього» і «нижнього», потойбічного світу, населеного мертвими і ворожими людині духами, аби заплутати шлях до нього. Та все ж, коли людина попадає в цей кам’яний лабіринт, вона завжди дійде до його центру. Так же само з нього вийде. Справді, якась невідома загадка тисячолітньої історії.

Наступного дня організаторами днів пам’яті проводився траурний мітинг біля Соловецького каменя. З самого ранку учасники делегацій відвідали найдавніший Спасо-Преображенський собор (в ньому знаходяться нетлінні мощі преподобних Савватія, Зосими і Германа) Соловецького Кремля. Отець Федір провів панахиду по убієнних, хто в Соловецькій тюрмі закінчив свій страдницький життєвий шлях.  Наша делегація  прямує до Соловецького каменя. Представники влади, делегацій говорили про нашу спільну біль усіх народів. Особливо запам’ятався виступ мого колеги, вчителя історії (м. Мюнхен, Німеччина), який разом з іншими своїми друзями, ба, навіть сім’ями, приїхав на цю землю подивитись, як вивчають і досліджують свою трагічну історію.

Соловки… Із багатьох радянських концтаборів Соловецький вважається самим суворим, розкиданий на багатьох островах безмежного, холодного Білого моря, на лінії північного Полярного кола, відірваний від усіх законів людяності. Недарма сучасники назвали їх островами жаху і смерті. Він складає цілу систему таборів: в самому монастирі розміщувався I відділ СЛОН ОГПУ, на Заяцьких островах – жіночий штрафний ізолятор, II відділення – Савватієвський монастир, IV відділення  – Секірний штрафний ізолятор, VI відділення – острів Анзер (Троїцьке). Цей концтабір був відкритий ще в 1920 році і став значним виробничим підприємством. Численні в’язні працювали на лісо- і торфозаготівлі, різних заводах, фабриках і майстернях, збудованих тут і які обслуговували потреби самого табору.

Середньорічна кількість в’язнів постійно зростала: 1931 р. – 64100 осіб; 1932 р. – 99095 осіб; 1933 р. – 84504 осіб.

Зовсім недавно тут відкрито музей з новою експозицією, де зібрана чимала кількість фото, листів в’язнів, їх особистих речей. Експонати справді вражаючі. Надзвичайної правдивості їм надає той факт, що музей розміщений в колишньому історичному бараці Управління Соловецьким табором. Знайомлячись з усією історією СЛОНу, ніби сам поринаєш у ті страшні 20–30- ті роки.  Читаючи листи засуджених, проникаєшся їхнім болем і розумієш усю їх безвихідь.

Влітку 1937 року в’язням оголошують, що Соловецькі острови, які раніше були відділенням БєлБалтЛагу, перетворюються  на «Соловецкую тюрьму особого назначения (СТОН) Главного управления государственной безопасности СССР». А це був саме апогей сталінської репресивної політики. Переважну частину каторжан складали селяни-українці, агрономи, вчителі, лікарі, письменники, поети, вчені та студенти. Тобто, на Соловках був зібраний весь цвіт української інтелігенції. Щоправда, з островів були і спроби втечі, та куди з них подінешся. Жодна з таких спроб не закінчувалась щасливо для втікачів. До того ж влада через своїх агентів (сексотів) своєчасно дізнавалась, що готується втеча. Місцевому населенню також видавалась винагорода за видачу втікача. Тобто, доносительство (стукачество) винагороджувалось владою і процвітало на островах. Постійне нагнітання обстановки до нестерпної, обшуки, сексотство, постійне чекання розстрілу, суворого ізолятора, нових і нових тортур доводили людей до божевілля. В’язні часто закінчували життя самогубством.

Програмою цих пам’ятних, жалобних днів була передбачена поїздка до Секірної гори, колишнього чоловічого штрафного ізолятора для політв’язнів .

Секірна гора – найвища частина усіх навколишніх островів, сягає 82 метрів над рівнем Білого моря. З ХV ст. на ній жили лише монахи, заснувавши Секіро- Вознесенський скит. Природа острова теж унікальна, майже до підніжжя гори підступає тайга з її неповторною рослинністю. В 1923 році в скиті був організований  IV штрафний  ізолятор Соловецького табору, який «славився» серед в’язнів, як дуже погане місце. Сюди попадали за відмову від роботи, антирадянську пропаганду, спробу втечі та за постійне невиконання денних робіт на будівництві. В дерев’яному корпусі жила адміністрація, а в церкві Вознесіння Господнє (збудована в 1862 р.), що й донині збереглась, штрафникам влаштували нари. Покарання цим ізолятором давали до одного року. Але ніхто із сюди прибулих не витримував більше одного – двох місяців. Сюди також привозили «отказников», втікачів зі всіх островів. Одна сорочка і штани, – в такій одежині в’язні мали сидіти на кам’яній підлозі, щільно притулившись один до одного. 200 – 300 грамів хліба на день, якась «похльобка». Підвали церкви дощенту були заповнені нещасними.    Особливо сутужно доводилось довгими, холодними зимовими днями. Церква не опалювалась, в’язні трьома рядами лягали один на одного, аби хоч якось зігрітись. Верхні гріли нижніх, потім мінялись, і так цілу ніч. Хтось до ранку замерзав.

Система покарання «штрафників»  в ізоляторі була досить суворою. Це покарання комарами – без одежі людину прив’язували до дерева, і вони покривали все тіло. Дехто від такого втрачав свідомість, сходив з розуму. І ще одне, традиційне – сидіти на дерев’яних жердинах високо над землею. Якщо хтось таким чином покараний падав з жердин, зразу ж в ізолятор входили охоронці і немилосердно били штрафника палицями. Кожної осені каторжники рили могили (тут до півметра землі, далі – камінь), заготовляючи їх на зиму, коли смертність була особливо високою. Бо кожного дня хтось помирав з голоду чи замерзав у камері. Знову ж таки, не так давно пошуковцями на чолі з нам вже відомим  дослідником Соловецьких таборів  Ю. Дмитрієвим, було відкрите й місце масових поховань штрафників. Він знайшов серед вічного лісу ці поховання, в кожному такому похованні знаходиться до 25–30 тіл. Громадська організація «Меморіал» встановила на братських могилах хрести.

Нарешті, підходимо до ще одного пам’ятного місця Секірної гори. Дерев’яні східці, їх біля трьохсот вниз, до її підніжжя. На них теж закінчили свої життя сотні в’язнів-штрафників. Приреченим до страти, нелюди прив’язували колоди у весь зріст людини і скидали котитися по цих східцях… Коли таким чином людина скочувалась донизу, від неї практично нічого не залишалось. Біля підніжжя східців з кам’яних валунів ніби виростає величний хрест в пам'ять невинних жертв таких тортур. Запалюємо свічки, отець Сергій служить панахиду. І над цією тишею, серед безмовного пралісу звучить журлива українська пісня про гірку долю в’язнів у виконанні  чудового співака кобзаря Тараса.

Покидали ми Секірну гору всі у пригніченому стані, хотілось якнайшвидше піти з цього місця. Хоча по дорозі  молодь, з числа нашої делегації забажала відвідати ботанічний сад, який більше ста років тому назад посадили монахи для обслуговування свого монастиря. Савватієвський монастир не менш відомий ще й тим, що тут, в 1942 році почала діяти Соловецька школа юнг, де готували спеціалістів морських професій, в першу чергу, для Північного флоту.

Останній день перебування на острові…

Правду кажучи, хотілось ще більше дізнатись про трагедію тих 20–30- х років, коли в таких муках, нелюдським болем, сотнями тисяч жертв будувалось «светлое будущее, коммунизм». Випадково від місцевих дізнався, що на одному з островів в середині тридцятих були поселені жінки-людоїди. Зразу ж збагнув, що мова йде про Голодомор 1932-33 років в Україні. І не побувати там я просто не міг – треба було відкрити для себе та й інших ще одну трагічну сторінку нашої історії.

Під час українського Голодомору було зібрано кілька етапів жінок для відправки по таборах СССР.  Один із таких етапів попав на Соловки. Партія більш чим в 150 жінок, серед яких були й малолітні дівчатка з мамами, тітками, засудженими за канібалізм на 10 років, прибула в табір у 1934 році. Садити таку кількість «людоїдок» з іншими в’язнями не наважились, тому їх відправили на одну з далеких зон – острів Велика Муксалма, розташований трохи більше десяти кілометрах від Соловецького Кремля. 

Вирішив, до настання темряви побувати і там. Поблудивши по лісових дорогах та розпитавши місцевих жителів, нарешті знайшов шлях, що веде до цього острова. По дорозі – озера, ліси з уже знайомою рослинністю, де-не-де зустрічається болотиста місцевість. Нарешті, кам’яна дамба, споруджена з каменів монахами ще у середині XIX ст., довжиною до кілометра, аби сполучити  Соловецький острыв з островом Великий Муксалма.  Ось великий двоповерховий корпус, де раніше жили монахи. Трохи поодаль, залишки бараку, але без даху… стіни, балки, перекриття. Всередині його двометрової висоти бур’яни.

Так, це саме той, де жили жінки-канібали. Більшість з них хворіли і тяжко страждали. Не говорячи вже про їхні психічні розлади. А ті, що втрачали розум, утримувались в лазареті для психічно хворих. Доля цих нещасних незавидна, вони або померли від хвороб, або були знищені. Оскільки, крім перебування на грані виживання, порушеної психіки і такого утримування, терпіли ще й моральне приниження з боку чоловічої охорони табору.

На острові ані людини. В душу запала гнітюча тиша. Мимоволі проймаєшся долею цих українських жінок, тодішньою владою доведених до такого відчаю. Все на острові залишилось так, як і було більше сімдесяти років тому. Похмура кам’яна двоповерхова будова, під лісом старенька кам’яна баня, ще один великий барак з забитими навхрест вікнами, з прибудовою, яка вже добре схилилась від свого віку. Звернув увагу на стовпчики з колючим дротом, що збереглися з тих часів!  Відчуваєш, тут зупинився час, лише ця природа вічна  над ним. Душу проймає якийсь жах, – один на острові. То ж день доходив кінця, сонце вже на обрії, хотілось якнайшвидше повернутися на великий острів, де цивілізація і твої друзі. Та попереду знову ж ті 10 кілометрів, які потрібно було ще подолати. А з собою, на згадку,  взяв там же на острові В. Муксалма кусок колючого дроту з жіночого бараку. Ще й знайшов біля цегляної будови лопату (очевидно, кінця XIX ст. ), ложку, залишки посуду. На разі вони вже в експозиції краєзнавчого музею, як пам'ять про ті жахливі тридцяті роки.

Скільки всього побаченого і почутого за ці дні перебування на островах, що не можна зразу все охопити і зрозуміти, що просто по-людськи не вкладається в голову. Потрібен той час, як говорять, що лікує всі рани, щоб до кінця усвідомити і зрозуміти, де ти був і що відкрив для себе, а заодно, яку відкрив сторінку нашої недавньої історії. Але це потрібно знати, про це треба говорити. Адже не знати – значить забути, не пам’ятати про сотні тисяч, мільйони жертв трагічної історії, колишнього тоталітарного режиму.

З групою однодумців вирішили востаннє відвідати місце «исправления» нашого кошового отамана. Прямо під монастирською стіною, біля самого віконця тюрми П. Калнишевського за давнім козацьким звичаєм по померлих, поставили горілку з хлібом, запалили свічку аби пом’янути славного козака. Ще довго, далеко за північ під стінами грізної фортеці у виконанні кобзаря Тараса лунали пісні про трагічну долю українців, що загинули на чужині, далеко від рідної домівки. Хтозна, може дух прославленого кошового був тоді поруч з нами, відчув подих рідного краю, України, яку так палко любив і яку разом з лицарями волі – козаками, захищав від злих людей і всілякої напасті. Хай буде так.

Наступного дня корабель відплив від острова, вийшовши у відкрите море. Все далі віддалялись від нас куполи Соловецького Кремля, а з ним і його острови, та стародавня і недавня  їх трагічна історія. Бо вони хоч і далекі на відстані, але близькі для всіх нас нашою пам’яттю і скорботою.

Особлива подяка організаторам за  можливість здійснити цю паломницьку поїздку нашої української делегації. І хоча за всі ці дні й було подолано нами відстань в майже п’ять тисяч кілометрів, все бачене, відкрите й пізнане кожним з нас того варте. Ми долучитись до недавнього історичного минулого з його усіма нами прочитаними, не зовсім відомими (раніше замовчуваними) епізодами. Хоча б для того, аби зрозуміти просту істину, прийняту й  реалізовану в багатьох цивілізованих країнах: людина народжується вільною! Усією своєю натурою покликана жити, творити, пізнавати і вдосконалювати цей навколишній світ. І ніхто, ніколи, будь-де заради якихось своїх інтересів чи ідеологій не здатен завадити  цьому одвічному круговороту.

Інформація про автора:

Валерій Обухівський, вчитель-методист історії, керівник Бишівського історико-краєзнавчого музею; член Військово-історичного Товариства «СПАДЩИНА».

Наші інтереси: 

Анексія Криму, війна на Донеччині і Луганщині, створення там т.зв. "народних республік", участь Збройних сил РФ в бойових діях проти України, мародерство на окупованих територіях... Все це підтримується 86% населення Російської Федерації! Таким чином, сталінізм не пішов у небуття, він живий і продовжує Великий Терор. Народи Росії нічого не зрозуміли з історії, ні в чому не покаялися! 86% населення РФ підтримують вбивство українців! Ми повинні пам'ятати про наші втрати радянських часів, ми повинні пам'ятати про наші втрати сьогодення! І ми повинні виховувати наших дітей, наші майбутні покоління, в любові до України і в готовності її захищати!

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

«Євангеліє Ісуса Хреста» (Львів, «ПІРАМІДА», 2017 - 596 с. Зладив Ігор Каганець)

Подарунок на Різдво – «Євангеліє Ісуса Хреста» (Ігор Каганець, 2017) для нових прихильників AR25.ORG

Даруючи книги, ми розширюємо коло однодумців. Для придбання цієї книги насамперед треба визначитися з варіантом палітурки книжки (тверда чи м’яка) і кількістю примірників, порахувати загальну...

Останні записи