Для росіян Сталін - один з улюблених історичних особистостей, а в Україні не так. Більшість росіян вважають, що їхньою країною повинна правити «тверда рука», українці так не думають. Теза «ми - рабський народ, нам потрібен батіг і господар» лежить в основі російської культури. Українці ж воліють насміхатися над авторитетами і не мати з ними справи, пише у своїй статті на Neue Zürcher Zeitung німецький письменник Крістоф Брумме.

Думка про свободу грає в українській культурі головну роль, її підживлюють і козацькі традиції. Певна частка анархії як плата за свободу від докучливої ​​опіки держави українцями допускається.

Щоб зрозуміти відмінності в менталітетах двох країн, можна навести дві цифри. В Україні щорічно близько 600 жінок гинуть від рук своїх чоловіків, в Росії - до 14 тисяч. Приголомшлива різниця, навіть якщо врахувати, що населення Росії приблизно в три з половиною рази більше ніж України.

Росіяни часто проїжджали через східно-німецьке село мого дитинства уздовж німецько-німецького кордону, українці - ніколи. Всіх радянських солдатів називали росіянами. «Нашими братами». Тому що братів не вибирають, а друзів можна. Вони були винні в тому, що нам не можна було піти в сусіднє село, на захід, і в тому, що земля була плоскою.

Якщо лаятися, то по-російськи

Російську мову я вивчати не хотів. Сьогодні я живу в Україні і майже завжди говорю по-російськи. Моя дружина-українка вирішує за настроєм, якою мовою їй говорити - на мові матері-росіянки або батька-українця. «Якщо лаятися, то по-російськи», - заявляє вона. Я можу це підтвердити. Але чому?

«Російська - більш ризикована мова. Коли я в романтичному настрої, то мені хочеться говорити по-українськи. В українській мові немає матірних лайок, немає нецензурних слів. Тому по-справжньому вилаятися на українській не можна, звучить смішно. Російську мову я використовую, коли налаштована агресивно, тоді я автоматично переходжу на російську. Ось так це особисто у мене».

Російська мова була в Радянському Союзі ще й мовою в'язниць і таборів, тому ця мова увібрала в себе стільки огидних слів.

Коли в 2014 році вибухнула війна, почалося щось неймовірне. Росіяни й українці стали стріляти один в одного. У свідомості тих, хто живе, такого не було ніколи раніше, всі   пам'ятають лише десятиліття дружби народів в Радянському Союзі. Багато людей не можуть з точністю сказати, росіяни вони чи українці. Раніше національність вказували в паспортах та посвідченнях особистості, сьогодні цього немає. Зараз питання про національність - це абсурд. Моя дружина, наприклад, наполовину українка, наполовину росіянка, але, з іншого боку, вона тільки на одну восьму українка, тому що її дід - російський німець, а бабуся - українська полька. А якщо заглибитися в історію ще сильніше, то сліди взагалі загубляться, тому що в Україні тільки в кінці XIX століття ввели паспорта.

Однак багато людей ідуть усталеним штампам - по своїй волі чи ні. Фотограф Оскар Мангур з Полтави після початку війни вирішив говорити виключно українською. Російською він говорить тільки зі своїм зубним лікарем. Боїться, що вона прийме його за націоналіста і буде робити йому боляче, коли сверлить. Інших лікарів він не так боїться, тому говорить з ними українською.

Коли я вказав йому на те, що, наприклад, в Швейцарії чи Канаді не має значення, якою державною мовою ти говориш, він заперечив мені, що Швейцарія і Канада - конфедерації, тобто добровільні об'єднання федеральних земель, в той час, як Росія хоче нав'язати Україні об'єднання і придушити українську мову, як це вже відбувалося протягом трьох століть.

Мовчазна співучасть

Штампу про злого українця відповідає, наприклад, письменник Віталій Запека. Романи і розповіді про війну на Донбасі він пише російською мовою. Для себе він вирішив, що якщо росіянин буде тонути і кликати на допомогу з «російським» акцентом, то він реагувати не стане. А ось людину з «російським» акцентом з України він врятує. Віталій навчався в російській школі, російська - його рідна мова. По-українськи він говорить не дуже добре. Він спробував написати роман на українській, але не зумів використати все багатство цієї мови і повернувся до російської. Три роки він був на військовій службі: спочатку в добровольчому батальйоні рідного міста Полтави, потім в Українській армії.

Небажання надавати допомогу потопаючому він обгрунтовує дуже просто. У всіх солдатів з Росії, які воювали проти нього на Донбасі, є друзі і родичі, і вони знають про ці військові дії. Всі вони допомагають російському уряду і російській армії як мінімум своїм мовчанням. Віталій переконаний, що українці протестували б, якби їхній уряд вів неоголошену війну або окупував частину російської території. 
Дійсно, 86% опитаних громадян Росії заявили, що підтримують «приєднання» Криму, хоча 45% знають, що таким чином Росія порушила міжнародні зобов'язання і домовленості.

На російському телебаченні серйозно дивуються і обурюються, коли Росію в Україні щодня називають агресором. Є маса доказів, що «відпускники» з Росії зі зброєю і технікою Російської армії воюють і гинуть на українських землях.

У пропагандистську казку про те, що нібито тільки українці стріляють в українців, вірять, ймовірно, одні іноземці. Але майже кожен росіянин знає, що в Україні проти військ НАТО воюють російські війська, а не українські трактористи, щоб запобігти геноциду, як стверджує президент Путін. На його думку, українці і росіяни як були, так і залишаються братніми народами. 

Але він каже також, що, на жаль, українці вибрали собі таку владу, що якщо «вони зажадають немовлят на сніданок, то їм, напевно, подадуть і немовлят», тому що вони ж хочуть їсти. Ось такими були «сердечні вітання» з Москви до річниці Голодомору в Україні. Голодомор був спланований в Москві, а його жертвами з 1932 по 1933 рік стали чотири мільйони українців (насправді, більше - ред.О.К.).

Колонізували, депортували, знищували

Багатьма українцями термін «братський народ» сприймається тепер як образа, вони навіть воліють, щоб росіяни називали їх «укропами». 

«Ми ніколи не будемо братами» - так називається вірш української поетеси Анастасії Дмитрук, написаний в березні 2014 роки після російської анексії Криму.

Вірші були покладені на музику, пісню виконали литовські музиканти. А через місяць до неї зняли відеокліп, який всього за пару днів набрав більше 5 мільйонів переглядів.

Хоча росіяни в пісні взагалі не згадуються, всі знають, про кого йдеться, адже тільки росіяни претендують називатися братами українців. Ось тільки у них немає духу свободи. Вони самі себе охрестили старшими, тільки їх з дитинства заковують в ланцюзі. Ми - українці, у нас палять коктейлі Молотова, у нас в серці кров гаряча, у нас очі безстрашні, без зброї ми небезпечні. Їм, неназваним росіянам, шлють нові вказівки, а у нас тут вогні повстання. У них - цар, у нас - демократія.

Оскар Мангур пояснив мені, чому Володимир Путін і Росія не підуть на компроміс з Україною. «Якщо сказати: хлопці, кінчайте війну на Донбасі, припиніть окупацію Криму і поверніть захоплені території, то чеченці і дагестанці та багато інших народів також заявлять про права на свої території. Китайці захочуть повернути собі пів-Сибіру». І Кубань в двадцяті роки минулого століття належала до України, а Смоленськ - до Литви. Курили належать Японії, а Калінінград - це німецьке місто. Якщо Росія поверне хоч метр захопленої території законним історичним власникам, то отримає рахунок за триста років колоніалізму. В одній чеченській пісні тому і йдеться: «Ми домовимося, тільки коли я переріжу тобі горлянку». Цього росіяни і бояться».

Три століття, каже мій друг, росіяни з Москви колонізували, депортували і знищували інші народи. Тому путінська Росія опинилася в безвихідному становищі. "Русскому міру" дійсно завжди загрожує небезпека зсередини, тому він так агресивно веде себе зовні.

* Письменник Крістоф Брумме народився в 1962 році в східно-німецькому місті Вернігероде, з 2016 року живе в Полтаві.