Зображення користувача Олена Каганець.
Олена Каганець

Туреччина, Балкани й Кавказ – найприродніші союзники України

Південь, у свою чергу, мусить допомогти всій Україні віднайти себе. Смикаючись між польськістю та російськістю, ідентичності не добути. Планомірне заміщення радянського та російського імперського міфу польським шляхетським веде до розчарування. Ми навіть не запитуємо себе: чому архетипом став степ широкий або козак Мамай.

На торішній зустрічі з турецьким прем'єром Реджепом Таїпом Ердоганом президент Віктор Янукович сказав, що наші країни "знаходяться там, де колись була колиска Середземноморської цивілізації". Янукович додав, що на теренах сучасної України побував легендарний Геракл, а в Херсонесі сходилися торговельні шляхи від скіфів до еллінів, і далі – до Рима.

Заява президента викликала шквал емоцій та іронії в українських медіа. Висміяли і його, і грецьких міфічних персонажів. Списали на недостатню освіченість Віктора Федоровича.

Між тим, Геракл на території України був. За легендою, один зі своїх подвигів він здійснив у Криму, неподалік нинішньої Євпаторії. А героя гомерівської "Іліади" Ахілла поховано на острові Зміїний, біля західного узбережжя Чорного моря. За давньогрецькою легендою, його підняла з моря богиня Фетіда якраз для того, щоб поховати рештки свого видатного сина.

Для більшості українців Південь залишається "диким степом", де хтось дивний живе і російською балакає. Носиться з корогвами зі Сталіном та Миколою ІІ. Такі назви, як Басарабія, Таврія чи Перекоп, хоча б чули. А на Єдисан, Єдишкуль, Ґазарію чи Теодоро тільки широко розплющують очі. Коли ж мова заходить про Ханську Україну, майже всіх бере шок. Це призводить до численних непорозумінь і здатне завдати клопотів у майбутньому. Вже починає завдавати. Кілька днів тому один мій приятель, потираючи руки, каже: "Хоче Крим бути незалежним – ну, то хай іде собі!" Якщо людина не відчуває Крим своїм, то і не триматиметься за нього.

Чому так? Ми майже не вивчаємо у школах античну історію України. Через те навіть не здогадуємося про давніх правителів нашого Причорномор'я – тих­таки Спартокідів або Митридата Великого. Навіть Херсонес із гривень прибрали, коли Тігіпко очолював Нацбанк. Середньовічна історія Півдня так само майже невідома пересічному українцю. Він знає, коли Львів дістав Маґдебурзьке право, але поняття не має, що робили ґенуезці в Судаку чи Білгороді.

Окрема тема – Ханська Україна. Часто чую від істориків, не кажучи вже за політологів: Україна була поділена між Росією та ­Австро­-Угорщиною. Хоча найбільша її частина належала Османській імперії або її васалам. І там жили українці. Стандартна російська версія про потьомкінську колонізацію "справічних татарських земель" наштовхується на величезну кількість невідповідностей. А банальні запитання: звідки взялися козаки чи хто такі бродники? У Басарабії, не кажучи вже про Таврію, козацьких хрестів значно більше, ніж у Галичині. В українських народних піснях найчастіше згадують Дунай. Саме в незнанні власного Півдня криється причина української туркофобії та румунофобії. Бо найлегше ненавидіти й боятися тих, кого ніколи в житті не бачив.

Ми не знаємо Півдня, і це створює зону відчуження між умовними "південцями" та "північанами". Хоча українців там багато: у Херсонській і Миколаївській областях по 82 відсотки, в Одеській – 63, у приазовських районах Запорізької й Донецької – 75 відсот­ків. Навіть у Криму – чверть. І це притомні, здебільшого україномовні люди, які хочуть принести користь усій країні. Національні меншини Південної України – болгари, румуни, кримські татари чи греки – також україноцентричні. Однак замість того, щоб підтримати Південь і ввести його до загальноукраїнського контексту, "північани" виштовхують його з України.

Так, він не вписується в національний міф. Якщо прийняти його як частину України, доведеться переглядати і переписувати величезну кількість стереотипів. А вони в'їлися в підкірку мозку: це – нові території, там ніколи українці не жили, це взагалі не Русь, це – Дике Поле. Там нічого не було. Шастали орди татар і ногайців. Та й по всьому. Ми навіть не запитуємо себе: чому архетипом став степ широкий або козак Мамай.

Свою гарячу вдачу південці продемонстрували й на останніх виборах. Найяскравішим спогадом із них залишається Первомайськ. ­Чимало моїх друзів вважають, що очищення України прийде саме звідти. Інакше країна ризикує втратити Південь. Бо святе місце порожнім не буває. Якщо в тамтешніх містах не стоятимуть статуї Митридата, то неодмінно з'являться пам'ятники Катерині ІІ. Тоді доведеться знов кусати собі лікті й нарікати на нещасливу долю й "клятих москалів", які забрали нашу землю.

Ще малого мене здивувала фраза Михайла Коцюбинського: "Я виразно почув журливо­поважний голос української пісні. Що се? У сьому глухому закутку Басарабії – пісня моєї країни? Чи не омана се, чи не хороблива часом уява моя викликала галюцинацію слуху? Я навіть трохи змішався. Але ні, се не уява: я чую, як пісня дужчає, здіймається вгору, перекочується могутнім грюкотом і гине тихим акордом у плюскоті зливи". Для нього на початку ХХ століття це була несподіванка. Багатьох "північан" це дивує і сьогодні.

Той­ таки Коцюбинський має нарис "Чого ж вони зраділи?" Про хлопчика, який упіймав рибку: "Витяг її Данилко. Б'ється бідна рибка на гачку, а діти радіють, кричать, скачуть, собаки гавкають. Жаба налякалася галасу і шубовсть у воду!.. І чого ж зраділи? Нерозумний хлопчик замордував бідну рибку. Чого ж тут радіти?"

Ми маємо шанс не замордувати наш степ, наше море і нашу власну ідентичність. Тамтешні мешканці пережили набіги татар, ногайців, османську владу, побори саджак­беїв (наглядачі за округами в Османській імперії. – "Країна"), російську колонізацію, радянську колективізацію, жахи Другої світової. Однак залишаються найжиттєрадіснішою частиною України. Хоч Причорномор'я і найбідніше, бо чорноземів мало, а моряками стати можуть далеко не всі. Тому ­перебиваються курортними заробітками, продають фрукти й вино вздовж автострад, най­маються на іноземні судна.

Південь, у свою чергу, мусить допомогти всій Україні віднайти себе. Смикаючись між польськістю та російськістю, ідентичності не добути. Планомірне заміщення радянського та російського імперського міфу польським шляхетським веде до розчарування. Українці не пізнають себе у шляхтичах. Україна – це глибоко південна країна. Відновлення її балканськості повертає нас додому.

Не раз чув від багатьох знайомих: "Оце був у Хорватії – вони ж геть, як ми!". І всі ці Ґогольfest'и, любов до Бреґовича, яскравість і пишність народної культури, вишиванки на вулицях – це наша балканськість і чорноморськість. Вона ще потамована, але вже категорично відрізняє нас від сусідів – упорядкованих поляків, боязких білорусів та безшабашних росіян. Досі це відбувається стихійно, спонтанно. Українець сам не розуміє – чому так. Одесит Юрій Липа писав про Болгарію: "Бачите тільки смаглявих, коренастих селян в смушевих темно­рудих шапках і широких солом'яних брилях, жінок у просторих білих полотняних сорочках, дітей у таких самих білих убраннях з підтяжками навхрест. Вам хочеться крикнути: "Боже, помагай, дядьку або молодице!" Ця спільність глибоко вкорінена в нас. Саме нею пояснюється любов до трипільців, старої хліборобської культури та народних традицій. І постійне збільшення споживання вина й зменшення – горілки, теж ознака повернення до себе. Саме південці люблять перехилити склянку цього напою, ховаючись від пекучого сонця під крислатими чинарами. Саме Південь подарував країні Юрія Липу і Миколу Куліша, Євгена Маланюка та Дмитра Донцова. Їхня експресивність наповнює барвами всю українськість.

Осягнення Півдня рано чи пізно приведе Україну до найприроднішого союзу – з ­Туреччиною, Балканами та Кавказом. Саме цього найбільше боїться Росія і з нехіттю сприймає Європа. Колись я писав аналітичну розвідку про це для одного європейського семінару. Наш викладач, голландець, розмахував цими папірцями мені перед носом: "Україна з Туреччиною? Ніколи такого не буде, чуєш? Вам не дозволить ані Росія, ані Європа". Ці слова важко забути. І якщо Янукович, у принципі, може мати плюси, то Туреччина – чи не єдиний із них. Якщо після підписання асоціації з ЄС, Україна синхронізує свою інтеграцію з турецькою, ми перестанемо бути третьосортною країною. І тоді можна чекати того вступу хоч сто ­років.

Гурт СТЕП (Херсон). Все в нас є! - 1996 р. (аудіо, mp3)

Підписуюсь на новини

Коментарі

Зображення користувача Богдан Ич.

Туреччина, Балкани та Кавказ - дуже різноманітні. З Україною їх є єднає тільки Чорне море. Тимчасовий союз України, Грузії, Азербайджану, Туреччини проти Московії можливий, але тільки на час протистояння з нею. А далі виникнуть суперечності на національному і культурному ґрунті. Болгарія, хоч і член НАТО, скоріше підтримає Московію, ніж Україну. Балкани взагалі дуже неоднорідні. А турки вже розпочали експансію на Україну. Турецькі молодики приїжджають вчитися до Таврійського краю, потім влаштовуються працювати на підприємства, що належать туркам або засновують власну справу з продажу турецьких товарів на території України. Потім беруть в дружини громадянок України і відвозять їх до Туреччини. Чи такий союз нам потрібен? Щось подібне чинять і кавказці на території України, тільки не поспішають повертатись до нестабільної Грузії, Вірменії, Азербайджану.

Про якісь там союзи можна мріяти після того, коли українці матимуть свою національну державу і самостйно прийматимуть рішення про те з ким укладати союз, а не покладатимуться на резидента, поставленого Кремлем чи Пентагоном.

Зображення користувача Сірко Крутивус.

У нас зовсім інша раса.

Зображення користувача Андрій Камінь.

Україна на Кавказі може мати лишень одного союзника і це є Грузія. А всі решту союзів із тюрськими народами можуть бути згубними для все ще і досі не єдиних українців.

І взагалом це огидно бачити що цей сайт пропагує і піарить Туреччину.

Туреччина звісно що сильна держава як і сам Кавказ в загальному, але наші ментальності значно набагато розбігаються із їхніми..

І взагалі будь-який близький союз з тюрсько-мусульманськими націями може призвести до втрати української ідентичності..

Також добавлю, що для турка не є горем те що він одружившись на українці яка йому породила "сина", і втрачає із ним шлюб по тій причині що вона від нього іде через те що він їй зрадив з іншою жінкою..

То чи варто нам мати справи із такими націями які об нас витирають ноги та ще й морально принижують нашу честь і гордість???

Ганьба пропаганді Туреччині на нашій землі!

Зображення користувача Богдан ДуБ.

Горбаті цитати.

"Відновлення її балканськості повертає нас додому." повертає балканськість додому.)

"постійне збільшення споживання вина й зменшення – горілки, теж ознака повернення до себе" себе - тварини, хіба-що.)

"Саме південь подарував країні.." - а північ - всіх інших. ))

"Україна синхронізує свою інтеграцію з турецькою, ми перестанемо бути..." ось речення, продовження нема. Україна після "інтеграції" з Туреччиною просто перестане бути. Якщо Туреччина  "інтегрується" (що так само ймовірно, як завтрашнє сонячне затміння), Т. перестане бути. Тут нема шляху побратимства.

"Революція без еволюції - це ідейна спекуляція"

Зображення користувача Ігор Каганець.

Якщо держава слабка, то будь-які союзи будуть для неї шкідливими і небезпечними.

 

Зараз головне завдання - оновлення української нації. Без нього будь-які геополітичні комбінації залишаться мріями. 

Все, що робиться з власної волі, - добро!