Про те, як білі бури борються за збереження свої культури, своєї раси, розказав російський телеканал НТВ.
5-хвилинний відео сюжет (російською мовою) можна подивитись тут. Ми даємо повний український переклад матеріалу.
Не все гаразд у країні, що перемогла апартеїд. Кореспондент НТВ Сергій Холошевський першим з російських журналістів узнав, чому у серці чорної Африки є місто, де все – тільки для білих.
Юне покоління південно-африканців не знає, що таке апартеїд, любить веселитись і не розуміє, чому їхні батьки терпіли гноблення білими.
Переможці апартеїду – Нельсон Мандела та Фредерик де Клерк – 14 років тому отримали по Нобелівській премії миру. Після цього Південа Африка залишилась сам на сам зі своїми проблемами. Майже як Росія одразу після пєрєстройки – свобода є, а от що з нею робити?
Чорні з передмість переїхали в міста: на вулицях з’явилось сміття та малолітні бандити. Країна обіймає одне з перших місць в світі за кількістю ВІЛ-інфікованих. Білі, хто не уїхав, страждають від приступів політкоректності. Послідовність влади: на вигляд сучасний президент – Мандела в молодості.
Нащадки перших переселенців – бурів – тепер ховаються за високими парканами в містах, або уїжджають в дикі краї – будувати нове життя.
«В желтой жаркой Африке,
В центральной ее части,
Как-то вдруг, вне графика
Случилося несчастье».
Нещастя для багатьох білих людей сталося тут 14 років тому, коли впав режим апартеїду і до влади прийшов Нельсон Мандела. Деякі з них не зуміли витримати всіх «радощів життя» з чорною більшістю і заснували свою державу – Оранію. На в’їзді висить знак «приватна власність. Чорним вхід заборонений».
Засновника апартеїду першого прем’єр-міністра незалежної Південно-Африканської Республіки Генріка Фервуда, вбили років 40 тому, проте біль не вщух дотепер. Багато хто згадує «старі добрі часи», коли в містах були самі білі.
Принслу Потжет’єр, віце-мер Оранії: Ми не думаємо, що це була гарна ідея – змішати всіх людей Південної Африки. Це призводить лише до конфліктів. Нам не подобається те, що відбувається в ПАР з 1994 року, ми вирішили жити по-своєму.
Оранію вони придумали, щоби жити окремо, говорити на африкаанс, не розчинитись в чорній більшості та зберегти свою культуру.
Першими сюди приїхали професор Босхоф і ще 11 родин з русявими дітьми. На побудову міста-саду вони витратили 14 років.
Карел Босхофф, засновник Оранії: Ідея поселення «тільки для білих» була моєю. Ще у часи апартеїду я зрозумів, що крихка гармонія не може тривати вічно. Чорні рано чи пізно візьмуть владу у свої руки, і ми – біла меншість – залишимось зовсім безправними. Тут ми не використовуємо труд чорних. Якби ми брали їх на роботу, довелось би надати їм політичні права, і тут би настав такий самий безлад, як і всюди в ПАР.
Тепер на березі річці Оранжевої в царстві білих гуляють косулі та бігають зайці. Кожного ранку над Оранією піднімають прапор, на якому зображено хлопця, що закатує рукави. Чи то збирається працювати, чи то битись.
Гід: Коли ми сюди приїхали – це було місто-привид. Нам довелось все перебудовувати. Наша гордість – супермаркет, його ми збудували минулого року. Тепер до нас приходять за покупками з сусідніх сіл. Проте не всім гостям ми раді. Чорні мусять залишити місто до заходу сонця.
Аби не мати проблем з нинішніми властями, поселенці заснували приватну компанію. Всі, хто тут живе – її співробітники. В супермаркеті – місцеві гроші «ори», вони тут тільки для білих, отже не мають поширення за межами Оранії. Сусіди з іншим кольором шкіри заглядають сюди рідко та ненадовго.
Ріан Катзе, мешканець Оранії: Я не хочу, щоби тут було те саме, що у всіх африканських містах. Я білий африканер і хочу жити серед себе подібних.
Головна родзинка сусіднього з Оранією містечка (воно має назву Хоуптаун - Hopetown, місто-надія) – це місцева в’язниця. Життєрадісні в’язні в оранжевих комбінезонах та діти на велосипедах. Про сусідство з білими говорять приблизно так: «У них там добре!».
Ідеолог білого руху 62-річний Террі Бранш вийшов з в’язниці 2 роки тому. Він відсидів 8 років за побиття чорношкірого селянина. Тепер він знаходиться під наглядом поліції, а в ПАР намагаються уникати теми расової нетерпимості.
Навчені гірким досвідом мешканці Оранії чорношкірих не б’ють, проте й не мають до них жодної симпатії.
По вечорах донька засновника апартеїду збирає в місцевому клубі білих людей, і вони, узявши за руки, співають пісень на африкаанс. Співають, зокрема, про те, як в білому місті Оранія, в центрі Чорної Африки, ці люди намагаються зберегти себе.
Від «Народного Оглядача»
Більше про це біле місто можна узнати на сайті Оранії, а також прочитати матеріали Вікіпедії англійською, російською та деякими іншими мовами.
Концепція дистиляції знань, що походить зі сфери штучного інтелекту, може стати ключем до особистої трансформації та національного відродження. Подібно до нейромережі, людина може дистилювати власне...
Оранія. Чорні повинні залишити місто
Світ:
В Південно-Африканській Республіці існує місто, в котрому живуть самі білі. Чорним там жити заборонено.
07112710s.gif
Про те, як білі бури борються за збереження свої культури, своєї раси, розказав російський телеканал НТВ.
5-хвилинний відео сюжет (російською мовою) можна подивитись тут. Ми даємо повний український переклад матеріалу.
Не все гаразд у країні, що перемогла апартеїд. Кореспондент НТВ Сергій Холошевський першим з російських журналістів узнав, чому у серці чорної Африки є місто, де все – тільки для білих.
Юне покоління південно-африканців не знає, що таке апартеїд, любить веселитись і не розуміє, чому їхні батьки терпіли гноблення білими.
Переможці апартеїду – Нельсон Мандела та Фредерик де Клерк – 14 років тому отримали по Нобелівській премії миру. Після цього Південа Африка залишилась сам на сам зі своїми проблемами. Майже як Росія одразу після пєрєстройки – свобода є, а от що з нею робити?
Чорні з передмість переїхали в міста: на вулицях з’явилось сміття та малолітні бандити. Країна обіймає одне з перших місць в світі за кількістю ВІЛ-інфікованих. Білі, хто не уїхав, страждають від приступів політкоректності. Послідовність влади: на вигляд сучасний президент – Мандела в молодості.
Нащадки перших переселенців – бурів – тепер ховаються за високими парканами в містах, або уїжджають в дикі краї – будувати нове життя.
«В желтой жаркой Африке,
В центральной ее части,
Как-то вдруг, вне графика
Случилося несчастье».
Нещастя для багатьох білих людей сталося тут 14 років тому, коли впав режим апартеїду і до влади прийшов Нельсон Мандела. Деякі з них не зуміли витримати всіх «радощів життя» з чорною більшістю і заснували свою державу – Оранію. На в’їзді висить знак «приватна власність. Чорним вхід заборонений».
Засновника апартеїду першого прем’єр-міністра незалежної Південно-Африканської Республіки Генріка Фервуда, вбили років 40 тому, проте біль не вщух дотепер. Багато хто згадує «старі добрі часи», коли в містах були самі білі.
Принслу Потжет’єр, віце-мер Оранії:
Ми не думаємо, що це була гарна ідея – змішати всіх людей Південної Африки. Це призводить лише до конфліктів. Нам не подобається те, що відбувається в ПАР з 1994 року, ми вирішили жити по-своєму.
Оранію вони придумали, щоби жити окремо, говорити на африкаанс, не розчинитись в чорній більшості та зберегти свою культуру.
Першими сюди приїхали професор Босхоф і ще 11 родин з русявими дітьми. На побудову міста-саду вони витратили 14 років.
Карел Босхофф, засновник Оранії:
Ідея поселення «тільки для білих» була моєю. Ще у часи апартеїду я зрозумів, що крихка гармонія не може тривати вічно. Чорні рано чи пізно візьмуть владу у свої руки, і ми – біла меншість – залишимось зовсім безправними. Тут ми не використовуємо труд чорних. Якби ми брали їх на роботу, довелось би надати їм політичні права, і тут би настав такий самий безлад, як і всюди в ПАР.
Тепер на березі річці Оранжевої в царстві білих гуляють косулі та бігають зайці. Кожного ранку над Оранією піднімають прапор, на якому зображено хлопця, що закатує рукави. Чи то збирається працювати, чи то битись.
Гід:
Коли ми сюди приїхали – це було місто-привид. Нам довелось все перебудовувати. Наша гордість – супермаркет, його ми збудували минулого року. Тепер до нас приходять за покупками з сусідніх сіл. Проте не всім гостям ми раді. Чорні мусять залишити місто до заходу сонця.
Аби не мати проблем з нинішніми властями, поселенці заснували приватну компанію. Всі, хто тут живе – її співробітники. В супермаркеті – місцеві гроші «ори», вони тут тільки для білих, отже не мають поширення за межами Оранії. Сусіди з іншим кольором шкіри заглядають сюди рідко та ненадовго.
Ріан Катзе, мешканець Оранії:
Я не хочу, щоби тут було те саме, що у всіх африканських містах. Я білий африканер і хочу жити серед себе подібних.
Головна родзинка сусіднього з Оранією містечка (воно має назву Хоуптаун - Hopetown, місто-надія) – це місцева в’язниця. Життєрадісні в’язні в оранжевих комбінезонах та діти на велосипедах. Про сусідство з білими говорять приблизно так: «У них там добре!».
Ідеолог білого руху 62-річний Террі Бранш вийшов з в’язниці 2 роки тому. Він відсидів 8 років за побиття чорношкірого селянина. Тепер він знаходиться під наглядом поліції, а в ПАР намагаються уникати теми расової нетерпимості.
Навчені гірким досвідом мешканці Оранії чорношкірих не б’ють, проте й не мають до них жодної симпатії.
По вечорах донька засновника апартеїду збирає в місцевому клубі білих людей, і вони, узявши за руки, співають пісень на африкаанс. Співають, зокрема, про те, як в білому місті Оранія, в центрі Чорної Африки, ці люди намагаються зберегти себе.
Від «Народного Оглядача»
Більше про це біле місто можна узнати на сайті Оранії, а також прочитати матеріали Вікіпедії англійською, російською та деякими іншими мовами.
--------------------------------------
В тему:
Південноафриканські “злочинні” блоги демонструють жах “чорного правління”
Південна Африка: АНК починає етнічні чистки
Студенти-африканери вимагають рідної мови
Загублений континент
Білі жертви південноафриканських расистів
Останній герой епохи Кіплінга
Тягар білої людини
Злочинність має колір
Чорні, білі – бояться чорних однаково
Чорні хлопці “потребують відокремленого навчання”...
"Різноманітність" робить нас нещасними?
Ціна міжрасових стосунків
Етногенетичні інтереси і міжрасові змішування. Нова книжка Франка Солтера в огляді Майкла Полігнано
Небезпека змішаних шлюбів
Темний бік імміграції
Етнополітична карта світу 21 століття
Євгеніка для України
Зверніть увагу
Трипільський ультранаціоналізм: дистиляція минулого як соціальна технологія та трамплін до Золотої ери (+подкаст)