Музей Хреста, фронти ідеології і козацьке аріянство
Музей Хреста, фронти ідеології і козацьке аріянство
Про це пише Релігія в Україні.
Про створення окремого музею Віктор Векленко спочатку й не думав. Якщо натрапляв на викопані різного роду шукачами натільні хрестики, купував їх і віддавав до Дніпропетровського історичного музею. Поступово і його власна колекція, зібрана для наукової роботи, нараховувала вже кілька сотень предметів. Вчений розумів, що тримати її замкненою (чи в себе вдома, чи в запасниках історичного музею) — то є гріх. Тоді вирішив створити окрему тематичну установу, де б люди могли бачити ці експонати постійно.
«Та це ж треба шукати приміщення, утримувати штат, сплачувати за комуналку, охорону, а грошей нема», — жалілися місцеві чиновники у відповідь на пропозицію вченого Музею Хреста. Радили шукати інвесторів та створювати приватну експозицію.
2013 року доля звела Віктора Векленка з директором етноцентру «Козацький хутір "Галушківка"» Володимиром Виборним. Тому ідея відразу ж сподобалася, і він запропонував історикові під музей одне зі своїх приміщень. І вже на Покрову того ж року Музей Хреста зустрів свої перших відвідувачів.
Сьогодні в Музеї Хреста близько 3 тисяч експонатів (близько 2.200 розміщено на вітринах, решта перебуває у фондах). Більшої експозиції подібних предметів в Україні нема. Найстаріші експонати — вироби Х-ХІ століть. Найбільше виробів із бронзи, багато срібних. Є також чимало хрестів з дерева, кераміки, скла, є навіть кілька кістяних. Православні, греко-католицькі та римо-католицькі. Візантійські та києворуські, українські й російські, запорозькі, слобожанські тай гуцульські.
В експозиції представлена практично уся наша держава: від Криму до Чернігова, від Закарпаття до Луганщини — загалом на сьогодні вона містить експонати з 16 областей України.
— Ось ці півтори сотні натільних хрестиків було знайдено людьми, які бігали з металодетекторами в 2000-2004 роках біля селища Шевченко, що на краймісті Дніпропетровська, — показує Віктор Векленко. — Ті чолов’яги також зізнавалися, що в них ще є «звідтіля» російські та європейські монети часів від Івана Грозного до Петра І.
Ті знахідки, за словами вченого, свідчать, що у XV-XVI столітті в лівобережній частині нинішнього Дніпропетровська (до 1926 року — Катеринослава) вже існувало велике поселення запорозьких козаків. Тобто саме там, де пізніше було засновано Катеринослав Кільченський. Історії відома його назва — Самарь. Пізніше, з 1688 року до кінця XVIII століття, на місці козацького поселення були розташовані російські Богородицька фортеця й Старосамарський ретраншемент.
— Тобто спростовується міф, начебто історія мого рідного міста почалася лише 1776 року — з дати його заснування за велінням російської імператриці Катерини ІІ, — говорить Віктор Векленко. — Разом із монетами, знайдені на місці Самарі натільні хрестики також роблять Дніпропетровськ «старішим», як мінімум, років на 250.
Експонати Музею Хреста ламають й інші історичні стереотипи. Наприклад, в уяві багатьох з українців ще донедавна (а для декого й донині) Донецька й Луганська області бачаться, перш за все, краєм шахт і заводів. Але натільні хрестики XVII-XVIII століть, знайдені там, красномовно вказують на те, що історія цих земель тісно пов’язана з запорозькими козаками й вихідцями із Гетьманщини та Слобожанщини.
Є що розвінчувати вченому і стосовно Західної України. Адже мало хто знає, що у XVII-XVIII століттях на всіх без винятку українських землях переважна більшість натільних хрестиків була виключно православною, у тому числі й у греко-католиків.
Вивчаючи матеріали, що склали основу експозиції Музею Хреста, Віктор Векленко зробив відкриття. Вчений вирізнив та класифікував в окремий тип натільні хрести запорозьких козаків.
— У XVIII столітті Церква зрадила свого патрона та годувальника гетьмана Мазепу і Запорозьку Січ, — розповідає вчений, — а разом з ними — і православні єпархії українського заходу, кинувши їх напризволяще. Після повернення січовиків з еміграції в стосунках українського народу із Церквою та державою нібито нічого й не змінилося. Але на внутрішньому рівні певні зрушення таки відбулися — в багатьох регіонах люди бажали хоч якось дистанціюватися від фальшу державницького культу.
Й задавали у цьому тон запорозькі козаки. Саме вони у середині XVIII століття почали робити натільні хрестики власноруч: з бронзової чи срібної пластини вирізався чи вирубувався хрест і прикрашався карбуванням. Цей унікальний тип хрестів проіснував до середини XIX століття (а в різних варіаціях — й до середини ХХ-го!), зараз їх знаходять на Харківщині та Полтавщині, на Донеччині й Чернігівщині.
З легкої руки Віктора Векленка термін «запорозькі хрести» нині вже загально визнаний. Ним послуговуються, уводять до наукового обігу фахівці найавторитетніших установ, що займаються ставрографією*. До речі, в тому числі і в Росії — вчені Центрального музею давньоруської культури й мистецтв ім. Андрія Рубльова у Москві, Російського етнографічного музею в Санкт-Петербурзі й т. д.
— Характерні ознаки саме запорозького хреста — його вирізано з металевої пластини, він має чеканку й розширення балок від центра до краю, — пояснює Віктор Векленко.
Віктор Векленко розвіяв черговий російсько-імперський міф, паралельно увівши до наукового вжитку ще один новий термін — «барочні хрести» XVII-XVIII століть (наймасовіші з подібних знахідок того періоду).
Раніше, за часів СРСР, і нині в Росії ставрографи вперто приписували і приписують їх старовірам. Тим самим затверджуючи вигадку, нібито за часів правління Катерини ІІ значна частина українських лівобережних земель стояла пусткою. Кремлівські ідеологи через істориків проводили в маси таку думку: якщо на цій території знаходять величезну кількість «старовірських» хрестів, значить, тут в ті часи мешкало багато старовірів, тобто етнічних росіян.
— Однак представленими в Музеї Хреста експонатами наочно доведена хибність цієї теорії, — заявляє Віктор Векленко. — Ці хрести належали таки українцям, хоча й були виготовлені в старовірських майстернях середини XVIII століття. Місцеве населення придбавало їх через звичність і традиційність їхніх форм — наближених до українського «барокового» стилю.
Зустрічаємо й абсолютно неймовірні речі, що розбивають стереотипні погляди і на саме християнство. Фундатор музею показує латунні хрестики кінця ХІХ — початку ХХ століття з абрисом жіночої фігурки — дохристиянським символом Великої Матері.
Для порівняння:
Об'ємно-монументальний хрест, знайдений у Подніпров'ї внаслідок археологічних розкопок під керівництвом В. Хвойки
Є в експозиції ще одне незрозуміле диво — величенький дерев’яний хрест із… свастикою!
— Його прототип я зустрів у Коломиї, в тамтешнім музеї, — пригадує Віктор Векленко. — Це солярний символ. Так, не дивуйтеся — деякі елементи язичництва в ранньохристиянських матеріалах дійсно були присутніми. А в нас у Західній Україні, як бачите, такі елементи збереглися ще й у другому тисячолітті від Різдва Христова.
Ручний дерев'яний хрест у формі свастики (Покуття або Гуцульщина. Кінець 19 — початок 20 століття. Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини і Покуття ім. Й.Кобринського) - Вікіпедія.
Вчений довго шукав майстра, який би зміг створити точну копію цього незвичайного «культового предмету». Потім знову проблема: зворотній бік цього хреста ніхто не бачив, тому що він лежить під склом. Й навіть «заради науки» відкривати її не дозволили.
— Але мені поталанило: я знайшов книжку початку 1930-х років, видану у Львові, де було розміщено світлину його зворотного боку, — каже вчений.
Ще один хрест зі свастикою в колекції музею — невеличкий латунний, виготовлений десь у Західній Україні наприкінці ХІХ-го — на початку ХХ століття.
На подібному латунному хрестику, тією ж технікою викарбовано ще й… тризуб!
На Дніпропетровщині було знайдено кістяний хрест XVII-XVIII століття «кельтського типу» — із колом посередині!
Ще один хрест-загадка — з якоюсь незрозумілою двійкою й літерою на верхній балці. Що б то могло бути, не можуть сказати зараз ні вчені, ні священики.
На завершення екскурсії Музеєм Хреста запитуємо в його фундатора, чи є в українському минулому «підказки»— аналогії для нас нинішніх: як нам жити сьогодні, що робити, як себе боронити?
— Треба негайно починати роботу над створенням нової ідеології нової України. Бо має бути виголошений кодекс правил, за якими будуватимуться освіта, виховання, взаємини у суспільстві. В цьому кодексі також мають бути прописані й тези необхідності захисту нашого варіанту цивілізації. Події показали, що наш історичний споконвічний ворог не змінився, що він таким і залишився. І тому, на жаль, добро має бути з кулаками.
З цих позицій Музей Хреста й вибудовує свої плани. Найцікавішу частину експозиції Віктор Векленко регулярно представляє на різноманітних виставках в Дніпрі, Києві, Запоріжжі, є вже запрошення з інших міст. Готується власна пересувна виставка, аби возити її від однієї сільської школи до іншої.
— Ми «воюємо» на нашому ідеологічному «фронті» загальної війни проти ворога внутрішнього і зовнішнього, — підсумовує музейник-ставрограф. — І якщо наші можливості потрібні та будуть використані — вважаю, це буде добре для спільної справи.
Віктор Векленко підкреслює, що його музей — громадський, тому він не просить на нього грошей у держави. Розраховує на власні сили та допомогу небайдужих людей (спонсорськими коштами чи експонатами). А сам музей виник і розвивається завдяки постійній підтримці Бориса Філатова, міського голови Дніпра.
Масове поширення "запорозьких хрестів" підтверджує поширеність українського аріянства – "козацької віри".
“Зміна релігії супроводжувалася зміною символіки. Козаки, які повернулися в Україну, не застали рідної символіки, тому почали виготовляти хрестики власноруч».
Памʼять про нашу аріянську віру козаки зберегли, де б не були. Так і ми її відроджуємо !
Дякую, Олено, за прекрасний матеріал, який перечитала з насолодою!