Важливість: 
2
МАРКСИЗМ: Генеза Світового Зла (Частина I)

Привид блукає Європою - привид Комунізму!


Маніфест Таємних Сил - Марксизм

Вдивляючись в історію, 1847 рік треба вважати РУБІКОНОМ між соціалістичними теоріями, що володіли умами на той час і комуністичною ідеологією, висунутою таємними силами, публічним речником яких виступили Карл Маркс і Фрідріх Енгельс.

Нагадаємо, що у 1847 році в Лондоні було створено таємне товариство «Союз комуністів» (нім. Bund der Kommunisten) – революційна організація, основу якої склав «Союз справедливих» [1], що під впливом К. Маркса і Ф. Енгельса прийняв марксистську теорію.

На ІІ конгресі новоствореної організації її організатори і ідеологи – Карл Маркс і Фрідріх Енгельс – самі собі доручили написати «перший програмний документ європейського комуністичного руху» – так званий «Маніфест комуністичної партії» (нім. Manifest der Kommunistischen Partei) [2].

Надамо слово авторам програмного документу…

«Союз комуністів» [3] – міжнародна робітнича організація, яка при тодішніх умовах само собою зрозуміло, могла бути тільки таємною, – на конгресі, що відбувся в Лондоні в листопаді 1847 р., доручив нижчепідписаним скласти призначену для оголошення, докладну теоретичну і практичну програму партії. Так виник поданий далі «Маніфест», рукопис якого був відправлений до Лондона для надрукування за кілька тижнів до Лютневої революції [4].

Опублікований спочатку німецькою мовою, він був надрукований цією мовою в Німеччині, Англії і Америці принаймні в дванадцяти різних виданнях. Англійською мовою він з’явився вперше в 1850 р. у Лондоні в «Red Republican» {«Червоному Республіканці»} у перекладі міс Гелен Макферлен, а в 1871 році – щонайменше в трьох різних перекладах в Америці. Французькою мовою він вийшов уперше в Парижі незадовго перед Червневим повстанням 1848 р. і недавно – в нью-йоркському «Le Socialiste» {Соціалісті}. Готується новий переклад. Польською мовою він вийшов у Лондоні незабаром після першого німецького видання. Російською мовою – в Женеві в 1860-х роках [Перше російське видання «Маніфесту комуністичної партії» в перекладі Бакуніна з’явилося на початку 1860-х років, в друкарні, «Колокола»]. На датську мову він так само був перекладений незабаром після його появи…

К. Маркс. Ф. Енґельс / Лондон, 24 червня 1872 р.» [5]

Критикою соціалістичних теорій «Маніфест» фактично підводив риску під епохою панування соціалістичних поглядів в суспільстві, і висував на авансцену комуністичну теорію і практику боротьби за світове панування таємних інтернаціональних сил.

«Маніфест комуністичної партії» пропонував застосувати наступні заходи в найпередовіших країнах:

  1. Експропріація земельної власності та направлення земельної ренти на покриття державних видатків.
  2. Високий прогресивний податок.
  3. Скасування права успадкування.
  4. Конфіскація майна всіх емігрантів та заколотників.
  5. Централізація кредиту в руках держави через національний банк з державним капіталом та виключною монополією.
  6. Централізація всього транспорту в руках держави.
  7. Збільшення кількості державних фабрик, засобів виробництва, розчистка орних земель та їхнє покращення відповідно до спільного плану.
  8. Однаковий обов'язок праці для всіх, створення промислових армій, особливо для землеробства.
  9. Поєднання землеробства з промисловістю, сприяння поступовому усуненню відмінностей між містом та селом.
  10. Суспільне та безкоштовне виховання всіх дітей. Усунення фабричної праці дітей в сучасному вигляді. Поєднання виховання з матеріальним виробництвом, і так далі» [6].

Цікаво, що з приводу цих вимог, що були виставлені також і в «Принципах комунізму» Енґельса [7], товариш Іосиф Вісаріонович Сталін на ХV партконференції в 1926 р., зіставивши їх з досягненнями Жовтневого перевороту (пізніше названого Великою Жовтневою соціалістичною революцією), вказав, що «дев’ять десятих цієї програми вже здійснено нашою революцією!» [8]

Революції 1848-1849 рр. у Франції, Німеччині, Австрійській імперії та італійських державах провалилися. Але комуністи, і в першу чергу ідеологи К. Маркс та Ф. Енгельс, продовжували свою таємну підривну роботу!

28 вересня 1864 року в Лондоні було проголошено про створення Першого Інтернаціоналу,  – першого «міжнародного об'єднання пролетаріату» [9]. Ідеологами нової організації ми знову бачимо Карла Маркса і Фрідріха Енгельса.

«Поводирі» пролетаріату

Ким же були насправді ці керманичі пролетаріату?

Почнемо з того, що ані Маркс, ані Енгельс до пролетаріату не мали жодного відношення!


Карл Гайнрих Маркс (нім. Karl Heinrich Marx, 5 травня 1818, Трір – 14 березня 1883, Лондон [10]) – німецький філософ-матеріаліст, теоретик-суспільствознавець, політичний економіст, політичний журналіст-публіцист; протагоніст робітничого соціалістичного руху та один із засновників Першого Інтернаціоналу. Його наукові роботи та політико-економічні дослідження, об'єднані в теоретичне суспільствознавче вчення, що за його іменем отримало назву марксизму і стало підґрунтям комуністичного руху в Європі і світі.

Батьки Карла Маркса: батько, Генріх Маркс (нім. Heinrich Marx, народжений як Гершель Леві Мордехай / нім. Herschel Levi Mordechai), і мати, Генрієта Пресбург (нід. Presborck, нім. Presburg), походили з родин рабинів. Дід з боку матері був нідерландським рабином. Родина матері була досить заможною, а сама вона була тіткою одного із членів родини засновників компанії Philips.

Карл Маркс був третьою дитиною у сім'ї адвоката. У 1817 році батько прийняв протестанство, щоб не втратити посади судового радника. Карла охрестили у шість років (1824).

По закінченні гімназії Маркс навчався у Боннському, а потім в Берлінському університетах, де вивчав юридичні науки, але згодом захопився історією та філософією. У 1841 р. Карл Маркс закінчив університет, здавши екстерном університетську дисертацію на тему порівняння натурфілософій Демокріта та Епікура. За своїми поглядами Маркс був тоді гегельянцем-ідеалістом. У Берліні він увійшов до гуртка молодогеґельянців (Бруно Бауер і ін.), які прагнули робити з філософії Гегеля атеїстичні і революційні висновки.

У 1842–1843 роках Карл Маркс працював журналістом і редактором у «Rheinische Zeitung» у Кельні. Спочатку Маркс висловлювався за скасування цензури, потім перейшов до відкритої критики уряду (багато його статей були заборонені цензурою або піддавалися жорсткому редагуванню).

До початку січня Маркс майже відкрито закликав до революційного повалення прусської монархії та заміни її демократичним правлінням. Це переповнило чашу терпіння уряду, і в березні 1843 газету закрили. Ще раніше Марксу довелося залишити посаду редактора, але навіть його звільнення не врятувало газету. Газетна робота продемонструвала Марксу, що він був недосить знайомий із політичною економією, тож він старанно взявся за її вивчення, продовжуючи працювати журналістом.

У 1843 році Маркс одружився із аристократкою Дженні фон Вестфален, племінницею засновника концерну Philips. Молода сім'я переїхала до Парижа, де Маркс познайомився з Генріхом Гейне та у 1844 році започаткував дружбу з Фрідріхом Енгельсом, з яким його до кінця життя об'єднувала спільна робота. Саме Енгельс звернув увагу Маркса на становище робітничого класу.


Фрідріх Енгельс (нім. Friedrich Engels; 28 листопада 1820, м. Бармен, нині Вупперталь, Німеччина – 5 серпня 1895, Лондон) – німецький підприємець, політичний діяч, філософ, історик, публіцист. Один з основоположників марксизму – перший систематизатор та видавець творів Карла Маркса.

Народився у місті Бармені (Рейнська провінція, Пруссія) у родині багатого текстильного фабриканта Фрідріха Енгельса старшого (1796—1860). Його матір звали Елізабет Франциска Мавріція (дівоче прізвище ван Гаар). Фрідріх був найстаршим з синів. Примикаючи до вкрай фанатичного напрямку протестантизму – пієтизму, Енгельсів батько прагнув виховати сина в дусі побожності та релігійного смирення. Ця атмосфера оточувала молодого Енгельса у сім'ї і в Ельберфельдській гімназії, куди він вступив 1834 року. Проте релігійне виховання, всупереч надіям батька, не зробила Енгельса «добрим християнином».

Процес подолання Енгельсом релігійного світогляду значно прискорила книга «Життя Ісуса» Давіда Штрауса (1808–1874), учня Георга Гегеля (1770–1831), змусивши задуматися над протиріччями Святого Письма. Розчарувавшись у святості Біблії, 18-річний Енгельс продовжив релігійні пошуки та певний час захоплювався філософією Фрідріха Шляйєрмахера (1768–1834), вважаючи, що в сенсі створення «натуральної релігії» Штраус і Шляйєрмахер доповнюють один одного. Одначе за мірою проникнення у сутність питання Енгельс надавав перевагу Штраусу, що він, за його власними словами, відкрив для нього дорогу до великої філософської спадщини Гегеля.

З березня 1842 року Енгельс почав співробітничати у «Rheinische Zeitung», що її редактором з жовтня 1842 р. став Карл Маркс. Деякі статті Енгельса («До критики прусських законів про пресу», «Фрідріх-Вільгельм IV, король прусський» тощо) за своїм ідеям близькі до творів Маркса того періоду, а «Фрідріх-Вільгельм» написана під їхнім безпосереднім впливом.



1844-й став роком початку тісної дружби між Марксом і Енгельсом. У серпні Енгельс зустрічався у Парижі з Марксом і вони дійшли висновку про необхідність виступити з книгою проти младогегельянців, що дезорганізують прогресивні сили Німеччини своєю антидемократичною проповіддю ролі ідей і видатних особистостей – носіїв цих ідей – у розвитку суспільства. Таку книгу вони написали, і 1845 року вона вийшла друком під назвою «Святе сімейство, або Критика критичної критики. Проти Бруно Бауера і компанії». Цією книгою Маркс і Енгельс ніби підсумували спільний процес подолання ідеалізму у своєму світогляді, виступили як послідовні войовничі матеріалісти і безпосередньо підійшли до основної ідеї матеріалістичного розуміння історії – думки про вирішальне значення способу виробництва в житті суспільства, до тези про всесвітньо-історичну роль пролетаріату як творця нового комуністичного суспільства.

Перші кроки Першого Інтернаціоналу

Створивши організацію, Маркс і Енгельс перш за все піддали нищівній критиці реформістські погляди своїх опонентів – прудонізм, лассаліанство, бакунізм!

Слід відзначити, що від самого створення Інтернаціонал страждав від боротьби за владу, особливо між прибічниками Карла Маркса, співавтора Комуністичного маніфесту, з одного боку, та анархістами з Михайлом Бакуніним з іншого. В той час як Маркс підтримував ідею створення централізованої організації робітничих партій окремих країн, які ще проходили етап формування, Бакунін, згідно з доктринами анархізму виступав проти будь-якої централізації та правління будь-якого класу або партії.

Цей світоглядний конфлікт провідних угрупувань серед міжнародного робітничого руху призвів до розколу Першого Інтернаціоналу на V конгресі в Гаазі 1872 року після того, як 1871 році в Лондоні була підтримана марксистська програма та виключені зі складу Інтернаціоналу анархістські угрупування.

12 листопада 1871 року в Сонвіє була заснована Юрська федерація. До федерації увійшла більшість західних швейцарських угрупувань, які підтримували ідеї анархо-колективізму, федералізму та антиетатизму.

Виключена з Першого Інтернаціоналу частина соціалістичних організацій утворила 15-17 вересня 1872 року в Сент-Ім'єні (Кантон Юра, Швейцарія) Антиавторитарний інтернаціонал.

Слід відзначити, що Перший Інтернаціонал став основним чинником посилення робітничих рухів у багатьох країнах, та виникнення Паризької комуни 1871 року!

Після розколу Генеральна Рада Першого Інтернаціоналу втратила будь-яке значення, і 1876 було оголошено про офіційний розпуск організації.

Марксизм в Росії

У 1882 році в Женеві було надруковане нове російське видання «Маніфесту комуністичної партії» в перекладі Г.В. Плеханова.

У передмові до російського видання, написаній К. Марксом і Ф. Енгельсом наголошувалося:

«Перше російське видання «Маніфесту комуністичної партії» в перекладі Бакуніна з’явилося на початку 1860-х років, в друкарні, «Колокола». Тоді російське видання цієї брошури могло здаватись для Заходу не більше як літературним курйозом. Тепер такий погляд уже неможливий…

Завданням «Комуністичного маніфесту» було проголосити, що неминуче насувається загибель нинішньої буржуазної власності. Але в Росії, поруч з капіталістичним шахрайством, яке розвивається гарячково швидко, і буржуазним землеволодінням, яке тільки ще утворюється, ми знаходимо більше половини землі в общинному володінні селян.

Отож постає питання: чи може російська селянська община, ця, правда, вже дуже розкладена форма первісного общинного землеволодіння, безпосередньо перейти у вищу комуністичну форму спільної власності, чи вона мусить спершу пройти той самий процес розкладу, який вона проходить в історичному розвитку Заходу?

Єдина можлива тепер відповідь на це питання є ось яка: якщо російська революція стане, сигналом робітничої революції на Заході, так що обидві доповнятимуть одна одну, тоді теперішнє російське общинне землеволодіння зможе послужити вихідною точкою комуністичного розвитку.

К. Маркс. Ф. Енґельс

Лондон, 21 січня 1882 р.» [11].

Настав час перетворювати теорію в практичні дії!

І 25 вересня 1883 року в тихому кафе на березі Рони в Женеві п'ятеро російських революціонерів-емігрантів, членів народницького товариства «Чорний переділ» – Г.В. Плеханов, Л.Г. Дейч, В. І. Засулич, П.Б. Аксельрод, В.Н. Ігнатов оголосили про створення групи «Звільнення праці».

Свідчить організатор групи Г.В. Плеханов:

«ПЕРШІ КРОКИ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНОГО РУХУ В РОСІЇ

Систематична пропаганда соціал-демократичних ідей в лавах російських революціонерів почалася тільки влітку 1883 року, коли в Женеві утворилася перша російська соціал-демократична група «Звільнення праці». І першим літературним твором цієї групи була брошура автора цих рядків: «Соціалізм і політична боротьба».

Зрозуміло, ця брошура призначалася для поширення в Росії, і по шляху в Росію їй належало подолати всі перешкоди, які російський уряд чинив (та власне і зараз ще чинить, незважаючи на горезвісний маніфест 30 жовтня 1905 року [Маніфест 17 (30) жовтня 1905 р. – прим. В.Ф.], проникненню в нашу країну подібного роду літературних творів.

Але хоч які величезні були ці перешкоди, головні труднощі, які новій групі необхідно було подолати, складалися в іншому. Вони полягали в завзятій упередженості величезної більшості тодішніх російських революціонерів проти всього того, що пов'язано було з ім'ям соціал-демократії.

Ця упередженість добре відома була Марксу і Енгельсу. Коли Аксельрод і я, незабаром після Паризького міжнародного конгресу, в 1889 р. в Лондоні зустрілися з Енгельсом, він нам сказав, що, мабуть, було б обережніше з нашого боку, якби ми не називали себе соціал-демократами. «Адже і ми теж, – додав він, – спочатку називали себе не соціал-демократами, а комуністами» [12].

Таким чином, антидержавна група «Звільнення праці», почавши з пропаганди ідей марксизму, розгорнула в Росії таємну злочинно-організаторську роботу, активно підтримувала революційно-злочинні елементи, тиражувала і нелегально доставляла до Росії літературу революційно-шкідливого змісту і підривного характеру.

Видатний радянський партійний історик Володимир Невський [13] ділить історію розвитку с.-д. руху в Росії на два періоди: 1884-1894 рр. і 1894-1898 рр.,

У цей період (пише Невський) суто законспіровані гуртки займалися, головним чином, самоосвітою – вивченням марксизму і пропагандою марксизму в нечисленних робочих гуртках (у Петербурзі), а в інших містах – серед ремісників єврейської національності. Про київську організацію, яка фактично разом з БУНДом була засновником РСДРП, він пише так: «Це була добре згуртована група з прекрасними зв'язками в інших містах ... Але зв'язків з робочими у групи спочатку не було» [14].

Однією з перших соціал-демократичних організацій в Росії була «група Бруснєва» (названа по імені її засновника М.І. Бруснєва), створена в 1889 році в Санкт-Петербурзі групою антидержавно налаштованих петербурзьких студентів в результаті об'єднання з революційно-злочинними елементами в робочому середовищі, які входили в групи Д. Благоєва і П.В. Точиського, що припинили свою роботу. Метою організації була пропаганда соціал-демократичних ідей в студентському та робітничому середовищі і підготовка майбутніх ватажків робітничого руху.

За своїм складом група ділилася на дві частини. В першу частину входили інтелігенти – студенти Технологічного, Гірського, Лісового інститутів і Санкт-Петербурзького університету. До другої частини, названої «Центральним робочим комітетом», входили робочі – керівники робочих гуртків.

«Привид бродить по Европі – привид комунізму. Всі сили старої Европи об’єдналися для священного цькування цього привиду: папа і цар, Меттерніх і Гізо, французькі радикали і німецькі поліцаї.

Де та опозиційна партія, яку не ославили б комуністичною її противники, що стоять при владі, де та опозиційна партія, яка не кидала б назад плямуючого докору в комунізмі як передовішим представникам опозиції, так і своїм реакційним противникам?

З цього факта випливають два висновки.

Комунізм уже визнається за силу всіма європейськими властями.

Пора вже, щоб комуністи перед усім світом відкрито виклали свій світогляд, свої цілі, свої прагнення і байкам про привид комунізму протипоставили маніфест самої партії.

З цією метою зібралися в Лондоні комуністи найрізніших національностей і склали оцей маніфест, який оголошується анґлійською, французькою, німецькою, італійською, фламандською і датською мовами.

Лондон, 7 травня 1890 р.» [15]

Діяльність «групи Бруснєва» не обмежувалася однією тільки пропагандою марксистських ідей. Її активісти брали участь в суспільно-політичних подіях. Так, в кінці 1890 – на початку 1891 рр. бруснєвці брали участь в антидержавних виступах – страйках на Новоадміралтейскому заводі і фабриці Торнтона, а в 1892 році – в страйку на Мітрофаньєвскій мануфактурі. Також організували збір грошей на користь страйкуючих робітників і поширювали друковані прокламації. У 1891 р. організували демонстрацію на похоронах відомого письменника-народника Н.В. Шелгунова. У тому ж році влаштували перше в Росії святкування 1 травня – так звану «маївку», на якій були присутні 70-80 осіб.

Влітку 1891 року керівники групи М.І. Бруснєв і Ф.А. Афанасьєв переїхали для організації революційно-підривної роботи в Москву.

У цьому ж році, в період неврожаю та загрози голоду, вперше проявилася зловісна сутність марксизму і породжуваної ним соціал-демократії. У той час як держава витратила близько півмільярда рублів на допомогу постраждалим, і надала пільги при сплаті податків, політичний злочинець-засланець В.І. Ульянов (Лєнін), проживаючи на власному хуторі Алакаєвка в Богдановській волості Самарської губернії і експлуатуючи найманих сільськогосподарських робітників, в революційно-антидержавному середовищі Самари виступав з промовами проти годування державою голодуючих і заявляв, що «наслідки голоду – народження промислового пролетаріату, цього могильника буржуазного ладу, – явище прогресивне, бо сприяє зростанню промисловості і рухає нас до нашої кінцевої мети, до соціалізму ... Голод, руйнуючи селянські господарства, одночасно розбиває віру не тільки в царя, але і в бога, і з часом, безсумнівно, штовхне селян на шлях революції і полегшить перемогу революції» [16], [17].

Злочинно-організаторська діяльність бруснєвської групи звернула на себе увагу женевської марксистської групи «Звільнення праці», якою керував видатний соціал-демократ емігрант Г.В. Плєханов. Бруснєвці встановили зв'язок з групою «Звільнення праці», взяли її політичну програму, а також почали проповідувати ідею створення єдиної робочої партії (!). Плєхановці, зі свого боку, надавали «групі Бруснєва» моральну підтримку і друкували за кордоном літературу підривного характеру з промовами бруснєвськіх ватажків і розпропагандованих ними робочих.

Бруснєвці налагодили також зв'язки з соціал-демократичними гуртками інших російських міст – Москви, Тули, Казані, Нижнього Новгорода, Києва, Харкова, а також Варшави і Тифліса. Вели листування з польськими робітниками, які влаштували в 1892 році масовий страйк в Лодзі. У тому ж році бруснєвці влаштували нараду з представниками московських соціал-демократичних гуртків, маючи намір об'єднати зусилля для спільної боротьби проти монархічного правління в Росії.

У квітні того ж року вони отримали партію нелегальної літератури революційно-підривного змісту, надісланої з-за кордону групою «Звільнення праці». Ця подія стала відома поліції. 22 квітня 1882 р. ватажки бруснєвської групи були заарештовані і притягнуті до кримінальної відповідальності за антидержавну діяльність. М.І. Бруснєв і Ф.А. Афанасьєв були посаджені в тюрму і після декількох років ув'язнення відправлені на заслання. Інші члени групи, які уникли арешту й заслання, прийняли рішення роз'їхатися по країні, і група де-факто припинила своє існування.

Від гуртково-таємного вивчення марксизму до масової агітації

Ідея переходу від замкнутої гурткової агітації до масової агітації належить відомому єврейському соціал-демократу Арону Кремеру, який виклав її в брошурі «Про агітацію», і яка поширювалася з кінця 1894 року.

Тут необхідно нагадати, що з початку 1890-х років в західних губерніях Російської імперії стали виникати просвітницькі гуртки і страйкові каси єврейських робітників і ремісників. Значна частина їх учасників опинилася під впливом марксистських ідей. Євреї-марксисти (Т.М. Копельзон, А.І. Кремер, І.Л. Айзенштадт, Ю.О. Цедербаум) проводили агітаційно-пропагандистську роботу, трактуючи вчення Маркса стосовно традиційним уявленням про особливу місію єврейського народу. Вони висунули ідею про специфічне становище єврейського пролетаріату, «вкрай безправного і гнаного», і про необхідність створення в зв'язку з цим самостійної єврейської робочої організації.

Економічне обгрунтування цим поглядам дав Мартов (Цедербаум) в промові на першотравневих зборах агітаторів у Вільно (1895) під назвою «Поворотний пункт в історії єврейського робітничого руху».

Заснування Бунду

Взимку 1896-1897 рр. в Петербург приїхали засновники і керівники віленської групи соціал-демократів і всього єврейського робітничого руху Литви і Білорусії – Кремер і Срєдніцька, які готували установчий з'їзд Бунду. Вони зустрілися з Потресовим, Л.Н. Радченко та Якубовою. Це була перша, після річної перерви, офіційна зустріч з членами петербурзького «Союзу боротьби». На зустрічі були обговорені проблеми розвитку с.-д. руху, але запрошення брати участь в з'їзді петербургці не отримали.

Взимку 1897 року у Вільно приїхав Тахтарев, який передбачаючи арешт і заслання у Сибір за свою антидержавну діяльність, вирішив сховатися за кордоном. Там він  прожив деякий час в очікуванні переправи за кордон і почав писати спогади про свою революційно-злочинну діяльність.

«Коли я приїхав до Вільно, я побачив, що звістка про січневий масовий страйк петербурзьких робітників вже рознеслася по провінції. Віленські товариші, майбутні організатори загального єврейського Союзу або Бунда, з організацією якого петербурзький Союз Боротьби був пов'язаний найтіснішим чином, засипали мене питаннями як про хід подій, що відбувалися в Петербурзі, так і взагалі про розвиток робітничого руху в Петербурзі, чому вони так сприяли доставкою закордонної літератури і всіма іншими засобами якими могли» [18].

В умовах підпілля, у Вільно 25-27 вересня 1897 року, зібралися представники 13 єврейських соціал-демократичних організацій, що представляли 5 міст, які заснували Бунд (нім. Bund) – Загальний єврейський робітничий союз в Литві, Польщі і Росії – тобто, соціал-демократичну єврейську організацію.

Склад делегатів був наступний:

  • Від ВІЛЬНО: Арон Кремер («Олександр», «Аркадій»), Абрам Мутник («Гліб»), Володимир Косовський, Давид Кац («Тарас»), Ізраїль Михл Каплинський і Гірш Сорока («Гриша-столяр»).
  • Від ВАРШАВИ: Джон Міль («Йосип»), Леон Гольдман і швачка Мере Жалудська.
  • Від БІЛОСТОКА: Гіллель Кац-Блюм (фарбувальник) і Роза Грінблат («Соня»).
  • Від МІНСЬКА: Павло Берман.
  • Від ВІТЕБСЬКА: Ідл Абрамов.

Був обраний перший ЦК Бунду в складі трьох чоловік: Арон Кремер, Абрам Мутник, Володимир Косовський.

Дотримуючись соціалістичної ідеології, Бунд виступав за національно-культурну автономію для єврейського населення західних регіонів Російської імперії, створення самостійної світської системи освіти євреїв, підтримував розвиток культури на мові ідиш. Бундівці вважали, що ці заходи дозволять єврейському населенню уникнути асиміляції і збережуть його національну самобутність. Виступаючи з антирелігійних позицій, Бунд був проти сіоністських ідей переселення євреїв в Палестину.

Зеев Жаботинський в «Повісті моїх днів» сформулював роль БУНДу «, чиє сміливе історичне призначення полягало в тому, що він служив мостом, по якому маси робочих переходили від чистого марксизму до чистого сіонізму».

[Варто нагадати, що перед організаційним з'їздом Бунду відбулася ще одна важлива подія – в серпні 1897 року у Базелі зібрався I з'їзд сіоністів, на ньому Всесвітня Сіоністська Організація (ВСО) була оформлена організаційно. – прим. В.Ф.]

Заснування РСДРП

1 (13) березня 1898 року, в Мінську, о десятій годині ранку, в темній кутовий кімнаті квартири Румянцева відкрився перший з'їзд представників соціал-демократичних організацій Росії. (З'їзд зібрався 1 березня, щоб підкреслити зв'язок з діяльністю «Народної волі»).

З'їзд обрав Центральний Комітет партії, до складу якого увійшли Радченко, Ейдельман і Кремер.

Провідна роль Бунду в створенні РСДРП відбилася ще і в тому, що в рішення з'їзду було включено пункт про гарантії для Бунда автономії (по єврейських питаннях) у складі РСДРП.

Історія заснування РСДРП (Російської соціал-демократичної робітничої партії) детально була розглянута у наших попередніх публікаціях:

тому на цьому зупинятися не буду.

У 1898 році докотилася до Шушенского, де перебував у засланні політичний злочинець Володимир Ульянов (Лєнін) звістка про з'їзд РСДРП, який відбувся в Мінську.

«Він радів, як дитина, – пише Лепешинський. – Він з найбільшою гордістю заявив нам, своїм найближчим товаришам по засланню і однодумцям, що відтепер він член Російської соціал-демократичної робітничої партії. Ми теж все з великим задоволенням підхопили цей новий для нас мотив і як ніби відразу виросли в своїх власних очах» [19].

Виникає логічне запитання:

А яке відношення мав Володимир Ульянов (Лєнін) до створення РСДРП?

А ніякого!

Написані В. Ульяновим у в'язниці інструктивні матеріали «Проект програми» і «Пояснення програми» були передані на волю влітку 1896 роки; робота «Завдання російських соціал-демократів» була написана на засланні в кінці 1897 року. Однак на з'їзді ці роботи не розглядалися.

До речі, проект партійної програми Лєніна був вперше надрукований тільки в 1924 році!

На той момент фактично партія існувала лише в уяві кількох десятків політичних фанатиків, чим і скористався згодом Лєнін, який розколов в 1903 році російську соціал-демократію на два табори – т.зв. «більшовиків» і т.зв. «меншовиків».

Посилання:

[1]. «Союз справедливих» (нім. Bund der Gerechten) – ліворадикальна організація, що стала попередницею соціалістичних і комуністичних партій Європи і світу. Створено в 1836 році в Парижі з ініціативи Вільгельма Вейтлинга на базі радикального крила таємної організації «Союз знедолених».

До нової організації перейшла основна маса членів «Союзу знедолених» – близько 400 осіб. Комуністичні ідеологи і пропагандисти вважають (і називають в публікаціях) «Союз справедливих» вже чисто пролетарською організацію, хоча достеменно невідомо скільки «пролетарів», тобто справжніх робочих було в його лавах. Серед його перших членів був Карл Шаппер, учасник республіканського повстання у Франкфурті-на-Майні 3 квітня 1833 року, і т. зв. Савойського походу Джузеппе Мадзіні (січень-лютий 1834 г.), член таємного республіканського товариства «Молода Німеччина», який вступив в «Союз знедолених» відразу після приїзду в Париж в серпні 1836 року і пізніше став одним з найвизначніших керівників «Союзу справедливих» і «Союзу комуністів».

У 1840 році керівництво «Союзу справедливих» на чолі з Карлом Шаппером перебралося в Лондон. Після прийняття до своїх лав Карла Маркса і Фрідріха Енгельса в 1847 році, організація змінила свою назву на «Союз комуністів».

[2]. Цей «Маніфест» був уперше виданий 21 лютого 1848 року.

[3]. Детальну інформацію про створення «Союзу комуністів» можна з статті Ф. Енгельса «Історія Союзу комуністів».

[4]. Мається на увазі Лютнева революція 1848 р. у Франції.

[5]. Цит. по: Карл Маркс. Вибрані твори. Том 1. – Київ, Партвидав ЦК КП(б)У, 1936. Переклад з німецького видання Інституту Маркса-Енгельса-Леніна За редакцією Д. Рабиновича.

[6]. Там само.

[7] Ф. Енгельс. Основні засади комунізму. – Вінніпег, 1918; Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. Изд. 2. Т. 4.

[8]. Сталін І.В. Про опозицію. Москва, 1928. С. 378.

[9]. На першій конференції 28 вересня 1864 р. в Лондонській Залі Святого Мартіна (St. Martin's Hall) були присутні майже 2000 представників з 13 європейських країн та США. Керуючим органом стала Генеральна Рада, до президії якої входив Карл Маркс. Його висунула та підтримала лондонська робітнича організація. Він взяв участь в роботі над «Установчим маніфестом Міжнародного товариства працівників».

[10]. Останні місяці Маркс провів на самоті, повільно згасаючи… Помер 14 березня 1883 року в себе вдома в Лондоні. Поруч з ним була дочка Елеонора і Енгельс. Карла поховали поруч з дружиною. На прощальній церемонії були присутні 11 осіб: дві дочки, зяті, деякі вірні друзі. Надгробну промову англійською мовою виголосив Енгельс.

[11]. Цит. по: Карл Маркс. Вибрані твори. Том 1. – Київ, Партвидав ЦК КП(б)У, 1936. Переклад з німецького видання Інституту Маркса-Енгельса-Леніна За редакцією Д. Рабиновича

[12]. Стаття була написана в 1909 р. для центрального органу німецької соціал-демократичної партії «Vorwarts». Цитується по інтернет-ресурсу: Agitclub.ru Другая Россия – другая история // ПЕРВЫЕ ШАГИ СОЦИАЛ-ДЕМОКРАТИЧЕСКОГО ДВИЖЕНИЯ В РОССИИ, а также программы группы «Освобождение труда» и группы Благоева.

[13]. Невський Володимир Іванович (справжнє ім'я – Феодосій Іванович Кривобоков (Кривобок), 2 (14) травня 1876, Ростов-на-Дону – 26 травня 1937. Москва) – російський професійний революціонер, соратник В. Ульянова (Лєніна), більшовик, партійний і державний діяч, історик.

У 1922 році Невський був відкликаний до Москви за постановою оргбюро ЦК партії для написання книги з історії комуністичної партії. Але після виходу першого тому [В. Невский. Очерки по истории Российской Коммунистической партии. Петроград, 1923.] подальша робота над цією працею «була суворо заборонена пануючим в той час тріумвіратом в партійному керівництві [тобто Зінов'євим, Каменєвим і Сталіним В. Ф.], оскільки він (Невський) не хотів дотримуватися виданих в 1923 р. ЦК директив історикам партії відносно шляху і мети їх досліджень». В своїй книзі Невський анітрохи не приховує своєї мети – він хоче показати провідну роль євреїв і їх партії – Бунду – в розвитку соціал-демократії в Росії.

Арештований в лютому 1935 року, під час розгрому Сталіним школи партійних істориків, Невський був звинувачений в «керівництві антипартійної групою» і засуджений до 5 років виправно-трудового табору (Суздальський політичний ізолятор).

Але, незабаром з’ясувалося, що оскільки на 1938 рік було заплановано випуск сталінського «Короткого курсу історії ВКП (б)», то Невський потенційно ставав небезпечним свідком-опонентом Сталіна. Його перевели в Москву, в Бутирську в'язницю, і знову судили, так як «відкрилися нові обставини» – «намагався змазати і замовчати визначну роль тов. Сталіна, як геніального продовжувача великої справи Леніна». Невського визнали винним у тому, що «з 1929 р. він був активним учасником антирадянської терористичної організації правих, а в 1933 році створив терористичну групу».

25 травня 1937 Військовою колегією Верховного суду СРСР Невський був засуджений до розстрілу. 26 травня вирок приведений у виконання (все було проведено на протязі однієї ночі).

За час своєї діяльності історика Невський написав понад п'ятсот робіт по історії народницького, робітничого і соціал-демократичного руху, по історії партії. Написані ним книги, а також портрети «ворога народу Невського» вилучалися з бібліотек і книготорговельної мережі згідно з наказом № 292 від 16 квітня 1938 року. У вересні 1938 – січні 1939 вийшли наступні накази, за якими підлягали вилученню та знищенню ті книги, в яких Невський був редактором, упорядником, автором передмов. Ім’я Невського було заборонено згадувати.

[14]. В. Невский. Очерки по истории Российской Коммунистической партии. Петроград, 1923.

[15]. Цит. по: Карл Маркс. Вибрані твори. Том 1. – Київ, Партвидав ЦК КП(б)У, 1936. Переклад з німецького видання Інституту Маркса-Енгельса-Леніна За редакцією Д. Рабиновича

[16]. Беликов А.А. Юность вождя. Воспоминания современников В.И. Ленина. – М.: 1958.

[17]. Владимир Ильич Ленин. Биографическая хроника. 1870-1924. Т. 1-10. – М.: 1970-1979.

[18]. К.М.Тахтарев. Рабочее движение в Петербурге (1893-1901 г.г.) по личным воспоминаниям и заметкам. С приложением воспоминаний о Владимире Ильиче Ульянове-Ленине и партийном расколе. Рабочее издательство «Прибой». Ленинград, 1924.

[19]. П. Лепешинский. Первый съезд партии. – М.: 1928.

Джерела:

  • Беликов А.А. Юность вождя. Воспоминания современников В.И. Ленина. – М.: 1958.
  • М. М. Варварцев. Інтернаціонал I // Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. – К. : Наук. думка, 2005. – Т. 3 : Е – Й. – С. 517.
  • Ф. Енгельс. Основні засади комунізму. – Вінніпег, 1918.
  • Владимир Ильич Ленин. Биографическая хроника. 1870-1924. Т. 1-10. – М.: 1970-1979.
  • П. Лепешинский. Первый съезд партии. – М.: 1928.
  • Карл Маркс. Вибрані твори. Том 1. – Київ, Партвидав ЦК КП(б)У, 1936. Переклад з німецького видання Інституту Маркса-Енгельса-Леніна За редакцією Д. Рабиновича
  • Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. Изд. 2. Т. 4.
  • В. Невский. Очерки по истории Российской Коммунистической партии. Петроград, 1923.
  • Союз коммунистов / Большая советская энциклопедия. Главн. ред. А. М. Прохоров, 3-е изд. Тома 1-30. – М.: «Советская энциклопедия», 1969–1978.
  • К.М. Тахтарев. Рабочее движение в Петербурге (1893-1901 г.г.) по личным воспоминаниям и заметкам. С приложением воспоминаний о Владимире Ильиче Ульянове-Ленине и партийном расколе. Рабочее издательство «Прибой». Ленинград, 1924.

Далі буде…


Наші інтереси: 

«Вивчати» історію треба саме для того, щоб вміти застосувати уроки її до поточної сучасності.

«Вчитися» історії означає вміти шукати і знаходити чинники і сили, що зумовили ті чи інші події, які ми потім повинні були визнати історичними подіями.

Гравець: 
Володимир Федько

Новини від RedTram - для популяризації НО

 
Форум Підтримати сайт Довідка