Чорна гаварецька кераміка, старовинний народний гончарний промисел... Українськими майстрами-гончарами витворено величезне розмаїття цього Богом даного ремісництва, на якому в усіх барвах і кольорах, як у дзеркалі, відбилася краса рідної землі, світу білого. Чорний же, стриманий колір гаварецьких виробів зі сріблястими орнаментами — світоглядними символами українців — ніби зафіксував красу ночі, красу і безмір космосу з його зорями, світилами, що вказують нам шлях і нагадують, який він безмежний — цей світ Божий.
А й справді, якщо ви розкладете велику кількість кольорової кераміки, то гаварецька одразу візьме верх над тим розмаїттям; вас буде притягувати, як магнітом, до цих чорних ґрацій. Може, таїна чорного кольору і полягає в тому, що поглинає й немовби заховує в собі усі інші.
Кілька слів про технологію творення лискованої чорнодимленої кераміки. У спеціально віднайдених місцях майстри беруть глину, виготовляють на гончарному крузі вироби і підсушують їх. Потім беруть твердий камінь-кремінь, який, до речі, знаходять у місцях, де копають глину, і вигладжують, «виписують» на виробах орнаменти, а коли випалюють, то вигладжена поверхня має сріблястий, а інша — чорний-пречорний колір.
Для випалювання заготовляють грабові, букові дрова. Коли піч засипано, дивляться, щоб не було щілин, бо проникнення кисню в піч спричиняє утворення білих плям на поверхні виробів. Цілу ніч, а то й довше, піч закрита, тоді її відкопують, чекають, щоб прохолола.
Гончарям не терпиться поглянути, яке ж випалювання: чи вдале, чи є брак. На зеленій траві, соломі розкладають це чорне золото. Видовище дуже святочне. Обличчя гончарів сповнюються світлом, переживання вже позаду. Час тривоги, коли їхні лики підсвічував вогонь з горна в стані очікування і сподівання доброго, вдалого випалювання, минув, їхня праця — не марна.
На жаль, уже всі старі гаварецькі майстри відійшли в інші світи. Створити школу справжнього народного промислу не вдалося. Причина: відсутність коштів і жодного зацікавлення держави у відродженні і плеканні цього безцінного гаварецького гончарного стилю, самобутнього і неповторного.
Тисячоліттями наші предки плекали і вдосконалювали цю красу. В наш час загострення екологічної і духовної кризи, коли брак чистої води й повітря все більше нагадує про себе, змарнувати цю оазу природи і культури, якою є Гавареччина, — це не тільки злочин, а й невдячність і безвідповідальність як перед минулим, так і перед прийдешнім. Адже, окрім естетичної, мистецької вартості, гаварецька кераміка має дуже корисні природні властивості. Маю на увазі, що гаварецькі гончарні вироби виготовлені без краплі хімії, вони неполив’яні; приготовлені страви в гаварецькому посуді є дуже смачними, поживними, корисними. Про це слід робити окремі наукові дослідження.
Я вважаю, що зміни на краще в нашій Вітчизні таки будуть, якщо ми, звичайно ж, будемо їх наближати. У Гавареччині буде створено школу і збережено осередок народної культури України. Я дуже сподіваюся на це. Бо немудро і несправедливо, щоб у нашому естетичному оточенні, у побугі був відсутній цей здоровий, красивий, енергетичне цілющий посуд. Адже таким чином ми втрачаємо енергетично-інформаційний зв'язок з предками, які жили мудро і в гармонії з природою, а отже, і з Богом.
Зрештою, можемо податись за досвідом у не таке вже й далеке минуле. Наприкінці ХІХ — на початку XX ст. у Львові жив і творив великий українець Іван Левинський. На бездержав’ї, під чужою владою,івін зумів створити величезні фабрики з усіма промислами, які потрібні для спорудження будівель. І навколо фабрик Івана Левинського об’єднався весь мистецький і ремісничий український світ. Завдячуючи йому ми маємо українську архітектуру у Львові, маємо місто-музей.
Ось такі фабрики мали б зараз функціонувати у Львові та й інших містах, при мистецьких вузах, скажімо, у нас, при Академії мистецтв та коледжі імені Івана Труша. Тоді б усі відділи мали можливість не лише реставрувати старовинні будівлі, а й творити нові. Адже, окрім металевої, дерев’яної оздоби будівель, вітражів, на фабриках Івана Левинського виготовляли чудові кахлі з українськими орнаментами, ужиткову кераміку, скульптуру, нові будівельні матеріали. Такі красиві будівлі, декоровані кахлями з українською світоглядною символікою, я ніде не бачила, хіба що в Полтаві (відомий будинок Василя Кричевського).
Так от, держава повинна була б заснувати такі підприємства, і тоді б ми мали красиві будівлі у стилі модерново-національному, а у побуті — і кераміку, і меблі у рідному стилі. Таке виробництво себе окупило б, бо попит на красу завжди був і буде. Власне, тут і мали б продовжувати плекання національних мистецьких кадрів, бо не тільки гаварецьку кераміку треба відроджувати, а й глиняну іграшку, яворівську дерев’яну дитячу забавку, які випромінюють на дитину енергію землі і сонця, космічну енергію, а не пластмасові мертві опудала, що лякають дітей.
Я вважаю, що на таких фабриках при академіях, університетах, інститутах, коледжах виховувались би і вчителі, спеціалісти-практики для роботи з дітьми в школах. Такі фабрики могли б мати свої філії у містечках і селах, щоб у селі продовжувалося народне мистецтво, а в місті поставало нове, модернове, але на народній, національній основі. Прагнення краси — ось що має лягти в основу будь-якого виховання, нашого повсякденного життя.
Війна з Мордором – це наш Великий Потоп. Порятунком буде новий світогляд, народна держава-мережа та передові технології. Штучний інтелект став небезпечним конем без кучера, який виходить з-під...
Краса ночі і безмір космосу. Велич і трагедія Гавареччини.
Світ:
04010401e.JPG
Кілька слів про технологію творення лискованої чорнодимленої кераміки. У спеціально віднайдених місцях майстри беруть глину, виготовляють на гончарному крузі вироби і підсушують їх. Потім беруть твердий камінь-кремінь, який, до речі, знаходять у місцях, де копають глину, і вигладжують, «виписують» на виробах орнаменти, а коли випалюють, то вигладжена поверхня має сріблястий, а інша — чорний-пречорний колір.
Для випалювання заготовляють грабові, букові дрова. Коли піч засипано, дивляться, щоб не було щілин, бо проникнення кисню в піч спричиняє утворення білих плям на поверхні виробів. Цілу ніч, а то й довше, піч закрита, тоді її відкопують, чекають, щоб прохолола.
Гончарям не терпиться поглянути, яке ж випалювання: чи вдале, чи є брак. На зеленій траві, соломі розкладають це чорне золото. Видовище дуже святочне. Обличчя гончарів сповнюються світлом, переживання вже позаду. Час тривоги, коли їхні лики підсвічував вогонь з горна в стані очікування і сподівання доброго, вдалого випалювання, минув, їхня праця — не марна.
На жаль, уже всі старі гаварецькі майстри відійшли в інші світи. Створити школу справжнього народного промислу не вдалося. Причина: відсутність коштів і жодного зацікавлення держави у відродженні і плеканні цього безцінного гаварецького гончарного стилю, самобутнього і неповторного.
Тисячоліттями наші предки плекали і вдосконалювали цю красу. В наш час загострення екологічної і духовної кризи, коли брак чистої води й повітря все більше нагадує про себе, змарнувати цю оазу природи і культури, якою є Гавареччина, — це не тільки злочин, а й невдячність і безвідповідальність як перед минулим, так і перед прийдешнім. Адже, окрім естетичної, мистецької вартості, гаварецька кераміка має дуже корисні природні властивості. Маю на увазі, що гаварецькі гончарні вироби виготовлені без краплі хімії, вони неполив’яні; приготовлені страви в гаварецькому посуді є дуже смачними, поживними, корисними. Про це слід робити окремі наукові дослідження.
Я вважаю, що зміни на краще в нашій Вітчизні таки будуть, якщо ми, звичайно ж, будемо їх наближати. У Гавареччині буде створено школу і збережено осередок народної культури України. Я дуже сподіваюся на це. Бо немудро і несправедливо, щоб у нашому естетичному оточенні, у побугі був відсутній цей здоровий, красивий, енергетичне цілющий посуд. Адже таким чином ми втрачаємо енергетично-інформаційний зв'язок з предками, які жили мудро і в гармонії з природою, а отже, і з Богом.
Зрештою, можемо податись за досвідом у не таке вже й далеке минуле. Наприкінці ХІХ — на початку XX ст. у Львові жив і творив великий українець Іван Левинський. На бездержав’ї, під чужою владою,івін зумів створити величезні фабрики з усіма промислами, які потрібні для спорудження будівель. І навколо фабрик Івана Левинського об’єднався весь мистецький і ремісничий український світ. Завдячуючи йому ми маємо українську архітектуру у Львові, маємо місто-музей.
Ось такі фабрики мали б зараз функціонувати у Львові та й інших містах, при мистецьких вузах, скажімо, у нас, при Академії мистецтв та коледжі імені Івана Труша. Тоді б усі відділи мали можливість не лише реставрувати старовинні будівлі, а й творити нові. Адже, окрім металевої, дерев’яної оздоби будівель, вітражів, на фабриках Івана Левинського виготовляли чудові кахлі з українськими орнаментами, ужиткову кераміку, скульптуру, нові будівельні матеріали. Такі красиві будівлі, декоровані кахлями з українською світоглядною символікою, я ніде не бачила, хіба що в Полтаві (відомий будинок Василя Кричевського).
Так от, держава повинна була б заснувати такі підприємства, і тоді б ми мали красиві будівлі у стилі модерново-національному, а у побуті — і кераміку, і меблі у рідному стилі. Таке виробництво себе окупило б, бо попит на красу завжди був і буде. Власне, тут і мали б продовжувати плекання національних мистецьких кадрів, бо не тільки гаварецьку кераміку треба відроджувати, а й глиняну іграшку, яворівську дерев’яну дитячу забавку, які випромінюють на дитину енергію землі і сонця, космічну енергію, а не пластмасові мертві опудала, що лякають дітей.
Я вважаю, що на таких фабриках при академіях, університетах, інститутах, коледжах виховувались би і вчителі, спеціалісти-практики для роботи з дітьми в школах. Такі фабрики могли б мати свої філії у містечках і селах, щоб у селі продовжувалося народне мистецтво, а в місті поставало нове, модернове, але на народній, національній основі. Прагнення краси — ось що має лягти в основу будь-якого виховання, нашого повсякденного життя.
----------------------------------
В тему:
Нова арійська культура: естетика, стиль, дизайн
Мистецтво Золотої Ери
Зверніть увагу
Ельфійське пробудження – єдиний шанс врятуватися від бунту психопатів та штучного інтелекту (подкаст)